Матеріали з рубрикою «Вшанування»

Ідея ретроспективної виставки Івана Івановича Козирода виникла ще зо три роки тому в наших безкінечних довірливих розмовах з нинішнім ювіляром. Ця ідея надихала і дуже бадьорила його самого, як і багатьох друзів, колег, колишніх учнів. Нині — і це жорстока правда — під тягарем прожитого він прикутий до інвалідного візочка, але дух цього мужнього чоловіка торжествує.

13 жовтня, у переддень століття відомого митця, в Одеському музеї західного і східного мистецтва (ОМЗСМ) ця довгоочікувана імпреза під метафоричною назвою «Життя земного обрій неозорий» зрештою відбулася і зібрала символічне число його шанувальників — близько сотні колег та учнів, музейчиків, журналістів, викладачів і давніх друзів, представників різних закладів міста.

З нагоди 100-річчя від дня народження відомого мистецтвознавця, художника, педагога і колекціонера Івана Івановича Козирода 13 жовтня, у переддень ювілею, в Одеському музеї західного і східного мистецтва відбудеться відкриття творчої ретроспективи митця. Виставку ініціювала обласна організація Національної спілки художників України у партнерстві з музеєм.

Івана Івановича називають «людиною-легендою», «людиною-епохою», адже його пам’ять зберігає як творчі, так і руйнівні, трагічні події історії, що визначали долю цілих народів — колективізацію і голодомори, Другу світову війну і повоєнну відбудову, учасником яких він був.

Після одруження у 1958 році розпочинається одеський період життя Козирода. Спершу працював старшим інспектором з питань культури та музейної роботи обласного управління культури, водночас навчаючись на заочному відділенні факультету мистецтвознавства Інституту живопису, скульптури й архітектури імені І.Ю. Рєпіна в Ленінграді (закінчив у 1961-у). Свого часу молодий фахівець висунув ідею поетапного розширення мережі дитячих художніх шкіл спочатку як художніх класів при дитячих музичних школах, результатом чого стало відкриття у 1960-у таких класів в Ізмаїлі й Білгороді-Дністровському.

Народився Іван Козирод 14 жовтня 1923 року в селі Сахновщина (нині — селище, райцентр) на Харківщині в сім’ї залізничника і був наймолодшим серед дванадцяти синів. Війну закінчив у 1945-у за 120 кілометрів від Берліна, був двічі поранений. У 1946-у вступив у Харківське державне художнє училище, де його наставниками були Василь Забашта, Микола Сліпченко і Лев Фітільов. «Після закінчення навчання у 1951-у мене скерували у Білгород-Дністровське педагогічне училище викладати малювання, кольорографію та методику цих дисциплін, — згадує ветеран. — Мені вдалося поставити навчання на професійну основу: замовили мольберти, подіуми, з Одеського художнього училища виписали гіпс, організували методкабінет, який визнали базовим для педагогічних закладів півдня України».

Чеський фільм за п’єсою одеситки

Вона знову повернулася до рідного міста. Художнім фільмом, поставленим за його межами, визнанням у чужій країні. Як зустріло воно ту, котру не помічало за життя?

Недавно в культурному просторі Одеси, в царині кіно, відбулася мистецька подія міжнародного значення (що, в принципі, є прикметним для нашого міста, але тут особливий випадок), якої, на жаль, не помітила ні громадськість, ані, як не дивно, засоби масової інформації.

Напередодні Дня знань трьох педагогів Одещини удостоєно почесного звання «Заслужений вчитель України».

Вітаємо достойників з цим державним визнанням їхнього внеску у виховання сучасних, освічених, конкурентоспроможних українців.  Ось їхні імена: Ольга Вікторівна Пашкевич, учителька опорного закладу освіти «Болградський ліцей»; В’ячеслав Віталійович Майорський, учитель Чорноморського економіко-правового ліцею №1; Максим Валерійович Трубніков, учитель Одеського ліцею №9.

25 серпня відбулося урочисте нагородження лауреатів та учасників уже третього щорічного муніципального конкурсу ім. Івана Франка.

Нагадаємо, мета цього творчого змагання — популяризація літературної та публіцистичної спадщини Івана Франка, його соціально-гуманістичних ідей, творів сучасної української літератури, а також підтримка сучасних українських авторів.

Цьогоріч на конкурс надійшли роботи з Івано-Франківська, Львова, Києва, Полтави, Кременчука, Луцька, Миколаєва, Сум, Хмельницького і, звичайно ж, з Одеси та Одеської області. Тож у журі було нелегке завдання — відібрати найкращих.

У результаті переможцями стали:

у номінації «Проза»: 1-ше місце — Олекса Різників за книгу «Під пресом репресій» та Ольга Саліпа за «Зламані речі»; 2-ге місце — Олександр Скороход за книгу «Наречена» та Інна Іщук — за «Королеву купальських скарбів»;

у номінації «Поезія»: 1-ше місце — Святослав Огренчук за збірку «Янголи моря» та Петро Коробчук за «Заячий холодок», 2-ге місце — Олеся Франко за збірку «Вдячність» і Михайло Гершкович за «Сто сонетів»;

у номінації «Журналістика»: 1-ше місце — Роман Кракалія за цикл публікацій з питань відродження української духовності, розвитку української культури в газеті «Чорноморські новини»;

До 80-річчя відомого краєзнавця і колекціонера Тараса Максим’юка

Тарас Іванович Максим’юк народився 30 липня 1943 року в місті Холм (Польща), одній із колишніх столиць Галицько-Волинського князівства. У лютому 1945-го родина була депортована в СРСР — у с. Піщаний Брід (колишня німецька колонія Шпеєр) Веселинівського району Миколаївської області. Незабаром перебралися до Вознесенська, а в 1952-у — до Миколаєва. Ще під час навчання у школі хлопець познайомився з відомим археологом і краєзнавцем Феодосієм Тимо-фійовичем Камінським (1888—1978), який мав вирішальний вплив на формування світогляду юного Тараса як людини, залюбленої у рідний край.

У 1960 році спробував вступити на історичний факультет Одеського державного університету імені І.І. Мечникова, але у нього навіть не прийняли документів. Врешті вступив до Одеського інженерно-будівельного інституту, з якого перевівся до Інституту інженерів морського флоту. У 1967-у закінчив там факультет механізації портів і був скерований на роботу в Іллічівський (нині — Чорноморський) морський торговельний порт. Працював там до 1971-го, потім (до 1988-го) — в Чорноморсько-Азовському управлінні морських шляхів інженером-конструктором та груповим інженером.

Хочу розповісти про непересічну особистість, людину, що залишила помітний слід у житті нашого міста.

Юрій Миколайович Штельмах народився в Одесі. Потяг до музики відчув іще в підлітковому віці. Не закінчивши музичної школи, завдяки своїй наполегливости був допущений до вступних іспитів до музичного училища, яке закінчив з червоним дипломом. Отримав спеціальність «хормейстер» і продовжив навчання на музично-педагогічному факультеті Одеського педагогічного інституту ім. К.Д. Ушинського.

Ольга Погрібна, котра не втомилася від війни, а лише навпаки — війна додала їй енергії та зродила в душі ненависть до ворогів, утвердила віру в нашу перемогу — цією своєю переконаністю вона щедро ділиться з людьми, — а ще додала їй… часу, якого зазвичай бракує на все, а проте, вона все встигає — волонтерить, допомагає нашому війську всіма доступними їй способами, навчає любові до прекрасного діточок художньої школи, займається рекламою, оформленням приміщень і… продовжує працювати за фахом, себто бути художницею. Й навіть, попри колосальну зайнятість, уряджати свої персональні виставки там, де лиш є можливість.

Був час, ще в перші дні широкомасштабної російської агресії, коли в масах запанувала певна розгубленість, депресія. Треба було щось робити, піднімати завжди притаманний одеситам бойовий дух. Малювала — разом з друзями-однодумцями — банери з патріотичними, часто не без гумору, гаслами, розвішували їх у центральній частині міста, часом вислуховуючи несприйняття обивателів. Але знову й знову знаходили старі, вже використані полотнища і на звороті малювали закличні плакати. Оптимізму додало звільнення острова Зміїний…

Вона писала так, ніби Україна вже була модерною державою
з власною інтелігенцією, вивченою по власних університетах.
Оксана ЗАБУЖКО.

Багата і розмаїта літературна спадщина Лесі Українки є невіддільною складовою української літератури і культури. Її ім’я — у списку славетних митців, а геніальні твори служать усьому людству. Літературна спадщина Лесі Українки притягує  своєю  могутністю  й  різнобарвністю,  індивідуальністю. Її думки й ідеї — поза часом, вони є і будуть актуальними для всіх прийдешніх поколінь.

25 лютого сповниться 152 роки від дня народження Лесі Українки, а в квітні — 105 років відтоді, як уперше вийшла окремим виданням її неперевершена драматична поема «Бояриня», яку в радянські часи десятиліттями забороняли і навіть не включали до повних зібрань творів. Чим же так не сподобався радянській цензурній машині цей невеликий твір видатної письменниці?

Для Одеського національного академічного театру опери та балету 2022-й став не лише випробуванням на міцність. У передноворіччя генеральна директорка театру Надія Бабіч презентувала журналістам відзнаку «International Opera Awards», якою удостоєний очолюваний нею колектив і яку називають оперним «Оскаром».

Цю престижну нагороду отримали у Мадриді головний диригент театру, маестро В’ячеслав Чернухо-Воліч і режисерка Оксана Тараненко, яка під час війни виступила постановницею сучасної української опери Олександра Родіна «Катерина».

14 жовтня сповнилося 80 літ з дня створення Української повстанської армії. З цієї нагоди, за поданням Всеукраїнського громадського об’єднання «Братство ОУН-УПА імені генерал-хорунжого Романа Шухевича — Тараса Чупринки», рішенням Івано-Франківської обласної ради  п’ятеро воїнів УПА Одещини вшановані ювілейними медалями.

На жаль, до знаменної дати дожила лише одна учасниця визвольних змагань середини ХХ століття — Юстина Джурин-Плотиця, якій у цьому місяці сповниться 95 років.

Ця подія відбулася ще 6 грудня, коли країна відзначала День українського війська. Вона, властиво, саме й відбулася з нагоди цього свята. Свята без особливих святкувань та врочистостей. Хіба що з особливим, піднесеним настроєм, взаємними вітаннями. Попри те, що місто оговтувалося після чергових — якраз напередодні — «прильотів».

Агресор лютує, бо відчуває своє безсилля перед ЗСУ, перед їх мужністю і стійкістю, перед українським народом, отримуючи рішучу відсіч. А це, передовсім, несхитуща віра в перемогу над ворогом, котрий століттями не дає нам спокійно жити, хоч не раз упродовж нашої історії випробовував на собі міць українського духу, в основі якого — безмежна любов до Батьківщини. Прикладів багато. Згадаймо хоч би героїв Української повстанської армії, яку ворог не зумів перемогти. Нинішнє покоління українців остаточно здолає російський імперіалізм, назавжди покінчить з агресивним «рускім міром».

На недавньому засіданні президії Національної спілки краєзнавців України у Києві відомому одеському історику, професору Григорієві Гончаруку було вручено престижну премію імені академіка, Героя України Петра Тронька, диплом та пам’ятну медаль.

Григорій Іванович усе своє життя активно працював задля розвитку національної освіти та історичної науки. Майже половина із 40 написаних ним книжок  має краєзнавчу спрямованість, присвячена дослідженню і популяризації історико-культурних та природних багатств нашого краю. За здобутки на цій ниві у 2017 році йому було присвоєне звання «Почесний краєзнавець України».

Кулеметник 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу Роман Мехур в останньому своєму бою з російськими фашистами втратив обидві ноги і правицю, ставши одним із сотень захисників неньки-України, яких скалічила нинішня жахлива, кровопролитна війна. Переживши клінічну смерть і близько 60 операцій, 24-річний юнак на зло «кістлявій» вижив, не втративши сили духу та жаги до життя. У шпиталі одружилися з Валентиною Романенко із села Бобрик Другий, яка в тяжкі хвилини була біля нього. Мріє про сина, а також стати на «залізні» ноги, реабілітуватися й повноцінно жити. Зараз військовослужбовець стоїть у черзі на протезування в Ізраїлі. На жаль, чекає вже останніх пів року, хоча дорогоцінний час спливає…

Ветеран Роман Мехур разом з дружиною приїхали у справах у Любашівку, і нам вдалося недовго погомоніти. Зустрівши його, побачив мужнього, впевненого в собі чоловіка з щирою посмішкою на обличчі, який, попри каліцтво, не втратив оптимізму та енергійно планує своє майбутнє.

До того, як стати головним боцманом на флагмані Морської охорони, Анатолій пройшов багаторічний вишкіл на катері «Златокрай» — легендарній кузні кадрів морських прикордонників. Саме на «Златокраї» він подолав свій перший шторм, уперше брав участь у затриманні порушників державного кордону.

Народився Анатолій у Тирасполі — мати на той час навчалася там у педінституті, але з початком придністровського конфлікту батьки повернулися на Батьківщину — в Подільський район на Одещині. Згодом хлопець опанував спеціальність програміста в Одеському верстатобудівельному технікумі. Але в душі завжди плекав надію про свою заповітну мрію, яка зародилася у його серці ще змалку.

3 жовтня відзначила своє 65-річчя Люко Дашвар — культова українська письменниця, журналістка та сценаристка, лауреатка низки престижних літературних премій («Коронація слова», «Книга року ВВС» тощо) та володарка численних нагород, у тому числі «Золотий письменник України» (2012). Справжнє її ім’я — Ірина Чернова.

Книги Люко Дашвар — неоднозначні, захоплюючі та динамічні життєві історії, котрі вражають, а інколи й шокують своєю реалістичністю. Саме завдяки роботі в журналістиці письменниця відкрила для себе багато нового, познайомилася з долями найрізноманітніших людей. Прототипи її літературних героїв та сюжетів здебільшого побачені чи почуті особисто. В одному з інтерв’ю вона зазначила: «Життя кожної людини — легенда. Навкруги — тисячі захоплюючих історій. Головне — розповісти їх цікаво».

Неоголошеною культурною столицею щедрого на таланти нашого благодатного краю можна назвати Троїцький старостат Любашівської територіальної громади Подільщини. За часи існування Любашівського району й тепер Троїцьке невпинно розвивається у культурному руслі. Цьому активно сприяли районна влада, БФ «Рідний край», а нині — місцеві чиновники.

Ще минулого століття тут розпочався рух за збереження та розвиток українського мистецтва, народних традицій. Його основоположником, безумовно, був заслужений майстер народної творчості України, засновник південного (причорноморського) стилю декоративно-прикладного розпису Ростислав Палецький. Спільно з ним українську культуру плекали члени творчого об’єднання «Степовий колос», неперевершена орнаменталістка Лариса Бабінець, талановита поетеса і художниця Раїса Чернець, продовжувач троїцьких візерункових традицій Микола Притикін, плеяда учнів маститих місцевих художників та самобутніх народних майстрів, співаків і музик.

Згодом у Троїцькому творили дивовижний майстер пензля і різця Микола Скалозуб, прекрасний живописець, гравер і поет Микола Панасюк (зараз мешкає у Кам’янці-Подільському). І нині чимало жителів села продовжують творчу працю, мережачи  красу на папері чи полотні.  А дехто знову повертається у мистецтво, беручи пензля й малюючи візерунки…

У Демидівці Любашівської селищної громади вулицю і провулок Мічуріна перейменовано на честь нашого видатного письменника, літературознавця, доктора філологічних наук, професора Києво-Могилянської академії, депутата Верховної Ради І скликання, яка ухвалила Акт проголошення Незалежності України, Володимира Євгеновича Панченка.

Земляки всебічно підтримали ініціативу старости Новоселівки Ганни Головаченко, а депутати Любашівської селищної ради одностайно проголосували за увічнення в топоніміці імені славетного краянина. Ця історична подія сталася напередодні 68-річчя від дня народження Володимира Панченка, який ощасливив світ Божий 2 вересня 1954-го.

23 серпня керівникові фермерського господарства «Шевченко» із Троїцького, завзятому агропідприємцю та найпалкішому патріотові Любашівщини Олександру Анатолійовичу Бондаренку сповнилося 60 літ. За плечима ветерана (вже можна так називати нашого шановного, хоч з вигляду й моложавого землероба) — майже чотири десятиліття подвижницької праці на хліборобській ниві.

Уродженець села Розалівка, що на Роздільнянщині, Олександр Бондаренко з молоком матері всотав у себе любов до рідної землі, а коли підріс та змужнів, прадідівський геном селянина ще й інтуїтивно спонукав його здобути саме сільськогосподарську освіту. Отож в Одеському держаному аграрному університеті юнак опанував украй потрібну селу зоотехнічну справу. Після закінчення навчання здібний випускник за розподілом потрапив у Троїцьке, де був призначений головним зоотехніком колгоспу імені Шевченка, уславленого в області та за його межами високопродуктивним тваринництвом. Ще досі спливають у пам’я-ті тодішні виробничі поїздки у це господарство на ферми та свинарники, вранішні доїння та фотографування для газети кращих доярок, свинарок, механізаторів. Тоді у Троїцькому було чи не найбільше в Любашівському районі передовиків-орденоносців сільськогосподарського виробництва.

Якщо ви ненароком сядете в екскурсійний автобус, де вас обіцятимуть познайомити з історією Одеси, скажімо, за сто років, то не факт, що ви почуєте з уст екскурсовода ці імена. Хоч майже всі вони були оприлюднені на сторінках «Чорноморських новин», інших ЗМІ. Екскурсоводи часом говорять те, чого їх навчили совкові вчителі. А про людей, котрі склали основу незалежности Одеси, склали її славу періоду, який називаємо Визвольними змаганнями, вони здебільшого поняття не мають. Так само, як і про Українську революцію назагал. Зате про «Одесу бандитську» — того ж Мішку-япончика чи, там, Соньку-золоту ручку — розповідатимуть захоплено і з неабияким пієтетом. І про «велікую отєчєствєнную» теж — із совєтських ще, звісно, позицій, хоч давно вже про неї говорять як про Другу світову. Треба, втім, авансувати екскурсбюро: останнім часом ситуація дещо міняється.

Імена людей, котрі, незалежно від свого походження, освіти й інших факторів, тоталітарна комуністична влада методом терору намагалася вибити з нашої історичної пам’яті, нинішні історики прагнуть повернути в науковий обіг. Певна річ, вони не можуть всього охопити. І тут на поміч їм приходять краєзнавці, аматори, котрі вперто дошукуються до тієї історії, що була засипана всіляким мотлохом та непотребом совєтської доби, і, відкидаючи все те геть, докопуються до чистих, не замулених ідеологічними помиями, джерел. «Аматори, — за словами професора історії ОНУ Тараса Гончарука, — роблять навіть більше, ніж фахівці, вони часом знаходять те, що профе-сіоналам невідоме. Василь Вельможко — не аматор, це справжній дослідник історії. Він один із тих, що формують правильний образ Одеси, на противагу тому, який нам усе ще нав’язують екскурсоводи. Сьогодні бачимо дуже великий попит на краєзнавство».

23 вересня Україна вшановуватиме 150-річчя від дня народження зірки планетарного рівня, якій мала честь аплодувати й Одеса, – Соломії Крушельницької.

«150 років від дня народження видатної української оперної співачки та педагогині Соломії Амвросіївни Крушельницької сповнюється 23 вересня цього року. Відзначатимемо цю дату на державному рівні, попри все. Ми вдячні всім, хто долучатиметься до організації святкових заходів і в Україні, і за кордоном. Адже імена видатних українців і українок має знати весь світ. Особливо це важливо зараз, коли росіяни нищать все українське, зокрема зазіхають на нашу ідентичність», — зазначив на засіданні оргкомітету з підготовки пам’ятних заходів міністр культури та інформпо-літики Олександр Ткаченко.

Як близько Ананьїв до Одеси. І як довго буває лине звістка про щось гарне і чудове.

От не знав я досі, що живе в Ананьєві чудовий поет Анатолій Середа, неголосний і скромний... Викладав у школі фізику, ще й був директором 30 років… Отже — фізик і поет! Отак якось буває.

Та якось познайомив мене з ним земляк його, славний історик наш, професор Григорій Гончарук. Показав його книги, розповів про цього славного вчителя.

1 липня відсвяткував 60-річний ювілей Владислав Єрко — легендарний ілюстратор, чиїми роботами захоплюються малеча й дорослі, знаний майстер української книжкової графіки, участь якого у створенні книги вже гарантує її успіх.

Так сталося, що корінний киянин до семи років виховувався у бабусі в селі Пірнів, що на Десні. Там і було закладене його життєве й творче підґрунтя. «Мене всі любили, я всіх любив, не було поганих або злих людей, навколо бігали кури, коти, всяка живність, воно все було шалено красивим і цікавим. Вражень щодня було стільки, що не впхати в голову», — згадує художник.

Одеська обласна універсальна бібліотека імені М.С. Грушевського є знаним і популярним просвітянським центром нашого краю. Цього статусу вона набула завдяки вмінню колективу професійно організовувати роботу і, що важливо, заохочувати до співпраці широке коло фахівців-гуманітаріїв.

Можливо, комусь це твердження видасться старомодним, але у час війни ми з новою силою маємо усвідомити, що Перемога здобувається і силою фізичною, і духовною наснагою суспільства. Директорка Одеського обласного центру патріотичного виховання дітей та молоді Наталя Михайленко, добре знана своєю активною громадянською позицією, у творчій співпраці з бібліотекарями започаткувала проєкт «Одеські шістдесятники», який передбачає зустрічі з нашими земляками, котрі брали участь у цьому русі.

10 червня така зустріч відбулася з Олексою Різниковим, про що на шпальтах «Чорноморських новин» розповів журналіст і письменник Роман Кракалія. Другим гостем цього проєкту 23 червня став Дмитро Шупта, учасник Руху опору в Україні 1960—1990 років та сучасного українського національно-культурного відродження.

Про українську школу підводного мореплавства ХІХ — початку ХХ століть, і не тільки, говорили в читальній залі Одеської наукової національної бібліотеки по вул. Академіка Філатова, 1.

Презентація наукової праці, властиво, монографії, написаної на основі дисертації, — подія хоч і рідкісна, але для наукової бібліотеки не випадкова. До того ж, дисертант є автором низки документальних книжок з морської тематики, чисельних публікацій у різних виданнях. Тож і прийшли на цю подію люди, котрі, як мовиться, в темі та не один рік знають автора. Якраз постаттю Олександра Калініченка й була цікава ця зустріч.

Так, війна. Так, втрати, біль, розпач… Але ж життя триває. Хіба не заради саме цього — мирного життя — наші герої і героїні тримають лінію фронту, а там, де є змога, відкидають орків до їхнього «парєбріка»?!

Отож, життя триває. І в ньому створюються сім’ї, народжуються діти, святкуються іменини і дні народження. Ось і серед наших друзів-читачів у цю червневу пору славний ювілей відзначила прекрасна людина, шанований педагог-україніст Лариса Василівна Сторожук.

Про пані Ларису і її таланти можна розповідати багато, але, будучи людиною дуже скромною, вона ніяково відмовлялася від публічного привітання. І все ж. Ми таки впросили її до-зволити опублікувати рядки, які ви прочитаєте нижче. Із цими словами (а схожими привітаннями телефон ювілярки переповнений) до вчительки звернувся її колишній учень, в’єтнамець за походженням і українець за світоглядом. Впевнені, що для вчителя такі слова від учня є найвищою відзнакою його праці, визнанням того, що педагог дав своєму вихованцеві не лише знання, а й посіяв у його душі оте «святе і вічне», що робить нас людьми.

Рік за роком, день за днем плине час, вимережуючи людські долі червоними і чорними нитками. В кожної людини, мов тканий рушник, своя життєва ріка. В одного води мілка і звивиста, а в іншого — глибока і рівна, наповнена добром та щирістю на радість усіх.

22 травня для балтянина Миколи Бондаря — день особливий: календар його життя перегорнув 70-й день народження.

Нещодавно, 17 травня, відзначила славний 75-літній ювілей Валентина Сергіївна Осінська — філолог з понад п’ятдесятирічним стажем, активна громадська діячка. А ще — улюблена молодша сестричка мого батька — поета, мовознавця, двічі репресованого Олекси Різникова.

Їхнім стосункам можна позаздрити — вони весь час на зв’язку. 10 років різниці у віці й територіальна віддаленість (моя тітонька проживає у Смілі Черкаської області, тато — в Одесі) не стали на заваді їхнім спільним інтересам та включеності в життя одне одного.

Наприкінці травня Олександрові Корембліту із Подільська сповниться 90 років. Дуже поважна дата для будь-якої людини і, безумовно, для цього шанованого не тільки у своєму місті чоловіка.

Насамперед Олександр Хільович знаний серед кількох поколінь земляків як педагог, багаторічний директор місцевої школи-інтернату, відмінник народної освіти України, а ще — як громадський активіст і поет.

Виграний поєдинок

Механік танка Т-64 Сергій Алексеєнко, родом із Балтської ОТГ, — герой, про якого колись писатимуть книжки й зніматимуть кіно. Неймовірну історію його порятунку розповіли у 28-й окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового походу: після бою важко поранений воїн кілометр за кілометром повз до своїх на ліктях і колінах з перебитими ногами. Про нього думали, що він уже «200-й»…

Того дня наші захисники вже вдруге заходили у розбите окупантами селище на півдні країни. Сергієва броня йшла першою. Й аж раптом — спалах і вибух: Т-64 підірвався на міні.

Коли прийшов до тями, пригадує воїн, зрозумів, що поранений і треба терміново вибиратися з підірваного танка. Зміг вилізти, відповзти від на кілька метрів до узбіччя дороги й скотися вниз. Згодом почув вибухи, постріли і гуркіт ворожого танка, що сунув усе ближче й ближче. Сергій почав розгрібати під собою старе листя та землю, щоб заритися-сховатися. Вороги під’їхали до підірваного Т-64, зупинилися. Почали роздивлятися понівечену частину машини, відкриті люки.