Матеріали з рубрикою «Вшанування»

Хочу розповісти про непересічну особистість, людину, що залишила помітний слід у житті нашого міста.

Юрій Миколайович Штельмах народився в Одесі. Потяг до музики відчув іще в підлітковому віці. Не закінчивши музичної школи, завдяки своїй наполегливости був допущений до вступних іспитів до музичного училища, яке закінчив з червоним дипломом. Отримав спеціальність «хормейстер» і продовжив навчання на музично-педагогічному факультеті Одеського педагогічного інституту ім. К.Д. Ушинського.

Ольга Погрібна, котра не втомилася від війни, а лише навпаки — війна додала їй енергії та зродила в душі ненависть до ворогів, утвердила віру в нашу перемогу — цією своєю переконаністю вона щедро ділиться з людьми, — а ще додала їй… часу, якого зазвичай бракує на все, а проте, вона все встигає — волонтерить, допомагає нашому війську всіма доступними їй способами, навчає любові до прекрасного діточок художньої школи, займається рекламою, оформленням приміщень і… продовжує працювати за фахом, себто бути художницею. Й навіть, попри колосальну зайнятість, уряджати свої персональні виставки там, де лиш є можливість.

Був час, ще в перші дні широкомасштабної російської агресії, коли в масах запанувала певна розгубленість, депресія. Треба було щось робити, піднімати завжди притаманний одеситам бойовий дух. Малювала — разом з друзями-однодумцями — банери з патріотичними, часто не без гумору, гаслами, розвішували їх у центральній частині міста, часом вислуховуючи несприйняття обивателів. Але знову й знову знаходили старі, вже використані полотнища і на звороті малювали закличні плакати. Оптимізму додало звільнення острова Зміїний…

Вона писала так, ніби Україна вже була модерною державою
з власною інтелігенцією, вивченою по власних університетах.
Оксана ЗАБУЖКО.

Багата і розмаїта літературна спадщина Лесі Українки є невіддільною складовою української літератури і культури. Її ім’я — у списку славетних митців, а геніальні твори служать усьому людству. Літературна спадщина Лесі Українки притягує  своєю  могутністю  й  різнобарвністю,  індивідуальністю. Її думки й ідеї — поза часом, вони є і будуть актуальними для всіх прийдешніх поколінь.

25 лютого сповниться 152 роки від дня народження Лесі Українки, а в квітні — 105 років відтоді, як уперше вийшла окремим виданням її неперевершена драматична поема «Бояриня», яку в радянські часи десятиліттями забороняли і навіть не включали до повних зібрань творів. Чим же так не сподобався радянській цензурній машині цей невеликий твір видатної письменниці?

Для Одеського національного академічного театру опери та балету 2022-й став не лише випробуванням на міцність. У передноворіччя генеральна директорка театру Надія Бабіч презентувала журналістам відзнаку «International Opera Awards», якою удостоєний очолюваний нею колектив і яку називають оперним «Оскаром».

Цю престижну нагороду отримали у Мадриді головний диригент театру, маестро В’ячеслав Чернухо-Воліч і режисерка Оксана Тараненко, яка під час війни виступила постановницею сучасної української опери Олександра Родіна «Катерина».

14 жовтня сповнилося 80 літ з дня створення Української повстанської армії. З цієї нагоди, за поданням Всеукраїнського громадського об’єднання «Братство ОУН-УПА імені генерал-хорунжого Романа Шухевича — Тараса Чупринки», рішенням Івано-Франківської обласної ради  п’ятеро воїнів УПА Одещини вшановані ювілейними медалями.

На жаль, до знаменної дати дожила лише одна учасниця визвольних змагань середини ХХ століття — Юстина Джурин-Плотиця, якій у цьому місяці сповниться 95 років.

Ця подія відбулася ще 6 грудня, коли країна відзначала День українського війська. Вона, властиво, саме й відбулася з нагоди цього свята. Свята без особливих святкувань та врочистостей. Хіба що з особливим, піднесеним настроєм, взаємними вітаннями. Попри те, що місто оговтувалося після чергових — якраз напередодні — «прильотів».

Агресор лютує, бо відчуває своє безсилля перед ЗСУ, перед їх мужністю і стійкістю, перед українським народом, отримуючи рішучу відсіч. А це, передовсім, несхитуща віра в перемогу над ворогом, котрий століттями не дає нам спокійно жити, хоч не раз упродовж нашої історії випробовував на собі міць українського духу, в основі якого — безмежна любов до Батьківщини. Прикладів багато. Згадаймо хоч би героїв Української повстанської армії, яку ворог не зумів перемогти. Нинішнє покоління українців остаточно здолає російський імперіалізм, назавжди покінчить з агресивним «рускім міром».

На недавньому засіданні президії Національної спілки краєзнавців України у Києві відомому одеському історику, професору Григорієві Гончаруку було вручено престижну премію імені академіка, Героя України Петра Тронька, диплом та пам’ятну медаль.

Григорій Іванович усе своє життя активно працював задля розвитку національної освіти та історичної науки. Майже половина із 40 написаних ним книжок  має краєзнавчу спрямованість, присвячена дослідженню і популяризації історико-культурних та природних багатств нашого краю. За здобутки на цій ниві у 2017 році йому було присвоєне звання «Почесний краєзнавець України».

Кулеметник 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу Роман Мехур в останньому своєму бою з російськими фашистами втратив обидві ноги і правицю, ставши одним із сотень захисників неньки-України, яких скалічила нинішня жахлива, кровопролитна війна. Переживши клінічну смерть і близько 60 операцій, 24-річний юнак на зло «кістлявій» вижив, не втративши сили духу та жаги до життя. У шпиталі одружилися з Валентиною Романенко із села Бобрик Другий, яка в тяжкі хвилини була біля нього. Мріє про сина, а також стати на «залізні» ноги, реабілітуватися й повноцінно жити. Зараз військовослужбовець стоїть у черзі на протезування в Ізраїлі. На жаль, чекає вже останніх пів року, хоча дорогоцінний час спливає…

Ветеран Роман Мехур разом з дружиною приїхали у справах у Любашівку, і нам вдалося недовго погомоніти. Зустрівши його, побачив мужнього, впевненого в собі чоловіка з щирою посмішкою на обличчі, який, попри каліцтво, не втратив оптимізму та енергійно планує своє майбутнє.

До того, як стати головним боцманом на флагмані Морської охорони, Анатолій пройшов багаторічний вишкіл на катері «Златокрай» — легендарній кузні кадрів морських прикордонників. Саме на «Златокраї» він подолав свій перший шторм, уперше брав участь у затриманні порушників державного кордону.

Народився Анатолій у Тирасполі — мати на той час навчалася там у педінституті, але з початком придністровського конфлікту батьки повернулися на Батьківщину — в Подільський район на Одещині. Згодом хлопець опанував спеціальність програміста в Одеському верстатобудівельному технікумі. Але в душі завжди плекав надію про свою заповітну мрію, яка зародилася у його серці ще змалку.

3 жовтня відзначила своє 65-річчя Люко Дашвар — культова українська письменниця, журналістка та сценаристка, лауреатка низки престижних літературних премій («Коронація слова», «Книга року ВВС» тощо) та володарка численних нагород, у тому числі «Золотий письменник України» (2012). Справжнє її ім’я — Ірина Чернова.

Книги Люко Дашвар — неоднозначні, захоплюючі та динамічні життєві історії, котрі вражають, а інколи й шокують своєю реалістичністю. Саме завдяки роботі в журналістиці письменниця відкрила для себе багато нового, познайомилася з долями найрізноманітніших людей. Прототипи її літературних героїв та сюжетів здебільшого побачені чи почуті особисто. В одному з інтерв’ю вона зазначила: «Життя кожної людини — легенда. Навкруги — тисячі захоплюючих історій. Головне — розповісти їх цікаво».

Неоголошеною культурною столицею щедрого на таланти нашого благодатного краю можна назвати Троїцький старостат Любашівської територіальної громади Подільщини. За часи існування Любашівського району й тепер Троїцьке невпинно розвивається у культурному руслі. Цьому активно сприяли районна влада, БФ «Рідний край», а нині — місцеві чиновники.

Ще минулого століття тут розпочався рух за збереження та розвиток українського мистецтва, народних традицій. Його основоположником, безумовно, був заслужений майстер народної творчості України, засновник південного (причорноморського) стилю декоративно-прикладного розпису Ростислав Палецький. Спільно з ним українську культуру плекали члени творчого об’єднання «Степовий колос», неперевершена орнаменталістка Лариса Бабінець, талановита поетеса і художниця Раїса Чернець, продовжувач троїцьких візерункових традицій Микола Притикін, плеяда учнів маститих місцевих художників та самобутніх народних майстрів, співаків і музик.

Згодом у Троїцькому творили дивовижний майстер пензля і різця Микола Скалозуб, прекрасний живописець, гравер і поет Микола Панасюк (зараз мешкає у Кам’янці-Подільському). І нині чимало жителів села продовжують творчу працю, мережачи  красу на папері чи полотні.  А дехто знову повертається у мистецтво, беручи пензля й малюючи візерунки…

У Демидівці Любашівської селищної громади вулицю і провулок Мічуріна перейменовано на честь нашого видатного письменника, літературознавця, доктора філологічних наук, професора Києво-Могилянської академії, депутата Верховної Ради І скликання, яка ухвалила Акт проголошення Незалежності України, Володимира Євгеновича Панченка.

Земляки всебічно підтримали ініціативу старости Новоселівки Ганни Головаченко, а депутати Любашівської селищної ради одностайно проголосували за увічнення в топоніміці імені славетного краянина. Ця історична подія сталася напередодні 68-річчя від дня народження Володимира Панченка, який ощасливив світ Божий 2 вересня 1954-го.

23 серпня керівникові фермерського господарства «Шевченко» із Троїцького, завзятому агропідприємцю та найпалкішому патріотові Любашівщини Олександру Анатолійовичу Бондаренку сповнилося 60 літ. За плечима ветерана (вже можна так називати нашого шановного, хоч з вигляду й моложавого землероба) — майже чотири десятиліття подвижницької праці на хліборобській ниві.

Уродженець села Розалівка, що на Роздільнянщині, Олександр Бондаренко з молоком матері всотав у себе любов до рідної землі, а коли підріс та змужнів, прадідівський геном селянина ще й інтуїтивно спонукав його здобути саме сільськогосподарську освіту. Отож в Одеському держаному аграрному університеті юнак опанував украй потрібну селу зоотехнічну справу. Після закінчення навчання здібний випускник за розподілом потрапив у Троїцьке, де був призначений головним зоотехніком колгоспу імені Шевченка, уславленого в області та за його межами високопродуктивним тваринництвом. Ще досі спливають у пам’я-ті тодішні виробничі поїздки у це господарство на ферми та свинарники, вранішні доїння та фотографування для газети кращих доярок, свинарок, механізаторів. Тоді у Троїцькому було чи не найбільше в Любашівському районі передовиків-орденоносців сільськогосподарського виробництва.

Якщо ви ненароком сядете в екскурсійний автобус, де вас обіцятимуть познайомити з історією Одеси, скажімо, за сто років, то не факт, що ви почуєте з уст екскурсовода ці імена. Хоч майже всі вони були оприлюднені на сторінках «Чорноморських новин», інших ЗМІ. Екскурсоводи часом говорять те, чого їх навчили совкові вчителі. А про людей, котрі склали основу незалежности Одеси, склали її славу періоду, який називаємо Визвольними змаганнями, вони здебільшого поняття не мають. Так само, як і про Українську революцію назагал. Зате про «Одесу бандитську» — того ж Мішку-япончика чи, там, Соньку-золоту ручку — розповідатимуть захоплено і з неабияким пієтетом. І про «велікую отєчєствєнную» теж — із совєтських ще, звісно, позицій, хоч давно вже про неї говорять як про Другу світову. Треба, втім, авансувати екскурсбюро: останнім часом ситуація дещо міняється.

Імена людей, котрі, незалежно від свого походження, освіти й інших факторів, тоталітарна комуністична влада методом терору намагалася вибити з нашої історичної пам’яті, нинішні історики прагнуть повернути в науковий обіг. Певна річ, вони не можуть всього охопити. І тут на поміч їм приходять краєзнавці, аматори, котрі вперто дошукуються до тієї історії, що була засипана всіляким мотлохом та непотребом совєтської доби, і, відкидаючи все те геть, докопуються до чистих, не замулених ідеологічними помиями, джерел. «Аматори, — за словами професора історії ОНУ Тараса Гончарука, — роблять навіть більше, ніж фахівці, вони часом знаходять те, що профе-сіоналам невідоме. Василь Вельможко — не аматор, це справжній дослідник історії. Він один із тих, що формують правильний образ Одеси, на противагу тому, який нам усе ще нав’язують екскурсоводи. Сьогодні бачимо дуже великий попит на краєзнавство».

23 вересня Україна вшановуватиме 150-річчя від дня народження зірки планетарного рівня, якій мала честь аплодувати й Одеса, – Соломії Крушельницької.

«150 років від дня народження видатної української оперної співачки та педагогині Соломії Амвросіївни Крушельницької сповнюється 23 вересня цього року. Відзначатимемо цю дату на державному рівні, попри все. Ми вдячні всім, хто долучатиметься до організації святкових заходів і в Україні, і за кордоном. Адже імена видатних українців і українок має знати весь світ. Особливо це важливо зараз, коли росіяни нищать все українське, зокрема зазіхають на нашу ідентичність», — зазначив на засіданні оргкомітету з підготовки пам’ятних заходів міністр культури та інформпо-літики Олександр Ткаченко.

Як близько Ананьїв до Одеси. І як довго буває лине звістка про щось гарне і чудове.

От не знав я досі, що живе в Ананьєві чудовий поет Анатолій Середа, неголосний і скромний... Викладав у школі фізику, ще й був директором 30 років… Отже — фізик і поет! Отак якось буває.

Та якось познайомив мене з ним земляк його, славний історик наш, професор Григорій Гончарук. Показав його книги, розповів про цього славного вчителя.

1 липня відсвяткував 60-річний ювілей Владислав Єрко — легендарний ілюстратор, чиїми роботами захоплюються малеча й дорослі, знаний майстер української книжкової графіки, участь якого у створенні книги вже гарантує її успіх.

Так сталося, що корінний киянин до семи років виховувався у бабусі в селі Пірнів, що на Десні. Там і було закладене його життєве й творче підґрунтя. «Мене всі любили, я всіх любив, не було поганих або злих людей, навколо бігали кури, коти, всяка живність, воно все було шалено красивим і цікавим. Вражень щодня було стільки, що не впхати в голову», — згадує художник.

Одеська обласна універсальна бібліотека імені М.С. Грушевського є знаним і популярним просвітянським центром нашого краю. Цього статусу вона набула завдяки вмінню колективу професійно організовувати роботу і, що важливо, заохочувати до співпраці широке коло фахівців-гуманітаріїв.

Можливо, комусь це твердження видасться старомодним, але у час війни ми з новою силою маємо усвідомити, що Перемога здобувається і силою фізичною, і духовною наснагою суспільства. Директорка Одеського обласного центру патріотичного виховання дітей та молоді Наталя Михайленко, добре знана своєю активною громадянською позицією, у творчій співпраці з бібліотекарями започаткувала проєкт «Одеські шістдесятники», який передбачає зустрічі з нашими земляками, котрі брали участь у цьому русі.

10 червня така зустріч відбулася з Олексою Різниковим, про що на шпальтах «Чорноморських новин» розповів журналіст і письменник Роман Кракалія. Другим гостем цього проєкту 23 червня став Дмитро Шупта, учасник Руху опору в Україні 1960—1990 років та сучасного українського національно-культурного відродження.

Про українську школу підводного мореплавства ХІХ — початку ХХ століть, і не тільки, говорили в читальній залі Одеської наукової національної бібліотеки по вул. Академіка Філатова, 1.

Презентація наукової праці, властиво, монографії, написаної на основі дисертації, — подія хоч і рідкісна, але для наукової бібліотеки не випадкова. До того ж, дисертант є автором низки документальних книжок з морської тематики, чисельних публікацій у різних виданнях. Тож і прийшли на цю подію люди, котрі, як мовиться, в темі та не один рік знають автора. Якраз постаттю Олександра Калініченка й була цікава ця зустріч.

Так, війна. Так, втрати, біль, розпач… Але ж життя триває. Хіба не заради саме цього — мирного життя — наші герої і героїні тримають лінію фронту, а там, де є змога, відкидають орків до їхнього «парєбріка»?!

Отож, життя триває. І в ньому створюються сім’ї, народжуються діти, святкуються іменини і дні народження. Ось і серед наших друзів-читачів у цю червневу пору славний ювілей відзначила прекрасна людина, шанований педагог-україніст Лариса Василівна Сторожук.

Про пані Ларису і її таланти можна розповідати багато, але, будучи людиною дуже скромною, вона ніяково відмовлялася від публічного привітання. І все ж. Ми таки впросили її до-зволити опублікувати рядки, які ви прочитаєте нижче. Із цими словами (а схожими привітаннями телефон ювілярки переповнений) до вчительки звернувся її колишній учень, в’єтнамець за походженням і українець за світоглядом. Впевнені, що для вчителя такі слова від учня є найвищою відзнакою його праці, визнанням того, що педагог дав своєму вихованцеві не лише знання, а й посіяв у його душі оте «святе і вічне», що робить нас людьми.

Рік за роком, день за днем плине час, вимережуючи людські долі червоними і чорними нитками. В кожної людини, мов тканий рушник, своя життєва ріка. В одного води мілка і звивиста, а в іншого — глибока і рівна, наповнена добром та щирістю на радість усіх.

22 травня для балтянина Миколи Бондаря — день особливий: календар його життя перегорнув 70-й день народження.

Нещодавно, 17 травня, відзначила славний 75-літній ювілей Валентина Сергіївна Осінська — філолог з понад п’ятдесятирічним стажем, активна громадська діячка. А ще — улюблена молодша сестричка мого батька — поета, мовознавця, двічі репресованого Олекси Різникова.

Їхнім стосункам можна позаздрити — вони весь час на зв’язку. 10 років різниці у віці й територіальна віддаленість (моя тітонька проживає у Смілі Черкаської області, тато — в Одесі) не стали на заваді їхнім спільним інтересам та включеності в життя одне одного.

Наприкінці травня Олександрові Корембліту із Подільська сповниться 90 років. Дуже поважна дата для будь-якої людини і, безумовно, для цього шанованого не тільки у своєму місті чоловіка.

Насамперед Олександр Хільович знаний серед кількох поколінь земляків як педагог, багаторічний директор місцевої школи-інтернату, відмінник народної освіти України, а ще — як громадський активіст і поет.

Виграний поєдинок

Механік танка Т-64 Сергій Алексеєнко, родом із Балтської ОТГ, — герой, про якого колись писатимуть книжки й зніматимуть кіно. Неймовірну історію його порятунку розповіли у 28-й окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового походу: після бою важко поранений воїн кілометр за кілометром повз до своїх на ліктях і колінах з перебитими ногами. Про нього думали, що він уже «200-й»…

Того дня наші захисники вже вдруге заходили у розбите окупантами селище на півдні країни. Сергієва броня йшла першою. Й аж раптом — спалах і вибух: Т-64 підірвався на міні.

Коли прийшов до тями, пригадує воїн, зрозумів, що поранений і треба терміново вибиратися з підірваного танка. Зміг вилізти, відповзти від на кілька метрів до узбіччя дороги й скотися вниз. Згодом почув вибухи, постріли і гуркіт ворожого танка, що сунув усе ближче й ближче. Сергій почав розгрібати під собою старе листя та землю, щоб заритися-сховатися. Вороги під’їхали до підірваного Т-64, зупинилися. Почали роздивлятися понівечену частину машини, відкриті люки.

25 березня сповнилося 100 років від дня народження Марфи Тимченко (25 березня 1922-го, смт Петриківка, Дніпропетровська область — 26 березня 2009-го, Київ) — майстрині декоративного розпису, народної художниці України, лауреатки Національної премії імені Тараса Шевченка.

Багатогранний талант майстрині виявився у різних галузях та жанрах мистецтва — декоративному малюванні, пейзажному і монументальному живопису, орнаментальному розпису на тканині, порцеляні, дереві. Марфа Тимченко — представниця петриківського розпису, що є одним із найупізнаваніших і найві-доміших у світі символів України, її твор-чість має глибинно національний характер, а роботи випромінюють дивовижну етномистецьку культуру нашого народу.

Сьогодні увага всієї планети прикута до нашої прекрасної пшенично-морської, сонячно-небесної України. Можливо, ви помітили, як наповнено зараз проходить час. За останні два тижні, здається, прожито кілька десятків років. І кожен день перенасичений подіями.

Уже в перший день війни у черзі на здавання крові я раптом побачила, що навколо мене — не звичайні люди, яких я раніше не помічала, а когось, може, й недолюблювала. Навколо — справжні герої. І сьогодні — саме той час, коли пишеться новий епос міста, країни, планети. Найкраще, що можна зараз зробити, — включитися по-справжньому в роботу, в боротьбу, у волонтерство...

Волонтери включились у роботу, починаючи з перших годин війни. У Телеграмі було створено чат, де об’єдналися люди, які хочуть допомагати ЗСУ та територіальній обороні.

Найбільший у місті волонтерський центр організовано у приміщенні Одеського ринку їжі (Odesa Food Market) за адресою Рішельєвська, 9а. Сюди одесити, організації, представники бізнесу приносять і привозять усе, що потрібно для перемоги. Волонтери приймають, сортують і відправляють за потребами медикаменти, харчі, електроніку, теплий одяг, спальники, засоби гігієни, бутельовану воду та інші необхідні речі. У центрі постійно працюють кілька десятків осіб, із 7-ї ранку до 17-ї вечора. Робота координується через телеграм-канал.

Про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка

На підставі подання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка постановляю:

1. Присудити Національну премію України імені Тараса Шевченка 2022 року:

ГОРНОСТАЙ Катерині Павлівні, режисерці — за повнометражний ігровий фільм «СТОП-ЗЕМЛЯ»;

Там, у далекому й чужому Афганістані, під час короткого перепочинку їм снилися матері, очі коханих. Комусь — заметіль квітучих садів. Снилися перелітні птахи, які повертались до рідної землі.

Ці скупі зізнання колишніх воїнів-«афганців», які чула від них за час своєї журналістської діяльності, пригадалися, коли йшла до Савранської селищної бібліотеки на захід, приурочений пам’яті загиблих воїнів-інтернаціоналістів та річниці виведення радянських військ з Афганістану.

Нещодавно відзначила 80-річний ювілей одна з найвідоміших у Балті ветеранок праці Галина Іванівна Баженова.

Усе життя вона живе у нашому місті, де її знає й шанує не одне покоління земляків. І більшу частину своїх літ — аж півсотню — присвятила районній друкарні, де працювала метранпажем, тобто, як нині сказали б, верстальницею газети металевого набору. Ця колись чи не найважча і найвідповідальніша в поліграфії професія в наш комп’ютерний вік відійшла в небуття. Більшості з тих, хто читає ці рядки, навряд чи такі слова, як «верстатка», «гранки», «матриці», «кліше», «марзан», «лінотип» та інші терміни, які, по суті, зникли з ужитку або набули нового значення. А тоді вони були звичними, робочими для всіх причетних до випуску друкованої продукції.

«Всеволод Змієнко. Дві війни одного одесита» — таку назву має кіноролик, презентація якого відбулася 21 січня у відділі соціокультурної діяльності Одеської обласної наукової бібліотеки ім. Михайла Грушевського в рамках проєктів Українського інституту національної пам’яті, присвячених загальноєвропейській та загальноукраїнській історії нашого міста.

Ім’я Всеволода Юхимовича Змієнка (1886 — 1938), одесита, видатного військового і державного діяча, який посідає чільне місце в українській і європейській історії буремних 1910 — 1920 років, на жаль, і досі мало відоме широкому загалу. Сподіваюся, що презентований кіноролик бодай почасти заповнить цю прогалину. Бо про таких достойників, як генерал-хорунжий Армії УНР Змієнко мусить знати й пам’ятати і його рідна Одеса, й уся Україна, а в контексті нинішньої російсько-української війни — й нерішуча Європа.