Матеріали з рубрикою «Вшанування»

7 листопада, у день 90-річчя від дня народження Григорія Дем’яновича Зленка (1934 — 2015), письменника, літературознавця, енциклопедиста, краєзнавця, бібліографа, бібліофіла, у відділі рідкісних видань і рукописів ОННБ відбулася презентація новодруку «Невтомний шукач скарбів духовних: книжки з автографами з колекції Г.Д. Зленка у фонді Одеської національної наукової бібліотеки».

Подія викликала значний суспільний інтерес. У старовинному залі зібралися друзі й знайомі ювіляра, літератори, філологи, історики, краєзнавці, журналісти, представники бібліотек-партнерів, читачі.

Урочистості розпочалися з пісні на слова Григорія Зленка «Я твій син, Україно» (музика Миколи Колодочки) у чудовому виконанні ансамблю «Перформенс», учасниками якого є викладачі Мистецької школи №5 Одеси.

Гостей зібрання привітала генеральна директорка ОННБ, заслужена працівниця культури України Ірина Бірюкова. Вона згадала, як прийшла на роботу до бібліотеки молодою дівчиною:

У ці теплі осінні дні своє 70-ліття відзначив наш знаменитий земляк — неповторний поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2006) Тарас Федюк.

Він народився 6 жовтня 1954-го в Ананьєві, закінчив українське відділення філологічного факультету Одеського державного університету. Із 1980-го по 1996-й — член Спілки письменників України, а з 1996-го — почергово віцепрезидент і президент Асоціації українських письменників. Екскерівник конкурсу романів, п’єс та кіносценаріїв «Коронація слова», засновник поетичної серії «Зона Овідія», в якій вийшло понад 60 книжок. Був головним редактором легендарного місячника літератури, мистецтва, суспільного життя — журналу «Сучасність», членом комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка.

У День захисників і захисниць України Президент Володимир Зеленський відзначив воїнів державними нагородами, вручив бригадам бойові прапори та присвоїв почесні найменування. На заході були присутні керівники Сил безпеки й оборони України, урядовці, посли.

Володимир Зеленський наголосив, що сьогодні великий день — день тих, завдяки кому настає завтра й завдяки кому є Україна.

Цьогорічне святкування 2 вересня, яке наразі залишається офіційним Днем міста, не було велелюдним, відбувалося скромно, без довоєнного розмаху, однак увагу привернула непересічна подія на вулиці Ланжеронівській, неподалік улюбленого всіма нами всесвітньовідомого Оперного театру.

Саме тут розташована Алея зірок — символічне місце, що відображає культурне багатство та історію нашого міста. Тут вшановують видатних одеситів — артистів, музикантів, літераторів, художників, архітекторів та інших діячів — за вагомий внесок у спадщину чорноморської перлини. Із 2014 року, часу заснування Алеї, засяяло вже 48 зірок.

«Чорноморські новини» у випуску №3 від 18 січня цього року повідомляли про вихід друком книжки «Діалоги про Україну», яку підготували кандидат філософських наук, доцент Євген Акимович і головний редактор газети «Прес-кур’єр», заслужений журналіст України Йосип Бурчо. У тому ж номері «ЧН» передрукували для своїх читачів один із діалогів з новодруку — «За що путін мстить Одесі».

Нагадаємо: книга створена за матеріалами публікацій газети «Прес-кур’єр» й у часі охоплює 650 днів героїчного спротиву України російській агресії, зокрема й на Одещині. Композиційно видання складається із п’яти розділів: «Одещина: хроніка війни», «Діалоги про Україну», «Історії війни», «Ідеологія протистояння», «Це не війна двох народів, це зіткнення двох цивілізацій».

Здавалось би, яке відношення до Одеси мав видатний український мандрівник, учений Микола Миклухо-Маклай? А таки мав! Про це говорили всі, хто брав слово під час відкриття меморіальної таблиці на його честь на будинку по вул. Пастера, 36, у якому жив видатний учений Ілля Мечников і де кілька разів на якийсь час зупинявся Микола Миклухо-Маклай.

Подія, на перший погляд ординарна, зібрала немало людей. Виступали краяни відомого мандрівника з міста Малин Житомирської області. Вони говорили про те, як пишаються земляком, про музей його імені. Виступали представники одеської наукової громадськості. І, звичайно ж, скульптор Микола Худолій, автор пам’ятної дошки. А найбільшою радістю ця подія, без сумніву, стала для Антона Гриськова, бо увінчала багаторічні пошуки цього знаного краєзнавця.

Культурна громадськість Одеси — в очікуванні відкриття меморіальної дошки мандрівникові-гуманісту, правозахиснику, антропологу, етнографу українського походження Миколі Миколайовичу Миклухо-Маклаю (1846 —1888). У 1996-у, коли вшановувалося 150-ліття від дня народження вченого, ЮНЕСКО визнала його Людиною світу.

Пам’ятний знак, виготовлений на кошти громадськості, буде встановлений в Одесі на фасаді будинку, в якому бував знаменитий мандрівник у квітні 1886 року (вул. Пастера, 36). Показово, що в цьому ж будинку мешкав не менш знаний учений Ілля Мечников. Церемонія відкриття відбудеться 28 травня о 12.00.

У кожного своя дорога.
Мене завжди манив простець.
Провідність як пересторога:
Не завертай на манівець.
   Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ.

Цими рядками Геннадій Щипківський чітко окреслив своє життєве кредо. Не треба й біографію писати на кількох сторінках! Так, багато пережив він на своєму життєвому шляху, але завжди світила йому ота зірочка, запалена бабкою Сашкою: «Вчися, дитино, маєш залишити свій слід на землі», «Чужу межу не переступай!», «Ніколи не забувай, де твоє коріння».

Безмежно вдячний онук за науку: «Бабчині настанови пам’ятаю донині».

Читаючи книжки письменника, пізнаємо не лише тих, про кого пише автор, але також і його людське, властиво, його самого як людину. Хоча це, звісно, не аксіома. Тим-то про одних писати непросто, щоб не сказати: важко, а про інших — легко й на якомусь навіть піднесенні. Важко, бо хочеться дібрати важучих слів. Коли ж легко йде праця, то й слова знаходяться самі собою — де й беруться. Надто коли йдеться про майстра слова, художника слова, котрий точно знає, де його місце в рядку і в абзаці, знає вагу й силу слова, його вплив на людину. Такий Геннадій Щипківський…

Сталося так, що, переїхавши до Одеси, по деякім часі вирішив оприявнити дещо зі своєї прози. Спонукав і той факт, що саме під ту пору в головному видавництві Спілки письменників готувалася до друку книжка. Літературний авторитет, котрий прочитав написане, сказав, що Одеса — не те місто, яке відчуває нестачу прозаїків, і що тут вельми важко буде здобутись на якесь визнання. Саме тоді вирішувалося питання роботи в газеті, куди й занурився усім своїм творчим потенціалом.

Нещодавно в Одеському національному економічному університеті відбувся захід, присвячений 120-літтю від дня народження Людмили Руденко — першої української чемпіонки світу з шахів серед жінок. Таким чином у виші нагадали, що видатна спортсменка має прямий стосунок до нашого міста.

Людмила Руденко народилася у старовинному українському місті Лубни, що на Полтавщині. Її батько, Володимир Андрійович, служив там слідчим місцевого суду. Незабаром після народження доньки його перевели до Миколаєва, можна сказати, на підвищення: спочатку — помічником прокурора, а потім і головою міського з’їзду мирових суддів. Він мав чин «колезький радник», що відповідало армійському званню «полковник». Батько і був першим, хто призвичаїв Людмилу до шахів. Але тоді ще ніщо не віщувало, що дівчина уславиться на весь світ саме на цій ниві. Ба більше: у цей період спортивні інтереси гімназистки були зосереджені на плаванні, де вона робила певні успіхи.

Історико-топонімічна комісія при Одеській міській раді рекомендувала перейменувати вулиці на честь Героїв України: вулицю Марії Демченко — на честь Дениса Максишка, Якутську — Ігоря Бедзая, Махачкалинську — Віталія Блажка, Каманіна — Валерія Самофалова.

Під час електронного обговорення одесити підтримали перейменування цих топонімів на честь Героїв України.

Ідея ретроспективної виставки Івана Івановича Козирода виникла ще зо три роки тому в наших безкінечних довірливих розмовах з нинішнім ювіляром. Ця ідея надихала і дуже бадьорила його самого, як і багатьох друзів, колег, колишніх учнів. Нині — і це жорстока правда — під тягарем прожитого він прикутий до інвалідного візочка, але дух цього мужнього чоловіка торжествує.

13 жовтня, у переддень століття відомого митця, в Одеському музеї західного і східного мистецтва (ОМЗСМ) ця довгоочікувана імпреза під метафоричною назвою «Життя земного обрій неозорий» зрештою відбулася і зібрала символічне число його шанувальників — близько сотні колег та учнів, музейчиків, журналістів, викладачів і давніх друзів, представників різних закладів міста.

З нагоди 100-річчя від дня народження відомого мистецтвознавця, художника, педагога і колекціонера Івана Івановича Козирода 13 жовтня, у переддень ювілею, в Одеському музеї західного і східного мистецтва відбудеться відкриття творчої ретроспективи митця. Виставку ініціювала обласна організація Національної спілки художників України у партнерстві з музеєм.

Івана Івановича називають «людиною-легендою», «людиною-епохою», адже його пам’ять зберігає як творчі, так і руйнівні, трагічні події історії, що визначали долю цілих народів — колективізацію і голодомори, Другу світову війну і повоєнну відбудову, учасником яких він був.

Після одруження у 1958 році розпочинається одеський період життя Козирода. Спершу працював старшим інспектором з питань культури та музейної роботи обласного управління культури, водночас навчаючись на заочному відділенні факультету мистецтвознавства Інституту живопису, скульптури й архітектури імені І.Ю. Рєпіна в Ленінграді (закінчив у 1961-у). Свого часу молодий фахівець висунув ідею поетапного розширення мережі дитячих художніх шкіл спочатку як художніх класів при дитячих музичних школах, результатом чого стало відкриття у 1960-у таких класів в Ізмаїлі й Білгороді-Дністровському.

Народився Іван Козирод 14 жовтня 1923 року в селі Сахновщина (нині — селище, райцентр) на Харківщині в сім’ї залізничника і був наймолодшим серед дванадцяти синів. Війну закінчив у 1945-у за 120 кілометрів від Берліна, був двічі поранений. У 1946-у вступив у Харківське державне художнє училище, де його наставниками були Василь Забашта, Микола Сліпченко і Лев Фітільов. «Після закінчення навчання у 1951-у мене скерували у Білгород-Дністровське педагогічне училище викладати малювання, кольорографію та методику цих дисциплін, — згадує ветеран. — Мені вдалося поставити навчання на професійну основу: замовили мольберти, подіуми, з Одеського художнього училища виписали гіпс, організували методкабінет, який визнали базовим для педагогічних закладів півдня України».

Чеський фільм за п’єсою одеситки

Вона знову повернулася до рідного міста. Художнім фільмом, поставленим за його межами, визнанням у чужій країні. Як зустріло воно ту, котру не помічало за життя?

Недавно в культурному просторі Одеси, в царині кіно, відбулася мистецька подія міжнародного значення (що, в принципі, є прикметним для нашого міста, але тут особливий випадок), якої, на жаль, не помітила ні громадськість, ані, як не дивно, засоби масової інформації.

Напередодні Дня знань трьох педагогів Одещини удостоєно почесного звання «Заслужений вчитель України».

Вітаємо достойників з цим державним визнанням їхнього внеску у виховання сучасних, освічених, конкурентоспроможних українців.  Ось їхні імена: Ольга Вікторівна Пашкевич, учителька опорного закладу освіти «Болградський ліцей»; В’ячеслав Віталійович Майорський, учитель Чорноморського економіко-правового ліцею №1; Максим Валерійович Трубніков, учитель Одеського ліцею №9.

25 серпня відбулося урочисте нагородження лауреатів та учасників уже третього щорічного муніципального конкурсу ім. Івана Франка.

Нагадаємо, мета цього творчого змагання — популяризація літературної та публіцистичної спадщини Івана Франка, його соціально-гуманістичних ідей, творів сучасної української літератури, а також підтримка сучасних українських авторів.

Цьогоріч на конкурс надійшли роботи з Івано-Франківська, Львова, Києва, Полтави, Кременчука, Луцька, Миколаєва, Сум, Хмельницького і, звичайно ж, з Одеси та Одеської області. Тож у журі було нелегке завдання — відібрати найкращих.

У результаті переможцями стали:

у номінації «Проза»: 1-ше місце — Олекса Різників за книгу «Під пресом репресій» та Ольга Саліпа за «Зламані речі»; 2-ге місце — Олександр Скороход за книгу «Наречена» та Інна Іщук — за «Королеву купальських скарбів»;

у номінації «Поезія»: 1-ше місце — Святослав Огренчук за збірку «Янголи моря» та Петро Коробчук за «Заячий холодок», 2-ге місце — Олеся Франко за збірку «Вдячність» і Михайло Гершкович за «Сто сонетів»;

у номінації «Журналістика»: 1-ше місце — Роман Кракалія за цикл публікацій з питань відродження української духовності, розвитку української культури в газеті «Чорноморські новини»;

До 80-річчя відомого краєзнавця і колекціонера Тараса Максим’юка

Тарас Іванович Максим’юк народився 30 липня 1943 року в місті Холм (Польща), одній із колишніх столиць Галицько-Волинського князівства. У лютому 1945-го родина була депортована в СРСР — у с. Піщаний Брід (колишня німецька колонія Шпеєр) Веселинівського району Миколаївської області. Незабаром перебралися до Вознесенська, а в 1952-у — до Миколаєва. Ще під час навчання у школі хлопець познайомився з відомим археологом і краєзнавцем Феодосієм Тимо-фійовичем Камінським (1888—1978), який мав вирішальний вплив на формування світогляду юного Тараса як людини, залюбленої у рідний край.

У 1960 році спробував вступити на історичний факультет Одеського державного університету імені І.І. Мечникова, але у нього навіть не прийняли документів. Врешті вступив до Одеського інженерно-будівельного інституту, з якого перевівся до Інституту інженерів морського флоту. У 1967-у закінчив там факультет механізації портів і був скерований на роботу в Іллічівський (нині — Чорноморський) морський торговельний порт. Працював там до 1971-го, потім (до 1988-го) — в Чорноморсько-Азовському управлінні морських шляхів інженером-конструктором та груповим інженером.

Хочу розповісти про непересічну особистість, людину, що залишила помітний слід у житті нашого міста.

Юрій Миколайович Штельмах народився в Одесі. Потяг до музики відчув іще в підлітковому віці. Не закінчивши музичної школи, завдяки своїй наполегливости був допущений до вступних іспитів до музичного училища, яке закінчив з червоним дипломом. Отримав спеціальність «хормейстер» і продовжив навчання на музично-педагогічному факультеті Одеського педагогічного інституту ім. К.Д. Ушинського.

Ольга Погрібна, котра не втомилася від війни, а лише навпаки — війна додала їй енергії та зродила в душі ненависть до ворогів, утвердила віру в нашу перемогу — цією своєю переконаністю вона щедро ділиться з людьми, — а ще додала їй… часу, якого зазвичай бракує на все, а проте, вона все встигає — волонтерить, допомагає нашому війську всіма доступними їй способами, навчає любові до прекрасного діточок художньої школи, займається рекламою, оформленням приміщень і… продовжує працювати за фахом, себто бути художницею. Й навіть, попри колосальну зайнятість, уряджати свої персональні виставки там, де лиш є можливість.

Був час, ще в перші дні широкомасштабної російської агресії, коли в масах запанувала певна розгубленість, депресія. Треба було щось робити, піднімати завжди притаманний одеситам бойовий дух. Малювала — разом з друзями-однодумцями — банери з патріотичними, часто не без гумору, гаслами, розвішували їх у центральній частині міста, часом вислуховуючи несприйняття обивателів. Але знову й знову знаходили старі, вже використані полотнища і на звороті малювали закличні плакати. Оптимізму додало звільнення острова Зміїний…

Вона писала так, ніби Україна вже була модерною державою
з власною інтелігенцією, вивченою по власних університетах.
Оксана ЗАБУЖКО.

Багата і розмаїта літературна спадщина Лесі Українки є невіддільною складовою української літератури і культури. Її ім’я — у списку славетних митців, а геніальні твори служать усьому людству. Літературна спадщина Лесі Українки притягує  своєю  могутністю  й  різнобарвністю,  індивідуальністю. Її думки й ідеї — поза часом, вони є і будуть актуальними для всіх прийдешніх поколінь.

25 лютого сповниться 152 роки від дня народження Лесі Українки, а в квітні — 105 років відтоді, як уперше вийшла окремим виданням її неперевершена драматична поема «Бояриня», яку в радянські часи десятиліттями забороняли і навіть не включали до повних зібрань творів. Чим же так не сподобався радянській цензурній машині цей невеликий твір видатної письменниці?

Для Одеського національного академічного театру опери та балету 2022-й став не лише випробуванням на міцність. У передноворіччя генеральна директорка театру Надія Бабіч презентувала журналістам відзнаку «International Opera Awards», якою удостоєний очолюваний нею колектив і яку називають оперним «Оскаром».

Цю престижну нагороду отримали у Мадриді головний диригент театру, маестро В’ячеслав Чернухо-Воліч і режисерка Оксана Тараненко, яка під час війни виступила постановницею сучасної української опери Олександра Родіна «Катерина».

14 жовтня сповнилося 80 літ з дня створення Української повстанської армії. З цієї нагоди, за поданням Всеукраїнського громадського об’єднання «Братство ОУН-УПА імені генерал-хорунжого Романа Шухевича — Тараса Чупринки», рішенням Івано-Франківської обласної ради  п’ятеро воїнів УПА Одещини вшановані ювілейними медалями.

На жаль, до знаменної дати дожила лише одна учасниця визвольних змагань середини ХХ століття — Юстина Джурин-Плотиця, якій у цьому місяці сповниться 95 років.

Ця подія відбулася ще 6 грудня, коли країна відзначала День українського війська. Вона, властиво, саме й відбулася з нагоди цього свята. Свята без особливих святкувань та врочистостей. Хіба що з особливим, піднесеним настроєм, взаємними вітаннями. Попри те, що місто оговтувалося після чергових — якраз напередодні — «прильотів».

Агресор лютує, бо відчуває своє безсилля перед ЗСУ, перед їх мужністю і стійкістю, перед українським народом, отримуючи рішучу відсіч. А це, передовсім, несхитуща віра в перемогу над ворогом, котрий століттями не дає нам спокійно жити, хоч не раз упродовж нашої історії випробовував на собі міць українського духу, в основі якого — безмежна любов до Батьківщини. Прикладів багато. Згадаймо хоч би героїв Української повстанської армії, яку ворог не зумів перемогти. Нинішнє покоління українців остаточно здолає російський імперіалізм, назавжди покінчить з агресивним «рускім міром».

На недавньому засіданні президії Національної спілки краєзнавців України у Києві відомому одеському історику, професору Григорієві Гончаруку було вручено престижну премію імені академіка, Героя України Петра Тронька, диплом та пам’ятну медаль.

Григорій Іванович усе своє життя активно працював задля розвитку національної освіти та історичної науки. Майже половина із 40 написаних ним книжок  має краєзнавчу спрямованість, присвячена дослідженню і популяризації історико-культурних та природних багатств нашого краю. За здобутки на цій ниві у 2017 році йому було присвоєне звання «Почесний краєзнавець України».

Кулеметник 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу Роман Мехур в останньому своєму бою з російськими фашистами втратив обидві ноги і правицю, ставши одним із сотень захисників неньки-України, яких скалічила нинішня жахлива, кровопролитна війна. Переживши клінічну смерть і близько 60 операцій, 24-річний юнак на зло «кістлявій» вижив, не втративши сили духу та жаги до життя. У шпиталі одружилися з Валентиною Романенко із села Бобрик Другий, яка в тяжкі хвилини була біля нього. Мріє про сина, а також стати на «залізні» ноги, реабілітуватися й повноцінно жити. Зараз військовослужбовець стоїть у черзі на протезування в Ізраїлі. На жаль, чекає вже останніх пів року, хоча дорогоцінний час спливає…

Ветеран Роман Мехур разом з дружиною приїхали у справах у Любашівку, і нам вдалося недовго погомоніти. Зустрівши його, побачив мужнього, впевненого в собі чоловіка з щирою посмішкою на обличчі, який, попри каліцтво, не втратив оптимізму та енергійно планує своє майбутнє.

До того, як стати головним боцманом на флагмані Морської охорони, Анатолій пройшов багаторічний вишкіл на катері «Златокрай» — легендарній кузні кадрів морських прикордонників. Саме на «Златокраї» він подолав свій перший шторм, уперше брав участь у затриманні порушників державного кордону.

Народився Анатолій у Тирасполі — мати на той час навчалася там у педінституті, але з початком придністровського конфлікту батьки повернулися на Батьківщину — в Подільський район на Одещині. Згодом хлопець опанував спеціальність програміста в Одеському верстатобудівельному технікумі. Але в душі завжди плекав надію про свою заповітну мрію, яка зародилася у його серці ще змалку.

3 жовтня відзначила своє 65-річчя Люко Дашвар — культова українська письменниця, журналістка та сценаристка, лауреатка низки престижних літературних премій («Коронація слова», «Книга року ВВС» тощо) та володарка численних нагород, у тому числі «Золотий письменник України» (2012). Справжнє її ім’я — Ірина Чернова.

Книги Люко Дашвар — неоднозначні, захоплюючі та динамічні життєві історії, котрі вражають, а інколи й шокують своєю реалістичністю. Саме завдяки роботі в журналістиці письменниця відкрила для себе багато нового, познайомилася з долями найрізноманітніших людей. Прототипи її літературних героїв та сюжетів здебільшого побачені чи почуті особисто. В одному з інтерв’ю вона зазначила: «Життя кожної людини — легенда. Навкруги — тисячі захоплюючих історій. Головне — розповісти їх цікаво».

Неоголошеною культурною столицею щедрого на таланти нашого благодатного краю можна назвати Троїцький старостат Любашівської територіальної громади Подільщини. За часи існування Любашівського району й тепер Троїцьке невпинно розвивається у культурному руслі. Цьому активно сприяли районна влада, БФ «Рідний край», а нині — місцеві чиновники.

Ще минулого століття тут розпочався рух за збереження та розвиток українського мистецтва, народних традицій. Його основоположником, безумовно, був заслужений майстер народної творчості України, засновник південного (причорноморського) стилю декоративно-прикладного розпису Ростислав Палецький. Спільно з ним українську культуру плекали члени творчого об’єднання «Степовий колос», неперевершена орнаменталістка Лариса Бабінець, талановита поетеса і художниця Раїса Чернець, продовжувач троїцьких візерункових традицій Микола Притикін, плеяда учнів маститих місцевих художників та самобутніх народних майстрів, співаків і музик.

Згодом у Троїцькому творили дивовижний майстер пензля і різця Микола Скалозуб, прекрасний живописець, гравер і поет Микола Панасюк (зараз мешкає у Кам’янці-Подільському). І нині чимало жителів села продовжують творчу працю, мережачи  красу на папері чи полотні.  А дехто знову повертається у мистецтво, беручи пензля й малюючи візерунки…

У Демидівці Любашівської селищної громади вулицю і провулок Мічуріна перейменовано на честь нашого видатного письменника, літературознавця, доктора філологічних наук, професора Києво-Могилянської академії, депутата Верховної Ради І скликання, яка ухвалила Акт проголошення Незалежності України, Володимира Євгеновича Панченка.

Земляки всебічно підтримали ініціативу старости Новоселівки Ганни Головаченко, а депутати Любашівської селищної ради одностайно проголосували за увічнення в топоніміці імені славетного краянина. Ця історична подія сталася напередодні 68-річчя від дня народження Володимира Панченка, який ощасливив світ Божий 2 вересня 1954-го.

23 серпня керівникові фермерського господарства «Шевченко» із Троїцького, завзятому агропідприємцю та найпалкішому патріотові Любашівщини Олександру Анатолійовичу Бондаренку сповнилося 60 літ. За плечима ветерана (вже можна так називати нашого шановного, хоч з вигляду й моложавого землероба) — майже чотири десятиліття подвижницької праці на хліборобській ниві.

Уродженець села Розалівка, що на Роздільнянщині, Олександр Бондаренко з молоком матері всотав у себе любов до рідної землі, а коли підріс та змужнів, прадідівський геном селянина ще й інтуїтивно спонукав його здобути саме сільськогосподарську освіту. Отож в Одеському держаному аграрному університеті юнак опанував украй потрібну селу зоотехнічну справу. Після закінчення навчання здібний випускник за розподілом потрапив у Троїцьке, де був призначений головним зоотехніком колгоспу імені Шевченка, уславленого в області та за його межами високопродуктивним тваринництвом. Ще досі спливають у пам’я-ті тодішні виробничі поїздки у це господарство на ферми та свинарники, вранішні доїння та фотографування для газети кращих доярок, свинарок, механізаторів. Тоді у Троїцькому було чи не найбільше в Любашівському районі передовиків-орденоносців сільськогосподарського виробництва.