Матеріали з рубрикою «Враження»

«Від Молдаванки до Молдови, або З Одеси — з любов’ю» — акція під такою назвою відбулася у рамках святкування 20-річчя встановлення побратимства нашого міста та Кишинеу. Урочистості проходили на відкритому повітрі серед чудової молдовської природи і етнічно-культурному центрі «Ватра», розташованому за 30 кілометрів від столиці держави-сусідки у напрямку міста Унгени.

«Ватра» —  новий фестивальний комплекс, що  розкинувся серед мальовничих зелених пагорбів, відкритий минулого року. Розташувався він на розлогому трав’яному схилі з ідеальною поверхнею. З будь-якої точки чудово видно сцену, змонтовану за найсучаснішими вимогами, на якій можна проводити великі концерти та найкрутіші рок-фестивалі. Трава особлива — по ній можна  ходити і навіть лежати, трава, у яку хочеться впасти. Доріжки є також, вони вимощені великим натуральним пласким камінням. Довколишні будівлі споруджені у стилістиці традиційної народної архітектури з використанням природних матеріалів. На території є кілька ресторанів національної кухні, місця для торгівлі виробами народних умільців. Для тих, хто мандрує в економ-режимі, обладнаний майданчик для наметів.

Кожен український регіон, коли знайомишся з ним, викликає почуття гордості і за країну загалом, і за цей унікальний куточок зокрема — бо ж від краю до краю, від кордону й до кордону наша земля щедра на неповторні природні й рукотворні дива. А тому, коли з’являється можливість відвідати ще не бачені тобою місця, заздалегідь радієш...

Закарпатська область стала останнім пунктом програми проекту «Від Сходу до Заходу», що проводився Ужгородським прес-клубом за підтримки Фонду розвитку ЗМІ посольства США в Україні. Суть проекту в тому, що журналісти із західних і східних регіонів країни змогли побувати в гостях один в одного і познайомитися з особливостями регіонів, а головне — налагодити особисті зв’язки.

Вінниця, перлина Поділля, останнім часом привертає до себе особливу увагу. Саме тут тривалий час працював президент Петро Порошенко, саме у Вінниці робив свої сміливі кроки у галузі місцевого самоврядування голова Верховної Ради Володимир Гройсман.

Особисто познайомитися з цим чудовим українським містом мені довелося у рамках проекту для журналістів «Схід і Захід разом — простір діалогу», що втілюється за сприяння польсько-канадської Програми підтримки демократії і реалізується польським фондом «Освіта для демократії», «Товариством Лева» (Львів), ВМГО «Наше Поділля», Лабораторією соціальних комунікацій (Одеса) та Вінницьким прес-клубом. Гостями Вінниці були представники регіональних ЗМІ зі Сходу та Півдня України.

Із семи країн — наших сусідів — українці найменше знають про Румунію. «Знання» складаються із заяложених стереотипів, пов’язаних, насамперед, з циганами, бідністю та обов’язковою мамалигою. Путівник, виданий у Москві 1997 року, пише, що Румунія — «Дикий Захід» Східної Європи.

Наприкінці 1990-х мені пощастило подорожувати цією колоритною і загадковою країною. Тоді залишилися якнайкращі враження і бажання повернутися сюди знову. Й ось через п’ятнадцять років повертаюся...

Поряд за кермом — мій друг Володя. Приятелюємо більше тридцяти років. Ми на його авто. Заправляємо перед кордоном повний бак (на тисячу гривень). Бензин у нас дешевший, а в них — 26 гривень за літр. Купуємо «зелену карту» (450 гривень) та медичну страховку на кожного (по 50 гривень).

В’їжджаємо через пункт пропуску Порубне, 30 кілометрів південніше Чернівців. Машин небагато. Українців проходимо швидко, на румунському боці черга довша. У румунів за 3 євро купуємо віньєтку (плата за користування автошляха Під сірими хмарами до небокраю плавні лінії пологих пагорбів. Пожовклі поля кукурудзи, чорні клапті виораної ниви, отари овець вдалині додають краєвидові довершеності. Посеред зустрічних авто з увімкнутими фарами трапляються новенькі трактори з причепами та комбайни, інколи обганяємо запряжені доглянутими кіньми підводи. Край тут сільськогосподарський. Буковина — історична область на території Чернівецької області та повіту Сучава Румунії. Їхні села схожі на наші. По обидва боки кордону буковинці люблять прикрашати своє житло орнаментами, частіше рослинними, іноді геометричними, використовують контрастні поєднання кольорів. За браком часу Сучаву — місто історичне, де є що подивитись, — об’їжджаємо стороною.

Втім, ми ж не можемо знати достеменно, про що йшла мова між двома мерами. Може, проєвропейський Садовий щось таке нехороше утнув? Вказувати нам і справді  не треба. Але якось так виглядає, що на цьому обмін досвідом між містами завершено. Чи, просто, не розпочато? А варто було б!

Того ж місяця довелося побувати у Львові. І перше, що зробила, — прогулялася знаменитим величезним Стрийським парком. Незважаючи на спеку, у ньому досить прохолодно, тому можна сповна насолодитися гарними краєвидами і просто тишею. Саме тишею — на кожному квадратному метрі парку не натикані платні надувні гірки, «рибалочки», батути... Діти тут катаються на велосипедах, роликах або бігають, щоб, скажімо, упіймати білочку, а не клянчать безкінечно ці досить чи й безпечні (бо хто перевіряє їх технічну справність?) розваги.

На крилах Гермеса

Ми стоїмо на порослій травою пристані й чекаємо на свого Гермеса. Покровитель мандрівників з’являється в образі невеличкого суденця, а його засмалений на сонці жрець у спортивному костюмі (сьогодні його охрестили б «тітушкою») стриманим рухом запрошує на борт.

Ми всідаємося на хиткі дерев’яні лави й рушаємо. За спиною залишається Очаків, попереду таємниче місце призначення — Кінбурнський півострів, що розкинувся поміж морем і лиманом.

(Закінчення. Початок у номерах за 28 вересня та 10—12 жовтня).

Ейн-Бокек
(Мертве море)

Мертве море називають найкращою курортною територією світу. Географічно — це тектонічне безстічне озеро, яке розташоване на території Ізраїлю та Йорданії. Його узбережжя — найнижчий суходіл нашої планети.

Площа Мертвого моря — 1050 км2, довжина — 76 км, середня глибина — 335—356 метрів. У море впадає ріка Йордан. Вона з кожним роком міліє, тож Мертве море, як і наш Куяльник, також міліє, потребуючи негайних реанімаційних заходів.

Мертве море — одна з найсолоніших водойм світу (запас солей тут, за приблизними підрахунками, складає майже 50 мільярдів тонн). Концентрація солей — від 350 до 500%. Це як у літрі води розчинити півкілограма солі. Для порівняння: у нашому Куяльнику найвища концентрація солі у воді не перевищувала 150%.

Місто Тель-Авів засноване 1909 року на викупленій у бедуїнів землі. До слова, жодного клаптика землі на території сучасного Ізраїлю не було заво­йовано — за все було заплачено грішми, причому платили, не торгуючись, стільки, скільки за землю правили. Про це вам скаже кожен ізраїльтянин. Тель-Авів означає «пагорб весни», що символізує відродження країни. Офіційна столиця Ізраїлю, хоча самі ізраїльтяни за таку визнають Єрусалим. Місто як місто. Сучасні хмарочоси, в яких учені стараються над нанотехнологіями, і житлові гамірливі квартали, де зранку густо пахне кавою, а ввечері — східними прянощами.

Кожного туриста неодмінно привезуть на екскурсію до Діамантової біржі. Таких у світі п’ять. Ізраїльська з-поміж них — найбільша. Через неї купується, обробляється і продається більше 60% діамантів у світі. Найбільше готових виробів скуповує США. Після екскурсії почала пильніше придивлятися до місцевих жінок. Майже всі носять коштовні камінці: хто скромненькі, а хто зміг дозволити собі й більшого.

Продовження. Початок у номерах за 14 та 21 березня.

День третій.
Нікітський ботанічний сад — зелена оаза Ялти

Наприкінці третього дня організатори прес-туру влаштували нам екскурсію до вічнозеленого Нікітського ботанічного саду, де й узимку цвітуть троянди. Він створений ще в 1812 році неподалік від селища Нікіта (звідси й назва) за наказом імператора Олександра І. Торік сад відсвяткував своє 200-літття. Найщедріший подарунок до ювілею ботанічному підготував Кабінет Міністрів: з бюджету Національної академії аграрних наук виділили 20 мільйонів гривень. Кошти спрямували на ремонтні роботи капітального характеру лабораторних корпусів та оранжерей, лагодження інженерних систем, а також на закупівлю необхідного обладнання. На честь свята порадували сад і його працівники: замість монумента Володимира Ілліча біля басейну з’явилася богиня Флора…

Другий міжнародний Чорноморський туристичний форум, який проходив 27—28 лютого, ще не розпочавшись, зумів стати центральною подією ярмарку. Принаймні, для нашої групи журналістів. Говорити про його програму організатори примудрялися всюди: у перервах між подіями ярмарку, в паузах між переїздами і навіть за обідом. Секрет — у вдало обраній тематиці, яка хоч-не-хоч, а стосується інтересів усіх кримчан та зацікавлює приїжджих — «Полікультурність чорноморських міст як ефективний туристичний ресурс».

Крим не просто так називають українською оздоровницею. Сьогодні Кримський півострів — найвідоміша й найпопулярніша курортна зона України і колишніх країн Радянського Союзу. Але приваблювати туристів лише цілющою силою чорноморських земель, кліматом і морем тамтешнім туроператорам вже давно не вдається. Вихід знайшли історики та етнографи півострова: вони запропонували Міністерству курортів і туризму Криму зробити ставку на поліетнічність населення. Пропозиція міністерству сподобалася, відтак почали розроблятися нові туристичні маршрути, укладатися ділові угоди між країнами-сусідами, ледь не щотижня проводилися наради на різних рівнях. А нинішній форум — це свого роду узагальнення річної роботи, підведення підсумків та продовження вдалого старту. Най-головніше, що зрозуміли чиновники і перші особи АРК: саме від їхньої готовності співпрацювати із сусідами та етнічним населенням Криму залежить подальший розвиток півострова як курортної оази.

Наприкінці зими медійникам з усіх куточків України влаштували справжнє свято: журналістів, телеоператорів та фотографів запросили на чотири дні до Криму на XXII Міжнародний туристичний ярмарок «Крим. Курорти. Туризм. 2013» — знайомитися з туристичним та рекреаційним потенціалом автономії. Програма видалася досить насиченою: форуми, конференції, майстер-класи, презентації… Особливе місце займали екскурсії до білогірського парку левів «Тайган», Нікітського ботанічного саду (в селищі міського типу Нікіта) та Балаклавського військово-морського музею підводних човнів. Та про все по порядку.

День перший.
Білогірський
підкорювач левів

Олега Зубкова в Україні як тільки не називали і які лиш ярлики (пам’ятаючи про його дружбу з колишнім прем’єр-міністром Юлією Тимошенко та балотування на крісло мера Ялти) на нього не чіпляли. Згадувати все сказане — паперу не вистачить. І все ж Олега Олексійовича знають насамперед як успішного директора ялтинського зоопарку «Казка» та засновника першого в Європі сафарі-парку левів «Тайган» (подібні є у Танзанії та Кенії, але для Криму це справді революційний проект).

Спочатку листопад був сонячний, з останніми відблисками бабиного літа, потім — похмуро-дощовий. Пізня осінь для більшості не краща пора подорожувати. Мандрую сам — маю досвід. Люблю міжсезоння: уява малює тихі малолюдні вулички у старовинних містах, котрими вже не снують, як кілька тижнів тому, натовпи екскурсантів. Люблю Східну Європу. До неї мене везе напівпорожній теплий потяг Одеса — Ужгород. Їду до Угорщини. Там я ще досі не був. Маю шенгенську візу, мінімум необхідних речей: путівник, фотоапарат, трохи грошей і телефон, з якого відправлятиму додому SMSки.

ПРОКИДАЮСЯ вдосвіта. Знайомий під заскленим дахом вокзал. Це — Львів. За годину виринають передгір’я Карпат. Сколе, Славське, гори вже вищі, буки на схилах скидають листя, Бескид, кілька тунелів, серпантин і — Закарпаття. Можна вийти в Ужгороді і сісти на міжнародний потяг «Тиса» (Москва — Будапешт — Бєлград), але… квиток дорогий і ще півдоби чекати.

Виходжу швидше. Чоп — маленьке напівсонне містечко з величезним майже новим вокзалом, з котрого однією гілкою залізниці можна дістатись Угорщини, іншою — Словаччини та Чехії. Поруч державний кордон. Тут переставляють потяги з широких рейок радянського стандарту на дещо вужчі європейські.

Це містечко, розташоване за 30 кілометрів на північний захід від Львова біля підніжжя одного з уступів мальовничого горбистого пасма Розточчя, буде цікавим усім шанувальникам середньовічної архітектури. Адже тут дивом зберігся цілісний архітектурний ансамбль, побудований за принципом «ідеального міста» епохи Відродження, що означало відповідність двом критеріям — бути добре укріпленим та гарним водночас. Ймення цьому місту — Жовква. Порівнюючи її з Одесою, розумієш її архаїчність, де ренесанс і бароко можна вивчати без префікса нео.

Найдешевший спосіб дістатися Жовкви з Одеси — доїхати потягом до Львова, а звідти автобусом чи електричкою. Цю мандрівку цілком можливо спланувати на один день — потяг прибуває до Львова вранці, а відходить увечері.

Дивні цикади, пізні солов’ї

Отож, народне повір’я — як проведеш новорічну ніч, так і проживеш увесь рік — спрацьовує: моя наступна подорож (про попередню див. статтю «Спочатку була Анталія...» у номері за 22 вересня) невдовзі пролягла вже до Чорногорії. Що я досі про неї знала? Практично нічого, крім того, що це була одна з республік колишньої Югославії, близька нам сло­в’янська країна. Я щиро вдячна своїй давній, з юних літ, подрузі Раї з чарівним дівочим прізвищем Щебетаха, котра загітувала мене на цю мандрівку.

Комфортабельний лайнер авіакомпанії Windrose через дві години з Києва приземлився у невеликому аеропорту, а звідти автобусом прямуємо до курортного міста Будва, розташованого в Будванській Рив’єрі. Туристичний автобус розвозить нас по готелях, приватних віллах та апартаментах.

Нам випало поселитися у «Alet-MOC». Трохи розчаровуюся: ні, це не з фешенебельних зіркових готелів, у яких три місяці тому довелося розкошувати в турецькій Анталії. Скромна чотириповерхова будівля, що притулилося до підніжжя гори, на якій вище ніби терасами стояло ще кілька таких самих будівель. Облаштовуємося у двомісному номері, де з усіх очікуваних зручностей — гаряча й холодна вода, душ у туалетній кімнаті. Ні холодильника, ні телевізора, ні телефона. Економклас. Не інакше, як у колишній Югославії тут було щось на зразок піонерського табору. Подруга ловить мій розчарований погляд і радить не панікувати — тут матимемо інші переваги: чисте гірське повітря, відносна тиша, бо житимемо не в самій Будві, а в прилеглому до неї невеличкому селищі Бечичі, де немає того багатолюдного курортного гамору. Одне слово, відпочинемо тут від усього. Зате які ж краєвиди відкривалися з нашого балкона: ліворуч — вкрита густим лісом гора, а праворуч — котить лазуреві хвилі Адріатичне море, найчистіше в світі!

За народним повір’ям

Правду кажуть: як зустрінеш новий рік, так його і проведеш. А нам випало зустріти його у поїзді по дорозі на Макіївку. Бо перед тим спізнилися на свій потяг через автомобільні затори на вулицях. Наступний же відправлявся з Одеси тільки через добу, саме у переддень Нового року. Всі «принади» нашого ненав’язливого залізничного сервісу випало пережити тої ночі в майже порожньому вагоні, без провідника, якого і вранці не дочекалися. Справді, чого з такими пасажирами панькатися, нормальні люди в новорічну ніч не їдуть?!

Отож, за народним повір’ям, чекав на нас рік подорожей. Уже в середині лютого вирушали ми із засніженого Києва в Туреччину — до Анталії, де через дві години наші юні попутники Денис із Прикарпаття та киянин Олег хлюпалися у хвилях Середземного моря. Все довкруж умив недавній весняний дощ, зелено, тепло. Підступно зваблювали апельсини й лимони на деревах вулиць і скверів, так і кортіло ними поласувати.

Минулої зими я втілив свою давню мрію — поїхати в українську глибинку, де ще збереглися наші прадавні традиції святкування Різдва Христового, та побачити величні релігійні обряди на його честь, послухати колядок-віншувань. Отож вирушив у село Яблуницю у Карпатах, де щозими відпочиває з сім’єю мій брат.

Уранці 5 січня приїхав до Івано-Франківська (це був кінцевий пункт маршруту потягу, яким я вирушив з Одеси). Півдня присвятив знайомству з цим славним містом та з його такими ж чудовими мешканцями. До 1960 року воно мало назву Станіслав. Мені розповіли, що утворилося місто з двох сіл, одне з яких називалося Заболоття. Що промовисто свідчить: місцевість тут болотиста, і тому будівничі та жителі добряче потрудилися, щоб відвоювати у матінки-природи життєвий простір. А назване так, розповідали, графом Потоцьким на честь сина Станіслава за прикладом українського короля Данила Галицького, який нарік новозбудоване місто у Прикарпатті на честь свого сина Лева — Львовом.