Матеріали з рубрикою «Точка зору»

Нова загроза національній безпеці України

А чи знаєте ви, що в Україні віднедавна є територіальний ексклав, такий самий, як Аляска у США чи Калінінградська область у рф?

Реалії війни змінюють політичну географію України не тільки на сході. Загрозливі зміни відбуваються і на півдні Одещини, хоча про них мало хто говорить уголос. Та, на моє глибоке переконання, проблему Бессарабії не можна зводити до суто регіональних клопотів, це – в тому числі й через строкату етнічну мапу цього чудового закутка української землі – один із ключових викликів національній безпеці.

З огляду на професію час від часу доводиться дивитися телевізор і слухати радіо. Про якість передач писати не хочеться, але поділюся приватним спостереженням. Випуски новин редактори формують так, щоб не вийти за межі дозволеного під час війни. А диктори із задоволенням й оперативно повідомляють нам прогнози погоди (у понеділок — про землетрус, який відчула й Одеса). Але, не дай Боже, бодай натяком згадати про конкретні місця падіння російських ракет і снарядів. Як перешкода для наведення ворога на цілі — правильно. Та, на жаль, вимушена секретність поширюється на все. А політика, зовнішня і внутрішня, подається постфактум.

Ескалація легітимності

Новини постфактум, з одного боку, дозволяють уникнути помилок та різночитань. Але, з іншого боку, дають змогу сховати невигідні для влади сюжети. Так, розповідь про нещодавнє «перезавантаження» в уряді України перетворилася з повісті про перестановку ліжок у борделі на мудре рішення Офісу президента та «слуг народу» у Верховній Раді. А суть проблеми — довготривала концентрація влади в руках однієї людини — взагалі не увійшла до переліку українських проблем.

Якось я читав лекцію з вищої математики для студентів другого курсу в одному з одеських вишів. Студенти презентували колись найпрестижніший фах — теплофізику. Тепер це був найнепрестижніший фах й абітурієнтів приймали на нього за залишковим принципом.

Темою лекції була похідна та її властивості. Пояснити молодим людям, що таке похідна, було справою абсолютно безнадійною, оскільки їхні знання з математики не виходили за межі початкової школи. Щоб якось оживити гнітючу атмосферу, я спитав: як ви думаєте, Сонце рухається довкола Землі чи Земля — довкола Сонця? Атмосфера в аудиторії відразу розрядилася. На моє здивування почалася жвава дискусія. Для того, щоб з’ясувати переважаючу точку зору, я провів голосування. Виявилося: п’ятеро студентів вважають, що Земля рухається довкола Сонця, а шестеро — що Сонце рухається довкола Землі.

Перенесення частини бойових дій Збройних сил України на територію ворога — безсумнівна наша перемога. Диво. Але секретність, за допомогою якої цієї перемоги досягнуто, викликає багато запитань. По суті, на війні утворився третій фронт. При цьому фронт, не захищений як від зовнішніх союзників, так і від внутрішніх героїв. Ейфорія «курськ наш» поступилася місцем серйозним роздумам, що робити з перемогою.

Знову поради

Загальний настрій союзників України — образа. Чому заздалегідь не порадилися і не повідомили, де й коли українські війська перейдуть російський державний кордон? Такі відомості, як показує досвід, негайно опинилися б у російському генштабі. Й у Вашингтоні одночасно позбулися б проблем із непередбаченою «ескалацією», на зразок постачання в Україну високоточних ракет далекого радіусу дії, та зі спробами застрахуватися від української перемоги.

У метеозведеннях поряд з об’єктивними показниками часом з’являється суб’єктивне формулювання «відчувається як». Тобто тепліше чи холодніше, ніж насправді. У полі-тиці та в економіці — та ж картина. Наближення нової світової війни відчувають не лише політики й політологи. Громадяни в заможних країнах, як у п’ятдесяті роки минулого століття, обладнують бункери, щоб відсидітися під час нібито «неминучої» ядерної катастрофи. Ті, що бідніші, збирають гроші на гідний похорон. Хоча ці гроші задовго до катастрофи можуть перетворитися на цукеркові фантики.

Безумних треба вчасно зупинити

Передчуття ядерної катастрофи ґрунтується на тому, що російські політики, на відміну від радянських, свою ядерну зброю перетворили із засобу стримування супротивника на засіб воєнного шантажу. А основним шантажистом є «кремль» на чолі із психологічно неадекватним національним лідером. Реагувати на це потрібно, як у психіатричних лікарнях реагують на пацієнтів лікарі та санітари. Ізоляцією пацієнтів та сильнодіючими засобами. Аж до лоботомії.

Головна подія цього тижня — Олімпіада. Їй завжди намагалися нав’язати політичну підкладку. І завжди намагалися цієї підкладки позбутися. Починаючи з часів П’єра Кубертена, який відродив традицію античних Олімпійських ігор, існують ілюзії, що спорт зближує людей, які прагнуть єдності. І встановлює добрі, дружні стосунки між народами. У Стародавній Греції якийсь час так і було. Але цей період добряче забутий. У новітній історії олімпіади найчастіше служили приводом для розбрату та полі-тичних маніпуляцій, а видатних спортсменів держави і політики використовували у своїх інтересах.

Втрачені ілюзії

Більшовики вважали олімпі-йський рух буржуазною затією, але Сталін у 1952 році в рамках розбудови імперії вирішив цю затію використати. Він послав на літні Олімпійські ігри до Гельсінкі велику команду. До її складу увійшли 25 спортсменів із УРСР. Після смерті «вождя світового пролетаріату» в Радянському Союзі олімпійський рух використовували з тією ж метою аж до розпаду совка. Після його розпаду участь в Олімпіадах підтримують держави-уламки. У тому числі — Україна. Можна було б згадати, скільки медалей вибороли наприкінці ХХ — на початку ХХІ століть наші спортсмени загалом. Але не варто. Медальний залік за країнами походження і є маніпуляцією у спорті. Слава належить конкретним людям, які досягли визначних результатів, а не тим, хто від імені спортсменів виступає по телевізору.

«Демократія, звісно, погана форма правління, але нічого кращого люди поки що не вигадали». Ці слова приписують Вінстону Черчиллю, хоча близькі за змістом висловлювання відомі ще з часів створення перших держав.

Купив не купив, а поторгуватися можна

Від часів доісторичних і до наших днів точаться дискусії, як удосконалити демократію. Щоб населенню жити не заважала. Толку від подібних дискусій — нуль. На зміну поганій формі правління приходить така, що Черчилль, за всього бажання, не зміг би описати. Мільйони людей існували, а подекуди існують, в умовах соціалістичної демократії. Іншої не було. Слухали — ухвалили. Рішення політ-бюро, пленумів, з’їздів — крапка. П’ятнадцять років у черзі на отримання квартири. Три роки — щоб купити «Жигулі». Ділянку на цвинтарі із встановленням пам’ятника сплатять родичі. Безкоштовно вивчені і яким вдалося вижити за безкоштовної соціалістичної медицини.

Тиждень розпочався з трагедії. Російська стратегічна крилата ракета частково зруйнувала, частково призвела до непридатності корпуси знаменитої української дитячої лікарні «Охматдит». Загинула лікарка, кілька батьків, постраждали діти. У Києві ворог завдав удару ще по одній лікарні, кількох об’єктах інфраструктури та житлових будинках. Понад чотири десятки загиблих. У той же час рашисти спрямували ракети на ще кілька наших міст. Там також є жертви.

Скільки коштує китайський «нейтралітет»

Утім, називати акт московського тероризму безпрецедентним — помилка. Безпрецедентним актом державного терору є розв’язана війна проти України. Війна на знищення нашої країни і нашого народу. Війна ведеться за потурання або невтручання (що по суті те саме) багатьох країн та урядів. Називати дружні, недружні та ворожі нам держави нема потреби. Як і політичних лідерів. За десять років війни практично все розкладене по полицях. А з полиці на полицю перескакують рідко. Хоча такі випадки є і є сподівання, що в ситуацію втрутяться країни та лідери, від яких реально залежить закінчення війни.

Нове — не що інше, як забуте старе. Це стосується не лише історичних подій, а й оцінок минулого. Здебільшого людьми, які самі не брали участі у переворотах, не будували держав, не воювали за права та свободи.

В очікуванні важкого вибору

«Хорошими» революціями історики ХІХ століття вважали ті, що дали позитивні результати. Тобто виправдали ті тяжкі випробування, яких зазнали громадяни. Включаючи втрату майна і самих життів. «Хороші» революції залишили нащадкам добре виписані конституції, закони та засновані на них демократії. З поділом влади, дієвою судовою системою та здатністю змінювати владу на виборах. Прикладом «хороших» революцій більшість істориків зо двісті років тому називала боротьбу британського народу з королівською владою та американську війну за незалежність від тієї ж корони.

Із п’ятдесят років тому у дітей та дорослих популярними були книжки з назвами «Фізики жартують» і т.п. Але не пам’ятаю книжок з назвою «Жарти математиків». Ця сфера знання — для людей серйозних. Гумор там недоречний, як сміх на похороні. Щоправда, коли йдеться про операції з нулем, навіть у серйозних людей з’являються посмішки. Яке число на нуль не множ — буде нуль. А ділити на нуль взагалі заборонено. Наука обчислень розсипається на очах.

Масовка й ультиматум

На те й наука. Але крім наук, людство має ще багато чого. Політику, наприклад, або дипломатію. Там важливо не обчислити чи виміряти, а отримати переконливий результат для доповіді начальству. У начальників нема часу для перевірок. Вони здатні множити та ділити (особливо ділити!) все, що забажають. Якщо ж результат не влаштовує, множимо на нуль — і ще один клопіт спав з плечей. Саме так сталося на Саміті миру у Швейцарії, куди для незрозумілої мети зібрали представників сотні країн, змусили сфотографуватися та підписати спільне комюніке зі шляхетними побажаннями, не підкріпленими засобами виконання.

Великого письменника якось запитали, як він ставиться до зібрань товариства тверезості. Той відповів коротко: збираються, щоб пити горілку. А щоб не пити — нема чого збиратися. Ця максима сповна стосується багатолюдного Саміту миру, який у минулі вихідні зібрався на швейцарському курорті Бюргеншток нібито для того, щоб допомогти розібратися з війною в центрі Європи.

Поляризація триває

Розбиралися оригінально. З усього, що могло б допомогти розплутати клубок протиріч, відібрали проблеми, які, на перший погляд, не викликають у більшості присутніх заперечень. Тобто повернення всіх полонених і депортованих дітей, ядерна безпека і продовольча криза, пов’язана з продовженням війни. За рамки порядку денного винесли оцінки російської збройної агресії, вбивства людей, захоплення української території, питання відповідальності за скоєні злочини та відшкодування агресором трильйонних збитків.

Населення планети стрімко зростає. За допомогою найпростішої математичної моделі я спробую спрогнозувати чисельність населення країн світу через 50 і 100 років. Такою найпростішою математично моделлю є модель Мальтуса. Її принципове обмеження полягає у тому, що протягом всього досліджуваного періоду приріст населення вважається сталою величиною. З точки зору математики це означає, що процес зростання населення описується задачею Коші для лінійного однорідного диференційного рівняння першого порядку із сталими коефіцієнтами. Результати такого моделювання, виконані для 223 країн світу, частково наведені у таблиці. Необхідні дані для розрахунків взяті з української Вікіпедії за 2017 рік. Така можливість фізично існує лише за наявності необмежених життєвих ресурсів.

 Для країн, населення яких зменшується, цей прогноз є оптимістичним, оскільки не враховує того факту, що перевищення смертності над народжуваністю насправді з часом для цих країн зростає. Отже, реальні результати можуть бути значно гіршими. Для країн, населення яких зростає, цей прогноз не враховує сповільнення темпів зростання внаслідок задіяння різних механізмів, що його сповільнюють. Для таких країн точнішим було б використання логістичного рівняння, що є вже нелінійним. Труднощі його застосування полягають у необхідності врахування обсягу матеріальних ресурсів, якими володіють відповідні народи. Складність подібних розрахунків стає практично нездоланною, оскільки завдяки «плідній» діяльності глобалістів народи, яким бракує ресурсів у їхніх країнах, активно захоплюють ресурси інших країн через еміграцію до них.

Ідеться про стиль мислення, який наблизив би нас до перемоги. Колись від філософа і правозахисника Мирослава Мариновича вперше почув, що набагато ефективніше сприяти бажаним тенденціям, аніж боротися з небажаними. Тоді це виглядало чимось новим і навіть дещо несподіваним. Бо всі ми з початку 1990-х були заряджені духом патріотичних мітингів. Усім хотілося більшої наступальності! А тут — така незвична формула.

Але тепер бачу, що філософ мав рацію. Козацька наступальність ефективна лише в період відкритого збройного протистояння з ворогом, а потім нікуди не дітися від послідовної роботи над собою й суспі-льством. Коли потрібні не так революціонери, як садівники, коли вирішальним моментом є… технології. Зокрема й технології єднання. Переконаний, ми дуже ви-граємо, якщо пожвавимо міжрегіональне спілкування. І патріотичні регіональні еліти повинні це робити системно, а не лише час від часу.

З точки зору сучасності — не тільки політики, а й самої цивілізації — війна росії проти України виглядає суцільною дикістю. Адже всі у світі — і росіяни також — прекрасно усвідомлюють, що Україна росії нічим не загрожувала й не загрожуватиме, що нема ніякої реальної потреби її окуповувати і знищувати, що ця війна виснажує не тільки жертву, але й агресора, й eзагалі все це абсолютно алогічно.

Але тільки не з точки зору збереження і відновлення ім-перії. Якщо пригадати історію, імперії завжди — якщо тільки у них була така можливість — поверталися у свої бунтівні про-вінції навіть тоді, коли ті вже ставали незалежними державами. Як єврей я знаю, про що кажу. Мою історичну Вітчизну римляни знищували кілька разів поспіль і зрештою не просто вигнали звідти все населення, але й замінили її назву Юдеї на вигадану імператором Адріаном «Палестину» (імператор був окупантом не тільки Юдеї, а й Еллади, й любив різні грецькі новоутворення). Але нам ще пощастило — ми пережили наших гнобителів і дочекалися дня, коли арку руйнівника нашого храму імператора Тита мешканці сучасного Риму підсвітили кольорами прапора Ізраїлю. Народам багатьох інших завойованих чи наново відвойованих держав пощастило менше — їх просто нема. Найкращий приклад — навіть не Карфаген, а даки. Імператор Траян винищив усіх.

Напад терористів на багаторівневий концертний зал «Крокус Сіті Холл», розташований у російському місті Красногорську поруч із московською окружною дорогою, викликає багато питань. Як щодо безпосередніх виконавців, так і щодо замовників дикого злочину. Трьох таджиків (їх вважають групою прикриття справжніх злочинців) затримали у Брянській області, неподалік від кордону з Білоруссю. Але кремлівські пропагандисти мають свою готову версію.

Український слід

Версію підхопив, якщо сам не вигадав, нещодавно перепризначений кремлівський бандит путін. Ця версія — український слід. Так зване «вікно» на межі з окупованою зоною, яке для переходу терористів нібито підготував прихований замовник теракту. Виступаючи 25 березня перед комітетниками лу-б’янки, московський фюрер визнав, що доказів українського сліду нема. Але силовики працюють. Тобто варто очікувати, що під руїнами «Крокус Сіті Холлу» невдовзі виявлять власноручно підписаний план Зеленського, посвідчення Малюка або візитку Буданова арабською мовою.

На відміну від Сталіна, який вирішував питання кадрів за допомогою арештів та розстрілів, сучасні вожді дотримуються процедур. Навіть на заслання відправляють не в тундру, а до Лондона, пояснюючи, для переконливості, турботою про благополуччя батьківщини. Залужного, наприклад, можна було б за рішенням медкомісії не звільняти з військової служби, а відправити на тривале лікування у клініку до закінчення війни. Із забороною давати інтерв’ю пресі. А нелояльних політиків на зразок п’ятого президента України не випускати за кордон під приводом турботи про безпеку.

Від низу до верху

Не хочеться випереджати події чи підказувати компетентним органам, як чинити. Вони і без підказок розуміють, що треба робити, щоб не здати ворогові правобережжя Дніпра або не допустити контрольованого відведення наших військ від нової Авдіївки. Кадри міняти треба. Негайно. Від низу до верху. Хто не встиг сховатися — до Лондона на дипломатичну роботу. Відмовляться — мобілізувати і відправити на велике будівництво. Змусити садити дерева (мільярд, здається, треба). І лише після цього рити окопи. Лопатами, як радить наш міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.

Маятник війни хитнувся, непомітно пройшов точку рівноваги й опинився у позиції дворі-чної давності. Головним досягненням подій 2022-го було повернення під контроль України Харківської області та Херсона. З необґрунтованою ейфорією та запамороченням від успіхів наших захисників. Саме час було віддихатися і закріпитися. Але заважали з двох сторін. Союзники вимагали результатів, а наші політики не могли цим вимогам опиратися. Результатом став «контрнаступ» ЗСУ. Тобто, його провал.

Небезпечний період

За загальним станом ситуація зараз нагадує початок 1942 року у війні СРСР проти Німеччини. Німців від столиці вдалося відкинути. З’явилася надія, що перебіг війни вдасться переламати. Не вдалося. Ще рік взагалі не було зрозуміло, чия візьме. Маятник кидало з боку в бік доти, поки спільними зусиллями не вдалося загнати Гітлера в берлінський бункер. Як довго триватиме визвольна війна в Україні ХХІ століття, скільки сил доведеться витратити, щоб загнати кремлівського фюрера в бункер, можна лише гадати. Але вже тепер очевидно — битва складатиметься не лише з перемог.

Можна без кінця обговорювати перехід Авдіївки під контроль окупантів, але користі від таких обговорень — нуль. Зміна командувачів ЗСУ не прискорила і не сповільнила загального процесу переходу України від невдалих наступів до оборони. І дай Боже, щоб оборона у 2024 році була успішною. Щоб ворог не просунувся ні на південь, ні на захід, а атаками з повітря не зміг перекрити шляхи постачання наших військ.

І знову вкотре Мюнхен

Автор цього огляду не є військовим експертом. Тому перейдімо до подій політичних. Більшість із них у вихідні, що минули, і на початку нинішнього тижня пов’язана з війною. Тобто відхилення від теми не буде.

Не було випадку, щоб у розпал війни головнокомандувач без вагомих на те підстав звільнив командувача збройними силами, написав цими днями мій читач. Вочевидь, людина у школі погано вчилася. Приклади таких звільнень є. Їх чимало. Один із таких — «корніловський заколот». У 1917 році міністр-голова Російської республіки Олександр Керенський звільнив верховного головнокомандувача Лавра Корнілова. І фактично віддав країну на поталу більшовикам.

Чи читав Зеленський Гегеля?

Звільнення командувача збройними силами у розпал війни сталося тоді і в Україні. Наприкінці 1917-го уряд Центральної Ради залишив війська генерала Павла Скоропадського без постачання. І змусив розпустити добре озброєні, дисципліновані, укомплектовані українцями військові формування. Єдиний надійний захист України від більшовицької революції.

Як писав Гегель, історія повторюється. Спочатку — у вигляді трагедії, потім — у вигляді фарсу. Трагедії столітньої давності схожі були одна на одну. Їх поєднував страх по-літиків перед зростаючою популярністю воєначальників. У заходах щодо наведення порядку та дисципліни соціалісти бачили підготовку перевороту, а не бажання виграти війну.

Перш ніж перейти до основної частини огляду, хочеться згадати про своєрідний ювілей — сторіччя від дня смерті Леніна. Цим «ювілеєм» завершився минулий календарний тиждень. Можна зітхнути і забути, що колись жив «вождь світового пролетаріату». Але не забувається. Нинішня війна України з московією — продовження війн двадцятих років минулого століття.

Конфіскації та дружба народів

Але досить про історію. Протистояння цивілізованої частини людства та нецивілізованої його частини ви-йшло за межі розумного. Воно перемістилося в географію з використанням понять територій, на яких проживають народи. А питання, з якого часу проживають і на яких правах, — тепер непристойні. Проблему, виявляється, можна вирішити указами. Якщо не вдається — війнами. Наприклад, продану царським урядом у 1867 році Аляску в кремлі вимагають конфіскувати у відповідь на економічні санкції, запроваджені у ХХІ столітті проти російської федерації. Або приєднати до московії п’яту частину України. Потім — конфіскувати та оголосити своєю власністю найбільшу в Європі Запорізьку атомну станцію.

Всесвітній економічний форум, який проходить цього тижня у швейцарському Давосі, — наочний доказ того, що відомі пророки на кшталт Френсіса Фукуями поспішили з висновками про кінець історії та торжество ліберальної моделі глобальної економіки. Більшість слів із гарних пророцтв тепер треба брати в лапки або не вживати взагалі. Насамперед, це слова «всесвітня» та «глобальна», які до лібералізму у будь-якій формі прямого стосунку не мають.

Торговельні війни у розколотому світі

У розколотому, як тепер кажуть — фрагментованому, світі вирують торговельні війни. Сьогодні важче з’ясувати, що об’єднує співтовариство адептів «вільної торгівлі» та вільного переміщення капіталів, ніж те, що їх роз’єднує. По швах розповзаються вже досягнуті й ретельно відредаговані довгострокові угоди. Такі, як добре відома нам Угода про асоціацію з Європейським Союзом. Коли східноєвропейські сусіди України (всупереч духу та букві документа) вимагають відновлення квот та мит для експорту з нашої країни продовольчих продуктів. І з цією метою блокують для фур переїзд кордонів.

Останні роки існування радянської імперії стали часом катастроф. Найбільша з них — вибух четвертого реактора Чорнобильської атомної електростанції у квітні 1986-го. А наприкінці серпня того ж року сталася менша за масштабами подія, про яку зараз згадувати не люблять. За 13 кілометрів від берега за відмінної видимості та сприятливої погоди зіткнулися два судна — пароплав «Адмірал Нахімов» і балкер «Петро Васьов».

Віра в перемогу — ще не перемога

Спільних причин у радянських катастрофах, на перший погляд, нема. Але є ідеологічна підкладка. Країну за вказівкою парті-йних лідерів наприкінці 1980 років намагалися модернізувати за допомогою прискорення та перебудови. Прискорення обіцяло наблизити комунізм, перебудова накреслювала шлях до цього. Але поєднувати два процеси — означало провокувати лихо. Як-от вибух реактора чи зіткнення на морі. Як гірко зауважували тоді, атомний реактор оптимізували, «Нахімов» перебудовувався, а «Васьов» прискорювався.

Про своєрідний кодекс мовної поведінки, який мав би полегшити процес відродження української мови, писав ще чверть століття тому уродженець Одеси Володимир Вітковський. Ставши на початку 1990-х львів’янином, він свою ідею пропагував досить послідовно. Але українці, які об’єднуються радше навколо яскравих особистостей, а не складних для розуміння ідей, не підтримали рух у підказаному напрямку. Шкода, що не знайду публікацій Володимира, але суть написаного пам’ятаю.

Після останнього спалаху всеукраїнської мовної колотнечі, використаної фсб, я чомусь знову пригадав ідею Вітковського. А поштовхом для роздумів стала одна прикарпатська подія.

Під ракетними обстрілами одесити твердо налаштувалися на зміни. В тому числі і на прибирання зовнішніх ознак імперського періоду. Йдеться про перейменування вулиць та знесення одіозних пам’ятників. Але чимала частина містян категорично проти. Бої попереду? Чи можливий інший шлях, мирний? Тобто рух уперед без надмірної категоричності й «ламання через коліно». Бо що доброго у взаємопоборюванні?

Деякі фахівці вважають, що ще ніколи в часи незалежної України патріотичні сили не були настільки розколотими, поляризованими, як оце зараз, після історії з Іриною Фаріон. А це дуже небезпечно, зважаючи на те, що «вісь зла» (росія, Китай, Іран, КНДР тощо) успішно формується, а допомога Україні може істотно зменшитися. Спробуємо спокійно розібратися в тому, як рухатися далі.

«Нема миру без свободи та справедливості». Ці слова приблизно пів року тому сказала Роберта Мецола, голова Європейського парламенту, хоч ця думка насправді належить не одному авторові, а людській цивілізації загалом. Здавалося б, це однозначна аксіома життєвого досвіду. Проблема тільки в тому, що ми живемо в одіозний час, коли люди часто втрачають здатність розрізняти правду й неправду, добро і зло. А відтак навіть очевидні аксіоми сьогодні треба доводити.

Почну з висновку, який не лише для мене, а й для переважної більшості українців однозначний: у нинішній історичний момент без свободи для українського народу не буде сталого миру. Хтось може заперечити: а хіба у світі всі народи втішаються свободою? Як щодо курдів, тібетців чи уйгурів? Так, світ цей несправедливий, і тому народи виборюють собі свободу часом кривавою боротьбою. Адже богиня свободи виходить не з піни морської, як Афродіта, а з поту і крові тривалої боротьби.

Останніми тижнями ми стали свідками кількох, м’яко кажучи, неприємних скандалів, пов’язаних із російською мовою зокрема та проросійськими політичними рухами загалом. Головною булькою всіх цих рухів стала заява Олексія Арестовича, який із Відня проголосив, що йде в президенти, щоб здобути мир.

Скажу відразу, цей текст не про Арестовича, а про ситуацію в цілому. Тому давайте спробуємо розібратися, на що розраховують арестовичі і чому саме зараз вони вирішили стартувати.

Давайте зізнаємося: скільки б нам з вами не було років, але ми всі або читали, або дивилися казкову епопею про Гаррі Поттера. Хтось сам, хтось, трохи старіший, за компанію з дітьми, тож, як то кажуть, усі ми в курсі. Пригадуєте, що таке горокракси? Це такі магічні артефакти, в яких заховано шматок душі чорного мага. І доки десь зберігається бодай один горокракс, чорного мага, по суті, неможливо вбити — темна душа знову й знову повертатиметься з того світу, зло нескінченно відроджуватиметься, аж доки не будуть знищені всі його горокракси.

До чого це я раптом про казочки? А до того, що Верховна Рада нарешті у першому читанні ухвалила закон, який є першим кроком до заборони в Україні так званої російської церкви. Це рішення, якщо його вдасться довести не просто до другого читання, а й до ефективного виконання, належить до найбільш історично значущих подій сьогодення — не часового масштабу цієї війни, не масштабу доби незалежності, а, щонайменше, масштабу останніх чотирьох століть.

Нещодавня заява першого віцеспікера та наближеної до президента людини Олександра Корнієнка про те, що влада тестує президентську модель, доволі неоднозначна, але небезпідставна. Хоч би скільки сам Корнієнко потім пояснював, що його слова вирвані з контексту, але ж він лише констатував фактичний стан справ. Адже зараз президент контролює і парламент, й уряд. І найголовніше — очолює силовий блок в умовах війни.

Ідея про розширення влади президента для України завжди актуальна, а бажання будь-якого чергового гаранта Конституції відтяпати побільше повноважень у парламенту і Кабміну — закон. То, може, нам і треба йти туди, наділивши президента на рівні Конституції відповідальністю за виконавчу гілку влади? А якщо ні, то все-таки чому?

Головна перевага світових демократій — вибори, теоретична здатність громадян змінювати уряди та політичний курс держав. Головний недолік світових демократій — вибори. Не варто, мабуть, прелічувати способи, які перетворюють виборчий процес на махінацію навіть без прямого насильства. Таких способів у чинної влади — багато. А в період гострих криз «тузи у рукаві» ненадовго з’являються і в опозиції. Гріх цю карту не розіграти негайно.

Посваритися з друзями легко, а помиритися — важко

З початком російської війни проти нашої країни «українська карта» стала непобитим козирем, «тузом у рукаві» більшості гравців на політичній карті світу. Навіть тих, хто не знає, на якому континенті Україна знаходиться. Ще вчора прихильники негайних переговорів із кремлем відставали у рейтингах, а сьогодні ті, хто обіцяв скоротити або зняти з порядку денного допомогу українській державі (випадок Словаччини), святкують перемогу та формують уряди.

Нема сенсу повторювати, що демократія — один із інструментів, призначених для управління суспільством і державою. Один із інструментів, а не єдиний. Будуєте за допомогою молотка та цвяхів — виходить одне. Використовуєте комп’ютер — інша картина, яка часто несумісна з першою. Якість інструментів перевіряється історією, кризами та війнами на виживання. При цьому комп’ютер не завжди — далеко не завжди — здатен здолати примітивний молоток із цвяхами.

Війна за визнання

Під час холодної війни сімдесят років тривало змагання між комп’ютером і молотком. У якийсь час здавалося, що молоток програв. Він не спроможний збудувати державу, де за допомогою виборів модель розвитку прорахована на кілька років уперед. А комп’ютер здатний, але не працює. Користувачеві забивати цвяхи молотком зручніше, ніж розумітися на програмах. Так тепер і живемо. Вибираємо зручне, не заглиблюючись у деталі. І добре, коли треба вибирати між молоком та кефіром. Гірше — коли вибирати доводиться між миром та війною. Або, як нині в Україні, з вибором без вибору. Між війною і війною.