Матеріали з рубрикою «Точка зору»

Як зауважив один журналіст, те, що нині відбувається в світі, можна описувати в одному жанрі — хроніці наступу COVID-19 на людство. Зведення з фронтів, щоправда, істотно відрізняються одне від одного як за масштабом, так і за тактикою оборони. Нас, зрозуміло, не так цікавить американський чи європейський сценарії трагедії, як вітчизняний.

Кредит довіри розтрачений

Жодна держава у світі, незалежно від політичного устрою, не була готовою до пандемії. Але українська влада останнім часом, здається, не цікавилася нічим, крім руйнування інститутів, які убезпечують країну від хаосу. І домоглася свого. Причому, коронавірус для тих, хто не вміє керувати державою, виявився не бідою, а універсальною «відмазкою». З одного боку, пандемія дає можливість «новій еліті» уникати відповідальності, з іншого боку — дозволяє заганяти опонентів у політичний карантин.

Аграрна  криза  чи  нові  можливості?

Потепління клімату несе загрози, але є й певні переваги, якими варто скористатися

За прогнозами синоптиків, найближчі 10 років зими в Україні будуть такими ж теплими, як і нинішня. Це вплине на багато сфер нашого життя, а надто — на агропромислове виробництво, яке потерпатиме від нестачі вологи. Особливо це стосується півдня України, який і так вважався зоною ризикованого землеробства. Фахівці припускають, що частина південних територій уже в другій половині нинішнього століття може перетворитися у напівпустелю.

Усе йде до того, що дуже скоро земля стане товаром. Ось тоді й постане гостро питання про те, як захистити володарів земельних паїв.

Особисто я бачу вихід у тому, щоб люди об’єднувалися в колективи навколо лідерів свого села, що в більшості випадків є фермерами чи приватними підприємцями, з якими спільно даватимуть раду своїй землі. Пропоную обговорити цю тему поміж собою. Готовий вислухати і заперечення, бо, можливо, моя думка хибна.

Давайте згадаймо колгоспну систему і взагалі селянське життя до 2000-х. Одразу зізнаюся, що я шкодую за тим періодом, у якому пройшли найактивніші роки мого життя. Так, система була тоталітарною, але вона підтримувала дисципліну, порядок і виробничі стосунки. Для мене особисто це набагато краще, ніж події після 1994-го: бандитизм, рекет, розвал народного господарства, розкрадання фабрик, заводів, колгоспів, бездуховність більшої частини суспільства. Звісно, повернення в минуле я не хочу: ні до Радянського Союзу, ні, тим більше, до колгоспної системи життя селян. Але пам’ятати ті часи треба, щоб правильно їх оцінювати.

Уже шість років триває російсько-українська війна. У ній є щось спільне з радянсько-фінською війною 1939—1940 років. Та ж втрата частини територій, те ж затяте намагання імперії будь-якою ціною повернути у «стійло» своїх колишніх і занадто волелюбних «підданих».

Щоправда, цього разу співвідношення сил є не настільки трагічним для народу, який чинить спротив. І міжнародна підтримка більша. Водночас, в імперії багато важелів для того, щоб діяти без застосування зброї. Адже фіни покидали окупантам випалену землю, знищували все, що можна було знищити. І ніхто не залишався, аби здатися на милість ворога. Ситуація з українцями докорінно інша. Колаборація не була рідкісним явищем; перехід військових на бік ворога досяг піку у Криму в березні 2014-го.

Чому ж така різниця між Фінляндією й Україною? Вочевидь, тут не могли не зіграти свою роль ідентичність та система цінностей.

На Донбасі — війна, а «ОПЗЖ» — у Кремлі

10 березня делегація «Опозиційної платформи — За життя» в складі Віктора Медведчука, Вадима Рабиновича, Тараса Козака, Олександра Колтуновича, Рената Кузьміна і Тетяни Плачкової провела зустріч зі «своїми російськими колегами». Співголова партії «ОПЗЖ» Вадим Рабинович назвав цей візит до Москви і чергову зустріч «кумів» — президента РФ Володимира Путіна і Віктора Медведчука — та переговори з депутатами Держдуми «встановленням миру».

З боку Росії у переговорах взяли також участь голова комітету з питань СНД, євразійської інтеграції і зв’язків зі співвітчизниками Леонід Калашников, член комітету Держдуми з інформаційної політики Вадим Дєньгін та інші. Пресслужба Кремля повідомила, що на зустрічі, зокрема, обговорювалася ідея створення міжпарламентського виміру «нормандського формату» — ініціатива Медведчука і КО, гаряче підтримувана Путіним. Попри всю абсурдність будь-яких представницьких візитів до агресора та «поза державних» домовленостей з ним, досі ніхто в Україні не дав належної оцінки цим провокативним діям місцевих проросі-йських обранців. Чому й чого чекають?

«Америка-2020: основні тенденції розвитку» — лекцію на таку тему прочитав нещодавно в інформаційно-ресурс-ному центрі «Вікно в Америку» ОННБ політолог, директор Центру міжнародних досліджень Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Володимир Дубовик.

Професор кафедри міжнародних відносин, політології та соці-ології ОНУ обґрунтував своє бачення проблеми: куди прямують Сполучені Штати Америки? Основне фахове зацікавлення полі-толога — теорія міжнародних відносин і міжнаціональних конфліктів. Гість конкретизував теми, які мають для нього спеці-альний науковий і викладацький інтерес: зовнішня політика США, відносини США — Україна, теорія міжнародних відносин, чорноморська безпека, дослідження міжнародних конфліктів, зовнішня політика України.

15 лютого — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

Якщо взяти все відоме на цей час про трагедії березівчан (мого рідного району) у минулому столітті, це складе страшну цифру: розкуркулених — 1027, репресованих — 594, «афганців» — 184, «чорнобильців» — 176, призваних на війну 1941—1945 років — 2748, примусово переселених, лише за поверхневими підрахунками, — 8000, загалом — 12729 осіб. Страшна цифра: ці трагедії безпосередньо зачепили 30 відсотків жителів Березівського району. А тепер маємо війну з Росією на Донбасі, й невідомо, коли відзначатимемо дату виведення російських військ з України та повернемо Крим. Росія вічно воює, така, на думку багатьох розсудливих людей, її суть.

Дехто з теперішніх молодших за віком не може зрозуміти, чому 25 грудня 1979 року війська СРСР увійшли на територію Афганістану, чужої держави. Чому гинули сини України, за що? Дають різні оцінки, роблять різні висновки. Я не ставлю перед собою завдання переконати в тому, чому так сталося. Це зрозуміло і без всяких досліджень: цю війну, в якій гинули сини всіх народів Союзу (серед полеглих — 3000 українців, у тому числі 29 березівчан), розпочало тодішнє керівництво КПРС.

Оскільки характер запитань зрозумілий зі змісту відповідей, то в статті наведені лише відповіді. Анонімність завжди провокує щирість, тому ім’я співрозмовника не називаю.

1. Ця війна може завершитись, і то лише на певний час, за умови нашої окупації Москви. Оскільки за останні вісімсот років це вже 22-а війна між Руссю-Україною і Московською ордою, то не варто очікувати, що вона остання.

2. В основі агресивності Московії лежить споконвічний комплекс меншовартості московитів і спроба його компенсації через війну з усім світом.

3. Остання війна — це дарунок долі нашому народу у час становлення новітньої Української держави. Попереду у нас — боротьба, небезпека і смерть — суворий фон для відродження справді могутньої, вільної, освіченої української нації.

4. Ми є нащадками першої землеробської цивілізації світу — Трипільської культури. Русь-Україна є прабатьківщиною більшості європейських народів, які є нашими кревними братами. Великий арійський простір — це степи Русі-України, звідки почався переможний рух арійської цивілізації цілим світом. Цей рух триває і дотепер.

Було б логічно почати огляд з розмови про великі і значущі події в світі. Як-от з передачі Палатою представників Конгресу США до Сенату проголосованої справи про імпічмент Дональду Трампу. Або з виступу Володимира Путіна з посланням Федеральним зборам Росії. Але того ж дня, 15 січня, уряд України став об’є-ктом масштабної провокації. Масштаб, зрозуміло, непорівнянний, але для нашої країни сюжет важливий. З нього й почнемо.

«Тупий» Президент, а «економіку ухандохали»

Звичка чиновників позаочі обговорювати тупість начальника характерна не тільки для нашої «еліти». Але це зазвичай відбувається за щільно зачиненими дверима і в перевіреній компанії. Двері в приміщенні Кабінету Міністрів 15 січня, мабуть, погано прикрили, а компанія керівників Національного банку України та міністрів на чолі з прем’єром Гончаруком недовчасно забула, що навіть за кавою треба тримати язик за зубами. І поплатилася.

Прогноз, тим більше довгостроковий політичний, — не найкраща тема для першого огляду в новому році. Але потонути в деталях, писати про факт, що новорічне привітання Зеленського Путіну — ганьба для України, значить, за деревами не бачити лісу. Забути, що ганьба виникла не випадково і не мине для нас без наслідків.

Минуло ще мало часу

Революція — не крапка, а три крапки. Виділити сухий залишок подій кінця 2013 — початку 2014 років в Україні поки що неможливо. Процес, початок якому поклав Майдан, триває. І в різний час на різних етапах процесу в підручниках з історії напишуть про Революцію Гідності або про державний переворот.

Коли Ден Сяопіна запитали, як він оцінює події Великої французької революції (у зв’язку з її двохсотою річницею), великий реформатор відповів: «Треба почекати. Минуло ще мало часу». Тільки ми, на жаль, з оцінками чекати не можемо. Як не могли чекати французи, котрі впродовж двох століть кілька разів переписували історію своєї революції, а деякі переписують її донині. Перетворюючи героїв на нелюдів, а мучеників — на вбивць.

«...Не треба звинувачувати Петра Порошенка, ще когось... Януковича. Всі президенти України винні в тому, що склалася така ситуація для Володі Зеленського, який зараз це випиває, спиває» (О.Г. Лукашенко).

Хто за кого спиває

24 грудня в інтерв’ю для «Эхо Москвы» президент Білорусі Олександр Лукашенко, як він часто це робить, клеїв дурня. Тобто використовував гасла замість логіки та оцінки замість фактів. Але серед плутанини про економічні і політичні відносини Білорусі з Росією, серед грубого спотворення історії з анексією Криму й окупацією частини Донбасу в словах «бацьки» траплялися здорові думки. Як-от, «ситуація» в Україні склалася не при шостому президентові нашої країни.

Чи на повні груди полегшено ми зітхнули після саміту «нормандської четвірки»? Як на мене, трішечки попустило, десь на гороб’ячий кігтик, — поки що загрозливої капітуляції не відбулося. Поки що… Бо нема повної гарантії нашої безпеки.

Повірити головному винуватцеві війни Путіну — наперед зазнати поразки. Кагебістська підступність, хитрість, відвертий цинізм і жорстокість — постійна зброя цього «собірателя рускіх земель».

Хіба не бачимо, на що перетворюється анексований Крим? На військову базу, де посиленими темпами монтуються установки для використання ядерної зброї. Марно чекати мирного повернення загарбаного пів-острова. Розв’язав війну на Донбасі й прагне умити руки, мовляв, і він особисто, і Росія тут ні причому.

А за яким правом дозволяє собі диктувати зміни в нашій Конституції?!

Відомий російський політолог і журналіст Євген Кисельов, який нині мешкає в Києві, у великому інтерв’ю на каналі «Цензор.НЕТ» сказав, що «відсутність інтересу до подій у Росії — це велике слабке місце в українській журналістиці».

Про коріння та віття

З думкою Кисельова можна погодитися на сто відсотків. Навіть на сто п’ятдесят. Бо інтерес для нас становлять не тільки поточні події в Російській Федерації, яка вже шість років веде проти України агресивну війну, а й сюжети більш як двадцятирічної давності. А саме історія захоплення влади чекістами. Виникнення того, що називають зараз путінським режимом.

Коріння другого пришестя російського авторитаризму проростають, звичайно, з радянської влади, але політична конструкція зміцніла на наших очах при пізньому Єльцині і ранньому Путіні. Особливо повчальна історія зміцнення влади колишнього підполковника КДБ і формування монобільшості у Державній Думі.

Останнім часом засоби масової інформації України наводять цитату з телеграм-каналу Володимира Зеленського: «Крок за кроком ми йдемо до миру, шукаючи дипломатичні рішення і борючись за те, щоб наша Україна була знову єдиною».

То які кроки ведуть «до миру»?

За твердженням добре поінформованих джерел, у першій же телефонній розмові з Путіним Зеленський попросив президента Росії назвати свої умови миру. Ті ж джерела повідомляють, що відповіді на прохання не було. Це не дивно, бо таких умов не існує. Упродовж багатьох років після «геополітичної катастрофи ХХ століття» керівництво сусідньої країни вважало Україну історичним непорозумінням, а український народ — частиною російського.

Нурсултан Абишевич Назарбаєв, людина, в чиїх руках зосереджена реальна влада в Казахстані, вкотре запросив президентів Росії й України «забити стрілку» на своїй території. Близький до кримінального сленгу вислів якнайкраще відображає суть справи — особиста зустріч тет-а-тет колись дозволяла авторитетам вирі-шувати питання, «перетирати» теми і ділити зони впливу.

Розмір має значення

«На стрілку» не прийнято було приходити зі стволами, а пацани мали бути «одного розміру». Людською мовою це означало, що кожен авторитет визнавав силу іншого авторитета і відповідав «за базар». Вибачте ще раз за сленг, але в умовах, коли не діє міжнародне право, а однією зі сторін зруйновані дво-сторонні договори, мова дипломатії для коментарів не годиться. Годиться мова понять.

На такій мові простіше пояснити, що розмір має значення. Пахан з ядерною валізкою не буде «забивати стрілки», вирішувати питання і «перетирати» теми з ботаніком із «95-го кварталу». На запрошення Назарбаєва господар Кремля, природно, не погодиться і нічого не від-повість. Одне слово, обговорювати, чи відбудеться зустріч президента Путіна з президентом Зеленським на казахській землі, немає сенсу.

«Полум’яний привіт славним працівникам Генеральної прокуратури України та її керівнику — «стовідсотково своїй людині» президента Зеленського — пану Рябошапці! Ми просимо наш уряд, органи ГПУ, ГБР, НАБУ, САП та Антикорупційного суду повністю розслідувати злочинну діяльність п’ятого президента України та його прихильників. Українська земля повинна бути очищена від залишків корумпованої агентури. У цій роботі кожен з нас, чесних глядачів «95-го кварталу», візьме найенергійнішу участь».

Матеріалів наразі недостатньо

Генеральному прокуророві України, який 5 листопада 2019 року дав інтерв’ю інтернет-виданню «LВ.ua», не треба було нічого вигадувати. Він міг заглянути в газети вісімдесятиліт-ньої давності, а потім змінити прізвища й назви установ (див. попередній абзац). На перших шпальтах тоді були опубліковані «вимоги» радянського народу розстріляти троцькістсько-бухарінських бандитів, а заклики — адресовані до товаришів Сталіна, Єжова, Вишинського та Воєнної колегії Верховного Суду СРСР.

У 1989 році до Руху мене загітував Валерій Янкевич, однодумець і товариш поетів Олекси Різникова та вже покійного Олега Олійникова. Посвідчення цієї організації за №5 виписав собі самому у січні 1990-го.

Основні аргументи нашої агітації: жорстокість комуняк, голодомори, знищення української еліти і нації в цілому та сексотство — доноси на неугодних режиму людей. Доходило до абсурду. Хмільний чолов’яга у запалі п’яних дебатів заявив: свистиш (матюк), як те радянське радіо, і за це «насвистав» сім років таборів… Із Польщі, як тоді називали західняків, головним інженером ДЕО приїхав пан Гаврилишин. На свою біду, мав два шкіряних пальта. За наклепницьким доносом отримав десять років. (Мер Ананьєва потім ходив у червоному шкіряному пальто, а заступник — у чорному). Через десять років інженер райдору на репетиції співав зі сцени «Вернулся я на родину, шумят березки стройные. Я десять лет без отпуска пахал в чужом краю…». А сексоти плескали в долоні…

Усе чекав і чекаю, що якийсь мудрий український президент оцінить минуле нині 80-річного пенсіонера як педагога вищої категорії та патріота-рухівця й до мінімалки додасть якусь сотню-дві на український дорогий хліб, на м’ясо та газ. Поки що не діждався. Зате мер наш двічі поспіль підняв тарифи на воду та водовідведення (за куб — 47 гривень) — не вистачає, мабуть, на високу зарплату… А що зостанеться, вигрібають в аптеках, за газ та світло.

На схилі життя люди часто линуть думками у далеке дитинство, до материнського дому, до батьківської хати. Так розпочинається шлях у вічність — внутрішнім шляхом.

Безгрішні зразу попадають у рай. А що відбувається з тими, чия совість не чиста? Про шлях через пекло й чистилище розповідає світова класика. Як ось «Божественна комедія» Данте Аліг’єрі. «На половині власного життя потрапив я у темний ліс, бо з правої дороги збився» — так у перекладі з італійської Богдана Івана Лончини (народився 2 січня 1917 року у Львові). Символом гріха людини й зіпсуття християнської спільноти є темний ліс. Освітлений горб (вишина) уособлює чеснотливе життя, освітлене Божою ласкою.

З недалекого минулого запам’яталися телевізійні зустрічі з відомими майстрами культури, які майже все життя провели за межами рідної України, зокрема у Москві. У телевізійних спогадах перед мільйонами глядачів оперна співачка Ірина Архипова, кіно- і театральні артисти Клара Лучко, Людмила Гурченко, Сергій Бондарчук, Микола Гриценко, Олексій Петренко з теплом і з внутрішніми переживаннями говорили про Україну, згадували своїх батьків, дитинство, переходили на українську, бо, як у нас кажуть, «і час не змигнеться, і вже пора» (або «час летить стрілою, і вже пора»). Щирі, щемні спогади людини завжди свідчать про чисту душу, як у поета — «у нас нема зерна неправди за собою».

Любителі детективів знають: розслідування не може бути завершене, поки не встановлений мотив злочинця. Все начебто очевидне, запротокольоване, речові докази зібрані і розкладені по поличках... Але навіщо все це? Навіщо?

Мотиви відомі, наміри — ні

У політиці мотив важливий не менше, ніж у детективі. Без нього інформація розсипається, як скельця в калейдоскопі. Особливо, коли політичний калейдоскоп розбитий і перевернутий, як це сталося зі зміною влади в Україні. В рамках подібного сюжету хотілося б обійтися без трафаретів на зразок того, що народу осточортів олігархічний режим з тотальною корупцією. Що три чверті громадян, які проголосували у квітні 2019 року, вибрали президентом людину, котра пообіцяла швидко закінчити війну, знизити ціни на комуналку і посадити до в’язниці всіх, хто заважав процвітанню нашої країни.

Коли в середині XVII століття Швеція воювала з Польщею, вона хотіла мати козаків за союзників. Усе йшло ніби добре, але була одна точка незгоди. Це стосувалося «руських земель» самої Речі Посполитої. Богдан Хмельницький через писаря Виговського передавав шведському королю, що він хоче мати «всю Русь, де віра православна грецька була і де мова ще задержалась, тобто по Віслу».

Невже й справді там проживали українці?

Занурився в літературу і дещо таки знайшов: «…Поселення українців відомі з історичних документів не тільки на правому березі Вісли, але й на лівому. Зокрема, давні хроніки засвідчують, що коли 1283 року волинські князі переправлялися по льоду вище Сандомира «воювати землю лядську», то виявили, що місто в повному розумінні польське, а от поза його стінами ще в давнину поселилися русини. І саме їм належала в передмісті Сандомира церква св. Якова…». Ось ще: «У ХІV столітті литовсько-український князь Ягайло Ольгердович учинив кордон з поляками по Білу Воду, тобто по Віслу…». Про це йдеться в праці російського історика А.Лонгінова «Русский вопрос о Холмщине в историческом освещении» (1912 р.). До-речі, Іоакимівський літопис (990 р.) також зберіг цікаві свідчення. Ода, вдова польського князя Мечислава, загиблого в сутичці з русичами біля Вісли, просила папу Іоана 15-го про захист. Згадувала Ода і кордон з Руссю, який «тягнеться до Кракова».

(Дискусія «мовностурбованих» з елементами філософії та політології)

Це не наукове дослідження. Це лише випадковий зріз, фіксація частинки дискусії в соцмережах. Тобто йдеться лише про невеличкий сегмент всеукраїнського інтернет-спілкування на мовну тему. З таким же успіхом можна знайти й зафіксувати зовсім інші точки зору. Але оскільки учасники наводять цікаві аргументи, то, гадаю, читачам «Чорноморки» варто ознайомитися з цією дискусією.

Дмитро: «На основі спостережень й аналізу можу сказати: тепер не Одеса йде в напрямку Львова, а Львів прямує в напрямку Одеси. І мова, звісно, не лише про Львів. Ота «Велика Україна», витягування якої з болота є начебто історичною місією Галичини, насправді вже давно й успішно тягне в дупу її саму. Ось такі тепер реалії… Ще з десять років у такому темпі, й ситуація з українською мовою там може скластися така, що ні про який «П’ємонт» уже й не згадуватимуть. Біля львівської ратуші масово сидітимуть одєска-харькавска-днєпровскіє «Васі с сємкамі» та висловлюватимуться щодо культурних питань приблизно так: «Сишь ти, я тє щяс в лоб дам… какая разніца на каком язикє гаваріть? Главнає, шоб чєлавєк хароший бил...». Й ось тоді вже буде запізно щось міняти».

Буття вічне, бо закони оберігають скарби життя, з яких і Всесвіт творить свою красу

Й.-В. Ґете, «Заповіт».

Жоден з історичних суспільних укладів не змінювався сам по собі до часу визрівання у його лоні дрімаючих продуктивних можливостей.

На певній стадії, все ж, продуктивні сили вступають у суперечність з виробничими відносинами, або, висловлюючись більш виразно, існуюча форма власності гальмує подальший розвиток — прогрес. Як правило, настають кризові явища в економіці, загострюються відносини між роботодавцями і найманими працівниками. Такі кризи і перехідні періоди можуть бути тривалими чи не тривалими, що залежить також від того, як ставляться до ситуації прогресивні соціальні сили. Щоб думка була зрозумілою, скажемо так: усі найогидніші диктатори, раніше чи пізніше, змушені впроваджувати демократичні реформи. У країнах, багатих на ресурси, автократії панують довше, а в країнах, які живуть своїм трудом, вони відійшли у минуле. Для ресурсно не багатої України всяка автократія згубна. Тому-то для України характерні висока трудова та політична активність, мобільність майже всього населення. У зв’язку з цим важливо правильно розуміти рушійні сили політичної активності людей — їхні матеріальні (економічні) і духовні потреби, національні і моральні вимоги.

За що проголосував народ — за матеріалізм чи за емпіріокритицизм?

Нині вже мало хто знає теоретичну роботу Владіміра Ульянова-Лєніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм», яка була написана у жовтні 1908-го під враженням від неуспіху революції 1905—1907 років.

Мета її написання — пояснити, як зовнішні подразники впливають на свідомість мас і що визначає рішення мас виходити чи ні на барикади — матеріалізм К. Маркса чи ідеалізм Е. Маха та Р. Авенаріуса. На розвиток дилеми — що первісне: буття чи свідомість — у вересні-жовтні 1959-го і в січні 1960-го в австрі-йському часописі «Die Zukunft» були надруковані статті Гюнтера Неннінга під виразними назвами «Маркс-спаситель і Маркс-убивця» та «Марсизм і образ людини». В сучасному демократичному суспільстві це запитання також можна поставити: «Коли людина йде голосувати, чим вона спонукається — холодильником чи телевізором?».

Сергій Плохій — один із найвідоміших українських істориків на Заході. Він — директор Гарвардського українського наукового інституту, автор книг з різних періодів історії України: «Брама Європи», «По червоному сліду», «Чорнобиль: історія трагедїі».

Цьогоріч у перекладі на українську вийшла книга Сергія Плохія «Ялта: ціна миру» про події Ялтинської конференції 1945-го. Англійською вона з’явилася ще 2010-го. Передмову до неї написав Збігнєв Бжезінський.

Із Сергієм Плохієм ми говорили про уроки Ялти, сфери впливу, «зраду», а також про користь історичних паралелей.

— У ці дні багато хто проводить історичні паралелі. Щодо повернення делегації Росії до ПАРЄ... Чи справедливо проводити паралелі з тим, що відбувалося перед Другою світовою війною?

— Такі паралелі дуже корисні. Кілька місяців тому в Україні вийшов переклад моєї книжки про Ялтинську конференцію. Я починаю передмову до українського читача з коментаря, який дав уже покійний Збігнєв Бжезінський. Він писав, що книга корисна не тільки з точки зору історії, але також з точки зору сучасності. Щоб це проілюструвати, він запропонував замінити слово Польща на слово Україна і читати її таким чином.

«Засватана дівка — всім до вподоби!». Так і з українською демократією. Такої величезної черги в український парламент за всю історію України ще не було: претенденти йдуть лавами — хто через партійні списки, а хто мажоритарно — прагнуть потрапити у Верховну Раду, а це явна ознака росту позитивних очікувань.

Щоправда, не всі з претендентів — чи вони з числа 30% прихильників Володимира Зеленського, чи із 14% тих, хто голосував за Юлію Тимошенко, чи із 12% прихильників Юрія Бойка і так далі — здатні подякувати «не злим тихим словом» п’ятому Президентові України Петру Олексійовичу Порошенку, тій людині, яка найбільше посприяла тому, щоб «дороги» на київський Олімп були широко відкриті молодим і щоб у Раді шанувався досвід старіших політиків, якщо вони того гідні.

Оскільки парламент нагадує собою симфонічний оркестр, а симфонічна музика охоплює майже всі інструментальні жанри — від великих до малих п’єс, а на першому місці тут — симфонія і складається вона з чотирьох контрастних частин, — то розглянемо ці частини демократичної симфонії Петра Порошенка, як вони були об’єднані ним за п’ять років у єдину за задумом державотворчу композицію.

Більшість з пострадянського покоління вже безпосередньо познайомилася з недоліками капіталістичної системи, а з розпові-дей батьків, з книжок знає про недоліки соціалістичного ладу. Перед революцією 1917 року урочисто лунали гасла «Свобода. Рівність. Братерство», майбутні власники землі, заводів і фабрик боролися за скорочення тривалості робочого дня, за право на страйк, співали пісню про «праведне діло», але отримали протилежне: заборону страйків; непосильні норми виробітку на полях колгоспів і в шахтах; розстріли і депортації; виникнення нових привілейованих класів за низького рівня життя більшості населення. Все «заграничне», себто «капіталістичне», вважалося тоді вершиною бажання трудівників соціалізму.

Закони розвитку постіндустріального світу відмінні від попередніх етапів індустріального розвитку, на перших етапах якого понад століття тому суттєва роль у соціальних процесах належала марксизму. В постіндустріальному суспільстві марксизм як суспільне вчення не придатний. Насамперед це стосується так званої провідної ролі пролетаріату і партії, яка діяла від його імені та волі. Натомість, людей оточують нові й нові техніка та технології, які щораз відокремлюються від людини й усамітнюються. Так само усамітнюються і технізовані корпорації, влади над якими людина не має. Люди мігрують між новими структурами в пошуках можливостей для самореалізації і збереження особистої свободи. Але й сучасні приватні структури — і це добре розуміють люди бізнесу, які оперують цифрами, — шукають певний «етос» (звичай, лад), що гуртував би працівників компаній, часто людей різного походження, на досягнення успіху всієї компанії, де вони — наймані працівники. Такий потенціал, як вважається, коріниться у світогляді: тільки тут можна знайти орієнтири, норми і цінності, без яких не обходилися попередні покоління і не обійдуться майбутні.

Мистецтво впродовж віків завжди існувало як субсидована опозиція своїм спонсорам і владі. В такій опозиційності докорів митцям не може бути

Але мистецтво як штука не повинне прагнути виставляти себе народним, претендуючи на вираження народної волі. Сама публіка повинна прагнути до художнього осмислення творчості. Це і є ота сама «одеська різниця» між бажаним і дійсним, між образом майстра і картиною на полотні, в скульптурі чи на сцені. Видимі одними глибокі смисли і бачені іншими зовнішні види й становлять ту «різницю», яку сучасні одесити почали втрачати, надмірно висиджуючи біля екранів своїх телевізорів. Найбільше задоволення при осмисленні образу виникає тоді, коли ви після сумлінного аналізу отримуєте неочікуваний результат: він, як правило, найближчий до істини.

Більшість знає вислів про те, що «політика — мистецтво можливого», але не всі пам’ятають, що іноді мистецтво політики полягає не так у тому, щоб досягти кращого результату, як у тому, щоб не допустити гіршого, небажаного результату. Художнє мистецтво демонструє не те, що людина повинна, а те, що вона хотіла б. Предмети мистецтва вищого ґатунку зберігаються в найкращих музеях світу, а предмети другого ґатунку продаються в салонах поряд з магазинами мебельних гарнітурів. Справжнє мистецтво в політиці не ходовий товар і не завжди збагненний.

Люди залишатимуться ляльками історії, допоки вони самі не усвідомлять своїх інтересів. Голосування на виборах Президента Україні не тільки засвідчило сумний досвід минулого, а й показало, як відбувається обман людей.

Переглядаючи виступи блогерів на YouTube, звернув увагу на одного з них, який, нібито, є палким прихильником команди реформаторів Петра Порошенка. В своїх виступах блогер часто цитує брехню з-за «поребрика», повторюючи чужі вислови три-чотири рази і забуваючи наголошувати, що сказане не відповідає дійсності. В результаті елементарного неуміння розкривати брехню цей «прихильник» успішно виконує роботу «п’ятої колони», бо в пам’яті людей, які слухають цього блогера, відлунює тричі повторена брехня. До того ж, блогер, людина з технічною освітою і не надто підготовлений у питаннях просвіти, повторює слова про необхідність «зламати систему» і дбати про «справедливість». Мовляв, у цих питаннях вина команди реформаторів.

Видача російських паспортів мешканцям так званих «ЛНР» та «ДНР» — це, безумовно, дуже серйозний сигнал. Фактично, це новий етап російської агресії проти України.

Втім, це не алогічне і не неочікуване, а цілком прогнозоване рішення Росії, яке доповнює картину нової стадії конфлікту, підвалини для чого і закладалися протягом останніх півтора-двох років.

Після розірвання економічних та торговельних зв’язків між Україною та окупованим Донбасом жодних серйозних змін у конфігурації конфлікту не відбувалося.

Брак прогресу в перемовинах на найвищому рівні призводив до стагнації роботи Мінської тристоронньої контактної групи. Безрезультатні спроби знайти спільну формулу для запровадження міжнародного контингенту та певна стабілізація лінії розмежування і відсутність таких запеклих боїв, як у 2014 — на початку 2016 років, призвели до того, що де-факто і Москва, і Київ погодилися на певний час зі статус-кво і зосередилися на його підтримці. Кожен — у своєму напрямку.

21 квітня сталося те, що сталося: переважна більшість українців обрала на пост президента недосвідченого В. Зеленського, якому ще доведеться довго вчитися державотворчості. Ми, прихильники П. Порошенка, маємо визнати перемогу В. Зеленського та його прихильників і поздоровити їх. Хоча я особисто вважаю цей вибір хибним. Утім, дуже хотів би, щоб В. Зеленський своїми діями на посту Президента України довів, що я помиляюся.

У своєму виступі після оголошення перших даних екзит-полу П. Порошенко запевнив, що поздоровить В. Зеленського з перемогою, а також виявив шляхетну готовність надати йому будь-яку допомогу. Те, що Зеленський подякував Порошенку за це і сказав, що за потреби звертатиметься до нього за порадою, дає надію: трансформація влади в Україні відбудеться цивілізовано і без конфронтації.