Матеріали з рубрикою «Точка зору»

Добре було б з України до Сполучених Штатів Америки побудувати міст і вздовж нього посадити бізнесменів. Проїхав президент в один бік — інвестиції. Повертається назад — знову інвестиції. Безсмертний образ поміщика Манілова з «мертвих душ» мимоволі зринає в пам’яті, коли мова заходить про цілі і результати п’ятиденного візиту Володимира Зеленського за океан.

Трансформація за 227 мільярдів

У зведеннях новин та в аналітичних статтях політологів можна, зрозуміло, зобразити, що завгодно. Подати, наприклад, як факт нову, поки що не існуючу програму стратегічного партнерства як новий рівень у відносинах двох країн або 60 мільйонів американської допомоги на закупівлю зброї як ключовий пункт у забезпеченні безпеки України. Але суть у тім, що, як правильно зауважив наш президент, їхали не за подарунками.

Під час Майдану, як мені здається, ми пропустили одну важливу річ — не обговорили використання бодай частини тих освічених наших співвітчизників, котрі виїхали в пошуках роботи за кордон, як ефективних полпредів України. Такі люди є, але діють якось стихійно і нецентралізовано. І без належної мотивації. А ми могли б, спираючись на жменьку подвижників, акумулювати весь позитив у стосунках з тією чи іншою країною.

У замітці Анни Романдаш «Мені у вас було комфортно, ніби вдома» авторка, учасниця літньої школи журналістики «Дня» у тій же газеті (номер від 13.07.2021) розповідає про Корана, молодого мандрівника з Індії, який перед тим працював у сфері атомної енергетики. Цікаво, що індус-науковець відчув себе гуцулом, взявши участь у спільному, разом з українцями, прибиранні гори. «На Франківщині я просто закохався в місцевих жителів! — казав той. — Україна — це ідеальне місце для подорожей...».

Відомий вислів, його приписують Трампу, що президент може пройти по П’ятій авеню, вбити, кого захоче, і за це йому нічого не буде. Слава Богу, поки що це просто слова. Але впевненість, що глава держави стоїть вище за закон, таки поширена у світі. І ця впевненість, як не дивно, спирається на підтримку народу. Свідчення — стабільні або зростаючі рейтинги «провальних» політиків.

У дочасну відставку?

Рейтинги Президента України Володимира Зеленського, що б не відбувалося за два роки його, м’яко кажучи, невдалого правління, падають, але практично не опускаються нижче цифри підтримки, яку надали йому виборці в 2019-у в першому турі голосування. А 27,7% голосів (результат опитування в липні 2021-го), по суті, гарантують Володимиру Олександровичу переобрання. За умови, що президентські вибори відбудуться нинішньої осені.

Як врятувати українське село?

Якось так збіглося, що на Чернігівщині я побував відразу після поїздки на Одещину. Символічно, бо це дві найбільші за територією області України. Найпівнічніша і найпівденніша. Полісся і Степ. А от сільські проблеми там дуже подібні.

Коли після повернення занурився у читання «Дня», то відразу звернув увагу на статтю Анжели Савченко «Чи вистоїть спадщина Чернігівського земства?» (номер за 4.06.2021). Навіть погляду не міг відвести від чорно-білого фото старої дерев’яної школи! Вона так нагадала школу в селі Тур’я Cновського району, яку закінчував батько! Запам’ятався і текст: «Практично кожна школа на Чернігово-Сіверщині веде свою історію з часу Чернігівського земства, яке поклало собі завданням освіту й просвіту сільської людності. Земські школи з’явилися як альтернатива церковно-приходському навчанню, закостенілому, догматичному, далекому від суспільних проблем...».

(Мітингові емоції повинні врівноважуватися практичними діями)

Проголошене і досягнуте. Плани і реалізація. На ці теми можна говорити довго. Громадяни України досі по-різному ставляться до ОУН, але треба визнати, що в міжвоєнний період рівень жертовності її членів просто зашкалював. Самі обставини боротьби сприяли цьому. Або стоїш осторонь національно-визвольних змагань, або викладаєшся на всі сто! Й кар’єристів-піарників у лавах ОУН не було.

Виголошення гасел зобов’язує діяти

Що ми знаємо про фізика Пулюя, чиєю малою батьківщиною є Тернопільшина? Якщо й чули щось, то небагато. А от науковці можуть розповісти набагато більше.

«Професор Вільгельм Форманн у 1968 році в передачі австрійського радіо з нагоди 50-ліття відходу у вічність великого вченого наголосив, що Іван Пулюй був однією із найвидатніших постатей науки кінця XIX – початку XX ст. Саме науки загалом, не лише фізики. Наш Пантелеймон Куліш назвав Пулюя «чоловіком-самоцвітом», а відомий німецький математик професор Ґергардт Ковалевський у своїх спогадах зазначив, що упродовж життя він більше не зустрічав такої особистості, як Іван Пулюй...». Це зі статті львівського науковця Романа Пляцка «Іван Пулюй: визнання».

Перш ніж говорити про події нинішнього тижня, варто розібратися з головною (для України) подією, яка відбулася в четвер, 20 травня. У величезному ангарі Державного концерну «Антонов» на тлі п’яти літаків глава нашої держави Володимир Зеленський провів тригодинну пресконференцію. Вона була присвячена підсумкам дворічного правління і відрізнялася від тієї, що відбулася рік тому, хорошою постановкою.

Три години ні про що

Недобудовані корпуси гігантів символізували, мабуть, країну, будівництво якої слід завершити. А головну роль — роль архітектора і виконроба — бере на себе шостий Президент України. Недосвідченим слухачам і глядачам спектакль міг сподобатися за умови, що головну роль виконав би хороший актор. Але амплуа Зеленського — вузьке. Він не вміє мовчати, як вчив Станіславський. А якщо заговорить… краще б взагалі промовчав.

Поки звичайні громадяни України чинили опір коронавірусу, смажили на природі шашлики і, дотримуючись соціальної ди-станції, освячували паски, лідери нашої країни не марнували часу. Завдяки їхнім турботам росли ціни на газ та електрику, сходило сонце, розквітали квітки, били фонтани. Не обійшлося і без зовнішньої політики.

Четверта Річ Посполита

Візит Президента України до Польщі на урочистості, присвячені 230-літтю підписання Конституції першої Речі Посполитої цілком обґрунтовано можна вважати подією символічною. Навіть історичною. Українські землі, що були до того у складі Великого князівства Литовського, опинилися (і до кінця ХVII століття здебільшого залишалися) у складі величезної унітарної польської держави.

Чим ближчий час урядового звіту в парламенті, тим більше «головняків» виникає на Банковій. Охранителі режиму вже не знають, про які «перемоги» та «здобутки» нам розповідати.

Урядовці вдалися до порошенківської тактики перерізання стрічок на клозетах... але це мало допомагає. Дедалі очевидніше, що уряд має бути реформовано, якщо не відправлено у відставку. Я вже неодноразово писав, що парламентську більшість, яка забезпечує Єрмаку результативне голосування у ВР, формують за рахунок «заохочень» та виконання «хотілок» окремих груп і депутатів. Звичайно, така конструкція довго не протягне і посиплеться під час перших подихів «шторму». А він уже насувається на Україну.

Революцію, зокрема й ту, що відбулася в Україні на межі 2013—2014 років, не можна розглядати як крапку в історичному процесі. Вона навіть не кома, а три крапки. Маятник, хитнувшись вліво, може хитнутися вправо. І не один раз. Ті, кого революція привела до влади, певна річ, зацікавлені в збереженні статусу-кво. Але їхні надії не справдяться. Як і надії тих, хто прагне реваншу.

Повзуча контрреволюція

Упродовж семи років ми спостерігаємо, як після революційного вибуху політичний маятник України повільно, але наполегливо нахиляється у бік контрреволюції. Спочатку контрреволюції сприяла програна війна. Потім — п’ятий президент, який намагався зберегти державу ціною зміцнення союзу з олігархами. У 2019 році зупинити маятник контрреволюції демократичним шляхом спробували прості громадяни. Але привели до влади тих, хто не має поняття, як влаштована держава і як державою управляти. Особливо в кризових ситуаціях.

Лише Тимошенко та «Батьківщина» реально борються за збереження української землі, вважає політичний експерт Дмитро Корнійчук.

Інтереси українців не є пріоритетними для «зеленої» влади, яка дбає лише про отримання вигод від корупційних оборудок, зокрема від розпродажу української землі. Як і минулого року, тільки Тимошенко й команда «Батьківщини» заважають монобільшості відібрати найцінніше в українських фермерів і виступають проти дерибану сільськогосподарської землі між аграрними олігархами та її продажу міжнародним корпораціям. Про це написав експерт на своїй Фейсбук-сторінці, аналізуючи останні події у Верховній Раді.

Революції після перемоги отримують у спадок стару державу. З дореволюційними законами, з дореволю-ційною системою управління і з населенням, що звикло за цими законами і в цій системі жити.

Надійним способом утримати завоювання революції і не допустити повернення до старих порядків є диктатура переможців.

Останнім часом жодна новина номер один довго не затримується на перших шпальтах газет, на екранах ТБ у прайм-тайм і в соціальних мережах. Вчора такою новиною був штурм Капітолію у Вашингтоні, сьогодні — повернення Олексія Навального в Росію…

До речі, про ситуацію в Росії довго не вдавалося поговорити докладно. Виправляю недолік.

Чому не можна дарувати ворогу ідеологічну зброю, залишаючись в окопах з берданками і трьохлінійками

Сьомий рік триває війна. Військові добре знають, що «Точка-У» — це ефективна сучасна зброя, неодноразово використана ЗСУ в боротьбі з окупантами. У заголовку вжито у переносному значенні. Нижче Поясню детальніше.

Приводом для написання статті став пост у ФБ патріотичної вчительки з Одещини про те, що її колеги у школі жодним словом не згадали про Голодомор, зате потім дружно святкували «Дєнь матєрі» — в унісон, тобто одночасно, з імперцями. Не українське свято — те, що в травні, а саме російське, листопадове. Що тут скажеш? Україн-ський світ так і не став для них своїм. Російський — значно ближчий. І причини відомі. У цих маленьких проросійських резерватах, по яких імперія колись пройшлася ґрунтовніше, все українське завжди було чимось негативним. Розмовляєш мовою цієї землі — значить, ти або селюк, або «бендера». І перше, й друге є своєрідним тавром непрестижності. Згадане село — поряд із Придністров’ям, а Росія туди недаремно гроші вкладала...

Річниця Майдану — дні особливої суспільної чутливості. Так уже сталося, що останні п’ять років із 30 листопада до кінця лютого — дні поминання тих, хто життям та здоров’ям зупинив перетворення країни... хотіла написати — на Білорусь. Але тепер таке порівняння вже недоречне.

До речі, повертаючись до того, що відбувається в Білорусі: вдумливі аналітики вкотре переконуються — тоді українці все робили правильно, бо ж інакше Майдан перетворився б на затяжне катування. З іншого боку, коли на шостому по революції році зростають рейтинги проросійських партій, то мимоволі виникає запитання: у чому ми помилилися?

Справді, невже тому, що відстукуєш уже свій дев’яносто п’ятий рік? Втомилося? А може, тому, що над кожним з нас, над усією Україною тяжіють значно важчі, доленосні проблеми — чи бути їй самостійною, суверенною і самодостатньою державою, а чи сировинним придатком наших ближніх і дальніх сусідів?

Незміряно боляче писати про це, бо ми вже тридцять років живемо в омріяній незалежній Україні, а омріяного пристойного життя так і не дочекалися. Може, в небесах не так склалися зірки чи лихі тектонічні зрушення земної кори перевернули життя з ніг на голову?

Недаремно кажуть, що літні люди живуть спогадами. Ось і я на своєму вісімдесят третьому році життя часто згадую про минулі дні та роки.

Коли ми, моряки торгового флоту, часто проходили повз Гібралтар, нам давали дозвіл заходити в порт за продуктами. На прохідній порту в спеціальній кабінці сидів англієць-полісмен, і ми здавали йому свої паспорти. А коли виходили з порту, то він їх нам повертав. За спиною полісмена висів на стіні портрет величної жінки, з короною на голові і при всіх регаліях. Це був портрет англійської королеви Єлизавети ІІ. Вона дивилася своїми блакитними очима власно і, здавалося, строго, адже вона була королевою всього Британського співтовариства. А це на той час Об’єднане Королів-ство Великої Британії, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія і ще багато островів.

(Закінчення. Початок у номері за 19 вересня.)

Голова Центру досліджень політичних цінностей Олесь ДОНІЙ зініціював  серію національних «круглих столів» за участі інтелектуалів та громадських діячів, які впродовж наступних трьох місяців пройдуть у семи містах України. Як сподіваються організатори, ці діалоги-дискусії допоможуть консолідації суспільства, спротиву російській агресії, кристалізації національної ідеї. А, як каже сам Олесь Доній, кінцева мета — світоглядна реформація нашого суспільства (про це — у продовженні інтерв’ю, початок якого див. у №73).

Чому моральна позиція в підсумку є найбільш виграшною

Нещодавно на одному з форумів у Фейсбуці я висловив думку, що занадто проросійська позиція Вірменії є програшною для цієї країни. Воюючи за Карабах, вірмени так розігналися, що захопили... аж 20% азербайджанської території! Абхазькі вірмени у 1992 році воювали проти своїх грузинських сусідів. Братів-християн, до речі. І в 2008-у росіяни, воюючи з Грузією, використовували вірменські аеродроми. У 2014-у деякі вірмени одягали футболки з двоголовими орлами і ходили на севастопольські мітинги. Так, ми пам’ятаємо Сергія Нігояна, але ж і цю правду не перекреслиш...

І що в результаті? Вірменія оточена ворогами. Турецька армія вже в Нахічевані. Україна підтримує територіальну цілісність Азербайджану... Вся надія лише на Росію?

Нинішні білоруські події вчать, що навіть народ, який перебуває у зовсім безнадійному стані, за сприятливого збігу обставин може раптово випростатись. У нього ще багато проблем, але й імпульс отримано потужний. Освічені білоруси (ледь не чверть нації проживає в столиці) довели, що здатні «перестрибувати» через певні етапи. Раніше за білоруську мову сміливців в автозаки кидали — і ніхто особливо й не захищав. Тепер же активна більшість готова повернутися обличчям до мови предків.

Добре, що білоруський спротив так і не вийшов за рамки мирного протесту. Що вони не руйнують пам’ятники радянської доби. Але навіть за нинішніх умов фіксую у соцмережах велику кількість есемесок і листів з України, де наші «ватні» мудрагелі підказують білорусам: не бунтуйте, а цінуйте той позитив, який мали. А ще радять покаятися перед «бацькою». А що було б, якби протестувальники діяли радикальніше?..

Україна обговорює терористів і намагається відпочити, попри COVID-19, кризовий сценарій продовжує розвиватися своєю чергою. З наближенням чергової точки біфуркації дедалі чіткіше промальовуються деталі та дедалі гостріше постає запитання «що робити?», на яке поки що ніхто не запропонував виразної та конструктивної відповіді.

Тим часом саме в такій точці подальша траєкторія найбільш чутлива до відносно невеликих зусиль і навіть випадкових факторів, тому той, хто чітко знає, чого він хоче, може багато чого змінити навіть без надзусиль. Але для цього потрібно дуже добре та тверезо, без пропагандистських кліше, уявляти собі об’є-ктивні процеси, їхній взаємозв’язок і динаміку, інакше результат, імовірно, виявиться протилежним від бажаного. Спробуємо, як і сім років тому, розібратися в анатомії майбутньої кризи.

За президентства Володимира Зеленського Київ фактично зняв з порядку денного питання миротворчої місії по всій території Донбасу, але цей варіант можна повернути, вважає професор політології Києво-Могилянської академії, науковий директор фонду «Демократичні ініціативи» Олексій Гарань.

В інтерв’ю «Промоут Юкрейн» він розповів, з чим пов’язане призначення Леоніда Кравчука головою української делегації у Тристоронній контактній групі, чому потрібні домовленості про перемир’я, хоч вони й не завжди виконуються, і які з цим пов’язані загрози.

Про мову в світі сказано дуже багато. Зокрема і про українську написана велика кількість томів, які не те що проаналізувати, а й навіть прочитати не в кожного вистачить життя. Перед тим, як звернутися до посилань на авторитетні джерела, хочу озвучити свою думку з цього приводу. Я вважаю, що мова — це не стільки фізична, скільки, насамперед, духовна субстанція, без існування якої життя як таке неможливе взагалі. Я впевнений, що людство, не маючи такого засобу спілкування, як мова, навряд чи й постало б на Землі.

ТО ЩО Ж ТАКЕ — МОВА? Дуже фундаментально, на мій погляд, висловився на цю тему історик, педагог і громадський діяч світлої пам’яті Микола Безотосний, з дозволу якого ці вислови я й наводжу.

Останнім часом у засобах масової інформації і на політичних «кухнях» у мережі стало модним розмірковувати про те, що наша держава при шостому президентові набуває рис режиму, який існував при президентові четвертому. З концентрацією влади в одних руках, з використанням правоохоронної системи для переслідування політичних супротивників, з перетворенням Верховної Ради на інструмент, де більшість штампує закони, спущені з Банкової. У сумі це означає реванш.

У країні пірамід

Частина правди в таких оцінках є, але це невелика частина правди. Режим, який уже більше року будує президент Зеленський, за багатьма показниками поступається режиму Януковича. І, прямо скажемо, завдає Україні набагато більшої шкоди. Піраміда Віктора Федоровича будувалася за проєктом Кремля і в ідеалі повинна була конвертувати фінансову залежність України в абсолютну політичну залежність від Росії. Будівництво такої піраміди, як ми знаємо, призвело до опору народу, до Революції Гідності і до агресії сусідньої держави.

Читаю новини і тихо втрачаю останню надію на країну і на нас.

2,7 мільярда гривень було таки виділено МВС. На прохання Авакова. Мають піти на доплати у розмірі 50 відсотків від заробітної плати співробітникам під час карантину: апарату міністерства, Нацгвардії, адміністрації Державної прикордонної служби, ДНСН, Нацполіції.

У річницю давньої перемоги варто згадати про те, як радянський маршал Жуков ділився з американським генералом Ейзенхауером досвідом наступу через мінні поля. Потрібно наказати піхоті йти вперед, начебто мін нема. Піхота підірветься, загине. Зате утворяться проходи. Через них вперед підуть інші бійці.

Хто виграє від істерії

Досвід Жукова через 75 років став у нагоді у війні з COVID-19. Долати мінні поля зарази найлегше, уявляючи, що коронавірусу не існує. Так, хтось помре. Але у тих, хто одужав, в організмі утворюються антитіла. Люди з імунітетом виживуть і зможуть «взяти Берлін». Тобто оживити світову економіку, підняти літаки в повітря, наповнити холодильники і набити грошима спорожнілі гаманці.

Прочитавши весь цей текст, хтось із моїх шанувальників полегшено зітхне: слава Богові, вона ще з нами! А хтось з нотками осуду скаже:

— Бувають же такі невгамовні, нетерплячі! Ніби це тільки їм болять наші хронічні проблеми. Безгрошів’я й безправ’я і нам болить, але ми терпимо і чекаємо світла в кінці тунелю…».

Ось такі ми, українці, різні й водночас однаково довірливі, сердобольні й терплячі. За різних режимів.

Але є й особлива порода людей. Їм конче потрібна влада! Доповзти, догребти, долізти до неї, а то й купити за мільйони, які потім повернуться вдесятеро чи й устократ, бо влада у нас — то найуспішніший бізнес.

Покінчити з коронавірусом в Україні легко. Треба призначити винуватців поширення зарази і звернутися в Генеральну прокуратуру. Решта — справа техніки. Прокурори оформлять підозри і пред’являть їх тим, на кого вкажуть «зверху». Печерський суд Києва заарештує підозрюваних й утримуватиме їх у СІЗО, поки справу нібито розслідують. Якщо «зверху» надійдуть нові вказівки, підозри переоформлять і призначать нових прокурорів. А суддя... суддя, певна річ, чекати вказівок «зверху». Вірусу подібна суєта набридне. Він втече з нашої країни туди, де є правосуддя.

Викриття відбулося. Докази не потрібні

Наведений вище сюжет не зовсім фантазія. І придуманий не мною, а склався після пресконференції Президента Зеленського на галявині в Маріїнському парку. Відзначаючи річницю своєї інавгурації, глава нашої держави з-поміж іншого торкнувся низки питань, пов’язаних з роботою правоохоронної системи у контексті резонансних справ. Одна зі справ стосувалася особистої участі Володимира Олександровича в публічному «викритті» ймовірних органі-заторів і виконавців вбивства відомого журналіста Павла Шеремета 20 липня 2016 року.

Побачити трьох колишніх прем’єр-міністрів України, які сидять поруч, — непересічна подія. Якщо ж додати до них чинного в.о. міністра і кількох колишніх міністрів різних років — подія екстраординарна. Але подібне сталося в п’ятницю в студії «Свобода слова» Савіка Шустера на ТРК «Україна» під час обговорення стану справ у галузі енергетики.

Плановий рукотворний хаос

Коли в квартирах одеських будинків почалися планові багатогодинні відключення електрики, багатьом здалося, що місто і країна повертається в хаос, характерний для 1990-х. Однак глядачам, які уважно дивилися ток-шоу Шустера 15 травня, стало зрозуміло, що темні часи для нас аж ніяк не в минулому. Вони — в майбутньому. Некомпетентні та непрофесійні дії вищого керівництва країни менш ніж за рік перетворили прибуткову енергетичну галузь нашої держави на збиткову. Обтяжену багатомільярдними (у доларовому обчисленні) боргами. З яких найближчим часом вибратися не вдасться.

Цього тижня, 22 квітня, сповнилося 150 років від дня народження Володимира Ульянова (Леніна). В історії минулого століття не бракувало людей, завдяки яким лилися потоки людської крові, але тільки нечисленним прихильникам Леніна на цій крові вдалося побудувати режим, що проіснував сім десятиліть, а в якомусь сенсі існує в Росії і досі.

Бінарна зброя — диктатура і соціальна справедливість

Масове знесення або знищення пам’ятників Леніну в Україні після Революції Гідності, так званий «ленінопад», можна зрозуміти. Це реакція на жорстокість, з якою ленінці будували свою Вавилонську вежу, знищуючи українську націю. Але згадаємо, чим закінчилася біблійна спроба. Творець вежу не руйнував. Він перемішав мови будівельників. Люди перестали розуміти одне одного.