Матеріали з рубрикою «Тема дня»

Ще місяць політичним оглядачам доведеться послуговуватися чутками і припущеннями, працювати в режимі очікування. Верховна Рада дев’ятого скликання, за оптимістичного сценарію подій, збереться на перше засідання лише 3 вересня. І не факт, що відразу буде сформовано уряд. Часу до початку великого сюжету не так багато, але байдикувати не годиться. Тож займемося сюжетами малими.

Без посередників

На початку серпня кілька авторитетних українських інформаційних агентств і газет стали жертвами масштабної провокації. Цю провокацію, як не дивно, організувала нова влада за участю глави нашої держави. А головний фігурант провокації, глава Офісу президента Андрій Богдан, у відповідь на обурення суспільства (запущеної «качки» зі своїм звільненням) заявив на «Радіо «Свобода», що команді Зеленського журналісти не потрібні. Ця команда спілкується з суспільством без посередників.

Серпень в українській політиці раніше можна було сміливо називати мертвим сезоном. Все цікаве починалося у вересні, коли веселі й задоволені поверталися на Батьківщину із зарубі-жних курортів народні депутати. Веселі й задоволені з тих самих курортів поверталися в Україну й міністри. У перші два тижні вересня на них чекала важка робота. Треба було узгодити проєкт бюджету на наступний рік і подати його до Верховної Ради. Починався бій за цифри, інтрига, за якою стояли інтереси мільйонів громадян.

Хто кому в Україні політик

Про бюджетну інтригу нині геть забули. В українському медіапросторі більше обговорюють долю собаки Джессі. Її з буксира, захопленого російськими прикордонниками в Керченській протоці, вдалося повернути на Батьківщину. Після собаки на другому місці за важливістю — «шкільна» тема. Тема короткострокового навчання депутатів Верховної Ради, обраних 21 липня на дострокових виборах за списком партії «Слуга народу» разом з депутатами від тієї ж партії у мажоритарних округах.

З анекдотів про Вовочку, якщо їх ще можна розповідати. Ніхто в класі не міг пояснити, чим біда відрізняється від катастрофи. А Вовочка не розгубився і проілюстрував: «Якщо коза йде мостом і падає в річку — це біда, але не катастрофа. Якщо ж падає літак з нашим урядом — це катастрофа, але не біда».

Біда, але не катастрофа

Якщо коротко оцінювати підсумки президентських і парламентських виборів 2019 року в Україні, виходить щось середнє між бідою і катастрофою. З одного боку, не сталося нічого поганого. Навіть навпаки. Глава держави обраний абсолютною більшістю тих, хто голосував, а парламент (щодо можливості швидко ухвалювати закони) став чимось середнім між Верховною Радою СРСР і Державною Думою Росії.

Однак жага змін і всенародна підтримка «слуг народу» призвели до того, що зараз де-факто порушений базовий принцип сучасної демократичної держави — принцип поділу виконавчої і законодавчої влади. Двадцять вісім років незалежності для історії, звісно, термін невеликий. Але в цей період поділ двох влад (про судову поки що забудемо) в Україні все ж хоч якось дотримувався.

Часто доводиться читати, що найефективнішою робота парламенту стає за двопартійної системи представництва. Такої, яка історично склалася в Сполучених Штатах Америки, такої, яка довгий час існувала у Великобританії та в деяких інших демократичних державах Європи. Створити таку систему штучно неможливо. Потрібна критична маса громадян, готових навіть у разі поразки на виборах згуртовано відстоювати інтереси країни. І потрібен сер-йозний привід для об’єднання.

Партія миру і партія опору

У 2014 році таким приводом стала російська агресія. Не формально, а фактично в нашій країні сформувалася двопартійна система у Верховній Раді. Коаліція «Європейська Україна» тоді утворила партію опору агресору. Решта представляли «партію миру», по суті, партію капітуляції перед Росією. Таке становище тривало недовго тому, бо вожді партії опору внутрішню політику не поєднували з політикою зовнішньою. Навіть мови не було про мобілі-заційну економіку, а спроба оголосити воєнний стан у частині держави закінчилася ганебним провалом.

У політиці не так, як на концерті «Кварталу-95». Глядачі аплодують не вдалим жартам і не смішним пародіям. Їм іноді хочеться, щоб актор оскандалився. А там — що буде, те й буде. Гроші за квитки все одно ніхто не поверне.

Перший іспит Зеленський склав

Перше літо після виборів найважче для нового президента. Одне з головних завдань — ско-ріше позбутися прикметника «новий», діяти так, як ніби з народження видавав за указом указ, призначав своїх на місце чужих і на рівних розмовляв з сильними світу цього. Чим закінчаться сюжети про укази і призначення, стане ясно після виборів до Верховної Ради, а спілкуватися на вищому рівні необхідно зараз. Хоча, на жаль, не на рівних.

Частина виборців із 73%, які проголосували за Зеленського, таємно сподівалася, що перший закордонний візит Володимир Олександрович здійснить до Москви і «повирішує» з Путіним усі питання. Були підозри, що під час відомого візиту лідерів «Опоблоку» до Москви йшлося не стільки про транзит та майбутнє постачання газу в Україну (як показували по телевізору), скільки про можливий саміт «Путін—Зеленський». На такому саміті мав бути, зрозуміло, укладений мир між «братніми країнами» і підписаний своєрід-ний договір про ненапад. Фактично — капітуляція України.

Останнім часом умови життя людства змінюються так стрімко, що старі терміни для опису суспільних відносин, державних інститутів і навіть орієнтирів на зразок «капіталізм—соціалізм» чи «праві—ліві» треба вживати з великою обережністю. За можливості, уникаючи історичних аналогій. Але буває, що без аналогій не обійтися.

Як змінювати Основний Закон

Як бути, наприклад, у тому випадку, якщо Конституція перестала бути фундаментом, а стала перешкодою для побудови «прекрасного нового світу»? Якщо змінювати Основний Закон, то яким чином і на яких умовах? І хто повинен ініціювати й спрямовувати цей важливий процес? Якби не висловлювання представників команди Президента Зеленського і керівників партії «Слуга народу», конституційні питання можна було б відсунути у майбутнє, а «все міняти», виходячи з конкретних обставин. Удосконалюючи законодавство та його застосування.

Конституційний Суд узявся за указ Президента про розпуск ВР

Вердикт суду, тим більше — Конституційного, має виконуватися. Але прийняти його треба згідно з законом, а не під тиском натовпу чи ще когось.

Конституційний суд складає іспит на те, чи є в Україні верховенство права: розгляд законності указу Президента України Володимира Зеленського про розпуск Верховної Ради розпочато. Враховуючи здобуте багаторічним досвідом ставлення суспільства до об’є-ктивності КСУ, майбутнє рішення — визнати указ конституційним чи неконституційним — має бути справедливим, якісно обґрунтованим, зрозумілим і, найголовніше, відповідати Основному Закону.

Поки сторони відповідали на складні запитання суддів, наводячи свої «залізні аргументи», «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua/) звернувся до полі-тичних експертів з проханням оцінити ймовірне рішення КСУ, яке мають оголосити не пізніше 29 червня.

Рішення про відповідність Конституції України указу Президента Володимира Зеленського про припинення повноважень Верховної Ради восьмого скликання і про проведення дострокових парламентських виборів може бути ухвалене впродовж трьох тижнів. У цьому повідомленні засобів масової інформації ключові слова «може бути». Близькі до КС джерела в один голос твердять, що єдності думок серед суддів нема. Тобто рішення схвалять пізніше. Коли воно втратить свою актуальність. Або приймуть таке, що виборчий процес не зупинить.

Ворожба на відсотках

А наразі виборча кампанія набирає обертів. Свідчення цьому — рейтинги політичних партій, які з’явилися в пресі. Довіряти всім ризиковано, а за ступенем достовірності орієнтуватися краще на соціологів, максимально далеких від влади.

Міжнародний дослідницький центр BURI—Україна з Бельгії з 13 по 17 травня, за повідомленням «КиївПравди», провів соці-ологічне дослідження, згідно з яким на виборах до Верховної Ради дев’ятого скликання (при збереженні 5% бар’єру) прой-шли б п’ять партій. «Слуга народу» отримала б 34,7% голосів виборців, «Опозиційна платформа — За життя» Вадима Рабиновича і Віктора Медведчука — 15,1%, ВО «Батьківщина» — 9,5% і «Блок Петра Порошенка «Солідарність» — 8,9%. Такі результати, на думку соціологів, можливі, якби вибори відбулися до кінця травня.

Важко жити у часи перемін, а писати про них — ще важче. Щось не так — потрапиш пальцем у небо. І добре, якщо в небо. Підсумувати враження від промови, яку Володимир Зеленський виголосив у Верховній Раді 20 травня, легко. Воно таке ж, як від вчинку 11 квітня, коли він кинув слухавку в розмові з Петром Порошенком. Але спонтанна грубість, дозволена кандидату на посаду президента, главі держави вже не дозволена. Тим більше, що «рукавичку» кинуто в обличчя верхньому ешелону влади України, включаючи уряд і парламент.

Запрошення на референдум

Секундантами дуелі на стороні Зеленського нібито виступає 73% громадян України, які проголосували за нього у другому турі виборів, але керувати державою ці відсотки не можуть і навіть не уявляють, як це робиться. Команду ж, яку шостий Президент України привів на Печерські пагорби із шоу-бізнесу, ніхто не обирав, але вона, здається, готова братися до роботи під загальним гаслом «ламати — не будувати».

У понеділок, 20 травня, на урочистому засіданні Верховної Ради обраний на посаду Президента України Володимир Зеленський склав присягу, отримав атрибути глави держави — посвідчення (яке підступно зісковзнуло з церемоніальної подушки на підлогу), печатку, нагрудний знак та булаву, виголосив промову і взявся за роботу.

Своє перше офіційне слово шостий президент країни промовляв у притаманній йому манері — з паузами, акцентами і шпильками (передусім, на адресу урядовців та парламентарів), й завершив його ефектно: «Я розпускаю Верховну Раду України 8-го скликання. Слава Україні! І наостанок. Дорогий народе! Протягом свого життя я намагався робити все, щоб українці усміхалися. Це була моя місія. Тепер я робитиму все, щоб українці принаймні більше не плакали».

«Пристебніть паски! Україна — у зоні турбулентності», — ця порада чи не найчастіше звучить з понеділка у коментарях на всіх рівнях, від фейсбучного до дипломатичного. І державу таки лихоманить — рапорти і заяви про звільнення посипалися, як то кажуть, пачками. А за ними пішли призначення. Про перші з них «Україн-ська правда» (www.pravda.com.ua) написала так: «Ще у статусі кандидата в президенти Володимир Зеленський обіцяв, що коли стане головою держави, то в кадровій полі-тиці не допустить «кумівства». Чи перебуває новий президент у родинних зв’язках з кимось зі своєї найближчої команди, даних нема, однак уже перші рішення після входження у головний кабінет на Банковій вказують на те, що при призначеннях дружніх стосунків Зеленський не уник...».

Політична погода України в травні мінлива, як і вітер. Тобто невідомо, чого чекати — доброго чи поганого.

Упродовж місяця головною темою обговорення в засобах масової інформації була дата проведення інавгурації новообраного президента. І з призначенням Верховною Радою дати 20 травня вона не закінчилася.

Тиждень на вагання-роздуми

Зрозуміло, що йдеться не про дату, а про те, хто головний господар у парламентсько-президентській республіці. Той, кого назвала таким Конституція України, чи той, хто, користуючись ситуацією, систематично перетягував на себе ковдру влади.

Володимир Зеленський, судячи із заяв членів його команди, збирається в управлінні Україною поміняти все. Починаючи зі складу уряду. Уряд, однак, призначала парламент-ська коаліція. І неважливо, чи існує вона тепер, чи ні. «Звільнити» Гройсмана і більшість міністрів (виняток — міністр закордонних справ і «силовики») можна тільки шляхом голосування в залі під куполом. Ті, хто пам’ятає історію звільнення прем’єра Яценюка, усвідомлює, наскільки важко впоратися з таким завданням.

Конкурентоспроможні, вільні та чесні. Саме так про президентські вибори-2019 висловилися міжнародні спостерігачі — представники ОБСЄ, ПАРЄ та Європарламенту — 22 квітня на прес-конференції в Києві. «Вільні вибори стають нормою в Україні, як і те, що люди використовують своє право голосу. Ці вибори свідчать, що демократія в Україні стала більш стабільною», — заявила голова делегації Парламентської асамблеї ОБСЄ Доріс Барнетт.

Отже, демократія перемогла: шоумен Володимир Зеленський набрав понад 73% голосів, чинний президент Петро Порошенко — близько 25%. До речі, і це дуже промовисто, в заявах обох конкурентів прозвучала готовність з одного боку передати, а з другого — прийняти досвід. Обоє показали гідне обличчя.

Сьогодні, 20 квітня, знову день передвиборної тиші. Але це стосується агітації за конкретного кандидата на пост президента. Про ситуацію в країні думати й писати можна. І потрібно.

Український народ диктатури не хоче

Рівень схвалення історичної ролі Сталіна громадянами сусідньої країни за два останні роки значно зріс. Тепер, згідно з опитуванням соціологів російського «Левада-центру», він сягає 70%. Схожі опитування проводяться і в Україні. Причому щодо Сталіна за ті ж два роки в нашій країні, навпаки, спостерігається зростання ненависті — приблизно в таких же масштабах.

За даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), 77% українців вважають «ефективного менеджера» радянської імперії «жорстоким нелюдським тираном, винним у знищенні мільйонів невинних людей». Голос народу, здавалося б, підтверджує успіх проведеної у нас декомунізації і служить хорошою ілюстрацією для книги «Україна — не Росія».

Мова не про те, чого хоче кандидат на пост президента. До голосування 21 квітня значення має те, чого хочуть його виборці. Не кожен окремо, а маса. У першому турі маса зробила ставки. Ставки не тільки на одного з двох кандидатів, а й на один з двох варіантів розвитку України.

У колі другому

Пам’ятаєте знамениту пісню Віктора Цоя? Якщо не пам’ятаєте, перечитайте текст. Там ні слова про те, ЯКИХ змін усі очікують. «Сигареты в руках, чай на столе — так замыкается круг…». Для одних «схема проста», іншим — «страшно что-то менять». Зміни тоді невдовзі таки відбулися. Навряд чи вони справдили очікування, але перше коло замкнулося.

Тільки-но почала вимальовуватися картинка другого туру президентських виборів, як Петро Порошенко одразу запросив Володимира Зеленського прийти на теледебати. Останній спершу заявив про готовність, а далі почали озвучуватися «варіанти».

Зокрема, радник переможця першого туру Руслан Рябошапка засумнівався в доцільності його участі в дебатах із чинним главою держави: «Я не бачу в цьому сенсу. Які запитання до Зеленського можуть бути від Порошенка, який вважає його маріонеткою Коломойського? Може, він з Коломойським влаштує дебати?».

«Якщо про якусь подію не розповіло телебачення, така подія, вважайте, не відбулася». Цей вислів приписують різним особам, але він констатує правду: так сталося спершу в розвинених країнах, а потім й у більшості держав.

…І все ж таки телебачення

І хоча з початку ХХІ століття інтернет-видання й інформагенції потіснили ТБ, а в останні роки помітно активізувався вплив соцмереж, ситуація на загал залишається тією самою. Принаймні, в Україні. Згідно з даними всеукраїнського опитування, проведеного в лютому 2019 року Київським міжнародним інститутом соціології, 74% респондентів заявили, що про стан справ в Україні та в світі найчастіше дізнаються з україн-ських телеканалів. Інтернет-медіа серед чільних джерел інформації назвали 27,5% опитаних, а 23,5% — соцмережі. Ще по 4,3% включають до числа таких джерел російське та місцеве телебачення. Друковані загальнонаціональні видання входять у число головних джерел інформації лише для 6,7% респондентів, а провідні радіостанції — для 4,5%. При цьому українським телеканалам довіряють 40,6% опитаних, інтернет-медіа — 13,9%, соцмережам — 12,4% (на обидва запитання можна було назвати до трьох варіантів відповідей).

Нинішнє 1 квітня навічно увійде в біографію Володимира Зеленського подвійним святом: як професійне — Міжнародний день сміху (який у колишньому есесері частіше називали Днем дурня) і як дата, коли про нього заговорив увесь світ.

На момент передачі цього номера газети в друк Центральна виборча комісія опрацювала 99,99% електронних бюлетенів. За крок до фінальної крапки Володимир Зеленський майже удвічі випереджає чинного главу держави Петра Порошенка: 30,24% проти 15,95%. Понад 5,7 мільйона виборців прагнуть веселощів, чи видовищ, як сказали б давні римляни. На тяжку, часто невдячну, роботу заради майбутнього погодилося 3 мільйони (з невеличким вершком) громадян України.

Коли відомого політолога із США запитали, що він думає про вибори в Україні, він відповів: «Мене не цікавить, кого оберуть. Мені цікаво, що буде після виборів».

Сценарій, написаний за кордоном

В одному з останніх інтерв’ю головний редактор радіо «Эхо Москвы» торкнувся теми виборів Президента України. Спочатку Олексій Венедиктов повторив те, що в різних варіантах уже не раз долинало з Кремля — хто завгодно, тільки не Порошенко. Потім уточнив: «На мій погляд, якщо говорити про нашого, проросійського кандидата в Президенти України, то він є. Це містер Хаос. Чим більше хаосу, чим слабший кандидат, тим, вважає Путін, це вигідніше для Росії. Власного кандидата у нас нема. Тимошенко, Зеленський, Бойко, ще якісь люди — не важливо. Містер Хаос нас влаштовує».

Звернення Ініціативної групи «Першого грудня» стосовно ситуації з виборами Президента України

Дорогі українці! Незабаром ми знову захищатимемо майбутнє України.

Виклик, що його приготувала історія, украй суворий: або ми доведемо собі й іншим, що стали сильною нацією і здатні досягати великих цілей, — або капітулюємо як держава, здавшись на милість ворогам, зовнішнім і внутрішнім.

Протягом п’яти років Україна ціною надзусиль і жертв успішно протистоїть російській агресії, захищаючи не тільки себе, а й Європу від геополітичної катастрофи. Ми переконалися, що сподіватися на надійну міжнародну підтримку можна лише тоді, коли самі матимемо гідність і силу.

Крім 39 зареєстрованих ЦВК претендентів на пост глави української держави, у вирішальні перед виборами дні на політичному горизонті з’явився ще один кандидат. Вірніше, одна кандидатка. Але це не персона, а «вулиця».

Про перемоги прямої демократії

Роль «вулиці» в політичній історії нашої країни проявилася ще за радянської влади. Революція на граніті (масові протести в Києві та голодування студентів на Жовтневій площі 2—17 жовтня 1990 року) — перший приклад успішної, дієздатної прямої демократії. І хоча вимоги народу Верховна Рада УРСР задовольнила лише частково, це була справжня перемога «вулиці».

Писати про це, можливо, зарано. Але подумати, яким виявиться правління президента, обраного на другий термін, — саме час. Тому що в прогнозах політологів домінує думка: в країні все буде, як було, якщо не гірше.

Не гірше, а по-іншому

Гірше справді може бути, якщо почнеться масштабне вторгнення російських військ на нашу територію. Але це сюжет не для політиків, а для військових оглядачів. Нам же, людям цивільним, слід виходити з напіввоєнного варіанту майбутнього. Або «гібридного миру», як тепер кажуть.

До виборів Президента України залишилося менше місяця. Якщо хтось очікував, що чотири вирішальні тижні перед фінішем «великих перегонів» пройдуть спокійно, — помилився. Ми не при Путіну живемо, слава Богу. У нас демократія і свобода без берегів.

Скандали без промахів

Коли стало очевидно, що кожному з фаворитів гонки за вихід у другий тур доведеться битися проти держателя «адміністративного ресурсу», сюжет подій став прямим, як лінійка. Політтехнологами з «того боку барикад» у хід запущена артилерія великого калібру. Великий компромат, спрямований на велику мету. Снаряди припасли великі, час вибрано підходящий, навідники знають свою роботу.

У понеділок, 25 лютого, біля Одеського морвокзалу пришвартувався американський ракетний есмінець «Дональд Кук» (DDG 75), який перебуває в Чорному морі із запланованим візитом у рамках постійної підтримки партнерів США у Чорноморському регіоні.

«Дональд Кук», що належить до Шостого (середземноморського) флоту США, — третє американське військово-морське судно, задіяне в операціях у Чорному морі в 2019 році. Для посилення взаємосумісності із союзниками та партнерами НАТО й демонстрації колективної рішучості у підтриманні безпеки в регіоні есмінець зайшов у Чорне море 19 лютого. Перед тим, у січні, «Дональд Кук» та «Форт МакГенрі» здійснили візити до портів Грузії та Румунії відповідно. А загалом до Одеси DDG 75 зайшов уже вчетверте.

До першого туру виборів Президента України — трохи більше місяця. Здавалося б, не залишилося часу ні на що інше, як на розкладання пасьянсу із сорока чотирьох карт і ставок на переможця. Або переможців, якщо справа дійде до другого туру.

Картковий будиночок усередині

Виборча арифметика пропонує населенню різні варіанти. Реальні і фантастичні. Їх так багато, що з міркувань на тему «що буде, якщо главою держави стане ВІН або ВОНА» можна скласти зібрання творів у кількох томах. Але в цих томах наразі нема нічого про те, що станеться із самою державою під керівництвом обранця чи обраниці.

Жахливий випадок стався на Житомирщині: о четвертій ранку водій маршрутки та кондуктор висадили на дорозі між населеними пунктами 21-річну дівчину, бо студентка не змогла повністю оплатити проїзд (йдеться про суму в 24 гривні).

Дівчина того ранку їхала до райцентру, до матері у лікарню, і забула вдома гроші. Щоб не висаджували її з маршрутки, студентка медичного коледжу просила взяти як заставу мобільний телефон. Марні сльози.

Через кілька днів тіло дівчини, яка замерзла, знайшли у бобровій ямі, куди вона потрапила, рушивши лісом навпростець, щоб скоротити шлях, і звідти не змогла самостійно вибратися.

На дворі — середина зими, яка щедро нас пригощає морозами, снігом із переходом у дощ, місцями — ожеледицею та налипанням мокрого снігу, хуртовинами. Синоптики відносять явища до жовтого рівня, тобто погодні умови є потенційно небезпечними для людей.

У середу МЗС України поширило заяву щодо проведення термінових консультацій відповідно до Будапешт-ського меморандуму. У документі наголошується:

24 роки тому Україна відмовилася від ядерної зброї в обмін на гарантії безпеки, що були закріплені Великою Британією, Сполученими Штатами Америки та Російською Федерацією у Будапештському меморандумі у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Зокрема, ці держави зобов’язалися утримуватися від загрози силою чи використання сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності України.

Держави-гаранти надали зобов’язання, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України. Саме ці гарантії уможливили прийняття Верховною Радою України закону про ратифікацію ДНЯЗ.

Критики адміністрації Трампа вважають реакцію Білого Дому на події в Керченській протоці занадто слабкою.

Так, Майкл Карпентер, колишній високопосадовець Пентагону, а нині директор Центру дипломатії Байдена, привітав рішучі міжнародні заяви, в яких засуджуються дії Росії, однак, переконаний він, цього не достатньо для ефективної відповіді. Своєю оцінкою ситуації, баченням подальших кроків та коментарями щодо офі-ційної позиції США він поділився в інтерв’ю українській службі «Голосу Америки» (https://ukrainian.voanews.com).

Майкл Карпентер переконаний, що Захід має вжити три кроки у відповідь на ескалацію агресії Росії у Чорному морі.

Йдеться, передусім, про посилення в регіоні присутності сил НАТО: «Я рішуче закликаю до розміщення сил НАТО на постійній основі, можливо, в порту Констанци в Румунії, де були б представлені причорноморські країни Альянсу. А також, щоб кораблі інших країн-членів НАТО розміщувалися в цьому порту на ротаційній основі».

Жорсткіше на Керченську кризу Захід відповісти не міг

Багато хто в Україні був відверто розчарований млявою і слабкою, на їхню думку, реакцією Заходу на напад та захоплення наших катерів військовими кораблями Росії поблизу Керченської протоки. Особливо обурливими здавалися ті висловлювання політиків Заходу, де вони звертаються і до України, і до РФ із закликом домовлятися й не допускати ескалації конфлікту. По суті, і нас, і росіян зробили однаково винуватими.

Українське розчарування реакцією Заходу важко назвати цілком несправедливим. Зрештою, не вперше нам доводиться констатувати, що російський вплив на Захід (політичний, фінансовий, інформаційний тощо) суттєво вищий за український. Що, безумовно, дається взнаки в подібних ситуаціях, коли на Заході публічно оцінюють українсько-російське протистояння.

Однак для нашого обурення підстав все-таки нема. Захід уже визначив загальну стратегію своєї поведінки щодо Росії. Ця стратегія полягає в повільному, поступовому обмеженні впливу Москви на розвиток подій у світі через таке саме поступове відлучення її від найновіших технологій. Ці кроки обов’язково досягнуть мети, але дуже нескоро. Захід відверто побоюється, бо не може спрогнозувати поведінку (а отже — наслідки) ядерної держави, яку загнали у цивілізаційний глухий кут.

У четвер, 22 листопада, стало відомо, що більшістю голосів (14 із 18) Конституційний Суд України визнав таким, що не суперечить Основному Закону законопроект Президента Петра Порошенка про внесення змін до Конституції, який закріплює прагнення нашої держави до повноцінного членства в Євросоюзі та НАТО.

Того ж дня документ був поставлений на голосування у Верховній Раді і схвалений конституційною більшістю голосів: 311 — «за», 21 — «проти», інші або утрималися, або не голосували, або були відсутні.

За конституційне закріплення євроатлантичного вектора розвиту України проголосували: 124 депутати від БПП (всього у фракції 135 обранців), 73 — «Народного фронту» (81), 17 — «Самопомочі» (25), 19 — Радикальної партії (21), 18 — «Батьківщини» (20), 14 — «Волі народу» (19), 13 — «Відродження» (24) та 33 із 57 позафракційних.

Проти проголосували 18 депутатів від «Опоблоку» та троє позафракційних. До речі, серед тих, хто виступив проти, нема жодного нардепа від Одещини.

Учора в Херсоні провели в останню путь громадську активістку Катерину Гандзюк, яку 31 липня облили концентрованою сірчаною кислотою. Після замаху вона провела 96 днів у реанімації, перенесла більше 10 складних операцій. Здавалося, що найстрашніше — позаду і невдовзі її, за словами мера Херсона Володимира Миколаєнка, радницею якого була, мали відправити в одну з австрійських клінік на відновлення-реабі-літацію. Але 4 листопада серце жінки, яка все ще перебувала в Київському опіковому центрі, зупинилося.

В багатьох містах України пройшли протестні акції, головним гаслом яких було: «Хто замовив Катерину Гандзюк?». Учасники акції вимагали від силовиків встановити, назвати і покарати замовників і цього злочину, і десятків інших нападів на активістів. Відбувся такий протест і перед будівлею Головного управління Нацполіції в Одеській області. Наш регіон, як відомо, — серед лідерів за вчиненням зухвалих і непокараних досі побіттів і навіть замахів на життя небайдужих громадян (Михайлик, Стерненко, Устименко…).