Матеріали з рубрикою «Тема дня»

«Нафтогаз» відповів на ультиматум Кремля щодо газових переговорів

У НАК «Нафтогаз України» назвали заяву речника президента РФ Дмитра Пєскова про переговори щодо транзиту газу «російським стилем». Відповідний коментар розмістила пресслужба «Нафтогазу» у Twitter. «Отже, все зводиться до наступного: жодних переговорів про транзитні угоди, поки ми не зупинимо примусове стягнення 3 мільярдів доларів за завершеним арбітражем та не відкинемо інші вимоги в Стокгольмі — спікер Путі-на Пєсков. Ласкаво просимо на комерційні переговори, російський стиль», — йдеться у дописі, повідомляє «Укрінформ».

Раніше Пєсков заявив журналістам, що РФ і Україна не домовляться щодо газу, поки не припиняться судові претензії. «Продовження задіяння арбітражу, висунення якихось претензій в арбітражі робить фактично неможливим досягнення будь-яких домовленостей», — зазначив він.

30 жовтня у Будапешті Путін заявив, що Росії й Україні необхідно обнулити взаємні претензії щодо газової суперечки, при цьому «Газпром» готовий постачати газ українській стороні за значно нижчою ціною, ніж вона платить зараз за «помилковим» реверсом.

Монополія влади неминуче призводить до розколу всередині цієї влади. Питання лише в тому, коли це станеться, в якій формі втілиться і з яким результатом.

Централізм без берегів

Більше ста років тому (задовго до «трускавецького тренінгу» і формування монобільшості у Верховній Раді України) з проблемами однопартійної влади в умовах декоративної демократії зіштовхнулися російські більшовики. Теоретично вони були непогано озброєні. У роботах Ульянова (Леніна), починаючи зі «Що робити?» (1902 р.) в парті-йному, а потім у державному будівництві послідовно проводився принцип «демократичного централізму» (ДЦ).

З народовладдям у цього принципу мало спільного. Зате багато спільного з диктатурою. Обов’язковою в системі ДЦ була процедура підпорядкування організацій «нижестоящих вышестоящим», а демо-кратія проявлялася у виборах делегатів на з’їзди. Згодом таких делегатів вищі організації почали призначати самі, а вершиною піраміди влади став вождь. Але до того як система на чолі з вождем остаточно сформувалася, внутрішньопартійні дискусії тривали впродовж десятиліть.

Останнім часом у частини громадян нашої країни утверджується переконання, що, попри патріотичні заяви глави держави, представники «слуг народу» готують Україну до поступок Росії, які інакше, ніж капітуляцією, не назвеш. Йдеться не про горезвісну «формулу Штайн-маєра», а про стратегію протистояння агресії загалом. У тому сенсі, що подібної стратегії… нема.

Ні капітуляції! Що далі?

Цього тижня міністр закордонних справ України Вадим Пристайко про відсутність такої стратегії у «слуг народу» не посоромився зізнатися. Він прямо сказав очевидну річ. Нам доведеться або домовитися з Росією, або перейти до мобілізаційної моделі економіки, урізавши на третину соціальні програми, включно із зарплатами та пенсіями. І перенаправити ці видатки бюджету на потреби армії. Главі МЗС дорікають у тому, що своїми висловлюваннями він фактично погрожував санкціями власним громадянам. Тим, хто виступає проти капітуляції. Або підштовхує до неприпустимих компромісів українську сторону перед зустрі-ччю лідерів «нормандської четвірки».

Сьогодні, 10 жовтня, в Одеському історико-краєзнавчому музеї відкриється пересувна виставка «Фактор свободи», приурочена до Дня захисника України, який святкуватимемо у понеділок.

Виставка створена Українським інститутом національної пам’яті у співпраці з Центром дослідження визвольного руху. Інформаційно-просвітницькі банери розповідають про ідентифікацію українського руху в різні часи.

На 2019 рік припали три ювілеї — Івана Мазепи, Симона Петлюри та Степана Бандери, відтак експозиція розповідає про цих видатних діячів, їхню роль в українській історії. Біографія цих постатей дуже різна, але їх єднає ідея свободи, яку вони прагнули здобути для свого народу. Їхні імена стали символом нашої нації і тавром для її недругів. З вуст прихильників і ворогів ці імена звучали однаково пристрасно: перші вкладали в них захоплення і гордість, а другі — страх і ненависть. Герої виставки жили в складні часи й ухвалювали складні рішення. Цілі покоління їхніх послідовників називали мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями.

У виставці «Фактор свободи» йдеться про виклики, які стояли перед Україною у часи Мазепи, Петлюри і Бандери та про їхні відповіді на ці виклики, про те, як сучасна армія вшановує традиції своїх попередників.

Новина про те, що Україна погодилася на умови врегулювання конфлікту на Донбасі, відомі як «формула Штайнмаєра», викликала суперечливі реакції у світі. Деякі оглядачі вбачають у цьому кроці надію на завершення п’ятирічного кривавого конфлікту. Інші кажуть, що поза самою формулою, яку висунув тоді ще міністр закордонних справ Німеччини, а нині її президент Франк-Вальтер Штайнмаєр, є багато запитань, на які нема відповідей. Перші оцінки знаних у світі експертів зібрало Радіо «Свобода» (https://www.radiosvoboda.org). Ось кілька з них.

МЗС Німеччини в мережі Twitter цитує слова свого міністра Гейка Мааса, який вважає, що ця згода України «відкриває наступні двері»: «Мені приємно, що сьогодні конструктивна атмосфера Тристоронньої контактної групи в Мінську призвела до великого сподівання на прогрес. Вона відкриває двері для подальших етапів».

Але вже у першому ж коментарі до цього твіту німецький журналіст Юліан Рьопке запитує: «Де поступки з боку Росії щодо України? Чи лише Україні потрібно піти на поступки, щоб Німеччина та Франція були задоволені?».

Закінчилося літо, і все в українській політиці закрутилося. Не кажіть, що цього ніхто не очікував. Українські виборці свідомо відмовилися від літніх канікул.

Демократія тримається на процедурі

Микола ІІ з’явився на засідання Державної Думи. Коли її голова Михайло Родзянко оголосив перерву, російський самодержець закричав на весь Таврійський палац: «Яка перерва? Давайте працювати!». Уявити таку ситуацію не міг би навіть буйно схиблений. Але подібне сталося

3 вересня 2019 року, в день відкриття сесії Верховної Ради дев’ятого скликання. Коли глава Української держави — Президент Володимир Зеленський зажадав від голови ВР Дмитра Разумкова скасувати вже оголошену п’ятихвилинну перерву.

Найцікавіше, що Разумков перерву скасував. Політологам, котрі обговорюють, яка зараз у нас республіка (не за Конституцією, а фактично), добре б запам’ятати цей чудовий епізод. Процедура, на якій тримається демо-кратія будь-якого зразка, була наочно і демонстративно порушена. Причому, порушена не самодержцем, а всенародно обраним Президентом і спікером законно обраного парламенту.

Середня температура хворих по палаті, звісно ж — безглуздість. Але «середню полі-тичну» температуру у Верховній Раді вимірювати можна і потрібно. До останнього часу з цим були проблеми. Десяток виступів з трибуни, пара десятків голосувань тільки приблизно показували, на що хворі пацієнти і якими ліками їх слід лікувати.

Забіг з бар’єрами

Крім обережних методів — законодавчих поступок лобістам великого бізнесу і розподілу бюджетних коштів на користь представників «улюблених» округів — доводилося, певна річ, вдаватися і до нетрадиційної медицини. На зразок роботи з хворими парламентаріями в Адміністрації Президента, запрошеннями їх на співбесіди в СБУ та повідомленнями про підозри на вимогу ГПУ, НАБУ, САП, ДБР та інших відомств.

До хірургічного втручання, втім, справа доходила не завжди. Позбавити «хворого» депутата недоторканності вдавалося рідко. А якщо вдавалося, у нещасних був час піти у відпустку, прикинутися невиліковно хворим, втекти, зрештою, за кордон для заняття кінним спортом. Чи спостерігав за цим глава держави? Так, звісно, але формально не втручався. Прикидався на людях, що в Україні існує розподіл влади — фундаментальний принцип сучасної демократії.

Цього тижня нашу країну вперше за двадцять років відвідав прем’єр-міністр Ізраїлю. Звучить голосно, але значення такого візиту для України мінімальне. Важливіше для нас те, що відбувалося на півдні Франції під час зустрічі Еммануеля Макрона і Володимира Путіна. Почнемо з менш важливого.

Нетаньягу

Незважаючи на те, що в Ізраїлі «на чверть колишній наш народ», з цією країною у незалежної України у сфері політики мало спільного. Набагато більше того, що нас розділяє. Не відвідували прем’єр-міністри Ізраїлю нашу країну двадцять років — і нічого не сталося. Прохолодний мир без змін. На відносини двох держав, певна річ, впливає той факт, що масові вбивства євреїв нацистами під час Другої світової війни (Голокост) відбувалися, в тому числі, на території України. Але це емоції. А по різні боки геополітичних барикад наші держави виявилися порівняно недавно. Точніше, з січня 2014 року, коли Росія захопила й анексувала український Крим.

Ізраїль, як і всі цивілізовані держави, не визнає цю анексію. Але і не приєднується до режиму санкцій, які після анексії Криму наклали на Росію західні країни. Зі зрозумілих причин. У результаті воєн із сусідніми державами Ізраїль анексував частину їх територій. Він, як і Росія, є злісним порушником міжнародного права. Причому, у жорсткі-шому варіанті, включаючи невиконання численних резолюцій Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН.

Ще місяць політичним оглядачам доведеться послуговуватися чутками і припущеннями, працювати в режимі очікування. Верховна Рада дев’ятого скликання, за оптимістичного сценарію подій, збереться на перше засідання лише 3 вересня. І не факт, що відразу буде сформовано уряд. Часу до початку великого сюжету не так багато, але байдикувати не годиться. Тож займемося сюжетами малими.

Без посередників

На початку серпня кілька авторитетних українських інформаційних агентств і газет стали жертвами масштабної провокації. Цю провокацію, як не дивно, організувала нова влада за участю глави нашої держави. А головний фігурант провокації, глава Офісу президента Андрій Богдан, у відповідь на обурення суспільства (запущеної «качки» зі своїм звільненням) заявив на «Радіо «Свобода», що команді Зеленського журналісти не потрібні. Ця команда спілкується з суспільством без посередників.

Серпень в українській політиці раніше можна було сміливо називати мертвим сезоном. Все цікаве починалося у вересні, коли веселі й задоволені поверталися на Батьківщину із зарубі-жних курортів народні депутати. Веселі й задоволені з тих самих курортів поверталися в Україну й міністри. У перші два тижні вересня на них чекала важка робота. Треба було узгодити проєкт бюджету на наступний рік і подати його до Верховної Ради. Починався бій за цифри, інтрига, за якою стояли інтереси мільйонів громадян.

Хто кому в Україні політик

Про бюджетну інтригу нині геть забули. В українському медіапросторі більше обговорюють долю собаки Джессі. Її з буксира, захопленого російськими прикордонниками в Керченській протоці, вдалося повернути на Батьківщину. Після собаки на другому місці за важливістю — «шкільна» тема. Тема короткострокового навчання депутатів Верховної Ради, обраних 21 липня на дострокових виборах за списком партії «Слуга народу» разом з депутатами від тієї ж партії у мажоритарних округах.

З анекдотів про Вовочку, якщо їх ще можна розповідати. Ніхто в класі не міг пояснити, чим біда відрізняється від катастрофи. А Вовочка не розгубився і проілюстрував: «Якщо коза йде мостом і падає в річку — це біда, але не катастрофа. Якщо ж падає літак з нашим урядом — це катастрофа, але не біда».

Біда, але не катастрофа

Якщо коротко оцінювати підсумки президентських і парламентських виборів 2019 року в Україні, виходить щось середнє між бідою і катастрофою. З одного боку, не сталося нічого поганого. Навіть навпаки. Глава держави обраний абсолютною більшістю тих, хто голосував, а парламент (щодо можливості швидко ухвалювати закони) став чимось середнім між Верховною Радою СРСР і Державною Думою Росії.

Однак жага змін і всенародна підтримка «слуг народу» призвели до того, що зараз де-факто порушений базовий принцип сучасної демократичної держави — принцип поділу виконавчої і законодавчої влади. Двадцять вісім років незалежності для історії, звісно, термін невеликий. Але в цей період поділ двох влад (про судову поки що забудемо) в Україні все ж хоч якось дотримувався.

Часто доводиться читати, що найефективнішою робота парламенту стає за двопартійної системи представництва. Такої, яка історично склалася в Сполучених Штатах Америки, такої, яка довгий час існувала у Великобританії та в деяких інших демократичних державах Європи. Створити таку систему штучно неможливо. Потрібна критична маса громадян, готових навіть у разі поразки на виборах згуртовано відстоювати інтереси країни. І потрібен сер-йозний привід для об’єднання.

Партія миру і партія опору

У 2014 році таким приводом стала російська агресія. Не формально, а фактично в нашій країні сформувалася двопартійна система у Верховній Раді. Коаліція «Європейська Україна» тоді утворила партію опору агресору. Решта представляли «партію миру», по суті, партію капітуляції перед Росією. Таке становище тривало недовго тому, бо вожді партії опору внутрішню політику не поєднували з політикою зовнішньою. Навіть мови не було про мобілі-заційну економіку, а спроба оголосити воєнний стан у частині держави закінчилася ганебним провалом.

У політиці не так, як на концерті «Кварталу-95». Глядачі аплодують не вдалим жартам і не смішним пародіям. Їм іноді хочеться, щоб актор оскандалився. А там — що буде, те й буде. Гроші за квитки все одно ніхто не поверне.

Перший іспит Зеленський склав

Перше літо після виборів найважче для нового президента. Одне з головних завдань — ско-ріше позбутися прикметника «новий», діяти так, як ніби з народження видавав за указом указ, призначав своїх на місце чужих і на рівних розмовляв з сильними світу цього. Чим закінчаться сюжети про укази і призначення, стане ясно після виборів до Верховної Ради, а спілкуватися на вищому рівні необхідно зараз. Хоча, на жаль, не на рівних.

Частина виборців із 73%, які проголосували за Зеленського, таємно сподівалася, що перший закордонний візит Володимир Олександрович здійснить до Москви і «повирішує» з Путіним усі питання. Були підозри, що під час відомого візиту лідерів «Опоблоку» до Москви йшлося не стільки про транзит та майбутнє постачання газу в Україну (як показували по телевізору), скільки про можливий саміт «Путін—Зеленський». На такому саміті мав бути, зрозуміло, укладений мир між «братніми країнами» і підписаний своєрід-ний договір про ненапад. Фактично — капітуляція України.

Останнім часом умови життя людства змінюються так стрімко, що старі терміни для опису суспільних відносин, державних інститутів і навіть орієнтирів на зразок «капіталізм—соціалізм» чи «праві—ліві» треба вживати з великою обережністю. За можливості, уникаючи історичних аналогій. Але буває, що без аналогій не обійтися.

Як змінювати Основний Закон

Як бути, наприклад, у тому випадку, якщо Конституція перестала бути фундаментом, а стала перешкодою для побудови «прекрасного нового світу»? Якщо змінювати Основний Закон, то яким чином і на яких умовах? І хто повинен ініціювати й спрямовувати цей важливий процес? Якби не висловлювання представників команди Президента Зеленського і керівників партії «Слуга народу», конституційні питання можна було б відсунути у майбутнє, а «все міняти», виходячи з конкретних обставин. Удосконалюючи законодавство та його застосування.

Конституційний Суд узявся за указ Президента про розпуск ВР

Вердикт суду, тим більше — Конституційного, має виконуватися. Але прийняти його треба згідно з законом, а не під тиском натовпу чи ще когось.

Конституційний суд складає іспит на те, чи є в Україні верховенство права: розгляд законності указу Президента України Володимира Зеленського про розпуск Верховної Ради розпочато. Враховуючи здобуте багаторічним досвідом ставлення суспільства до об’є-ктивності КСУ, майбутнє рішення — визнати указ конституційним чи неконституційним — має бути справедливим, якісно обґрунтованим, зрозумілим і, найголовніше, відповідати Основному Закону.

Поки сторони відповідали на складні запитання суддів, наводячи свої «залізні аргументи», «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua/) звернувся до полі-тичних експертів з проханням оцінити ймовірне рішення КСУ, яке мають оголосити не пізніше 29 червня.

Рішення про відповідність Конституції України указу Президента Володимира Зеленського про припинення повноважень Верховної Ради восьмого скликання і про проведення дострокових парламентських виборів може бути ухвалене впродовж трьох тижнів. У цьому повідомленні засобів масової інформації ключові слова «може бути». Близькі до КС джерела в один голос твердять, що єдності думок серед суддів нема. Тобто рішення схвалять пізніше. Коли воно втратить свою актуальність. Або приймуть таке, що виборчий процес не зупинить.

Ворожба на відсотках

А наразі виборча кампанія набирає обертів. Свідчення цьому — рейтинги політичних партій, які з’явилися в пресі. Довіряти всім ризиковано, а за ступенем достовірності орієнтуватися краще на соціологів, максимально далеких від влади.

Міжнародний дослідницький центр BURI—Україна з Бельгії з 13 по 17 травня, за повідомленням «КиївПравди», провів соці-ологічне дослідження, згідно з яким на виборах до Верховної Ради дев’ятого скликання (при збереженні 5% бар’єру) прой-шли б п’ять партій. «Слуга народу» отримала б 34,7% голосів виборців, «Опозиційна платформа — За життя» Вадима Рабиновича і Віктора Медведчука — 15,1%, ВО «Батьківщина» — 9,5% і «Блок Петра Порошенка «Солідарність» — 8,9%. Такі результати, на думку соціологів, можливі, якби вибори відбулися до кінця травня.

Важко жити у часи перемін, а писати про них — ще важче. Щось не так — потрапиш пальцем у небо. І добре, якщо в небо. Підсумувати враження від промови, яку Володимир Зеленський виголосив у Верховній Раді 20 травня, легко. Воно таке ж, як від вчинку 11 квітня, коли він кинув слухавку в розмові з Петром Порошенком. Але спонтанна грубість, дозволена кандидату на посаду президента, главі держави вже не дозволена. Тим більше, що «рукавичку» кинуто в обличчя верхньому ешелону влади України, включаючи уряд і парламент.

Запрошення на референдум

Секундантами дуелі на стороні Зеленського нібито виступає 73% громадян України, які проголосували за нього у другому турі виборів, але керувати державою ці відсотки не можуть і навіть не уявляють, як це робиться. Команду ж, яку шостий Президент України привів на Печерські пагорби із шоу-бізнесу, ніхто не обирав, але вона, здається, готова братися до роботи під загальним гаслом «ламати — не будувати».

У понеділок, 20 травня, на урочистому засіданні Верховної Ради обраний на посаду Президента України Володимир Зеленський склав присягу, отримав атрибути глави держави — посвідчення (яке підступно зісковзнуло з церемоніальної подушки на підлогу), печатку, нагрудний знак та булаву, виголосив промову і взявся за роботу.

Своє перше офіційне слово шостий президент країни промовляв у притаманній йому манері — з паузами, акцентами і шпильками (передусім, на адресу урядовців та парламентарів), й завершив його ефектно: «Я розпускаю Верховну Раду України 8-го скликання. Слава Україні! І наостанок. Дорогий народе! Протягом свого життя я намагався робити все, щоб українці усміхалися. Це була моя місія. Тепер я робитиму все, щоб українці принаймні більше не плакали».

«Пристебніть паски! Україна — у зоні турбулентності», — ця порада чи не найчастіше звучить з понеділка у коментарях на всіх рівнях, від фейсбучного до дипломатичного. І державу таки лихоманить — рапорти і заяви про звільнення посипалися, як то кажуть, пачками. А за ними пішли призначення. Про перші з них «Україн-ська правда» (www.pravda.com.ua) написала так: «Ще у статусі кандидата в президенти Володимир Зеленський обіцяв, що коли стане головою держави, то в кадровій полі-тиці не допустить «кумівства». Чи перебуває новий президент у родинних зв’язках з кимось зі своєї найближчої команди, даних нема, однак уже перші рішення після входження у головний кабінет на Банковій вказують на те, що при призначеннях дружніх стосунків Зеленський не уник...».

Політична погода України в травні мінлива, як і вітер. Тобто невідомо, чого чекати — доброго чи поганого.

Упродовж місяця головною темою обговорення в засобах масової інформації була дата проведення інавгурації новообраного президента. І з призначенням Верховною Радою дати 20 травня вона не закінчилася.

Тиждень на вагання-роздуми

Зрозуміло, що йдеться не про дату, а про те, хто головний господар у парламентсько-президентській республіці. Той, кого назвала таким Конституція України, чи той, хто, користуючись ситуацією, систематично перетягував на себе ковдру влади.

Володимир Зеленський, судячи із заяв членів його команди, збирається в управлінні Україною поміняти все. Починаючи зі складу уряду. Уряд, однак, призначала парламент-ська коаліція. І неважливо, чи існує вона тепер, чи ні. «Звільнити» Гройсмана і більшість міністрів (виняток — міністр закордонних справ і «силовики») можна тільки шляхом голосування в залі під куполом. Ті, хто пам’ятає історію звільнення прем’єра Яценюка, усвідомлює, наскільки важко впоратися з таким завданням.

Конкурентоспроможні, вільні та чесні. Саме так про президентські вибори-2019 висловилися міжнародні спостерігачі — представники ОБСЄ, ПАРЄ та Європарламенту — 22 квітня на прес-конференції в Києві. «Вільні вибори стають нормою в Україні, як і те, що люди використовують своє право голосу. Ці вибори свідчать, що демократія в Україні стала більш стабільною», — заявила голова делегації Парламентської асамблеї ОБСЄ Доріс Барнетт.

Отже, демократія перемогла: шоумен Володимир Зеленський набрав понад 73% голосів, чинний президент Петро Порошенко — близько 25%. До речі, і це дуже промовисто, в заявах обох конкурентів прозвучала готовність з одного боку передати, а з другого — прийняти досвід. Обоє показали гідне обличчя.

Сьогодні, 20 квітня, знову день передвиборної тиші. Але це стосується агітації за конкретного кандидата на пост президента. Про ситуацію в країні думати й писати можна. І потрібно.

Український народ диктатури не хоче

Рівень схвалення історичної ролі Сталіна громадянами сусідньої країни за два останні роки значно зріс. Тепер, згідно з опитуванням соціологів російського «Левада-центру», він сягає 70%. Схожі опитування проводяться і в Україні. Причому щодо Сталіна за ті ж два роки в нашій країні, навпаки, спостерігається зростання ненависті — приблизно в таких же масштабах.

За даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), 77% українців вважають «ефективного менеджера» радянської імперії «жорстоким нелюдським тираном, винним у знищенні мільйонів невинних людей». Голос народу, здавалося б, підтверджує успіх проведеної у нас декомунізації і служить хорошою ілюстрацією для книги «Україна — не Росія».

Мова не про те, чого хоче кандидат на пост президента. До голосування 21 квітня значення має те, чого хочуть його виборці. Не кожен окремо, а маса. У першому турі маса зробила ставки. Ставки не тільки на одного з двох кандидатів, а й на один з двох варіантів розвитку України.

У колі другому

Пам’ятаєте знамениту пісню Віктора Цоя? Якщо не пам’ятаєте, перечитайте текст. Там ні слова про те, ЯКИХ змін усі очікують. «Сигареты в руках, чай на столе — так замыкается круг…». Для одних «схема проста», іншим — «страшно что-то менять». Зміни тоді невдовзі таки відбулися. Навряд чи вони справдили очікування, але перше коло замкнулося.

Тільки-но почала вимальовуватися картинка другого туру президентських виборів, як Петро Порошенко одразу запросив Володимира Зеленського прийти на теледебати. Останній спершу заявив про готовність, а далі почали озвучуватися «варіанти».

Зокрема, радник переможця першого туру Руслан Рябошапка засумнівався в доцільності його участі в дебатах із чинним главою держави: «Я не бачу в цьому сенсу. Які запитання до Зеленського можуть бути від Порошенка, який вважає його маріонеткою Коломойського? Може, він з Коломойським влаштує дебати?».

«Якщо про якусь подію не розповіло телебачення, така подія, вважайте, не відбулася». Цей вислів приписують різним особам, але він констатує правду: так сталося спершу в розвинених країнах, а потім й у більшості держав.

…І все ж таки телебачення

І хоча з початку ХХІ століття інтернет-видання й інформагенції потіснили ТБ, а в останні роки помітно активізувався вплив соцмереж, ситуація на загал залишається тією самою. Принаймні, в Україні. Згідно з даними всеукраїнського опитування, проведеного в лютому 2019 року Київським міжнародним інститутом соціології, 74% респондентів заявили, що про стан справ в Україні та в світі найчастіше дізнаються з україн-ських телеканалів. Інтернет-медіа серед чільних джерел інформації назвали 27,5% опитаних, а 23,5% — соцмережі. Ще по 4,3% включають до числа таких джерел російське та місцеве телебачення. Друковані загальнонаціональні видання входять у число головних джерел інформації лише для 6,7% респондентів, а провідні радіостанції — для 4,5%. При цьому українським телеканалам довіряють 40,6% опитаних, інтернет-медіа — 13,9%, соцмережам — 12,4% (на обидва запитання можна було назвати до трьох варіантів відповідей).

Нинішнє 1 квітня навічно увійде в біографію Володимира Зеленського подвійним святом: як професійне — Міжнародний день сміху (який у колишньому есесері частіше називали Днем дурня) і як дата, коли про нього заговорив увесь світ.

На момент передачі цього номера газети в друк Центральна виборча комісія опрацювала 99,99% електронних бюлетенів. За крок до фінальної крапки Володимир Зеленський майже удвічі випереджає чинного главу держави Петра Порошенка: 30,24% проти 15,95%. Понад 5,7 мільйона виборців прагнуть веселощів, чи видовищ, як сказали б давні римляни. На тяжку, часто невдячну, роботу заради майбутнього погодилося 3 мільйони (з невеличким вершком) громадян України.

Коли відомого політолога із США запитали, що він думає про вибори в Україні, він відповів: «Мене не цікавить, кого оберуть. Мені цікаво, що буде після виборів».

Сценарій, написаний за кордоном

В одному з останніх інтерв’ю головний редактор радіо «Эхо Москвы» торкнувся теми виборів Президента України. Спочатку Олексій Венедиктов повторив те, що в різних варіантах уже не раз долинало з Кремля — хто завгодно, тільки не Порошенко. Потім уточнив: «На мій погляд, якщо говорити про нашого, проросійського кандидата в Президенти України, то він є. Це містер Хаос. Чим більше хаосу, чим слабший кандидат, тим, вважає Путін, це вигідніше для Росії. Власного кандидата у нас нема. Тимошенко, Зеленський, Бойко, ще якісь люди — не важливо. Містер Хаос нас влаштовує».

Звернення Ініціативної групи «Першого грудня» стосовно ситуації з виборами Президента України

Дорогі українці! Незабаром ми знову захищатимемо майбутнє України.

Виклик, що його приготувала історія, украй суворий: або ми доведемо собі й іншим, що стали сильною нацією і здатні досягати великих цілей, — або капітулюємо як держава, здавшись на милість ворогам, зовнішнім і внутрішнім.

Протягом п’яти років Україна ціною надзусиль і жертв успішно протистоїть російській агресії, захищаючи не тільки себе, а й Європу від геополітичної катастрофи. Ми переконалися, що сподіватися на надійну міжнародну підтримку можна лише тоді, коли самі матимемо гідність і силу.

Крім 39 зареєстрованих ЦВК претендентів на пост глави української держави, у вирішальні перед виборами дні на політичному горизонті з’явився ще один кандидат. Вірніше, одна кандидатка. Але це не персона, а «вулиця».

Про перемоги прямої демократії

Роль «вулиці» в політичній історії нашої країни проявилася ще за радянської влади. Революція на граніті (масові протести в Києві та голодування студентів на Жовтневій площі 2—17 жовтня 1990 року) — перший приклад успішної, дієздатної прямої демократії. І хоча вимоги народу Верховна Рада УРСР задовольнила лише частково, це була справжня перемога «вулиці».

Писати про це, можливо, зарано. Але подумати, яким виявиться правління президента, обраного на другий термін, — саме час. Тому що в прогнозах політологів домінує думка: в країні все буде, як було, якщо не гірше.

Не гірше, а по-іншому

Гірше справді може бути, якщо почнеться масштабне вторгнення російських військ на нашу територію. Але це сюжет не для політиків, а для військових оглядачів. Нам же, людям цивільним, слід виходити з напіввоєнного варіанту майбутнього. Або «гібридного миру», як тепер кажуть.

До виборів Президента України залишилося менше місяця. Якщо хтось очікував, що чотири вирішальні тижні перед фінішем «великих перегонів» пройдуть спокійно, — помилився. Ми не при Путіну живемо, слава Богу. У нас демократія і свобода без берегів.

Скандали без промахів

Коли стало очевидно, що кожному з фаворитів гонки за вихід у другий тур доведеться битися проти держателя «адміністративного ресурсу», сюжет подій став прямим, як лінійка. Політтехнологами з «того боку барикад» у хід запущена артилерія великого калібру. Великий компромат, спрямований на велику мету. Снаряди припасли великі, час вибрано підходящий, навідники знають свою роботу.