Матеріали з рубрикою «Суспільство»

Тяжко захворів Степан Володимирович Ляхов, інвалід війни, хороша й порядна людина. Він мешкає на території Суворовського району, однак дільнична лікарка дала скерування на госпіталізацію немолодої людини аж у п’яту міську лікарню, що на Троїцькій. Не в обласну, яка близенько і де все найкраще для хворих та найдосвідченіші медики, навіть не в госпіталь інвалідів війни, на утримання якого щороку виділяються мільйони бюджетних гривень, а в просту лікарню. Там йому виділили ліжко не в палаті для ветеранів Великої Вітчизняної війни, а в звичайній, де лежить багато хворих. У цьому закладі не годують пацієнтів, на все потрібні немалі гроші. Особливо на ліки. Лікування оплачують діти Степана Володимировича.

Так багато, особливо перед святами, наша влада говорить про турботливе ставлення до ветеранів війни, а на ділі — нікому проста людина не потрібна!

«Я думаю, що Одеса — це єдине місто в світі, де Український університет може працювати в Єврейському центрі», — розпочав останню у 2011 році лекцію у «Вільному університеті» Українського клубу Одеси відомий журналіст і публіцист Віталій Портніков. Він вирішив поговорити з одеситами про Україну: що з нею відбувалося впродовж останніх років і чого нам можна очікувати в майбутньому.

«Для того, аби зрозуміти, що з нами буде далі, треба повернутися в 1991 рік — у час краху радянської епохи. Я знаю, що для багатьох людей в Радянському Союзі, Україні, цьому залі цей крах став великою несподіванкою. В те, що радянська імперія зникне з політичної карти світу вірила переважна меншість населення країни. Я належав до цієї меншості, був певен у цьому з дитячих років», — сказав він і пояснив причини своєї впевненості. Ці причини крилися, передусім, у вичерпності ресурсів та нездатності країни, яка втратила свій ре­пресивний характер, утримувати, зокрема, прибалтійські республіки, які понад усе прагнули відновити незалежність. Були і суб’єктивні причини, серед яких — право держав, об’єднаних завдяки винятково більшовицькому терору в певне штучне утворення на руїнах російської імперії, стати незалежними. Радянську імперію журналіст назвав хворою, людиноненависницькою і такою, яка не мала права на існування в новітньому часі. Ще одна суб’єктивна причина — державний антисемітизм, який досягнув у Радянському Союзі крайньої точки.

Написати, надіслати, перевірити — саме за такою схемою щороку в рамках Дня української мови та писемності відбувається Диктант національної єдності.
Його ось уже одинадцятий рік поспіль проводить Національна радіокомпанія України. До акції можуть долучитися усі охочі, незалежно від віку та статусу, а ті, хто знає рідну мову найкраще, ще й отримають цінні призи.

11 грудня протестуючі чорнобильці згорнули наметове містечко в Донецьку. Через три дні внаслідок домовленості з місцевою владою представники чорнобильців Львівщини також припинили протест. Ці події дещо знизили градус напруги в суспільстві.
Позаду довгі тижні голодувань, мітингів, штурмів і репресій. Хоч на якийсь період протестувальникам вдалося домогтися поступок від влади. Але ці поступки здобуті ненадовго. У своїх спробах залатати бю­джетні дірки на користь класу експлуататорів та не втратити «своє» в скрутні часи влада й надалі вдаватиметься до урізання базових соціально-економічних прав у неоліберальному дусі, при цьому нарощуючи сили для репресій проти активістів.

6 грудня, з деяким запізненням, представники Одеської обласної державної адміністрації, громадської ради при ОДА, головного управління юстиції в Одеській області та інші вирішили поговорити про значення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Зокрема про те, як проголошення незалежності України вплинуло на консолідацію українського суспільства, сприяло об’єднанню громадян різних національностей, поглядів, регіонів проживання навколо ідеї незалежності нашої країни та зміцнення державності. Говорили і про прояви політичного та соціального радикалізму, ксенофобії, расової, етнічної, релігійної, національної дискримінації та нетерпимості. Оскільки захід відбувався в рамках Всеукраїнського тижня права, порушувалися й питання нормативно-правового забезпечення розвитку суспільства.
«По суті, право — це мова спілкування між державою і населенням, тому питання захисту прав населення повинні стояти на першому місці у діяльності кожного політика. Ви знаєте ситуацію в нашому регіоні. Можна сказати, що тут захищаються права громадян та панує толерантне ставлення до всіх, незалежно від політичного світогляду, національності тощо», — розпочав засідання «круглого столу» заступник голови облдержадміністрації Петро Хлицов. Щодо референдуму, то він, на думку чиновника, дав прекрасні стартові можливості нашій державі проявити себе як вільна й незалежна країна. «Двадцять років у житті людини — це ціле покоління, а в історії держави — це мить. Неможливо йти по сходах, не спотикаючись. Ми піднімаємося сходами вперед, можливо, ця дорога не така швидка та пряма, як би нам хотілося. Водночас точно можна сказати, що ми не стоїмо на місці», — зазначив Петро Хлицов.

Уже понад два десятиліття живемо у начебто незалежній державі. Й увесь цей час ніби воду у ступі товчемо відому істину про те, що земля повинна належати тим, хто її обробляє, тобто селянам, які на ній працюють. Хто ж у цьому сумнівається? Та минають роки, а раціонального шляху досягнення цієї мети так і не знайдено. Але ж існує досвід інших країн. То чому б не повчитися, як у них розв’язували цю проблему? Скажімо, у США, країнах Скандинавії. Щоправда, там не мали таких господарів землі, як колгоспи, а відтак земельні реформи втілювали значно успішніше.
Майже два десятки років тому мені як працівникові аграрного сектору випала нагода побувати у США (штат Небраска), у фермера Тома Брауна. Більше місяця спостерігала за тим, як облаштоване там сільське господарство, побут людей. Хочу розповісти про те, що найбільше запам’яталося. Можливо, хоч цим зумію якось допомогти нашим селянам.

Узагальнені результати України в рейтингах міжнародних організацій щодо різноманітних сфер життя вражають: країна посідає третє місце в Європі за кількістю автомобілів класу «люкс», водночас чверть українців живуть за межею бідності.
Сайт «Оглядач» у п’ятницю оприлюднив рейтинг, у якому перша п’ятірка українських досягнень і антирекордів виглядає так:

Турбота про інвалідів, травмованих на виробництві, — обов’язок Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.
У 1992-у за підсумками Десятиріччя інвалідів (1983 — 1992), що проводилося під егідою Організації Об’єднаних Націй, Генеральна асамблея ООН проголосила 3 грудня Міжнародним днем інвалідів. Це десятиріччя було періодом зростання обізнаності та організації заходів, спрямованих на покращення стану людей з фізичними вадами, надання їм рівних можливостей. Як наслідок, Генасамблея підкреслила важливість висвітлення цієї події для подальшої інтеграції в суспільство людей з обмеженими можливостями. Завдання Всесвітньої програми дій стосовно інвалідів полягає у проведенні ефективних заходів для запобігання інвалідності, відновлення працездатності та реалізація мети «рівності» й «повної участі» інвалідів у соціальному житті та розвитку. Ці концепції повинні прийматися однаково та мати рівну першочерговість у всіх країнах, незалежно від їх розвитку.

У мене є мрія поставити пам’ятник Помаранчевій Революції. Це має бути велика сфера — око, вкрите фотографіями облич її учасників, сповненими віри, свободи, надії, гордості за свою країну. В центрі я зробив би дзеркало-зіницю, в якому кожен міг би побачити себе сьогоднішнього. Я впевнений, що мільйони українців побачать там обличчя Людини, а не безправного гвинтика. Бо, маючи досвід переможного Майдану, — кожна, навіть така запущено-хвора країна, як наша, має шанс на одужання.
Сьогоднішню Україну найкраще описує цитата з улюбленого фільму «Той самий Мюнхгаузен»:
« — А разве ночь?
— Ночь.
— И давно?
— С вечера».
Так, з’ясувалося, що в нашого темного минулого виявилося майбутнє. Для його повернення знадобилося не так і багато: зрада помаранчевого месії, війна демократів і зневіра суспільства. Роз’єднання переможного «ми» Майдану на безпомічні «я» полі­тиків і простих людей — головна причина реваншу авторитаризму в Україні.
Але ця стаття не про «хто винен?», а про «що робити?».