Матеріали з рубрикою «Спадщина»

Історія і сучасність «Просвіти»

26 листопада в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбулася Всеукраїнська наукова конференція «Одеська «Просвіта» в боротьбі за здобуття та збереження незалежності України: до 120-річчя заснування». Захід об’єднав істориків, дослідників, освітян і діячів культури, які прагнули заново переосмислити внесок Одеської «Просвіти» у розвиток українського національного руху від ХІХ століття до сьогодення.

Організаторами конференції стали департамент культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської ОДА, ОУНБ ім. М.С. Грушевського, кафедра історії України та спеціальних історичних дисциплін Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова та Благодійний фонд Івана і Юрія Лип. Їхня спільна робота відкрила нові горизонти для професійного діалогу й осмислення історичної ролі «Просвіти», що стала невід’ємною складовою культурного й громадянського розвитку краю.

Урочисте відкриття в Музеї української книги відбулося в теплій та святковій атмосфері. Пролунали вітання від організаторів та колишніх голів Одеської «Просвіти» 1990-х років — людей, які стояли біля витоків відродження україн-ського культурного руху на півдні нашої держави.

У межах одеського літературного фестивалю PORT (див. «ЧН» за 4 вересня) відбулася дискусія «Узбережжя свободи та літературний колоніальний міф», присвячена деконструкції стереотипів про Південний регіон як культурну периферію.

Учасники — філософ, есеїст, перекладач, доктор політичних студій, кандидат філософських наук, старший викладач кафедри філософії та кафедри літературознавства й іноземних мов Києво-Могилянської академії, президент Українського PEN і голова управління Міжнародного фонду «Відродження» Володимир Єрмоленко; фахівець з менеджменту культури, культурної дипломатії, маркетингу і комунікації, генеральний директор Українського інституту, член Українського PEN Володимир Шейко; письменник, перекладач, видавець, розробник інформаційно-пошукових та аналітичних систем Антон Санченко — пропонували нові підходи до осмислення регіональної ідентичності. Модерувала розмову кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», професорка Київської школи економіки, докторка філософських наук Оксана Довгополова.

Ця подія стала однією з найважливіших у вересні, ще раз засвідчивши, що саме Одещина залишається центром багатоголосого діалогу та активної взаємодії України з її громадянами

5 вересня, одразу після Південного форуму національних спільнот та корінних народів України, в Одесі відбулися «Кобзарські сходини», які стали першою подією фестивалю «Чорноморський степ». Це було чудово і, як на мене, суперсимволічно! Адже, з одного боку, форум продемонстрував багатоголосся культур і традицій України, а «Кобзарські сходини», з іншого, стали уособленням самої сутності українства, його глибинного коріння та духовного голосу.

У межах одеського літературного фестивалю PORT (див. «ЧН» за 4 вересня) відбулася дискусія «Узбережжя свободи та літературний колоніальний міф», присвячена деконструкції стереотипів про Південний регіон як культурну периферію.

Учасники — філософ, есеїст, перекладач, доктор політичних студій, кандидат філософських наук, старший викладач кафедри філософії та кафедри літературознавства й іноземних мов Києво-Могилянської академії, президент Українського PEN і голова управління Міжнародного фонду «Відродження» Володимир Єрмоленко; фахівець з менеджменту культури, культурної дипломатії, маркетингу і комунікації, генеральний директор Українського інституту, член Українського PEN Володимир Шейко; письменник, перекладач, видавець, розробник інформаційно-пошукових та аналітичних систем Антон Санченко — пропонували нові підходи до осмислення регіональної ідентичності. Модерувала розмову кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», професорка Київської школи економіки, докторка філософських наук Оксана Довгополова.

Екскурс сторінками періодичного часопису «Етнографічний вісник» з фондів Одеської національної наукової бібліотеки, який був заснований Етнографічною комісією Всеукраїнської академії наук і видавався у 1925—1932 роках.

За цей період вийшло друком 10 випусків «Етнографічного вісника». Перші п’ять років свого існування часопис переживав справжній розквіт. Незважаючи на скромну поліграфію та обмаль ілюстрацій, журнал був надзвичайно інформативним, яскравим явищем в українській народо-знавчій науці.

Скільки в України (чи в Україні) славнів? Себто — гімнів. Або, скажемо так, скільки пісень-славнів було в українського народу впродовж усієї довгої історії боротьби за повернення сильної незалежної держави, названої науковцями Київська Русь — з усіма її перемогами і поразками? А що таке славень — всі ми знаємо: це ж бо і є гімн.

Ми ентузіястично підспівуємо, коли десь на велелюдді, урочистостях во славу держави або на інших зібраннях виконується Державний гімн «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». І є надія, що всі пам’ятають слова. Хоч, може, й не до кінця, бо ж чомусь традиційно виконується лише перший куплет з приспівом. Та чи пам’ятаємо славні імена достойників — Павла Чубинського і Михайла Вербицького, котрі створили ці слова й цю музику, що об’єднали, нарешті, українців, давши їм потужну мотивацію до активних, рішучіших дій за здобуття «і слави, і волі»?

Як етнічному гагаузу мені давно хотілося написати про Обласний центр гагаузької культури, що у селі Виноградівка (Курчу) Болградської територіальної громади, але, як це часто буває у журналістів, завжди знаходилися «важливіші справи».

Й ось, нарешті, таки вдалося зустрітися з директоркою цього центру Ольгою Кулаксиз (на знімку) і попросити її розповісти про уже 10-літню його діяльність.

Сьогодні людство перебуває на порозі Третьої світової війни. Цілком можливо, колись напишуть, що ця війна розпочалася ще 24 лютого 2022 року, коли російський агресор розпочав свою війну проти України, а фактично — проти європейської цивілізації.

Українські націоналісти, на відміну від безхребетних політиків інших течій або й просто безідейних, завжди були готові і є готовими до будь-яких найважчих викликів. Вони задовго до 2014 та 2022 років чітко розуміли, що війна з росіянами неминуча, що тільки крізь цю війну ми можемо стати справжньої Нацією, яка відсіє все вороже, а головне — вичавить із себе все російське.

28 червня в Одеському національному художньому музеї відкрилася знакова експозиція «Плеяди: до 160-річчя «Греківки». Це — велика ретроспектива, що охоплює історію Одеського художнього фахового коледжу ім. М.Б. Грекова від 1865 року до сьогодення.

Через учнівські та викладацькі роботи можна простежити зміни наративів, політичних режимів та ідеологій, а також роль мистецтва в них. За кожною роботою — життя реальних людей, цілих плеяд молодих художників і художниць.

У рамках фестивалю гагаузької культури «Буджак Ілдизи» у селі Котловина Ренійської громади відбулося яскраве, видовищне і «смачне» фольклорне свято Хедерлез. Це весняне національне свято було приурочене до дня Георгія Побідоносця (за григоріанським календарем відзначається 6 травня. — Ред.), який вважається покровителем не лише воїнів, а й землеробів, пастухів, мандрівників.

Забігаючи наперед, скажу: як і всі попередні фестивалі гагаузької культури, нинішній Хедерлез пройшов на високому рівні, в найкращих традиціях, якими славиться це село. Втім, інакше котловинці й не вміють. Усе було відмінно. Молодці! Вони вкотре показали, як люблять своє село, свою культуру, мову, свої звичаї і традиції, як уміють приймати гостей.

Перша думка, коли побачила фото із собору Святого Петра у Ватикані: чи підказав хтось нашому Президентові звернути увагу на вівтар святого Еразма?

Саме там, по обидва боки, — мозаїки київських князя і княгині, святих Володимира й Ольги. А на мозаїці св. Володимира — символ тисячолітньої української державності — наш золотий тризуб на синьому тлі.

Наближається до завершення 65-й навчальний рік у дитячій музичній школі, відкритій у 1959-у. Прикметно, що вона діє у Болграді, який з перших днів свого існування є культурною столицею Бессарабії. Багато добра, світла, правильних життєвих цінностей привнесла в життя і міста, й району ця школа, ставши їх невід’ємною частиною.

У рік свого створення школа прийняла 40 учнів: 25 — за класом фортепіано і 15 — баяна. Хоча, слід зауважити, охочих навчатися грі на музичних інструментах було значно більше. Тоді з дітьми займалися шестеро викладачів. Але минав час, можливості школи зростали, і сьогодні тут опановують ази музики 254 вихованці. До речі, за період існування школа випустила понад 2000 юних талантів, у тому числі 456 — її філії, розташовані у трьох селах району. Сьогодні у навчальних класах звучать рояль і скрипка, баян та акордеон, труба й флейта, інші музичні інструменти, лунає класичний і народний спів. Чимало випускників назавжди пов’язали своє життя з музикою, грають в оркестрах, концертують, займаються викладацькою діяльністю.

Стежками літературного слідопита

Тримаю в руках каталог автографів з бібліотеки Г.Д. Зленка «Невтомний шукач скарбів духовних» (Одеса, 2024) і в пам’яті постає знайомий образ завжди зосередженого самітника: дещо сутулого, повільного в рухах чоловіка із сивою, трохи втягнутою в плечі головою, лукаво-іронічною посмішкою, живим і запитальним поглядом. Привіт крізь час, шановний літературний слідопите!

Позаду залишилася торішня презентація в престижному відділі рідкісних видань і рукописів ОННБ, у якій сформовано фонд бібліотеки Г.Д. Зленка. У просторі минулого давно розчинилася луна голосів тих, хто виступав, — гостей та укладачів каталогу, лягли між рядки їхні думки на шпальтах газет, а відтак випуск довгоочікуваної книги став історією. Григорій Дем’янович як дослідник і журналіст віддавав належне класикам і сучасникам. Не зайве нагадати, що він грав провідну роль в укладанні каталогів М.Ф. Комарова і математика М.Г. Крейна, тож настав час віддати належне і нашому невтомному шукачеві істини.

Мабуть, закономірно, що газету з іншого регіону завжди читаєш дещо уважніше, намагаючись знайти у ній якісь інформаційні родзинки. Тому після кожної чергової бандеролі з редакції «Чорноморки» (або від її читачів) я з головою занурююсь у читання. І завжди відзначаю про себе вагомий внесок краєзнавця Василя Вельможка в історичну насиченість «ЧН». Що не публікація — то скарб!

Скажімо, у його статті «Будівничий флотів України та Польщі» (7.04.2022) детально описана біо-графія діяча УНР, одного з творців українських Військово-Морських сил Юрія Свірського. Народився він 5 квітня 1882 року на території нинішньої Мінської області. Тобто на білоруській етнічній території. За національністю був поляком, завдяки батькам добре володів рідною мовою. Із 1905-го служив на Чорноморському флоті. З весни 1917-го долучився до відродження української державності, зокрема брав участь в українізації Чорноморського флоту. Підтримав підняття українських прапорів на кораблях та звернення до Центральної Ради щодо активнішої роботи зі створення національних військово-морських сил.

На заходах, присвячених презентаціям вишиванок, зазвичай багато символічного. І не дивно, бо орнаменти вишиванок, як і ткацьких виробів, є закодованою, здебільшого в геометричних конфігураціях, інформацією про надзвичайно давні світоглядні уявлення українців. Тому вишиванки завжди були популярними і сьогодні вважаються одним з основних маркерів української ідентичності.

Але презентація лише одного, тепер уже ексклюзивного експонату, що відбулася за ініціативи Ігоря Стамбола в музеї «Степова Україна» Одеського історико-краєзнавчого музею, важлива в контексті кількох не менш знакових подій у рамках ушанування 160-річчя Івана Липи — видатного українця, одесита, лікаря і громадського діяча. Йдеться про реконструйований зі світлини орнамент його вишиванки, виконаний майстрами громадської організації «Вишивка в одязі видатних українців» (Львів). Це не єдиний у музеї експонат подібного штибу, але відтворений орнамент вишиванки Івана Липи привертає особливу увагу не тільки завдяки своїй ексклюзивності. Це ще свідчення того, що й століття тому українська вишита сорочка була вельми популярною не лише у селянському середовищі. Збереглося чимало світлин представників української інтелігенції у вишиванках, й Іван Липа — серед них. Вони усвідомлювали роль демонстрації таких візуальних маркерів української культури для утвердження національної ідентичності, докладали зусиль у розвиток української орнаментики, що сьогодні є предметом дослідження мистецтвознавців.

Тарас Федюк. «Спогади». Оформлення Юлії Броварної (Тернопіль, Видавництво «Навчальна книга — Богдан», 2024).

Попри окремі спалахи, яскраві і не надто, українська мемуаристика все-таки завинила перед своїм читачем. І вина та — досі. Хоча над головою літописців давно вже не стоять верховні «дроворуби»…

(До  180-річчя  від  народження)

Яскравий талант Пулюя як публіциста і політолога проявився у його статтях на захист української мови, яку він глибоко усвідомлював як націє- і державо-творчий чинник. В одній з них він писав: «Переклади св. Письма дозволені в росийській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідувати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким славянським народам, як серби, болгари та чехи, що жиючи розсіяні по всій Імперії, становлять тілько малесенький процент російського населення, не вільно тільки – 25 міліоновому руско-україньскому народови, хоч він з московським ще й одновірний» (це з тексту протесту Пулюя, надісланого до «Главного Управления по делам печати» у Петербурзі). В іншій статті подано текст меморіялу професора Пулюя, надісланого ним у Петербург до спеціальної комісії для перегляду цензурних законів. З гострою критикою відгукнувся він на царський маніфест від 19 серпня 1905 р., який подавався як велике благо для народу: «… за слово Боже на рідній мові людей як переступників карають, а сьвятійший синод св. Письма на українській мові і раненим людям не дозволяє, тим воякам українцям, що за царя кров проливати мусіли. Чи можливий поступ там, де таке варварство дозволено царським указом?!».

(Розуміння виявила не російська влада, а японська, яка на клопотання Пулюя дозволила поширення духовного слова українською мовою серед вояків-українців, полонених під час російсько-японської війни). Глибину суджень Пулюя з іншої його статті про те, що «…одна тілько культура може обезпечити не тілько добробут і красну долю великих мас народу, але й удержати добрий лад в державі», підтвердив увесь хід становлення високорозвинених держав. Зразком переконливої публіцистики є також статті Пулюя у газеті «Діло» щодо необхідності відкриття українського університету у Львові.

(До  180-річчя  від  народження)

Усвідомлення й висвітлення масштабу постаті І. Пулюя (02.02.1845, Гримайлів – 31.01.1918, Прага) формувалося поступово ще за його життя.

Перші відомості про нього друкувалися починаючи від 1883 р. у львівських виданнях – часописі «Зоря», календарі товариства «Просвіта», газетах «Діло» і «Kurjer Lwowski». Тим же 1883 р. датована згадка про нього за межами Галичини у фаховому журналі з електротехніки «Elektrotechnische Zeitsсhrift», який виходив у Берліні, а з 1898 р. відомості про Пулюя подавали енциклопедії Німеччини і Росії, згодом – Іспанії, Чехословаччини та Великої Британії. В європейських періодичних виданнях найбільше публікацій про нього припало на 1896 р., у них висвітлювалася його важлива роль у дослідженні Х-променів та їх ефективному застосуванні у медичній діа-гностиці – відповідні статті друкувалися німецькою, чеською, англійською і французькою мовами.

Щороку 12 січня, у День українського політв’язня, ми вшановуємо пам’ять і спадок тих, хто ціною власної волі відстоював незалежність та свободу України в різні періоди її історії. У цій когорті розумних, відданих і мужніх людей і мій тато — Олекса Різників, якого Левко Лук’яненко називав «однокашником з уральського концтабору №36».

Українські політв’язні в СРСР — це люди, які не вчиняли реальних кримінальних злочинів, а стали жертвами репресій через свою позицію, які переслідувалися або позбавлялися волі з політичних мотивів. Усі вони відповідно до закону від 9 квітня 2015 року №314-VIII визнаються борцями за незалежність України.

У статті «Ідейний проводир одеських українців», надрукованій у «Чорноморських новинах» майже напередодні повномасштабного вторгнення РФ в Україну (№11-12 за 10-12.02.2022), автор цих рядків акцентував увагу на видатній ролі історика і педагога Леоніда Анастасійовича Смоленського (8.08.1844 — 24.11.1905) у громадсько-політичному житті українців Одеси у другій половині ХIX століття, його активній участі впродовж 1870—1890-х років у діяльності місцевої «Громади», яка стійко й наполегливо протистояла брутальній русифікації, що розгорнулася під дією Емського указу царя 1876-го.

Слід підкреслити, що глибоку і слушну думку, висловлену в «Спогадах» учня Леоніда Смоленського — видатного українського націєтворця і мецената Євгена Чикаленка про приналежність його талановитого вчителя до мужнього кола ідейних людей того часу, «відданих щиро справі українського національного відродження», своїми ґрунтовними працями підтримали сучасні дослідники Григорій Зленко, Олександр Музичко, Василь Вельможко, Микола Суховецький та інші.

Саме їхні виважені в історичному сенсі висновки були покладені в основу справедливого і вкрай актуального рішення Одеської міської ради про перейменування однієї з вулиць на честь Л.А. Смоленського — задля вшанування його непересічних історичних заслуг перед громадою і громадянами.

Одна з проблем, з якою стикаються мистецтвознавці, пов’язана з атрибуцією творів, зокрема з таким аспектом, як визначення іконографії портретів та індентифікація особи. Це стосується не тільки творів віддалених часів, а й робіт митців, від яких нас відділяє лише два-три покоління. Ця проблема залишається актуальною і щодо творчої спадщини Михайла Івановича Жука (1883—1964), до якого останнім часом інтерес помітно зріс.

Подібні дослідження обіцяють зацікавленим певні відкриття як у нюансуванні біографічної фактології, так і в розширенні загальної історичної канви.

До 90 річчя від дня народження Григорія Зленка (1934 — 2015)

Пропонований портрет Григорія Зленка, скоріш, документальний, аніж художній, бо зітканий зі спогадів людей, які впродовж багатьох років трудилися разом з ним в одному кабінеті під його керівництвом. У редакційному відділі Одеської національної наукової бібліотеки Григорія Дем’я-новича пам’ятають і нерідко згадують у різних ситуаціях не як бронзову статую, а як живу людину. Тут — його друкарська машинка, його ваза з олівцями, його книжки, а іноді… його невидима присутність.

Спогадами про Григорія Зленка поділилися редакторки ОННБ — світлої пам’яті Марта Десенко (1935 — 2024) та Ірина Шелестович, які пропрацювали з ним по 42 роки. Картину доповнюють коментарі теперішньої завідувачки редакційного відділу Наталії Майданюк і відомого одеського колекціонера та краєзнавця Тараса Максим’юка.

«Коли говорять гармати, музи мовчать», — писав Марк Тулій Цицерон. Можливо, так було раніше, за часів Стародавнього Риму. У наш час, попри війну, щоденні вибухи, культурне, творче, музичне життя в Одесі триває.

У квітні цього року докторка мистецтвознавства, професорка Одеської національної музичної академії імені А.В. Нежданової Дарія Андросова стала лауреаткою Всеукраїнської програми «Золотий фонд нації. Науковці України». Вона є авторкою проєкту «Музичне відродження України», мета якого — повернення Україні, й зокрема Одесі, пам’яті про відомих композиторів, чиї імена замовчувалися з політичних міркувань або ж чия спадщина була начебто не нашою, хоча вони жили й творили в Одесі, в Україні.

Загалом, питання національної ідентифікації видатних людей дуже непросте. Наприклад, і поляки, і французи вважають Фридерика Шопена своїм композитором. Він народився у Польщі. Але батько його був французом. Усе своє свідоме життя Шопен провів у Парижі, де й похований. Щоправда, серце своє заповів поховати у Польщі...

Перший ректор Одеської консерваторії, композитор, теоретик музики, видатний педагог Вітольд Малішевський народився у Могилеві-Подільському, навчався у Санкт-Петербурзі, а в 1913 році став одним із засновників Одеської консерваторії.

До дня народження Дмитра Донцова: погляд з Одеси

29 серпня сповнився 141 рік від дня народження Дмитра Донцова. Перше, що зробили російські виродки, коли окупували його рідне місто — Мелітополь, знищили меморіальну дошку на його честь, чим, власне, підтвердили: Д. Донцов і зараз загрожує основам «русского міра».

День народження Дмитра Донцова — завжди свято для українських націоналістів — єдиних, хто чітко знає сенс існування України, шляхи її розвитку, місію, але дуже часто є касандрами, як називали й Донцова, а тепер уже називають і Фаріон. І це ще, так би мовити, люблячи. Бо для націоналістів у посполитих завжди приготовлені категоричніші епітети: «фашист», «нацист», «гомофоб» і т.п. тупі ярлики.

Кулемети терескочуть,
Наче навіжені.
Крикнув сотник Соловейко:
«Хлопці, я ранений!»

З повстанської пісні.

Терескочуть генератори вздовж усієї вулиці, якою йду додому, і я розумію, що вдома нема світла. І це означає, що не працює холодильник, і знову пропадуть харчі, бо холодильник старий, придбаний ще за радянщини, без електрики одразу починає текти. І що знову доведеться викинути деякі зіпсовані продукти. А до пенсії ще далеко.

Уже біля дому наздоганяє сигнал тривоги, але треба зготувати щось на вечерю, а перед тим принести води з бювету, піти перевірити, яка залишилася копійчина на картці від минулої пенсії. І не забути зателефонувати до сімейного лікаря стосовно скерування до фахівця. Сімейна у відпустці, її заступає колега, працюючи за двох, тому потрапити до неї можна буде днів за десять. А підступна болячка не чекатиме… І все не йде з голови ця проста повстанська пісня…

У Києві відкрилася виставка унікальних експонатів, відомих як «скіфське золото», що повернулися до нас з Нідерландів після майже 10 років судів

5 липня Скарбниця Національного музею історії України на території Києво-Печерської лаври представила знаковий виставковий проєкт «Скарби Криму. Повернення». Очам відвідувачів відкрилися понад пів тисячі унікальних артефактів, які росія незаконно намагалася привласнити: давньогрецькі, давньоримські, пізньоскіфські, сарматські, гунські та готські речі, знайдені під час археологічних досліджень у Криму.

«Кримські скарби вдома. І це, без перебільшення, історична перемога України у боротьбі за культурну спадщину, яку століттями намагається вкрасти російська імперія», — наголосив у коментарі «Укрінформу» (https://www.ukrinform.ua) в.о. міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєв напередодні її відкриття.

Компетентно поговорити про давній період історії української мови доволі складно, оскільки достеменних знань із цього приводу вкрай мало. Натомість, не маючи певної інформації, люди часто вмикають фантазію.

«Історичній Свободі» (проєкт «Радіо Свобода» https://www.radiosvoboda.org) вдалося поспілкуватися на цю тему з Віктором МОЙСІЄНКОМ — істориком мови, членом-кореспондентом Національної академії наук України. Зараз він — молодший лейтенант Збройних сил України з позивним «Професор».

На Святій Горі Афон українські науковці розпочали проєкт із дослідження та підготовки до видання унікального рукопису XVII — XVIIІ століть, де записані українські гетьмани та козацька старшина, які щедро жертвували на афонські монастирі, повідомляють https://texty.org.ua.

За словами директора Міжнародного інституту афонської спадщини в Україні Сергія Шумила, у рукописі записані знатні козацькі роди гетьманів Івана Самойловича, Івана Мазепи, Данила Апостола, Івана Скоропадського, полковників Леонтія та Павла Полуботків, Василя Борковського, Якова Лизогуба, Семена Палія, Івана Обидовського, Федора Топольницького, Івана Черниша, Василя Котляревського та багатьох інших.

Одеська національна наукова бібліотека нещодавно отримала в дар унікальне видання — «Декламатор «Сяйво» «(Київ, 1924) — з автографом його упорядника Миколи Зерова, видатного українського поета, літературознавця, перекладача, професора Київського інституту народної освіти, репресованого радянською владою та розстріляного у Сандармосі в 1937 році разом з багатьма знаковими постатями української культури.

Цю книжку бібліотеці подарував відомий одеський журналіст, краєзнавець, історик театру та естради, лауреат численних літературних і журналістських премій Олександр Галяс.

Велелюдна зустріч відбулася у відділі рідкісних видань та рукописів. Традиція дарування книжок в Одесі має давню історію. Про це у вітальному слові розповіла заступниця генерального директора ОННБ з наукової роботи та інформатизації Ліна Арюпіна:

— Нинішньої осені сповниться 195 років від дня заснування Одеської національної наукової бібліотеки, створеної за ініціативи наших городян. У червні 1829-го газета «Одесский вестник» анонсувала, що в місті незабаром буде відкрито бібліотеку і звернулася до громади із закликом дарувати книжки.

Найперша письмова згадка про острів Зміїний належить давньогрецькому поету Арктіну Мілетському (Арктіну із Мілет) VIIІ ст. до н.е. Тоді греки називали цей острів Білий.

Під час троянської битви, коли загинув один з найвідоміших її учасників Ахілл, його мати — морська богиня Фетіда — поховала сина на Білому острові.