Матеріали з рубрикою «Спадщина»

Що ми знаємо про рідний край? Про людей, про магічні чари рідної природи?..

Особливо сьогодні, коли життя ходить по краю леза… Зберегти пам’ять про добрі справи земляків — завдання неабияке. А нашому краю є ким пишатися!

23 травня 1939 року Другий збір ОУН започаткував свято День Героїв — борців за свободу України.

Подібно до яскравої квітки, що пробиває камінь, роз-квітаючи бодай на короткий час, як жива вода на скелі, як невмируща трава, що проростає крізь асфальт і виклично зеленіє супроти всіх правил природи, так люба наша Вітчизна завжди намагалася відроджуватись після кожної трагедії. А їх було багато в нашій історії: лічба нескінченна, вона дає нам до зрозуміння, що не було в нас часу на те, аби відкласти меч і стати врівень з іншими народами у своєму розвої. Та не в силах був доконечно зламати, знищити нас до решти знавіснілий од ненависті і злості ворог. Не міг, бо невтямки було йому, що ця земля є батьківщиною героїв.

Уже мільйони громадян різних країн вражені, а ще мільярди переживуть ту мить, коли переглядатимуть кадри героїчного чину нашого воїна Олександра Мацієвського: дивлячись смерті у вічі, він з гідністю кинув московським катам: «Слава Україні!».

Цей вираз зродився в нього невипадково — він був ним заряджений уже тоді, коли пішов захищати рідну землю від цього нашого одвічного ворога, усвідомивши, що в цих двох словах спресована боротьба, яка тривала впродовж бага-тьох століть.

Бессарабія — багатонаціональний край на півдні Одещини, багатий на традиції, обряди, свята. Один із обрядів села Баннівка Болградського району — «Сирни заговезни» — став елементом нематеріальної культурної спадщини нашої області.

Баннівці, що у Василівській громаді, вже понад 150 років. Тут проживають переважно етнічні болгари і, відповідно, обряд належить до традиційної народної культури болгар.

Тарасе, знов до тебе я приходжу,
Бо ти для мене слово і закон.
Ліна КОСТЕНКО.

Всі ми сьогодні на війні, а разом з нами і Тарас Шевченко відстоює нашу свободу й наше майбутнє. Та й не може бути інакше. Як не могла інакше відбутись ця подія: традиційні Шевченківські читання в Одеській національній науковій бібліотеці, як лише в такому дискурсі. Традиційні — в щонайкращому значенні, бо це якраз одна з тих традицій, що повертають нас до цієї постаті, ще більше зближують нас із ним.

У читаннях, після емоційного перед-слова директорки бібліотеки, заслуженого працівника культури України Ірини Бірюкової, взяли участь: голова Одеської обласної організації НСПУ, доцент ОНУ ім. І.І. Мечникова Сергій Дмитрієв, доктор історичних наук, професор кафедри історії України цього ж ВНЗ Олександр Музичко, генеральна директорка Одеського національного академічного театру опери і балету, заслужений працівник культури України Надія Бабіч, продюсерка проєкту «Імерсивний світ Тараса Шевченка» (номінант на Національну премію імені Тараса Шевченка) Наталія Делієва, доктор філософії Валентин Довгочуб, культуролог Тетяна Ананченко, художниця, старша викладачка кафедри образотворчого мистецтва ПНПУ ім. К.Д. Ушинського, авторка виставки однієї картини «Вічний наспів» Світлана Крижевська. Також виступили артистки філармонії — майстер художнього слова Наталія Мойсеєва і бандуристка Софія Нечай.

Кожного року ми, українці, відзначаємо різні історичні події та вшановуємо різні постаті у нашій славній культурі. Можливо, дещо змінилося, бодай у формі, бо ускладнилося у час цієї вже понад річної великої війни. Що не змінилося, то це хіба що наші релігійні обряди. Бо у час горя і небезпеки люди знаходять потребу більше молитися. Навіть ті, хто не знав Бога, шукають шлях до нього. Наші капелани виконують серед вояків значно більшу роль, надаючи не тільки моральну та психологічну підтримку, але й фізичну. Це подиву гідне: наші духовні пастори доставляють машини «швидкої допомоги», а то й тепловізори та безпілотники.

Що ж до національної свідомості, то багато чого не так змінилося, як закріпилося. Нація стала більше об’єднаною не тільки у молитві, а й у посвяті навколо національної ідеї, нашої мови та символів. Гасла, пісні націоналістичного характеру стали загальними орієнтирами. «Слава Україні! — Героям Слава!», червоно-чорні кольори, гімн «Зродились ми…» стали нормальним відлунням.

Із початком 1914 року російські шовіністи підняли верескливі протести щодо відзначення 100-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Особливо старалися окремі малороси. Так, заступник голови київської філії Всеросійського народного союзу, професор Університету Святого Володимира Петро Армашевський, добиваючись цієї заборони, телеграфував в усі найвищі інстанції Санкт-Петербурга: це, мовляв, буде перегляд українсько-мазепинських сил, котрі домагаються відновлення колишньої вольниці під синьо-жовтим прапором.

І тоді ж наш видатний історик Михайло Грушевський у своїй ювілейній статті про Великого Кобзаря наголосив, що ми вступаємо в добу «Шевченківських століть». Ішлося про період від 1914-го до 1961 року, коли українці мали започатковувати столітні відзначення основних віх його життя і творчості. «З столітньої перспективи все ясніше, — писав учений, — вирисовується перед нинішнім поколінням величний і радісний момент приходу на землю українського Апостола правди, національного пророка, котрому судилося відкрити нову епоху в життю нашого народу, сказавши те велике слово, що огненно заговорило, що людям серце розтопило і по Україні пронеслось, і на Україні святилось».

Документальний фільм під такою назвою з циклу «Український Південь» створений на замовлення Інституту національної пам’яти та за підтримки «Ветеранс Хаб Одеса» наприкінці минулого року.

Це, властиво, короткий ролик, з якого дізнаємося про те, як у перші повоєнні роки (коли ще продовжувалась жорстока боротьба проти відновлення совєтської влади, коли, задавалося, кожен крок упівців відстежувався органами) головнокомандувач Української Повстанської армії Роман Шухевич — Тарас Чупринка приїздив до Одеси на лікування.

Осіннє сонце, ще по-літньому яскраве, сліпучо виблискує на бойовій шаблюці, тішить око малиновий козацький прапор… На майданчику побіля пам’ятника Тарасові Шевченку — сакральному місці для кожної української людини в Одесі — ГО «Чорноморське козацьке військо» приймає у своє членство нове поповнення.

Зважаючи на воєнний стан, зібралися не надто чисельно. Якраз стільки, щоби за давньою козацькою традицією утворити бодай невеличке коло. Час — середина дня. В парку, як завше в цю пору, — відпочивальники. Люди підходять ближче, запитують, що відбувається, з цікавістю слухають.

27 серпня вшановуватимемо 166-річчя від дня народження Івана Яковича Франка (1856 — 1916).

Так уже склалося, що приводом згадати про ту чи іншу знакову постать для нас часто є саме такі пам’ятні дати. Важко сказати, добре це чи погано. Але факт залишається фактом, і ця дата є чудовою нагодою замислитися та наблизитися до такого різнопланового феномена, як Франко.

Як, мабуть, усі ви вже знаєте, Міжурядовий комітет з охорони нематеріальної культурної спадщини вніс україн-ський борщ до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що потребує негайної охорони.

«Битва за борщ була розпочата ще до війни. І скільки б маша захарова (рупор ришиського зовнішньополітичного відомства. — Прим. «ЧН») не розповідала, що «книги з кулінарії заборонялися, а рецепт страви тримали в таємниці та забороняли готувати» і взагалі наш борщ — це «прояв екстремізму та нацизму», цей «прояв екстремізму» тепер офіційно український та офіційно під охороною ЮНЕСКО», — прокоментував подію міністр культури й інформаційної політики Олександр Ткаченко.

Повномасштабна воєнна агресія росії проти України оживила процес дерусифікації, декомунізації та деколонізації наших міст і сіл. У Любашівській громаді триває активне обговорення перейменування 70 вулиць та провулків, назви яких пов’язані з російською імперією, її культурою та радянською спадщиною. Зміна чужих топонімів на наші, українські, закарбування на мапах імен заслужених людей та визначних подій є прерогативою депутатів селищної ради. Від їхньої виваженої позиції та мудрого рішення залежить повернення історичної пам’яті, вшанування славної минувшини, видатних особистостей, які свою працею та звитягою прославили наш край.

Пригадую, як на останньому минулорічному засіданні топонімічній комісії хтось із зали цинічно зауважив: навіщо щось перейменовувати, мовляв, прийде нова влада — і доведеться знову все міняти. В результаті в населених пунктах з’явилися нейтральні назви вулиць, з ботанічним, квітковим забарвленням. На кшталт Бузкової. Начебто там мешкають не люди, а метелики. Якщо так триватиме й надалі, то назавжди залишатимемося такими, хто не відає, звідки ми і хто ми.

Як назвати цю війну так, щоб передати її головну суть? Російсько-україн-ська війна? Замало. Така назва прийнятна у тому разі, коли держави воюють за якусь територію, не ставлячи під сумнів факт подальшого існування кожної з них. Вітчизняна війна українського народу? Ближче до істини. Оскільки ворог, у разі перемоги, намагається знищити Україну як незалежну державу. Але й така назва не повністю передає суть, бо агресор прагне закріпити за собою не тільки нашу територію, а й нашу історію, нашу ет-нічну приналежність і навіть наше ім’я. Адекватною назвою нинішньої війни, на мою думку, є національно-визвольна війна українського народу.

Ця війна стала можливою лише тому, що за 30 років незалежності ми так і не перемогли у собі «русскій мір» і не утвердили незворотно на своїй землі український світ. Так, «русскій мір» суттєво втратив свої позиції, а український світ суттєво підсилив, але у московитів ще не цілком умерла надія на те, що український світ можна остаточно знищити, а «русскій мір» — утвердити на нашій землі. Цю надію зміцнило масове відступництво від України великої частини населення Криму і Донбасу. Тепер або ніколи — і московити розпочали війну.

І на оновленій землі
Врага не буде,супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

Січень — це той місяць, коли завісу таємничості відкривають археологи і починають активно хвалитися зробленими за попередній рік відкриттями та здобуткати, адже після закінчення польового сезону, а це, зазвичай, кінець листопада, і до кінця грудня в новинах про археологію виникає певна пауза.

То чого ж такого унікального і цікавого «накопали» минулоріч в Україні? «Збруч» (https://zbruc.eu) спершу мав думку створити рейтинг найважливіших археологічних знахідок 2021 року, але від цієї думки швидко відмовилися — це «чорні копачі» можуть поміряти свій успіх намацально, бо ж роблять на тому гешефт, а як оцінити внесок відкриття у культуру і науку?! Тож нині ми розкажемо вам про те, що, на нашу думку, є найяскравішими минулорічними знахідками науковців на землях України.