Матеріали з рубрикою «Ракурс»

Кожного разу, коли фільм російського режисера чи з російськими акторами здобуває нагороду, українці обурюються: як можна прославляти культуру агресора? Російські фільми часто просувають ідею примирення (як у «Глухих коханцях» Бориса Гуца) або зображують російських військових не як загарбників, а як «жертв обставин» (як у «Росіянах на війні» Анастасії Трофімової).

Однак присутність росіян на міжнародних кінопреміях має глибоке коріння. Далі розберемося — чому попри численні воєнні злочини росії та заклики українців бойкотувати культурні продукти країни-агресорки, російське кіно і досі присутнє на міжнародних кінофестивалях та чи можна це змінити. Важливий дисклеймер: цим текстом ми не виправдовуємо «аполітичність» міжнародних кінознавців, а лише намагаємося пояснити, чому так відбувається.

Пропагандистська реальність завжди зрозуміліша, ніж справжня. Вона одразу відповідає не тільки на поставлені, а й на ще не поставлені запитання. Пропаганда утримує діалог із масовою свідомістю, водночас ведучи її за собою правильним шляхом.

Конкурентом пропаганди в плані «правильного» відволікання від реальності стали й серіали. Вони можуть не будувати правильної дійсності, як це має робити пропаганда, а просто «вилучають» нас зі справжнього світу, відправляючи в штучний.

Сьогодні багато експертів і політологів намагаються проаналізувати й зрозуміти дії Дональда Трампа та його оточення як у США, так і в міжнародному вимірі, особливо в контексті російсько-української війни. Необхідно оцінити, до чого можуть призвести такі кроки і якою має бути відповідь України та її європейських партнерів, аби зберегти усталений після Другої світової війни порядок і не допустити перетворення сучасної системи міжнародних відносин на «природний стан» середньовічного штибу з ворожими альянсами, економічним націоналізмом і нехтуванням міжнародного права. Особливо актуально це в умовах загострення протистояння в Європі, коли війна Росії проти України триває вже одинадцять років, а Україна, боронячи власну свободу, водночас відстоює стабільність усього регіону.

У середині грудня 2024-го на сайті Центру «Борисфен Інтел» була опублікована моя стаття «Україна в період стратегічної невизначеності», в якій я з обережним оптимізмом намагався передбачити майбутню політику новообраного на той час президента США Дональда Трампа й формування його адміністрації. Утім, ще тоді занепокоєння викликали досить провокаційні висловлювання самого Трампа і деяких представників його команди, включно з віце-президентом Джеєм Ді Венсом. Ці особи, на мою думку, не демонстрували прихильності до класичних демократичних цінностей, а діяли в руслі цинічного прагматизму, зорієнтованого на бізнес-інтереси. У перший місяць своєї другої каденції Трамп і Ді Венс завдали Європі та світу чималих потрясінь своїми непослідовними й часто контраверсійними заявами і діями.

Велика Одеса, а місце для пам’ятника Лесі Українці все ніяк не можуть знайти. Шукає влада (властиво, пропонує свої — далеко не найкращі — варіанти, їй простимо, вона може й не знати й не розуміти про Лесю Українку всього того, що знають українці, а може, якраз добре знає і через те противиться). Шукає громадськість — інтелектуали, лідери суспільної думки, що мають свою візію пам’ятника. Шукає ініціативна група — а це представники мистецьких кіл, письменства… Ця група неодноразово вносила свої пропозиції у вигляді офіційних листів. Та, на жаль, всі вони були категорично відхилені. Замкнене коло якесь!

Чи хоче міська влада бачити в Одесі пам’ятник Лесі Українці? Коли б це було так, то, принаймні, вже кілька років такий пам’ятник стояв би тут. У місті, куди Леся Українка приїздила понад двадцять разів, про що написала чудовий поетичний цикл «Подорож до моря». Ці поезії недавно видані окремою книжкою у гарному оформленні художниці Лариси Дем’янишиної. Видається, в ідеалі треба було б, як мовиться, прив’язати пам’ятник до моря. Звідси, з високого берега, вона милувалась морськими краєвидами, звідси вирушала у свої далекі подорожі задля обнадійливого лікування…

Американський історик Тімоті Снайдер у своєму блозі провів історичні паралелі між Мюнхеном 1938 року і Мюнхеном 2025-го. Texty.org.ua публікують скорочений переклад колонки, здійснений українським істориком Сергієм Громенком.

Симетрія між Німеччиною — Чехословаччиною 1938 року і Росією — Україною 2022-го є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на нинішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в’язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу. Тож подумайте.

6 вересня 2024 року я отримав 9-те число газети «Незборима нація», яку передплачую вже майже чверть століття. Там був уміщений допис президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «Топонімічна революція в Одесі й на Одещині». У ньому йшлося про, за словами автора, «очищення Одеси й Одещини від російського намулу та повернення до українських першоджерел» відповідно до розпорядження начальника Одеської ОВА Олега Кіпера «Про перейменування об’єктів топонімії у населених пунктах Одеської області».

Порадів за такі зміни, оскільки Одеса для мене не чужа. Там, упродовж 1980 — 1985 років, я навчався в гідрометеорологічному інституті. А вже за три дні після прочитання згаданого допису вийшов із вагона на перон вокзалу, вкотре завітавши в місто моєї юності. З плином часу дедалі більше тягне туди, а тому в останні чотири роки буваю там по два-три дні кожного вересня.

Як цивілізовано вирішити проблеми й виклики, пов’язані з імперським і радянським минулим?

В Одесі деколонізація пересварила всіх.

Хтось скликає мітинг на захист пам’ятників. Хтось одягає на голову пам’ятника поету символічний презерватив. Хтось адресує листа в ЮНЕСКО і збирає підписи. Хтось пише петицію Президентові, але подати її не може — система не працює. Бабусі на Привозі обговорюють статтю про деколонізацію Одеси в The Economist…

За даними, які оприлюднив міністр охорони здоров’я України Віктор Ляшко, зараз у національному листі очікування перебувають 3438 пацієнтів. 2021 із них потребує пересадки нирки, 564 — печінки, 550 — серця, 51 — легень, 27 — комплексу «нирки-підшлункова», 8 — печінка-спліт (частини печінки), ще 37 пацієнтам потрібна пересадка комплексу «серце-легені». Трансплантація — єдиний шанс жити для кожного з них.

Уявіть, як це: життя, яке тане, мов весняний сніг, й остання надія — трансплантація. Кожного дня хтось із нас стикається з реальністю, коли серце, нирка, печінка або навіть легені стають єдиним шляхом до порятунку. Але цей шлях не можливий без іншого: втрати, яка стає джерелом життя.

Реставрація паризького собору Нотр-Дам тривала п’ять років. Вона завершилася святом, на яке до столиці Франції з’їхалося багато високопоставлених гостей з усього світу. Політичних оглядачів та експертів цікавить, певна річ, що один глава держави сказав іншому і як відлуння слів позначиться на подіях. Але важливе не лише це. Важливі декорації, на тлі яких ті слова виголосили. Важливий християнський символ, сам собор Нотр-Дам.

Християнство здає позиції

Ще донедавна такий символ об’єднував частину людства по обидва боки Атлантичного океану, частину віруючих і невіруючих у решті світу. Християнство розуміли як неодмінну частину людської цивілізації. Не тільки духовну і культурну, а й політичну та економічну частину. Такою ж частиною цивілізації довго вважали інші світові релігії. І мало кому спадало на думку, що у ХХІ столітті можливі релігійні війни, організований терор і ненависть, які повертають нас в епоху Середньовіччя.

Жодне перемир’я не поставить крапку в російсько-українському протистоянні. Якщо Росія не задовольнилася Кримом та Донбасом, які підстави вважати, що вона задовольниться іншими українськими землями, захопленими нею на момент перемир’я? Це протистояння не завершиться навіть якщо Україні вдасться відвоювати силою всі свої території, включно з Кримом. Адже Росія, що зазнала військової поразки, прагнутиме реваншу. Цього не станеться лише за одної умови: якщо в самій Росії відбудуться внутрішні трансформації.

У цій статті я не питатиму, коли і як почнуться такі трансформації. Рано чи пізно це станеться (можливо, саме внаслідок військової поразки; в російській історії таке вже траплялося). Але, готуючись до них, важливо наперед розуміти спектр можливостей: якого майбутнього Росії можна очі-кувати, а якого — ні, і чому ні.

Як і слід було очікувати, найбільш жорсткі зіткнення перед будівлею грузинського парламенту розпочалися саме після того, як прем’єр країни Іраклій Кобахідзе заявив про рішення відкласти європейську інтеграцію Грузії до 2028 року. Тому що у кожній такій країні, як Грузія, є чимало людей, для яких інтеграція в Європу — мрія жити гідним життям у власному домі. І коли у них забирають цю мрію, вони реагують значно емоційніше, ніж коли йдеться про репресії проти політичних лідерів чи навіть фальсифікацію результатів виборів. Тому що мрія — не політика, а щось значно більше. Яка ж іронія в тому, що партія, яка відібрала цю мрію у грузинів, так і називається — «Грузинською мрією».

Якщо замислитися, вся ця ситуація в Грузії неймовірно нагадує 2013 рік в Україні. Тоді багато хто взагалі не вірив у можливість масштабного національного протесту. Вважали, що після 2004-го й реваншу «регіоналів» розчарування відіб’є у людей бажання виходити на Майдан. І справді, ані ув’язнення Юлії Тимошенко, ані ухвалення парламентом угод з Росією, які й створили згодом платформу для окупації Криму, — все це до масштабних протестів не призвело. А відмова від підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом передбачувано сколихнула суспільство, бо Янукович тоді відібрав в українців мрію — ту ж саму «грузинську» мрію, можливість гідно жити у власному домі.

Перед виступом зірок у шоу Гарріс-Трамп, як годиться, вийшли артисти на розігрів. Вихованці Бідзіни Іванішвілі в Грузії та кишинівські європейці Майї Сандул у Молдові. Для «грілок» навряд чи написали професійний сценарій, але вибори у двох колишніх радянських республіках підготували українських глядачів до висновку, що чудес у політиці не буває.

Грузія

Усе йшло до того, що «Грузинська мрія» надовго залишиться при владі. Не бачити цього означало не бачити реальності і думати про країну так, начебто триває «Революція троянд», начебто не було президента Саакашвілі, не було п’ятиденної війни 2008 року, не відбулося відокремлення Абхазії та Південної Осетії, а олігарх із грузинським прізвищем накопичує мільярди в москві. Але все це було і є. Повернути минуле грузини не можуть так само, як росіяни не можуть повернути Радянський Союз без війни. Без великої війни, як тепер переконується путлер.

Ініціатива Президента про виплату всім українцям по тисячі гривень, що здобула в народі назву «Вовина тисяча», викликала дуже неоднозначну реакцію суспільства. УНІАН (https://www.unian.ua) розібрався, за які кошти пропонується «ощасливити» народ і що про це думають економісти.

Не встигли українці оговтатися від «батога» у вигляді підвищення військового збору (який обґрунтовували катастрофічною нестачею коштів у державному бюджеті), як отримали максимально неочікуваний «пряник» - президентську ініціативу щодо виплати тисячі гривень кожному українцеві. Цей жест максимально не в’язався з попередніми заявами про необхідність мобілізації усіх наявних коштів та ресурсів на тлі війни і викликав відповідну реакцію суспільства.

Коли письменниця із Чорноморська Валентина Сидорук видає черговий номер місцевої просвітянської газети «Рідне слово», то не забуває кілька примірників переслати мені у Львів. Високо шаную активність пенсіонерської гвардії, тому все, надіслане нею, поширюю по регіону: щось залишається у Львові, щось їде на Буковину, щось — на Закарпаття.

Цього разу літераторка порадувала тим, що вклала у посилку два примірники свого нового роману «Трава крізь асфальт». Якщо коротко, то це книжка про українську стійкість, упертість, невмирущість... Один примірник вирішив відвезти на Київщину й подарувати Катерині Сидорук. Бачите, у цих жінок навіть прізвище однакове! Завдяки мені вони заочно знайомі та симпатизують одна одній.

До слова, пані Катерина теж належить до гурту активних пенсіонерів. У Таращі вони тримаються разом і разом переживають за долю країни. Поспілкувавшись з тамтешнім людом, я відзначив про себе такі моменти: найбільшими оптимістами в Таращі є молодь і діти. Бо у них таке бачення світу. Старші ж нинішню війну сприймають дуже болісно, адже від своїх батьків багато знають про попередню. Знають і про нинішні втрати на фронтах, про те, що ворог не збирається здаватися і що допомога Заходу недостатня. Але при цьому серед старшого покоління є ті, хто намагається йти вперед. Вони готові пробиватися, «як трава крізь асфальт», попри поважний вік, старечі болячки й матеріальні негаразди.

Нинішній стрімкий час обганяє наші думки й замисли, через те з деяким запізненням лише сьогодні згадуємо цього видатного мистця. Його називали головним художником імперії. А він все життя був українцем - з тих, для кого нема нічого важливішого в житті над Україну. Його мати була українка (нині, на жаль, знаємо немало таких, у кого батьки — українці, та самі вони одцурались цього ймення), а народився він у містечку Чугуєві, неподалік від Харкова, 5 серпня 1844 року.

Про картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану» всі, мабуть, знають. Написав її художник Ілля Ріпин. Саме так його звали, і не треба надалі називати його інакше, тобто на московитський штиб. Зрештою, лише українець міг створити про запорожців таку потужну, таку геніальну картину. Але цієї характеристики було б недостатньо.

Чи доступна Одеса для людей з інвалідністю?

Одеса, серпень, розпал курортного сезону. На вулицях міста — юрби відпочивальників. Засмаглі люди, світлий одяг, шорти, напої в руках, веселощі… Складається враження, що війни нема взагалі або ж вона десь на іншому континенті.

Одеса відпочиває. У тих, хто здає квартири, будиночки, хто продає їжу й напої в центрі та на узбережжі, у тих, хто розважає, нині — гарячий сезон. Так багато туристів не бачили в місті вже кілька років, ще до часів коронавірусу.

На тлі успіхів українського наступу на Курщині, де воїни ЗСУ звільнили від путіна та його головорізів уже понад 90 населених пунктів і понад 1250 квадратних кілометрів російської землі, кремль перейшов у контратаку на інформаційному полі. Адже на полі бою, попри всі бравурні заяви російських генералів, «похвалитися» можна лише тисячами полонених росіян і ще тисячами тих, хто потрапив в оточення українського війська.

Білорус із конопель

Аж тут на блакитних екранах сусідньої Білорусі, наче Пилип з конопель, з’являється тамтешній диктатор олександр лукашенко і ліпить горбатого про замах на Президента України Володимира Зеленського, який начебто організовує очільник ГУР МОУ Кирило Буданов.

Десь десять років тому один український історик зауважив, що маленька радянська армія не здатна перемогти велику радянську армію. А деколонізацію України слід починати не зі знищення пам’яток минулої епохи та не з перейменування вулиць, а з нових методів ведення війни. У нас цього довго не розуміли. Не до того було. Розраховували здолати ворога за допомогою ентузіастів, патріотів і надійних союзників.

Не зважаючи на державні кордони

Спочатку виходило непогано. Відігнали москалів від столиці, захистили Харківську область, звільнили Херсон. Але на цьому застрягли. Масштабний контрнаступ 2023 року, м’яко кажучи, не вдався, а допомоги союзників ледве вистачає, щоб уникнути поразки.

П’ять міфів, які потрібно розвінчати, щоб повернути Одесі українську душу

Перейменування вулиць у містах України рішеннями голів ОВА в рамках виконання закону про деколонізацію топонімії викликало велику дискусію e суспільстві. Починаючи від позиції, що єдність країни саме у розмаїтті: «всіх під одну гребінку, не вийде», і закінчуючи тим, що «центральна влада зобов’язана втручатися в місцеву політику, якщо це стосується питань національної безпеки».

Як правильно чинити? Де закінчується межа корисного розмаїття і починаються ризики для воюючої держави?

У липні Одеса зробила дуже важливий крок  у процесі деколонізації, утвердження міста як справді українського. Значна частина одеських топонімів деколонізована, тобто очищена від російсько-імперських та совєтських маркерів-імен.

Головним завданням деколонізації є усунення з громадсько-символічного простору усіх символів «русского міра», основи ідеології рашизму, що проростає там, де домінує російські «язик» та культура в усіх її підступних та розгалужених проявах. Ці прояви іноді можуть бути не помітні простим людям, яких десятиліттями привчали вклонятися всьому російському, звісно ж «русскоязикому», роблячи вигляд, що це широко знані у світі зразки, що це, власне, і є велич світової культури. Ну це так, як привчити людину до співу якогось виконавця тільки через наспівування кимось іншим. Так вчили сприймати японську, англійську, німецьку літературу винятково через російські переклади.

Одеса є і буде українським містом, яке створювали, будували та розвивали УКРАЇНЦІ.

У нинішніх реаліях в українському місті не місце вулицям на честь людей, що отримували з рук путіна медалі або співпрацювали з КДБ чи оспівували радянський союз з імперією.

Сучасна українська Одеса — це про людей, про молодь, що ціною власного життя та здоров’я боронить незалежність, про сучасних діячів мистецтв, письменників. Саме зараз південній перлині України випав історичний шанс відірватися від імперських наративів і бути сучасним культурно незалежним українським містом, а не жити минулим.

Нещодавно мене запросили взяти участь у дискусії в Києві в рамках проєкту, присвяченого майбутньому Одеси. Дискусія як дискусія, таких зараз чимало відбувається на багатьох майданчиках. Я слухав, як учасники розповідають про те, як займатися бізнесом у місті під бомбами, як треба змінювати «одеський міф», тобто сприйняття південного міста його мешканцями і гостями, але не бачив у цьому навіть натяку на майбутнє.

Адже майбутнє Одеси, як і будь-якого іншого українського міста, — не у створенні міфів, а в результаті війни. Якщо Україна відіб’ється і стане європейською країною, Одеса перетвориться на один з найважливіших портів континенту. Якщо наш шлях до Європи виявиться довшим, то й розвиток міста стане не таким інтенсивним. Якщо Україна втратить можливість контролювати море, Одеса перетвориться просто на глухий кут на карті країни, бо не зрозуміло, як розвиватиметься порт без моря…

Благословенний сонячний ранок…

До самозречення захопливі, радісні виспівування невтомного птаства в зеленому храмі Божому, що красою та світлом повниться…

Гримнув глухо вибух… Спурхнула гороб’яча зграйка, залопотіли крильми голуби. Примовкли шпаки, на коротку лиш мить – і вже далі провадять звичні свої перегуки. Нема їм коли лякатися. Шпачихи в гніздечках бережуть своє тепло для малечі, щоб не було в неї ані краплі страху. Не зупиняються ні на хвильку шпаки-татусі, без утоми вишукують у траві харч для шпичих, що висиджують потомство, бо тут, і лише тут має з’явитись воно на світ Божий та пізнати рідне їм небо, простори під його блакиттю. Як той великий білий птах з чорною ознакою, що на вцілілій будівлі неподалік стоїть. Інстинкт боронити свій терен, своє гніздо, яке вибудував разом з подругою для своїх малят, інстинкт боронити своє потомство, як усього живого на землі, навчити його  запам’ятовувати ріднизну, дорогу до неї, яким би не був той шлях безмірно довгим та виснажливим – основа їхнього буття.

Багато років маю честь знати і часто спілкуватися з професором Григорієм Івановичем Гончаруком, відомим одеським вченим-істориком, автором не лише наукових публікацій і монографій, а й цілої серії видань «Мемуари професора». Був присутній на презентаціях багатьох його книг, не раз писав рецензії на новодруки. В одній із публікацій я образно зауважив, що мемуари Гончарука не можна читати без валідолу, бо за дуже багато очевидних нині речей авторові доводилося розплачуватися ціною власного здоров’я.

Усе своє життя Григорій Гончарук бореться проти українофобства, пристрасно захищає правдиву історію, мову і традиції, гостро виступає проти тих, хто не поважає Незалежну Україну. І це не якісь окремі конфліктні ситуації, це кредо його життя.

Спочатку збирався написати про ставлення болгар Одещини до української мови. Але потім вирішив не звужувати рамки географією. Бо в даному випадку йдеться якраз про те, як ознайомлення з українською (а часом і глибоке вивчення її) бодай частини бессарабських болгар стає фундаментом для зміцнення українсько-болгарської дружби у значно ширших масштабах.

Свого часу, подорожуючи Придунайським краєм, зустрів кілька симпатичних молодих людей, які опанували українську мову вже після школи. У школі не вивчали, бо Буджак — це особливий край: тут із 1940 року мовою міжнаціонального спілкування була російська, а не українська. Утім, декому вдавалося непогано оволодіти українською вже в інституті чи в коледжі. Такі є як серед болгар, так і серед молдован, гагаузів, албанців... Останніх зустрічав як у єдиному на всю область албанському селі Каракурт, так і в Ізмаїлі.

Значення історичної пам’яті я усвідомив іще змалечку, коли моя Мати розповідала мені, як кращі хлопці села пішли в УПА воювати з радянським окупаційним режимом. Згодом я зустрівся з останніми засудженими воїнами УПА в таборі суворого режиму на Уралі, коли сам як дисидент й «особливо небезпечний державний злочинець» був засуджений на 12 літ позбавлення волі.

Завдяки історичній пам’яті кожне покоління українців перебирає в попереднього естафетну паличку боротьби і передає її наступному. Це така українська «естафета спротиву», і без неї ми не були б спроможні подолати російського Голіафа. Це — перша моя теза.

Кілька днів тому Український католицький університет провів семінар, де йшлося про бачення повоєнного майбутнього і, найважливіше, — тих головних завдань, які потребують першочергової уваги інтелектуальних середовищ. Я скористався цією нагодою, щоб поділитися кількома своїми тезами. Вони аж ніяк не вичерпують предмет, а суто відображають пріоритети, які, на мою думку, варті особливого ставлення.

Бажання розпізнати риси повоєнного часу — цілком природне. Проблема в тому, що на відміну від аналогів, коли війни такого глибокого характеру впливали на світоустрій, майбутнє того, чим завершиться війна росії проти України, залишатиметься невідомим ще довго. Ми не перебуваємо ані в Тегерані 1943 року, ані в Ялті 1945-го, якщо взагалі можна проводити паралелі з Другою світовою війною.

Перша й інстинктивна відповідь на поставлене запитання, звичайно ж, негативна. Слова «мир» і «війна» є антонімами і взаємно виключають одне одного. І чи не злочинним було б відчувати мир у душі, коли щодня гинуть люди? А до Гарнізонного храму у Львові страшно підходити, бо неминуче натрапиш на черговий похорон загиблого воїна. То як на це дивитися спокійно? Отож логічною виглядає відповідь, що справжній душевний мир настане лише тоді, коли війна закінчиться справедливим фіналом, а її винуватці будуть покарані.

У цій фразі ключове слово — «справедливим». Справедливість справді є засадничою передумовою того душевного миру, яким заспокоїться серце кожного українця. Справедливість для українців — одне з найважливіших понять. А протест проти несправедливості — це чи не найпотужніша пасіонарна сила. Згадаймо, чому Євромайдан переріс у Революцію Гідності? Бо коли народ побачив, як побили неозброєних студентів, то сказав собі: «Це несправедливо!». А чому свого часу піднялись на спротив дисиденти? Та тому, що сказали собі: «Арештовувати поетів і письменників лише за вільне ненасильницьке слово — це несправедливо!».

Із допомогою педагогів і письменників відмова від емпатії в СРСР, а згодом і в РФ стала громадянською чеснотою

Усім відомо, що РФ своїх злочинів не визнає. Тому оприлюднення відео, на яких відкрито катують таджицьких чоловіків, підозрюваних у теракті в московському «Крокус Сіті Холі», багатьох здивувало. На відео одному із затриманих силовики відрізають вухо та змушують його з’їсти, іншого б’ють струмом. На кадрах із суду, куди доправили підозрюваних, видно, що обличчя їхні набрякли від побоїв, а одного з них привезли непритомним і з катетером (імовірно, йому відбили нирки).

Багато коментаторів припустили, що відео оприлюднили, аби залякати потенційних терористів. Можливо. Але в керівної банди РФ є й інший порядок денний — привчати населення не співчувати, навіть коли на їхніх очах мучать людину. Про те, як «правильно» слід реагувати на звірячу сваволю, заявила головна путінська пропагандистка Марґаріта Сімоньян: «Ніколи не очікувала від себе такого, але коли бачу, як їх скорченими заводять до суду, й навіть вухо це, відчуваю неймовірне задоволення». А провладний журналіст Павєл Данілін озвучив пряму заборону на жалість: він заявив, що того, хто «щось вам говоритиме про кілька синців і відірване вухо», можна «сміливо бити… Іншого він не зрозуміє. Та й не заслуговує на інше».

У неділю, 19 травня, в авіакатастрофі загинули президент Ісламської республіки Іран Ібрагім Раїсі та кілька найвищих чиновників його адміністрації, включаючи міністра закордонних справ Аміра Абдоллахяна, губернатора іранської провінції Східний Азербай-джан Малеха Рахматі та ще кількох осіб. Наводжу в огляді ці імена з єдиною метою — повідомити, що іранське «політбюро» не ушкоджене, перебуває в іншому місці, а очолює його великий аятола Алі Хаменеї, духовний лідер, від якого залежать призначення, переміщення, загалом усе, зокрема внутрішні справи і зовнішній курс величезної держави.

«М’ясник» на шляху до пекла

Ібрагім Раїсі в ієрархії правителів посідав місце головного адміністратора, такого собі голови «Раднаркому». Але вирізнявся непомірною кровожерливістю, навіть порівняно з