Матеріали з рубрикою «Ракурс»

Пропаганда тоталітарної імперії, відображена в топоні-мах, монументах і пам’ятних знаках, повинна була в перші ж роки незалежності поступитися місцем символам національної історії та культури. Саме так відбувалася декомунізація в усіх країнах Центральної та Східної Європи. Й у нас очищення від радянських символів повернуло б країні її правдивий образ, надало б її «топографічному обличчю» свого, національному характеру.

Варто нагадати, що практика масових перейменувань українських населених пунктів у радянський час мала за мету не тільки стерти історичну пам’ять й утвердити культ правлячої партії та її вождів, а й уніфікувати топонімію міст і сіл на всіх територіях російської колоніалізму.

Зараз, коли питання топонімі-ки стало гострою для Одеси проблемою, хочеться нагадати принципи, за якими спочатку називали вулиці міста. Попервах в Одесі не було назв вулиць та відповідних покажчиків. Приватні, казенні будівлі та споруди ідентифікувалися за номерами кварталів та місць. Спочатку це не викликало особливих труднощів з пошуком конкретного будинку. Однак із розостанням міста адреси ставало шукати дедалі важче. Тому офіційна нумерація стихійно доповнювалася народними назвами. Для зручності орієнтування вибиралися предметні об’єкти: храми, установи, ринки, елементи рельєфу, підприємства, етнічні райони. Такі топоніми забезпечували функцію пошуку і пізніше були офіційно закріплені. Так, на Садовій давно нема великих садів Кобле та Ферстера, але їх давнє існування залишилося в назві. А на Дігтярній нема дігтярних рядів, на Ковальській — кузень...

(Про мільйони зайвих людей, громаду і «шию номер два»)

Стара, як Старий Завіт, істина: життя людині дають батьки, а свою долю кожен вибирає собі сам. І тут уже як кому поталанить: бути на коні чи під його копитами.

Люди ж — такі різні.

Одні живуть замкнено, у тісному колі власної родини та ще хіба з кількома найближчими, містечковими новинами, а вже на  кухні відводять душу: клянуть і нинішню владу, і колишню, бо за роки незалежності розграбували Україну, завели у глухий кут, де для людей праці ні роботи, ні справедливості — тільки боротьба за виживання. Погомонять отак на кухні, посперечаються між собою — на тому й закінчується їхня участь у суспільному житті країни.

Інша категорія населення — активна, виходить з мирними протестами під стіни високих посадовців, щоб їх почули, щоб у країні нарешті почалися реальні реформи і боротьба з корупцією. Тиснуть на владу, щоб діяла, а не імітувала діяльність.

А й справді: чи давно ви сміялися, щиро, доброзичливо, мало не до сліз? Переконана: сонмище співвітчизників скаже з обуренням:

— Сміятися, коли країна стоїть перед прірвою? Коли пересічні трудяги задихаються під гнітом непідйомних податків, а наша так звана еліта не знає, по яких ще офшорах розтикати награбоване? А ще ж — війна!

Пам’ятаємо: Велика Вітчизняна тривала довгих чотири роки, а нинішня проти російського агресора, незрозуміла гібридна, йде вже четвертий рік. За цей час втрачено наші території. Шпиталі переповнені пока-ліченими бійцями, а на могилах тисяч полеглих сьогодні одцвітають останні польові квіти.

6.

Стрічку «Окупація» показали вже майже під завісу фестивалю, за два дні до завершення. Ущерть виповнена зала кінотеатру «Родина» (або «Родіна» — кому що ближче). На екрані — перегляд фільму про повстанців Холодного Яру…

Стоп! Стоп-стоп! Це що: Україна 1971 року? В час розгулу кадебістської інквізиції, нагінки на будь-яке, навіть манюсіньке, навіть з дулею в кишені, вільнодумство, молодий режисер знімає відверто антирадянське кіно? Український буржуазний націоналізм?..  Та він і трьох дублів не встиг би відзняти… Як там колись казав відомий московський реформатор сцени? Правильно: не вірю… Лютують роздратовані кадебісти: режисера-постановника зробити агентом всіх розвідок і роз-стріляти, фільм негайно перемонтувати… Знято ці кадри з елементами комедії, яка тут, звісно ж, ні до чого. А ось і молода випускниця московського кіноінституту нагодилась, отож їй доручають відповідальну роботу…

Так починається в цій стрічці ще один фільм — тепер вже про те, як монтажерка перероблятиме картину. Ми бачимо то окремі чорно-білі кадри крамольної стрічки про повстанців, а то — вже у кольорі — процес перемонтажу цієї ж картини. Фільм у фільмі, отже. Як наче матрьошка. А кіна — нема… Тобто нема того патріотичного заряду, якого очікуєш, отого моменту істини…

Україна, хоч і з великими труднощами, все ж просувається до європейських стандартів ЖКГ. Ось і черговий крок зроблено: президент підписав закон «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання», і 2 серпня він набрав чинності.

Особливості
нашого шляху

Неодноразово наголошувалося: без цього документа пакет законопроектів у сфері ЖКГ перетворився б на звичайні папірці, які не мають жодної сили. Чому? Тому що завдяки цьому закону ми тепер знатимемо, скільки саме ресурсів споживає наш будинок. Чому це важливо? Тому що будь-яка економія починається з обліку. Нема обліку — нема контролю — нема економії. Адже приходячи на ринок, скажімо за морквою, ми вимагаємо зважити цей товар.

— У Мирків картоплі не бери, — шепнула на вухо однокласниця Ліда, з якою зустрілися на містечковому базарі. 

Вона змовницьки шарпонула мене за рукав і силою потягла подалі від мішка з великою білою картоплею, яку я вже зібралася набирати в торбину.

— Невже дорого?

— А ти запитай, чого вона сама її не їсть, а на базар, бачиш, винесла...

Картопля, яка любить теплий вологий пісок, у нас, на півночі Миколаївщини, де скільки не копни — чорнозем, не родить. Буряки з кукурудзою, соняшник — що називається, до двору, а ось картопля, хоча люди її садять і щось збирають, — марна праця: родить дрібна, прошпилена дротяником, продегустована колорадським жуком, ще й підгниває до Різдва.

Спочатку приказка, а потім казка.

Ранок. Липень добігав свого кінця. У переповненому автобусі вже стояла спека.

До водія протиснулася інтелігентного вигляду жіночка і чемно попросила:

— Будь ласка, скажете, де мені вийти на Варненській, дев’ять.

Чи то спека допікала водія, чи прохання україн-ською мовою розгнівало його, бо не сказав, а гаркнув:

— Я не понимаю вашего языка! Спросите по-человечески!

Мій син, студент-медик, цими днями повернувся з тижневої подорожі до Парижа, тож наша родина, вважаю, успішно скористалася довгоочікуваним «безвізом».

Мали гарний привід спорядити дитину в дорогу: день народження доньки, його сестрички, яка за річним контрактом працює у Франції, а на момент виходу цієї публікації вже повернеться додому.

У черзі за паспортом нового зразка не товпився, адже мав закордонний паспорт-книжечку, але з чипом. Такі видавали донедавна, ще до пластикового варіанту. Вони також годяться.

Щоб не мати можливих ускладнень (вперше виїздив за кордон), добросовісно прислухався до всіх рекомендацій щодо безвізу, які надають численні інтернет-ресурси: завчасно придбав квитки в обидва кінці, забронював готель, зібрав докупи необхідні довідки (про всяк випадок), зокрема про те, що без боргів закінчив курс навчання, що підпрацьовує і має відпустку на час подорожі… Родина зібрала необхідну суму грошей, рекомендовану на час перебування у країні, яка приймала.  Звісно, мав із собою запрошення до Франції, надане фірмою, де працює за контрактом дочка.

Виконав усе, що рекомендувалося. Щоправда, ніхто ніяких дові-док у нього не запитував. Митний контроль пройшов швидко, без жодних проблем, а сама поїздка пройшла блискуче, залишивши неймовірну кількість вражень від перебування у Парижі.

Візит до Франції планувався ще півроку тому. Допомогти отримати візу нав’язливо пропонували якісь люди, які невідомо звідки взялися. За 300 євро бралися заповнити «правильну» анкету, надати «потрібні» довідки (навіть виписки з банку, де буцімто лежать синові гроші), натякали, що лише їхні послуги дають шанс отримати візу. Втім, не стовідсотковий. А ще за 200 євро могли значно пришвидшити отримання закордонного паспорта нового зразка.

Виходить, наживалися на довірливих і необізнаних людях, які хотіли виїхати за кордон. Безвізовий режим перекрив канали такого нелегального заробітку і відчинив двері перед нормальними громадянами нашої держави, яким більше не треба брехати.  Хто б, даруйте, повірив, що всі наші студенти мають валютні рахунки у банках?

Не минуло й місяця, коли за участі Президента України й поважної турецької делегації в Одесі феєрично і з піднесенням відкрили Стамбульский парк, а він уже став  улюбленим місцем відпочинку і городян, і туристів, заангажованих сюди екскурсоводами, які одразу включили його до переліку найцікавіших об’єктів міста.

У парку нема написів: «По газонах не ходити!». Навпаки: можна не лише ходити, а й сиді-ти, ба навіть лежати. Тож люди із задоволенням користуються цією можливістю: і малеча, і молодь охоче валяються на травичці. Біда лишень, що такі сміливці ризикують несподівано вмоститися на собачі екскременти: одразу після відкриття дехто почав вигулювати тут собак. Після того, як на новенькому травнику запримітили собачі «міни», охорона парку почала ретельніше контролювати відвідувачів із собаками.

Але не лише чотириногі друзі створюють проблеми. Туристи, які обов’язково хочуть повернутися в це місце, так закидали монетами фонтан у гроті Діани, що він зламався: дрібні гроші затягнуло у насос, і водограй довелося ремонтувати.

У перший же тиждень після відкриття парку вивели з ладу й один з автоматичних пристроїв для поливання газонів. Комусь, бачте, полив заважав відпочивати на травичці…

За порядком на території парку наглядає муніципальний патруль. Працюють також чотири камери відеоспостереження. Але, мабуть, цього замало, щоб відстежувати всіх порушників.

Закінчення. Початок у номерах за 3 та 10 червня.

Засновник і власник «Фейсбуку» американець Марк Цукерберг заявив, що Україна для нього — друга Батьківщина. Він сказав, що його рід по материнській лінії походить з Умані і що сам він кілька разів інкогніто разом з хасидами відвідав це місто. Цукерберг також висловив обурення нападом Росії на Україну: «Не можу спокійно дивитися на те, що Росія витворяє в Криму й на Донбасі».

Нашу державу у війні з імперською Росією підтримують майже всі цивілізовані народи, особливо англосакси (США, Канада, Велика Британія, Австралія). Англосакси — народи цінностей, вони здатні шанувати українців за мужність та прагнення до свободи. Нагадаю слова Джо Байдена: «Коли ми побачили, що українці готові вмирати за свободу, ми почали вас підтримувати». Традиція боротьби за свободу, що бере початок від Київської держави та Козаччини, надихає українських героїв.

Російська правозахисниця Валерія Новодворська ще 2014 року застерегла: «Даремно Путін зв’язався з українцями. Він пробудив у них волелюбний дух ОУН і УПА. Й тепер їх не зупинити».

Продовження. Початок у номері за 3 червня.

У Києво-Могилянській академії навчалися славетні гетьмани Іван Виговськаий, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович. Тут училися Григорій Сковорода, Теофан Прокопович, Михайло Ломоносов. Коли 1687 року в Москві була заснована Слов’яно-греко-латинська академія, то з Києва привезли всіх професорів, викладачів і студентів з Києво-Могилянської академії. Взагалі впродовж XVIII століття в Московській академії викладали лише українці. Крім того, як писав відомий релігійний діяч та історик культури Іван Огієнко (митрополит Іларіон), який у 1919—1920 роках був міністром освіти та віро-сповідань в уряді Української Народної Респуб-ліки, в ті часи «на всіх вищих посадах митрополитами, архієпископами, ігуменами сиділи по всій Росії самі українці». За словами того ж І. Огієнка, «українці в Москві за XVI—XVII століття завше були сіячами ліберальних думок, за що їм доводилось багато перетерпіти, а то й накласти життям».

Освіта козацької доби стала надбанням широких верств населення. Кожне село мало церкву, школу та шпиталь, практично всі володіли грамотою. Про те, що знання латинської мови було поширене серед українців, свідчить такий факт. Коли католицький чернець з французької амбасади розмовляв з шістьма козаками, що втекли з турецької неволі, він був здивований рівнем їхньої освіти та добрим знанням латини.

Архідиякон Павло Алепський із Сирії, який відвідував Україну в 1654 і 1657 роках, зауважив: «Навіть селяни в Україні вміли читати і писати…, а сільські священики вважали своїм обов’язком навчати сиріт, не дозволяючи їм тинятися вулицями як бродягам… У козацькому краю в кожнім місті та кожному селі побудовані доми для бідних і сиріт. Хто туди заходить, дає їм милостиню, не так, як у молдовському або волоському краю, де вони юрбою ходять по церквах і не дають людям молитися. Тут є скрізь лазні для мешканців, скрізь на дзвіницях і вежах я бачив гарні годинники, на площах водограї».

Ще давньогрецький філософ Арістотель казав: «Doctrinae est fructis dulces radices amarae — Освіта це солодкий плід гіркого коріння». Освіта відіграє важливу роль у розвитку суспільства. Вона ніби концентрує в собі багато серйозних соціальних чинників. Арістотель вказував на необхідність сумлінної праці для досягнення бажаного результату сучасного життя.

У Стародавньому Римі вважали, що справжнє пізнання має причинно-наслідковий характер: «Vere scire est per causas scire — Справжнє знання є знанням причин». Середньовічний англійський філософ Роджер Бекон (1214—1294) зазначав: «Допоки триває невігластво, людина не знаходить засобів проти зла». Уже в ранньому Середньовіччі приходить усвідомлення відповідальності за власну долю, за достовірність людини. Августин Блаженний (354—430) казав: «Незнання — не виправдання. Ті, хто не знає, потраплять до пекла». Німецький філософ Георг Гегель (1770—1831) підкреслив визначальний вплив освіти на формування особистості: «Der Mensch ist, was er als Mensch sein soll, erst durch Bildung — Людина, якою вона має бути як людина, може стати перш за все шляхом освіти».

Важливою українською традицією завше була велика повага до освіти. Початком української освіти можна вважати часи Київської Русі. Великий Київський князь Володимир (роки правління 980—1015) остаточно впровадив християнство в Україні-Русі 988 року. Це хрещення мало велике культурно-світоглядне значення, оскільки включало Русь у європейське культурне поле. Саме Володимир Великий, якого після хрещення Русі стали йменувати святим, заснував у Києві першу школу, в якій вчили читати, писати, викладали грецьку мову. Писемними були не лише князі, дружинники та духовенство, а й багато простих громадян. Отже, освіта на Русі з самого початку мала демократичний характер.

Освічені вихованці школи Володимира Великого склали підмурівок, на якому Ярослав Мудрий (1019—1054) зробив новий крок до розвитку освіти на Русі. «Батько адже його Володимир землю його зорав й розпушив … цей же засіяв книжками серця віруючих людей», — писав літописець. Ярослав Мудрий застосував певний «шкільний примус» для бояр, змушуючи їх віддавати своїх дітей до шкіл. За часів князя Ярослава у новозбудованій Софії Київській (1037) створюється школа, яка продовжує кращі традиції Володимирової. Але це вже вищий навчальний заклад, який з’явився, до речі, на століття раніше від перших вишів у Західній Європі. Тут вчився майбутній митрополит Іларіон, діти самого Яро-слава. За деякими відомостями, в різні часи в школі навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник данського престолу Герман, норвезький конунг (військовий вождь) Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці.

Щорічно традиційна художня виставка, присвячена Дню Матері, відкрилася у виставковій залі Одеської організації Національної спілки художників України, що на вул. Торговій, 2.

З кожним роком усе далі відсуваються від нас аж надто за-кріплені у масовій свідомості совкові свята. Дякувать Богові, потихенько відходить у минуле маркетингово-ідеологічне божевілля напередодні 23 лютого. Хіба що окремі індивіди вперто залишають для себе привід хильнути добряче в цей день. Та ще… дами, вибачайте на слові, не можуть обійтися без березневих презентів, як ото весняних кицьок не мож втримати від… ну, ви розумієте. Погані справи, коли подарунку дівчина чи мадам чекає лише в цей день. Та й чому маємо святкувати во славу якихось давно забутих закордонних шльондр? А наші північні сусіди, котрі все ще не можуть відмовитися від «женского дня» (ви чуєте, як звучить?!), й без того «пошановують» матір сотні разів на день — добірним матірним словом.

Усі вони сподіваються отримати шенгенську візу, щоб потім поїхати до різних країн Європи. Велика частина претендентів на омріяну наклейку в паспорті має намір влаштуватися на роботу в одній з країн ЄС. Ось кілька історій людей, почутих у черзі під візовим центром у Києві.

Не використавши історичного шансу стати членом європейської спільноти, як це зробили країни колишнього соцтабору та республіки Балтії, Україна перетворилася у найбідні-шу державу Європи. Це головна причина черги. Поки оптимісти-романтики чекають на вкотре обіцяний безвізовий режим, реалісти наполегливо стоять у вервечці.

Крім традиційно багатих країн старої Європи, з найближчих сусідів найпривабливішою для роботи є Польща, далі, зі значно меншою кількістю виданих віз, — Чехія, Угорщина, Литва.

Нещодавно Генеральний консул Польщі в Одесі Даріуш Шевчик оприлюднив такі цифри: «Польща має найбільше консульських представництв в Україні з усіх країн Європейського Союзу. Їх шість. Це консульства у Львові, Луцьку, Вінниці, Харкові, Одесі, а також візовий від-діл посольства у Києві. Торік наші консульські представництва прийняли 1317023 візові анкети і видали громадянам України 1267359 віз. Це на 30 з лишком відсотків більше порівняно з попереднім роком. Нема іншої краї-ни Євросоюзу, яка видала б українцям таку велику кількість віз».

Чому українці їдуть до Польщі? Відповідь — на поверхні: незначний мовний бар’єр, схожа ментальність, близько додому.

Мій друг Гай, який мешкає у Берліні, розповідав, що в його будинку прибирає полька і припускає, що в домі тієї польки, ймовірно, прибирає українка. Це як закон сполучених посудин, але замість рідини тут люди та їхні долі.

Та повернімося до нашої черги. Молоді і літні, чоловіки й жінки. Українці — нація доволі забобонна (знаю по собі: поки задумане не здійсниться, хто ж тобі розповість про свої плани та надії?). Наше завдання — віднайти людей, готових переповісти свій досвід. Цього дня несподівано був спростований міф, що жінки балакучіші за чоловіків, — усе виявилося навпаки.

До третьої річниці анексії Криму

З кожним днем усе більше кримчан замислюється над тим, що їм дало приєднання Криму до Росії. Третій рік санкцій вніс свої корективи в державний бюджет РФ, який і так тріщав по всіх швах. Схоже, відома фраза прем’єр-міністра Дмитра Медведєва під час перебування на пів-острові влітку 2016 року «Денег нет, но вы держитесь…» незабаром стане офіційним лозунгом Криму.

Нещодавно Міністерство фінансів Росії оголосило, що планує скоротити фінансування соціально-економічного розвитку Криму більш ніж у двічі. Ну а на що сподівалися кримчани?

До речі, коли у лютому 2014 року Росія анексувала Крим, то обіцяла жителям півострова райське життя: високі зарплати та пенсії, розвиток регіону і перетворення його на чудовий курорт. Але, як і слід було сподіватися, рай не вдався: кримчани отримують удвічі менше, ніж москвичі і петербуржці, а ціни тут набагато вищі від російських. Про це свідчать й офіційні дані Росстату, згідно з якими, картопля в Криму на 32% дорожча ніж у Москві, банани — на 23%, кисломолочні продукти — на 12%, а ліки — аж на 30–50%.

Справді, під час нещодавньої телефонної розмови знайома з Криму підтвердила, що одночасно з окупацією півострова стрімко почали рости ціни, які швидко досягли і навіть перевершили середньоросійський рівень. Крім того, замість україн-ських товарів туди прийшли неякісні й дорожчі російські.

Найбільше дісталося кримським студентам. У розмові з’ясувалося: якщо у 2015 році вони отримували 4,5 тисячі рублів, то із січня 2016-го стипендію урізали до загальноросійського рівня, тому зараз вона складає лише 1,3 тисячі рублів.

Із виступу Тараса МАРУСИКА, заступника голови Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури, на старті розгляду справи за конституційним поданням 57 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону «Про засади державної мовної політики» (закону «Ківалова-Колесніченка»).

Автори закону «Про засади державної мовної політики» ставили перед собою конкретні політичні цілі, але аж ніяк не захист прав національних меншин і не зміцнення єдності українського суспільства, як це задекларовано в статті 2 закону. Їхня справжня мета — це, як зазначено у висновку понад 20 громадських організацій на тоді ще законопроект Ківалова-Колесніченка, оприлюдненому 22 вересня 2011 року, «підрив статусу української мови як державної та її витіснення з ужитку в усіх сферах публічного життя в більшості областей України», «легітимізація русифікації України, яка здійснюється» українською «владою на вимогу Росії». Тобто йдеться про спробу системного впливу через закон як інструмент, спрямований в перспективі на демонтаж Української держави як такої.

Варто зазначити, що автори закону частково досягли поставленої мети.

Одне з ключових положень закону передбачає застосування заходів, спрямованих на використання регіональних мов або мов меншин, «за умови, якщо кількість осіб — носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, становить 10 відсотків і більше чисельності її населення», а «в окремих випадках» — менше 10% (частина третя статті 7).

Критерій визначення кількості носіїв регіональних мов — 10% і більше (або менше) — є довільним, необґрунтованим і в практичному плані покликаний забезпечити використання фактично лише російської мови поряд або навіть замість української як державної на великій частині території України. Наприклад, формулювання пункту другого частини другої статті 5: «забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави із створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і в тих випадках, де це є виправданим».

У ці перші новорічні дні хотілося б поговорити не про наші сумніви і сподівання, не про болюче — війну й усі лихоліття від неї, не про податковий геноцид.

Поговорити хотілося б про вічне: хто ми й навіщо взагалі на цій планеті. Бо ж не для того, мабуть, щоб глибше зариватися у землю чи ховатися у погребах від вогню ворожих мінометів та «градів». А для того, щоб відчувати себе вільними людьми, жити гідно, кохати, народжувати дітей. Щоб уранці з радістю йти на роботу, а ввечері з такою ж радістю повертатися додому. Й радіти, що такий ритм життя гарантований тобі на десятиліття наперед.

А ЩЕ ВАЖЛИВО — любити природу, відчувати свою спорідненість з нею. З трепетом і вдячністю спостерігати за сходом сонця. Дивуватися, чому разом з ним оглушливо гомінким стає небо, гомінким і чорним, бо то сонмище гайвороння квапиться швидше дістатися до заміських сміттєзвалищ, щоб поснідати.

Чи відчуваємо ми ніжність від погляду на первоцвіти — проліски, що з-під снігу пробиваються до сонечка? Слідом за ними на теплих галявинах і вздовж доріг почнеться справжнє весілля сонячних кульбабок. Одна гарніша від іншої!

Отак, спостерігаючи за кульбабками, Борис Павлович і побачив, як на одну золоту шапочку присів відпочити джмелик. Озирнувся із своєї висоти навкіл й угледів внизу крихітну чорненьку комашку, що тягла для всієї своєї комуни смачну, але дуже важку здобич. Бідолашна тягла її задом наперед, упираючись усіма своїми ніжками.

Джмелик до неї згори:

— А правда, чорнявко, який сьогодні гарний день?

Захекавшись, крихітка-трудяга загадково відповіла:

— Про це зможу сказати лише в кінці дня.

Щодня у потоці інформації мигтять нові події. Скельця в політичному калейдоскопі так швидко змінюють малюнок, що, здається, ніякої картинки й не було. Але вона була. І є. Варто тільки зосередити на ній увагу.

Короткий курс історії нових еліт

Три українські революції — 1991, 2004 і 2014 років — вирішували одне-єдине завдання і, як тепер стає зрозуміло, за двадцять п’ять років його по-справжньому не вирішили. Цим завданням є створення справді незалежної держави. У широкому сенсі незалежність об’єднує безліч актуальних завдань — політичних, військових, економічних і культурних. А у вузькому сенсі, як проблему розуміє так звана «елі-та», суть незалежності полягає в повній свободі від начальства і від закону.

Зараз, роздаючи інтерв’ю з приводу розпаду СРСР, учасники зустрічі у Вискулі, які підписали Біловезькі угоди, а також їх сучасники, політики, політологи, експерти, без запинки називають масу причин розвалу радянської імперії. Від падіння цін на нафту до неповороткого планового господарства і неспроможності комуністичної номенклатури реагувати на виклики Заходу.

Запинаються вони тільки тоді, коли мова заходить про взаємини керівництва радянських республік (передусім, Єльцина) з Горбачовим. Й уникають відповіді, як на розвал СРСР вплинув людський фактор. Іншими словами, замовчують про те, як колишні комуністичні підлеглі поспішали спекатися від ослабленого путчем комуністичного начальства.

Перший президент України Леонід Кравчук у недавньому інтерв’ю Бі-Бі-Сі про події двадцяти-п’ятирічної давнини розповідав, що після утворення нової спів-дружності демократичних держав почався відлік нової епохи. І що ця подія досі не оцінена світовою спільнотою належним чином.

Оцінку світовим співтовариством взагалі простежити важко. Набагато легше оцінити демо-кратію, яка прийшла на зміну комуністичному режиму. Для її утвердження в більшості колишніх республік СРСР довелося вдаватися до насильства. Стріляти з танків по парламенту, як у Росії. Штурмувати резиденцію і скидати президента країни, як у Грузії. Воювати зі збройними сепаратистами, як у тій же Росії, Грузії, Молдові та Азербайджані.

Мова про тролейбус. Сьогодні ним, як і трамваєм, користуються пасажири, переважно, невисоких статків. Право на безкоштовний проїзд дає їм змогу хоч трохи заощадити на продукти. Але прикро те, що якість обслуговування таких громадян в електротранспорті, м’яко кажучи, невисока.

З чиєїсь легкої руки у практику увійшло перевезення без кондуктора. Брати плату з пасажирів передоручено водіям. На зупинках ті спочатку відчиняють лише передні двері, відриваються від керма і збирають по три гривні за проїзд. І лише потім водій відкриває решту дверей. «Зайці», які мають терпіння, дочекавшись цього моменту, спокійно покидають салон без квитка.

Важко сказати, яку економію це нововведення дає транспорт-никам, але можна стверджувати, що такий «контроль» створює багато незручностей для пасажирів. Особливо в години пік. Біля кабіни водія створюється тиснява, що ускладнює вихід не те що літнім людям, а й молодим, повним сил.

Ще один неприємний момент пов’язаний з раптовим гальмуванням. Той, хто не встиг міцно вхопитися за поручні або спирається на палицю, може полетіти шкереберть і травмуватися. Звичайно, під час руху виникають різні ситуації, але водіям пасажирського транспорту треба передбачливіше ставитися до ймовірних ускладнень: у салоні ж бо — не оселедці в бочці...

Молодь таким ставленням не завжди переймається. У неї — свої забаганки. Студенти воліли б, щоб тролейбуси були обладнані доступом до інтернету,  кондиціонерами. А старше покоління хотіло б елементарного — не нервуватися і без пригод доїхати до своєї зупинки.

Останні два-три тижні у ЗМІ та соціальних мережах активно обговорюється питання навколо навчального посібника з історії Одеси, яким користуються у загальноосвітніх школах міста. Насправді це важлива проблема компетенції фахівців, однак показово, що порушила її громадськість.

Як на мене, питання виходить за рамки конкретного навчального посібника чи підручника і торкається загальнонаціональної проблеми чи проблем.

Зверніть увагу, навчальний посібник, який на слуху, був написаний і рекомендований Міністерством освіти і науки України у 2012 році, однак реакція, підкреслюю, громадськості (батьки, активісти, журналісти), проявилася лише тепер, що вказує на зростаючу політичну зрілість одеситів зокрема. Шлях до цього стану, що маємо, був непростий, і якщо спробувати розділити його хоча б на умовні етапи, то вимальовується бачення цілком конкретного і зрозумілого, як зараз кажуть, тренду.

Пам’ятаю, як на початку 1990-х на історичному факультеті деякі студенти покидали аудиторії, в яких викладачі читали українською. Але з часом переважна частина молоді швидко зрозуміла, що таке держава Україна і що потрібно для її становлення, розвитку, тож період такої тимчасової, короткотермінової невизначеності був нетривалим.

Наступний етап на цьому шляху стосується старшого покоління. Ще у 2010 році окремі молоді викладачі, володіючи державною мовою, навіть через письмові заяви відмовлялися читати лекції українською, незважаючи на те, що до Одеси на навчання прибували абітурієнти з регіонів України, які не вивчали російської мови. Та й цей період, схоже, на стадії завершення.

Й ось тепер, на сучасному етапі, дедалі ваго-міший голос одеситів, які хочуть бачити Одесу, як і Україну, економічно розвиненою, заможною і мирною. Це ознака укріплення політичної нації. Одесити досить непогано орієнтуються у політичному житті країни, розуміють, що її потрібно захищати теперішнім і майбутнім поколінням і що це до снаги лише патріотам України.

Але патріота потрібно виховувати. Питання лише, як і на чому.

Нещодавно одесити мали чудову можливість побувати на літературно-музичних подіях, організованих одеським автором-виконавцем Олексієм Семенищевим за участі польського актора російського походження Іллі Змєєва. Ті, хто побував на концертах у Всесвітньому клубі одеситів, Театрі Перуцького та Одеському літературному музеї, отримали величезну насолоду і від чудової музики у виконанні Олексія, і від виразного художнього слова у виконанні Іллі, який читав вірші та прозу. Всі імпрези проходили на одному подиху, під гучні аплодисменти публіки.

Уперше вони об’єдналися в творчості ще 2012 року, коли разом з польським актором Лехом Дибліком створили програму на тему віршів та пісень Олександра Галича (до речі, автора дуже популярного в Польщі), під назвою «Люди, не треба боятися!», і вирушили у тур польськими містами.

Після одного з концертів мені вдалося поспілкуватися з Іллею Змєєвим.

У молоді роки він закінчив Всеросійську майстерню естрадного мистецтва, переїхавши до Польщі, працював диктором у російській редакції Польського радіо, зіграв понад

60 ролей у кіно, займався озвучуванням фільмів. Його улюблена справа, якій він присвячує весь свій вільний час, — це аудіозапис класики російської та світової літератури.

Цими днями увага світу прикута до найважливіших виборів на планеті — президентских у США. Але для нас, українців, цікаві вибори і в сусідній Молдові.

30 жовтня там відбувся перший тур виборів президента, в якому взяли участь 50,95% виборців. Для перемоги у першому турі кілька відсотків забракло проросійському кандидату — лідерові Партії соці-алістів Ігорю Додону, за якого проголосували 47,98% громадян, що прийшли на виборчі дільниці. Друге місце із 38,71% голосів посіла проєвропейський кандидат від партії «Дія та солідарність» Майя Санду. Хто з цих двох політиків стане президентом Республіки Молдова, вирішиться у другому турі, який відбудеться найближчої неділі, 13 листопада.

Як і всі попередні вибори, боротьба тут точиться не стільки за персоналії кандидатів, скільки за цивілізаційний вибір. До Європи чи до «Азіопи»?

Молдова — парламентська республіка і за законом президента там обирав парламент. Повернутися до прямих президентських виборів парламентську коаліцію змусили масові антиурядові протести, які відбувалися у 2015-у і на початку 2016-го.

Олігархізація політики — одна з головних проблем сусідньої країни. Ще недавно ЄС ставив Молдову за приклад усьому Східному партнерству, країна отримувала кредити і допомогу для провадження євроінтеграційних процесів. У квітні 2014-го Молдова першою з країн СНД отримала безвізовий режим з ЄС. Однак загрузла в корупції. Нинішньої весни почали розслідувати справу про викрадення 1 мільярда доларів з банківської системи. Це захмарна сума для маленької держави. Генеральний прокурор Молдови розповів, що в окремих філіях банків «гроші виносили мішками». До цієї оборудки причетні лідери, які позиціювали себе як патріотичні та проєвропейські (чи нічого це не нагадує нам, українцям?). Люди їм вірили і йшли за ними. Тепер віра втрачена, чим не без успіху користаються сили, які не проти розвернути політичний курс країни на 180°.

Отже, Ігор Додон, 41 рік, економіст. Був заступником міністра і міністром економіки та торгівлі, першим віце-міністром Республіки Молдова. Починав з Компартії, сьогодні — лідер Партії соціалістів. Балотувався на пост мера Кишинева, але програв Доріну Кіртоаке.

Тутешні соціалісти червоніші навіть за комуністів, очолюваних колишнім президентом Володимиром Вороніним. З Ігорем Додоном у різні роки публічно зустрічалися Володимир Путін та Дмитро Рогозін, а також патріарх Московський і всєя Русі Кірілл (Гундяєв). Логотип цієї партії — не троянда (як заведено у соціалістів різних країн та в Соцінтерні), а тоталітарна п’ятикутна червона зірка.

Додон — любитель Росії, хоче бути схожим на Путіна і Лукашенка. Він — за відновлення у повному обсязі економічних відносини з РФ. Проти НАТО. Обіцяє скасувати Угоду про асоціацію з Євросоюзом шляхом проведення референдуму щодо зовнішньополітичного курсу країни і розвивати її, спираючись на православ’я як «моральний стрижень молдаван, а також державності і нейтралітету Молдови».

Чи можна з огляду на війну з московським фашизмом толерувати шовкову ірляндизацію України?

Питання критичне і доленосне для України, бо шовкове московщення українців має місце у нашій матері-державі.

Ми воюємо з Москвою і заразом толеруємо москвомовність чималої частини нашої людности.

Толеруємо, бо мусимо — це наші збиті з плигу за часів московської окупації брати, які розуміють, що Незалежність — це потреба №1 українців, без огляду на рідну мову.

Цей факт можна укласти у трьох друкованих рядках, але те, що діється в душах цих українців, не опише і тисяча сторінок.

Моє питання поможе декому знайти вихід з цього психологічного сліпого кута.

Україна відсвяткувала своє 25-ліття. І ні слова про те, що треба було зробити, але не зроблено.

За 60 попередніх років до Незалежности Кремль здійснював лінгвоцид української мови, почавши з розстрілів чесних мовознавців, реформи правопису і систематичного насичення нашої мови ідіотизмами, обертаючи її на неперспективну мову.

Так, з юридичної термінології вилучено слово «судочинство» і замінено на ідіотське слово «провадження». Як це сталося?

Росіяни скоротили слово «судопроизводство» (шість складів) на слово «производство» (чотири склади). Але слово не втратило юридичного змісту. Вживаючи слово «производство», росіяни розуміли, що йдеться про юридичне «судопроизводство».

Наше слово «судочинство», відоме в Україні чи не з «Руської правди» Ярослава Мудрого, мало чотири склади і не потребувало скорочення. Але діяв лінгвоцидний закон, що україн-ська лексика мусила копіювати російську лексику слово-в-слово. І російське «производство», згідно зі словником, учені мужі замінили на «провадження», не взявши до уваги, що російське юридичне «производство» — це насправді «судопроизводство» і наш переклад його ніяке не «провадження», а  «судочинство» — юридичний термін, який треба вживати в юридичних текстах.

Волею обставин мені довелося побувати в Кривому Озері буквально через кілька днів після резонансного злочину: вбивства поліцейським місцевого жителя — 32-річного Олександра Цукермана. Намагаючись збагнути природу цього жахливого випадку, я уважніше, ніж раніше, придивився до плину місцевого життя.

Насамперед вразила невластива для райцентру тиша. Ніхто не палив тут шин і не перекривав дорогу. Над селищем висіло втомлене за пекуче літо сонце. Розкішні ялини навпроти будівлі місцевої влади контрастували з вицвілими кленами на прилеглій вулиці. Низка раніше успішних магазинів нині напівзачинені й напівзабуті. «Продам» — читаю напис на кафе, схожому на якийсь бастіон. Поряд без будь-яких ознак життя — довжелезна сіра споруда. Давно забув про своє призначення газетний кіоск, за його запиленим склом повзає сонна муха...

Здається, тиша накочується сюди з берегів річечки з ласкавою назвою Бульбока, яка ближче до центру розкинулася широким плесом. Очерет ані шелесне. З мосту лише видно, як у товщі води снують дрібненькі плотвички...

Але цей спокій оманливий. Недавно два дні дно тієї ж річки прочісували водолази, які шукали пістолет — знаряддя вбивства. Не знайшли, і тепер виникає питання: чи щирим був у своїх свідченнях підозрюваний?

Мінськ-Б — це альтернатива до Мінську-А, який мав дипломатичним шляхом розв’язати конфлікт на Донбасі. На жаль, Мінськ-А не зміг виконати взятих на себе зобов’язань. Протистояння на Сході України не ущухає, а має нахил перерости у другу Наддністрянщину.

Тому для дипломатичної розв’язки гібридної війни на «східніх кресах» України потрібен дещо инший формат Мінську — Мінськ-Б.

Беручи до уваги сучасний міжнародній розклад сил у світі, Мінськ-Б мусить вдатися до двосторонніх оборонних пактів між Україною та її найближчими західніми сусідами, хоч би, наприклад, з Польщею. Україна й Польща мають за собою знаменитий історичний факт успішної військової операції в минулому, сьогодні, на жаль, рідко згадуваний. Цей факт зайшов у історію під назвою «диво на Вислі», коли польські й українські війська змусили «непереможну» кінноту Буденного-Троцького безславно тікати під ударами польсько-українських сил.

Мені можуть закинути, що я маю на увазі дипломатичну розв’язку наявного збройного змагання, а згадую про військові баталії.

Савченко з Росії прибула до України. А вийшло, що не до України, а до Малої Росії. Бо нема в Україні Олен, Наталок, Грицьків, Олесів. Зато є Альони, Наташі, Гріші й Саші. Правда, є одна Олеся. І знає писати по-нашо-му, а пише тільки, як Путин, хоч ніби й проти Путина... Так їй легше борони-ти Україну від... Савченко, від Героя України.

Подивившись на гадючник у Верховній Раді, Савченко й подалась туди, де є українці — до сільських громад. Хоч слово наше почує. А їй російськомовні писаки: просуває ідеї Путина і є Троянська його кобила.

Шкода, що Надія не дає відсічі цим «украінцам». А треба б. Бо росій-ськомовність в Україні буває різна. Є російськомовні з примусу. Так їх змушували московські «інтернаціоналісти». А є свідомі москвомовці. Їх змалку вчили тільки московщини, бо «зачем портіть ребьонка — учіть украінского язика». Саме так говорили: не «язику». До школи їх посилали тільки до руської, а від вивчення рідної мови звільняли. І виростали такі «дядьки отечества чужого», вступали до партії, шельмували українсько-німецьких націоналістів, а тепер, бачте, українські патріоти.

Тут Надії і треба було б зробити розслідування, щоб вивести на чисту воду своїх винувачів у зраді.

Антиукраїнські настрої були завжди, однак раніше були лідери, які їх тонували

Ще недавно поляки емоційно і щиро підтримували український Євромайдан, організовували (і надалі організовують) гуманітарну допомогу для Майдану і АТО, приймали на лікування поранених і на відпочинок дітей Небесної Сотні. Сьогодні Сейм переважною більшістю голосів приймає антиукраїнську постанову про Волинську трагедію, в якій звинувачує Україну в усьому, не вбачаючи ні грама поль-ської вини у цій трагедії (наприклад, політика колонізації українських земель). Звідки цей поворот? Що такого сталося, що поляки, здавалося б, змінили свою позицію на 180 градусів?

Причин такого становища декілька. Давайте спробую пояснити окремі чинники по пунктах.

По-перше. Це не так, що рані-ше антиукраїнські та імперські настрої серед польського сус-пільства були відсутні, а зараз вони з’явилися. Вони були завжди. І завжди так думали, скажімо, якісь 20% польського суспільства.

На позачерговому засіданні виконкому Одеської міської ради, яке відбулося 5 серпня і в порядку денному якого було лише одне питання, схвалено рішення про передачу комунальній установі «Міська клінічна лікарня № 10» на баланс та закріплення за нею на праві оперативного управління об’єкта нерухомого майна «Міська лікарня швидкої медичної допомоги», розташованого за адресою: м. Одеса, вулиця Маршала Малиновського, 61-Г.

А кількома днями раніше, 2 серпня, Державна архітектурно-будівельна інспекція України видала документ, згідно з яким одеська міська громада може отримати право власності на споруду лікарні, а саме сертифікат відповідності будівельним нормам і проектним рішенням. Цей сертифікат відповідності вручили представникам міської громади — головному лікареві МКЛ №10 Олександру Андрієвському як керівникові організації, на території якої зводився об’єкт, і голові Одеської міської архітектурно-будівельної інспекції Петру Рябоконю.

Нарешті, з полегшенням зітхнуло місто, може, затихне конфлікт між міським головою Геннадієм Трухановим і забудовником Аднаном Ківаном, який триває вже стільки років саме через цей об’єкт.

До приватизації ВАТ «Одеський припортовий завод» держава готувалася багато років. Нині на продаж виставили 99,6% його акцій. Вибір далеко не найсприятли-вішого для продажу ОПЗ періоду з погляду кон’юнктури ринку та вартості підприємства пояснюють необхідністю терміново поповнити бюджет. Однак значна кількість порушень у процесі підготовки приватизації та різке скорочення вимог до інвестора, навіть порівняно з попереднім конкурсом, викликають запитання.

Замість зразково-показової приватизації ОПЗ для іноземних інвесторів знову ризикуємо одержати традиційний український «договірняк» в інтересах заздалегідь визначеного інвестора. Чи буде це Фірташ, чи Коломойський, чи хтось інший, тісно пов’язаний з чинною владою.

Нагадаю, одна з основних декларованих цілей — не тільки отримати гроші, а й провести (на кошти інвестора) прискорену модернізацію підприємства.