Матеріали з рубрикою «Ракурс»

Реалізація «сімейно-фермерських» новацій забезпечить представникам дрібного аграрного бізнесу розширення можливостей при формуванні напрямків свого розвитку, вважає завідувач відділу фінансово-кредитної та податкової політики Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», кандидат економічних наук Леонід Тулуш, оцінюючи перспективи прийнятого Верховною Радою 10 липня закону про внесення змін до Податкового кодексу та деяких законодавчих актів щодо стимулювання створення та діяльності сімейних фермерських господарств.

За його словами, йдеться, насамперед, про можливість переведення своєї напівлегальної діяльності, позбавленої належної підтримки з боку держави, на цивілізовані рейки і залучення до бюджетних програм, спрямованих на стимулювання розвитку аграрного сектора та підвищення рівня соціальної захищеності осіб, які працюють у галузі.

Що, скажете, знову про любов? А про що ж іще, коли в Одесі сталася така не-ординарна подія? Ну хай би почубилися між собою хлоп’яки-верховоди за лідерство на своїй вулиці. А то ж — страмовище і ганьба: школярки-підлітки кулаками й ногами дубасили однокласницю, яка безпорадним клубочком уже лежала долілиць, закриваючи голову руками.

За що гамселили? Розлучниця! Один із хлопців зустрічався з дівчиною з їхнього класу, а тут поклав око на іншу однокласницю. Та відповіла взаємністю — і потрапила у халепу.

(Спроба всеукраїнської дискусії на основі одеського матеріалу)

Чим живе українство? І яке місце Одещини в нашій воюючій Україні? Про це часто думаю, гортаючи «Чорноморські новини». Судячи з усього, місце далеко не останнє. Газета підштовхує до роздумів і до нових зна-йомств з одеситами.

Звичайно, і в соцмережах намагаюся насамперед читати все, що написано мешканцями Одещини. Нещодавно звернув увагу на тривожний лист Олени Блажиєвої:

«Знову резонансні вбивства. Замахи на вбивства... Якщо це стається в місті, то реакція майже миттєва. Тільки не від правоохоронців. Ті діють лише тоді, коли на них тиснуть небайдужі активісти. Але активісти є не тільки в містах. Вони є і в селах. Вони також як п’яте колесо до воза для тих, хто посідає крісла й кріселечка, хто ділить пиріг місцевого масштабу. Активістів ненавидять місцеві ватани (яких передбачливо зазомбували міс-цеві князьки), ненавидять за все: за дорогий долар, за Майдан, за війну, за тарифи, за мову, за реформи, за Порошенка, за кривавого пастора, за Зоряна і Шкіряка… Вони чекають приходу царя з Півночі, а ми їм заважаєм. Війна на Сході для них досі — громадянська, а ми, мовляв, цього не розуміємо, ми просто зазомбовані, бо «пєчєнькамі амеріканскімі аб’єлісь»...

Чемпіонат світу з футболу, що проходив у Росії, закінчився. Чи вдалося країні та її оксамитовому диктатору набрати якісь бонусні очки для свого іміджу? Авжеж. Питання в тому, наскільки вони вагомі і як довго даватимуть хоч якийсь ефект. Інше важливе запитання: скільки вся ця «всенародна радість» коштувала? Свято ж минуло, а попереду — похмурі, нудні речі, наприклад, життя до смерті без пенсії.

Ну і для України дуже важливо планувати майбутні російські кампанії спортивного «побєдобєсія» — особливо в тій частині, де вони впритул стосуються і нашої країни.

Москва. «Лужники». «Шкода, що зараз не 37 рік!»

Головна подія ЧС-2018 сталася на 52-й хвилині фінального матчу Франція—Хорватія. На поле вдалося прорватися чотирьом учасникам панк-групи Pussy Riot у поліцейській формі. Рішення надзвичайно дотепне і витончене. З одного боку, мабуть, так простіше було пробиратися на стадіоні і далі — вибігати на поле. А з іншого — як же ще протестувати проти свавілля в поліцейській країні, якщо не в поліцейській формі?! В акції брали участь Петро Верзілов, Ольга Курачева, Ольга Пахтусова і Ніка Нікульшина. Вони назвали свою акцію «Міліціонер вступає в гру» і вимагали звільнення політв’язнів.

Коли планував поїздку на Дунай, то не збирався обмежуватись вивченням лише українських поселень. Знав, що і до росіян-старообрядців варто завітати, і до болгар, і до молдован, і до гагаузів... І вже точно був переконаний, що не омину албанського села Каракурт. На жаль, не все вдалося побачити, але «зажинок» зроблено непоганий. Головне, що з’явилися друзі-албанці!

Про цю балканську державу ми, на жаль, мало що знаємо. Мальовнича гірська країна на березі Середземного моря... Але навіть якщо розглядати Албанію лише з точки зору туризму і літнього відпочинку, то про сусідню Чорногорію українцям відомо набагато більше. А з точки зору історії?

Закінчення. Початок у номерах за 14, 16 та 21 червня.

ІV

Печально, що жоден наш президент не мав реформаторського запалу. Слова — одне, справи — інше. Кожен користався кримінально-олігархічною системою, вважаючи, що її запасу міцності на його два терміни вистачить. Ющенко і Янукович — також. І якби Віктора Андрійовича не засліпила пекуча заздрість до популярності Тимошенко, а Віктор Федорович не піддався шантажеві Путіна і підписав би угоду про Асоціацію із ЄС — удалося б.

Речники від влади запевняють, що реформи насправді йдуть. А не бачать їх тільки злостивці та агенти Кремля. Он і пенсії підвищуються, і зарплати, і армія відродилася, й ось-ось замість напрямків між містами з’являться дороги, і літаки полетять, як колись. Звичайно ж — безвіз. ВВП росте. Помалу росте, але що ж ви хочете — війна. А що скрутно живеться, так реформи ж. Ну і так далі…

Продовження. Початок у номерах за 14 та 16 червня.

У політичному словнику набуває дедалі більших прав термін «мінімізація». Але якщо в економіці це ознака успіху (мінімізація витрат, мінімізація збитків тощо), то в нашому випадку йдеться про мінімізацію населення. Бо й справді, скільки країні потрібно українців?

У сільському господарстві сучасні машини замінили колишніх передовиків соціалістичного змагання і підняли урожайність до небачених висот. Попри катастрофічне падіння в усіх галузях господарства, Україна на першому місці у світі по соняшнику, 4 відсотки світового виробництва пшениці — наші, наші 3 відсотки по ріпаку, 10-е місце у світі з виробництву молока і т.д. На загал сільське господарство формує близько 20 відсотків національного доходу. Водночас обезлюднілі села Центру і Сходу поповзом повертаються у стан Дикого Поля. Бо переробної промисловості там нема, доріг ніколи й не було, а ручну працю замінила продуктивна закордонна техніка. Промисловість у містах, які були «наше все» — металургійні і хімічні комбінати, флагмани оборонної галузі, легка промисловість — занепали чи сконали. І хоч найбільше затрат вимагає народити, вивчити і виховати людину, саме доросла людина і виявилася в Україні не потрібною.

Продовження. Початок у номері за 14 червня.

Тому Петро Олексійович і вирішив — усе чужими руками. Через запрошення чужинців вирішувалося іще одна, дуже важлива проблема. Близьке оточення мало а) відчути крижану небезпеку і б) абсолютну залежність від сюзерена. Це був дуже вдалий хід Президента із мінімізації впливу своєї команди.

Скоро стало очевидним, що запрошення реформаторів нікому і нічим не загрожує. Бутафорія. Їм немов пропонували переплисти океан із зв’язаними руками. Тож хтось, як Шеремета, Мусій чи Абромавічюс, хряснули дверима одразу. Інші, як Квіташвілі, проявили обачну гнучкість і згодом пішли тихо-мирно. Пощезла із обрію й президентська улюблениця пані Яресько, наслідки фінансової політики якої, стверджують аналітики, вилазитимуть нам боком десятки років.

Від оленячої туші лишилося мало що. Росомаха зжерла огузок й грудину, обгризла хребет, продовженням якого стирчали вигнуті турецьким ятаганом шийні хребці, і тепер, важко звівшись на передні лапи, сіпалася у безсилій люті й хрипко рикала, вишкіряючи ікла, від яких обачно тримаються віддаль навіть ведмеді.

Мій приятель, тайгова людина за природою і єгер за посадою, дивився на мене із поблажливістю. Я підняв руки. Я програв. Я повівся на заклад твердо переконаний, що не може тайговий звір, який вважається одним із найбільш обачних і обережних, який і в лютім голоді кілька діб вичікує, перш як навіть наблизитися до поживи, начисто втратить інстинкт самозбереження і жертиме, скільки бачить. До знерухомлення.

Минулої неділі у столиці Португалії Лісабоні завершився конкурс «Євробачення-2018». Одеситів ця велика подія інтригувала ще й тим, що вперше з 2003 року, відколи наша держава бере участь у цьому пісенному змаганні, честь України захищав наш земляк — 21-річний MЕLOVIN. Тож спочатку про нього.

MELOVIN (Костянтин Бочаров, народився 11 квітня 1997-го в Одесі) — український співак, переможець шостого сезону вокального шоу «X-Фактор», фіналіст національного відбору на «Євробачення-2017». На нинішньому, вже 63-у конкурсі, який проходив у Португалії, наш земляк виступив з піснею «Under The Ladder».

Продовження. Початок у номерах за 14 та 21 квітня.

(Спроба всеукраїнського дискурсу про місце Буджаку в Україні)

Торік луганчанин Валентин Торба написав до всеукраїнської газети «День» статтю з трішки провокаційною назвою: «Як зробити з Ізмаїла фортецю українського духу?». Вже тоді задумався: а чи це реально? Адже, згідно з даними переписів, відсоток українців у цьому придунайському місті ніколи не перевищував 38%. Навіть про Одесу з її 62% українців не скажеш, що вона є «фортецею українства», а що ж тоді говорити про найбільше місто Південної Бесарабії, яке опинилося у складі України лише в 1940 році? Хоча... Чому б і не помріяти про хороший результат, плануючи тривалу державницьку працю на придунайських теренах? Але «фортецею» українського духу Ізмаїл може стати скоріше в переносному значенні. Тобто отримати надійне щеплення проти маячних ідей «русского мира».

А поки що Буджак (ще одна історична назва Південної Бесарабії) багато в чому нагадує Донбас 2013 року. Щеплення попереду. Є два варіанти. Перший — Росія провокує тут сепаратистські виступи, а український народ рятує (як зараз на Донбасі) свою країну від подальшого розчленування. Другий варіант — просвітництво та масові контакти молоді й інтелігенції Буджака з рештою України.

За останнє сторіччя це місце бачило сотні смертей — і нині воно продовжує притягувати до себе біль і страждання. Минуло чотири роки від дня трагедії на Куликовому полі, але згорілий Будинок профспілок і дотепер багато одеситів обходять стороною — він навіває жах.

Символічно, що трагічні події 2 травня 2014-го розгорнулися саме тут, на Куликовому полі, — навпроти братської могили загиблих у січні 1918-го й на місці упокоєння ув’язнених старої одеської тюрми, в тому числі й терористів з «Народної волі» — Ковальського, Лизогуба, Халтуріна.

На зорі існування Одеси Куликове поле було величезним пустирем. Зарості бур’яну простягалися до території сучасного «Привозу», який був тоді придатком Старого базару. Це місце називали Куликовськими полями. Назва пов’язана аж ніяк не з Куликовською битвою, як це підносили в радянській історіографії, а з ім’ям таврійського поміщика Миколи Овсянико-Куликовського, власника великого маєтку на окраїні Одеси.

Перше травня — свято, що дісталося нам у спадок від радянського минулого, відзначається і в низці країн світу. Там воно іменується Днем міжнародної солідарності трудящих, Днем праці, Днем весни... В СРСР його часто називали Першотравнем.

Ще задовго до липня 1889 року, коли конгрес Другого Інтернаціоналу ухвалив відзначати 1 травня як день солідарності робітників, у пам’ять про чиказькі події травня 1886-го, в одеситів цей день був святом весни і днем народних гулянь. Ось як описував «Одесский вест-ник» від 5 травня 1834-го святкування 1 травня в місті: «В Одесу, із самого заснування її, коли вона була ще тільки невеликим містечком, перейшов із Росії звичай святкувати щорічно 1-е травня як день, призначений для зустрічі весни, хоча весна починається у нас майже на два місяці раніше. Коли все містечко, з раннього ранку, від малого до великого, поспішало на берег провести перший день травня. У нинішньому році святкування 1-го травня було на дачі, що належала колись герцогу де Рі-шельє. Мальовничий сад і великий парк, куди вільно можуть в’їжджати екіпажі, має всі зручності для цього гуляння».

Вкрай зайняті, скручені в тугі пружини щоденних клопотів, ми з вами нині більше дивимося не вгору, навіть не собі під ноги, а, швидше, в потилицю одне одному, намагаючись не відстати, а часто й випередити того, хто пішов далі, хто має більше…

Час від часу все ж таки варто пригальмовувати, відриватися від моніторів і телевізорів, відпочивати, розглядаючи обличчя людей, все, що порадує очі, а не змусить їх примружитися.

Закінчення. Початок у номері за  17 березня.

(Про деякі енергетичні аспекти українсько-російської конфронтації)

Позиція України

Позиція керівництва нашої держави щодо «Північного потоку-2» чітка і зрозуміла: Україна категорично проти цього проекту, оскільки, в разі його реалізації, по-перше, втратить майже 3 млрд дол. надходжень за транзит газу, по-друге, позбувшись транзитного потенціалу, перестане бути цікавою для Євросоюзу і, по-третє, збудувавши газопровід «Північний потік-2», Москва розв’яже собі руки для продовження й розширення агресії проти нашої країни.

Чому українським лісам не допоможе заборона на експорт деревини

У 2015-у український парламент ухвалив закон, який набув чинності 2017-го, про запровадження 10-річного мораторію на експорт лісу-кругляку. Наслідки цієї заборони не забарилися: того ж року Україна не отримала третій транш макрофінансової допомоги від Європейського Союзу у розмірі 600 мільйонів євро, бо згаданий мораторій порушує Угоду про глибоку та всеосяжну зону вільної торгівлі з ЄС.

Офіційна причина мораторію — вимога національних виробників меблів і деревообробних асоціацій, які стверджували, що такий крок — єдиний спосіб зупинити незаконне вирубування лісів і допомогти вітчизняному ринку. Але, як зазначають експерти, заборона експорту деревини не дасть позитивних результатів і не зможе вирішити проблеми галузі та довкілля.

— Ти с Украіни?

— Так.

— А ти хохол ілі бандєровєц?

— Я — українець.

— А, значіт, ти бандєровєц...

(З розмови у Москві між українським
журналістом і місцевим мешканцем. Взято з інтернету).

Це аксіома: привілей молодих — мрії. Бо перед ними широка й довга дорога, думка про те, як не змарнувати роки і збудувати затишне та щасливе життя.

А для людей похилого віку чи не єдиний прихисток для душі — спогади. Як ось ці два з моєї сивої давнини.

Живучи у чудовому місті на березі Чорного моря, чи замислювалися ви хоч колись над тим, як протікає у ньому час, що зберігається у підвалинах історичної пам’яті Одеси і який колір найкраще відображає її сутність?

Скоріше, ні. Ми просто любимо наше місто — за пахощі весняних акацій, за мінливе й величне море, за такі рідні дворики з розвішаною в них білизною, за «Привоз», оперний, Потьомкінські сходи…

Так уже за усталеною традицією вітає по телефону харків’янин Леонід свого друга Павла з Авдіївки. О, це давня приязнь!

Річ у тім, що у Харкові є науково-дослідний інститут, який спеціалізується на вдосконаленні технології коксохімічного виробництва. Там працюють справжні фахівці своєї справи. Не випадково вони затребувані в Україні, і не тільки тут. До науковця Леоніда частенько приїздили колись проконсультуватися коксохіміки з Росії. Сподівалися зустріти кремезного чолов’ягу, а той — невисокий, худенький, але стрункий навіть зараз, у свої сімдесят. Головне ж — голова! Його поради — завжди в «десятку». А що вже казати про авдіївський коксохімічний завод, куратором якого і є цей інститут. Відтак у режимі роботи співробітників харківського НДІ — постійні відрядження до Авдіївки. І раніше, до війни, і зараз, коли стріляють.

Понад чверть століття тому, на початку 1990-х, коли українці ще не мали ні своєї політичної еліти, ні консолідованого суспільства, ні нового покоління молодих патрі-отів, владу в нас захопила постколоніальна верхівка на чолі з учорашньою промосковською партноменклатурою. Користуючись відсутністю міцної державності, глибокою економічною кризою й небувалою гіперінфляцією, у країні все грабували, продавали, «прихватизовували», а серйозних конкурентів просто знищували. Так у середині 90-х сформувалася злочинна, глибоко корумпована кланово-олігархічна система, яка з мінімальними, суто косметичними змінами збереглася до наших часів. Ганна Гопко у своїй статті «Про корупційну гідру» наголошує: «Насіровіада наочно демонструє, якою розгалуженою є система, що намагається зберегти саму себе. Вона складається не лише з великих корупціонерів, а й з міцних нерозривних зв’язків між членами великої корумпованої мережі, де кожен залежить від іншого і здатний на все, щоб захистити себе та «своїх» («День», 6 березня 2017 року).

За часів діяльності попередньої влади за масштабами корупції ми здобули не дуже почесне місце світового лідера. Всього за період незалежності з України в офшори виведено капіталів на приголомшливу суму — 148 мільярдів доларів. Втім, іноді складалося враження, що хтось хотів відволікти увагу громадськості від корупції вищих державних осіб та олігархів. Ще у 2008-у було заявлено й потім неодноразово повторено у ЗМІ, що найвищі рівні корупції спостерігаються у таких сферах, як техогляд (57,5%), міліція (54,2%), охорона здоров’я (54%), суди (49%) і вища освіта (43,6%). Це правильно, але де ж подівся аналіз корупції у бізнесі та вищих ешелонах влади? Адже тепер добре відомо, що із 2004-го по 2013-й з України щорічно виводилося в середньому 11,676 мільярда народом зароблених доларів. До цього можна додати, що в 2010—2013 роках спостерігалися не тільки особливо брутальні корупційні операції у владних кабінетах, а й небачений за розмахом перерозподіл власності по всій країні.

Запало в душу десь прочитане: якби вулиці могли говорити, вони захлинулися б від крику про бажання любові.
А й справді — сталося б, гіпотетично, таке, — що б ми почули?

Слухаймо.

«Ми бездиханні, черстві і безликі, коли мовчить любов»; «Сто доріг до Варшави, а до тебе — одна!»; «Чому без мільйонів — можна, а без одного — ні?»; «Я еще не успела испить свою осень, а уже снегопад...»; «Приди, приди, хоть для свиданья, хоть для прощанья, хоть из чужих объятий — приди!».

То що ж ти за сила така, любове, досі ніким не розгадана? Про це запитали в ефірі відому співачку колоритну Лайму Вайкуле й у відповідь почули несподіване.

Минулої суботи Україна вшанувала пам’ять жертв Голодомору в Україні 1932-1933 років. Попри те, що від цієї трагічної дати минуло багато часу, Україні лише зараз, ламаючи шалений опір Кремля, вдається правдиво і повною мірою розповісти про жахіття сталінського терору проти українців. Черговий шанс оживити історію на екранах і показати світові страшні події Голодомору випаде вже незабаром, завдяки кінопрокату фільму «Гарет Джонс». Стрічка — про валійського журналіста, який першим на Заході написав правду про штучний голод в Україні.

Режисерка кінокартини — світової слави польська кіно- і театральна режисерка та сценаристка Аґнєшка Голланд. Попри надзвичайно щільний графік зйомок вона знайшла час, аби у телефонній розмові з Нового Орлеану розповісти кореспондентові «Укрінформу» (www.ukrinform.ua) деталі про фільм, про свою солідарність з Олегом Сенцовим, про виклики у сучасному світі та польсько-українські відносини.

Страшний український досвід і цинічна байдужість світу актуальні й сьогодні

— На початку року стало відомо, що ви знімете фільм «Гарет Джонс». Коли ви вперше почули про цю страшну подію в історії України, і які емоції тоді вона у вас викликала?

— Я довідалася про це ще в дитинстві. Тоді мені було десь 11 років. Я прочитала книжку про інший голодомор, який був передвісником українського Голодомору. Ця книжка мене дуже вразила, і я почала розпитувати батьків та близьких мені людей про це більше. Тоді я дізналася, що в Україні також сталося таке нещастя в 1930-х, що відбувалося розкуркулення селян.

(Сповідь колишнього комуніста)

Цього місяця сповнилося 100 років «Великого Жовтня», результатом якого стало створення СРСР, що проіснував 74 роки і розвалився у 1991-у.

І Ленін вже не «такой молодой», і «юный Октябрь» уже давно позаду. Впродовж ХХ століття населення колишньої Російської імперії і колишнього СРСР пережило дві драматичні трансформації і зміни державного та соці-ального устрою, а також суспільно-економічної формації. Це був важкий і страшний експеримент — жахлива громадянська війна, десятки мільйонів невинних жертв внаслідок голодоморів, сталінського терору і репресій щоб загнати людей в «общество развитого социализма». З нечуваною в історії людства жорстокістю шляхом штучного голодомору московська комуно-ординська влада планомірно й послідовно нищила українців. Їх сотнями тисяч морили у в’язницях і таборах, масово депортували на північ Росії і до Сибіру, де вони швидко вимирали, виснажені тяжкою рабською працею. У 30-х роках минулого століття було знищено цвіт української нації — «Розстріляне Відродження» — тисячі представників української творчої та наукової інтелігенції.

Продовження. Початок у номерах за 26, 28 жовтня та 2 листопада.

5. Помилка? 

Чи добре прорахований злочин?
Народ, голодный и голоштанный,
к Советам пойдет…

В. Маяковский.

Продовження. Початок у номерах за 26 та 28 жовтня.

Про «колеблющихся», до речі, є ще одна «гуманна» згадка в спадщині «самого человечного человека». В листі до ЦК з приводу виконання декрету «Об изъятии церковних ценностей» читаємо: «Чем большее число реакционной буржуазии и реакционного духовенства удастся нам потому (малось на увазі, мабуть, «под этим предлогом» — Г.М.) расстрелять, тем лучше...». На слово «реакционного» зважати не треба, бо вся буржуазія вважалася реакційною за визначенням, та й хіба могли бути «нереакционными» попи, якщо вони марксизму й матеріалізму не визнавали?! Але лист — це вже березень 22-го, а ми говоримо про першу половину 18-го, коли ще терор офіційно не проголошено. Були вже, виявляється (і то за свідченнями самого Леніна), тоді й «заложники», й концентраційні табори, які, як не дивно, вигадав не Гітлер, і навіть не Сталін, а все той же «самий чєловєчний чєловєк».

Виникає дуже «крамольне» питання: а чи не для того, щоб якось «узаконити» цю криваву бійню, що затопила країну, був потрібен «замах» на «вождя пролетаріату»? Бо ж не геть дурні були ті есери, щоб доручити таку відповідальну справу майже сліпій Каплан! А зрячий з такої відстані не те що в голову, а в око б поцілив... Але, як би там було, а той постріл для більшовиків виявився на диво «влучним».

Продовження. Початок у номері за 26 жовтня.

Але знову ж постає питання: а де ж ви були, коли ваших вождів «несправедливо» засуджували? Чому жоден із членів «керівної й спрямовуючої» партії не кинувся на захист свого померлого чи усуненого від керівництва керманича? Що ж то за партія така безголоса, яка тільки те й робила, що одностайно схвалювала та беззастережно впроваджувала в життя кожне слово, проголошене з Кремля? Хто і коли позбавив її права не тільки голосу, а й права мислити самостійно?

Відповідей на ці питання від «вірних ленінців» не варт сподіватися. Відповідає на них той же X з’їзд, найгострішим і найісторичнішим питанням якого був все-таки не НЕП, як ми з вами вчили, а дискусія про єдність партії.

На питання, чи була партія (вже тоді, в 21-у році!) «виразником інтересів народу», відповідає нам делегат Мілонов — лідер комуністів м. Самари. «Ленин, — каже він, — ставит вопрос так: крестьянство настроено мелкобуржуазно — оно не с нами. Рабочий класс находитея под мелкобуржуазным влиянием... На кого же тогда опираетея Коммунистическая партия? Нельзя же опираться на одно только совет-ское и партийное чиновничество! (Стенографічний звіт X з’їзду, стор. 83.). Висновок самарського лідера однозначний: «Партия перестала быть рабочей партией».

Большинство наших крестьян не умеют ни читать, ни писать, — наша пропаганда воспринималась очень легко.

В.И. Ленин. ПСС, т.44, стр.41.

Наближається ювілей вікопомної події: 100 років від дня злочинної більшовицької афери, що більше семи десятиліть фігурувала в історії під назвою «Великої Жовтневої соціалістичної революції».

Згадка про цю подію не належить до «найприємніших», але й забувати про неї не маємо права, тим паче, що ті, хто, не спромігшись довести нас кривавим шляхом до «светлого будущего», настійно кличуть нас в «тёмное прошлое», обіцяючи відновити обіцяні «самым человечным человеком» принципи ленінського народовладдя, демо-кратії та гуманізму.

Пропаганда тоталітарної імперії, відображена в топоні-мах, монументах і пам’ятних знаках, повинна була в перші ж роки незалежності поступитися місцем символам національної історії та культури. Саме так відбувалася декомунізація в усіх країнах Центральної та Східної Європи. Й у нас очищення від радянських символів повернуло б країні її правдивий образ, надало б її «топографічному обличчю» свого, національному характеру.

Варто нагадати, що практика масових перейменувань українських населених пунктів у радянський час мала за мету не тільки стерти історичну пам’ять й утвердити культ правлячої партії та її вождів, а й уніфікувати топонімію міст і сіл на всіх територіях російської колоніалізму.

Зараз, коли питання топонімі-ки стало гострою для Одеси проблемою, хочеться нагадати принципи, за якими спочатку називали вулиці міста. Попервах в Одесі не було назв вулиць та відповідних покажчиків. Приватні, казенні будівлі та споруди ідентифікувалися за номерами кварталів та місць. Спочатку це не викликало особливих труднощів з пошуком конкретного будинку. Однак із розостанням міста адреси ставало шукати дедалі важче. Тому офіційна нумерація стихійно доповнювалася народними назвами. Для зручності орієнтування вибиралися предметні об’єкти: храми, установи, ринки, елементи рельєфу, підприємства, етнічні райони. Такі топоніми забезпечували функцію пошуку і пізніше були офіційно закріплені. Так, на Садовій давно нема великих садів Кобле та Ферстера, але їх давнє існування залишилося в назві. А на Дігтярній нема дігтярних рядів, на Ковальській — кузень...

(Про мільйони зайвих людей, громаду і «шию номер два»)

Стара, як Старий Завіт, істина: життя людині дають батьки, а свою долю кожен вибирає собі сам. І тут уже як кому поталанить: бути на коні чи під його копитами.

Люди ж — такі різні.

Одні живуть замкнено, у тісному колі власної родини та ще хіба з кількома найближчими, містечковими новинами, а вже на  кухні відводять душу: клянуть і нинішню владу, і колишню, бо за роки незалежності розграбували Україну, завели у глухий кут, де для людей праці ні роботи, ні справедливості — тільки боротьба за виживання. Погомонять отак на кухні, посперечаються між собою — на тому й закінчується їхня участь у суспільному житті країни.

Інша категорія населення — активна, виходить з мирними протестами під стіни високих посадовців, щоб їх почули, щоб у країні нарешті почалися реальні реформи і боротьба з корупцією. Тиснуть на владу, щоб діяла, а не імітувала діяльність.