Матеріали з рубрикою «Ракурс»

У колишній імперії, якщо хтось пам’ятає, величиною постійною (константою) були тимчасові труднощі. Зрештою, саме вони призвели до розпаду величезної держави. З пандемією COVID-19 поки борються карантинами і ізоляцією один від одного. Тобто роз’єднанням людей, міст, країн і навіть континентів. Наполягають, що ці заходи мають тимчасовий характер, але забувають про те, що тимчасове, непомітно для всіх, іноді стає постійним.

Правила різко зміняться

Дуже хотілося б з пандемією покінчити швидко. Прокинутися і дізнатися, що зусилля вчених і лікарів принесли результати. Є вакцина, є ліки і нема нових випадків заражень з летальним результатом. В одному з сучасних телесеріалів так і відбувається. В передостанній серії. А в останній серії факт перемоги над заразою уряди від населення ретельно приховують. І тримають людей у резерваціях просто тому, що громадянами так зручніше керувати.

У кіно, звісно, знаходяться герої, які викривають правлячих негідників. Світить яскраве сонце і дітки бігають по галявинах. Але ми живемо не в кіно. Якщо вдасться стримати поширення небезпечної інфекції по планеті, масовим ускладненням після перенесених хвороб стане, ризикну припустити, не атипова двостороння пневмонія, а соціальні наслідки жорсткого карантину, зникнення громадянських прав і свобод, якими людство пожертвувало заради виживання.

Про пандемію коронавірусу, найактуальнішу сьогодні тему, неспеціалістові сказати щось нове важко. Експерти в прогнозах повторюються, перебирають сюжети з фільмів катастроф або знаходять позитивне там, де знайти його неможливо. В українській політиці — те ж саме. Кількість сюжетів обмежена, і всі вони зливаються в один безперервний скандал.

Про коріння та гілля

У листопаді ми відзначатимемо своєрідний ювілей. Двадцять років «касетному скандалу», оприлюдненню плівок майора Мельниченка, які ледь не загубили політичну кар’єру Леоніда Даниловича Кучми й, у всякому разі, назавжди її заплямували. Але відтоді багато води спливло. Технології шпигунства зробили крок далеко вперед. Підслуховування та підглядування увійшли в повсякденний побут і стали просто одним з видів боротьби на владному Олімпі.

У Росії оформлена безстрокова диктатура Путіна

Спецоперація «обнуление сроков» була проведена Путіним з якимись особливими безсоромністю і простотою. Це одразу ж навіяло спогади про осінь 2011 року, коли Путін з Медведєвим з такою ж простотою і безсоромністю зізналися у тому, що провели операцію «временный президент, греющий трон», а от термін закінчився — і тепер на трон повертається справжній президент. Але тоді Росія і росіяни, Москва і москвичі були якісно зовсім іншими.

Нахабство влади, розгубленість опозиції

Тоді почалася хвиля протестів, яка, як здалося, може змести ту обридлу (вже тоді) владу. Однак, напружившись, гебістська верхівка протести 2011—2012 років обнулила. А цього разу були обнулені президентські терміни. І якби Путін наказав обнулити літочислення, Держдума зробила б і це. Був би зараз не 2020 рік, а просто 20-й. Чому ні?..

Це фото зробив учора. Йшов собі по вулиці Коперника (а вона у Львові майже центральна) з наміром забігти в університет. Хотів занести відомому професору Лизанчуку «Чорноморку» зі статтею «Добрі справи українського Півдня». Оскільки згадую в матеріалі і самого Василя Васильовича, то попередив, що сьогодні зайду і віддам примірник. Але не думав, не гадав, що газету доведеться «розбирати» і віддати йому лише частину.

Несподівано у натовпі помітив знайоме обличчя. Де й коли бачив цю жінку? Ага, вона ж із «Прозерка»! Здається, саме так називається громадська організація, в яку об’єдналися шанувальниці української культури з Червонограда. Прозерок — це одна з народних назв підсніжника. Там дівчата особливі: їх хлібом не годуй – дай лишень про культуру поговорити. І не лише говорять, а й об’є-днують у гурти творчих людей за темами: вишивка, писанкарство, кераміка... Це їхнє. «Прозерчанки» переконані, що саме культура здатна змонолітнити українське суспільство. Ніщо так не єднає, як культура!

Усе, що не трапляється сьогодні на планеті, вкотре переконує в тому, який тісний наш світ і як ми залежимо одне від одного. Серед людей в автобусах, якими 20 лютого в Нові Санжари привезли евакуйованих із Китаю українців і громадян інших держав, могла бути і моя дитина.

Донька більше року пропрацювала у Китаї, де і по сьогодні залишаються її подруги з Білорусі та Казахстану, які не збираються додому, а терпляче перечікують тривогу, спричинену новим небезпечним штамом вірусу, суворо виконуючи всі рекомендації тамтешніх медиків.

У недавні новорічні свята ми неодмінно бажали одне одному «щастя». І зрозуміло, бо це найкраще людське почуття. Відтак, захотілося суто прагматично поміркувати, коли ми його відчуваємо, з чого воно складається і в чому його соціальне значення.

Цікаве й омріяне у віках слово «щастя» означає, як пишуть науковці, стан повного і великого задоволення, яке виникає у людей від самого життя: від улюбленої справи та її результатів, родинних стосунків і любові, особливо ніжних почуттів до малечі, спілкування з близькими людьми, цікавими й розумними колегами, від усвідомлення високого рівня своєї професійної підготовки і креативності, що дає нам додаткову наснагу й можливість постійно бути впевненими, рішучими та успішними. Все це і складає основу нашого звичайного людського щастя.

Психологи найчастіше розглядають проблему щастя з індивідуальних позицій, аналізуючи стан однієї конкретної людини. Історики ж можуть подивитися на неї із соціально-історичних позицій, бо людина є соціальною істотою, тому її благополуччя значною мірою залежить від рівня економічного і соціально-політичного стану всього суспі-льства, задоволення потреб населення, забезпечення його прав і свобод, комфортного морально-політичного клімату в країні, високого рівня культури тощо. І в історичному ракурсі відмінності можуть бути докорінними. Одна справа — початок 30-х років минулого століття, коли сталінська влада забрала в українців все продовольство, по суті організувавши штучний Голодомор-геноцид, коли люди мільйонами помирали від голоду. Й інша річ — століття потому, тобто сьогодення, коли ми, наприклад, зібрали рекордний урожай зернових у 75 мільйонів тонн і вже самі в незалежній своїй державі розпоряджаємося цим ужинком, плануючи продати зайві 54 мільйони. Зрозуміло, що у нас є ще багато невирішених питань, але за останні десятиріччя все докорінно змінилося, а головне — що ми проголосили і розбудовуємо власну державу, яка має забезпечити щасливе й заможне життя всім громадянам. Як наголошував фахівець з цієї проблеми, англійський філософ Дж. Бентам, найкращий соціальний ідеал — це забезпечення людям найбільшої кількості щастя («The great is possible quantity of happiness»).

Православ’я, націоналізм, великодержав’я — ось і все, на що вистачило путінських стратегів

Недавнє послання Путіна Федеральним зборам — не що інше як спроба протягти в майбутнє Росії те, що є її імперським минулим.

Так у Стародавньому Єгипті муміфікували фараонів, готуючи їх до загробного життя, а російські комуністи перейняли їхній досвід і досі не можуть розлучитися з мумією Леніна, хоча саме його нинішній господар Кремля нещадно критикує за численні прорахунки.

Зразу кілька недавніх виступів Путіна з питань, пов’язаних з історією Другої світової війни та оцінкою ролей різних історичних особистостей (насамперед — Сталіна), лише на перший погляд не мають нічого спільного з його виступом на Федеральних зборах. Насправді все це — ланки одного ланцюга. Президент Росії взявся за вирішення одразу кількох стратегічних завдань.

По-перше, він створює видимість реформ під виглядом змін до Конституції РФ та заходів зі збільшення народжуваності, щоб випустити пару в частини незадоволених співвітчизників та тих, котрі вагаються. По-друге, створює ще одну можливість зберегти владу після 2024 року, якщо злитися з Білоруссю в єдиній державі не вийде. По-третє, консервує на невизначений історичний період путінізм — систему влади, побудовану на кланово-олігархічній моделі, міцно прошитій силовиками. Нарешті, не маючи позитивної національної ідеї, він просто мусить навічно закріпити «побєдобєсіє», що триває вже два десятки років і покликане «заморозити» увагу суспільства на минулих досягненнях та дати кожному росіянинові недорогу можливість пишатися не своїми перемогами.

«Путінська Росія має зазнати такого самого краху, як гітлерівський режим»

Напередодні «нормандського саміту» в Україні дискутують, яким має бути мир із Росією. Чи може Україна односторонніми поступками його досягнути? Чим загрожує Україні несправедливий мир?

Про це говорили й учасники комісії «Правда, справедливість і відновлення миру між Росією, Україною, спільно з Європейським Союзом», які провели своє четверте засідання в Парижі. І хоча це засідання відбувалося у жовтні, ми вирішили відкласти публікацію тієї розмови до того часу, коли зустріч у «нормандському форматі» набере реальних рис, а отже потрібно буде ще раз згадати, на яких принципах можна домовлятися про мир з Росією.

Співрозмовник «Радіо «Свобода» (www.radiosvoboda.org) — один із найвпливовіших моральних авторитетів України, колишній дисидент, правозахисник, а нині проректор Українського католицького університету, що у Львові, Мирослав МАРИНОВИЧ (на знімку).

Деякі думки щодо телемосту «Одеса — Львів»

Нещодавно переглянув телеміст «Одеса — Львів» і вирішив висловити деякі свої міркування. Безумовно, таке спілкування українцям конче потрібне. Адже говорили про мову, окуповані території та найближче наше майбутнє. З іншого боку, телеміст продемонстрував не надто високу здатність домовлятися. Про це свідчать і відгуки на передачу.

Звісно, є цілком позитивні або, принаймні, проукраїнські. Як-от: «Цінуємо, що Львів приїздить до Одеси. Ми вас чекаємо!», «Люблю украинцев: розумна нація!», «Отдам свой гектар земли под базу НАТО!», «Сколько рашистов набежало. Правду говорите, поэтому эта шваль и бесится»…

Чому українцям у світах сущим не потрібен особливий статус?

Книга із щемною назвою «Завези од мене поклон в Україну...», про фольклор українців Башкортостану, вийшла друком у 1999 році в Уфі завдяки наполегливій праці Василя Бабенка, керівника тамтешнього центру українознавства. У ній вміщені матеріали з історії, етнографії та фольклору українців цієї республіки, зібрані в українських селах і підготовлені до друку під час Другої світової війни українськими вченими, які були в евакуації в Уфі у складі Академії наук України. Оригінали матеріалів нині зберігаються в Інституті імені М.Т. Рильського у Києві. Без учених в евакуації цієї книги не було б.

Доля загнала українців до Уфимського острогу ще в першій половині XVIII сторіччя, коли в південноуральські степи після 1709-го наплинув перший потік українців, противників московського ярма. У ті і в наступні роки царська адміністрація всіляко сприяла виселенню українців з України, і за суттю своєю це переселення було скритою формою її руйнації. Хоча царська адміністрація приховувала етнографічний характер переселенців, не догадуючись ні тоді, ні в наступні роки виокремлювати українське населення, все ж таки у 1742-у в Приураллі було зареєстровано 509 українських родин із Сумщини, Ніжинщини, Глухівщини, Харківщини та Полтавщини, Лубенщини, Гадячівщини.

Чи часто навідуєтеся у рідні місця, де пройшло ваше дитинство, починалася юність? Певно, не кожному це вдається. Багатьох пригальмовують вік чи недуги, віддаль, яка за нинішніх статків обходиться у відчутну копієчку. Та хіба мало ще інших причин?

А от для мене такі щорічні відвідини є обов’язковими. Ото на початку вересня і лаштуємося з братом на його автівці в ту дорогу. І так уже не один десяток літ. У нестримному чеканні домовлених і несподіваних зустрічей з ріднею, давніми друзями, знайомими, в передчутті лісових походів по гриби, вичікування з вудкою на копанках в очеретах можливого улову. Звісно, знову начуєшся різної всячини, більше — про негаразди. Молодь села не тримається, бо з роботою сутужно, а до столиці рукою подати, де робота завжди знайдеться. І крадії не переводяться, особливо вишукуючи повсюди металобрухт, і пияки псують нормальним людям життя. Запущені хати, садиби, городи печалять око. Їх немало. Батьки померли, а діточки й онуки від обійсть та землі не відмовляються, але довели все до гнітючої руїни. А хіба то діло, що селяни не тримають корів — нема випасів, ніде надбати сіна…

Мрію про той день, коли війна на Сході закінчиться і ми трохи більше часу зможемо приділяти розвитку українського суспільства. Адже нам потрібна визначеність, впевненість у тому, що затрачені зусилля не будуть марними. А нагода «впрягтися» може з’явитися у будь-який момент.

Наведу приклад. Нещодавно в Києві відбувся «круглий стіл» на тему «Українське козацтво як феномен державотворення та туристичний бренд». Його учасниками були Андрій Щекун, Євген Букет, Олена Денисенко, Ігор Кочергін, Тарас Чухліб... Фейсбучна спільнота відгукнулася на подію дуже схвально: «Давно очікуваний проєкт! У добрий час, хлопці!», «Не перевелися славні козаченьки!» або: «Про Дунай не забувайте! Про Маріуполь! Всі «крайні» точки української етнічної території повинні бути охоплені...».

А напередодні я прочитав інтерв’ю Олени Іванової з В’ячеславом Кушніром «Українська барва Північної Добруджі» («Чорноморка» від 7.09. 2019). У ньому співрозмовники, розповідаючи про українців румунського Придунав’я, також висловлювали цікаві ідеї: «Громада стала важливим чинником економічного і культурного розвитку регіону, а головне — не асимілювалася в полікультурному середовищі. Розвиваючись як етнічна група у ХІХ столітті серед інших груп, вона не тільки зберегла свої класичні традиції, а й створила своєрідний варіант української культури в новому природно-географічному, мовному та культурному середовищах...». І детально повідали про Задунайську (або Дунавецьку) Січ. От вам і одна з «крайніх» точок козацької України.

Не так давно ми були вражені актом самоспалення науковця з Удмуртії Альберта Разіна. Це сталося 10 вересня на центральній площі Іжевська (див. «ЧН» за 19 вересня).

Залишилося відеозвернення, у якому філософ пояснює причини свого вчинку: «Старшому брату настав час усвідомити, що всі імперії приречені. З історії ми знаємо, що впали всі держави, які претендували на вічне існування. Від розвалу їх не врятували ні багатство, ні репресії, ні воєнна міць. Причина — в ігноруванні соціальних закономірностей. Річ у тім, що будь-яка дія викликає протидію. Чим більше натискаєш на пружину, тим сильнішою буде віддача…». А ще науковець говорив про зверхнє ставлення Росії до підкорених народів. І засуджував політику лінгвоциту.

Ця стаття кардинально відрізняється від інших моїх статей, надрукованих раніше в газеті «Чорноморські новини». Під тотальну неоднаковість українців і московитів мені, нарешті, захотілося підвести математичну основу. Я вже багато років займаюся спробами математичного моделювання суспільних процесів, хоча справжній мій фах — це квантова механіка і квантова статистика. Вибори в Україні і вибори в Московії є яскравим проявом ментальності народів, їхнього потягу до свободи, до уявлення про свободу тощо. Стаття вперше в моїй публіцистиці містить деякі математичні формули. Але результатом застосувань цих формул до реального життя є числа, які можна порівняти, і ці порівняння на користь українського народу. Публікації такого формату не характерні для «ЧН». Але хто знає, може, на часі саме такі статті?

П’ЯНКЕ слово «свобода». Най-вища цінність для багатьох людей, найвища цінність для деяких народів. До таких народів найперше належать українці. Вся їхня історія — відчайдушне прагнення до свободи. Нація козаків, нація вільних людей. Козак — уособлення вільної людини — мрія пересічних українців від давніх часів. Хмельниччина, Коліївщина, Махновщина, Отаманщина, війна УНР з Московією, війна ОУН —УПА з Московією, Помаранчева революція, Революція Гідності, війна на Донбасі.

Хотілося б сказати, що жоден народ у світі не виявляв таких зривів в ім’я свободи, таких масових і тяглих у часі. Але це не відповідає дійсності. Є ще один народ, подіб-ний до українського. Це — поляки. Річ Посполита — фактично перша шляхетська республіка в Європі з виборним королем і повновладним парламентом — сеймом. Після третього поділу Речі Посполитої та практичного знищення польської державності все ХІХ сторіччя поляки повставали проти Російської імперії з інтервалом у часі, необхідним для народження й досягнення зрілого віку наступного покоління. Повставали в ім’я свободи власного народу. На відміну від українців, які найчастіше повставали заради волі, не пов’язуючи її з національним визволенням.

Після анексії Криму різко збільшилися потоки відпочивальників на морське узбережжя Одеської області. Це добре, що у нас ще залишилося так багато моря!..

Та не слід забувати, що територіальні апетити Росії аж ніяк не зменшилися. Й Одеса успішно може виконати роль «нового Севастополя». Адже Одещина (а особливо південь області) не менш інтернаціональна, ніж окупований Крим. Українці, росіяни, болгари, молдовани, гагаузи, албанці, чехи... Колись і німецьких колоній було багато, але після війни депортовані на Схід німці в основному виїхали на прабатьківщину, а ті, що залишилися, живуть у містах. Тому й кажу: з точки зору багатонаціональності порівняно з Одещиною Крим відпочиває. Щоправда, відсоток українців в Одеській області суттєво більший, ніж до війни 2014 року був у Криму.

Тетяна зранку зла: «постріляли» огірки. Забігла лише «на хвилинку», а сидить і сидить, ще й бубонить порожнє, що огірки цього року — як не кривий, то гіркий, не мала з чого вибрати. І ті, трясця його мамі, порвали кришки… Скільки праці котові під хвіст! Руки опускаються.

Юрко, її молодший син, вже підходив до воріт:

— Ма’, а що їсти?.

— Макуху гризіть!

— Чого ти так?!

— Невже в усіх трьох руки вивернуті, яєць не наб’єте на сковорідку?! Мати в них наймичка!

Турботливішої матері і вірнішої дружини я ще не зустрічала. Та як легко якась дрібниця виводить нас із себе. Ось і Тетяна ніяк не заспокоїться:

— Літо якесь, ніби з-за рогу мішком прибите: то спека, то дощі картоплю вимили. Чого ти яблука не збереш?

Це застілля у нас було нашвидкуруч, і все ж — встигли. У садку під розлогою черешнею — довгий стіл, а на ньому на великому блюді — традиційні запашні шашлики, червоне вино, великі жовті помідори й червоні мікадо. Обіч на невеличкому столику — кавун, диня, гора винограду з власних кущів.

Привід був приємний. До Одеси, до своїх дітей, сина Андрія з дружиною, моєю онукою Маринкою, приїхали наші свати — Танечка і Віктор. Усі четверо й завітали до нас, чим дуже порадували — бо ж рідня.

Після щирих вітань, обіймів, поцілунків, звісно ж, — до столу. Задзвеніли чарки — за зустріч, за здоров’я. Впереміж з розмовами пішли шашлики.

Невдовзі компанія розпалася за інтересами. Син Микола із зятем Андрієм, заядлі рибалки, певна річ, про своє — клює чи не клює і на яку приманку краще. Жіноцтво — сваха Тетяна Леонідівна, її невістка, а моя онука Маринка і моя донька Ірина — про свої жіночі справи: суконьки-рюшики і писк моди — якісь вихідні черевики без підборів.

Автори цих текстів, найімовірніше, нічого не знають одне про одного. Дописи з’явилися в соцмережах з різницею десь у тиждень. Чи, може, трохи більше... Але радує те, що ці молоді люди, громадяни України, мислять практично «в унісон». Судіть самі.

Олена, м.Одеса:

«Купую персики на Привозі: рожеві, червонобокі. Дають і скуштувати. Справді, солоденькі!

Питаю:

— Звідки привезли?

— Из Удобного. Знаете?

— Ну так, біля Паланки, знаю... Дякую!

Соцмережі дарують можливість активно спілкуватися людям з різних регіонів. І знаходити потрібні аргументи щодо ефективності тієї чи іншої концепції мовного відродження. Ось лише один текст, який замінює сотні мовознавчих публікацій.

Пише молодий одесит:

«Протягом двох років роботи у сфері короткотермінової оренди житла я спілкувався з людьми, що приїжджали до Одеси з найрізноманітніших куточків України і близького зарубіжжя. Більшість відгукується про наше місто з явним захопленням і не забуває додати, що хотіли б тут жити.

Раніше діалог на цю тему з «бажаючими залишитися», що приїжджали із західних областей України (з міст, які мені цікаві), відбувався приблизно такий:

— Серйозно? — питаю я. — Ти дійсно хотів би тут залишитися?

— Так, тут класно.

Після більш як п’яти років з моменту нападу Росії на Україну наша держава стоїть на роздоріжжі безпекової стратегії.

Рішення, ухвалені нині, матимуть визначальний вплив на її майбутнє.

З одного боку, у суспільстві надзвичайно високий запит на завершення війни та досягнення миру. Це природне прагнення, зважаючи на болісну ціну, яку Україна вже заплатила і продовжує платити за відбиття російської агресії та збереження власної свободи, незалежності, суверенітету й повернення територіальної цілісності. З іншого боку, останні соціологічні опитування Центру ім. Разумкова демонструють, що переважна більшість українців не готова йти на будь-які поступки агресору задля укладення миру з Росією.

У цей важкий і поворотний момент Україні не була б зайвою порада від одного з найталановитіших майстрів мирної безпекової стратегії у ХХ сторіччі — 40-го президента США Рональда Рейгана.

(Прив’язка до історії плюс сучасний креатив)

Статтю Петра Кралюка «Дивовижна доля італійця XVII століття. Пієтро делла Валле — той, хто хотів перетворити Україну на «економічний рай» («День» від 8.02.2019) я прочитав не відразу, а з деяким запізненням. Саме тоді, коли відзначався День нашої морської піхоти. Можливо, цей випадковий збіг і підштовхнув до певних висновків. Нагадаю про що йшлося в публікації.

«Спочатку делла Валле прибув до Константинополя (Стамбула), де вивчив турецьку й арабську мови. У 1615 році подався до Персії та опинився при дворі шаха Аббаса Великого. Там він відстоював ідею «козацької республіки» в Трапезунді. Його підтримував кримський принц-утікач Шагін Герей. Чи діяв делла Валле самостійно? Ймовірно, він був агентом італійського, зокрема венеціанського, купецтва, зацікавленого в переорієнтації торгових шляхів у Європі...».

Поет, котрий пише, передовсім, серцем своїм, завжди пророк. Хоче він цього чи ні. Душа його віща бачить те, чого не вгледить око. Бо душа відчуває. Душа — попереджує. Поезія, по суті своїй, часто є пророцтвом. А бува, незрідка, що це — як наче рятівне коло, кинуте нам невидимою рукою в ту хвилину, коли ще й гадки немає, що воно може знадобитися. У час, коли душа, немовби обплутана липким павутинням, робить крок над прірвою, не бачачи того провалля, в пору масового безголів’я, — читайте мудрих поетів. Їх естетична краса несе душевну гармонію, а їхня мудрість впорядкує думки. І, можливо, хоча б тоді ми придивимось, «це що воно за очмана» отам причаїлась, та навіть не дуже й ховається. Та заходимось виводити і знешкоджувати того шашеля, котрий шалено сточує всі ці роки древо нашого буття. Бо вже хилитається той стіл, за яким всує проголошуємо святі гасла й так бездумно гейкаємо, замість того, щоб з гасел тих зводити омріяну будівлю, та раненько до праці ставати…

Останнім часом дедалі частіше спадає на думку цей, винесений у заголовок, рядок з вірша Ліни Костенко, який багатьом невідомий, тому що багато хто взагалі не читає нині книжок, надто — поезії, натомість втелющується в телевізора — до потьмарення в мізках, та обрегочується, не тямлячи, що сміється таки із самого себе… До часу.

А пригадується, властиво, той день, коли уперше почув ці вірші — хоч минуло вже півстоліття… Й тоді знов постає перед внутрішнім зором натхненне обличчя славного вже під ту пору артиста, звучить його ледь приглушений, динамічний, з логічними наголосами і ще молодий голос. Той голос доносить до сердець… ні, не слова, й навіть не так думки, як биття Поетового серця.

Причини нереалізованості свідомих українців можуть бути різними. Скажімо, життя виявилося надто коротким. Або людина народилася не в той час. Душа поривається сказати правду, але... доводиться мовчати. Свого часу зустрічав багато таких на теренах Росії. Це були діти політв’язнів та репресованих. Батьки виховують своїх нащадків у патріотичному дусі, але атмосфера в місцях заслання задушлива. Юні українці або переїздять на батьківщину предків, або решту життя мовчки страждають від нереалізованості. Та й в українських умовах далеко не кожен регіон дозволяє реалізуватися в національному сенсі. Навіть тепер.

Ось переді мною книжечка віршів Олеся Степаненка із символічною назвою «Свічечка». Її видав батько після смерті сина. Життя юного поета обірвалося в 2004 році, коли Олесю сповнилося лише двадцять. Загинув мешканець харківського містечка Дергачі на залізничній колії. Обставини смерті досить загадкові. Є версія, що вбили. У 2014-у і в Криму, і на Донбасі жорстоко вбивали за патріотизм. Скажімо, Дмитро Чернявський з Донецька загинув у 22 роки. Степана Чубенка з Краматорська сепаратисти вбили, коли йому було лише сімнадцять. У 2004-у на Харківщині було не набагато краще, хіба що вбивали не так відкрито. Робили це досить підступно, використовуючи багатющий досвід імперії. І навіть били (роблячи цим перше попередження) так, щоб жертва не встигала розгледіти злочинців-нападників. Так і з Олесем Степаненком було.

Незадовго до смерті він, лежачи в лікарні, писав: «Нема майбутнього у мене. На превеликий жаль, нема... Єдине, що мене чекає, — могильний холод і пітьма. Вже не створю більш ні рядочка я віршів — цих маленьких див. Так званих друзів заспокою і не так званих ворогів».

(Як пора відпусток актуалізує мовне питання і як поступово «притираються» регіони)

Не знаю, наскільки ефективним буде на практиці новий «мовний» закон, але те, що він уже збурив частину суспільства — це точно. Наткнувся на цікавий допис та його активне обговорення у соцмережах і тепер з раді-стю ділюся інформацією з читачами.

Нещодавно у соцмережах прочитав лист волонтерки із Запоріжжя Люби Леонової. Він мимоволі фіксує добрі справи, привнесені в наше життя цією найшляхетнішою кастою України. Спонукає замислитися... Адже цієї «касти» раніше не було. То що ж сталося? Волонтерство народилося на Майдані як поштовх вищої сили, як своєчасна підказка Бога? Послухаємо цю дивовижну жінку.

«... П’ять років я робила те, що було потрібно Україні. Не купилася і не здалася навіть тоді, коли повітря на вдих не вистачало... Коли обпльовували, я піднімалася з бруду і йшла далі. Збирала... Просила... Ходила по школах, по людях, писала оголошення, які, траплялося, нищили через лічені хвилини... Йшла на телебачення і в редакції газет. Сортувала, тягла, складала, завантажувала буса разом з хлопцями. В мене все виходило — бо ви, мої друзі, були поруч всі ці п’ять років. Дякую вам!»

Далі Люба торкається актуальних волонтерських проблем.

Володимир Великий, Леонід Мудрий і Петро Віщий

Володимир Васильович Щербицький, незаперечно, — видатний державний і політичний діяч України другої половини XX сторіччя. Той факт, що державна діяльність Володимира Щербицького припала на радянські роки, не може перекреслити його видатного внеску в економічний і культурний розвиток України. А що знаємо ми, що знає молоде покоління українців про цю непересічну особистість, яка стала предтечею незалежності України? Коли ж, нарешті, українські книжкові видавництва навчаться заробляти свої гроші, віддаючи шану видатним постатям України?

Так само Леонід Данилович Кучма як державний і політичний діяч України заслуговує на те, щоб його життєвий шлях, труди і досвід стали надбанням не тільки політології, а й широкого народного загалу. Сам Леонід Кучма дуже вірно ставиться до необхідності знати історію своєї країни і народу.

Хто не пам’ятає про кайдашеву грушу, довкруж якої в сім’ї зчинялося стільки сварок?! І це між своїми, рідними. Що вже й казати про чужих людей, яким судилося жити по сусідству?..

Багато хто з нас, малоземельних (а такими є всі власники дачних нарізів і присадибних ділянок), конфліктував із сусідами за межу. Мені особисто заважає старезна сусідська шовковиця на городі, якраз на межі, яка кроною нависає над моїми кущиками аґрусу, хоча, зізнаюся, із задоволенням ласую жменею-другою смачних ягід, знятих з дерева з мого боку. А ось сусідка справа нещадно обрізає секатором гілочки моєї молоденької абрикоси, яка ще не дала плодів, але пішла вгору й роздалася в ширину, вже заглядаючи їй у двір. Коли її садила, не подумала, що вона буде такою розлогою й пишною...

В історичному романі просвітянки із Чорноморська Валентини Сидорук «Кумар над Кодимою» є епізод (він стосується приблизно 1925 року), коли матрос-інвалід у тільняшці й безкозирці співає пісню на мелодію відомого «Яблучка»:

Гей, яблучко називається!
Москаль всіх загнуздав
Та й катається...

Таке й справді тоді співали — і саме українською мовою. На сміливого морячка відразу накинулася станційна міліція: «…він одержав два удари по обличчю й упав закривавлений. Чоловік був без ніг — жалюгідний обрубок людського тіла, у якому билося хоробре серце...».

Це дуже символічний епізод, який змальовує протест Одещини проти окупаційної політики більшовицької Росії.

У пригодницькому фільмі «Мурка» (режисери Антон Розенберг і Ярослав Мочалов) є чимало епізодів, коли представники «блатної» Одеси спілкуються українською мовою. Ні, найкрутіші там, звісно, російськомовні, але ті, хто прибув до «перлини біля моря» з навколишніх степових хуторів, усе ще розмовляли мовою дідів-прадідів. Ще при першому перегляді фільму (він вийшов на екрани в 2017 році) думав: як же так сталося, що величезне «українське море», про яке колись з такою пошаною говорив відомий єврейський діяч Володимир Жаботинський, не зупинило московської навали? Як сталося, що згодом залишилися лише ось такі поодинокі протестувальники, як той морячок? А відповідь проста: більшовики вміло використали багатовіковий імперський досвід Росії. Українці ж училися «на ходу»... До того ж, суттєву підтримку радянській владі тоді надавало єврейство, хоча, теоретично, воно могло б зайняти цілком достойну «нішу» і в незалежній українській державі. Так чи інакше, українці були відкинуті на степові хутори та в лісові масиви на півночі області. А в самій Одесі чекісти поступово «розбиралися» з греками, євреями, болгарами, росіянами та зросійщеними українцями.

 (Про мову нової вистави Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька)

зойк розіпнутого слова…

Ігор РИМАРУК.

…Його наздогнали вже біля гардероба.

— Іване Петровичу, ви ж куди? А як же друга дія?

— Спасибі, я так постою, — відповів по-одеськи, але похмуро. — Мені вже достатньо!..

— Невже вам не сподобалось? Того ви й програмку пожмакали?

— Вибачте, це від хвилювання. — Розгладив аркуша, підніс близько до очей. — Ось… (читає вголос): «Віталій Ченський, «Енеїда»-ХХІ, епічна травестія». Здається, я не туди втрапив… Піду, розповім пану Вергілію…

Передвиборна кампанія наочно продемонструвала поляризацію українського електорату.

Нічого дивного в цьому нема: кожні вибори (в інших країнах теж) до деякої міри розколюють суспільство. Різні люди, різні погляди... Але є особлива, «південно-східна», розколотість, яка відрізняється від центральної та західної. Вона безпосередньо стосується ідентичності.

Люди в Києві, Львові, Полтаві швидко помиряться після виборів. А якщо й ні, то швидко знайдуть собі інших друзів. В Одесі ж поляризація електорату має імперський присмак. Тут розкол надовго, аж поки не зміниться ідентичність. Про це постійно нагадують ті, хто повірив у незворотність Майдану, у торжество ідеалів Революції Гідності. А революція від початку передбачала мовну толерантність. У Києві половина, а то й більше учасників буремних подій 2014 року розмовляла російською. І ніхто не дорікав їм.