Матеріали з рубрикою «Ракурс»

Якщо на початку п’єси на сцені висить рушниця, то до кінця п’єси вона повинна вистрелити. Втім, цитувати російського письменника зараз не на часі. Звернемося до творчості письменника американського, майстра горора і трилера Стівена Кінга. Реалії його знаменитого роману «Протистояння» далекі від тих, які нас оточують. Але суть ненависті описана так, начебто Кінг писав роман під обстрілами в Харкові або в Сєверодонецьку.

Куди рушниця вистрелить?

Спрощено сюжет роману Кінга можна подати як протистояння двох спільнот громадян, що вижили після хвороби, яка умертвила дев’яносто відсотків населення США. Одну спільноту об’єднує вірність свободі, закладеній в американській конституції. Другу — страх перед фюрером, уособленням вселенського пекла. Роман побудований на очікуванні нападу сил зла на територію свободи. Її населення за рішучістю вбивати ворогів, за підготовкою до війни, за озброєнням і за пропагандою ненависті дуже поступається війську фюрера.

Мова — зброя! Але ж не ганебна мова, бо ганебна (нецензурна) — лише послаблює.

Із чиїх тільки вуст не звучать у ці дні матюки?! Телеканали навіть не «запікують» (не приглушують) ці ганебні слова. На кого ми перетворюємося? З ким уподібнюємося?! А з нашим ворогом.

Влада добре робить, що не публікує офіційну статистику наших втрат. Не тому, що нам краще не знати правди, а через те, що цифри жодним чином не описують реальні масштаби українського горя.

У визвольній війні статистика позбавлена сенсу. Вона колись буде корисною для істориків, але в цей конкретний момент не має жодного значення. Бо якщо цифра загиблих на фронті захмарно висока, це не означає, що ми складемо зброю і капітулюємо. А якщо наші втрати значно менші, ніж у росіян, це не означає, що вже завтра ми відсвяткуємо перемогу. У нас немає іншого виходу, ми мусимо битися, і жодна статистика нас не зупинить.

Ми полюбляємо розповідати, «як було колись…». Ідеться переважно про місцеві історії. Вони різні і їх вдосталь.

Звернув увагу на репліку мого земляка, що, мовляв, колись у селі, якщо господарі відлучались на деякий час, хату колодкою не запирали. Достатньо було на порозі перед дверима поставити перешкоду (палицю чи коромисло), і до житла ніхто не заходив. Таке було ще на початку 60-х років минулого століття.

Дату вторгнення російських військ в Україну 24 лютого 2022 року частина оглядачів-міжнародників вважає початком третьої світової війни. Дві такі війни у минулому столітті були війнами ресурсів. Точніше, ресурсів, які супротивникам вдалося мобілізувати для війни. У Першу світову йшлося, переважно, про кількість солдатів в окопах. У Другу — про сукупність людських і промислових потенціалів. Виходячи з цього, експерти намагаються передбачити розвиток подій і результат світової війни у ХХІ столітті.

Про готовність до жертв

Росія та її умовні союзники в рамках більшості прогнозів безумовно програють. Сукупні ресурси цивілізованих країн у рази, а може, і в десятки разів, перевершують сумарні можливості диктатур та автократій світу. Не кажучи вже про технологічну перевагу буквально в усіх секторах військово-промислового комплексу. Є, щоправда, в таких оцінках одна «закарлючка», розмов про яку уникають. Готовність до людських жертв.

Злочинний напад кремля на Україну викликав зовсім не ту реакцію, на яку чомусь сподівався ослаблий розумом «вождь» московії. Цю ординську акцію світ назвав «харакірі для рашки». Цивілізовані люди побачили у діях путлера і гітлера багато схожості. Визначили режим рашки як фашистський. Виникло одразу й слово — «рашисти».

Так званий захист російськомовних людей перетворився на суцільне їх знищення у Харкові, у Маріуполі, на Донбасі.

Про деталі наступальних бойових дій не можна писати, щоб про наші плани не дізналися вороги. Місця попадання російських ракет і снарядів не можна знімати, щоб не дати противнику уточнювати координати цілей. Обговорювати переміщення наших військ і військової техніки — табу. Такі обмеження свободи слова під час війни виправдані, законні і справедливі.

Небезпечні ігри

Але в політичній царині — інші правила. Чиновники, які відповідають за безпеку, запросто можуть злити в пресу «компромат», що підриває єдність воюючої країни. Бо ж демократія. І сьогодні легше людину змішати з болотом, ніж завтра виграти у неї на виборах. Такі методи до пори до часу були виправдані існуванням в Україні «п’ятої колони», яка відкрито співпрацює з ворогом. Справилися. Проросійські партії позбавили засобів пропаганди, притягнули до відповідальності їхніх лідерів. Потім ці партії законодавчо заборонили.

З невідомої причини політичні та військові аналітики, у нас і за кордоном, через тиждень після вторгнення російських військ в унісон оголосили 9 травня «сакральною» або переломною датою у воєнних діях. На Заході багато хто був упевнений, що після провалу триденного «бліцкригу» в лютому росіяни до свого «дня перемоги» все ж постараються домогтися очевидного успіху.

США вступають у третю світову війну

В Україні намагалися передбачити, чого чекати від ослабленого, але такого, що не втратив боєздатності, ворога. У тому, що успіх нашої країни у воєнному протистоянні агресорові можливий тільки за допомогою і за підтримки союзників, не сумнівався ніхто. Але багато чого залежало від форми підтримки. Тепер стало зрозуміло, як нас підтримуватиме під час війни головний союзник — Сполучені Штати Америки. 9 травня президент США Джозеф Байден підписав схвалений Конгресом «Закон про ленд-ліз на захист демократії в Україні 2022 року» (на знімку).

За службовим обов’язком доводиться іноді повертатися до відвалів словесної руди. У тому числі й ідеологічної. Внесок у подібні теорії і розробки 1990-х колись робили мої друзі і я особисто. Чинні і колишні викладачі історичних дисциплін, ми намагалися в глибині століть відшукати коріння того, що оформилося потім у так званий рашизм. Згадували Орду, російський імперіалізм, радянську владу і таке інше.

Кайданки, праска і паяльник

Але історики, особливо археологи, добре знають, що багато відкриттів лежать не в глибині, а на поверхні. А екскаватор на розкопках здатний наробити більше шкоди, ніж бути корисним. Зокрема, знищити цілий культурний пласт. Для пояснень путінського експансіонізму, звірств у «збиранні російських земель» і протистояння із західною цивілізацією зовсім не обов’язково згадувати Орду, московських царів і більшовиків.

Російські політологи давно вже зробили висновок, що «Украина с плодородным черноземом, с богатым Донецким бассейном, с плотным населением и выходом в Черное море великолепно может существовать как самостоятельное государство без Великороссии, но что последняя, загнанная в Сибирь и тундры, отрезанная от Черного моря и прижатая к берегам Ледовитого океана, не может обойтись без Малороссии».

У 2015 році князь Дмітрій Шаховской, заявивши разом з іншими представниками голубої крові на еміграції підтримку Путіну, додав: «Это не означает, что Украина – это Россия. Но это означает, что Украина воспринимается как часть России. Воспринимается как что-то единое с Россией».

На філологічному факультеті ОНУ — новина. Кафедру української літератури доповнили й донайменували. Тепер має бути кафедра української літератури та компаративістики.

Ну то й що? Це вартує уваги у час війни? Більше того, всі дійові особи локального збурення задоволені. Розумом розумію логіку подій, прагматику того, що відбувається, може, навіть недоречність моїх міркувань, коли погань убиває наших людей, загиджує собою нашу землю. Але так буде не завжди. Ми переможемо! Сумнівів тут бути не може. Як і в тому, що україноцентричне гуманітарне знання — альфа й омега державницької ідеології — має бути збережене, має розвиватися і в час війни. Ентузіазм, самовідданість до самопожертви, героїзм не є довготривалими, передовсім серед тилового загалу, компенсаторами ідеологічних переконань, «розмити» які значно легше, ніж виховати і сформувати…

Ці нариси з’явилися після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну на фейсбучній сторінці науковця Інституту української археографії та Інституту історії НАН України Наталії Старченко. В них відома укра-їнська історикиня по-новому осмислює питання взаємодії української та ро-сійської культур, про які у свідомості більшості навіть освічених українців існували стереотипи, що створювалися багато десятиліть і навіть століть.

Російські інтелектуали й Україна

Російський релігійний мислитель Георгій Федотов через одинадцять років по революції написав на еміграції статтю «Будет ли существовать Россия?».

Незадовго до нападу росії на Україну я опублікував статтю під назвою «Битва за історію і формування ідентичності: фальшиві новини протистоять професійним новинам». Зараз, коли бойові дії розгортаються на повну, зрозуміло, що цю розмову варто продовжити, щоби проаналізувати трьох її головних акторів: росію, Україну і так званий «колективний Захід». Ця розмова про світ, у якому ми живемо, світ, який стикається з величезними проблемами, пов’язаними з чесністю та гідністю.

Росія — міжнародний терорист,
а російське суспільство — співучасник злочинів путіна

Напад росії на Україну виявив безліч проблем у взаєморозумінні та пошуку точок дотику в глобалізованому світі. Якщо ми не знайдемо способу зрозуміти одне одного, ми просто знищимо нашу планету. Почати варто з визначення «українська криза». Це не криза. Це — війна. І почалася вона не у 2022 році, й навіть не у 2014-у. Насправді вона ніколи й не закінчувалася, вона триває століттями, відколи стало можливим говорити про історію України та історію росії.

Я невимовно вдячний журналістам та оглядачам за репортажні й аналітичні матеріали. Ними всі ми живемо вдень і вночі. Моє ж нинішнє слово — для тих, хто хотів би поглянути на новітню російсько-українську війну крізь призму окремих уривків із Біблії. Бо в багатьох із нас очі, відірвавшись від екрана комп’ютера чи телевізора, вдивляються з надією все-таки в Небо…

«Багато пророків і праведних хотіли бачити, що ви бачите, і не бачили, і чути, що ви чуєте, і не чули» (Мт. 13:17).

Як історик України я маю багато контактів з російськими істориками: як-не-як, історії наших двох країн пов’язані між собою. Так само я знаю багато австрійських, американських, ізраїльських, німецьких, польських та інших істориків, які займаються нашою історією. Від початку війни вони шлють мені листи, розпитують, чи моя сім’я і мої студенти у безпеці, та пропонують нам допомогу.

А тепер вгадайте, скільки з них є російськими істориками?

26-27 березня ми стали свідками «історичних» виступів двох глав держав. У Королівському замку Варшави народи світу порадував промовою президент США Джозеф Байден, а наступного дня журналістам «опозиційних російських засобів масової інформації» подарував інтерв’ю Президент України Володимир Зеленський. Як думаєте, чи не занадто багато в невеликому абзаці лапок? Як на мене, навіть замало.

Про зміну режиму — ні слова

Зеленський і Байден, кожен на свій лад, прагнули сказати менше по суті, але якомога голосніше про те, що не потребує промов. Тобто про те, на яких умовах можна зупинити війну. І що для цього треба зробити. Визнати, що від єдиної наддержави в цьому сенсі нічого не залежить, визнати, що для зупинення війни Україні необхідно зникнути з політичної карти світу, — не можуть ні Байден, ні Зеленський.

Россия не хочет войти в дружную семью народов,
она хочет быть зловещим примером...
                Петро ЧААДАЄВ.

Агресія московії проти України вкотре поставила питання важливості визначення критеріїв нашої національної ідентичності, нашого ставлення до російської мови і культури загалом, мовної пропорції на теренах України і, зрештою, нашого духовного здоров’я й безпеки — речей, над якими мало замислюється пересічний українець. Ми повинні чітко провести межу з росією не тільки територіальну, але й ментальну, й у цьому сенсі наша культура та мова і є тим духовним водорозділом, які роблять нас унікальними і неповторними.

Погоджуючись з прибічниками ліберальної доктрини, що поняття політичної нації допускає полікультурність, а отже співіснування різних мов та етнокультур, ми повинні визнати важливість як цементуючої у державі саме української мови, яка є також нашою візиткою у цивілізований світ. Не всі носії російської мови навіть після російської агресії відмовляться на користь української, і нам ще не раз доведеться червоніти перед представниками інших зрілих націй за своїх індиферентних співвітчизників, котрі позиціонуватимуть себе як громадяни України. Але це тема окремої розмови. Зараз же хочу повернутися до оцінки російської культури загалом і висловити свої міркування, можливо й полемічні, що виникли у перші дні широкомасштабної війни держави-монстра проти України як реакція на деякі крайнощі у сприйнятті моїми співвітчизниками російської культури, віддаючи перевагу перш за все тій її складовій, що розвивалася не в останню чергу як європейська візія й антитеза державній доктрині.

Про російсько-українські політичні взаємини

Минуло вже три місяці, як відійшла в кращі світи моя дорога матуся, а наша славна поетеса і громадська діячка Галина Могильницька.

Хочу, щоб знову для всіх нас прозвучало її розумне та виважене слово, що й нині є таким актуальним. Уважно прочитайте статтю Галини Могильницької «Цілував яструб курочку… (Про російсько-українські політичні взаємини)», яка була надрукована в «Чорноморських новинах» ще у 2000 році.

Ярослава РІЗНИКОВА.

У Росії розпочалася чергова антиукраїнська істерія під кодовою назвою «защита прав русскоязычного населения».

Російські «думці» зчиняють галас про дискримінацію цього «населення», а посол Російської держави в Україні І.Абоїмов геть недипломатично погрожує з екрана телевізора, що Росія «будет принимать серьёзные меры, чтобы защитить права рускоязычных, в том числе и украинцев». Отакої!

Тридцять років тому в Англії видали роман Роберта Харріса, а через два роки з'явилася його екранізація — класика «альтернативної» історії — телефільм «Фатерлянд» (Вітчизна, Батьківщина). Одна із сюжетних ліній — майбутнє, в якому Гітлер зберіг владу і дожив до 75 років. Злочини нацистів засекречені, архіви знищуються або в руках гестапо.

Як лікувати майбутнє

Охочі можуть подивитися фільм з Рутгером Хауером. Але інтерес для нас становлять не актори першого плану, а те, як у кіно показаний німецький народ, що зберігає в умах і душах нацизм. У «Німеччині альтернативного майбутнього» ніхто не знає і знати не бажає про злочини гітлерівців, зокрема про конференцію 1942 року у Ванзеї, де верхівка Третього Рейху постановила «остаточно» вирішити єврейське питання. У те, що євреї виїхали з Німеччини невідомо куди, вірить усе населення. Американській журналістці, яка передала президентові США справжні документи, дивом вдається уникнути смерті.

Коли говоримо про причини російської могутності (від якої сусідам анітрохи не легше), то не забуваємо сказати про відносну ефективність авторитарної моделі. Цар, генсек чи президент щось задумав — і народ усе беззастережно виконує. Але зазвичай не кажемо про ефективність брехні, яка у поєднанні із стрункою вертикаллю влади є надзвичайно потужною зброєю.

Брехня в Росії — більше, ніж пальне. Вона є одночасно і локомотивом, і навіть зодчим.

У 1982 році перебував у відрядженні в Красноярському краї. Й ось в одному з магазинів селища Ідринського несподівано почув українську мову! Групка людей різного віку розмовляла між собою так, ніби приїхали десь із Київщини чи Кіровоградщини. «Ви з України?» — з надією запитав. — «Ні, ми — мордва. А ось вона, взагалі, німка...». Виявилося, що це люди не місцеві, а з якогось тайгового селища, де переважають українці. Тому й представники інших народів (включаючи німців та росіян) вивчили українську. У згаданій компанії українців зовсім не було, але ж мова наша звучала!

Тоді вперше дізнався, що в Красноярському краї живуть ерзяни. Хоч термін «мордва» російська влада поширює і на мокшан.

Я не знаю, чи буде війна. Думаю, сьогодні цього не знає ніхто, навіть її основний винуватець, Той-що-в-Кремлі-сидить.

Щодня змінюється забагато факторів, які почергово то підтверджують неминучу ескалацію, то дозволяють зітхнути з полегшенням. Мабуть, саме на такий ефект ця зловіща тактика й розрахована: від цих емоційних гойдалок ми маємо настільки втомитися, щоб аж вигоріти й збайдужіти. Тоді й буде ідеальний момент для повномасштабного вторгнення.

Після того, як на січневих переговорах Заходу не вдалося переконати Росію знизити градус напруги і домогтися деескалації, моментально виникло питання: що далі? Ультиматум про переділ світу (з вимогою закріпити «гарантії безпеки» письмово) передбачає єдину альтернативу — військово-технічну. У яких формах це буде втілено, на думку Путіна, потрібно визначити терміново. Інакше смертельно переляканий Захід схаменеться і знайде консолідовану відповідь.

Евакуація сімей дипломатів

Фантастичні рішення, які пропонують кремлівські силовики, як-от розміщення ракет з ядерними боєголовками в Нікарагуа, на Кубі й у Венесуелі, відсилають світ до часів Карибської кризи 1961 року. Але є відмінності. Жодна зі згаданих країн не горить бажанням захищати своїми грудьми «безпеку» Кремля ні за які гроші. За допомогою «приватної» армії Вагнера можна спровокувати новий конфлікт на Близькому Сході або в іншій частині світу, але це вимагає часу. А часу нема.

Один з варіантів біологічної ідентифікації людей — це ідентифікація їх за групами крові.

Розглянемо найпопулярнішу систему ідентифікації груп крові за антигенами А і В та резус-фактором. Для першої групи крові характерна відсутність обох антигенів, другої — наявність на поверхні еритроцита антигена А, третьої — В, четвертої — обох антигенів А і В. З урахуванням наявності або відсутності у кожної групи крові резус-фактора маємо вісім груп крові. Частоти — частки населення з даною групою крові у відсотках, з якими зустрічаються різні групи крові у різних народів, — різні. Для споріднених народів ці частки ближчі. Для неспоріднених — відрізняються більше. За цим показником можна з’ясувати ступінь спорідненості різних народів.

Громадянська мережа «Опора» 16 років системно спостерігає за тим, як будується демократія в Україні. Насамперед електоральна. Строк великий. Уже хоча б для того, аби допомогти українцям увімкнути довгу пам’ять. І не робити одних і тих же помилок, обираючи країні владу, а собі — майбутнє.

Політична ситуація загострилася. Вже зараз чинна влада й опозиційні сили працюють на парламентські та президентські вибори, що наближаються, задіявши всі наявні ресурси. Енергетична й управлінська кризи, вибухнувши, вкотре винесли на порядок денний запитання: чи вдасться Зеленському утримати владу і якщо ні, то в який саме спосіб її буде передано наступникам — у мирний, на виборах, чи знову на Майдані?

Без науки і кроку не ступиш. Поговориш зі знаючою людиною, зрозумієш, що одні пішли від мавп, а інші — не встигли. Але це для першого класу церковнопарафіяльної школи. Тим, хто старший, Владислав Сурков з Кремля пояснив: імперії за законами природи повинні розширюватися. У світі зникає порядок, зростає ентропія, а супроти основ термодинаміки не попреш.

Саміт по закритій лінії зв’язку

Путін, роботодавець Суркова, на пальцях пояснив, як зупинити зростання ентропії. Треба повернути і зміцнити порядок, втрачений після «глобальної катастрофи ХХ століття». І ці пояснення — не теорія, а керівництво до дій. Спочатку Росія захоплює п’яту частину Грузії, трохи згодом окуповує українські Крим і частину Донбасу. Потім допомагає відновити порядок у Сирії, в Лівії і далі — в Африці. Все за наукою. От тільки безладу стає не менше, а більше. Ймовірно, тому, що в Європі та за океаном зараз розуміють порядок не так, як у Кремлі. І по змозі чинять опір відновленню Радянського Союзу.

Українські ЗМІ є досить специфічними — надто вже щедрі на негатив. Часом здається, що комусь дуже вигідно, щоб населення й надалі «атомізувалося», втрачало здатність до об’єднання. Тоді олігархи зможуть жити спокійно ще не одне десятиліття.

Погодьтеся: важко зарядитися позитивом, прочитавши зранку ось таке: «На Одещині невідомі напали на депутата та його дружину» / «В Мелітополі в сміттєвому контейнері знайшли тіло немовляти» / «На Київщині фейкові інвестори обікрали фермера» / «Неповнолітня дівчина вбила свою матір...» / «На Дніпропетровщині школярка спалила прапор України» / «Росіянин зняв прапор України з будівлі у Вінниці»...

(Одеська влада могла б підтримати цей патріотичний острівець, але...)

Прописна істина: якщо прагнеш миру, спокою та гармонійного розвитку для своєї країни — якомога далі дистанціюйся від Росії. Розумні люди про це говорять на кожному кроці. Але декого досі треба переконувати. Відомий поет Борис Херсонський про перлину Причорномор’я — Одесу — сказав так: «Багато хто живе міфом Одеси. Але це нетолерантне місто. І ніколи не було толерантним. Воно увійде до України, деконструювавши свій міф...».

Це дуже схоже на правду. Але цікаво, хто займатиметься деконструюванням глибоко закоріненого міфу? Мабуть, найкраще було б довірити цю відповідальну роботу одеській владі. У них і практика, і зарплати хороші. А владі варто спертися на патріотичну громадськість. Найкраще — на людей з багатим особистим досвідом спілкування з «русским миром». В умовах Одеси — це вимушені переселенці з Донбасу та Криму.

Таке питання, на жаль, можна поставити в нинішній непростий час і щодо інших сфер нашого життя. Пріоритетом ж мого вибору й бажанням поділитися думками-враженнями з читачами є сьогодення сільського життя, його укладу, в якому особливе місце посідає, скоріше — посідала, споживча кооперація. Мабуть, для багатьох, якщо не більшості, з теперішнього покоління це terra incognita, а ще не так давно вона була важливою ланкою — і, я впевнений, об’єктивно — суспільно-економічних відносин у державі.

На початку 90-х років минулого століття споживча кооперація України була багатогалузевою системою, яка мала в своєму підпорядкуванні розвинуту мережу торговельних, промислових, автотранспортних, заготівельних, будівельних підприємств та об’єднань, об’єкти соціальної сфери, науково-дослідні та навчальні інститути, технікуми, училища, чітку систему управління, засновану на статутних демократичних засадах від сільського споживчого товариства до Укркоопспілки у столиці.

Реальний екскурс у недавню історію

Як п’ята за потужністю промисловість Європи розсипалася на непрацюючі території та пустопорожні будівлі? Як могли падати десятиліття поспіль (1991-1999 рр.) обсяги її продукції? Як вижили люди, заборгованість за зарплатами і пенсіями яких досягала двох-трьох років? Нарешті, чому країни колишнього соцтабору наближаються до рівня економіки Євросоюзу, а ми взагалі випали з європейського потягу, що все далі від’їжджає від нас?

Нагадаю, що у 1990-ті зупинилася і була фактично ліквідована більшість об’єктів промисловості — обсяги виробництва впали майже втричі (найглибше падіння у легкій промисловості — у десять разів).