Матеріали з рубрикою «Ракурс»

Фахівці сільського господарства дедалі частіше б’ють на сполох, адже цілком можлива ситуація, коли вже за півтора роки в Україні не залишиться корів та свиней, дефіцитною стане й інша худобина та птиця. А здолає їх не люта закордонна хвороба — селяни самі пустять худобу під ніж і сто разів відхрестяться від того, щоб заводити її у майбутньому.

Пояснення банальне: 1 січня 2015 року набувають чинності положення закону «Про безпечність та якість харчових продуктів», які забороняють продаж сирого молока, сиру домашнього виробництва та м’яса тварин подвірного забою. На думку експертів, які взяли участь у засіданні Національного прес-клубу з аграрних та земельних питань, ці нововведення можуть поставити під загрозу саме існування тваринницької галузі в нашій країні.

Україна активно вирішує продовольчу проблему. З найвищих трибун лунають заяви про те, що наші аграрії здатні нагодувати не лише наших співгромадян, а й усю Європу. Водночас на прилавках вітчизняних супермаркетів удосталь овочів та фруктів з інших країн. Парадокс?

І йдеться не про банани та іншу чужоземну екзотику. Не ростуть вони у нас, і на це слід зважати. Тому нема нічого дивного в тому, що її, ту екзотику, імпортують. І добре, що привозять багато та у великому асортименті. Та мова про інше — про картоплю. Це вже наш другий хліб. Картопля росте практично в кожному городі, а при цьому нерідко її доставляють аж із далекого Єгипту.

Під час так званого «врегулювання майнових відносин на селі», до селянських паїв… багато чого не потрапило. У поспіху або й цілком свідомо організатори розподілу  «забули» про рахунки сільгосппідприємств у банках, добрива, будматеріали, молодняк худоби й чимало іншого колективного добра. Куди поділися ті мільярди, державу тепер, очевидно, не турбує. Як і доля сотень тисяч гектарів лісосмуг.

На Одещині свого часу за державні кошти було висаджено майже 50 тисяч гектарів лісосмуг. Нині цей виличезний масив, що складає майже сьому частину всіх подібних насаджень в Україні, по суті безгоспний. Як і в інших областях країни, землі під лісосмугами в нас віднесено переважно до земель запасу, резервного фонду та загального користування і передано на баланси сільських та селищних рад. Щодо самих насаджень, то взагалі не зрозуміло, чиї вони. Місцеві органи влади не мають ні фахівців, ні фінансових та технічних засобів, щоб доглядати за цим добром. Не мають вони й права самостійно визначати хоча б тимчасового власника нічийного майна. Держава, яка створила це майно й подарувала його колгоспам, робить вигляд, що їй байдуже до подарованого. А той, кому подаровано, давно помер (вибачте, з державної волі)!

За старих часів навіть мови не було про водогони. Люди пили воду з річок, берегових копанок, криниць. Останні прославлялися в казках, думах, загадках. Особливої звучності вони набули в піснях. Степова, козацька, чумацька, дідусева, татова… Прикладів дбайливого ставлення народу до криниць — безліч. І маленька дитина усвідомлювала, що вода — то її власне життя, наснага, здоров’я і фізична сила.

Особисто мені не раз згадується повоєнне дитинство. Жили в селі Коробчине Новомиргородського району (Кіровоградщина) дід Часник та баба Часничиха. Мов пара голубів — заздрили люди. Моєму вітчиму Іванові Терентійовичу Дануці ще й якимись далекими родичами доводилися. Тому не було жодного вівторка, щоб ми не йшли в гості. Та й причина була вагома. Тамтешній базар славився на всю округу. А Іван Терентійович уподобав, було, торгівлю живністю. Там купить, там продасть… Приятелями у нього були цигани та заготівельники, яких не раз і не два брав за петельки, доводячи, що корова чи телиця не якась там паскудна коза, котра наводить жах на людей своїм постійним криком «ке-ге-бе», а добросовісна велика рогата худоба. І дає відро молока за один удій та гарний приплід. Врешті, з червоними долонями (торгувалися так, що виляски було чутно на весь базар) й охриплими від крику голосами йшли пити могорич до привітних та гостинних Часників.

З настанням травневих свят в Україні офіційно розпочався туристичний сезон. Одеса також не залишилася осторонь від цього багатогранного явища і гостинно зустрічала численних гостей з близького та далекого зарубіжжя, пропонуючи їм цілу низку різноманітних послуг. І повірилося, що таки справді спрацьовує розрекламований на міських білбордах лозунг про те, що «Одеса — то усмішка Бога», а міські вулиці та площі, особливо в центрі, раз по раз заставлені припаркованими величезними автобусами туристичного класу з переважно іноземними номерами. Здалося, що залишається тільки плескати в долоні та радіти...

Аж раптом — дзвінок. У телефонній трубці схвильований голос чергового адміністратора одного з відомих у місті готелів: «У нас скандал. Замовили для поселенців з Москви оглядову екскурсію у туристичній фірмі, з якою співпрацюємо вже декілька років, і ті, за домовленістю, надіслали екскурсовода, який виявився зовсім не підготовленим. А на просте запитання гостей, чому в Одесі сходи мають назву Потьомкінських, той відповів, що їх у нашому місті побудував сам граф Потьомкін».

Нашим неважко адаптуватися в Європі, бо вони не бояться працювати

Українців у Європі люблять за працелюбність та як дешеву робочу силу. І хоч емігранти часто працюють за кордоном нелегально та без належного соціального забезпечення, освоїтися українцям навіть у «глухих» селах Європи неважко.

З якими проблемами найчастіше стикаються українці в Євросоюзі? Про це ми запитали вихідців з України, які вже давно живуть у країнах ЄС.

Для переважної більшості населення України «асоціація» і «членство» — поняття однакові за значенням. Однак не треба плутати євроінтеграцію з членством у Європейському Союзі.

Передовсім, варто наголосити, що Угода про асоціацію між Україною та Євросоюзом, підписання якої заплановане на листопад 2013 року, не передбачає членства. Це є тим важливим аспектом, про який часто забувають говорити вітчизняні ЗМІ й політики. Невже насправді перспектива подальшого членства залишається захмарною мрією для українців, а розвиток відносин між Євросоюзом і Україною обмежиться поглибленою економічною інтеграцією зі статусом України як особливого сусіда ЄС?

Відносини України і Росії будуються не лише на рівні керівництва і політиків, а й на рівні народів двох держав, хоча політики різних спрямувань намагаються нав’язати народам своє бачення і своє розуміння українсько-російських взаємин. Однак прості люди, громадяни обох країн, відкидаючи нав’язувані політичні стереотипи, в процесі вільного міжнаціонального спілкування формують своє уявлення про те, якими є і якими мають бути відносини між Україною і Росією. Але у ставленні до України між російськими політиками і простими людьми є один спільний момент: і ті, й інші хочуть, щоб Україна була з Росією. При цьому можна виділити два основні підходи: переважна більшість бажає, щоб Україна знову «возз’єдналася» з Росією в одній державі, меншість — за те, щоб Україна і Росія розвивалися як дві дружні незалежні держави. Між цими двома крайніми підходами є певні варіанти і нюанси. Спробуємо проаналізувати, як же саме українці і росіяни сприймають одне одного, які фактори впливають на це сприйняття і які тенденції сьогодні окреслюються щодо подальшого розвитку відносин між народами-сусідами.

Україна в оцінках росіян

Насамперед слід зазначити, що українці й росіяни мають усі можливості для безпосереднього спілкування і «ніякого розділення по живому» в принципі не існує. Так, у 2010 році українсько-російський кордон пере­тнуло 26 мільйонів 253 тисячі осіб, у 2011-у — 28 мільйонів 582 тисячі. Очікується, що нинішнього року ця цифра перевалить за 30 мільйонів.

Радянська політекономія тлумачила термін «заробітна плата при соціалізмі» як мінімум матеріальних засобів (у грошовому вираженні), який надається працівникові для задоволення його насущних життєвих потреб. І суттєва ремарка: заробітна плата при соціалізмі не може бути джерелом збагачення. Іншими словами, держава опікувалася тим, щоб працівник міг зберігати свою працеспроможність і повноцінно трудитися на благо суспільства. А все те, що було за межами «насущних» потреб (охорона здоров’я, освіта, культура, житлово-комунальна сфера і т.д.), держава утримувала власним коштом. Щоправда, цей «кошт» створювався працею тих же працівників (даруйте за вимушену тавтологію) і результати тієї праці держава присвоювала, вділяючи працівникові отой «мінімум», з якого ще й утримувала податки.

Звісно, висловлювати сумніви у справедливості такого стану речей було і недоречно, і не зовсім безпечно, бо таке «вільнодумство» могло бути розцінене як дискредитація Держплану СРСР і намагання загальмувати стрімкий рух радянського народу на шляху до комунізму. А за такі речі по голові не гладили…

В інформації про зустріч єврокомісара Штефана Фюле з членами Кабміну увагу привернув дрібний, але промовистий штрих. Представники Єврокомісії неабияк здивувалися, побачивши на стіні клубу Кабміну оголошення про доступні мови синхронного перекладу: «1 — русский, 2 — English». Переклад державною українською вже не передбачався. «Чи не помилилися ми країною?» — пожартував один із гостей у розмові з українським журналістом.

Звісно, з погляду українських «еліт» у тому, що відбулося, немає нічого дивного. Більшість урядовців представляють сьогодні Донбас, і з українською в них проблеми. А дипломатичний ефект, — історія з мовами перекладу стала ще одним маленьким цвяшком у домовину українських європерспектив, — їх не надто обходить. Можливо, тому, що таких речей (на які вельми тонко реагують європейці) вони не розуміють і не відчувають.

Європейський Союз скорочує Віктору Януковичу простір для маневру. Його улюблена гра в обіцянки рано чи пізно мала набриднути брюссельським чиновникам. Риску підведено в ході довгоочікуваного саміту Україна—Євросоюз, що відбувся у Брюсселі 25 лютого, в третю річницю інавгурації Януковича.

Травень 2013 року — такий крайній термін оголошено українському керівникові для того, щоб той показав здатність змінюватися.

Так чи інакше, Януковичу вдавалося водити європейців за ніс останні півтора роки, починаючи з вересня 2011-го, коли в Ялті він вперше пообіцяв докласти всіх зусиль для вирішення питання Тимошенко і Луценка. Але з кожним місяцем температура стосунків падала. Аж поки навесні 2012 року від поїздки до України не відмовилися європейські президенти. А ще через кілька місяців, восени 2012-го, традиційний щорічний саміт Україна—ЄС вирішили не проводити у зв’язку з ризиками виборчої кампанії — єврокомісари побоювалися, що Янукович їхнє побачення трактуватиме як дозвіл і далі робити, що заманеться.

На наших очах відбувається переформатування енергетичної карти світу. Паралельно до цього змінюється і глобальний геополітичний розклад. Світ, пише Авієзер Такер у статті для «Foreign Affairs», вибирається з-під диктату кількох мегапостачальників енергоресурсів, як-от Венесуела, Росія та Саудівська Аравія, й рухається до майбутнього, в якому більшість країн зможуть забезпечити свої енергетичні потреби завдяки розробці власних родовищ, а недостачу заповнити імпортом від своїх найближчих сусідів.

У цьому новому світі ціни на енергію будуть значно нижчими і, як наслідок, геополітика набагато менше залежатиме від нафти і газу. У найближчі 5—10 років держави, режими яких залежать від енергоекспорту, зіштовхнуться із серйозними проблемами та запереченням їхньої влади. Втративши можливість одержувати величезні суми від торгівлі вуглеводнями для розповсюдження свого впливу за кордоном і підтримки супутніх проектів, вони будуть змушені перейти до посилення податкового тягаря для власних громадян, припускає автор статті.

«Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку. От біжить мишка, влізла в ту рукавичку та й каже: «Тут я буду жити!» Коли це жабка плигає та й питає: «А хто-хто в цій рукавичці?» «Мишка-шкряботушка. А ти хто?» «Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!» От уже їх двоє. Коли біжить зайчик. Прибіг до рукавички та й питає: «А хто-хто в цій рукавичці?» «Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?» «А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!» «Іди!» От уже їх троє…» — ось так розпочинається всім відома українська народна казка про рукавичку.

В Одесі ж є своя «рукавичка» — спеціальний пункт обігріву від МНСників у наметі військового зразка, — і розташована вона на Старосінній площі біля залізничного вокзалу. Тут завжди людно — охочих зігрітися не бракує. Прогнози від синоптиків змушують людей забути про гонор і зайти. «Три людини померло від холоду. Мороз. Мінус 15 обіцяють…» — діляться прогнозами мешканці «рукавички».

Уже майже два місяці Україна живе з новим Кримінальним процесуальним кодексом, який набрав чинності 20 листопада 2012-го. Давати оцінку його ефективності чи неефективності, на мій погляд, ще зарано. Слід дочекатися перших судових процесів та їх результатів.

Однак «ефір» час від часу забруднюють «шумами», які дискредитують цей кодекс і не відповідають дійсності. При цьому об’єктивні оцінки тонуть у морі негативу.

Апетит приходить під час їди. Якщо відразу після жовтневих виборів «регіонали» обговорювали скорочення числа комітетів у парламенті, то в підсумку довелося створювати нові.

В останній робочий день перед канікулами депутати поділили посади у Верховній Раді. Головним переможцем з боку влади виявився Рінат Ахметов, а серед опозиціонерів найбільше своїх людей прилаштував у кабінети з приймальнями Арсеній Яценюк.

Найкозирніший комітет — з питань бюджету — відходить до квоти Ахметова. Головний пайовик Партії регіонів, який контролює кілька десятків списочників та мажоритарників з Донецької та Найкозирніший комітет — з питань бюджету — відходить до квоти Ахметова. Головний пайовик Партії регіонів, який контролює кілька десятків списочників та мажоритарників з Донецької та Дніпропетровської областей, тепер контролює парламентський вхід у бюджетний процес. Очевидно, рішення віддати комітет групі Ахметова ґрунтувалося на тому, що хто бюджет наповнює, той і повинен контролювати його розподіл.

Політичні події останніх кількох місяців, пов’язані здебільшого із парламентською виборчою кампанією, суспільством та експертним середовищем сприймалися, переважно, фрагментарно та емоційно. Це цілком зрозуміло, оскільки пристрасті в ході перегонів розпалювалися і до моменту підрахунку голосів та встановлення результатів сягнули максимальної температури. Той факт, що на Сході країни були округи, де імена щасливих фінішерів були відомі ще до старту, лише підтверджують тезу, що вже стала зужитою: після п’ятирічного перепочинку вибори знову перетворилися зі змагання на битву. А воля виборця часто зовсім не впливала на процес визначення переможця.

Хвиля емоцій накрила тих, хто цікавиться політикою, і тоді, коли недоукомплектована, але формально легітимна Рада зібралася під куполом. Телекартинка була ефектною. Прихильники опозиції насолоджувалися тим, як їхні обранці всипали розм’яклим від уседозволеності провладним депутатам. Електорат останніх переймався агресивністю «націоналістів», які зазіхнули на святе — російську мову в стінах українського парламенту. Політологи вже вчаться визначати сценарії розвитку подій, відштовхуючись від кількості та якості зуботичин.

Нещодавно Янукович підписав закон «Про всенародний референдум», який, з порушенням регламенту, більшість ухвалила одразу після виборів. Опозиція вже заявила, що проситиме Конституційний Суд надати висновок, чи відповідають положення нового закону про референдум Конституції України. Але починаючи з 2010 року всі рішення влади, які опозиція намагалася оскаржити в Конституційному Суді, КС визнавав конституційними.

Що ж нового вигадали «регіонали».

У статті 3 законопроекту перераховано, про що може прийматися рішення на референдумі:

«1) про прийняття нової Конституції України (нової редакції), внесення змін до Конституції України, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України (конституційний референдум);

2) про зміну території України (ратифікаційний референдум);

3) щодо прийняття чи скасування закону України, втрату чинності чи визнання нечинним закону України (законодавчий референдум);

4) з будь-якого питання, за винятком тих, щодо яких референдум не допускається згідно з Конституцією України, законами України (загальний референдум)».

Тобто, рішення фактично може прийматися про все, що заманеться, окрім, як сказано далі, питань податків, бюджету чи амністії (це вимога Конституції).

Зараз тільки й мови, що про прийдешню кризу. У 2008—2009 роках вона прийшла до нас з-за кордону, а тепер, як стверджують деякі вітчизняні експерти, передумови для неї є саме в Україні. Як наслідок — прогнози щодо нестабільності гривні, подорожчання продуктів харчування, підвищення оплати за проїзд у громадському транспорті тощо. У Києві, до речі, вже зріс у ціні хліб, а в Одесі обговорюється питання про підняття тарифів на воду...

Наша влада на всі ці чутки відреагувала обіцянками про недопущення падіння вітчизняної економіки та благополуччя громадян. Наскільки можна довіряти цим словам, та й взагалі, чи вдасться втілити ці плани у життя нашим можновладцям, — покаже час.

Інститут політичної інформації (ІПІ) провів експертне опитування, мета якого — аналіз передвиборної агітації 2012 року в Одесі. Опитування проводилося з 1 по 14 листопада серед науковців цього інституту, політологів, політичних психологів, журналістів та експертів Комітету виборців України.

За словами наукового співробітника ІПІ Євгена Попова, політики на парламентських виборах були не такими креативними, як на місцевих. У будь-якому разі, креативність не дуже допомогла кандидатам, адже зіграла свою роль масовість і доступність ефірів. Так, переможцем у номінації «Найоригінальніший слоган» став Олександр Вєтров, який запропонував виборцям «Вєтров Змін». Найбільше запам’ятовувалися слогани «регіоналів» Сергія Ківалова — «Одеса знає — Ківалов за Одесу!» та Геннадія Труханова — «Справи сильніші!». Найбанальнішим визнали слоган Русудан Архіпової — «Прийшов час народу!». Найефективнішими рекламними відеороликами визнані матеріали Сергія Ківалова, Олександра Сомова та Ігоря Маркова.

Є така притча. Жив-був колись на світі мудрець. Слава про нього котилася за виднокрай. Але один чоловік якось засумнівався у його глибокому і проникливому розумі й вирішив перевірити, чи насправді це так. Він упіймав метелика і помістив його між зімкнутих долонь. «Піду, — вирішив, — запитаю мудреця: живий метелик чи мертвий? Якщо скаже мислитель, що мертвий, я розкрию долоні і метелик полетить, якщо скаже, що живий, — зіжму долоні і...» Здавалося б, задум безпрограшний. Але мудрець і тут виявився на висоті і на хитромудре запитання невіруючого Хоми відповів просто: «Все в твоїх руках».

Ці слова спали на думку під час проведення командно-штабних навчань з органами управління та підрозділами цивільного захисту, які проходили на території нашої області 6—8 листопада. На навчаннях умовно була створена така тактична обстановка, яка реально може скластися при аваріях, катастрофах чи стихійному лиху, в осередках хімічного, бактеріологічного та комбінованого ураження. Працівники, покликані давати відсіч таким викликам, теоретично удосконалювали свої навички з проведення рятувальних та інших невідкладних робіт. А на залізничній станції Одеса-Товарна, Одеському припортовому заводі та в акваторії морського торговельного порту «Південий» відбулися практичні заняття з ліквідації умовних надзвичайних ситуацій. І все, справді, було в руках рятівників.

Компроміс між «Батьківщиною» й «УДАРом» покращить шанси опозиції в окремих округах, але не допоможе сформувати більшість у майбутній Раді. Зняття «УДАРом» та «Батьківщиною» по 26 кандидатів-мажоритарників на користь одне одного викликало різні оцінки – від захоплення самим фактом того, що нарешті політики зробили хоч щось адекватне, до обурення тим, що узгоджено кандидатів лише в 52 округах і критики способу, в який опозиційні партії приймали своє рішення. Так чим вважати підсумки переговорів між «УДАРом» і «Батьківщиною» – успіхом чи поразкою?

Південні та східні області

«УДАР» зняв 5 своїх кандидатів у Харківській і по одному – в Одеській та Херсонській областях, що, втім, навряд чи завадить «регіоналам» у всіх цих округах здобути перемогу.

«Батьківщина» зняла на південному сході 14 кандидатів – по 4 на Донеччині й Харківщині, 3 – на Дніпропетровщині, 2 – на Одещині та 1 – на Херсонщині. У більшості випадків це так само не вплине на перемогу «регіоналів».

Спільно з міською владою Одеський морський торговельний порт розробляє проект наземного метро (моноколії) від морвокзалу до Приморського бульвару. Таку новину повідомив нещодавно начальник порту Юрій Васьков. Він підкреслив, що це допоможе організувати транспортування туристів до центру міста. Коли розробку проекту буде завершено, його представлять міністру інфраструктури Борису Колесникову.

Шкода, що начальник не уточнив, за які кошти планують реалізувати проект — порту, держави чи інвесторів? Отже, важко наразі зрозуміти, що це — проект чи чийсь прожект? І чи не стане тимчасове доправлення туристів від причалів до Катерининської площі шатл-басами (спеціальними автобусами) постійним?

Час від часу засоби масової інформації сповнюються повідомленнями з українських «гарячих точок», де відбувається нова протестна кампанія. Хороше медіа-висвітлення, регулярні репортажі та відгуки експертів створюють враження, що проблема, котра викликала ці події, має першочергове значення для громадськості. Поширеним є уявлення про протест як про прямий вияв суспільного невдоволення: мовляв, він є настільки масовішим, тривалішим та повсюднішим, наскільки сильніше його причина зачіпає інтереси та почуття спільноти.

Останні кілька місяців на порядку денному — «мовний закон» Колесніченка-Ківалова. За даними моніторингу протестів Центру дослідження суспільства, за 6 місяців 2012 року, з березня по серпень включно, кількість протестів проти закону «Про засади державної мовної політики» досягла 340. Цей показник перевершив і всі акції ветеранів та чорнобильців з приводу соціальних виплат у 2011-у, і виступи проти Податкового кодексу за 2010-й — 2011-й — найбільш масові і резонансні події минулих років. Протести з приводу житлового, трудового, земельного законодавства годі й порівнювати — ці теми тихо губляться у вирі ідеологічної боротьби. Ситуація суперечить результатам соціологічних опитувань, котрі постійно свідчать про наміри пересічних українців протестувати у випадку порушення передусім їх соціально-економічних інтересів, а не ідеологічних переконань. Наприклад, за даними опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» у березні 2012-го, понад 40% людей готові протестувати через затримки зарплат та пенсій, підвищення цін, 37% — з приводу збільшення комунальних тарифів, 28% — через загрозу вільного продажу сільськогосподарських земель і лише 20% — у випадку надання російській мові статусу другої державної.

Цього року народу повернули мажоритарку. Це нововведення ви­кликало хвилю бажаючих спробувати щастя і самостійно потрапити в парламент. Когось жене на вибори жага влади, когось жорстка бізнес-необхідність, для когось після закриття казино це унікальна можливість викинути накопичений адреналін.

І якщо «партійці» усіх мастей давно засвоїли деякі найважливіші правила гри в нашій політичній реальності, то серед мажоритарних претендентів можна зустріти наївних Дон-Кіхотів і самовпевнених червоних директорів, які вважають себе настільки унікальними і бажаними, що думають домогтися народної любові не надто за неї за­плативши. На жаль.

Не будуйте ілюзій, що вибори можна виграти на одній харизмі, умінні гостро й актуально вкладати великий зміст у палкі промови і жаркі суперечки. Не покладайтеся на привабливий для пенсіонерів «чесний погляд» і спортивну фігуру, якою захоплюються домогосподарки. Навіть натренована за голлівудськими посібниками посмішка — це ще недостатньо для перемоги в битві за голоси електорату.

«Всі невеликі гроші, які потрапляли мені до рук, я відкладав на придбання нових книг», — щиро розповідає в автобіографії Бенджамін Франклін. І так та щирість припадає до душі, що аж до сліз. Можливо, нічого сокровенного нам і не одкрив автор, проте сьогодні такі вчинки викликають особливі почуття. Бо в час, коли практично будь-яку літературу можна прочитати безкоштовно, ми, здобувши колись титул «читаючої нації», зараз і не згадаємо, коли востаннє брали до рук книжку...

Юнак або дівчина, котрі відтоді, як навчилися читати, не розстаються з книгою, — то для інших «ботани». Як швидко сплинув час і змінилися пріоритети! Виявилося, читати вже не модно! Ну, максимум, для вишівських іспитів можна проштудіювати в Інтернеті щось у скороченому варіанті. Або скачати на мобільник електронну книгу і проялозити її за півроку… одну…

До народного депутатства нинішні кандидати готові пройти крізь терни, перепони і розчарування. І все це, що б ви там не думали, заради кожного з нас, для покращення нашого майбутнього і щастя діточок! Партії готові забрати заводи в олігархів та зменшити пенсійний вік, а ще — побудувати нову економіку. Мажоритарники ж обіцяють захистити кожного та повернути Одесі втрачену славу.

Піар, реклама, агітація, обливання брудом — у боротьбі, як кажуть, всі методи згодяться. Ллються, мов ріки, обіцянки, вручаються дарунки, відкриваються нові дитячі майданчики...

Цього разу активну ставку кандидати зробили ще й на Інтернет: спам, платні коментарі, атаки на сайти, фальшиві сторінки претендентів на мандати... «Чорні» технології настільки тісно вплелися у виборчу боротьбу, що стало складно відрізнити, де правда, а де брехня.

Падіння рейтингів та надлам південного сходу

Широко розповсюдженою є думка, буцімто Партія регіонів порушила питання мови напередодні старту виборчої кампанії задля підняття рейтингу. Також висловлюються міркування про спробу «регіоналів» у такий спосіб відволікти електорат від думок щодо економічного становища країни.

Певно, українська мова для більшості «регіоналів» асоціюється з чимось чужорідним та «опозиційним», а отже, ворожим чи, принаймні, із чимось другорядним, таким, що не потребує спеціального законодавчого захисту й позитивної державної підтримки.

Втім, наслідки «язикової» авантюри від ПР виявилися прямо протилежними до початкових очікувань. На діаграмі показані результати опитувань щодо електоральних уподобань українців за травень (лівий стовпчик) та липень (правий стовпчик) від Центру Разумкова.

Для зручності і наближення показників до виборчих, відсоток тих, хто обрав пункт «важко відповісти», розподілено пропорційно поміж тими партіями, що долають 5% бар’єр, а таких наразі шість: ВО «Батьківщина», Партія регіонів, «УДАР», комуністи, ВО «Свобода» і — на межі проходження — новітній політпроект «Україна — вперед!».

Через місяць після ратифікації протоколу про приєднання Росія набуває повноправного членства у Світовій організації торгівлі. Формально це дає Україні нові важелі впливу на торговельні відносини з Росією, зокрема і в конфліктних ситуаціях, але експерти висловлюють сумніви, що Київ захоче і зможе ними скористатися, йдеться у статті, опублікованій на сайті «BBC Україна» (http://www.bbc.co.uk/ukrainian/).

Після того як 10 липня цього року Державна дума Російської Федерації ратифікувала протокол про вступ Росії до СОТ, цей документ також підписав і російський президент Володимир Путін. 10 серпня після 18 років переговорів Росія стала 154-м членом Світової організації торгівлі.

Кожна людина так само і будь-яка газета — мають власну філософію, світогляд. «Чорноморські новини» — один з найважливіших елементів громадянського суспільства на півдні України. Громадянське суспільство, як відомо, є діяльністю вільних громадян, об’єднаних в організації та структури, що не залежать від держапарату. Саме громадянське суспільство адекватно відзеркалює інтереси та прагнення громадян, тим самим опонуючи недемократичній владі. У демократичних країнах влада є органічним продовженням суспільства, натомість в Україні влада існує окремо від народу та суспільства. Шалене соціальне розшарування не віщує нічого доброго вкрай егоїстичній та недалекоглядній владі.

Численні атаки влади на «Чорноморські новини» неспростовно свідчать про принципову позицію видання. Єдина україномовна газета в Одесі продовжує чітко захищати патріотичні та демократичні традиції нашого народу.

Коли два роки тому окремі українські інтелектуали називали нинішній владний режим «окупаційним», це виглядало як певне публіцистичне перебільшення. Однак нині сумнівів не зосталося: Україну справді окуповано представниками зажерливого, агресивного і безжального угруповання, яке загартувалося на теренах Донбасу в легендарних битвах 1990-х. Надії на те, що владний статус зробить з цих людей «націоналістів», не справдилися. Нинішні владці справді зубами (й не лише зубами) захищатимуть свої активи від будь-яких зазіхань. Але до всього іншого, що лежить в основі національної ідентичності — до української мови, історії, культури — вони лишилися, в кращому разі, байдужими, а частіше — різко ворожими.

По-інакшому, напевно, й бути не могло з огляду на своєрідний духовний досвід очільників нинішнього режиму, який формувався радянськими «зонами» й «афганами» (зведеними у символ доблесті), специфічними проповідями специфічних панотців (сповнених ненависті до всього українського) і кривавими «разборкамі», де діяв закон: або ти, або тебе. Ментально ці люди залишилися типовими «совками», але вже без решток радянського аскетизму й поваги до фаховості. Для них поступитися у будь-якій ситуації (байдуже, пропустити на вулиці своїм «лексусом» чи «майбахом» скромне чуже авто, яке їде по головній, чи почати переговори з опонентом щоб справді домовитися про компроміс, а не просто обманути) означає визнати себе «лохом».