Матеріали з рубрикою «Ракурс»

Відомий факт

Якось знаменитий американський письменник Марк Твен одержав рукопис від молодого автора, який просив оцінити його працю. У визначений час юнак прийшов до Марка Твена, привітався і звернувся до письменника з такими словами: «Шановний майстре! Я чув, що для кращої роботи мозку, а також і для творчого натхнення, потрібно їсти багато риби. Чи не підкажете, скільки саме треба мені її з’їсти, аби досягти досконалості? Ви вже прочитали мій рукопис?»

Машина  пропаганди  Путіна  та  інформаційна  недолугість  України

Міжнародна дипломатія проспала пробудження кровожерливого ведмедя з реваншистськими настроями. Але цей звір є не брутальним та тупим. Він дуже нагадує Німеччину часів Гітлера.

Колись весь світ дивувався, як тямущий німецький народ підтримував кривавого диктатора. Ось вона відповідь. Це грандіозна машина пропаганди, яку зараз відпрацьовують на росіянах. «І коли Крим раптом опинився вже в іншій державі, ось тоді вже Росія відчула, що її навіть не просто обікрали, а пограбували», — наголосив Володимир Путін — і приєднав АРК до РФ.

Свого часу прочитав у «Чорноморських новинах» актуальне інтерв’ю «Плата за землю: хто і скільки». Посадовець Держземагентства Анатолій Колосюк пояснював, що нормативна грошова оцінка земель є однією з основ ефективного використання земельних ресурсів. Це база для встановлення обґрунтованих платежів за землю, зокрема розрахунку орендної плати та визначення земельного податку.

У цьому інтерв’ю наголошується на визначенні нормативної грошової оцінки землі щодо впливу її на податок на землю, але дуже хочеться нам, селянам, щоб було наголошено на визначенні справедливої сплати нам, орендодавцям, новими панами (які вже стають буржуями) за оренду нашої землі. Бо в указі про сплату у три відсотки було закладено розмір на користь орендарів. Зрозуміло, що більше вони селянам не платитимуть. Так було багато років, і так є сьогодні.

Несентиментальна  подорож  часом,  або  Примхливі  особливості  думки  і  пам’яті

Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись...
Т. Шевченко. «Мені однаково»

Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.
Т. Шевченко. «Холодний Яр».

І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Т. Шевченко. «Заповіт».

Мамонт наглый!
Жди копья!
Велемир Хлєбников.

І. Примхи думки
і пам’яті

Певно, багатьом (здебільшого людям старшого віку) доводилося спостерігати дивні примхи (навіть, жартома кажучи, своєрідні вибрики!) своїх думок і пам’яті. Неспо-дівано, під час виникнення якихось навіть випадкових обставин (а то й на рівні, сказати б, півсвідомості), постає цілий ланцюг картин, давно забутих, навіть начебто нічим не мотивованих... Пригадуються якісь мало знайомі люди, вибігають у вашу пам’ять цілі шматки віршів, яких ви не вчили (а то й не бажали вчити!). З’являються дуже приємні, а то й страхітливо неприємні видива, котрі таки ж були, але яким ви не надали тоді (підкреслюю) ніякого значення.

Нація — це спільність долі, «чуття єдиної родини», це єдність у розмаїтті, це спільнота, що усвідомлює не лише власну окремішність, особливість, а й тісний взаємозв’язок усіх людей, що належать до цієї нації. Саме усвідомлення спільності долі надає натхнення і стимули для розвитку особистості та суспільства.

Марксистська теза «Суспільне буття визначає суспільну свідомість» є хибною, оскільки збіднює соціальне життя, робить вторинним головний імпульс розвитку — свідомість людини. Єдність буття та свідомості притаманна тваринам й робить тваринним життя людей, завдає удару по творчому потенціалу людства. Саме завдяки мисленню та діяльності креативних особистостей відбувається прогрес суспільства, збільшується духовний та матеріальний потенціал нації.

Із загостренням політичних стосунків смішить, часом обурює, а подекуди й жахає рівень культури деякої одеської молоді. І якщо я скажу — рівень упав, то зроблю стратегічну помилку, узявши на себе сміливість поділити одеситів на дурних і розумних. Я скажу так, що має легшу масу — те і на поверхні, зовсім не обов’язково, що таких людей багато.

Ближче до суті. В переддень до II Всеукраїнського форуму Євромайданів було жорстоко принижено честь та гідність одної людини. Звичайна українська людина, християнка, мати сіла після робочого дня у районі Пересипського мосту на 168-е маршрутне таксі. Оскільки місць у салоні не було, попросилася сісти коло водія. Той дозволив. Подивившись на пасажирку, водій помітив значок — маленький значок з тризубом та стрічкою прапора. Тої ж хвилини спинив авто та відмовився їхати далі, поки «політична повія» не вийде. Час був пізній, маршрутка була, мабуть, з останніх, і жінка відмовилася у дуже чемній формі, зауваживши, що не водієві вирішувати, яких кому бути поглядів.

У відповідь на заклики місцевого Євромайдану «Вставай, Одесо!» піднімається провладна проросійська тусовка на захист президентської вертикалі.

Місцевий Майдан намагається грати на фобіях і стереотипах одеситів, як уміє, влаштовуючи марші «понаєхавших западенцев», вигадував приколи, флешмоби, що висміюють страхи. Однак одеський Майдан не став масовим майданчиком для протесту містян.

Суботнє фрік*-шоу на вулицях Одеси з портретами Леніно-Сталіних, влаштоване фашистами-«антифашистами», та креативний недільний «марш западенців» у виконанні кращої частини одеситів у черговий раз підкреслили усю глибину прірви між люмпенсько-шариковським та справді буржуазним/ городянським/громадянським баченням розвитку Одеси.

Той, хто схоче зрозуміти, чому совок у всіх своїх проявах і пар-тійках так нервово ненавидить усе прозахідне, волелюбне, магдебурзьке, а власне капіталістично-міщанське (цю рису можна порівняти з львівськими міщанськими традиціями, у чому Львів та Одеса схожі), варто довідатися про коріння цих перверсій сьогоднішнього агонізуючого совка.

З таємного донесення одного з комуністичних ідеологів А. Луначарського до Леніна травня 1920 року, тобто невдовзі після окупації Одеси (були то суто неукраїнські, з російських губерній, а часто просто бандитські елементи, нащадки яких нині ще розгулюють моїм містом): «Этими отрицательными своими сторонами крупные города (не исключая Елисаветграда, где мне тоже довелось присмотреться к делу) подходят к тому законченному типу антисоветского города, который мы и видим в самой Одессе. Одесса наиболее ярко выраженный город спекулянтов, какой я видывал на всем пространстве Российской и Украинской республик. Впрочем, я мало знаю здешнюю буржуазию. Это, в сущности говоря, бары, сутенеры, саботажные совбуры, проститутки, вообще какой-то черный хлам, весьма показным образом разодетый, ровно без всякого дела фланирующий и даже во мне, человеке, как известно, весьма мягком, возбуждающий неудержимое желание прибегнуть к самым крутым мерам. Одесса, конечно, цвет российского хищнического мещанства».

Опозиція негативно оцінила укладені Віктором Януковичем у Москві 17 грудня угоди. Експерти ж не виключають, що знижка ціни на газ і російські кредити можуть занадто дорого обійтися Україні, йдеться в огляді, підготовленому «Німецькою хвилею».

Україну здали
в ломбард?

Лідери трьох українських опозиційних партій вкрай негативно оцінили домовленості президента Януковича в Москві, головними з яких стали надання Україні кредиту обсягом 15 мільярдів доларів США та зниження ціни на газ. У тому, що Янукович уникнув спілкування з журналістами за підсумками московських переговорів, а також судячи з факту нерозголошення текстів підписаних документів, опозиціонери вбачають намагання приховати економічні та полі­тичні поступки Києва Москві.

Це видається глибоко символічним, навіть містичним, що європейська перспектива України зараз вирішуватиметься у Вільнюсі. Адже майже п’ятсот років тому українці допомогли цій теперішній литовській столиці залишитися в європейському просторі. Отож чи віддасть тепер Вільнюс свій «борг»?

Битва за Вільнюс
під Оршею

Про цю історичну для Східної Європи битву майже не знають в Україні. П’ятсот років тому значна частина нашої землі, в тому числі Київ, входили до складу Великого князівства Литовського. Згідно з російською історіографією, в наших підручниках часто можна зу­стріти думку, що ця держава була для нас «чужою» і загарбала наші землі. Хоча, насправді, її варто розглядати як наступницю Київської Русі. І територія її переважно була руською, і мова державна теж руською іменувалася. Зрештою, руські, власне українські, можновладці мали в ній сильні позиції. Та й саме Вільно, теперішній Вільнюс, було руським містом, де жили предтечі сучасних білорусів.

У той час набирає сили Московія, яку, до речі, не вважали «правдивою» Руссю. У плані політичному вона продовжувала більше традиції Золотої Орди, а не Київської Русі. Московити з другої половини ХІХ століття починають здійснювати активну експансію на Захід. 1478 року під їхніми ударами впала Новгородська республіка, яка й економічно, й культурно була пов’язана з європейськими землями. У 1512 році московський цар Василь ІІІ починає війну з Великим князівством Литовським. Військо московитів бере в облогу Смоленськ (у той час це місто й уся Смоленщина були частиною Білорусі; лише пізніше воно, як Псков і Новгород, були помосковщені). Василь ІІІ вирішує завдати смертельного удару. У червні 1514 року йому вдається зібрати 100-тисячне військо. 1 серпня впав Смоленськ. Дорога до столиці Великого князівства Литовського стала відкритою.

21 листопада в ОННБ ім. М.Горького було оголошено Днем науковця. У рамках заходів, приурочених до 80-х роковин пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні, відбулася презентація книжково-ілюстративної виставки «Запали свічку пам’яті». Вона перетворилася в своєрідну міні-конференцію, присвячену сучасному стану та перспективам дослідження цієї трагічної теми.

Фахова розмова, розгляд проблеми в різних ракурсах стали можливими завдяки участі в заході ви­кладачів та студентів історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова, представників національно-культурних товариств, бібліографів.

В якій саме площині відбувається дослідження Голодомору в Україні на нинішньому етапі, йшлося у виступі відомого науковця, декана історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова В’ячеслава Кушніра. «За останні п’ять-десять років у дослідженні цієї трагічної сторінки нашої історії науковцями різних регіонів України зроблено настільки багато, що складається враження, ніби пора збавити темпи і звернутися до аналізу вже зробленого. Однак практика свідчить протилежне. До осягнення цієї теми нині підключаються не лише історики, але й представники суміжних наук», — відзначив В’ячеслав Григорович.

Таку думку висловила всесвітньо відомий історик, лауреат Пулітцерівської премії Енн Епплбаум на міжнародній науковій конференції «Вимірюючи наслідки Голодомору 80 років по тому», яка 6—7 листопада пройшла у Нью-Йорку.

Виступаючи на цьому представницькому форумі, Eнн Епплбаум (автор книг «Історія ГУЛАГу», «Залізна завіса: руйнування Східної Європи. 1944—1956 роки»), зокрема, сказала: «Голодомор став взірцем масового вбивства для інших тоталітарних режимів. У роки Другої світової війни такими ж методами, як у 1932—1933 роках (ізоляція, повне позбавлення їжі) нацисти знищили мільйони радянських військовополонених. І навіть Голокост на початку нагадував цю методологію — євреїв ізолювали в гетто і залишали вмирати. Потім нацисти ви­знали цей метод недостатньо ефективним і швидким, тому почали використовувати газові камери».

Не знаю, як кого, а мене завжди нудило, коли нас, старшокласників, «виганяли» на травневі та жовтневі демонстрації. До того кілька разів тренували, аби, проходячи повз трибуни з місцевим партначальством, на різні там «Да здра..!», ми голосно (ще й тричі) вигукували «Ура-а!». Однокласники дзвінко кричали, а в мене жодного разу не розтулилися вуста для бравурного вітання. Воно настільки принижувало, що почувалася, немов в отарі «бекаючих» овець.

У розквіті юних літ мені аж ніяк не хотілося бути «вівцею», тому намагалася уникати всіляких масовок, ставати в них гвинтиком, шурупчиком, сірою порошинкою. Звісно, це нелегко, коли вчителі вимагають, а ти вперто торочиш про своє. Ніби пливеш проти течії. Наперекір своїм бажанням чинити важко: постаєш у власних очах нікчемним кошеням. Яка вже там самоповага!

З люб’язної згоди автора це есе ми передруковуємо з книжки «Соломонова Червона Зірка» (Київ, «Темпора», 2012). Оскільки минув час, і матеріал, як висловився сам Володимир Полторак, пройшов апробацію, сьогодні він вніс би в нього певні корективи. Заодно історик підкреслив: його роздуми є суб’єктивними. Відтак, як і в постскриптумі, звертається до читачів із словами: відповіді на численні запитання, які виникнуть у них, вони зможуть отримати від особистого спілкування з багатоликою Одещиною.

Одещина — регіон не настільки знаний, як його метрополія Одеса. Та й сама Одеса сьогодні ви­глядає справжньою «незвіданою землею» — настільки відсунулось реальне місто від стереотипно усталеного міфологічного образу легендарного «Чорноморська».

Щороку наша оселя потребує «генеральної ревізії». На смітник летять від протертих килимків — до поламаних пилососів. Щомісяця туди ж потрапляють купа пластмасових і скляних пляшок, журнали, газети, металеві предмети, що вийшли з ужитку, іноді — й зношений або замалий одяг.

Українці звикли скаржитися на свою бідність, зазвичай, звинувачуючи в цьому державу. Не посперечаєшся: правда у цих словах є. Але й власну провину слід визнавати.

Новий посол США в Україні Джеффрі Пайєтт свої перші слова на нашій землі вимовив державною українською мовою. Рідкісний випадок в історії дипломатичних стосунків нашої незалежної країни з іншими державами світу.

Представник великої держави звернувся до народу країни, у якій йому доведеться працювати, можливо, не один рік, рідною мовою цього народу. І хоч сказав лише кілька фраз, а далі перейшов на англійську, усе ж викликав симпатії до себе. Адже досі ми чули від  дипломатичних представників переважно російську мову. Без сумніву, цей вияв пошанування країни, її народу одразу вивищив  посла США в очах українців. Це по-перше.

Впродовж існування та розвитку української держави село завжди відігравало визначну роль, адже так історично склалося, що українці вели осілий спосіб життя, який полягав в обробітку землі та веденні домашнього господарства. Українське село повсякчас було колискою культури, джерелом харчів для міських жителів та основною сировинною базою для багатьох галузей національного господарства. В різні часи воно переживало різну долю, часто і трагічну (часи колективізації та голодомору), а процеси урбанізації, які стосуються світу в цілому, вимивали найкращі кадри з сільської місцевості, як у радянські часи, так і зараз.

Ми вирішили проаналізувати ситуацію зі станом українського села за критеріями кількості сіл та чисельністю сільського населення, яка спостерігається впродовж останніх 20 років, адже з постійною втратою позицій українського села наша держава втрачає своє автентичне обличчя в культурному сенсі та ставить себе в скрутне становище перед продовольчою кризою, що насувається.

Не праця, а її розподіл перетворив мавпу на людину. Йому зобов’язані й виникненням мовлення, й утворенням соціуму, і навіть формуванням моралі. Однак еволюційна «кампанія» завершилася вже давно — отож і розподіл праці потихеньку «згортається»...

Сьогодні бути такою собі «ренесансною особистістю» — норма. Але, на відміну від людей Відродження, універсалізм сучасників зумовлений мінливим життям. Тільки-но освоєно одне ремесло, як подув часу вимагає іншого. В результаті — безліч займається не своєю справою, безліч — «недоспеціалісти»…

Наближається поважна дата хрещення Київської Русі. Саме Київської, оскільки якоїсь іншої тоді не було. На території теперішньої Російської держави в той період жили напівдикі племена, їх ніхто не хрестив. Не хрещеною Росія залишається й понині. Гадаю, саме цим пояснюються прояви мракобісcя, вбивство царя, руйнація церков і християнських цінностей Київської Русі. Плюс загарбницька політика сьогоднішньої федерації — вірної правонаступниці Радянської імперії.

Такого сусідства, яке має Україна, ворогові не побажаєш. Стан війни північні «брати» не припиняли щодо України упродовж багатьох століть. Нині війна — еконо­мічна, політична, інформаційна — стала повсякденною. Поглинання хрещеної Київської Русі відбувається загрозливими темпами. З кожним візитом Президента Януковича до Росії зашморг на Україні затягується тугіше.

Молодь часто дорікають за нелюбов до читання, мовляв, Інтернет витіснив не лише книгу, а й усі інші сфери життя. Виправдатися нічим. Я — одна із тих, хто до 15 років книгу до рук брала нечасто. А потім — чи то «зорі зійшлися», чи то «карта співпала» — у мені прокинувся ненаситний читач. Записавшись в одну з юнацьких бібліотек міста, ринулася вивчати літературне різноманіття полиць. Чомусь потягнуло в бік історії. Як жили давні люди? По суті, ми ж з вами, тільки сотні, тисячі років тому?..

Мені підшукали лише одну книгу про стародавній світ. Більше подібної літератури не знайшлося. Мабуть, тому вивчати пращурів дозволили лише в читальному залі. Можливо, я занадто вибаглива, проте скажу: це зовсім незручно. Бо півдня уроки, потім англійська, потім танці забирають майже весь вільний час. Почитати вдається і хочеться перед сном — у надії, що вночі насниться тодішня епоха…

Крізь щілину у два пальці було видно багато що: зелене рівне поле, дерева на обрії, за якими ховалося азербайджанське село, сині і далекі гори... Солдат поступився мені місцем в бійниці без жалю, бо надивився на цей пейзаж до мозолів в очах. Як і більшість його товаришів, у яких рік служби вже позаду, рік іще попереду. Якщо не буде справжньої війни. Хоч бійниця була надійною бетонною півсферою, такі стоять по усій лінії оборони, 232 кілометри від річечки із промовистою назвою Тартар на півночі Карабаху і до Ірану на півдні, боєць ніс службу у касці й бронежилеті, із нагрудників якого виглядали запасні ріжки до АК. Обережність не була зайвою — здалеку, із «зеленки», пострілював снайпер. Сьогодні ж берегтися належало особливо, бо, за даними розвідки, протилежна сторона збиралася випробувати нову снайперську зброю. Втім, та, що використовував противник досі, також не була застарілою — далекобійні 24-міліметрові гвинтівки. Хоч на слона ходи.

Уже сьомий місяць поспіль єдиною галуззю, що фактично витягує економіку України, є сільське господарство. За січень—травень 2013-го виробництво сільськогосподарської продукції зросло на 5,1%. Зважаючи на сезонний характер виробництва рослинницької продукції, у січні—травні валова продукція сільського господарства формувалася за рахунок виробництва продукції тваринництва. Діяльність сільськогосподарського виробництва в цей період визначалася під впливом стабільного попиту з боку домогосподарств та переробних підприємств; забезпечення фінансової підтримки сільгоспвиробників з боку банківського сектору; збільшення обсягів дотацій і компенсацій за реалізовану тваринницьку продукцію переробним підприємствам.

Розвиток аграрного сектору спроможний здійснити потужний вплив на економічну динаміку в Україні. З огляду на це вітчизняний аграрний сектор може стати «локомотивом» модернізації країни та джерелом росту національної економіки, який здатний вплинути на розвиток інших сфер економіки за рахунок мультиплікативного ефекту.

Фахівці сільського господарства дедалі частіше б’ють на сполох, адже цілком можлива ситуація, коли вже за півтора роки в Україні не залишиться корів та свиней, дефіцитною стане й інша худобина та птиця. А здолає їх не люта закордонна хвороба — селяни самі пустять худобу під ніж і сто разів відхрестяться від того, щоб заводити її у майбутньому.

Пояснення банальне: 1 січня 2015 року набувають чинності положення закону «Про безпечність та якість харчових продуктів», які забороняють продаж сирого молока, сиру домашнього виробництва та м’яса тварин подвірного забою. На думку експертів, які взяли участь у засіданні Національного прес-клубу з аграрних та земельних питань, ці нововведення можуть поставити під загрозу саме існування тваринницької галузі в нашій країні.

Україна активно вирішує продовольчу проблему. З найвищих трибун лунають заяви про те, що наші аграрії здатні нагодувати не лише наших співгромадян, а й усю Європу. Водночас на прилавках вітчизняних супермаркетів удосталь овочів та фруктів з інших країн. Парадокс?

І йдеться не про банани та іншу чужоземну екзотику. Не ростуть вони у нас, і на це слід зважати. Тому нема нічого дивного в тому, що її, ту екзотику, імпортують. І добре, що привозять багато та у великому асортименті. Та мова про інше — про картоплю. Це вже наш другий хліб. Картопля росте практично в кожному городі, а при цьому нерідко її доставляють аж із далекого Єгипту.

Під час так званого «врегулювання майнових відносин на селі», до селянських паїв… багато чого не потрапило. У поспіху або й цілком свідомо організатори розподілу  «забули» про рахунки сільгосппідприємств у банках, добрива, будматеріали, молодняк худоби й чимало іншого колективного добра. Куди поділися ті мільярди, державу тепер, очевидно, не турбує. Як і доля сотень тисяч гектарів лісосмуг.

На Одещині свого часу за державні кошти було висаджено майже 50 тисяч гектарів лісосмуг. Нині цей виличезний масив, що складає майже сьому частину всіх подібних насаджень в Україні, по суті безгоспний. Як і в інших областях країни, землі під лісосмугами в нас віднесено переважно до земель запасу, резервного фонду та загального користування і передано на баланси сільських та селищних рад. Щодо самих насаджень, то взагалі не зрозуміло, чиї вони. Місцеві органи влади не мають ні фахівців, ні фінансових та технічних засобів, щоб доглядати за цим добром. Не мають вони й права самостійно визначати хоча б тимчасового власника нічийного майна. Держава, яка створила це майно й подарувала його колгоспам, робить вигляд, що їй байдуже до подарованого. А той, кому подаровано, давно помер (вибачте, з державної волі)!

За старих часів навіть мови не було про водогони. Люди пили воду з річок, берегових копанок, криниць. Останні прославлялися в казках, думах, загадках. Особливої звучності вони набули в піснях. Степова, козацька, чумацька, дідусева, татова… Прикладів дбайливого ставлення народу до криниць — безліч. І маленька дитина усвідомлювала, що вода — то її власне життя, наснага, здоров’я і фізична сила.

Особисто мені не раз згадується повоєнне дитинство. Жили в селі Коробчине Новомиргородського району (Кіровоградщина) дід Часник та баба Часничиха. Мов пара голубів — заздрили люди. Моєму вітчиму Іванові Терентійовичу Дануці ще й якимись далекими родичами доводилися. Тому не було жодного вівторка, щоб ми не йшли в гості. Та й причина була вагома. Тамтешній базар славився на всю округу. А Іван Терентійович уподобав, було, торгівлю живністю. Там купить, там продасть… Приятелями у нього були цигани та заготівельники, яких не раз і не два брав за петельки, доводячи, що корова чи телиця не якась там паскудна коза, котра наводить жах на людей своїм постійним криком «ке-ге-бе», а добросовісна велика рогата худоба. І дає відро молока за один удій та гарний приплід. Врешті, з червоними долонями (торгувалися так, що виляски було чутно на весь базар) й охриплими від крику голосами йшли пити могорич до привітних та гостинних Часників.

З настанням травневих свят в Україні офіційно розпочався туристичний сезон. Одеса також не залишилася осторонь від цього багатогранного явища і гостинно зустрічала численних гостей з близького та далекого зарубіжжя, пропонуючи їм цілу низку різноманітних послуг. І повірилося, що таки справді спрацьовує розрекламований на міських білбордах лозунг про те, що «Одеса — то усмішка Бога», а міські вулиці та площі, особливо в центрі, раз по раз заставлені припаркованими величезними автобусами туристичного класу з переважно іноземними номерами. Здалося, що залишається тільки плескати в долоні та радіти...

Аж раптом — дзвінок. У телефонній трубці схвильований голос чергового адміністратора одного з відомих у місті готелів: «У нас скандал. Замовили для поселенців з Москви оглядову екскурсію у туристичній фірмі, з якою співпрацюємо вже декілька років, і ті, за домовленістю, надіслали екскурсовода, який виявився зовсім не підготовленим. А на просте запитання гостей, чому в Одесі сходи мають назву Потьомкінських, той відповів, що їх у нашому місті побудував сам граф Потьомкін».

Нашим неважко адаптуватися в Європі, бо вони не бояться працювати

Українців у Європі люблять за працелюбність та як дешеву робочу силу. І хоч емігранти часто працюють за кордоном нелегально та без належного соціального забезпечення, освоїтися українцям навіть у «глухих» селах Європи неважко.

З якими проблемами найчастіше стикаються українці в Євросоюзі? Про це ми запитали вихідців з України, які вже давно живуть у країнах ЄС.

Для переважної більшості населення України «асоціація» і «членство» — поняття однакові за значенням. Однак не треба плутати євроінтеграцію з членством у Європейському Союзі.

Передовсім, варто наголосити, що Угода про асоціацію між Україною та Євросоюзом, підписання якої заплановане на листопад 2013 року, не передбачає членства. Це є тим важливим аспектом, про який часто забувають говорити вітчизняні ЗМІ й політики. Невже насправді перспектива подальшого членства залишається захмарною мрією для українців, а розвиток відносин між Євросоюзом і Україною обмежиться поглибленою економічною інтеграцією зі статусом України як особливого сусіда ЄС?

Відносини України і Росії будуються не лише на рівні керівництва і політиків, а й на рівні народів двох держав, хоча політики різних спрямувань намагаються нав’язати народам своє бачення і своє розуміння українсько-російських взаємин. Однак прості люди, громадяни обох країн, відкидаючи нав’язувані політичні стереотипи, в процесі вільного міжнаціонального спілкування формують своє уявлення про те, якими є і якими мають бути відносини між Україною і Росією. Але у ставленні до України між російськими політиками і простими людьми є один спільний момент: і ті, й інші хочуть, щоб Україна була з Росією. При цьому можна виділити два основні підходи: переважна більшість бажає, щоб Україна знову «возз’єдналася» з Росією в одній державі, меншість — за те, щоб Україна і Росія розвивалися як дві дружні незалежні держави. Між цими двома крайніми підходами є певні варіанти і нюанси. Спробуємо проаналізувати, як же саме українці і росіяни сприймають одне одного, які фактори впливають на це сприйняття і які тенденції сьогодні окреслюються щодо подальшого розвитку відносин між народами-сусідами.

Україна в оцінках росіян

Насамперед слід зазначити, що українці й росіяни мають усі можливості для безпосереднього спілкування і «ніякого розділення по живому» в принципі не існує. Так, у 2010 році українсько-російський кордон пере­тнуло 26 мільйонів 253 тисячі осіб, у 2011-у — 28 мільйонів 582 тисячі. Очікується, що нинішнього року ця цифра перевалить за 30 мільйонів.