Матеріали з рубрикою «Ракурс»

Він не любить давати інтерв’ю. І якщо робить це, то доcить рідко. Та все ж мені вдалося вмовити Івана Дзюбу. 83-річний Герой України, дисидент, академік, учасник ініціативи Першого грудня, екс-міністр культури (у нього багато звань та регалій) поділився з «Експресом» своїми думками щодо останніх подій…

— Іване Михайловичу, більшість українців починає день зі знайомства з новинами — по телебаченню, радіо чи інтернету. Хоча дехто (таких, звичайно, меншість) свідомо дозує той бурхливий інформа-ційний потік… Ви серед перших чи других?

— Серед перших. Новини «ловив» багато разів на день, у надії почути щось обнадійливе. Але останнім часом обмежуюся ранковими й вечірніми новинами — через їх одноманітність і неконкретність, за якими вгадується часом і неправдивість.

Бортко В.В., Брячак М.В, Валенчук О.Д., Василенко О.Б., Виборний А.Б., Гальченко В.В., Герасименко М.Ф., Гончар М.М, Горовий М.І., Демченко І.І., Денисенко О.І., Діденко О.М., Драпенко О.Г., Же-лєзняк С.В., Журко В.В., Завальний П.М., Іщенко А.А., Калюжний Р.В., Квітка І.І., Колесник А.І., Корнієнко О.В., Кравець О.О., Кравченко В.М., Кулик Г.В., Левченко С.Г., Луговий А.К., Муравленко С.В., Мурга А.Ю., Носовко Г.С., Островський О.В., Півненко В.Н., Піддубний С.А., Поцяпун В.Т., Прокопенко Т.В., Руденко А.В., Романович О.Л, Савченко О.В., Сердюк М.І., Скоробогатько О.І., Сліпенчук М.В., Собко С.В., Тарасенко М.В., Тарасюк В.М., Тимченко В.С., Чепа О.В., Шайденко Н.А., Штогрин С.І., Юрченко С.І., Ющенко О.А., Ярова І.А.

Навіщо цей довгий список, у якому 50 стовідсотково українських прізвищ? Додаймо сюди ще десять: Богуславський І.Б., Вороненков Д.Н., Глубоковська Е.Г, Єзерський М.Н., Зелінський Я.В., Нікітчук І.Г., Руденський І.М., Скоч А.В., Сокол С.М., Хованська Г.П. З цього десятка людей більшість, ймовірно, також має українське походження. Ці шістдесят працюють в установі, яка налічує 450 осіб.

Земна цивілізація починалась з декількох епохальних відкриттів. Це приручення коня, що сприяло розселенню арійських племен від островів Великої Британії до Північної Індії. Це винайдення колеса, що допомогло цьому розселенню і створило передумови для стрімкого технічного прогресу людства. Це, нарешті, створення писемності, що дозволило накопичення існуючої і створення нової інформації.

До першого з цих відкриттів безпосередній стосунок мають предки українців. Найдавніший кістяк прирученого коня знайдено в одному з курганів лівобережної України. Він датується початком четвертого тисячоліття до нової ери. Ознакою одомашнення були характерні сліди від вудил на щелепах коня. Розкопки, що стали справжньою науковою сенсацією, були здійснені лише декілька десятиліть тому. Вперше про них я дізнався з тогочасних газет. Але в якості авторитетного посилання пропоную читачу солідне видання — «Енциклопедію винаходів і відкриттів», перекладену на українську з англійської за виданням «Timelines of Science and Technology» видавництвом «Махаон-Україна».

Реформа правоохоронної системи у президентській стратегії-2020 визначена як одна з восьми першочергових. Утім, за підсумками опитування, проведеного фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та соціологічною службою Центру Разумкова, реформування міліції не входить до пріоритетів українців: лише 14,9% респондентів вважають її першорядною. Причому, можна лише здогадуватися, чому найбільше ця реформа хвилює мешканців Закарпатської області (47,1%) і найменше — жителів Донбасу (5,1%). Народ не надто вірить у те, що зміна міліції на поліцію дасть можливість якісних зрушень у цій сфері.

Полковник міліції у відставці, президент фонду сприяння боротьбі з організованою злочинністю «Захист» Володимир Куценко розповів на брифінгу в Одеському кризовому медіа-центрі про недосконалість проекту реформування правоохоронної структури. Проект закону «Про поліцію та поліцейську діяльність» найближчим часом буде внесений на обговорення Верховної Ради. Але у тому вигляді, в якому він сьогодні існує, на думку експерта, приймати документ не можна. Фахівець, який пройшов шлях від дільничного міліціонера до керівника в УБОЗі, якому відома вся внутрішня складова служби в МВС, знайшов безліч недоробок у пропонованій реформі, за чим криється справжня загроза для суспільства.

Наші нові цінності ґрунтуються на відповідальності, самоорганізації та взаємовиручці, а багато суспільств світу до цього ще не готові, впевнений економіст зі світовим ім’ям, громадський діяч, член Ініціативної групи «1 грудня», меценат Богдан Гаврилишин. Своїми міркуваннями про Україну, українське суспільство та роль нашого народу у світових процесах він поділився на сторінках відомого російського журналу «Новое время» (http://nvua.net). Ось основні тези цієї публікації.

Українці вже зробили важливий подарунок світу, показавши на Майдані, що таке відповідальність один за одного. Світ занадто довго жив у жорсткій конкуренції, де людина не цінність, а ресурс.

Скандал навколо телеканалу «Інтер», який своєю новорічною програмою ніби хотів показати, що й за новітнього часу посутніх змін у нас не сталося і, можна сказати, зневажив національні, патріотичні почуття мільйонів українців, й саме тепер, у час російської агресії, не є випадковим. Можна гнівно критикувати канал, скільки завгодно вимагати най-страшнішої кари для нього, — якихось радикальних перемін у телеефірі чекати, мабуть, не варто. Доти, доки не буде змінено форму власності. А також чинне законодавство у цій галузі. І доки не стануть біля керма українського телебачення люди, що здатні зробити його українським по суті. Можна б назвати ще багато інших передумов. Але і те, і друге, й третє, і ще багато чого під нинішню пору є доволі проблематичним. Хоча насправді подібних питань на сьогоднішній день уже могло б і не бути.

Але суть проблеми навіть не в цьому. Багато людей хочуть дивитися і дивляться такі програми, бо ці люди все життя споживали подібний продукт, вони виховані, на жаль, саме на цих, сказати б, сурогатах справжнього, вони формувалися на цих самих кобзонах та газманових тощо, на совєтських фільмах, у кожному з яких було закладено отой горезвісний «двадцять п’ятий кадр», що вирощував, плекав у душі українця оте хохляцтво, те, що називаємо малоросійством, програмував у свідомості вторинність свого, національного, рідного, а фактично — всього українського. Плекав — що найстрашніше — зневагу до своєї країни. А чогось іншого, окрім цієї дієти, зготовленої для України за рецептурою московської ідеологічної кухні, українцям і не давали.

Постановою Кабінету Міністрів від 26 листопада з метою ефективної реалізації положень закону «Про очищення влади», забезпечення відкритості, прозорості та публічності у діяльності органів виконавчої влади, здійснення громадського контролю за їх діяльністю, оновлення громадських рад, утворених при органах виконавчої влади до 22 лютого 2014-го, вирішено припинити повноваження нині діючих громадських рад, а державним адміністраціям вжити заходів до формування нового складу таких рад.

Під час брифінгу в обласному кризовому медіа-центрі на цю тему говорили громадські активісти Леонід Штекель і Володимир Максимович.

«Немає жодного сумніву, що коли-небудь величезне тіло Російської імперії розпадеться, і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Час цей наближається повільно, але неухильно. Українці — це нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. В даний час Україна роздерта між сусідами. Але матеріал для будови української держави лежить готовий: якщо не зараз, то завтра з’явиться будівничий, який побудує з тих матеріалів велику і незалежну Українську Державу».
Великий німецький вчений і мандрівник Йоганн Георг Коль (1808—1878).

Життя людини набуває певного сенсу, якщо вона береже пам’ять про своїх пращурів, на плечах яких вона стоїть. Не може бути повноцінної особистості, якій не цікаво знати, як жили і сприймали світ ті люди, завдяки яким вона з’явилася на світ і продовженням яких є. Особистість не може відбутися, якщо вона не вбирає конкретний життєвий досвід своїх дідів і прадідів. Іншими словами, життя кожної людини є ланкою в ланцюзі поколінь певного роду, тому кожна окрема людина має відчувати двоєдину відповідальність: з одного боку — перед своїми предками, а з іншого — перед прийдешніми поколіннями.

Вельми складним для України видався 2014 рік, найскладнішим за всю новітню історію. Україна виборола своє европейське майбутнє ціною втрати частини територій. Східний сусід, який повинен був за Будапештським меморандумом 1994 року гарантувати територіальну цілісність України, пазурами вчепився в країну, яка обрала власний шлях розвитку в унії з іншими цивілізованими европейськими народами, й таки урвав собі шматок. І досі газетними шпальтами блукають думки, ніби саме Майдан винен у втраті Україною своїх теренів. Чи так це насправді? Пунктирно розставимо крапки над і.

У розмові з росіянами або українцями, які не підтримують української евроінтеграції, часто доводилось чути, що до появи Майдану причетні США. Така думка не витримує жодної критики, позаяк у такому разі слід звинувачувати американців у тому, що вони через свій тиск змусили европейців відмовитися від пропозицій Україні підписати асоціацію або змусили Януковича не підписувати угоду з ЕС. Це не відповідає дійсності. Усім відомо, що Москва, дізнавшись про тверде рішення Києва підписати асоціацію з ЕС у листопаді 2013 року, розпочала торгівельні війни з Україною, намагаючись довести «хибність» обраного шляху. Торгівельні війни проти України були підкріплені дипломатичним тиском й особистими пропозиціями Януковичу, що врешті-решт дало результат — за тиждень до доленосної зустрічі у Вільнюсі офіційний Київ оголосив про призупинення евроінтеграційного руху. Країна, яка на повних вітрилах йшла до Европи, раптово завмерла… І вийшла на Майдан. Українці не схотіли миритися з втратою своєї европейської мрії. То хто ж змусив людей вийти на майдани багатьох міст, як не Янукович, який піддався тискові Путіна?

Світова спільнота продовжує підтримувати Україну у протистоянні з Росією. Очевидно, інакше і бути не може, оскільки агресія путінської Росії проти України руйнує весь світовий лад, що формувався впродовж останніх 70 років, починаючи з Ялтинської конференції 1945-го.

Згідно з міжнародним правом, визнання Росією самопроголошеної влади Криму де-юре та «ДНР» і «ЛНР» де-факто є протиправним і нелегітимним. Озброєна підтримка Росією сепаратистів і терористів на Донбасі відповідає визначенню агресії, закріпленому в резолюції Генасамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 року. Росія порушила основний принцип міжнародного права, що забороняє застосування військової сили проти територіальної цілісності іншої держави (п.4 ст.2 Статуту ООН, Декларація про принципи міжнародного права 1970 року, Гельсинський акт ОБСЄ 1975 року). Москва віроломно порушила Будапештський меморандум 1994 року про гарантії територіальної цілісності України в обмін на її відмову від ядерної зброї, а також Меморандум 1995 року про підтримку миру і стабільності в СНД. Крім усього цього, Кремль відмовився до-тримуватися практично всіх міждержавних угод між Україною і Росією, укладених з 1992 року.

Від Одеської області до Верховної Ради восьмого скликання потрапили 17 депутатів: одинадцятеро — від мажоритарних округів і шестеро — за партійними списками.

Хто ж наші обранці, які у них спільні риси, чим вони відрізняються від депутатів минулої каденції та що можна очікувати від одеської сімнадцятки у новому парламенті?

Чи взаємодіють обласна рада та облдержадміністрація з громадськістю при вирішенні актуальних питань Одещини? Як налагодити конструктивний діалог між ними? Розібратися у цих важливих питаннях допоможуть підсумки експертизи, яка проводилася за підтримки міжнародного фонду «Відродження», представлені Асоціацією сприяння самоорганізації населення.

Ми всі теоретично знаємо, що, за Конституцією України, джерелом влади є народ. Але народ — категорія метафізична. Як казав наш одеський класик Михайло Жванецький: «Придумали поняття «народ», щоб обдурювати окремих людей». Зрозуміло, що сьогодні настав той час, коли прості люди, громадяни, жителі краю повинні впливати на прийняття важливих для громади рішень.

Коли підполковника називають полковником, він ніколи не ображається. Мій знайомий Маркіян реагує так само, коли я інколи по-дружньому величаю його класиком. І не тому, що пише вірші, від яких зітхає білява сусідка, — ні, просто він захоплюється класичною літературою і радить перечитувати написане колись, щоб краще розуміти сучасне.

— Як ти ставишся, наприклад, до Андрія Головка? — запитав мене.

— З повагою, — відповів. — На все життя запам’ятав його Пилипка, у якого очі — наче волошки в житі... Письменник зіркий, емоційний, реалістичний. Співець комуністичної ідеології...

«Ідеї можуть бути знешкоджені тільки іншими ідеями».
Оноре де Бальзак.

Правові механізми, розроблені попередньою державною системою, — заточені під саму систему. Фактично відсталої, економічно нежиттєздатної держави СРСР. Усі спроби «підфарбувати» цей іржавий поїзд, що стоїть у глухому куті, є провальними.

Саме тому стан українського по-літикуму — це просто медичний діагноз. Є таке захворювання, яке в народі називають «глисти». Вони бувають різних розмірів, але всі знищують організм і кожен по-своєму. Вони об’єднані в злочинні колонії і не хочуть звільняти організм. Хоча організм і прийняв сильнодіючі ліки революційних змін, але чи то доза ліків мала, чи їх критична маса велика.

Сьогодні ми отримали звістку, яка відверто здивувала. Президент США Барак Обама, незважаючи на рішення комітету Сенату, відмовив Україні у наданні статусу основного союзника поза НАТО. На сьогодні його мають принаймні 15 країн, останнім головним союзником США поза межами НАТО у 2012 році Бараком Обамою був визнаний Афганістан.

Президент України Петро Порошенко пояснив нам, що таке рішення прийняте, «оскільки в України вже є особливий статус на рівні співробітництва між США та Україною» і це нібито вище, ніж той статус основного союзника, який має, наприклад, Аргентина.

Удача будь-якого народу — це певна константа, що залишається такою протягом тисячоліть. Якщо ти бажаєш дізнатись, якою буде твоя майбутня дружина, подивись на її матір — так каже народна мудрість. Якщо ти бажаєш з’ясувати психологічний портрет солдатів ворожої армії, згадай, якими були батьки і діди цих солдатів. Засадничі речі добре бачаться здалеку.

Отже, йде війна. Гинуть кращі представники нашого народу, гинуть ті, хто, не чекаючи мобілізації, добровільно пішов у діючу армію України, що вже кілька місяців веде неперервні й важкі бої на сході нашої країни (я не схильний якось інакше сприймати події на сході, попри заспокійливі та оптимістичні повідомлення наших засобів масової інформації). Ті, хто планує з боку ворога стратегію всіх військових операцій, хто забезпечує їх зброєю всіх вагових категорій, прийнятих на озброєння сучасною російською армією, хто забезпечує оперативне керівництво всіма військовими операціями безпосередньо на полі бою, хто забезпечує проведення цих операцій не лише керівними офіцерськими кадрами, але й професійними виконавцями середньої ланки (саме останні керують танками, бронетранспортерами, установками залпового вогню, ракетними комплексами, мінують і знищують інфраструктуру сходу нашої країни), — чиїх батьків і дідів ці діти й онуки? А ті з місцевих мешканців, що надають певну масовість всім військовим операціям ворога на сході, — вони чиї нащадки?

Неоколоніальний проект

Інсинуації і спекуляції московських стратегів і проімперської п’ятої колони в Україні навколо «русского Крыма» і так званої «Новороссии» не вщухали протягом усіх років незалежності нашої держави. Зу-хвало фальсифікуючи загальновідомі історичні факти, прокремлівські ідеологи стверджують, що Новоросія і Крим є «исконными русскими землями», нібито безпідставно включеними до складу України у 1919 році.

Під час прямої лінії 17 квітня цього року президент Росії В. Путін назвав південно-східну Україну Новоросією: «Пользуясь еще царской терминологией, я хочу сказать, что это же не Украина, это Новороссия. Вот этот Харьков, Донецк, Луганск, Херсон, Николаев, Одесса — они в царские времена не входили в состав Украины, а были переданы ей позже. Зачем это было сделано, я не знаю». При цьому Владімір Владімірович ничтоже сумняшеся перекрутив загальновідомі факти: Харківщина, або Слобожанщина, а також більша частина Луганщини та Донеччини ніколи до складу Новоросії не входили. Проте донецькі сепаратисти сприйняли ці слова Путіна як «руководство к действию» і невдовзі заходилися реанімувати недоброї пам’яті Новоросію — антиукраїнський колоніальний проект Катерини ІІ.

За інформацією одеської держсанепідслужби, проби морської води, взяті на пляжах міста, відповідають нормативним вимогам. Офіційна статистика свідчить, що захворюваність на гострі кишкові інфекції не перевищує сезонного рівня, а випадки сальмонельозу чи дизентерії поки що зовсім не фіксовані. Чи не ідеальні умови для літнього відпочинку?

Якби ж лише цими умовами все й обмежувалося… Чимало гостей-пляжників нарікають на інші обставини. А деякі з цих обставин, на жаль, в Одесі просто за всілякі рамки пруть. Стосується це і «кусючих» цін на житло, і нав’язливих платних «послуг» на територіях пляжів, що іноді супроводжуються ще й невмирущим «совково-сервісним» хамством. Одне слово: колеться і кусається пік сезону.

За даними ООН, в 2013 році за політичним притулком звернулися близько 40 тисяч росіян — за цим показником РФ посідає друге місце у світі після Сирії. Деякі з них поїхали в Європу, а деякі — навіть до Таїланду та Індії. Сьогодні ро-сійська мова на вулицях Дубая вже перестала бути рідкістю. Про це пише історик і журналіст Енн Еплбаум в газеті «The Washington Post» (США), інформує news.еizvestia.com.

Дослідниця відзначає, що багато з тих, хто побоювався введення заборони на виїзд, а також контролю за рухом капіталів, нової заборони на вживання нецензурної лексики та обмежень на ведення блогів, уже покинули Росію. Причому, для однієї категорії росіян найпривабливішим містом став Київ. Хоча рівень життя в Україні досі залишається досить низьким за російськими та європейськими мірками, Київ є двомовним містом. Російським емігрантам не потрібно відмовлятися від рідної мови. Більше того, новий український уряд не веде боротьбу з письменниками, журналістами та акти-вістами. Київ, що довгий час вважався лише провінційною столицею, нині стає надійним притулком для інтелектуалів, які вважають Москву надто репресивною, констатує авторка.

Польський прем’єр-міністер заявляє, що він ніколи не буде очолювати «хрестового походу» проти Росії, засвідчуючи тим, що він плутає Росію з каґебістською хунтою, яка є ворогом Росії, як і решти світу.

Як на мене, то державі — члену Европейського Союзу треба глибше дивитися на те, що діється на світі.

Тож «хрестовий похід» проти Путіна — це похід не проти Росії, а проти ворога Росії. Польському прем’єру варто б це розуміти, будучи прем’єром европейської держави, щоб не змушувати мене тратити дорогий час на витлумачення такої простої істини.

Одеса — багатонаціональне місто. Тут можна знайти представників будь-яких національностей. Жартома ж кажуть, що в Одесі живе особлива національність — одесити. Як вони ставляться до гостей? Чи є проблеми у приїжджих? Чи існує дискримінація за расовими відмінностями?

Щоб дізнатися це, я провела невеличке дослідження, в якому люди різних націй, що проживають у нашому місті, відповіли на кілька питань.

Чи можете ви назвати зо два десятки фільмів, що вироблені в Україні, зняті на українському матеріалі, та ще й українською мовою? Озирнувшись на кілька років назад, згадаєте хіба стільки ж і фільмів, одні з тих стрічок ви дивилися, а про інші лише чули. Та й ті пройшли в Одесі тихо і непомітно (а що вже казати про райцентри?!), без належної реклами — як зовнішньої, так і медійної, без обговорення чи бодай якихось відгуків у тих же ЗМІ.

Коли недавно після перегляду одного з таких фільмів поспілкувався з одним із глядачів, то з подивом почув, що чоловік років з десять не був у кінотеатрі. І зрозумів: у нього не було мотивації. Людям середнього та більш літнього віку там нема що робити. А от своє, рідне, про яке випадково почув, таки зацікавило. Вийшов схвильований, радісний. Герой українського фільму збудив приспане почуття національної гордості, роздмухав зацікавлення рідною історією, на яку творці фільму подивилися очима не чужими та байдужими, а власними, таки українськими. Певне ж, у режисера картини була мотивація зняти фільм, у якому головний герой — українець, зняти його українською мовою.

(Продовження. Початок у номері за 14 червня.)

Портрет Рішельє, не як державця, а як простої людини, змалювала у своїй праці, присвяченій історії Одеси, історик Патриція Герлігі: «Хоча Байрон і вважав Рішельє романтичною особою, проте сам дюк багато в чому був дитям епохи Просвітництва. Він був холодним і розсудливим, хоробрим у боях, одначе уникав вчинків, що вимагали особливої відданости. Будучи одеським міським головою і губернатором Новоросії, він мешкав у скромному п’ятикімнатному будинку з простою обстановкою, лишаючись скромною людиною. Для сучасників і пізніших істориків він виглядав радше як простолюдин, аніж як представник високонародної знаті, до якої належав». Згодом історик додає: «Дружелюбний і приязний в особистих стосунках, дюк, проте, уникав панібратства і не любив ділити людей на фаворитів і ворогів. Тінь скандалів ніколи не затьмарювала його життя. Сучасники змальовують його високим і худим з красивим хвилястим волоссям, «темними добрими очима та дуже привабливим білим безбородим обличчям». Рішельє, очевидно, був короткозорим, бо, за словами його приятеля Сікарда, побачивши на вулиці жінку, завжди запитував у того, хто його супроводжував, чи знає він її».

Сьогодні прикметна для стану громадської думки українців саме «щільність» змін у суспільній свідомості — тих, які відбуваються впродовж останніх місяців. Про їх динаміку — розмова кореспондента газети «Дзеркало тижня. Україна» (http://gazeta.dt.ua) з керівником соціологічної групи «Рейтинг» Олексієм АНТИПОВИЧЕМ.

Повільні зміни —
обережний поступ?

— Нинішні зміни продиктовані подіями на Сході, а насправді — подіями на кордоні України з Росією. На жаль, українці відчувають небезпеку прямої війни, вони дедалі більше готові, скажімо так, щось віддати, аби їх не чіпали. Наприклад, мовне питання: хоче Схід говорити російською — хай говорить. Так уже вважає і Західна Україна. Навіть певні ЗМІ там переходили на російську мову, засвідчуючи підтримку Сходу. Але чи потребує цього Схід — велике питання. Крім того, чи є державна мова тією цінністю, якою можна жертвувати?

Певна частина українців, як на мене, вже пожертвувала Кримом, тільки б їх не чіпали, а дехто з тих самих міркувань готовий пожертвувати ще й Донбасом. І все це диктується страхами, що війна, яка розхитує державу зсередини, докотиться до їхньої домівки, до їхнього регіону. Такі настрої впливають на зміну настроїв громадської думки.

...Над полігоном висить розпа-шіле сонце. У витоптаній солдат-ськими чобітьми траві сюрчать коники. Між ними за ручним кулеметом лежу я. Десь далеко попереду із землі виростає мішень — у неї треба встигнути поцілити за кілька секунд. Плавно, як вчили, натискую на спусковий гачок...

У перерві між стрільбою наш студентський взвод, який старанно опановує військову науку, розміщується у куцому затінку «Орієнтира-1» — одинокої сосни. «А якби, — міркуємо вголос, — замість фанерної мішені постала жива людина і була команда «Вогонь!», чи стріляли б?» Питання неоднозначне. Як поєднати принципи гуманності і людяності з армійською єдиноначальністю?

Топовими темами в інформаційному просторі України зараз є вибори президента та події на сході країни. Відтак тема євроінтеграції відходить на другий план. Але, як не дивно, саме вона може стати запорукою інформаційного та еконо-мічного виграшу України в російсько-українській війні та виходу з політичної та економічної кризи, зазначають експерти громадської організації «Центр UA» на сайті www.pravda.com.ua.

Переможець президентських перегонів за результатами ЦВК Петро Порошенко у своєму першому виступі зазначив: «Я впевнений, що протягом одного-двох років Україна виконає (зобов’язання). Що стосується зовнішньополітичних пріоритетів, це буде, безумовно, реалізація положень Угоди про асоціацію з ЄС. Я буду робити все, щоб протягом одного-двох років Україна виконала левову частину зобов’язань за Угодою про асоціацію і мала можливість отримати перспективу членства в Євросоюзі».

Останнє дослідження Центру Разумкова, яке пройшло з 25 по 29 квітня 2014 року (було опитано 2012 респондентів у всіх регіонах України за винятком Криму), показало, що думки українських громадян щодо сьогоднішньої політичної ситуації в країні свідчать аж ніяк не про консолідованість суспільства, а, швидше, про ідейний розбрід і навіть про «махрові» застійні комплекси масової свідомості. До того ж деякі люди виявляють здатність не тільки бачити «чорне у білому», але й успішно поєднувати ці кольори у себе в свідомості, «збовтавши» їх до стану глухої сірості.

Про це — в розмові «Дзеркала тижня» із заступником директора соціологічної служби Центру Разумкова Михайлом МІЩЕНКОМ.

У боротьбі за майбутнє України у Вашингтоні відмовилися від мови дипломатії. Про це в інтерв’ю радіо «Свобода» заявив заступник держ-секретаря США Річард Стенґел. Адже коли йдеться про життя людей та існування цілої країни, доводиться користуватися іншими засобами. Як сказав колишній головний редактор журналу Time, а нині чиновник, Америка зробить все від неї залежне, щоб вибори в Україні пройшли чесно, вільно і не були оскаржені.

— Чи важко говорити дипломатичною мовою, коли йдеться про життя людей (як сьогодні на сході України), особливо після вашої журналістської кар’єри?

— Коли ідеться про життя і смерть, у моменти, коли люди обирають своє майбутнє, складно залишатися дипломатичним. Адже йдеться про такі чутливі речі. Тож президент і державний секретар США відмовилися від мови дипломатії, підтримуючи український народ, який бореться за своє майбутнє.

Розділилося суспільство: одним — Росію подавай, іншим — Європу. На Захід тягне, бо ж там європейські цінності: культура, рівень життя, соціалка, свобода — все вабить. І так багато про те говорили, що договорилися...

Розділилося суспільство на дві барикади. То стояла барикада із палаючими шинами на столичному Майдані, де люди вимагали покращення. А тепер-от стоять люди (маю на увазі не засланих і не проплачених) за барикадами на сході країни і вимагають... покращення.

Відомий факт

Якось знаменитий американський письменник Марк Твен одержав рукопис від молодого автора, який просив оцінити його працю. У визначений час юнак прийшов до Марка Твена, привітався і звернувся до письменника з такими словами: «Шановний майстре! Я чув, що для кращої роботи мозку, а також і для творчого натхнення, потрібно їсти багато риби. Чи не підкажете, скільки саме треба мені її з’їсти, аби досягти досконалості? Ви вже прочитали мій рукопис?»