Матеріали з рубрикою «Ракурс»

«Панамське досьє», що стало однією з останніх світових топ-новин, поповнилося новою чималою порцією інформації. Найгостріше на його публікацію вже відреагували в багатих країнах: кримінальне провадження у США, спецкомісія Європарламенту, плани боротьби з офшорами Мінфіну Німеччини та великої п’ятірки ЄС. Реакція ж їхніх бідних сусідів, за нечастим винятком, була стриманішою.

Українські журналісти й політологи, не змовляючись, досить оперативно розібрали практично всі вітчизняні аспекти «панамагейту»: податкові ухиляння, особиста анонімність, густа тінь корупції/криміналу, легалізація тіньових капіталів, гнітючий бізнес-клімат на батьківщині, моральні втрати, політична відповідальність за порушення моральних табу, перед-виборних обіцянок і стрімке погіршення життя своїх виборців.

Продовження. Початок у номері за 21 квітня.

Постімперський синдром

Здавалося б, немає нічого простішого, як радикальні змін у полі-тичному житті. Всі ж добре знають різницю між білим і чорним, правдою і лжою. Але політичний клас це завжди породження і продовження домінуючої у суспільстві сили. Не кількісно більшої, а саме домінуючої. Такою силою в Україні була і по цей день залишається кримінальна олігархія. Хай нас не засліплює, що наразі у Раді вже не засідають суркіси, пінчуки чи ахмєтови. Там усілися делеговані ними слуги. Вірні і дресировані, як бійцівські пси. Вони є провідною силою в парламенті і протягом усього часу після Революції Гідности слухняно виконують волю хазяїв.

Одеська вулиця Лип досі лишається символом. От тільки чого: нашої поразки чи перемоги? Залежить від нас

Найнещасніша категорія «туристичного» міста Одеси — приїжджі. Найгірший ворог не заплутає їх так щодо назв вулиць, як усе, що вони тут побачать та почують.

Починаючи з того, що багато осіб усіх статей, вікових категорій, рівня освіти продовжують використовувати комуністичні назви («Передайте 5 гривен на остановке на Советской армии». Насправді — вулиця з красивою назвою Преображенська), незважаючи на одеську декомунізацію 1990-х років, яка, на жаль, супроводжувалася наполегливим відродженням російсько-імперських назв, часто неоковирних, ігнорацією українських національних героїв і взагалі самого факту української приналежності міста. Паралельно співіснують кілька назв з різних епох та різного ідеологічного спрямування. Тут доречно було б нагадати любителям «русскава міра», що у такі омріяні ними ро-сійсько-імперські часи, аби змусити народ забути назву Хаджибей, тих, хто її вживав, просто сікли батогами та змушували повторювати: «Їду до Одеси, їду до Одеси…» Але в наш час найтемніші російські елементи добре навчилися у своїх цілях мімікрувати під європейську толерантність та використовувати її як укриття та прикриття ментально-мовно-історичної русифікації.

Україна бере участь у глобальному інфраструктурному проекті «Новий Шовковий шлях». Маршрут до Китаю пролягає через Грузію, Азербайджан та Казахстан, оминаючи територію Росії. На початку року по маршруту було запущено тестовий потяг, який показав низку «вузьких місць». Про варіанти їх розширення — у матеріалі дослідницького центру ZAMMLER, написаному на основі аналізу відкритих джерел інформації та опитування експертів галузі.

Україна робить активні кроки для приєднання до процесу розвитку однієї із трьох транспортних магістралей «Нового Шовкового шляху». Шлях, який геополітично і в частині економічного потенціалу цікавий для нашої країни, починається у Китаї, пролягає через Казахстан, Каспійське море, Азербайджан, Грузію, Чорне море і закінчується в українському порту Іллічівськ. Переговори щодо участі у проекті велися впродовж останніх кількох років. Каталізатором приєднання до проекту стали російські економічні санкції та блокування транзиту українських вантажів.

В Україні і в усьому світі багато людей дивуються не тільки мужності й незламності духу Надії Савченко, але і її фізичній витримці, яка поза межами звичайних людських можливостей. Особливо — після її сухого голодування.

Незважаючи на свою відому непоступливість, Путін уже програв фактичну дуель з українською дівчиною. Він безперечно програв, бо сьогодні боїться смерті Надії більше, ніж вона сама. Вочевидь. Надія готова прийняти героїчну смерть, відстоюючи власну гідність і незламність українського духу, а Путін розуміє, що ризикує остаточно втратити свій імідж у світі.

І все ж де Надія бере фізичні сили, щоб витримати сухе голодування і після цього ще й виступити з останнім словом, повним зневаги до своїх катів?

Продовження. Початок у номерах за 13 та 18 лютого.

Теперішня влада — це аналог ліжка міфічного Прокруста. Така собі матриця, чіпи якої моделюють критерії відбору і правила поведінки персонажів у команді. Матриця є витонченим витвором, який використовує найсучасніші винаходи і технології. Її запобіжні механізми безжально жорстокі до будь-яких відхилень чи потенційних загроз у владній когорті. Матриця, як їй і належить, позбавлена емоцій та історичної пам’яті. Вона лиш забезпечує існування системи тепер і зараз, хто не приймає чи не виконує її сигнали — геть із публічного простору.

Це не ігри розуму чи мої публіцистичні фантазії. Згадайте історію висуванця Майдану на посаду міністра охорони здоров’я Олега Мусія. Лікар, громадський діяч, що мав за плечима досвід і знання міжнародного співробітництва в галузі медицини, організатор медичної служби в часи Революції Гідності, він без вагань взявся за реформу найбільш відсталої, запущеної і занедбаної галузі. Це був випадок, коли людина вміє і хоче працювати.

Як путінська Росія живе не за законами, а за «понятіями»

4 грудня Державна дума Російської Федерації (до речі, наступні вибори до неї мають відбутися 18 вересня 2016-го) схвалила у другому (основному) і відразу в третьому (остаточному) читаннях закон, який надає федеральному конституційному суду право визнавати неможливим виконання в Росії рішень міжнародних судів, якщо вони порушують верховенство російської конституції.

Згідно з останніми поправками, конституційний суд РФ може визнавати нездійсненними рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та інших міжнародних судів, якщо вони суперечать російському основному закону.

Поки вчені розбираються, як змінюється клімат на Землі і що на це впливає, ті, хто працює на землі, давно помітили: дощів на Одещині випадає дедалі менше. Дехто навіть «вимірював» дощову воду, збираючи її з даху для поливу городу. Так-от, якщо раніше можна було зібрати 50 і більше кубів за рік, то в останні роки — наполовину менше.

Щоб у нашому південному краї виростити овочі, треба їх поливати. Пощастило тим районам, куди доходить дністровський водогін. Сьогодні в Одесі ТОВ «Інфокс» установив такі тарифи: 4,93 грн за кубометр плюс 4,42 грн — за водовідведення. У сумі — 9,36 грн. А що робити тим селам, які отримують воду з артезіанських свердловин? Хоча ця вода й трохи мінералізована, поливати нею можна. Особливо, якщо під корінь й економно.

Невизначеності з виборами мера Одеси, треба вважати, вже нема. О 4-й годині ранку 30 жовтня після десятигодинної наради Одеський окружний адміністративний суд відхилив позов кандидата в мери Одеси Саші Боровика про перерахування голосів на низці дільниць у Суворовському й Київському районах міста. Суд вирішив, що правових підстав для задоволення вимог немає.

Нагадаємо, перемогу в першому турі здобув чинний мер Геннадій Труханов, набравши 51,34% голосів. Його головний конкурент, кандидат від Саакашвілі Саша Боровик, який разом з губернатором за підсумками екзитполу студії Савіка Шустера націлився на другий тур, у підсумку здобув усього 24,58%. Таким чином, офіційні результати виборів мера Одеси, оголошені міською виборчою комісією ще 27 жовтня, і нічний вердикт суду залишили одне єдине запитання — у що виллються грона гніву Міхеіла Саакашвілі?

В українського кінорежисера Сергія Лозниці горять очі. Ми зустрічаємося з ним в кафе при кінотеатрі «Київ», де проходить прем’єра його документального фільму «Подія». Стрічка розповідає про те, як люди вийшли на вулиці під час путчу в Ленінграді в серпні 1991 року. Режисер натхнений, у нього зараз щільний творчий графік: робота над сценарієм фільму про події на Донбасі і картина «Покірна», яку він почав ще до революційних подій в Україні.

За останні півтора року Лозниця прогримів з документальним фільмом «Майдан» по всій Європі: кіно показали на 67-у Каннському кінофестивалі, а на Міжнародному фестивалі фільмів про права людини в Нюрнберзі він взяв гран-прі. В Одесі під час прем’єри зал двічі ставав на моменті, де мітингувальники на Майдані виконують державний гімн.

15 жовтня на сесії Генасамблеї ООН Україну обрано від Східної Європи непостійним членом Ради безпеки ООН на період 2016—2017 років. «За» проголосували делегації 177 із 193 держав-членів ООН. 14 делегацій не голосували. Для обрання України до Радбезу потрібно було 129 голосів. Окрім України, непостійне членство в Раді безпеки ООН отримали також Японія, Єгипет, Сенегал та Уругвай.

Щороку Генасамблея обирає п’ять непостійних членів Ради безпеки, термін повноважень яких становить два роки. Будучи однією із 51 держав-засновників ООН, за 70 років існування цієї глобальної міжнародної організації Україна вже тричі була непостійним членом Радбезу — в 1948—1949, 1984—1985 та 2000—2001 роках. Визнанням авторитету України на міжнародній арені під егідою ООН було рішення східноєвропейських держав висунути на посаду голови Генеральної асамблеї 1997—1998 років кандидатуру міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка, який до цього багато років працював у системі ООН: 1965—1971 — співробітник відділення ООН у Женеві; 1977—1980 — директор Управління (Д-2) Секретаріату ООН; 1985—1992 — постійний представник України при ООН.

Перебуваючи на конференції з нагоди 90-ліття Спілки української молоді в Українському католицькому університеті Львова, я слухав, як львівський губернатор у своєму привітанні сказав, що українець найкраще почувається у Львові. Не встановлюючи докладного географічного положення українського раю (бо, мабуть, це саме можна сказати про інші міста в Галичині), я зітхнув, оскільки щойно прибув на конференцію з Києва у досить поганому настрої. За три дні перебування в Києві я жодного разу не почув на вулиці української мови, немов у перших роках незалежності. Натомість у Львові я не чув на вулиці російської.

Невже Україна така дійсно різна?! У Києві, коли я звертав увагу звичайним людям на мову, чув такі відповіді: «президент і Марина розмовляють між собою російською», «у воєнній зоні є наші хлопці, які воюють за Україну, а говорять по-російськи», «це не той час, щоби настирливо впроваджувати українську мову»...

Радослав Сікорський в Україні найбільше відомий як колишній глава МЗС Польщі, хоча насправді його кар’єра — набагато ширша: він був і міністром оборони Польщі, і спікером польського Сейму.

Зараз у Сікорського справи вдома йдуть не дуже добре. Через скандал, що спалахнув після публікації прослуховування низки польських політиків (у тому числі колишнього глави МЗС), йому довелося залишити посаду спікера Сейму. Він навіть не балотується на парламентських виборах від «Громадянської платформи», на яких, за опитуваннями, переможе їхній конкурент, «Право і Справедливість».

Дискусії про те, який формат переговорів — «женевський» чи «нормандський» — кращий для врегулювання російсько-українського конфлікту на Донбасі, тривають уже близько року. Нагадаємо, що «женевський формат» включає США, ЄС, Україну і Росію, а «нормандський формат» — Німеччину, Францію, Україну і Росію.

«Женевський формат» був започаткований 17 квітня 2014 року на зустрічі в Женеві міністрів закордонних справ США, ЄС, України та РФ, які домовилися про заходи щодо деескалації конфлікту на Донбасі — роззброєння незаконних формувань, амністію сепаратистів, початок в Україні національного діалогу щодо конституційної реформи, яка передбачала б децентра-лізацію і надання тимчасового особливого статусу Донбасу.

Для того, щоб Майдан повторився, треба, щоб громадяни вийшли на мітинг, а влада зробила вигляд, що їх нема, і почала ставити на площі новорічну ялинку

«Починається третій Майдан» — щоразу, коли в Києві відбувається щось трагічне, коли ми стаємо свідками зіткнення протестувальників з правоохоронцями, я чую цю фразу. Пов’язана ця фраза з наступним: ті, хто промовляє її, просто не розуміють, що таке Майдан.

Майдан — це не технології, це навіть не мітинг протесту. Майдан — це розгніваний народ. Ось саме так: не «розгнівані містяни з Болотної» в модних костюмах і з новими гаджетами, а розгніваний народ у чорних куртках і кепках. І ще — дебільна влада, яка не вірить в те, що цей розгніваний народ виходить на вулицю сам по собі. Саме тому в Росії ніколи не буде Майдану, бо розгнівані містяни в ній (швидше, в Москві — не в Росії) були, є і ще будуть, а розгніваний народ спостерігається тільки в давній історії. І то він найчастіше мовчить прямо на сцені.

Для кого війна, а для кого і мати рідна. Для одних нинішній день — це спартанські умови, відсутність найнеобхіднішого, забуття з боку чиновників та постійний ризик. Для інших — спосіб наживи різного масштабу: гроші, зброя, контрабанда, медалі, посади... Таке було завжди і всюди, не ми перші. Але, на відміну від троянців, які боронилися від греків, тих же еллінів, що зупиняли персів, чи римлян, котрі вмирали тисячами за власну державу, ми не просто не вміємо воювати — ми не можемо налагодити й мирне життя. Якщо спитати у середньо-статистичного рядового української армії, а за що ж він конкретно зібрався воювати проти супостата, то яку відповідь почуємо? За добробут у країні? — Його нема. За збереження власної землі? — Так, але ж на ній нема ні рівності, ні справедливості, а багатствами користуються ті, хто втече на власному літаку за кордон, тільки-но наблизиться окупант. За те, щоб уберегти власну культуру від варварської? — А наша хіба розвивається, в чому це помітно?

Усі відсутні компоненти мають так чи інакше бути вирішені нами в найкоротший термін, інакше — прийде той, хто зробить це без нас і не на нашу користь.

«Україна і НАТО: спільна протидія гібридній війні» — такою була тема 11-ї асамблеї громадської ліги «Україна — НАТО», яка відбулася на початку липня у Києві у приміщенні Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України. Своїм баченням проблем сьогодення поділився професор Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, експерт з питань міжнародної політики, доктор політичних наук Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ.

Україна кілька разів мала шанс приєднатися до НАТО і кілька разів його втрачала. Помилки, які були зроблені після Помаранчевої революції щодо реалізації курсу України на Євроатлантичну інтеграцію, коли ми втратили шанс у 2008-у, не були враховані. Що дав Україні Майдан? Євромайдан дав Україні дві великі історичні речі. По-перше, Євромайдан показав, що у нас виросло потужне громадянське суспільство. Друге, що дав Майдан, він породив сильну монолітну українську націю. Ці два чинники практично зупинили агресію Росії. Не армія зупинила агресію — українська нація зупинила агресію. І, відповідно, у цій ситуації суспільство почало мислити національними інтересами.

Заступник директора з наукових питань Інституту соціології Національної академії наук України Євген Головаха (на знімку) виступаючи у Львові на тему «Щаслива нація. Чого не вистачає українцям?», розповів про те, ким треба бути в Україні, щоб почуватися щасливим, яка має бути концепція щастя та як поєднані розвиток ВВП країни і рівень щастя населення.

Щастя vs економіка

Одразу пошлюся на слова відомого майстра афоризму Станіслава Єжи Лєца: «Людині для того, щоб стати щасливою, потрібне щастя». Українцям для того, щоб стати щасливими, теж потрібне щастя.

Москву обурено. Сам кремлівський Гітлер утратив рівновагу: маленька «фінляндизована» Фінляндія посміла виконувати европейські санкції! І бряцання зброєю (ядерною!) не помогло.

Світ обернувся догори раком!

Давалисьмо «набой» фінам: ми вас не чіпатимем! Підводні човни товклися біля берегів Швеції, Норвегії, Данії, обминаючи Фінляндію. Себто — ви ж свої!

Будівлі та приміщення судів, як правило, мають суворий вигляд. Навряд чи хтось, навіть у святкові дні, прикрашатиме таку офіційну установу гірляндами або кольоровими кульками. Хіба що в деяких містах, наприклад у Києві, на фасаді суду можна побачити статую Феміди із зав’язаними очима, як данину міфові про неупередженість.

Портрети поетів у судових коридорах-залах зустріти дуже важко. У потоці судової прози не знаходиться місця для поезії. Тому заслуговує на увагу той факт, що у приміщенні Малиновського районного суду м. Одеси, який розташований на вулиці Василя Стуса, 1, відвідувачів, поруч з вікном інформації, зустрічає стенд, присвячений пам’яті відомого українського поета і правозахисника Василя Стуса.

Росія щодо України здає свої позиції. Це проявляється у веденні як внутрішньої політики, так і зовнішньої. Обравши позицію «відстороненості» і перенаправивши сили власного народу на участь у штучно створених мітингах за зразком «майдан-антимайдан», країна-агресор з часом може сама ж собі нашкодити. Мітингувальники консолідуватимуться не навколо Путіна, а навколо різних радикальних сил, що згодом може призвести до усунення від влади російського президента. Про це на прес-конференції в Одеському кризовому медіацентрі розповіла російський історик і політолог Олена Галкіна.

Ніяких нових кроків від Росії стосовно України найближчим часом чекати не варто. Такі висновки експерта. За її словами, після гучного провалу початкових планів Росії щодо впровадження в Україні великого проекту «Новоросія» стратегія змінилася на тактику. Країна-агресор хаотично приймає ситуативні рішення, аби виправити ту чи іншу ситуацію і при цьому не відступити із завойованих, з точки зору російського керівництва, територій (Кремль вважає, що йому вдалося створити в суспільстві новий консенсус, згідно з  яким росіяни масово підтримують Путіна, тільки якщо він наступає і завойовує для країни нові території).

Закінчення. Початок у номерах за 25 та 30 квітня.

Фронти Української вітчизняної

Не просте питання: за що воюють українці? Як послухати наших політиків, то із Росією, але не проти Росії. Не проти залишків камарильї Януковича, хоч коренева система корупції, сконструйована Сім’єю, не просто жива, а й винахідливо вдосконалюється. Не проти «руськоязичних», бо російської мови серед наших вояків не менше від української. Та й російської в інформаційному просторі стало ще більше. Ми воюємо навіть не проти ватників, хоч саме вони в прицілі українських бійців на фронті. І само собою зрозуміло, що не за «київську хунту», бо у суспільного рушення немає ілюзій, буцім вінницькі кращі за донецьких.

Українці воюють за Україну — найпростіша відповідь. Але вона ділиться на пазли, які не завжди складаються у мозаїчне полотно. Таке у нашій історії вже бувало. На махновських знаменах писали «Здобудемо землю і волю для трудящого люду!», на прапорі Холодного Яру горіло «Воля України або смерть!». У той же час соціалісти-урядовці УНР блукали між трьох сосен — національної незалежності, федерації із Червоною Росією і європейським вибором, Петлюра розстрілював Болбочана, а Скоропадський «закликав німців в наш куток, звалив Центральну раду», галичани дружили із Денікіним.

Продовження. Початок у номері за 25 квітня.

Доля жити на краю

Попри те, що після СРСР лінія світового розлому пролягла між таборами соціалізму й капіталізму, що табір соціалізму потім і сам коловся, як дрейфуючий льодовий материк, однополярний світ — визначення умовне. Бо через сотню років після нездійсненого задуму створити свої Сполучені штати Стара Європа взялася активно і послідовно розбудовувати нову політичну галактику — Європейський Союз. Як противагу США. Нова біполярність — Європи і США — ставала чесним змаганням економік, культур і політичних впливів.

Коло замкнулося

Історичний віз із військовим супроводом, заганяючи на смерть коней, розбиваючи колеса, вищерблюючи в січах шаблі й втрачаючи вершників, за 546 років приїхав туди, звідки й вирушив — до Любліна. «Ми — діти Вісли і Дніпра, слов’янського коріння й роду…» мала би співати із цієї нагоди, гамселячи плац черевиками, маршову пісню литовсько-польсько-українська бригада. Навряд чи співала. Може, тому, що у ній загубилася іще одна річка — Німан. Чи Вілія. Щем Литви. Може, тому, що завершення шляху у 546 років вимагає більше осмислення, як параду.

Це тільки здається, що давно минуле — сторінка перегорнута і мало важить для сьогодення. Не осмислене, не усвідомлене минуле є блуканням в нетрях, із яких немає виходу. Люблінська унія, з якої почалися великі нещастя Литви, України, Білорусі і Польщі, довго лишалася невивченим уроком. Першою його осмислила Польща. Після чотирьох переділів, які щораз були спробою знищення її державності і нації. Потім Литва. Найменша, вона не тільки дивом вціліла після двох поглинань у круговерті імперських жорен, а й загартувала національну гідність. На відміну від Білорусі, що свідомо обрала роль слухняного сателіта.

Місто неохоче прокидається. З похмурого неба морський вітер зриває рясні краплі. Жовтий «Богдан» із заплаканими від дощу вікнами неквапливо наближає своїх пасажирів  до середмістя.

Справжнє асорті по-одеськи, котре в таку годину можна надибати на цьому маршруті. Кого лишень нема?! Чоловіки-інтелігенти і ті, хто вміє прикласти руки до металу, дерева, емалі, дротів, кабелів, труб, моторів, мікросхем чи механізмів. Дамочки середнього віку, декотрі з бездоганним манікюром або зачіскою, як з глянцевого журналу, їдуть, може, на державну службу, у бухгалтерію, податкову, банк, а може, викладати чи лікувати? Студенти та студентки, домашні та з гуртожитку, модні, богемні, звичайні — наші гарні діти. Студенти-іноземці. Два араби упівголоса обговорюють щось жваво й хитрувато, ймовірно, свої вчорашні походеньки. Молода мати з пустотливою непосидючою малечею. Майбутній моряк, котрому личить чорний бушлат. Молодий батюшка, з рудою борідкою та хвостом, через навушники слухає поп-музику. З голів приблизно чверті присутніх навушники стирчать також: мелодії всіх напрямів, стилів, жанрів. Хтось поглядає у вікно. Щоб дивитись на світ Божий, який у цьому місці зветься проспектом Шевченка, слід у спітнілій шибі пальцем протерти собі віконечко. Хтось заглибився у свій смартфон, телефон, планшет, електронну книжку і навіть конспект. Біля водія — синьо-жовтий прапорець. Наче звикли, наче дрібничка, а як додає настрою та зігріває душу! Чи лише мені? Синій і жовтий. Небо над пшеничним полем. Найкраща асоціація. Все просто і зрозуміло.

Олександра Кваснєвського можна без сумніву назвати одним з найвідоміших в Україні колишніх європейських лідерів.

З 2004 року, коли завершився його другий термін на посаді президента Польщі, Кваснєвський не обіймав жодної формальної посади, однак складно знайти політика, більш долученого до українських справ. Він був посередником у переговорах між владою та опозицією під час Помаранчевої революції. В 2011 році, після ув’язнення Юлії Тимошенко, знову увійшов до місії ЄС, яка спершу опікувалася звільненням екс-прем’єра, а далі — переконувала Януковича підписати Угоду про асоціацію з ЄС. За цей час він спілкувався з Януковичем ледь не 100 годин — на Заході складно знайти людину, що мала більший досвід у цьому питанні.

Останнім часом стали актуальними слова радянського поета-класика В. Маяковського: «Якщо на небі сяють зірки — значить, це комусь потрібно». Це твердження варто конкретизувати словами іншого, не менш відомого класика: потрібно тому, «кому це вигідно» (В. Ленін). Саме у відповіді на це сакраментальне запитання вбачав колишній вождь ключ до розв’язання найзаплутаніших ситуацій. Отож говоритимемо про одну з таких ситуацій, що склалася, щоправда, не із зірками.

БАЗАРНИЙ ряд: птиця, яйця, різна живність...

— Бабусю, почому яйця?

— Двайцять.

— Дорогувато!

— А почому долар, знаєте?

— А до чого тут долар? І навіщо він вам здався?

— Ти диви, який розумний! — долучається до розмови молодиця, що стоїть поряд над кролячими тушками. — Виходить, що долари тільки тобі треба?

Про кризу в системі міського транспорту Одеси йшлося на прес-конференції в кризовому медіа-центрі. Власним дослідженням щодо нестиковок між заявами міської влади та реаліями громадського транспорту ділився незалежний експерт, журналіст Олександр Вельможко.

З гривні п’ятдесят, до двох, трьох, а потім і п’яти... Чергове здорожчання проїзду в міському громадському транспорті знову вдарить по кишенях містян, але проблем з перевезенням так і не вирішить, впевнений Олександр Вельможко. За його словами, те, що зараз відбувається в системі транспортних перевезень нашого міста, інакше як кризою не назвеш. Лише за рік і кілька місяців з півтори тисячі реально працюючих маршруток залишилося лише 800. «До кінця 2013-го в Одесі щодня на маршрути виходило близько 1500 автобусів, переважно маловмісних. Вже восени 2014-го, як відзвітували чиновники-транспортники, плановий показник виходу маршруток скоротився до 1200. На даний момент планова кількість виходу маршруток в Одесі складає 1042 одиниці. З них близько 200—260 маршруток уже не виходять», — заявив експерт.

Від перемоги революції Євромайдану минув рік, від обрання Президентом Петра Порошенка — дев’ять місяців, від обрання нової Верховної Ради — чотири місяці. В західних демократіях, при обранні нової адміністрації чи уряду, населення та, зокрема, четверта гілка влади — преса, звичайно, надає сто днів так званого «медового місяця», мирного часу без критики, і тільки після цього починає ставити серйозні запитання. У випадку сьогоднішньої влади в Україні, з огляду на війну з Росією, продовжений «медовий місяць» виправданий.

За цей рік пройшло чимало спостережень за діями влади, які вплинули на певні висновки, обґрунтовані чи ні.

Прем’єр-міністр Яценюк динамічний, виглядає заангажованим, бо у постійному поспіху, доступним, бо зустрічається, здається, з усіма, одначе невідомо, чи, ефективний бо, на перший погляд, курс гривні впав стрімголов. Чи це вина уряду? Не знати, бо Україна у війні. Всі прошарки індустрії та суспільства заангажовані в обороні від загарбника, що виснажує поважну частину державного бюджету. Одначе є допомоги від поодиноких країн, а також Міжнародного валютного фонду.

ЕС в особі А. Меркель та Ф. Олланда домігся перемир’я на Сході України. Безперечний успіх дипломатії. Але поки це перемир’я з паперу не стане реальним фактом, варто не поспішати з оцінками.

Тим паче, що в угоді Мінськ-2 деякі пункти насторожують.

Як можна розуміти пункт про позбавлення України контролю за своїм кордоном і передачу цього контролю терористам? Чи узго-джується цей пункт із заявою п. Меркель про те, що Европа не буде терпіти переділу европейських кордонів?