Матеріали з рубрикою «З редакційної пошти»

Залізничники на чолі з віце-прем’єром, що опікується транспортом, зараз активно агітують за нововведення, точніше, за повернення до вже знаної практики: продажу квитків на пасажирські потяги за паспортами. Борис Колесников переконаний: це допоможе викоренити спекуляцію і нокаутує корупцію, яка процвітає в цій сфері. Ну і, звісно, таке нововведення, за його словами, запроваджується не з волі-примхи відомства, а з ініціативи громадян, тих самих пасажирів, які, мовляв, засипали і Мінінфраструктури, й «Укрзалізницю» листами-вимогами, аби квитки реалізовували лише за пред’явленням посвідчення особи.

Слухав я по телевізору пана Колесникова і подумки сперечався. Те, що на залізниці, як і будь-де, панує корупція, що там спекулюють квитками, — чиста правда: самому доводилося купувати з рук з півторазовою переплатою. Але про що це свідчить? Як на мою думку, про таку собі вокзально-привокзальну спекуляційно-корупційну змову.

Я завжди був акуратним платником комунальних послуг. Ось і цього разу 21 жовтня отримав пенсію, а вже наступного дня попрямував до філії «Приватбанку», що на вулиці Щорса (навпроти супермаркету «Ельдорадо»), де не беруть за послуги комісійні, як в інших банках. Це ж бо 4—5 гривень, які для нас, пенсіонерів, малоімущих, далеко не зайві. Та ніхто мій платіж у цьому банку не прийняв: віконце, через яке я завжди сплачував, було зачинене, а в чотирьох інших видавали пенсію.

Прийшов другого дня і побачив таку саму картину. Як і протягом кількох наступних днів. Спробував з’ясувати у керівництва банку, касирів, у чому тут річ. Відповіли: все просто — через низьку зарплату ніхто з касирів не пого­джується займатися ще й комунальними платежами.

Від могили Тараса Григоровича Шевченка з Канева назад, до Одеси, ми вирішили їхати через Переяслав-Хмельницький, Бориспіль і Київ. У Переяславі мали намір відвідати музей Григорія Сковороди й оглянути панораму форсування Дніпра під час Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років.

Нас, жителів степового Причорномор’я, вражала мальовнича Київщина — буйною зеленню лісів, різнобарв’ям розкішних квітів на узбіччі дороги, п’янким запахом трав. Стояла літня пора переджнив’я. Особливо вразила дорога від Борисполя до Києва — рівнесенька, мов стіл, широка, дбайливо доглянута, не бачили ми ще такої в Україні.

Українське суспільство вступило у відповідальну пору: йдемо до виборів. Засоби масової інформації аж захлинаються, закликаючи, агітуючи, рекламуючи. З білбордів посміхаються знайомі обличчя політиків. Усі зустрічі, ток-шоу за участі кандидатів у народні депутати просякнуті самовихвалянням, часто — безкультур’ям і, найгірше, — паплюженням опонентів.

Німецький канцлер О. Бісмарк колись писав: «Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання й до виборів». А хіба ж ми цього не знаємо? Що й казати, пережили вже не раз розчарування, а все одно в розмовах тільки й чуєш: «Я їм не вірю», «Мені він не подобається». Та хіба політик — це панночка, яка повинна подобатися? Аналізувати треба, шановний виборцю! Яка життєва позиція того чи іншого політика? Скільки разів перебігав він з партії в партію? Як голосував у парламенті? Як часто взагалі з’являвся у залі Верховної Ради, займаючись під прикриттям депутатського мандата «нахапуванням» мільйонів?

Коли спікер нашого парламенту Володимир Литвин відмовився підписувати злочинний для України мовний закон і нібито пішов у відставку, я надзвичайно зраділа й, аплодуючи, вигукнула: «Браво, Володимире Михайловичу!». Тепер картаю себе за таку наївність. Бо свої здібності «флюгера» (здатність повертатися за вітром) Литвин вже демонстрував не раз. То як же можна було повірити?

Гадаю, кожна людина нині розуміє, наскільки глибоко помилялася, проголосувавши за «регіоналів», комуністів чи «литвинівців». Які вони народні, коли разом служать багатіям-олігархам?

Яке блюзнірство діється довкола! Адже й малій дитині зрозуміло, що не російську, а українську мову треба захищати. Бо ж куди не глянеш, все і так російське — преса, телеканали, політична реклама... Кому замало, кому такий дорогий «язик», нехай їде до Росії й там за нього бореться.

Спочатку нас позбавили національності в паспортах, тепер — державної мови, завтра можемо позбутися й самої держави. Це іспит для українців на витримку. Чим більше терпітимемо, тим більше нахабнітимуть вороги всього нашого національного. Не мовчіть, люди добрі! Не дозволяйте здати Україну Московській імперії, а себе приректи на рабство. Повірте, прийде час, коли заплачете, покаєтеся, та буде пізно.

На мою думку, саме таке дійство відбувається на українському телебаченні. Ніби з’явилася людина, яка достеменно знає, як по-новому будувати Українську державу. Бігборди з її зображенням заряс-ніли й в Іллічівську. По всьому місту і в навколишніх селах передвиборна агітація тільки за рятівницю України Королевську і КПУ. І з якого це дива? Може, я просто малописьменний (сім класів закінчив у 1954 році) і щось тут не розумію, але мені здається, що ця жіночка в ролі Н. Вітренко. Та критикувала всіх і вся, говорила, що вона за повернення фабрик і заводів народу і т. п. Щоправда, у цієї Наталі трохи інша тактика, у неї нібито є нова економічна модель. А ще вона приведе у Верховну Раду нових молодих людей (від народу).

Та не варто лукавити. Як на мене, мета цього проекту відібрати на виборах якомога більше голосів у опозиції, а якщо набере — об’є-днається у парламенті з Партією регіонів, яка і дає їй широку пропагандистську дорогу. Адже це такий у них проект.

Якраз у чергову річницю проголошення у Львові Акта про відновлення української державності (30 червня 1941 року) на 5-й станції Великого Фонтану в Одесі зденаціоналізована жіночка, заробляючи копійчину, роздавала перехожим листівки. В них містилася інформація, дуже потрібна нині українцям. На аркуші, розділеному впоперек, зверху поміщені добре виготовлені фото лідерів українського націоналістичного руху Є. Коновальця, Р. Шухевича, С. Бандери — «отцы...» та крупним шрифтом набрані слова, що саме вони прагнули, щоб в країні «правил пещерный национализм». У нижній частині — портрети «детей»: В. Кличка, А. Яценюка, Н. Королевської та О. Тягнибока (напрошується питання: «А де ж В. Ющенко? Чи ті, кого вже змішали з багном, перестали бути страшними?) і підпис, що «заради своїх націоналістичних прагнень вони готові втягти Україну у війну проти російської мови». Це В. Кличко, котрий у повсякденному житті на 90% послуговується російською? Чи Н. Королевська, яка спілкується винятково російською? Вибір портретів опозиціонерів, на мій погляд, не лише висвітлення тих імен, кого вони бояться, а й прикриття можливих клонів (хочу помилитися в цьому припущенні).

Чому я звернула увагу на цю піар-творчість? Листівка викликає багато контрзапитань, але дає поштовх до роздумів. По-перше, вороги української державності популяризують наших найбільших достойників, творців ідеології націоналізму та організаторів її практичного втілення. Націоналізм ми, свідомі своєї нації українці, розуміємо як патріотизм поневоленої нації. А от значний відсоток одеситів про цих людей знає лише те, що через ЗМІ (в т. ч. і нібито українські) нав’язують нам наші вороги. А в листівці вони всі троє поряд. З 1929 року і по сьогодні їх боїться імперія, тому не випадково вістря критики спрямоване саме проти них. Навіть найбільш задурена пропагандою людина, до рук якої втрапить ця листівка-агітка, мимоволі задумається: чому фото саме цих полі­тиків використовують ті, хто хоче знову пробратися в український парламент? Спасибі російським політтехнологам, які добре освоїли історію нашого визвольного руху і підказали одеським хохлуям дату створення ОУН.

Прочитав у нашій газеті «Посланіє» Віктора Медведчука, і на мене дихнуло смородом московської казарми, рушничним маслом, тютюном, а також перекислими щами. Як на мене, то це гримаси псевдодемократії, адже цей чолов’яга закликає нас до зради Батьківщини. Він відкрито і цинічно запрошує нас у новітнє московське ярмо. Він пропонує, щоб мову навчання в школі для дітей вибирали батьки. Невже він не знає, що на початку шістдесятих це вже було при Щербицькому? А результат який? З українських дітей шляхом зро­сійщення вийшли сотні тисяч, якщо не мільйони Медведчуків.

Хто, як не Медведчук, у 1960-х — 1970-х роках брав участь в засу­дженні українських дисидентів? А вже в часи незалежності, коли був у команді Л. Кучми, то загинув видатний журналіст Г. Гонгадзе... Таким, як він, покаятися б перед українським народом. В. Ющенко — слабак, треба було розсекретити всіх сексотів, а Раді прийняти закон про люстрацію.

Щоразу, коли на якихось імпрезах зустрічаюся з цією жінкою, відчуваю подив від її невгамовності, оптимізму, енергії. Я — про Аліну Григорівну Пляченко. З цікавістю читаю її статті у «Чорноморських новинах», слухаю виступи по радіо чи десь на публічних зібраннях. Скрізь вона встигає, завжди цікава й інтригуюча — як філолог, історик, патріот.

Праця Аліни Григорівни, її творчість мають велике значення для виховання молодих українців, яким сповна віддає свої знання й талант. Щоб наша молодь краще знала історію України, вміла цінувати й поважати народних героїв. Щирий уклін за таку подвижницьку діяльність!

Останнім часом стараннями теперішньої влади наше розніжене під щедрим сонцем місто стало не на жарт мілітаризованим. Біля входу до парку Перемоги з’явилися якісь страховинні гармати, високо майорить кривавий червоний прапор. А з десятків величезних реклам стріляють в очі слова «Мы вернули правду истории». Та невже? Скільки з’явилося глибоких  наукових досліджень, а народу продовжують забивати мізки скам’янілими міфами, що нині звуться «правдой истории». Одне слово, брехня зодяглася правдою.

Ще зі шкільних підручників добре пам’ятаємо, що під час війни визволення Києва було приурочене до чергової річниці Жовтневої революції. Саме у «красный день календаря» треба було прозвітувати — і край. Знайшлися сміливці, котрі пробували переконувати маршала Жукова, що це неможливо, що нема необхідних засобів для форсування Дніпра. І що відповів уславлений полководець? «По хохлам пройдете. Больше утопим, меньше надо будет вывозить в Сибирь».

На гербі старовинного міста Ананьєва намальовані три лелеки, які ходять мальовничими луками…

Місто Ананьїв (за легендою) мало ще у XVI столітті 300 дворів. Різні письменники зображували його по-різному. У часи Петра Ніщинського, коли Ананьїв лише одягався у шати, видавався йому заштатним. А ось у часи малолітства Степана Олійника, який приїздив з батьками на ярмарок, здавався великим і дуже гарним після його рідного села Пасицели на Балтщині. І не дивно: сім ресторанів, спиртзавод, пивзавод, цегельний завод і т. ін. У кількох готелях свого часу зупинялися О. Пушкін, М. Горький та багато української письменницької інтелігенції… Краєвиди Ананьєва змальовував академік живопису Євген Столиця, про що свідчить меморіальна дошка на його родинному будинку. Під час руйнації «старого світу» більшовиками у ньому півроку заробляв на хліб чемпіон світу з греко-римської боротьби Іван Піддубний, тренуючи місцевих аматорів…

Добридень, шановне товариство!

Хочу відгукнутися на ваші публікації. Дуже добре, що газета розповідає правду про історію України, про її славних героїв, висвітлює гострі проблеми, що ви не боїтеся ставити акценти на важливих темах.

Хотілося б також висловити свою думку про нових людей, які повинні прийти в політику і змінити суспільство. Наближаються вибори до парламенту, але де гарантія, що серед нових депутатів не буде брехунів, злодіїв, шахраїв, хабарників, зрадників, пристосуванців та їм подібних? Більшість людей зневірилися у порядності політиків і не йме їм віри. Треба щось робити! У гонитві за владою і грошима люди втрачають моральність і гідність. Прикро дивитися, як державні діячі поливають брудом один одного, у запалі боротьби ними опановує злоба, ненависть, влаштовують бійки, роздмухуючи ворожнечу і насилля. Водночас не помічаємо головного ворога, який ховається за наші спини і сіє зло в людські душі.

Обурений діями, вчиненими щодо моєї 90-річної матері, матері-героїні, учасниці Великої Вітчизняної війни, ветерана колгоспної праці — Марії Григорівни Соцької — працівниками Красноокнянського РЕМу.

Проживає старенька в селі Мирони. Сама себе обслуговує, ще й порається на городі, до нас, дітей, не квапиться переїжджати. Якось сказала, мовляв, як же я покину оце виплекане, власноруч вирощене?! А найдорожчою пам’яттю для неї були два горіхи, які 18 років тому перед смертю посадив їй і всім нам на добру згадку мій батько Іван Андрійович Соцький.

Насамперед уточнимо: Савранщина — один з найкрасивіших районів на півночі Одещини, а Доусон — невеличне містечко, засноване в Канаді у середині ХІХ століття. Це містечко виникло завдяки тому, що там було відкрито поклади золота. Були вони майже на поверхні. Золота лихоманка привабила у ту місцину велику кількість шукачів пригод і, ясна річ, жовтого металу. Відтак Доусон почав швидко розвиватися. Нині там проживає десь півтори тисячі населення, а щорічно його відвідує десь 60 тисяч туристів.

Саврань виникла значно раніше, на початку ХV століття. Обидва  містечка мають багато спільного. Доусон з обох боків омивають ріки, як і Саврань обіймають чиста Савранка і тихоплинний Буг. Навколо Доусона — лісовий масив. Саврань також багата лісами.

Доусон став відомий людству завдяки талановитому письменнику Джеку Лондону. У нас такого письменника зі світовим ім’ям, на жаль, нема, однак є свої поети й прозаїки. Доусон  цікавий тим, що знаменитий письменник приділив багато уваги тваринному і рослинному розмаїттю. Навколо нас його також вистачає...

Тільки вашій газеті можу довірити своє наболіле, свої думки про те, як ми живемо і хто винен у тому, що влада така байдужа до нас, простих громадян. Не маю наміру глибоко занурюватися у цю проблему, а хочу торкнутися таких речей, які, вважаю, ми самі, громадяни, можемо змінити на краще.

Я живу в Одесі, люблю своє місто, свій район, свій будинок, люблю, коли щось тут поліпшується, радує око. Але тепер, на жаль, коли мером вибрали, а точніше, нав’язали нам Костусєва, все почало занепадати. Як не лає нинішня влада свого попередника Е. Гурвіца, але при ньому по вулицях їздили підмітальні машини, прибиралися двори, опоряджувалися будинки, поліпшувалися дороги. А що бачимо зараз? Дороги й узбіччя засмічені, прибудинкові палісадники, особливо біля п’ятиповерхівок, захаращені різним мотлохом, непотребом. Порядку ніде нема.

Мені дуже хочеться розповісти про бабусю Мілу (татову матусю), з якою живемо разом у приміському селі Вапнярці Комінтернівського району.

Наша бабуся — найкраща у світі, вона особлива, в неї добре серце. Будучи на пенсії, не сидить біля телевізора, а займається бджолярством. Хоч вуликів й небагато, все робить з душею, любов’ю до працьовитих комах. Мабуть, тому виходить смачний мед. Коли бабуся Міла порається на пасіці, вся ніби світиться від щастя.

Прочиняю вхідні двері, на порозі — кіт. Сірий, звичайний, не красень, але з великим почуттям гідності. Хоча видно: хворий. Чхає, кашляє, в очах німе запитання: «Впустиш? Ні?» Не проситься, тільки запитує. «Заходь, — кажу, — ми з чоловіком давно хворіємо, будеш третім». Нагодувала, налила в мисочку молока. Місця для відпочинку і сну він обрав сам — на столику біля телевізора та на теплій опалювальній батареї.

Приблудний котик виявився істотою мовчазною. Сяде навпроти і пильно дивиться в очі, іноді підморгує. Чоловік купив йому котячий туалет. Бездомна тваринка, на диво, швидко збагнула, що й до чого. Але навіть такий комфорт не зробив її хатньою. Вулиця владно кличе своїми принадами. Тоді кіт тихо сідає біля вхідних дверей і терпляче чекає, доки хтось їх відчинить.

Яких лиш запевнень у любові до одеситів нинішньої влади не зустрінеш на бігбордах і різних полі­тичних рекламних щитах! Інколи зізнання написані літерами у людський зріст. Аж дивитися гидко і соромно. Обминаю ці шедеври й думаю: в чому ж виявляється декларована на кожному кроці турбота про людей? Мабуть, у тому, що ударними темпами забудовується прибережна зона. Колись, закріплена за санаторіями, вона призначалася для нас всіх, тобто для лікування, відпочинку. Тепер нагрома­дження новобудов належить невідомим господарям. Громаді не обов’язково про них доповідати.

Мимоволі виникає запитання: чи бував наш «народолюбець-градоначальник» у нетрях Молдаванки, Близьких і Далеких Млинів, Слобідки, Пересипу? Ось де потрібні нові забудови, оскільки не треба прокладати додаткові комунікації. Та й зносячи старі будинки, тамтешніх мешканців можна було б ощасливити новими квартирами. Проте таких вершин любов міської влади не сягає. Легше ж віддати вільний берег, ніж копирсатися у старому житловому фонді.

Нині в модних телепередачах стали звичайними сюжети про пластичні операції. Причому найчастіше зважуються на них молоді й доволі привабливі жінки. Скільки не намагалася, не можу зрозуміти: для чого це? Для чого так ризикувати своїм здоров’ям? Адже справді потворна зовнішність — то дуже велика рідкість. Хірургічне втручання заради порятунку — річ зрозу­міла і виправдана. Та навіщо йти на страждання, аби збільшити груди, губи, стегна? Хіба знаєш, як відреагує твій організм на якісь сторонні домішки? Все може обернутися тривалою недугою і навіть смертю.

Отже, позичена краса — річ небезпечна і, як на мене, абсолютно не варта уваги. Скажімо, будуть груди на два-три розміри більшими, то й що? Закохані чоловіки зразу вишикуються в чергу? Хіба кохають за розмір грудей чи губ? Скільки ідеально вродливих жінок так і не зазнали кохання, родинного щастя! І навпаки, маленькі, нічим не показні, з далеко не досконалими пропорціями бувають надзвичайно щасливими, бажаними.

Вважаємо, що одна з найпатріотичніших газет у нашому краї — це «Чорноморські новини». На сторінках газети висвітлюються актуальні теми нашого життя, прищеплюється любов до України, її мальовничих просторів, даються приклади вірного служіння Батьківщині кращих синів і дочок нашого народу.

Тож хочемо, аби приєднали ви до таких патріотів і цього 69-річного чоловіка, нашого земляка, який нині живе далеко від Одещини, неньки України, та не розлюбив її, не втратив закоханості до чорноморського краю. Це — Анатолій Фернатій. Народився він, виріс і закінчив школу в Новоборисівці Великомихайлівського району, а потім навчався в Іркутському вищому авіаційно-технічному училищі, де здобув відповідних фах. Був військовим авіатором. Хоч нині вже й пенсіонер, але працює. Батько сімейства, дідусь, котрого дуже люблять внуки. І цей скромний, чуйний чоловік, романтик, ідеаліст, справжній інтелігент, пише вірші про рідний край, свій Веселий Кут, хоч і рідко тут буває, бо проживає у Білорусі. Але навіки в його серці — Україна.

Якось зайшла до тролейбуса, де скромно одягнута жінка рекламувала українську газету. Більшість пасажирів дивилися на неї, немов на «білу ворону», перемовляючись: «Наверное, приехала с Западной, ведь в Одессе говорят по-русски».

Хто їм навісив цю локшину на вуха? Ще до офіційного заснування Одеса була українською. Через ці місця проходили шляхи чумаків. До і після фортеці Ені-Дунья тут було поселення Коцюбіїв (Кочубеєве).

Я добре пам’ятаю, як півтора десятиліття тому у Верховній Раді приймали чинну Конституцію України. Як усю ніч вистоював за трибуною стражденний Михайло Сирота і на якому піднесенні під ранок затвердили Основний Закон. Наша Конституція одержала високу оцінку західних експертів. Залишалося тільки виконувати її положення. З цим якось не склалося. Зате чи не наступного дня з’явилися бажаючі «доповнити», «поліпшити», «вдосконалити», «переписати»...

Нинішні «реформатори», прикриваючись турботою про народ, також прагнуть щось там змінювати, переписувати. Можливо, в Основному Законі щось і варто вдосконалити, але робити це треба чистими руками. Хіба можна таке довірити нинішній владі? Згадаймо слова Ліни Костенко: «Я не дуже вірю, що люди, котрі не знають, що таке Батьківщина, зможуть її врятувати». Я теж не вірю.

У лютому наші діти знову відвідали Одеський зоопарк. І не просто відвідали, а взяли участь у конкурсах, присвячених різноманітній фауні, що населяє водно-болотні угіддя Одещини. Організатором цих захоплюючих походів до звіринця школярів ЗОШ № 54 м. Одеси щоразу стає класний керівник В.В. Неженець. Скільки цікавих розповідей чуємо після тих відвідин! З яким захопленням розповідають наші діти про те, що вони побачили, про що вперше довідалися, що їх вкрай здивувало!

Такі заходи дуже потрібні і надзвичайно важливі для дітей, бо вони розширюють їхній світо­гляд, виховують дбайливе ставлення до природи, роблять помітно добрішими.

Розумію, що цей лист мій, так би мовити, не до часу. Адже йдеться про не надані за законом пільги, а сьогодні ж широкою мітлою масово змітають й інші пільги із нашого не вельми світлого життя. Наші правителі посилаються на дефіцитний бюджет. Але не беруть на себе вину за свою неспроможність його забезпечити, організувати природним шляхом — розширюючи виробництво, створюючи додаткові робочі місця, дотримуючись справедливого оподаткування, скорочуючи кошти на утримання і пільги величезної чиновницької армади тощо. Це для них складно. Значно легше залазити у й так спорожнілі кишені нас, покірних громадян. Все стерплять, усе витримають. І терпимо, миримося… Але ж допоки?

З дитинства люблю Одесу, за найменшої нагоди прагну в ній побувати — чи то у відрядженні, чи під час відпустки. Подобаються мені одесити, ці з неповторним гумором люди. Тим більше, що маю тут і рідню, і добрих знайомих. Вони залюбки приїжджають на мою мальовничу Житомирщину, милуються принадами лісу, а мене постійно вабить море. Десь у душі я, мабуть, нереалізований моряк.

Але цього разу по приїзді до Південної Пальміри щось у мені не те що перевернулося, а відчуття таке, ніби по голові обухом вдарили. Річ у тім, що зазвичай у кожному місті кортить завітати до місцевих редакцій, бо здавна й сам дописую, пропоную свої знімки, пейзажі, підмічені з натури кумедні сценки тощо. Та й взагалі приємно погомоніти з тямущими людьми, якими вважаю журналістів. Тож і зайшов на площі Незалежності у редакцію газети «Чорноморські новини» — і жахнувся! Надворі мороз тріщить, а в приміщенні — не сховатися: температура нижче нуля. Сидять люди в зимовому верхньому одязі, дрижаки хапають, готуючи черговий номер газети. Таке катастрофічне похолодання, а приміщення зовсім не опалюється, як довідався, сезон опалення тут взагалі не відкрили. Кімнатні квіти, яких у редакції було багато, не витримали цієї холоднечі — геть почорніли. Показували мені, що навіть земля в горщечках, де вони росли, позамерзала.

Нинішня влада взялася гамузом за всі реформи. Звісно, вони потрібні. Надто — в медицині, освіті, сільському господарстві. Але насамперед — у самих адмінструктурах. Бо новітні зміни потребують нового чиновника, який був би контрольований, відповідав кодексу честі й порядності, був освіченим і що найголовніше — патріотом своєї країни. А ще чиновник повинен вміти працювати, демонструючи конкретні результати своєї роботи.

Озирнімося довкола. У час важкої економічної кризи, за невиплачуваних заробітків суспільство різко розділилося на багатих і бідних. Звісно, всі не можуть жити однаково, але всі мають жити чесно, у злагоді з законом. Чиновник має дбати про людей, виконувати вимоги законодавства, а ні — добровільно полишити посаду. Скажете: фантастика? Можливо.

Вона була лютеранкою: пращури по материнській лінії мали німецьке походження. Сам Господь привів її до церкви, коли кірха ще стояла в руїнах. У звичайну залу по вулиці Градоначальницькій, де було світло та затишно. Громада, уважний пастор зустріли її привітно. Тож до сьогодні жінка відвідує євангельсько-лютеранську церкву святого Павла. Трохи знає німецьку мову, читає Гете та Гейне. Молитви вивчає німецькою та українською мовами. Такою є моя добра знайома.

У день православного Різдва Христового до церкви не пішла, поїхала до найближчого бювету по воду, щоб під відкритим небом поспілкуватися з Творцем. Погода чудова. Хоч накрапав дощ, але не холодно. Навіть приємно. Набравши води, присіла на паркову лавку перепочити, подихати свіжим, майже весняним повітрям.

Понад півтора десятиліття ми живемо із сусідкою в мирі та злагоді. Родом вона з Підмосков’я. Ще коли була школяркою, сім’я переселилася до Одеси. Ото має жінка доньку й онуків — одеситів. Мешкаємо двері у двері. Часом чимось ділимося, допомагаємо одна одній. Одне слово, все по-людськи.

Напевне, так безхмарно було б і надалі, якби не передвиборні баталії. Зайшовши якось до мого передпокою, сусідка недобрим оком зиркнула на великий плакатний портрет Юлії Тимошенко. Нічого не сказала, але наступного дня за її вхідними дверима красувався ще більший портрет Віктора Януковича. Це свідчило про протилежність наших політичних симпатій.

За вікном уже 2012-й. Торік наша держава відзначила 20-річний ювілей Незалежності, за яку впродовж багатьох віків віддавали своє життя кращі сини українського народу. Вся наша історія — від часів Київської Русі до сьогодення — наповнена яскравими сторінками жертовної боротьби з поневолювачами рідної землі, боротьби за збереження рідної мови, культури, духовності, святої православної віри.

20 років Незалежності за мірками історії — невеликий термін. Але за мірками людського життя — немалий. За ці роки вже встигло вирости ціле покоління українців, яке дивиться на всі процеси, що відбуваються у суспільстві, державі, своїм, іншим поглядом. І від того, як це нове покоління виховуватиме власних дітей, наступні покоління українців, багато в чому залежить майбутнє нашої держави.