Матеріали з рубрикою «З редакційної пошти»

Мій сусіда по парадній Олександр Бєлобров повідав мені випадок зі свого раннього дитинства. Гадаю, варто його розповісти сьогодні, коли деструктивні сили в нашій країні прагнуть посварити людей на національному ґрунті, вдаються до антисемітизму.

Олександр народився в 1935 році в селі Михайлівка, яке примикало до містечка Гросулового (теперішня назва — Велика Михайлівка). На початку війни його батько пішов до райвійськкомату, щоб відправили добровольцем на фронт. Хлопчина залишився з матір’ю і трирічною сестричкою.

Це питання постійно ставив перед собою мій батько, якого не стало півтора десятиліття тому. Так і пішов у засвіти, нічого не знаючи про свого вітця Івана Григоровича Лозовського, тобто — мого дідуся.

Небагато можливостей, аби розсіяти туман десятиліть, є й у мене. Кажуть, тепер майже на всі питання можна отримати відповіді з допомогою комп’ютера, інтернету. Мені ж, інваліду зі слуху, така розкіш недоступна. Тому хочу просто звернутися до людей, щоб зібрати по крихітці свідчення про свій рід. Можливо, хтось щось чув, знає, пам’ятає і відгукнеться, проливши світло на далеку минувшину.

Колись у післявоєнні роки у нас був сусід Рудь, якого називали всі хорошим господарем. Він трудився з раннього ранку до пізньої ночі і його хата-мазанка, зроблена його руками, була найбільшою, і город мав найбільший та добре доглянутий, а канава завдовжки півкілометра, що прокопав від свого городу до Дніпра через плавні, була найширшою та найглибшою з-поміж усіх сусідських. Канави були потрібні, щоб возити на човнах комиш, яким опалювали взимку хати. Щороку мій батько з братом прочищали нашу канаву лопатами.

А зараз дивлюся по телебаченню на повені і не розумію: невже в нашому уряді нема жодного господаря? Всі мають вищу освіту, а господарської струнки — нема! Може, це від того, що займалися тільки навчанням, а по господарству батькам не допомагали, і в школі та інституті теж трудової практики обмаль було? А розуміння і винахідливість розвивається всебічно тоді, коли людина привчена багато чого робити власними руками, а не тільки зубрити книжки.

Ні для кого не таємниця: моторошні повідомлення про випадки смертей на шкільних уроках фізкультури лунають дедалі частіше. Що це за біда, чим пояснюється?

Пропрацювавши понад чотири десятиліття спортивним лікарем, не можу з практики пригадати жодної подібної трагедії. Отже, щось порушилося у самій системі фізичного виховання. Насамперед вона потребує серйозного лікування і вдосконалення. Точніше — повернення колишнього випробуваного досвіду. Й легковажити тут не можна. Адже йдеться про життя дітей, тобто найдорожчого, що у нас є.

Було це десь у середині 1960-х. Повернувся я до Новоро­сійська з відпустки. Оскільки ж танкер «Кременчук», на якому працював два роки, був на Кубі, направили мене старшим поваром на танкер «Московський фестиваль».

У порту Туапсе ми прийняли на борт два види пального (дизелька і бензин) і взяли курс на індійський порт Мадрас. Усі відстані між різними пунктами ми, моряки, приблизно знаємо напам’ять. Від Туапсе до Босфору — до 30 годин, від Стамбула до Порт-Саїда — десь три-чотири доби. Потім Суецьким каналом (зі стоянками) — доба. Із Суецу до Аденської протоки — чотири доби. Потім Індійським океаном — з десять діб, і судно вже підходить до Мадраса. Розвантаження відбувається десь дві-три доби, і танкер знову бере курс на Чорне море.

Життя склалося так, що я, родом з мальовничої Савранщини, вже понад десятиліття живу в молодому містечку Южному.

Місто невелике (31 тисяча населення), зате має великі перспективи. Бо розвивається завдяки двом державним підприємствам — морському торговельному порту та припортовому заводу. Є ще декілька підприємств. Працюють успішно, відтак постій­но поповнюється місцевий бю­джет. Це дає змогу вкладати значні кошти у соціально-економічний розвиток. Варто сказати, що саме в Южному у працівників найвища зарплата. А ще місто постійно допомагає ветеранам війни.

У трамвай ледве просунувся зі своїм причандаллям захеканий чоловік, кинув поглядом, де б йому примоститися. Місць вільних не було, і ніхто не зважив на похилий вік людини. Чоловік притулив ближче до себе той добутий скарб — кухонну нікельовану раковину, що комусь уже добряче послужила, й оцинковану трубу, яка, вочевидь, йому теж іще знадобиться. Відчувалося, що був він знервований, чимось невдоволений, бо тихо, про себе, щось буркотів, ніби з кимось сперечався.

Та ось позад мене звільнилося місце, і чоловік задоволено на нього впав, прилаштувавши зручніше секонхенд-сантехніку. Потім витяг з кишені губну гармошку і тихо за­грав.

Давно я не чула цього музичного інструмента. Згадалося далеке во­єнне дитинство, коли на таких гармошках часто грали німецькі солдати, мав її ледь не кожний. І видували з неї ці непрохані гості зде­більшого не бравурні фашистські марші, а суто людські, тужливі мелодії. Як-не-як — теж люди. У кожного там, далеко, рідна домівка, сім’я, друзі. Та чи доведеться туди повернутися? Війна визначатиме їхню долю...

Минулого літа мені зателефонували колишні однокурсниці. Одна — з Тернополя, друга — з Херсона. Мали на два дні прибути до Одеси. То як не зустрітися?! Хоч для моїх недуг літня спека шкідлива, все ж бажання побачитися зі своєю юністю перемогло. Відтоді, як закінчили інститут, минуло сорок сім років. Ми підтримували зв’язки. Щоправда, бачилися дуже рідко, здебільшого телефонували одна одній. Розумію: ми завжди були справжніми друзями.

Як добре, коли студентська дружба залишається на все життя. Збираємося й згадуємо, як жило студентство у шістдесяті. Бідність, сяке-таке харчування, убогий гуртожиток чи куток у якоїсь бабці, безсонні ночі — особливо перед іспитами й заліками. Але всіх об’єднувала любов до медицини, яку ми пронесли через усе життя.

Прогулюючись парком ім. Т. Г. Шевченка, сіла на лавку перепочити. Моєю сусідкою виявилася жвавенька жіночка, котра назвалася Варварою. Навіть не повірила, коли дізналася, що їй уже 84 роки. Розповіла, що три десятиліття тому переїхала з чоловіком на Одещину з Росії, де залишилися дорослі діти, які досі працюють на нафтопромислах. Батьки ж, як там, так і тут, увесь час працювали в колгоспі.

Після смерті чоловіка Варвара переїхала з села в Одесу, мешкає в густонаселеній комунальній квартирі. Будучи вже одеситкою, з обуренням почала говорити про різні міські негаразди, подовбані вулиці й дорожнечу в магазинах. Та найголовніша її претензія зводилася до того, «что русский язык не узаконили». Почувши це, я запитала:

Давно хотів розповісти про свого друга. Я часто згадую про нього, бо то справді була унікальна людина, працьовита, високоосвічена, чесна, порядна. Мій друг — капітан першого рангу Борис Ілліч Чауш. Його вже нема, але живуть його діти, внуки. Я залишився другом цієї славної родини.

Завжди дивувався його таланту батьківського виховання. Виростив Борис Ілліч двох чудових доньок, всебічно розвинених, ерудованих, кожна володіє кількома мовами. Дівчатам було з кого брати приклад: батько для них — незаперечний авторитет, найближчий порадник.

Напередодні свята Великої Перемоги хочу бодай коротко розповісти про свого свекра Феодосія Михайловича, який пройшов фронтовими дорогами всю війну, був нагороджений багатьма орденами й медалями. Щоправда, у нестійкі дев’яності від них лишилися тільки посвідчення. Самі ж нагороди викрали якісь шахраї, спроможні торгувати чужою кров’ю. Як же свекор побивався за ними! Якби могла знайти тих злодіїв, мабуть, вимагала б для них найстрашнішої кари.

Після переможних залпів 1945 року батька направили на війну з Японією. Та, на щастя, цю бійню швидко припинили й він повернувся до рідної Одеси в комуналку, де його чекала дружина й маленький син. Дружину (мою свекруху) щодня виганяли на примусові роботи. Малюк залишався вдома сам — зі шматочком хліба й кухликом води. Плакав, коли недалеко вибухали бомби. Та більше, ніж вибухів, боявся голоду. Увесь час хотілося їсти.

Лукавого, про якого я буду писати, у нас, в Україні, в різні часи називали по-різному. Часто — дияволом, а Одарка з опери Гулака-Артемовського — нечистим. У старовинних апокрифах має ймення сатанайло (сатана), а в Святому письмі він — ворог душ людських.

Особливо лукавий посилив тиск на Україну після здобуття нею Незалежності. Ось і недавно, десь зо два тижні тому, в Іллічівську з’явилися на білбордах зображення російського царя Миколи ІІ (він ще — Ніколай Палкін).

Я давня шанувальниця «Чорноморки». На пенсію не розженешся, тож передплачую цього року тільки суботній номер газети. Щоправда, добрі люди пообіцяли, що допоможуть. Сподіватимусь. Та хочу написати про інше.

У нас поштарка — молода жіночка. Я їй кажу: «Наталко, якщо там, у вас на пошті, завалюються якісь газети, принось мені, я все читатиму». То вона тепер і заносить той непотріб. Серед них — чимало місцевих провладних газет. Щиро кажучи, деякі просто читати бридко. Що вони носяться зі своєю російською мовою, хто її у нас ущемляє? Є така міні-газетка «Русская правда». І не соромно її господарям експлуатувати слово «правда»? Насправді ж, у ній суцільна злоба, нахабна брехня. В Одесі, бачте, «фашізм», «прітєсняют рускій язик», тож  закликає «собіратся в групи, виходіть с плакатами» і т.п.

Почала працювати Верховна Рада, і знову Партія регіонів демонструє свою зневагу до законів.

На рішення голосувати особисто треба було погодитися давно, а не вперто відмовлятися обговорювати це питання. Очевидно, що саме через Партію регіонів, а не опозицію не працювала Верховна Рада: вся Україна бачила, як нечесно голосують нардепи, і треба було нарешті покласти цьому край.

«Чорноморські новини» продовжують представляти загалу своїх шанувальників. Один з них — Олександр Костянтинович Мнацаканов — не лише давній прихильник нашої газети, а й дописувач. Його публікації пройняті духом громадянської відповідальності за нашу державу. Це відчує кожен, хто прочитає його листа, надісланого до редакції.

Шановна редакціє! Скористався вашою пропозицією надіслати коротку розповідь про себе.

Хочу розповісти про людину, на долю якої випало багато випробувань, але вона мужньо їх здолала. Майор міліції у відставці, шанований родиною, колегами, знайомими Одеси, де мешкає вже 66 років. Це — Олексій Олександрович Бурієнко, якому 31 березня сповнюється 90 років.

Дядя Льоня, як ми називаємо його в родині, незважаючи на роки, має чудову пам’ять. Усе, через що пройшов і пропустив крізь серце, згадує до дрібниць.

— Часто постає перед очима Біляївка, де народився. Батьківська хата під очеретом на березі Турунчука, земляна підлога з піччю, запахи сушеної вишні і в’яленої риби. А серед подвір’я — духмяна липа і кучерявий ясен. І нас — четверо дітей у батьків. Там пройшли мої дитинство і юність...

Шановна редакціє! «Чорноморські новини» (раніше — «Чорноморська комуна») я знаю змалку — із 1931 року, бо моя матір, яка закінчила одеську жіночу гімназію, добре знала українську мову і постійно передплачувала українську газету. Я народився у 1925-у. Всі роки по війні жив у селі Романівці Миколаївського району.

Хотілося б коротко розповісти про своє навчання, бо це потім визначило моє трудове життя. У 1948-у закінчив культосвітнє училище, й одразу почалися трудові будні. Роботу любив. У ті далекі 1950-і активно діяла наша агіткультбригада — ми давали концерти на польових станах, під час жнив у полі, на токах, біля ставків. На території Романівської сільради було 9 ставків, будували їх усією громадою. Любо було побувати біля них — красиві, доглянуті, повноводні, зариблені. Ставок у селі гамував спрагу й худобі. Водойми ті були справжнім багатством громади. Де все те поділося?

В одній з газет прочитала статтю з промовистою назвою «Демократія — це домовленість про права між добре озброєними джентльменами». Публікація змусила глибоко замислитися: чи варто озброювати населення для самозахисту? В цьому питанні багато своїх «за» і «проти». Скажімо, в Америці можна вільно купувати зброю. Та хіба не через це завдяки ТБ ми стали свідками масового відстрілу людей?

Зазвичай у подібних випадках правоохоронці шукають мотиви: кому це вигідно. Та в тому то й річ, що більшість трагедій — чистісіньке безглуздя. Припустимо, і в наших руках з’явилася зброя. Але хіба кожен здатен убити? І чи не вб’ють з цієї зброї тебе? Треба бути всуціль зітканим з ненависті, щоб холоднокровно цілити в людину. Багато таких? На щастя, ні.

Переконана: для надійного самозахисту є значно розумнішим масове прищеплення людям високої моральності, необхідності дотримуватися Господніх заповідей, перша з яких — «Не убий!». Слід також па­м’ятати, що поміж нас ходить чимало психічно хворих людей, покірних тому, про що кажуть «таємничі голоси». Невже і їх слід озброювати? А наркомани, алкоголіки?.. Озброєння це не порятунок суспільства. Швидше — його загибель.

Наприкінці січня «Чорноморка» вмістила багато матеріалів, присвячених Дню Соборності і Свободи України. Автори публікацій розмірковують над тим, що нас об’єднує і що, на жаль, роз’єднує. Думки загалом правильні. Однак нема чіткої відповіді на запитання, хто ж нас роз’єднує. Якщо ми, українці, цього не знатимемо, нас знищать як народ. Так само, як і всю державу, котру розшматують і частинами приєднають до Росії.

Географічно Україна межує з Росією, яка, до речі, сама розвалюється. Першими від її опіки звільнилися країни Балтії, пізніше — всі інші колишні союзні республіки. Останнім часом намітився можливий третій розпад Російської імперії. Мирним шляхом її територію масово почали заселяти китайці. Це — Далекий Схід і Сибір. З півдня супердержаву підпирають мусульманські народи.

Дорога редакціє! Насамперед хочу подякувати вашим працівникам за те, що на сторінках своєї газети розповідаєте українцям рідною українською мовою, що ми живемо в Україні, на Богом даній землі, розкриваєте замовчувані факти історії. І до болю прикро стає, коли водночас не вщухає свистопляска українофобів і щодо мови нашого народу, і щодо незалежності нашої держави взагалі. Все це дико чути.

Розповім трохи про себе. Я народився, виріс і навчався в Аргентині. Розмовляв так званою аргентинською — кастильською мовою (один з діалектів іспанської). Згідно із демократичними законами, конституцією цієї держави, я в ній завжди аргентинець і якщо проживаю там, повинен виконувати всі закони цієї держави, незалежно від власної національності, походження. І коли мене беруть на державну службу, маю вільно володіти, говорити, писати державною мовою. Ця умова — беззастережна.

З «Чорноморськими новинами» мене об’єднує давнє співробітництво. Роблячи свій скромний внесок, постій­но спостерігаю за роботою видання. Мушу сказати: це дуже гарна газета. На її сторінках подається чесна, без викрутасів інформація. Знаю, як нелегко доводиться працювати журналістам — у холоді, вічному безгрошів’ї. Справді герої! Хоча майже ніколи ви їх не побачите, скажімо, на телеекрані. Красуються там лише ті, хто невтомно вихваляє владу.

Куди там «Чорноморці»? Чого варта лише одна стаття про розподіл крісел у Верховній Раді! Головні критерії — брат, син, сват, дядько, тітка, близький друг, родинні клани й підклани... Ніхто з чесних політиків туди не втовпиться. Це правда. Тільки жодна газета про таку правду не розповідає. Навіщо людям знати ті потаємні схеми?

Одеські чиновники від освіти заборонили навіть згадувати День пам’яті Героїв Крут

Нещодавно Україна, всі свідомі її громадяни вшанували пам’ятну дату — 95-річчя з Дня подвигу Героїв Крут. Навіть президент щось таке значне сказав про подвиг крутян, а прем’єр-міністр від імені керівництва країни поклав вінок до пам’ятного знака на місці перепоховання юних героїв на Аскольдовій могилі в Києві. І, як завше, різко негативно у вседержавному контексті відзначилася Одеса.

Українці-активісти (переважно члени ВО «Свобода») в одній із загальноосвітніх шкіл нашого міста провели патріотичний урок на тему «Бій під Крутами як безсмертний приклад свідомої самопожертви в ім’я незалежності Української держави». Ця бесіда надзвичайно за­цікавила школярів. Бачили б ви, шановні читачі, їхні палаючі очі, як мова зайшла про найтрагічніший момент бою, коли сотня студентського помічного куреня Січових стрільців майже без набоїв пішла на прорив у свою першу й останню багнетну атаку проти вдесятеро переважаючого війська більшовиків, коли російські «революціонери» добивали поранених та розстрілювали полонених українських юнаків.

Спостерігаю за життям і складається враження, що чиновники на найвищому рівні не мають поняття, що то є медицина, хвора людина. Хоча пані Богатирьова (профільний міністр) — за фахом гінеколог. Напевне, цим пояснюється відкриття кількох спеціалізованих медичних центрів для породіль. Це добре. Та хіба це щось змінює на тлі загального занепаду?

Вкрай понівеченою виявилася сільська медицина. З неї стрімко почали зникати дрібні фельдшерсько-акушерські пункти. Тобто зникла й та медична допомога, яка ще жевріла. Задумка така: ФАПи ліквідувати, а натомість створити добре оснащені клініки. Мовляв, хай буде менше, зате краще. В теорії звучить ніби непогано. А от на практиці...

Шановна редакціє! Прошу надати мені слово у вашій газеті. Гадаю, «Чорноморка» зможе вмістити мою громадянську несприйнятність дійсності, створеної нинішньою владою.

Багато про що можна писати й говорити з приводу абсурдів нашого життя. Але мене, як громадянина, корінного одесита, обурює і принижує практика формування так званої вертикалі нинішньої влади. Чомусь добираються ледь не всі керівні кадри переважно з Донецького кряжу. Ось і в нашому місті відповідальні посади в багатьох організаціях, підприємствах, установах чомусь доручаються уродженцям Макіївки чи Горлівки, Єнакієвого, Червоноармійська, інших міст і містечок Донбасу. Ведеться якесь масове «переселення народів» із східного регіону країни. То що виходить: увесь наш південний край, наша морська столиця України, як колись гордо іменували Одесу, вкрай збанкрутіли на кадри? Невже тут, на місці, годі знати гідних, освічених, фахово підготовлених людей, а треба їх «імпортувати» з тієї ж таки, скажімо, Горлівки?

Скільки себе пам’ятаю, я — з «Чорноморкою». Ще відтоді, коли газета носила назву «Чорноморська комуна». Тому про себе сказав так: «З дитячих літ і до сивин — читач «Комуни» і «Новин». Не просто читач, а постійний передплатник, який дуже болісно реагує на випадки, коли в поштовій скринці не виявлялося якогось номера. Бо це все одно, що скасована зустріч з дорогою тобі людиною.

Вже стало своєрідним штампом твердження, що газета — друг і порадник (маємо ж «Друг читача», «Порадницю»). Це справді так, коли видання виправдовує настільки високу оцінку. Приємно відзначити, що «ЧН» — та газета, на сторінках якої завжди представлені читацькі думки найрізноманітнішого спектру (рубрики «Прошу слова», «З редакційної пошти» й т. ін.).

Ну й рейвах зчинився останнім часом з приводу відкриття так званих російських культурних центрів у нашому місті. З одного боку — суцільні урочистості, фанфари з участю поважних гостей, агітація про необхідність ті центри мати, з іншого — нерозуміння, яка в тому насправді конча потреба і в без того зрусифікованій Одесі. А чому не йдеться про відкриття, скажімо, польських, італійських, турецьких та інших національних центрів?

Хоча що тут розуміти: все йде за планом поширення і закріплення «руского міра» на нашій українській землі. До речі, у тому ж дусі і наміри міськради щодо перейменування вулиць і площ Одеси. Краще б їх убезпечили від можливих природних стихій!

На початку 1960-х уздовж нинішнього проспекту Шевченка закипіла робота. Школярі, студенти, молоді робітники дружно виходили на величезну вільну територію, де мав з’явитися новий парк. Як тоді водилося, дали йому ім’я вождя світового пролетаріату.

Дерева підростали, а з ними змінювався й час. Неподалік розбили площу 10 Квітня (на честь звільнення Одеси у Другій світовій війні). Згодом і сам парк отримав нову назву — Перемоги. Чудово! Чим же й увіковічнити ратний подвиг тих, хто боровся з ворогом і клав свої голови за мирне майбутнє, як не зеленим диво-буянням?

Шановна редакціє! Я ваш давній читач, десь із 1967-го. Останній рік змушений читати тільки суботній номер, бо зайвих грошей не буває, а лише на ліки щомісяця йде півтори тисячі гривень. Хочу розповісти про один епізод мого життя, коли мені сповнилося дев’ять років.

Біда зі мною сталася восени 1944-го. Фронт проходив недалеко від Львова, а з нашого села до цього міста 200 кілометрів залізницею. Мій край — Лемківщина. Колись Ярослав Гашек докладно описав маршрут свого героя Швейка: Лунків, Репідь, Шавне, Мокре, Загір’я, Сянік, Фельштин, Хорів, Добромиль...

Так-от. Пас я корів недалеко від села під лісом, де кругом зарості ліщини. Радо зібрав повні кишені смачних горішків і почав ножиком розколювати, кидав у рот свіжі ядра. Та якимось чином разом з ядерцем до рота потрапила половина горіхової шкарлупи, а звідти — в бронхи. Мені одразу стало важко дихати, відкашлятися не можна. Батьки перелякалися: їхати до лікаря — годі й думати, йде війна. Я вже так заслаб, що й ходити не міг, спав лише у напівсидячому положенні. Муки ті тривали кілька місяців. Й одного дня хтось сказав батькові, що в сусідньому селі розташувалася сотня вояків УПА і з ними є лікар.

До Дніпра я приходжу вмивати зір,
Щоб у темряві дух мій не згас.
І вдивляється в очі мені з-під зір,
Наче батько, суворий Тарас.
Пахне хвиля Дніпрова, мов сіно,
І гойдається в даль степову.
Україно, моя Україно,
Я для тебе на світі живу!

Цю пісню на слова Дмитра Павличка на XXV з’їзді КПУ виконав народний артист України Дмитро Гнатюк. Її гаряче сприйняв увесь зал, а то ж були комуністи. Та потім вони схаменулися і почали писати в усі кінці, що Гнатюк співав «бандерівську», націоналістичну пісню. От якби там було «радянська Україно» — ніяких проблем не виникло б. І тоді артист заспівав її Щербицькому (мабуть, весь ЦК її чув), й очільник КПУ, послухавши, змів рукою «викривальні» листи зі столу і мовив: «Будь обережний. Добирай і репертуар обережний». Ось такими були оргвисновки.

Залізничники на чолі з віце-прем’єром, що опікується транспортом, зараз активно агітують за нововведення, точніше, за повернення до вже знаної практики: продажу квитків на пасажирські потяги за паспортами. Борис Колесников переконаний: це допоможе викоренити спекуляцію і нокаутує корупцію, яка процвітає в цій сфері. Ну і, звісно, таке нововведення, за його словами, запроваджується не з волі-примхи відомства, а з ініціативи громадян, тих самих пасажирів, які, мовляв, засипали і Мінінфраструктури, й «Укрзалізницю» листами-вимогами, аби квитки реалізовували лише за пред’явленням посвідчення особи.

Слухав я по телевізору пана Колесникова і подумки сперечався. Те, що на залізниці, як і будь-де, панує корупція, що там спекулюють квитками, — чиста правда: самому доводилося купувати з рук з півторазовою переплатою. Але про що це свідчить? Як на мою думку, про таку собі вокзально-привокзальну спекуляційно-корупційну змову.