Матеріали з рубрикою «З редакційної пошти»

Є у нашому місті вулиця Бєлінського. Там навіть донедавна одеські письменники мали свій будинок, по-сучасному — офіс. Письменники кудись переїхали, а вулиця, звісно, залишилася й Бєлінського на всю Одесу як прославляла, так і прославляє.

Якщо спитаєте в перехожих, хто ж такий той Бєлінський, мало хто відповість. Зате в мерії, мабуть, добре знають, що то за постать і які її заслуги перед Одесою чи й перед всією Україною, раз у назві вулиці увічнили.

Прочитав у «Чорноморських новинах» за 30.01.2014 р. (число №8) «Спільне звернення керівників регіональних організацій політичних партій», ухвалене на зустрічі за «круглим столом» з головою облдержад-міністрації, і в мене виникло кілька питань.

У зверненні сказано: «Всі політичні процеси мають рухатися в конституційному руслі, відповідно до законодавства за умови неухильного дотримання законів України та поваги до прав громадян». Згоден! Що ж написано в Конституції України з приводу тих подій, що відбуваються на Майдані останнім часом? У ст. 39 Конституції проголошено: «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації...». Цим правом і скористалися ті, хто вийшов на Майдан.

Прошу, якщо це можливо, оприлюднити мій погляд на розвиток подій в Україні, які набувають характеру незворотності й трагічних наслідків для незалежності держави та її територіальної цілісності.

Про можливість саме такого сценарію попереджали з перших днів існування нинішнього режиму поодинокі, чесні й незаангажовані українські ЗМІ.

Сьогодні усім ясно, що те, що відбувається, стало логічним наслідком невиваженої і несправедливої, насамперед соціальної, полі­тики режиму, неспроможності влади адекватно і справді в інтересах народу реагувати на численні ви­клики невблаганного часу.

Таке питання, без сумніву, ставить собі кожна порядна, небайдужа людина в країні.

Здавалося, що ця стіна, збудована Януковичем і його командою, непорушна. Як пишаються «регіонами», що створили міцну, на їх погляд, вертикаль влади. І все від сходу до заходу «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує». І тільки окремі екстремісти, незадоволені чорнобильці, афганці, підприємці спробували порушити спокій, та їх швидко «заспокоїли»: розігнали, а найнебезпечніших активістів чекав наш неупереджений, най­справедливіший суд... І знову тиша, глуха, гнітюча.

На силі кріпнем. І на Дусі!
А перед нами — та ж чужа орда.
Я плачу. Я радію. Я молюся.
Коли дивлюся нині на Майдан.
І знову серце, і душа — у русі!
Не боїмось ні беркутів, ні ран.
Я гріюсь. Я цвіту.
Горджуся!

Слухаючи виступ Януковича та «регіоналів» про якісь паузи, дивуєшся: як можна було братися керувати країною і не бути заздалегідь підготовленому до реформування?

Як можна було заздалегідь не знати і не бачити, що Росія планує поставити перепони на кордоні, і заздалегідь не шукати інших покупців на наші товари по всьому світу?

Відмова від курсу Євроінтеграції і домовленості з Росією — то плювок на нашу незалежність і неповага до Волі Українського народу.

Пам’ятаю, як ми, кілька добровольців, ходили попід хати і збирали підписи за державу українську та незалежність України від Росії. Скільки було вилито бруду від колишніх комуняк і райкомівців! За нами стежили, виділивши найзапекліших шовіністів для боротьби з рухівцями, патріотами і тими, хто нам співчував. Нас лаяли, обзивали, намагаючись принизити нашу справу...

Ми вже звикли, що влада не чує народ. Та найгірше те, що у нас, у народі, не всі чують один одного. А чому? Причин багато. Та коли мова заходить про долю країни, про євроінтеграцію, то спостерігається така тенденція: люди, наро­джені в Україні, як і їхні батьки та діди, прагнуть у Євросоюз, а вихідці з Росії та інші, що живуть в Україні якісь 30–40 років і менше, хочуть возз’єднання з Росією та з іншими своїми покинутими батьківщинами через Митний союз.

Зараз ми бачимо, що дуже багато активних приїжджих захопили у нас владу і їм байдужа доля народу України. Вони опираються на підтримку таких же приїжджих.

Весна 1933 року… Не зважаючи на «залізну завісу», інформація про Голодомор в підсовєтській Україні усе-таки перетнула кордони. Західні українці, котрі під ту пору жили під Польщею, ніякого голоду на знали.

Мій батько служив у польському війську поблизу давнього українського міста Холм. Одного дня на тамтешню залізничну станцію прибули два ешелони з Совєтської України з живим товаром: гуси — по три злоті за голову. Такою була ціна на місцевому ринку. Але птахів довго везли і вони втратили товарну привабливість. Тож ніхто їх не хотів купувати. Вагони простояли дві доби. Вночі двері повідчиняли і випустили гусей на волю. Ешелони помчали у зворотному напрямку в Совєтський Союз. А тут підняли голови місцеві комуністи: мовляв, який голод, якщо привозять такий товар? Хіба варто дивуватися? Більшовики зуміли обдурити навіть тодішнього президента Франції, котрий спеціально приїздив в Україну, щоби пересвідчитися на власні очі.

Мисляча людина зроду не повірить у маячню про Одесу як «русскій город», у якихось міфічних сучасних нібито «фашистів» та антифашистів, котрі з ними борються, у референдум як «народну ініціативу» (які ще дурниці не назвала — читачі можуть доповнити).

Але це — мисляча людина. А скільки ще є таких, які вірять такому словоблудству та слухняно йдуть за ним! Саме ці люди стали ґрунтом для всіляких нісенітниць, спрямованих на руйнацію української державності. Ворогів її хлібом не годуй, лише дай можливість сіяти у суспільстві ненависть, роздратування, протиріччя, протистояння. Впевнена, що є серед нас дослідники (історики, політологи, лінгвісти, взагалі — патріоти), які могли б дуже багато зробити в сенсі виховання пересічних, як мовиться, співгромадян.

У ці дні минає 96 років подій, які лягли на сторінки історії під назвою «Велика Жовтнева революція». Це так зване свято пам’ятає багато людей. Воно було державним у Радянському Союзі. Вперше його почали відзначати у 1918-у. То що ж це за «праздник» такий?

Після того, як Микола II зрікся монархічного престолу, влада в Російський імперії перейшла до Тимчасового уряду. Той уряд переживав часті кризи, склад міністрів постійно змінювався. До кінця літа 1917-го його більшість складали представники лівих партій. Очолював уряд член партії есерів О.Ф. Керенський. Ситуація була складною. У Петрограді був сильний вплив Ради робочих і солдатський депутатів, які були в опозиції до команди Керенського.

У Конституції України записано, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються вищою соціальною цінністю. Добре написано. А насправді: чи так воно у нас?

На жаль, наше сучасне життя свідчить, що все далеко не так. Якщо всі люди рівні перед Богом і перед законом, то чому одні користуються проголошеними благами, а інші позбавлені такої можливості? Чому в одних пенсії за­хмарні, а в переважної більшості вони жалюгідні?

Невже телеканал TVі настільки імпонує екс-нардепу Ігореві Маркову, що так люб’язно надав йому свою трибуну? І вже політик скільки хотів «розливався соловейком», розповідаючи про свої наполеонівські плани. Свою об’єктивність продемонстрував і 5-й канал. Дав висловитися усім, зокрема й Маркову. Той доводив, що під час виборчої кампанії не мав ні від кого претензій (але ж ми знаємо, що це не так). Потім словами начебто безпристрасного глядача — підсумок: мовляв, витурили з депутатів — туди йому й дорога, тільки метод, яким цього досягли, поганий.

Що ж виходить — демократія прокладає дорогу диктатурі й усіляким нахабам? Цікаво, що скаже Європейський суд про позбавлення Маркова депутатського мандата? Зрозуміло, що вся процедура здійснена руками кишенькових суддів. Однак питання в іншому: як маркови стають депутатами, хто їх обирає? Навіть для грамотного, мислячого виборця нема гарантії, що вибере порядного і не спокуситься тим, кого «підсуне» правляча верхівка. Чи існує контроль за «якістю» кандидата на депутатське місце?

На початку осені мені пощастило побувати на концерті в Одеській філармонії. Враження щонайкращі! Була вдячна можливості послухати класичну музику у майстерному виконанні.

Номери оркестру оголошував сам диригент — народний артист України Хобарт Ерл (американець, який багато років представляє культуру нашої держави). Коментуючи деякі твори концертної програми, він звернувся до зали російською мовою. Та раптом у своїх коментарях перейшов на доволі гарну українську. Що буває у таких випадках на концертах у всьому світі? Запитайте Хобарта Ерла, і він вам скаже: глядачі із вдячністю аплодують. Одесити ж у відповідь дружненько: «Ха-ха!» І таке воно, те «Ха-ха!», було спонтанне, що ті, хто зібрався аплодувати, не встигли й отямитися. Тож і залишилося висіти в повітрі тільки «Ха-ха!»

Хочу сказати кілька слів щодо статті Володимира Яворівського «Авантюра у двох століттях» («ЧН» від 31 серпня).

Так, наш гарант Янукович тихо-крито підписав сумнозвісну Харківську угоду. Та всі мовчали, ніхто не мовив, що вона — зрадницька. На жаль, здають її, нашу Україну, «старшій сестрі». От і російський лідер Путін дозволяє собі називати нашу державу територією, прагне скрізь насадити «рускій мір». А ще прикро, що управляють Україною, куди не піткнись, донецькі. Чому?..

Колись давно розмовляла я зі своєю далеченькою сусідкою. Дізнавшись, що голосуватиму за В’ячеслава Чорновола, вона заперечила: чому, мовляв, не за Олександра Мороза? З’ясувалося, вона із сином — соціалісти. Та нехай, подумала я про себе, все ж таки не комуністи.

Відтоді минуло багато часу. Й ось нещодавно зустрічаю сусідчиного сина Миколу на одному із заходів Всеукраїн­ського об’єднання «Свобода». Здивувалася й водночас засмутилася. Розповів, що вже шість років, як його матері нема на білому світі. Сам він, сказав, добре засвоїв материні слова про те, що боротьба бандерівців була справедливою, вони не завойовували чужі землі, а обороняли власні домівки.

Не надто переконливо малювати портрет одесита з розбійника Бені Крика чи авантюриста Остапа Бендера. Якими б талановитими не були письменники, котрі створили ці образи, це всього-на-всього літературні герої, тобто не саме життя, а його відображення. Хіба можна реальне сонце підмінити його описом у науці, поезії?

Точнісінько так реальний одесит відрізняється від тих, що створені митцями. До речі, більшість таких авторів навіть не живуть в Одесі, полишають її. Мене завжди дивує, що, скажімо, в кіно ролі одеситів зазвичай грають зовсім не одесити, а московські актори. Докладають максимум зусиль й безбожно переграють. Надто — коли грають євреїв.

Добре пам’ятаю наше місто тридцятих років минулого століття. Як тисячі селян, рятуючись від колгоспного «раю», всіма правдами й неправдами заселяли одеські двори.

Їдучи до Одеси, мама при нагоді брала мене з собою. Іноді ненадовго залишала у родичів, бо тут було не так голодно. На відміну від колгоспного трудодня робітники одержували хоч якусь зарплату. Та й море годувало. Щодня з двоюрідним братом ми ловили бичків, мідій.

Свого часу, а точніше — 8 листопада 2002 року, моїй мамі, Марії Степанівні Баламут, яка мешкала на території Бранкованівської сільради, видали державний акт на право приватної власності на землю під номером № 6045 3245. Саме так — із закресленням першої цифри. Цей документ пройшов відповідну реєстрацію.

У такому вигляді реєстр підписали голова райдерж­адміністрації, ради й інженер-землевпорядник. У той період держакти отримали близько вісімдесяти землевласників, котрі господарюють у селах Бранкованівської сільради.

Таке запитання було поставлене перед глядачами ток-шоу Савіка Шустера. Але ніхто не зміг відповісти, чому поляки аж тепер, через 70 років, так гостро й упевнено порушили проблему Волинської трагедії.

А відповідь може бути проста: саме нині дуже зручний час, щоби знищити ідею українського визвольного руху, національного відродження. Влада московська у цьому зацікавлена, а влада київська захищати українців не буде — швидше, навпаки. Отже, можна принижувати українців, не дошукуючись правди.

Дуже хочу дізнатися, де могили моєї матері, дідуся і бабусі. Не можу ні від кого про це довідатися, бо в материному роду ніхто не доживав до старості, навіть до 55 років.

А що я знаю? Те, що батько народився в наших краях, а мати родом із Західної України. А де тепер колишня Люблінська губернія, Білгорайський повіт, Гірнопотоцька волость? Назви помінялися, як і кордони з сусідніми державами. Дуже прошу газету повідомити мені адреси Львівського та Херсонського обласних архівів. Сподіваюся на ваше розуміння важливості мого прохання.

Міжрейсова база моряків в Одесі була паличкою-стукалочкою не тільки для моряків, а й для студентів, які навчалися на вечірньому та заочному відділеннях і працювали в портах чи на судноремонтних заводах Міністерства морського флоту.

Колись майже на кожну сесію мені давали путівку до Межрейсової бази моряків. Там про нас турбувалися, поселяли по двоє студентів в одну кімнату або з якоюсь пенсіонеркою, яка не тільки не заважала навчанню, а й допомагала — скажімо, брала для мене їжу в кімнату, якщо я не встигала вчасно пообідати через консультації в інституті.

Звісно ж, липневий лист до газети слід починати привітанням з нагоди її дня народження. Охоче роблю це щоразу, щиро бажаю всім вам міцного здоров’я, родинам — добробуту та благополуччя, тепла взимку, прохолоди влітку!

У своїх листах я вже розповідала про себе і свою сім’ю. І все ж хочу ще раз освідчитися у любові до газети, до моїх улюблених рубрик «О, слово рідне!», «Довкілля», «Люди і долі», «Історія, спадщина, імена». Із захопленням подорожую разом з вашими кореспондентами й дописувачами рідною Україною та зарубіжжям. Особливо цікавлять мене місця, пов’язані з життям і творчістю Великого Кобзаря.

День народження «Чорноморки», яка щойно відзначила 96-річчя, збігається і з нашим сімейним святом: 19 липня мені сповнилося 75, а правнуку Андрійчику — 8.

Та, либонь, багато читачів газети відзначають цього літнього дня іменини. Тож вітаю усіх читачів газети — прабабусь, бабусь, дідусів, дітей, онуків і правнуків! Зичу їм усього найкращого, як і улюбленим «Чорноморським новинам».

Так склалася життєва ситуація, що я, Новруз Магамед Огли Магеррамов, з Азейбарджану у 1986 році приїхав на постійне місце проживання в Україну. У 1988-у став її громадянином, отримавши паспорт. Спочатку проживав у Великомихайлівському районі. Працював у будівельних бригадах за наймом. А з 1989 року з сім’єю — дружиною і двома доньками — переїхав у село Макарове, ще згодом — у селище Ширяєве, де й проживаю донині.

З юних літ мене батьки привчили до праці, прищепили любов до землі, навчили шанувати людей, бути чесним і порядним. Тому, проживаючи у хлібосольній Україні, я не міг сидіти без діла. Дванадцять років тому купив у Виноградівці Осинівської сільської ради хату з присадибною ділянкою 0,5 гектара. Крім того, в сільській раді оформив оренду на три гектари землі. Згодом, щоб розширити земельну ділянку для обро­бітку, придбав ще дві хати.

Життя ніколи не буває всуціль ласкавим. Воно різне — веселе й печальне, радісне і сумне. Однак кожен день — неповторний і єдиний. Тим життя й цікаве. З’являючись з відчайдушним криком на цей світ, не підозрюємо, що отримали найважливіший, неоціненний подарунок — саме життя.

Нині, підсумовуючи пройдені сім десятиліть, дедалі частіше думаю: а чи правильно їх прожила?

Уявіть собі таку ситуацію: прокидаєтеся ви вранці в доброму настрої у своїй оселі, де проживаєте тривалий час, а десь під обід приходять до вас люди, вимагають її негайно звільнити, бо вона передана іншій громадянці. Причому являється перед ваші очі сам очіль­ник місцевої влади — селищний голова.

Що вам тут робити? Правильно, насамперед з’ясувати, на якій підставі, який на те виселення є документ, звідки й чому він узявся. Але таких документів вам не показують, лише усно заявляють, мовляв, є рішення суду і селищного виконкому, про що ви сном-духом не відаєте.

Саме таке сталося з нашою односільчанкою пенсіонеркою Долорес Іванівною Карпевською, котра проживає по вулиці Гвардійській. Про це чиновницьке свавілля у Раухівці дізналися ми, ініціативна група з розслідування, як і кому розподіляється житло в нашому селищі.

Моя бабуся Лілія Василівна Ревус — спортивний лікар. Про цю спеціалізацію мало хто знав раніше, а тим більше — зараз. Аж до виходу на пенсію вона займалася спортивною медициною — огляди, тренування, змагання. Коли бабуся ставила підпис під допуском дитини до змагань, більше питань не виникало.

«Рух — це життя», — любить вона повторювати. Проте, як будь-які ліки, залежно від дози, він може бути не лише корисним, а й згубним. Тому бабусю як досвідченого фахівця так стривожили повідомлення про нещасні випадки у школах. Власним коштом вона видала невеличку книжечку під назвою «Чому діти вмирають на уроках фізкультури?», аби якось зарадити цій біді.

Не знаю, як кого, а мене вельми дратує на тиражованих білбордах у нашому місті та й на його околицях хвалькуватий напис: «Мы вернули правду истории». Одразу виникає запитання: хто ж це повернув і яку саме правду? Затверджену в колишньому Союзі його кадебістами? Ними санкціоновану?

Та облиште, панове-«правдисти», накидати нам стару полуду на очі. Я розповім правду, свідком якої був сам та яку чув з достеменних вуст. Її сьогоднішні «правдисти», звісно, не розкажуть.

Дитинство моє пройшло на Волині. Коли почалася війна, мені було п’ять років. Тож війну я добре па­м’ятаю.

Спочатку з Ігорем Леонідовичем Чоппом я познайо милася заочно, прочитавши його книгу «Прощавай, стара Відрадо!». Скільки думок і почуттів викликала вона! Згадала затишні вулички — Тінисту, Ясну, Сонячну, людей, котрих там доводилося зустрічати. Скажімо, автор написав про родину Запорожченків. Декого з неї я також знала й захоплювалася цими знайомствами.

Пізніше в музеї Реріха зустрілася з письменником особисто. Ігор Леонідович розповідав про війну і свою нову книгу, пов’язану з тими подіями. Високий, стрункий, хоч уже й немолодий чоловік тихим голосом намагався донести те, що випало на його долю. А випало багато страшного, печального, гіркого: довелося пізнати і полон, і голод, і приниження. Вижив, не став жорстокосердним, зберіг віру в любов і життя.