Матеріали з рубрикою «З редакційної пошти»

З приходом тепла в продажу і на столі з’являються ягоди: черешні, потім — вишні, а також лісові — суниці, полуниці.

Південь бідний на ліси, тому лісових ягід навіть на базарі не зустрінеш. Зате багато тих, які називають «клубнікою» і перекладають українською як «полуниця».

Даруйте, редакціє, шановні читачі газети. Для декого це неприємні слова, але з висоти мого віку, а мені вже 82 роки минуло, не можу не сказати відверто, що болить у моїй душі.

Спочатку про наших депутатів. Як же вони перед виборами з ніг падали один перед одним, присягаючи нам служити, захищати, рятувати країну від ворогів!.. Та щось поки що мало від них толку. Що бачимо? Чимало з них прийшло до Ради, аби набити собі кишені чи зберегти раніше награбоване. Зупиніться, нещасні! Скільки вам треба? Ото намалювала я на листочку, де ми всі колись опинимося, — на клаптику землі в півтора-два метри кожному. Нічого туди із собою не візьмемо. Як прийшли на цей світ з голими руками, так і підемо. А от що по собі залишимо... Ті, що кривдили, глумилися над нами, повірте старій, ще довго перевертатимуться у домовині. Не буде їм спокою, доброї пам’яті — не заслужили. Та ще й свої гріхи накладають на поко-ління власних нащадків.

Прочитала в номері «Чорноморських новин» за 28 лютого статтю Ольги Філіппової «Боляче, але необхідно. Інакше не вижити».  Я з нею категорично не погоджуюся.

Одержую 1100 гривень пенсії. Тепер я повинна буду платити за газ у зимовий період 1300 гривень щомісяця. А ще ж оплата за світло, за воду, за каналізацію. Субсидії дають 20, 50, 80 або 200 гривень. Як виживати? Та й вік такий, що заробити вже не можу, бо старість — ноги, суглоби болять.

Якось випадково побачила по телебаченню засідання Кабінету міністрів. Виступав, мабуть, міністр з надзвичайних ситуацій. Я була шокована, бо доповідь Яценюку про кожну виконану справу він починав словами: «Я зробив так, як ви наказали…». Таке враження, що міністр не мав ні своїх ідей, ні планів, а тільки сліпо виконував вказівки зверху.

Якщо Яценюк підбирав міністрів за принципом слухняності, а не з реформаторською стрункою, тоді зрозуміло, чому у нас нема реформ, та й не буде, поки уряд очолюватиме Яценюк, бо для нього, мабуть, важливо, щоб підлеглі гірше розбиралися в справах, ніж він, і не перечили, виставляючи свої аргументи. Може, тому з телеекранів й почали зникати виступи багатьох профе-сіоналів з реформаторськими пропозиціями. А коли й виступають, то їм або не дають договорити, хоч після реклами обіцяли повернути їм слово, або включається ефір якогось одеського телеканалу, що перекриває програму з Києва своєю рекламою чи програму, в якій йдеться про будь-що, тільки не про реформи. Часто бачимо на телебаченні давніх друзів «регіоналів», таких як Цушко, Мороз, Кінах, які 20 років повторюють одне і те ж, а, будучи при владі, нічого реформаторського не зробили.

У газеті «Голос України» за 9 січня 2015 року в статті «Бійця судять за те, що живим повернувся з пекла», розповідається про 22-річного Ігоря Лавренюка, який був призваний на військову службу і став бійцем 51-ї механізованої бригади, і що він пережив на війні. Але після всього пережитого, тепер його та його побратимів судять й обіцяють п’ять років ув’язнення. За що?

Наш генералітет, нащадки Жукова, дозволяють знущатися над нашими воїнами, а слідчих, які звинувачують бійців, потрібно самих негайно відправити на передову. Люстрацію, вважаю, слід почати з воєнної прокуратури. Воїнові важко себе захистити, бо він підневільна людина. А самодурів не бракує. Таке воєнне начальство і вбиває патріотизм у молоді.

Ми, пенсіонери, колись уклали договори з банками, щоб через них отримувати пенсії. Це було зручно, на відміну від пошти, яку треба було чекати цілий день, а то й не один, коли соціальні служби своєчасно не переказували гроші.

Нас, з маленькими пенсіями, не цікавили копійки, що нараховував банк, якщо ми забирали пенсію на день-два пізніше. Але коли банки почали віддавати нашу пенсію частинами, та ще й для цього ми змушені вистоювати величезні черги по кілька днів, то мимоволі задумуєшся, чому банки банкрутують.

Мені не потрібна благодійність... Я хочу самостійно вирішувати свої проблеми: оплачувати комуналку, купувати ліки, ходити періодично (рідко) на якісь заходи за свій, а не за чийсь кошт…

Середня пенсія. Я більше трьохсот гривень не дотягую до середньої пенсії... Це за чий рахунок? За рахунок 3% привілейованих? Це ж треба: настільки високі у них пенсії, що перекривають пенсії інших 97% пенсіонерів... І це називається справедливість?! За 41 рік стажу орієнтувати мене на ходіння з простягнутою рукою і сподіватися, що хтось щось у цю руку покладе?.. Не рахуйте мені середню пенсію... Вже проаналізували статистику давно і з’ясували, що на вечерю безробітний і мільйонер їдять по пів-індички і півсосиски. Хоча перший і не бачив індички, а другий — сосиски.

Багато хто нині ставить питання: як воно — жити по-новому і що нового приніс нам новий президент та знову новий очільник Кабінету Міністрів?

Давайте поглянемо на зміни до Податкового кодексу України, внесені законом №71-VIII від 28.12.2014 р. Ним, зокрема, передбачений новий податок на нерухоме майно (хоча й раніше його пробували запровадити). Ставка податку — до 2% від мінімальної заробітної плати. Визначення розміру податку покладено на органи місцевого самоврядування (міські та сільські ради). Цей податок буде спрямовуватися до місцевого бюджету, тому нормальний міський або сільський голова встановлюватиме його по максимуму: станом на 2015 рік це 24 грн на 1 кв. м (зайвої квадратури). Наприклад, квартира у вас 70 кв. м, неоподатковувана площа для квартири складає 60 кв. м: 70—60=10 кв. м площі, що оподатковується, відтак 10 кв. м х 24 грн = 240 грн на рік. Для хати площею 150 кв. м неоподатковувана площа складає 120 кв. м: 150 — 120 = 30 кв. м площі, що оподатковується, 30 кв. м х 24 грн = 720 грн на рік. Для всієї комерційної нерухомості, крім сільгоспвиробників та промисловості, буде встановлена ставка 24 грн за 1 кв. м. За такого підходу, всіх мешканців сіл та маленьких містечок прирівняли до жителів Києва, власників елітних маєтків у Кончі-Заспі, які, втім, не факт, що щось узагалі платитимуть, бо підконтрольна їм місцева влада встановить для них нульову ставку цього податку.

29 грудня, не дослухавшись до прогнозу погоди, ми поїхали у справах до Одеси. Коли почався сильний снігопад, вирішили повертати додому. Але десь об 11.30 на відрізку дороги від Сухого Лиману до селища Таїрова потрапили у величезний затор із, мабуть, понад п’ятсот машин.

Сніг, заметіль, величезні замети... Спочатку ще була надія на те, що дорожні служби, розчищаючи дорогу, визволять нас із снігового полону, але час минав, надія згасала. А в машині з нами — чоловік із цукровим діабетом, і йому о 19.00 необхідно зробити укол інсуліну, якого у нього з собою не було.

Якось прочитала в газеті, що у США при в’їзді до населених пунктів висять гасла: «Якщо не любите Америку — забирайтеся геть!» Сподівалася, що наші патріоти підхоплять цю ідею і в нас при в’їзді в населені пункти з’являться аналогічні гасла: «Якщо не любите Україну — забирайтеся геть!»

Більше того, вважаю, що ті гасла мають перебувати під пильним наглядом відеокамер. Той, хто спробує знищити його, — той на боці тих, хто воює проти України. Втім, під пильним оком відеокамер повинні бути всі важливі об’єкти.

Хтось поскаржився: «Чому нас, мільйони простих людей, котрі проголосували за опозицію, не поважають?». Багато хочете, панове! А ви самі себе поважаєте?! Мільйони? Чи не перебільшуєте? Хоча совків, «п’ятиколонників» у країні, на жаль, не бракує... Вважаю, за «опозицію» проголосували, по-перше, такі ж, як ті, кого вони «обрали», а по-друге — зомбований та обдурений пауперо-люмпенський «електорат». То кого ж і за що поважати? Краще не плакалися б, а постаралися бодай щось змінити в своєму житті, особливо що стосується чесності, гідності, щирості, людяності.

Дорікають «Свободі», мовляв, виборці їй показали, що є що і хто є хто. Почасти згодна. Рейтинг «Свободи» підупав. Але ж хіба тільки «Свободи»? А партії, що пройшли, хіба кращі, хіба менше робили і роблять помилок, а декотрі з них ще й антинародні, «п’ята колона» в українському парламенті?

Після перемоги на президентських виборах Януковича нові очільники Ширяївського району швиденько почали призначати на ключові посади своїх, відданих їм людей. Тоді ж було звільнено з роботи начальника районного відділу освіти Ю.С. Шаповалову, шановану людину та здібного керівника, а на її місце призначено близького до клану Гайдаїв В.Ф. Шерена, вчителя історії Вікторівської ЗОШ І — ІІІ ступенів, котрий не був на керівній посаді й не уявляв, з якими труднощами доведеться зіткнутися на цій роботі.

Ішов час. Вадим Федорович учився керувати відділом освіти, роблячи не дуже впевнені кроки до покращення справ в освітній галузі району. Та його покровителі — заступник голови Ширяївської районної ради В.Й. Гайдай і його донька — голова Ширяївської райдержадміністрації Н.В. Куртогуз були ним задоволені і вирішили підвищити по службі. Тож В.Ф. Шерен став заступником голови РДА. Ось тут талант Вадима Федоровича проявився сповна. Як колишній завідувач відділом освіти, знаючи всіх директорів шкіл, він розвинув широкомасштабну діяльність з пропаганди отого злополучного «народного бюджету», заставляючи робити у кожній школі стенди про той «народний бюджет» та щотижня проводити нікому не потрібні обговорення «меседжів» екс-голови ОДА Е.Л. Матвійчука. Все це В.Ф. Шерен тримав на особистому контролі.

Господи милостивий! Нудить, так нудить, що не відразу й зрозумієш, від чого. Чи від сьогодення, яке дедалі більше пригнічує, чи від численних агітаційних наметів і білбордів, безконечної політреклами?

Знову вибори. Знову багато обіцяють. Знову роздають подачки. А кого ж обирати? Балотується цілий загін тих же людей, які довели нашу країну до злиднів, які ненавиділи все українське — і мову, і народ, і виховання у дитсадках і школах, які довели народ до Майдану й тепер ось до війни. Білборди не ставлять прості грішні, працьовиті люди, яким затягнули паски та ще й просять у них по п’ять гривень на Збройні Сили. Хліб знову подорожчав, в аптеку боязно зайти, бо ціни на ліки — захмарні. Живемо по-новому: школи і дитячі установи неофіційно утримують батьки (це у нас посильною допомогою зветься). А якщо, не дай Боже, скажеш щось проти, то це зразу ж позначиться на дитині. Про «безкоштовну» медицину навіть не починатиму мови — кожен, хто переступав поріг лікарняного закладу, знає, скільки це коштує.

«П’ята колона» в особі перефарбованої Партії регіонів дуже активно прагне змінювати ситуацію в Одесі в гірший бік. Їй вдається це тому, що влада нічого не робить, щоб не допускати провокацій, а відтак, сприяє дестабілізації становища.

Що, важко було тій сотні міліціонерів підійти і забрати цього одіозного пана, який багато років ґвалтує Україну? Хіба, влада не знала, що насправді із себе представляє даний суб’єкт? Хіба влада не могла забрати тих, хто зчинив бійку, і розібратися: а що, власне, відбувається? А відбувалося, власне, те ж, що й на Майдані, коли влада не чула і не хотіла чути людей, коли, замість вирішення проблем, на людей почали грубо тиснути і розправлятися з ними...

        Україно, ти моя молитва,
        Ти моя розпука вікова…
        Гримотить над світом люта битва
        За твоє життя, твої права…
                    Василь Симоненко.

Ідея єдності була й залишається найактуальнішою проблемою як минувшини, так і сьогодення української нації.

Видатний письменник і публіцист Іван Багряний кілька десятків літ тому писав: «Ми мусимо протиставити російській політиці, як також і політиці різних українських зайд — по-літиці роз’єднання — політику зв’язування, об’єднання, злиття в єдину цілісність, бо ця єдність всіх елементів суспільства нам, українцям, потрібна конче, як найвагоміша передумова в боротьбі з могутнім ворогом».

Газета «День» надрукувала статтю під заголовком «Чому любов до України називається фашизмом, а любов до Росії — патріотизмом?». У ній наведено свіженький анекдот: росіянин запитує українця: «Яка погода в Києві?» — «Плюс 20, тепло, ясно» — «Брешеш, це вам Америка промиває мізки. У вас холод, вітер і гроза».

Виходить, що любити свою землю можна тільки за напучування ззовні. А якщо ти ще й мову свою любиш, то ти ворог усього прогресивного людства, націоналіст, бандерівець і взагалі фашист.

Хочу висловити кілька думок, які зроїлися в голові, навколо подій в Аркадії —біля нічного клубу «Ібіца».

...Мені не зрозуміла позиція чиновника з МВС: виходить, що всі протестувальники — нехороші і застосовували насильство до міліціонерів. Але на відео видно, що міліція кинулася першою, дуже завзято, нестримно і жорстоко. По-друге, у деяких (я вгледіла одного) в руках була палиця (більша, ніж у міліціонерів). Чому не виявили провокаторів і призвідників?! Впевнена, що основна маса людей прийшла туди не битися, а висловити свою позицію...

Хтось з мешканців 4-ї лінії на дачі, де я живу, мабуть, знаючи мою проукраїнську орієнтацію, підкинув під хвіртку газету «Новороссия». З преси я знав, що в Одесі є така створена антиукраїнська організація, спрямована на підрив нашої державності.

Раніше з книжки дореволюційного письменника Данилевського я знав про цю назву. У тій книжці багато написано про те, що в першій половині XIX століття причорноморські і приазовські степи були заселені українським людом, який тікав з кріпацтва на нові землі. Багато поселенців жили в цих степах ще до завоювання їх Москвою спільно з українськими козаками (самі себе завоювали?). Села біля гирла Дністра як-от Паланка, Яськи, Біляївка, Маяки, були заселені українцями, ще в кінці XVIII ст. У моїй бібліотечці є і книга про Турбаї. У повісті «Микола Джеря» Нечуя-Левицького також йдеться про закріпачення Москвою України, про те, як українські селяни шукали порятунку в причорноморських степах. Так звана «Новоросія» протрималася десь зо три десятиліття, а потім була (назва) замінена на Херсонську губернію. Українці з початку освоєння наших степів називали цей край Чорноморія.

Лист  бійцеві  АТО

Дорогий побратиме!

Я Тебе не знаю, але дозволь саме так до Тебе звертатися.

Я та й ми усі, українці Одеси, пишаємося Тобою, наш Захиснику, пишаємося нашою українською, такою чудовою молоддю! А Ти, друже солдате, саме до неї належиш за духом, за силою волі, незважаючи на те, якого Ти віку.

Тому що в Одесі, наприклад, юні придумали на День Незалежності України Вишиванковий фестиваль. І проводять вони його власними силами вже шостий рік поспіль. Отакі непосидючі: організовують і конкурси, і вікторини, й усякого цікавого краму на лотках з усіх кінців України — очі розбігаються, і підняття Державного Прапора України завдовжки 23 метри (!) Потьомкінськими сходами, і ланцюг вишиванок від пам’ятника Дюку сходами повз морський вокзал до Чорного моря (цьогоріч маємо рекорд — майже півтори тисячі людей у вишиванках взялися одночасно за руки), і безперервний концерт на сцені біля нашого Дюка. Чому нашого?

Колись я був дуже активним рухівцем. Мітинги, з’їзди, В’ячеслав Чорновіл... Пам’ятаєте? Я вірив, що Україна — це ніби наш славетний Дніпро, який тече в одному напрямку, а ми всі і я — це маленькі струмочки, чия сила, розум й енергія впадають у Дніпро, повнять його і від кожного з нас Дніпро-Україна стають могутнішими і прекраснішими.

Та з часом побачив, що це далеко не так, що Україна, про яку я і мільйони таких, як я, мріяли, — це ілюзія, це зовсім не Дніпро з тисячами струмочків, що це величезна вантажівка, яка загрузла у калюжі і не може виборсатися на чисту, тверду дорогу: колеса крутяться (ми, тобто такі, як я, щось робимо внизу, віримо, надіємося), але машина не рухається вперед, машина стоїть у болоті, бо інтереси таких, як я, і тих, хто при владі, — різні, часом — протилежні; ми не течемо, як Дніпро, разом в одному-єдиному пориві-напрямку. О, ні! У тих, хто при владі, своя ріка, свій «Дніпро»: вони грабують країну, кожного з нас, вони багатіють, а ми, безробітні і безсилі, на мізерні пенсії-зарплати злидарюємо, а нещодавно ще й комунальні платежі зросли в рази. Вдумайтесь: вода була 6,13 гривні за куб, а стала 17 гривень. А що змінилося? Труби ті ж самі, іржаві, ще радянські, і дністровська вода не стала чистішою, та й вода у Дністрі — дармова. Богом дана, це ж не пиво-горілка, які треба виготовляти. Скоро, мабуть, матимемо щастя за сонце платити, як писав Шевченко, бо ж виробництва в Україні — катма, скрізь китайський непотріб разового вжитку, а грошей державі ой як треба! Ось хоч би — на армію.

Здравствуйте! Хочу вам успеть до нового возможного обыска (пока меня не отрубили окончательно от Интернета) послать своё недавно написанное стихотворение. Желаю всем патриотам Украины успешно завершить антитеррористическую операцию против бандитов «Лугандии» и активно им помогающим боевикам из Эрефии.

От имени немногочисленных россиян, в ком ещё остались совесть и здравый смысл, простите нас за горе, причиняемое вам этими вооружёнными головорезами при подавляющем одобрении зомбированной российской биомассы. Мне безумно стыдно за свою страну, творящую весь этот чудовищный беспредел. Стойкости вам и крепости духа! Позор фашистской России! Слава Украине!

Та чорна п’ятниця прийшла
У наше місто над водою,
Нам смерть і сльози принесла —
Це все у нас було весною.

Спокійно люди зустрічали май
І всім казали «Слава Богу!»,
Що в нас великий тихий край —
Ніхто в останню не пішов дорогу!
Одні відпочивали на природі,
А інші на футбол ішли...
Та нелюди, що там, на Сході,
Нам скільки горя принесли!

Коли мої берлінські знайомі дізналися, що я зібралася поїхати в Україну на автомобілі, деякі з них схопилися за голови. Західні райони... Волинь... Націоналісти... Фашисти... Бандерівці... Переживання... Стрес... Серце...

Я могла б написати: «Але ми проявили мужність». Та це було б неправдою.

Ми просто не хвилювалися.

Однак без стресу не обійшлося. Хоча «бандерівці» тут ні до чого.

У газеті «Свобода» міністр-«свободівець» І. Швайка «доносить» тим, хто мріє про посади, що за жодну посаду ані він, ані його побратими ніколи не трималися. Те ж саме говорив І. Тенюх з трибуни Верховної Ради. Та питання в іншому: для кого звільняти місця?

Для О. Гончаренка, котрий збирав промосковських бабусь біля  облради й обіцяв їм російську мову? Чи для С. Фабрикант, яка подбала, щоб з назви бібліотеки зняли імена видатних українців Івана та Юрія Лип? Чи повинні бути при владі такі чиновники, як Л. Мельошина, начальник відділу з питань внутрішньої політики, яка офіційно звернулася до начальника управління архітектури і містобудування С. Протопопова з вимогою негайно прибрати щит із зображенням Р. Шухевича в Іллічівську, бо це, бачте, у когось спричинило нечувану істерію? Їм, очевидно, більше подобається щит із зображенням Ніколая ІІ зі словами «Прости нам, царь-батюшка»...

Український президент —
То кремлівський був агент.
Тут чужинець керував,
Україну шматував,

В останні місяці багато хто з нас зіткнувся з проблемою непорозуміння, або, скажімо відверто, тотального нерозумін-ня, зі своїми знайомими, друзями і родичами з Росії. Наші вельмишановні брати не шкодують ні сил, ні часу, щоб висловити нам невдоволення й обурення у зв’язку з подіями в Україні. Народи зіштовхнуті лобами, інколи навіть здається, що ніколи вже не буде так, як раніше.

У подібній ситуації зустріти однодумця в особі пересічного громадянина РФ здається чимось за-хмарним і далеким від реальності. Але мені все ж таки пощастило — познайомилася з людиною, яка змогла зменшити моє занепокоєння щодо цього питання.

Хочеться не те що кричати, а волати на весь світ: Господи Боже, захисти нашу неньку-Україну від московських «братів»!

І братами себе називали, і вдовбували в наші мізки, що ми — один народ, і в той же час майже чотири століття нищили нас репресіями, тюрмами, розстрілами, голодоморами. А ми все оживаємо й оживаємо. Господь, вочевидь, любить нас, бо українці — побожний народ. Певна, і цього року захистить нас від «братів», котрі хочуть нас знову окупувати, розчавити, стерти з лиця землі, сунуть на нас у намордниках, як скажені пси, з автоматами, як фашисти, і ще гірше. Ці горе-«брати» викрадають і вбивають тих, кому Бог дав мудрість і добре серце, щоб відкрити очі людям, засліпленим московськими радіо- і телеканалами. Господи, дай же мудрості нашому народові, особливо тим, хто при владі. Від їхньої команди залежить Свобода й економіка нашої країни.

Усі мають зрозуміти, що з терористами ніхто ніяких перемовин не веде: прийшли з автоматами і злом — одержуйте відсіч. Мені, людині в літах, у голову не вкладається: як банда захопила міліцію, СБУ та ще й зброю? Вони що — так непробудно спали, були накурені чи п’яні? Вони що — забули, що присягу складали? Як на мене, це зрада країни, свого народу, батьків, сім’ї. Невже совість не мучитиме? А як бути батькам, дітям, якщо хтось дорікне, що їхній син чи батько був зрадником, здався ворогам, котрі із зброєю в руках напали на Батьківщину?

Людей завжди цікавили питання: «Як правильно жити на Землі? За якими правилами? Жити по-братерськи, ділитися один з одним чи жити за принципом «кожен за себе»?»

Останнім часом багато людей ходять до церкви, моляться Богу. Чи знають вони, що одна з основних істин, записаних у Біблії, це те, що всі люди на Землі — брати і сестри, що всі ми — діти Адама і Єви? А якщо це так, то й жити на Землі ми повинні по-братерськи. А саме: все те, що створила Природа, Бог — земля та її надра, повинно ділитися на всіх мешканців Землі.

Серед тих росіян, які голосували в Криму на «референдумі», як на мене, з усіх щілин наївно-простакувато пробивалася їхня шовіністично-колонізаторська сутність. Он із яким захопленням каже жінка, що вона повертається на батьківщину… А батьківщина, виявляється, — Владимир… Плутає Крим з Владимиром? І не відчуває ніскілечки, що своїми діями руйнує державу, в якій живе. Втовкмачила, на жаль, декому у мізки російська пропаганда, що потенційно у всьому світі може бути володарем тільки Росія. Таке мислення притаманне було в минулих століттях. Бо коли в Москві в червоному одязі під червоними прапорами марширують якісь люди, мимоволі думаєш, що потрапив у 1930-і—1940-і роки…

Що й казати, дорого нам дістався і дістається капіталізм, витіснивши мільйони людей з життя, перетворивши їх у пауперів і люмпенів, зробивши їх живильним підґрунтям для всіляких про-йдисвітів і падлюк. Не взяли до уваги ні досвід жовтневого перевороту, ні досвід капіталістів Західної Європи, котрі навчилися ділитися із суспільством, яке зростило їх.

Відкритий  лист  до президента  РФ

Пане президенте РФ, як одесит принципово звертаюся до вас мовою мого народу в надії, що не лише ви, а й ваші спецслужби прочитають цього листа.

Навмисно не торкаючись 500-літньої історії «собірательства зємєль русскіх», хотів би зосередити вашу увагу на перспективах  взаємовідносин РФ та сусідніх держав.