Матеріали з рубрикою «З редакційної пошти»

Земля у нас тяжке діло: кров’ю пахне…
Михайло СТЕЛЬМАХ, «Кров людська — не водиця».

Наша найкраща у світі земля формувалася мільйони років. По ній пройшлися оледеніння, потопи, градобої, посухи, цунамі, але вона вперто накопичувала для нас родючий шар, щоб ми могли класти в нього насіння і хліб вирощувати.

Фабрики і заводи порівняно недавно створили власними руками гомо сапієнс. Так оте гомо, шукаючи кращого життя, ніж в імперії, а потім — у комуністичному раю, який чомусь час від часу влаштовував голодомори та війни, вирішило знищити той рай для диктаторів, злодіїв та хабарників і проголосити незалежність. Радіючи й потираючи руки, що воно таке незалежне, втратило пильність.

Добрий день, моя люба «Чорноморочко!»

У перших фразах прошу вибачення за мій почерк — після інсульту рука погано рухається. Але бажання написати вам перемагає неміч, тим паче, що пообіцяла редакторові, вітаючи колектив у День журналіста по телефону, викласти свої міркування на папері.

Цей допис хочу присвятити доброті. «Добрі люди — живуть всюди» — мені з дитинства дуже подобається цей вислів. А ще дуже люблю пісню Валентини Толкунової, де є слова: «Красоту уносят годы, доброту не унесут!».

Зараз часто можна почути, що в світі багато зла, ненависті, заздрощів. Я цілком погоджуюся з цим, але й хочу сказати, що є у нас багато і добрих, і дуже добрих людей. Ось про деяких з них і хочу вам та всім читачам «Чорноморки» розповісти.

Наше сьогоднішнє життя — то практично безперервний стрес, який нікому не додає здоров’я. Під особливим прицілом — люди поважного віку, яких тривожать усілякі болячки. Щось негаразд — викликаємо «швидку».

На щастя, приїздить вона швидко, навіть якщо люди попросили порятунку з віддаленого хутірця чи невеличкого села. У сумках медиків завжди є все необхідне для надання невідкладної допомоги. Втім, що не кажіть, а піднімають на ноги не лише ліки, а й увага та чуйність самих медиків, їхня підтримка.

Тож висловлюємо вдячність працівникам міжрайонного Центру екстреної медичної допомоги і медицини катастроф, який очолює лікар вищої категорії із 40-річним стажем Михайло Костянтинович Шевченко.

Скільки пам’ятаю, комуністи відучали нас від слова Божого, бо то — опіум для народу, а привчали до «брехунця». Так народ охрестив радянське радіо. Якщо тобі щоденно казатимуть, що ти віслюк, ти обов’язково заіакаєш. Воно нас повчало, навчало, наставляло, закликало і вело спочатку до перемоги соціалізму, а потім — до комуністичного раю.

Та скептики зле жартували: комунізм — це світла лінія горизонту, чим ближче до неї наближаєшся, тим швидше вона віддаляється. До речі, кожна професія мала свої кпини про міфічний комунізм. Скажімо, шляховики кепкували на свій копил: усі дороги ведуть до комунізму — тільки не такі… Хоча ті дороги, треба визнати, були значно кращими від доріг Гройсмана. Пам’ятаю, за трасу Полтава — Кишинів — Бухарест до буцегарні сіли всі винні в її недоробках. Зараз бракоробів такого масштабу не садять.

У наших головах залишився слід від отого чорного круглого радіо, яке висіло на поважному місці, і ми щороку 1 березня збиралися біля нього й слухали про зниження тарифів та цін на цукор, хліб, сірники і т.д. Навіть копійка вселяла в голову якісь сподівання-надії на майбутнє покращення.

Не вперше перед виборами бачимо по телевізору, як хтось розбиває пам’ятники комуністичного минулого. І щоразу більшість українців, у тому числі етнічних, обурюється варварським руйнуванням витвору мистецтва якогось талановитого скульптора, до рівня якого не здатний досягнути той, хто розбиває ці пам’ятники культури.

Люди, про яких нагадують нам ці пам’ятники, зробили для народу багато чого поганого і не достойні пошанування. Але навіть у парламенті представники української нації казали, що витвори мистецтва треба збері-гати, але десь в окремому місці, або залишивши на тому ж місці, почепити табличку з переліком злодіянь цих діячів.

Здавалося б, усі розуміють, що протести у вигляді руйнування праці інших, а також приниження людей киданням їх у смітники не знаходять масової підтримки серед народу, й останнім часом протестувальники поводилися культурніше. Поліція повинна не допускати ніяких руйнувань без дозвільних документів. І те, що знову перед виборами почали скидати пам’ятник Жукову в Харкові, наводить на думку, що це більше схоже на провокацію, щоб нашкодити партіям етнічних українців, які захищають свою мову від наслідків комуністичного режиму, коли всіх нас, незалежно від національності, переробляли на російськомовних.

Грядуть вибори Президента України. Як гриби (і поганки — теж) вигулькнули на світ Божий кандидати. Й чи не кожен обіцяє ощасливити народ.

Одна гарантує зменшити ціну на газ удвічі, інший — учетверо. А той цілує корову й порпається у землі, аби сподобатися довірливим бабусям, а їх — багато. Майже безпрограшна тактика. Досвід Черновецького. Що ж, як проголосує недолуга більшість, так вона і житиме, а з нею — й розумна меншість. Демократія!

«Опоблоківець» тим же бабусям розказує, що Томос Україна отримала неправильно, бо це, мовляв, мали вирішувати віруючі, а не держава. Віруючі, зомбовані московськими попами, які в тому зомбуванні досягли багато чого. Як приклад — Ю. Бойко, який озвучив цю нісенітницю, бо українець, вільний від московського зомбування, не молов би дурниць. Мав би мовчати, бо коли дурень мовчить, то деякий час виглядає мудрим. Але наші яничари цього не розуміють, а що таке порядність — не чули і не знають. Православна церква України, слава Богу, постала, а навіяне московськими попами — з часом розвіється, як нічний туман сонячного ранку.

Не знаю, наскільки це мені вдасться, але дуже хочу розповісти, як я на іншому кінці світу — в американській Небрасці — захищала нашу рідну Україну.

Ще з початку 1991 року фермери із Небраски хотіли, щоб я приїхала до них, у США. Погодилася. Та поки вони організовували для мене візу, тут, в Україні, держава забрала мої кошти, які були на ощад-книжці. Наступного, 1992-го року вони мені дзвонять, мовляв, приїжджай, ми уже все влаштували для тебе, а я їм: «Ні, не зможу я приїхати, бо грошей бракує. Держава їх у мене забрала з рахунку». Минуло кілька днів, й ось вони мені кажуть: «Їдь до Москви у посольство — там для тебе і віза, й квиток до Небраски».

Людина, яка не мислить свого існування без праці, в думках виношує мрію: ото піду на пенсію — тоді й відісплюся, відпочину. А насправді то лише приємні мрії, бо голова шукає роботу, а руки звично виконують її. Коли ж, стомлений, лягаєш відпочити, то, як писав пророк Тарас Шевченко, тебе обступають «думи мої, думи мої»… А вони бувають різні: добрі й лихі, задавнені й сучасні…

Недавно при в’їзді до нашого старовинного містечка відкрили обеліск воїнам УНР, які боролися за незалежність України. На обеліску викарбувані імена звитяжців. А серед них — ім’я мого діда по батьковій лінії: Порфирій Продан — козак. Помер він у Польщі в 1964 році…

Перший раз мати, Параска Януарівна, вийшла заміж у 17 років за багатого й дуже гарного одесита Миколу. Жили на Грецькій площі й займалися м’ясом. У ті часи таких підприємців називали «кабанниками».

Настав 1932-й — рік страшного геноциду проти українського народу. Але село ще трималося з останніх сил. Вісімнадцятилітня уже вагітна мати торгувала салом на Новому ринку, який кишів безпритульними, волоцюгами, урками. Тільки-но прокидалися перші промені, вони вилазили зі своїх схованок і, сонні, скуйовджені, йшли до матері. Та вділяла їм шматочок хліба і шматочок сала, як сірникову коробку «Ревпуть». Вони дякували й обіцяли:

— Торгуй, тітко, не бійся — ніхто тебе й пальцем не зачепить.

Недавно прийшла есемеска, що виграв 325 тисяч — забирайте... Для старої людини з пенсією на виживання — сума величезна. Закрутилася думка: онук в Одесі не має квартири, донька з нами — у двокімнатній «хрущовці»... Але ж я в ніяких заходах... То яка гемонська душа дала мій телефон?

Свого часу брав участь в одній книжковій обдирайлівці. Книжки — супер, але й по суперціні. Скажімо, казки О.С. Пушкіна німецького видавництва у сап’яновій обкладинці — 139 гривень (при пенсії 89). Постійні ж листи заманювали, що ось-ось виграю сто тисяч. Зрештою, порвав зв’язок. Але почався шантаж, а через певний час прийшла і погроза: якщо не заплачу 139 гривень, то — з молотка. Нікуди було діватися: переслав я ті гроші. Тож, маючи вже досвід, до повідомлення про те, що начебто виграв 325 тисяч, поставився скептично. Не інакше — нова халепа.

Я знаю, науково доведено, що день влітку довгий, а взимку короткий. Але я і мої молодші брати маємо іншу думку. Чому літні канікули так швидко минають? Так довго чекаєш літа, а коли дочекаєшся, то дні починають так швидко збігати... І в нас багато однодумців...

Ось, нарешті, діждалися літа. З кожним днем ставало все тепліше і настрій у нас поліпшувався. Якось після ігор-розваг я з молодшими братами Мухамедом та Алі вирішили винайти щось. Спека ж така, що сама підказує ідею, щоб сонячну енергію ми перетворили в електричну, і тоді в нас буде велика економія та незалежність від газу. Сиділи ми на великому ґанку і міркували: ну як цю спеку законсервувати, щоб випустити взимку, коли надворі холоднеча і потрібне тепло, яке дуже дороге. Бо влітку, знаємо, нема чим дихати через оту спеку, а взимку так бракує сонячного тепла. Ну як це зробити, як?

Доброго дня, дорога редакціє. Народилася я і виросла в мальовничому селищі Саврань, що на півночі Одещини. Після закінчення школи поїхала на навчання до Одеси. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Саїдом, студентом-медиком із Сирії.

Закінчилося навчання, і ми переїхали до Сирії, побралися. У нас народилося троє діток — двоє синочків і донечка. Саїд будував будинок. Коли закінчив будівництво, ми облаштувалися в новому помешканні, та довго радіти не судилося — у Сирії почалися воєнні дії. Пережили тяжкий пері-од початку війни. Потрапляли під бомбардування.

Забрали документи і примкнули до лавини біженців, що втікали з країни. Повернулися в Україну. Четвертий рік проживаємо в селищі Чорноморському. Отямитися від страхіть війни і повірити в краще, побачити реальні добрі вчинки мені вдалося, коли зайшла з дітьми до місцевої ради. Турбота, увага і повага до громадян, бажання допомогти чи пояснити ситуацію — все це було видно навіть по очах.

Щиро вітаємо колектив «Чорноморських новин» з ювілеєм! Бажаємо від душі миру в родинах і миру в країні, здоров’я, щастя, добробуту, успіхів у всіх творчих справах.

І велике спасибі вам за вашу працю, за вашу витримку, бо ви є особливий колектив — патріотична еліта півдня України. Ви пройшли дуже великі випробування — і часом комуністичного режиму, і часом незалежної України, де також не було легко. Бо сучасна влада, м’яко кажучи, недосконала, хоча могла б і повинна зробити життя в країні кращим, але їй це не вдається...

Як знають постійні читачі «Чорноморських новин», на сторінках газети чимало уваги приділяється темі децентралізаційної реформи. Питання непросте, має як прихильників, так і противників, і в кожної зі сторін — свої аргументи «за» та «проти». Не раз ми розповідали і про ситуацію в Маразліївській об’єднаній територіальній громаді. З одного боку, на офіційному рівні її називають як позитивний, успішний досвід. Та й частина жителів сіл, що згуртувалися, висловлює задоволення від змін, які відбулися. Інша ж частина селян вказує на проблеми, породжені об’єднанням,  на труднощі і втрати, що вже проявилися чи от-от постануть перед громадою.

Нині пропонуємо вашій увазі міркування ще одного опонента децентралізації, точніше, противника закриття навчальних закладів у згаданій ОТГ. Ось про що він пише в листі до редакції.

У мирний час закрили школи в селах Маразліївка, Великомар’янівка та Долинівка, де навчалися, відповідно, 120, 76 та 86 учнів. У цих закладах з першого уроку дітям прищеплювали любов до рідного села, до Батьківщини, виховували їх на прикладах українського патріотизму. Так, Долинівська ЗОШ І—ІІ ступенів однією з перших в Україні впровадила систему козацько-лицарського виховання. Тут створено музей українського села та музей історії школи, яка існувала при німцях-колоністах, за румунської окупації, радянської влади і ліквідована рідною, українською.

Коли компанії обленерго брали у держави в оренду електромережі для продажу енергії, вони брали й зобов’язання виконувати законодавство України і поважати права споживачів.

Щоб продавати нам енергію, в типовому договорі № К-294 між ПАТ «Одесаобленерго» і нашим садовим товариством (далі — СТ) від 29.09.2006 року є пункти, де монополіст зобов’язався платити за оренду побудованої нами мережі, укласти додатково ще договір про спільну експлуатацію нашої мережі і, найголовніше, укласти додатково договір з кожним основним споживачем. Тобто — із садівниками. Монополіст уже 20 років не виконує свій договір, створивши якусь резервацію беззаконня із СТ, щоб економити свої витрати за наш рахунок. За експлуатацію трансформаторів, наших лічильників ніхто не відповідає. Оплату договір вимагає давати готівкою. Номер розрахункового рахунку та назва банку — відсутні. А якби кожен садівник мав свій договір і платив за енергію сам на рахунок через банк, то СТ тільки на заощаджені зі збирання плати могло б подвоїти зар-плату охороні. 20 років десятки тисяч садівників позбавлені своїх прав монополістом і не можуть повернути їх навіть через суди.

Шановна редакціє «Чорноморських новин»!

Із 2005 року передплачую суботній випуск «ЧН». Цікава та інформативна газета.

Але ось у № 91 за 22 жовтня стаття Олексія Воловича «США—РФ...», продовження на 2-й сторінці і — «далі буде». Оце «далі буде» ви надрукуєте в номері за четвер, тож для мене «далі» не буде. Ви моє прохання зрозуміли?

Добрий день, шановна редакціє «Чорноморських новин»! Вітаю вас з днем народження газети, бажаю колективу міцного здоров’я, щастя, миру, радості, успіхів, благополуччя. Щоб «Чорноморка» завжди була, поки є наша держава Україна.

Поздоровляю і з 25-річчям Незалежності України. Бажаю всього найкращого в житті, в роботі.

Світ прекрасний, коли його бачиш, а якщо ні — морок і безпорадність. Але є в нашому чудовому місті місце, де творять дива — повертають зір незрячим. Диво з див! Це місце, як ви, мабуть, уже здогадалися, — Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В.П. Філатова.

Різке погіршення зору привело мене у відділення катаракти, яким завідує доктор медичних наук, професор С.К. Дмитрієв. Він вразив мене своїм служінням її величності медицині та його величності хворому. У нього нема курилок, буфетів, навіть кабінету нема. Точніше, кабінет є, але я його там ніколи не бачила. Оглядова та операційна — ось його постійний маршрут. У нього нема вихідних, відпусток, якихось привілеїв. Я на місці нашого уряду дала б оклади по 70—100 тисяч гривень на місяць не суддям, а таким лікарям, як Дмитрієв.

Нам довелося жити у важкий час реформ, що ускладнюється ще й так званим АТО на Сході нашої України. Час надскладний, та все ж уряду вдається виплачувати людям за всіма соціальними зобов’язаннями і частково компенсувати інфляцію.

Критиків усього, що відбувається, — предостатньо. А я хочу запитати: де ті критики були на початку 1990-х, коли розкрадалося все створене працею багатьох поколінь жителів України, коли пенсії були настільки мізерними, що не вистачало навіть на тиждень, а в багатьох регіонах, особливо в сільській місцевості, їх не виплачували до півроку? Де були ті критики, коли за кордон як металобрухт продавали, скажімо, Чорноморський флот, а за газ з Росією розраховувалися військовою технікою, літаками? Де були вони, коли можновладці збагачувалися за рахунок привласнення підприємств шляхом скуповування у бідного населення приватизаційних ваучерів за копійки? У моєї родини вони залишилися як сувеніри. А в той час Польща, країни Балтії, які в економічному сенсі мали гірші стартові можливості, проводили непопулярні реформи, названі «шоковою терапією».

Наприкінці листопада в Одесі відбувся осінній юнацький турнір з великого тенісу. Змагання видалися цікавими і бойовими.

Найбільше з учасників мені сподобалася Катя Завірюха. Звичайно, вона не початківець, уже 10 років займається тенісом і тому грає гарно, на перший погляд, дуже легко, ніби літає на корті. Але коли ми підійшли її поздоровити, то побачили, якою вона була втомленою. Втім, задоволеною грою, хоча й посіла друге місце на цьому турнірі.

Важко не погодитися з Ліною Костенко, що на поведінку української влади не можна дивитися без валідолу...

Кричать: «Дайте світло, в Криму — люди!..» А хіба в Криму не було людей до російської окупації?! Хіба ті «люди» не мали воду, електрику, хліб тощо? Мали, все мали! Тоді чому в Крим з танками й озброєним військом прийшов російський загарбник? Прийшов, підняв гарматні стволи і вимагає для своїх вояків-танків-авіації води, електроенергії, хліба. Й українська влада не заявляє: виведіть окупаційні війська — і Крим негайно отримає все необхідне! Ні! Українська влада не розпочинає боротьбу за визволення окупованих територій усіма можливими засобами; не вимагає мільярдних штрафів за окуповані кримські землі, заводи, порти тощо, за злочинне порушення Договору про дружбу і гарантію територіальної цілісності, за недотримання гарантії економічної, політичної і територіальної цілісності в обмін на відмову від ядерної зброї, за убитих і поранених російським загарбником українських хлопців, за зруйновану економіку тощо, а... підписує міжнародний договір з ворогом на поставку в Крим електроенергії-хліба-м’яса і т. д., і в тому договорі Крим називають не українською землею, а Кримським федеральним округом Росії! Підписує і старанно виконує. Значить — згодна! Це що? Ідіотизм чи зрада? Завтра Росія, тикаючи штиком у цей «документ», кричатиме, що Україна сама, добровільно відмовилася від Криму!..

У народі дутелями називають пустий горох, який лише торохтить, а користі від нього ніякої, а ще — пустомель, які обіцяють блага, пророчать світле майбутнє, а самі дбають тільки про свою користь. У радянському кінофільмі «Волга-Волга» режисер висміяв таких пустомель в образі Івана Івановича Бивалова (артист Ільїнський), який закликав пасажирів напружити м’язи, щоб зняти з мілини теплохід: раз-два — взяли, раз-два — взяли! Пасажири дружно взялися хто за що, напружилися і продовжили свій шлях по річці. У пародійному образі Бивалова нині люди бачать ВР, АП, КМ, які лише імітують реформи, так, як екранний герой перевернув кліфт і задоволено потер руки, ніби всю роботу зробив сам...

В Україні нині настільки важко жити простому люду, що й словами не передати. Весь народ пограбували через ваучери. А на селі... Підходить посівна — ціни скачуть, як скажені — на насіння, на добрива, на пальне. І ніхто того не помічає, навіть «слуги народу». Пережили посуху, градобій, зібрали. А тут як тут діловари, очолювані урядовцями, знижують ціни на збіжжя, щоб ті, хто виростив, змогли хіба що віддати борги. А з трибуни Верховної Ради знервованому й пограбованому селянинові вже нагадують про продаж землі. Той у розпачі: як прогодувати й вивчити дітей? Город не може забезпечити велику сім’ю, а за здані в оренду паї капають копійки. Про бабусину пенсію нічого й говорити… Якщо послухати Яценюка, то покращення буде вже в наступному році. От тільки в кого? Хто при владі — жирує, наживається на всьому, що погано лежить, навіть на армії під час війни. Мародерів розстрілювали у всіх арміях світу... У нас же стріляють лише в тих, хто на Майдані, а саджають до буцегарні тих, у кого стріляли. Вже більше року президент і прем’єр створюють щось таке антикорупційно-хитромудре, щоб і собі не зашкодити, і МВФ догодити...

Відкритий лист голові Одеської обласної державної адміністрації Міхеілу Саакашвілі

Шановний пане голово!

Після кількамісячної спроби дочекатися вашого особистого прийому (подання моє на ваше ім’я зареєстроване 6 липня 2015 р. у відділі роботи зі зверненнями громадян під № Б-2704-вз/п/08) мушу тепер звернутися до вас з відкритим листом — через газету.

У школу пішов у сім років на Криворіжжі, на другому році смертельного сталінського голодомору.

Не пам’ятаю, щоб у ті часи мінялися назви вулиць, скверів на імена вождів та політбюро... Ставилися погруддя двічі героїв, назви вулиці міняли лише на Героїв Радянського Союзу. Пізніше комуністична ідеологія почала героїзувати себе в образах Зої Космодем’янської, «молодогвардійців», потім відшукували героїв—одиначок на кшталт Зіни Портнової, яка лише підняла на вулиці листівку і це помітив поліцай. Усе подавалося в стилі «орлятко, орлятко, лети вище сонця». А вже потім добралися до найменувань вулиць. Місцева влада показувала відданість КПРС і від ліхтаря міняла назви. Моя Північнобульварна стала Куйбишева. Містечко заполонили імена героїв—революціонерів. У місті не могло бути життя без вулиці Леніна та Сталіна. Погруддя і на весь зріст вожді стояли по всіх підприємствах. А в цей час у школах один підручник — на 3—10 учнів. Бракувало глобусів, географічних та історичних карт... Час від часу в підручниках заклеювали вождів — ворогів народу. Нарешті помер «батько»—Сталін, і його найкращий лакуза Хрущов почав «відкривати» народу очі на вождя—вбивцю, ніби сам був не причетний до комуністичного шабашу смерті...

Біда заставляє краще працювати мозок. Шарики крутяться-вертяться в різних напрямках, шукаючи вихід із складного становища. Хороша порада дорого коштує...

Кілька років тому, щоб не пока-лічити пекінеса, переступив через нього й перечепився через стілець. Упав, вибив головою товсте скло в дверях, майже відрізав вухо. Через пару місяців ліве око закрилося, а праве поступово темніло. Якби не поради, вичитані в одній з газет, без поводиря не бачив би нічого. А так вживав чорницю форте, потім дружина зробила настойку календули й аїру — і світ став білим, але без різкості. Почав розпізнавати голоси своїх багаточисельних учнів. Китайський мотоцикл у сараї аж виблискував дугами, та на риболовлю — зась: або я когось зіб’ю, або мене хтось доб’є. Не хотілося... Та й подружній стаж — 50 років...

Вітаю вас, шановні журналісти «Чорноморочки»! Дозвольте звернутися до вас і, сподіваюся, до всіх читачів із своєю думкою і своїм розумінням ситуації. Зараз багато розмов по радіо, по телебаченню (скажімо, передача «Твоя влада» на 5-у каналі) про наступні вибори. На жаль, як і раніше, в депутати, на посади міського чи сільського голови стараються потрапити не ті, хто хоче змінити щось на краще для людей, а ті, хто прагне зробити кращим своє життя, життя своїх родичів та кумів. Звичайно, маючи в руках владу і місцевий бюджет, можна гарно зажити. Бо хто ж контролюватиме? Центральна влада — далеко: нічого не побачить, не взнає, а тут, на місці, ніхто ні про що не спитає — зразу ж рот закриють.

Я не хочу, щоб наш Роздільнянський район з’єднували іще з якимось, але хочу, щоб у нашому районі був порядок, щоб ті, кого обрали чи призначили, не гребли гроші тільки в свої кишені, обманюючи людей, щоб оті багаті чиновники, а їх немало, виклали ті грошики, які незаконно привласнили, і зробили дорогу — аби не довелося за валідол хапатися, як перекинеться автобус з людьми, бо, крім невинного водія, мусить відповідати ще хтось, хто ту дорогу повинен був відремонтувати.

Український народ, обурений несправедливістю влади, її всеосяжною корумпованістю, здійснив дві революції: Помаранчеву 2004-го та Революцію Гідності 2013-2014 років. А де ж результат цих революцій?

По суті винуватцями загальнонародного спротиву були прихильники спочатку прем’єр-міністра Януковича, а потім президента Януковича. Чому ж усі ці чиновники і досі при владі?!

Радянська історія подає нам народження міста Ананьєва 1767 роком, хоча поселення на березі судноплавної річки існувало задовго до цього. У щоденнику російського полководця Румянцева зустрічаються любі серцю корінного ананьївця рядочки: «С трудом форсировали буйную речку Тилигул». Нині річка пішла під землю, але продовжує пробиватися із карстових западин й нести свої лікувальні води до Тилігульського лиману.

Легенди і перекази, які передавалися від прапрадідів (у перекручених архівах російської імперії, мабуть, теж не збереглися точні дані про заснування поселення Анань), говорять, що Ананьїв ще у XVI столітті жив, працював, народжував і воював за майбутні часи. У ті часи тут нараховувалося 300 дворів. Як для прикордонної річки, то ціла залога. Дуже швидко Ананьїв з поселення став центром повіту, кордони якого сягали майже Одеси.

Кожна одеська вулиця має свою історію, планування, привабливість. Багато з них названі іменами вчених, письменників, художників, героїв війни, видатних людей, що своєю діяльністю прославили наше місто.

Мені часто доводиться бувати на вулиці, яка носить ім’я почесного громадянина Одеси Михайла Боровського (донедавна – Промислова). Це окраїна міста, на Першій заставі. Тут – добре відомі заводи «Мікрон», «Нептун», що в минулі десятиліття давали роботу тисячам ро-бітників, а зараз ледве дихають. Тут і склади будматеріалів, металевих конструкцій, працює хлібозавод, продукцію якого із задоволенням купують споживачі. Тут же у великому розкішному будинку — «Одесобленерго», що дає світло і тепло.

Чи знаєш ти, що ця земля,
Степи шовкові, бистрі води
І вкриті золотом поля
Тобі даровані від роду?
Чи знаєш ти — твої батьки
Цю землю збройно захищали,
Щоб вільною була віки,
А діти горя не зазнали?