Матеріали з рубрикою «Пам’ять»

2 вересня мало б виповнитися 70 років від дня народження великого українця Володимира Євгеновича Панченка, доктора філологічних наук, професора Національного університету «Києво-Могилянська академія», заслуженого діяча науки і техніки України, літературознавця, літературного критика і письменника, автора багатьох статей, монографій і підручників з літературної та історичної тематики, депутата Верховної Ради України I скликання (1990—1994), члена Українського ПЕН-клубу та Ініціативної групи «Першого грудня». Але, на превеликий жаль, 14 жовтня 2019-го, на Покрову Пресвятої Богородиці, він відійшов у вічність.

Мені пощастило бути знайомим із Володимиром Панченком упродовж близько 15 років, зустрічатися з ним, слухати його розповіді, листуватися. Думаю, що таких щасливців, як я, є сотні, і кожен з них може додати якийсь неповторний штрих до його портрета. Звісно, є певне коло близьких друзів, колег, побратимів, з якими він спілкувався частіше і довше. Я ж хочу коротко розповісти про мої особисті контакти зі світлої пам’яті Володимиром Євгеновичем.

У ці дні, 5 серпня, йому сповнилося б 85. Але, на жаль, він не дожив і до 70-ліття. Цей передчасний відхід для всіх, хто його знав, був несподіванкою: завжди підтягнутий, енергійний, оптимістичний, сповнений різних ідей, задумів… А знали його дуже багато людей не лише в Україні й тодішньому Радянському Союзі, а по всій планеті. Передусім — у шаховому світі… Мова — про нашого земляка, шахового композитора і журналіста Віктора Олександровича Мельниченка.

Цю прадавню інтелектуальну гру — шахи — Віктор освоїв у 14 років і тоді ж познайомився з азами шахової композиції. Першу задачу склав у 1956-у й отримав схвальний відгук фахівців. Загалом же від 1958-го і до кінця життя опублікував близько 300 шахових композицій, з яких 90 були відзначені призами (38 — першими).

Моє перше знайомство з Віктором Мельниченком і його дружиною Валентиною сталося випадково. У січні 1968-го я саме приїхав у Роздільну до батьків у відпустку з військової частини, де проходив строкову службу. Відзначали мій день народження. Батько запросив до нас і свого колегу, з яким тоді поруч працював у школі, теж учителем англійської мови. Хоча Віктор був набагато молодшим за батька, у них знайшлося чимало спільних інтересів, тож вони швидко подружилися. Того дня я з цікавістю спілкувався зі старшим за мене Віктором Олександровичем.

На 91-у році відійшов у вічність старійшина газетярського цеху Одещини, заслужений журналіст України

Анатолій Іванович РУДЕНКО.

Улюбленій, раз і назавжди обраній справі — журналістиці — він віддав понад шість десятиліть свого життя. З них майже порівну — «Чорноморській комуні» (нинішнім «Чорноморським новинам») та «Одеському дачнику». І тут, і там був на перших ролях: у «Чорноморці» — багаторічним заступником редактора, а видання одеських (і не тільки) садівників-городників створив і, як то кажуть, розкрутив із нуля. За високопрофесійну, подвижницьку працю на газетярській ниві удостоєний багатьох державних і творчих відзнак.

Відійшов у засвіти один із давніх друзів та авторів «Чорноморських новин», знаний одеський педагог

Борис Павлович РУДОЙ.

Відведені йому долею 87 років земного шляху він пройшов мужньо і чесно, з любов’ю до світу, до людей.

У понеділок Львів і вся Україна попрощалися з Іриною Фаріон. Можна було любити (таких багато) чи ненавидіти її — тепер вічність сама урівняла всіх: і в цілковитому несприйнятті, і в обожнюванні.

Мабуть, старовинний Личаків не бачив такого велелюддя від часу Володимира Івасюка. Він був українцем. І вона була українкою. Були і залишаться назавжди, лише тепер — уже в пантеоні найславніших і найдостойніших. На біду, за суто українською традицією.

Приїхали провести Дмитрівну (так між собою називали Ірину Фаріон) в цьому вимірі.

Ті, хто постійно намагається фізично нас вбити, не розуміють, що смерть — це ще не поразка. Вбивши Людину, ви лиш перетворили її на невмирущий Символ.

Коротка мить –
І біля скроні дуло.
І постріл. І кривава пелена…
Чи Україна до кінця збагнула,
Кого насправді втратила вона?!
 
Кому було, скажіть, до того діло,
Що в нашім часі, десь посеред нас,
Забута Совість нації ходила,
І в очі нам дивилася щораз?!

7 липня у віці 66 років відійшов у вічність Митець, заслужений художник України, старший викладач кафедри образотворчого мистецтва художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського

Володимир Петрович КАБАЧЕНКО.

Живописець, графік, мистецтвознавець. Народився у 1958 році в Миколаєві, закінчив Одеське державне художнє училище ім. М.Б. Грекова і Київський національний університет культури та мистецтва.

Колектив «Чорноморських новин» висловлює щирі співчуття знаній одеській педагогині, справдешній Українці, невтомній громадській активістці, багатолітній читачці і другові нашої газети Ганні Антонівні Рудик у зв’язку з непоправною втратою – передчасною смертю доньки

Тетяни Вікторівни КОЛЕСНИК.

Педагог за освітою, знавець іноземних мов (півтора десятиліття викладала на Чкаловських курсах), надалі – успішна бізнес-вумен. Це про професійний шлях Тетяни Вікторівни, на якому залишилися сотні вдячних учнів і ділових партнерів.

Важко повірити у звістку, що Ігор Столяров, наш колега-журналіст, людинолюб і шанувальник ретро-автомобілів, опікун бездомних тварин, помітна постать з-поміж одеситів, які доклалися до становлення й утвердження незалежності України, раптово пішов у засвіти.

Буквально кілька тижнів тому випадково зустрілися у м’ясному магазині. Ігор якраз купував чи не зо три десятки кілограмів усіляких кісточок-обрізків. На мій дещо здивований погляд спокійно (бо вдача у нього була така: виглядати спокійним, незворушним) прокоментував: «Та я регулярно купую такі рештки — годуємо з дружиною кількадесят котів на дачі. Люди нині часто викидають тварин, бо, мовляв, самим важко виживати. Але ж як виживати беззахисним істотам? Хто про них подбає? Небайдужі підтримують мене, Бог допомагає, щоб я міг дбати про тих, хто сам про себе потурбуватися не в змозі». Такою короткою і настільки ємною була його відповідь.

З невимовним жалем повідомляємо, що 29 квітня на 101-у році життя не стало нашого дорогого колеги-спілчанина, художника, педагога і мистецтвознавця, відданої мистецтву, високопорядної людини, прекрасного сім’янина, багаторічного члена Національної спілки художників України

Івана Івановича КОЗИРОДА

(14 жовтня 1923 — 29 квітня 2024).

Понад пів століття Іван Іванович віддав Одеському художньому училищу, тривалий час очолював Одеський музей західного і східного мистецтва, був на керівних посадах в Одеському художньому музеї, Товаристві охорони пам’яток історії та культури, працював в інших секторах освіти і культури. І скрізь проявив себе як першокласний фахівець, як людина високої культури, в душі якої концентрувалися шляхетні духовні чесноти його покоління й епохи.

Відійшов у вічність найстарший наш колега, чудова Людина, Педагог, Художник...

Висловлюємо щирі співчуття родині покійного, друзям і колегам у зв’язку з цією непоправною втратою.

26 березня відійшов у вічність Ігор Юхновський. Останній із батьків-засновників сучасної Української держави

Він був старійшиною українського парламентаризму. Одним з тих, кого називали совістю нації. Член Ініціативної групи «Першого грудня», Герой України.

Останній з носіїв досвіду державотворення. Він пішов у своїй м’якій інтелігентній манері, зачинивши за собою двері блискучої, захопливої, драматичної доби відновлення української Незалежності.

2 лютого 1897 року народився видатний український поет Євген Маланюк. Відійшов у засвіти 18 лютого 1968-го у США.

Хоч не кругла дата — 127 років, але хто сказав, що визначні діячі минулого надаються до згадки лише в дні їхніх ювілеїв?

Одеська регіональна організація Національної спілки журналістів України висловлює щире співчуття членкині НСЖУ, заступниці редактора громадсько-політичної газети «Чорноморські новини» О.І. Сірій з приводу важкої втрати — смерті батька

Івана Михайловича.

Вічна пам’ять і Царство Небесне працелюбній і добропорядній людині.

Колектив «Чорноморських новин» глибоко сумує разом з колегою — заступницею редактора газети Ольгою Сірою у зв’язку з непоправною втратою — смертю батька

Івана Михайловича СІРОГО.

Відійшла в інші світи порядна, мудра і мужня людина. Нелегким, але чесним і правдивим був земний шлях Іван Михайловича. Маленьким хлопчиком разом з великою родиною змушений був покинути рідне село на Холмщині й шукати притулку в чужих краях. Зрештою, одружившись, осів на Соколі, хуторці, що у Золочівському (донедавна — Буському) районі на Львівщині. Багато й тяжко працював, щоб поставити на ноги дітей, допомагав, чим міг, а передусім як електрик, бо був фахівцем у цій справі, односельцям, справно доглядав обійстя-господарку і навіть уже прикутим до ліжка намагався бути потрібним сім’ї, людям — плів із лози пречудові кошики, що розходилися по родичах і сусідах, а кілька з них через доньку потрапили аж до Одеси…

Уже дещо віддалене в часі повідомлення-нагадування з глибин інтернету про те, що у Львові на 99-у році життя відійшов у засвіти Омелян Коваль, один з колишніх очільників ОУН, в’язень нацистського концтабору Аушвіц, багаторічний активний діяч українського національного руху у Бельгії. Сталося це п’ять років тому, 19 січня 2019-го.

Й одразу ж пам’ять явила невисоку постать ще не надто поважного віку, з кругловидим обличчям і негустим, акуратно зачесаним назад уже сивим волоссям, незворушним та щирим, а проте уважним поглядом. І був це якраз Омелян Коваль. Сидів у редакційному кабінеті, а навпроти — літератор В.В., так само гість «Чорноморки», котрий лише кілька років тому, якраз перед проголошенням Незалежности, увільнився з військ стратегічної авіації (зрозуміло, якої країни), тож уже не в строях військовика, але в теплій льотній куртці, а на столі поряд нього виднів характерний мілітарний кашкет.

На 75-у році життя відійшов у засвіти один із засновників Народного руху України на Одещині, член ради крайової організації НРУ

Микола Тимофійович ТАРНАВСЬКИЙ.

Перебуваючи у Народному русі, пройшов шлях від рядового партійця до заступника голови і керівника управи Одеської крайової організації. Обирався делегатом багатьох з’їздів НРУ, двічі балотувався до Одеської міської ради від Руху. Поєднував партійну діяльність з викладацькою роботою у вищих навчальних закладах Одеси.

У Балтській громаді сім’ям загиблих воїнів-земляків вручили іменні відзнаки, а на центральній площі міста відкрили Алею пам’я-ті зі світлинами полеглих героїв. Цю подію приурочили до Дня Збройних сил України.

Почесні відзнаки «Герой громади» родинам полеглих за незалежність нашої держави у боротьбі із жорстоким російським агресором вручали Балтський міський голова Сергій Мазур, чиїм розпорядженням і запроваджена ця пам’ятна нагорода, і голова Подільської районної військової адміністрації Михайло Лазаренко.

Усе її життя — невтомна праця в ім’я України. І на освітянській ниві, і на полях суспільно-політичних баталій, і на передовій оборони Української церкви, і в обстоюванні громадянських прав та свобод нашого народу — скрізь голос Галини Могильницької був твердим і чутним, а позиція — аргументованою, послідовною й непохитною. Такими ж глибокими і ґрунтовними були її численні виступи у пресі, зокрема й у нашій «Чорноморці».

Своїм словом, своїм чином, своїм, без перебільшення, місіонерством Галина Анатоліївна пробудила зі сну тисячі й тисячі наших співвітчизників, які, наснажені її прикладом, боронять нашу державу на освітянському, духовному і безпосередньо на воєнному фронтах.

Історико-краєзнавча експедиція Одеського обласного центру української культури під керівництвом директорки Наталі Гончарової у 2007-у побувала у найбільш постраждалих від Голодомору північних районах нашого краю. Тоді було зібрано великий матеріал для створення документального фільму про жахливу трагедію, яку пережив наш народ у 1932 — 1933 роках (на його основі й підготовлена ця публікація).

Членам експедиції довелося подолати чимало сотень кілометрів, щоб зустрітися із старожилами і зафіксувати їхні спогади на відеокамеру, закарбувати назавжди для нащадків ті страшні події, коли не залишилося жодного села, яким би не «пройшлася» невблаганна голодна смерть. Після її кривавих жнив з’явилося безліч братських могил, а у серцях тих, хто дивом залишився жити, ще й досі ятряться рани від нелюдських страждань, від втрат рідних і близьких, від гірких спогадів про пережите...

У селі Будеї Кодимського району пустих хат було більше, ніж заселених. Люди ходили, мов примари. Їсти нічого не було, бо запопадливі активісти «випотрошили» усі закутки і «вимели» все до зернини. «Працювала» бригада на чолі з головою сільради, який штурмував у 1917 році Зимовий палац, з міліціонером та двома комсомольцями. Вони вимагали у селян добровільно віддати мішки із зерном. Коли ті відмовлялися, комсомольці металевими ломами ламали груби та печі, проколювати долівку у хаті та все подвір’я.

14 жовтня на 96-у році життя відійшла у вічність наша славна землячка — учасниця визвольних змагань середини ХХ століття, зв’язкова Української повстанської армії, за що була заслана до Сибіру, —

Юстина Михайлівна ДЖУРИН-ПЛОТИЦЯ.

Пані Юля, як ми всі називали її в Одесі, була взірцем того глибинного, одвічного, питомого патріотизму, яким наскрізь, до найменшої клітинки тіла, просякнуті найкращі сини й доньки України. Що в сиву давнину, що за Козаччини, що в часи Української революції 1917 — 1921 років та жертовно-героїчної боротьби УПА, що нині у захисті нашої державності від того ж агресора зі сходу. Для неї більше важили не слова, а вчинки, дії. Чого б це не стосувалося. Чи якихось політичних питань, чи утвердження рідної мови, чи підтримки «Чорноморських новин» у період їх цькування проросійськими сатрапами, а чи суто особистих, людських стосунків. Пані Юля ніколи не кривила душею. За жодних обставин. І всіх учила так робити. Ось уривок з її інтерв’ю журналістові Романові Кракалії, опублікованого в одному з грудневих чисел газети за 2017 рік:

«…Так, тоді, в молодості, ми малювали собі цілком іншу державу, хоча не думали про те, якою вона буде. Нам розходилось на тому, щоб Україна була державою і щоби була вона самостійною. Так, вже є держава Україна, визнана в світі, це найголовніше. То будуйте, боріться з корупцією, із нахабним зросійщенням, яке продовжується. Мусить зростати, міцніти громадянське суспільство, а інакше не можна. Не треба ототожнювати державу з тими, котрі на наших таки плечах дісталися влади, з олігархами, не треба розчаровуватись, опускати рук. Не терплю отих нарікань. То люди байдужі, вони швидко втомлюються, а ті, знай, роблять своє. Ми швидко збайдужіли, стали лінивими… А багато взагалі сплять… Активнішими треба бути. Громадські організації — ви їх бачите? Чую лише про «Правий сектор», «Свободу». А де, скажіть, «Просвіта»? Занапастили, знищили, і всі мовчать. Певна, що ті самі люди, і такі, як вони, якраз найбільше нарікають на всі негаразди в державі.

Невиголошене прощальне слово

Не стало Юстини Плотиці…
Відійшла у вічність остання з-поміж одеситів — героїчних повстанців.

Була зв’язковою УПА. Ходила відкрито, обминаючи ворогів, хоч і страшно було, але тримали віра, мужність, а ще — повстанський характер. Розносила записки та повідомлення повстанцям, знала багато, й це було навіть більш небезпечно, аніж битися зі зброєю в руках. Вони всі там були герої.

Історія офіцера, який двічі повертався на війну

— Як ти дивишся на те, що я хочу повернутись?..

— Ти хочеш повернутися куди? Продовжити військову службу? Я нормально прийму і підтримаю будь-яке твоє рішення.

Цю розмову молодшого лейтенанта десантно-штурмових військ Олександра Павліна з дружиною Оксаною записав нідерландський кореспондент у госпіталі, де українському офіцерові мали ампутувати поранену ногу і виготовити протез.

Своє рішення він пояснив просто: «Якщо я не піду захищати країну на цю війну, то мій син піде на цю війну і він повинен буде її завершувати, зробити те, що я не завершив…».

Мати: «Він цінував кожну хвилину свого життя»

22 лютого 2022-го Олександр виїхав за кордон, аби вирушити в черговий рейс, як робив це вже майже 20 років поспіль. Та все змінила війна. Попри укладений контракт, йому вдалося перервати плавання і через кілька місяців повернутися в Україну з твердим рішенням стати на захист Батьківщини. Жодного дня не служивши в армії, він був готовий до цього. Про це розповіла його матір Тетяна Павлін.

П’ять років тому, 2 вересня 2018-го, перестало битися серце відомого українського поета-мариніста, пісняра, прозаїка і краєзнавця Олега Олійникова.

Його родовід бере початок від чорноморських козаків, які після завоювання турецького поселення Хаджибей не подалися на Кубань, а залишилися розбудовувати морський порт і місто Одесу. Мати Олега Семеновича походила зі славного роду рибалок і моряків з Великого Фонтану. Її дядько, Микола Альбиківський, був відомим театральним діячем, актором і драматургом. Та й сама вона теж залишила акторський слід у кіно: коли ще навчалася в 2-й Маріїнській гімназії, знялася у кількох фільмах із знаменитою Вірою Холодною.

До Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!
            Василь СИМОНЕНКО.

Щороку 29 серпня вшановуємо пам’ять захисників України, які полягли у боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Цей день встановлено указом президента №621 від 23 серпня 2019-го для увічнення героїзму військовослужбовців і добровольців, котрі віддали життя за Батьківщину. Дату було обрано як нагадування про Іловайську трагедію 29 серпня 2014-го, коли під час виходу сил АТО з оточення російське керівництво порушило домовленості й ворожі сили впритул розстрілювало з важкого озброєння колони українських захисників. Тоді полягло 366 українських воїнів, 429 зазнали поранень, 158 зникли безвісти, 300 опинилися в полоні.

24 лютого 2022 року війна із російським агресором вийшла на новий виток — зі Сходу поширилася на всю територію України. Буча, Ірпінь, Маріуполь, Херсон… Назви цих міст назавжди увійдуть в історію як свідчення нелюдських звірств російської армії. Ворог щодня руйнує наші міста та вбиває цивільних. Найкращі сини і доньки України захищають Вітчизну ціною своїх життів.

Щорічно 2 серпня відзначається Міжнародний день Голокосту ромів — Калі траш, що у перекладі з ромської означає «чорний жах». Дуже символічно, що конференція, приурочена до цієї трагічної дати, проходила у приміщенні Одеського музею Голокосту (Мала Арнаутська, 111) за присутності членів ромських громадських організацій та регіональної Асоціації євреїв — колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів.

Голова цієї асоціації Роман Шварцман, який звернувся до учасників конференції по відеозв’язку, нагадав, що саме у ніч із 2 на 3 серпня 1944 року у концтаборі Аушвіц-Біркенау нацисти убили у газових камерах майже три тисячі осіб ромської національності. Це був останній «захід» зі знищення цілого ромського народу відповідно до нацистської расової теорії. «Ми всі вірили, що таке не може повторитися в сучасному світі, але нині російський фашизм нищить українців лише за те, що вони бажають залишатися українцями і відстоювати незалежність України. Але народ України вистоїть і переможе», — сказав він.

На 87-у році життя відійшов у вічність Почесний громадянин Одеси, відомий журналіст, культуролог і літературознавець Євген ГОЛУБОВСЬКИЙ.

«Для нашого міста це справді важка втрата. Про таких кажуть: він любив Одесу в собі, а не себе в Одесі. Майже до останніх днів Євген Мойсейович був соціально активним та займався улюбленою справою — писав. Здавалося, він знав усе і про всіх в Одесі та вміло поєднував історію із сучасністю.

На 75-у році життя обірвалася земна дорога визначного борця за волю і кращу долю України Василя Овсієнка. До останніх своїх днів він був у вирі суспільного життя, невтомним літописцем дисидентського руху шістдесятих — вісімдесятих років минулого століття, до якого й сам належав, твердим і послідовним поборником незалежності Української держави і її європейського шляху.

Народився Василь Овсієнко в селі Ставки Радомишльського району на Житомирщині у багатодітній селянській сім’ї (був у ній десятим, наймолодшим). Один із спогадів з дитинства — як мати побила його малого рушником за те, що у дворі виводив пісню, в якій були такі слова: «Серп і молот — смерть і голод». Звісно, селяни тоді остерігалися говорити про політику.

Одеса провела в останню путь командира бойової машини, солдата 28-ї механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу Тимофія БОЙКА.

Єдиний син нашої колеги-журналістки Людмили Володимирівни Бойко загинув ще 16 вересня 2022 року, але донедавна вважався зниклим безвісти. «Його не могли знайти ні серед загиблих, ні серед полонених. Зник безслідно, як сказала од-на волонтерка. А ми вірили. Шукали. Не давали волі відчаю. Йшли місяці, вже понад півроку минуло...» — написала у прощальному слові університетська подруга осиротілої матері Героя Валентина Бондаренко.

Втрата Тимофія — це незгасимий довіку біль тих, хто його знав і любив. Уже й не кажучи про матір, для якої він був єдиною опорою і надією. Це втрата для української культури, бо ж працював реквізитором на Одеській кіностудії, зокрема брав участь у зйомках стрічок «Фортеця Хаджибей» та «Край ріки». Це втрата для України, бо ворог забрав життя її вірного сина у розквіті його сил…

Палата депутатів Люксембургу ухвалила резолюцію, якою визнала Голодомор 1932 — 1933 років геноцидом українців.

«Я вітаю історичне голосування Палати депутатів Люксембургу за визнання сталінського Голодомору 1932 — 1933 років геноцидом проти українців. Цей крок вшановує мільйони жертв та відновлює історичну справедливість. Міжнародне визнання геноциду Голодомору продовжує зростати», — написав у своєму Твіттері міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба.