Матеріали з рубрикою «Пам’ять»

Історико-краєзнавча експедиція Одеського обласного центру української культури під керівництвом директорки Наталі Гончарової у 2007-у побувала у найбільш постраждалих від Голодомору північних районах нашого краю. Тоді було зібрано великий матеріал для створення документального фільму про жахливу трагедію, яку пережив наш народ у 1932 — 1933 роках (на його основі й підготовлена ця публікація).

Членам експедиції довелося подолати чимало сотень кілометрів, щоб зустрітися із старожилами і зафіксувати їхні спогади на відеокамеру, закарбувати назавжди для нащадків ті страшні події, коли не залишилося жодного села, яким би не «пройшлася» невблаганна голодна смерть. Після її кривавих жнив з’явилося безліч братських могил, а у серцях тих, хто дивом залишився жити, ще й досі ятряться рани від нелюдських страждань, від втрат рідних і близьких, від гірких спогадів про пережите...

У селі Будеї Кодимського району пустих хат було більше, ніж заселених. Люди ходили, мов примари. Їсти нічого не було, бо запопадливі активісти «випотрошили» усі закутки і «вимели» все до зернини. «Працювала» бригада на чолі з головою сільради, який штурмував у 1917 році Зимовий палац, з міліціонером та двома комсомольцями. Вони вимагали у селян добровільно віддати мішки із зерном. Коли ті відмовлялися, комсомольці металевими ломами ламали груби та печі, проколювати долівку у хаті та все подвір’я.

14 жовтня на 96-у році життя відійшла у вічність наша славна землячка — учасниця визвольних змагань середини ХХ століття, зв’язкова Української повстанської армії, за що була заслана до Сибіру, —

Юстина Михайлівна ДЖУРИН-ПЛОТИЦЯ.

Пані Юля, як ми всі називали її в Одесі, була взірцем того глибинного, одвічного, питомого патріотизму, яким наскрізь, до найменшої клітинки тіла, просякнуті найкращі сини й доньки України. Що в сиву давнину, що за Козаччини, що в часи Української революції 1917 — 1921 років та жертовно-героїчної боротьби УПА, що нині у захисті нашої державності від того ж агресора зі сходу. Для неї більше важили не слова, а вчинки, дії. Чого б це не стосувалося. Чи якихось політичних питань, чи утвердження рідної мови, чи підтримки «Чорноморських новин» у період їх цькування проросійськими сатрапами, а чи суто особистих, людських стосунків. Пані Юля ніколи не кривила душею. За жодних обставин. І всіх учила так робити. Ось уривок з її інтерв’ю журналістові Романові Кракалії, опублікованого в одному з грудневих чисел газети за 2017 рік:

«…Так, тоді, в молодості, ми малювали собі цілком іншу державу, хоча не думали про те, якою вона буде. Нам розходилось на тому, щоб Україна була державою і щоби була вона самостійною. Так, вже є держава Україна, визнана в світі, це найголовніше. То будуйте, боріться з корупцією, із нахабним зросійщенням, яке продовжується. Мусить зростати, міцніти громадянське суспільство, а інакше не можна. Не треба ототожнювати державу з тими, котрі на наших таки плечах дісталися влади, з олігархами, не треба розчаровуватись, опускати рук. Не терплю отих нарікань. То люди байдужі, вони швидко втомлюються, а ті, знай, роблять своє. Ми швидко збайдужіли, стали лінивими… А багато взагалі сплять… Активнішими треба бути. Громадські організації — ви їх бачите? Чую лише про «Правий сектор», «Свободу». А де, скажіть, «Просвіта»? Занапастили, знищили, і всі мовчать. Певна, що ті самі люди, і такі, як вони, якраз найбільше нарікають на всі негаразди в державі.

Невиголошене прощальне слово

Не стало Юстини Плотиці…
Відійшла у вічність остання з-поміж одеситів — героїчних повстанців.

Була зв’язковою УПА. Ходила відкрито, обминаючи ворогів, хоч і страшно було, але тримали віра, мужність, а ще — повстанський характер. Розносила записки та повідомлення повстанцям, знала багато, й це було навіть більш небезпечно, аніж битися зі зброєю в руках. Вони всі там були герої.

Історія офіцера, який двічі повертався на війну

— Як ти дивишся на те, що я хочу повернутись?..

— Ти хочеш повернутися куди? Продовжити військову службу? Я нормально прийму і підтримаю будь-яке твоє рішення.

Цю розмову молодшого лейтенанта десантно-штурмових військ Олександра Павліна з дружиною Оксаною записав нідерландський кореспондент у госпіталі, де українському офіцерові мали ампутувати поранену ногу і виготовити протез.

Своє рішення він пояснив просто: «Якщо я не піду захищати країну на цю війну, то мій син піде на цю війну і він повинен буде її завершувати, зробити те, що я не завершив…».

Мати: «Він цінував кожну хвилину свого життя»

22 лютого 2022-го Олександр виїхав за кордон, аби вирушити в черговий рейс, як робив це вже майже 20 років поспіль. Та все змінила війна. Попри укладений контракт, йому вдалося перервати плавання і через кілька місяців повернутися в Україну з твердим рішенням стати на захист Батьківщини. Жодного дня не служивши в армії, він був готовий до цього. Про це розповіла його матір Тетяна Павлін.

П’ять років тому, 2 вересня 2018-го, перестало битися серце відомого українського поета-мариніста, пісняра, прозаїка і краєзнавця Олега Олійникова.

Його родовід бере початок від чорноморських козаків, які після завоювання турецького поселення Хаджибей не подалися на Кубань, а залишилися розбудовувати морський порт і місто Одесу. Мати Олега Семеновича походила зі славного роду рибалок і моряків з Великого Фонтану. Її дядько, Микола Альбиківський, був відомим театральним діячем, актором і драматургом. Та й сама вона теж залишила акторський слід у кіно: коли ще навчалася в 2-й Маріїнській гімназії, знялася у кількох фільмах із знаменитою Вірою Холодною.

До Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!
            Василь СИМОНЕНКО.

Щороку 29 серпня вшановуємо пам’ять захисників України, які полягли у боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Цей день встановлено указом президента №621 від 23 серпня 2019-го для увічнення героїзму військовослужбовців і добровольців, котрі віддали життя за Батьківщину. Дату було обрано як нагадування про Іловайську трагедію 29 серпня 2014-го, коли під час виходу сил АТО з оточення російське керівництво порушило домовленості й ворожі сили впритул розстрілювало з важкого озброєння колони українських захисників. Тоді полягло 366 українських воїнів, 429 зазнали поранень, 158 зникли безвісти, 300 опинилися в полоні.

24 лютого 2022 року війна із російським агресором вийшла на новий виток — зі Сходу поширилася на всю територію України. Буча, Ірпінь, Маріуполь, Херсон… Назви цих міст назавжди увійдуть в історію як свідчення нелюдських звірств російської армії. Ворог щодня руйнує наші міста та вбиває цивільних. Найкращі сини і доньки України захищають Вітчизну ціною своїх життів.

Щорічно 2 серпня відзначається Міжнародний день Голокосту ромів — Калі траш, що у перекладі з ромської означає «чорний жах». Дуже символічно, що конференція, приурочена до цієї трагічної дати, проходила у приміщенні Одеського музею Голокосту (Мала Арнаутська, 111) за присутності членів ромських громадських організацій та регіональної Асоціації євреїв — колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів.

Голова цієї асоціації Роман Шварцман, який звернувся до учасників конференції по відеозв’язку, нагадав, що саме у ніч із 2 на 3 серпня 1944 року у концтаборі Аушвіц-Біркенау нацисти убили у газових камерах майже три тисячі осіб ромської національності. Це був останній «захід» зі знищення цілого ромського народу відповідно до нацистської расової теорії. «Ми всі вірили, що таке не може повторитися в сучасному світі, але нині російський фашизм нищить українців лише за те, що вони бажають залишатися українцями і відстоювати незалежність України. Але народ України вистоїть і переможе», — сказав він.

На 87-у році життя відійшов у вічність Почесний громадянин Одеси, відомий журналіст, культуролог і літературознавець Євген ГОЛУБОВСЬКИЙ.

«Для нашого міста це справді важка втрата. Про таких кажуть: він любив Одесу в собі, а не себе в Одесі. Майже до останніх днів Євген Мойсейович був соціально активним та займався улюбленою справою — писав. Здавалося, він знав усе і про всіх в Одесі та вміло поєднував історію із сучасністю.

На 75-у році життя обірвалася земна дорога визначного борця за волю і кращу долю України Василя Овсієнка. До останніх своїх днів він був у вирі суспільного життя, невтомним літописцем дисидентського руху шістдесятих — вісімдесятих років минулого століття, до якого й сам належав, твердим і послідовним поборником незалежності Української держави і її європейського шляху.

Народився Василь Овсієнко в селі Ставки Радомишльського району на Житомирщині у багатодітній селянській сім’ї (був у ній десятим, наймолодшим). Один із спогадів з дитинства — як мати побила його малого рушником за те, що у дворі виводив пісню, в якій були такі слова: «Серп і молот — смерть і голод». Звісно, селяни тоді остерігалися говорити про політику.

Одеса провела в останню путь командира бойової машини, солдата 28-ї механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу Тимофія БОЙКА.

Єдиний син нашої колеги-журналістки Людмили Володимирівни Бойко загинув ще 16 вересня 2022 року, але донедавна вважався зниклим безвісти. «Його не могли знайти ні серед загиблих, ні серед полонених. Зник безслідно, як сказала од-на волонтерка. А ми вірили. Шукали. Не давали волі відчаю. Йшли місяці, вже понад півроку минуло...» — написала у прощальному слові університетська подруга осиротілої матері Героя Валентина Бондаренко.

Втрата Тимофія — це незгасимий довіку біль тих, хто його знав і любив. Уже й не кажучи про матір, для якої він був єдиною опорою і надією. Це втрата для української культури, бо ж працював реквізитором на Одеській кіностудії, зокрема брав участь у зйомках стрічок «Фортеця Хаджибей» та «Край ріки». Це втрата для України, бо ворог забрав життя її вірного сина у розквіті його сил…

Палата депутатів Люксембургу ухвалила резолюцію, якою визнала Голодомор 1932 — 1933 років геноцидом українців.

«Я вітаю історичне голосування Палати депутатів Люксембургу за визнання сталінського Голодомору 1932 — 1933 років геноцидом проти українців. Цей крок вшановує мільйони жертв та відновлює історичну справедливість. Міжнародне визнання геноциду Голодомору продовжує зростати», — написав у своєму Твіттері міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба.

На 94-у році життя відійшов у вічність старійшина одеської журналістики, учасник партизанського руху в роки Другої світової війни

Борис Іванович ДУБРОВ.

Народився він 9 травня 1930-го у Березівці на Одещині. Під час фашистської окупації долучився до підпільної організації, яка діяла на тих теренах під керівництвом В.Ф. Дяченка. У 1949-у закінчив Одеський торговельний технікум, опісля чого працював інспектором облторгу в Тернополі. Із 1951-го — завідувач відділу культури і шкіл тернопільського обласної газети «Вільне життя».

Після служби в армії повернувся на рідну Одещину і з лютого 1954-го влився у колектив обласної газети «Чорноморська комуна» (нині — «Чорноморські новини»), пройшовши шлях від кореспондента до заступника редактора. Уже будучи на заслуженому відпочинку, регулярно дописував до газети. У своїх статтях робив акценти на актуальних суспільно-політичних, просвітницьких і краєзнавчих темах.

Б.І. Дубров — один з ініціаторів створення Одеської обласної журналістської організації. Член НСЖУ із 1957 року. Нагороджений Золотою медаллю української журналістики і Почесною грамотою Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом».

Борис Іванович є автором понад двадцяти публіцистичних, художньо-документальних та гумористично-сатиричних книжок. Широкий відгук у пресі та з-поміж читачів мали «Чорноморська квітка» (1965), «Повість про хоробрих» (1967), «Солдатська слава» (1970, 1973, 1975, 1987), «Призьба Посмітного» (1995), «Улюбленець моря» (2002), «На поклик Вітчизни» (2004), «З кожної епохи — сміху потрохи» (2005), «Все, що мав у житті…» (2007).

10 травня десять років тому відійшов у вічність Микола Васильо-вич Громлюк. Людина, яка прийшла у цей світ, аби зробити його кращим, красивішим, а нас усіх — щасливішими.

Дорога, що веде з головної траси «Одеса — Березівка» на колишнє Кірове, має незвичайний покажчик — з емблемою троянди. Та й саме село, яке прославив на всю Україну своєю «Трояндововою республікою» Микола Васильович, нині носить гарну назву — Трояндове. Уже десять років нема серед живих знаного трудівника-квітникаря, а започаткована ним справа продовжується у його учнях і примножує славу цьому селу. Торік, скажімо, Трояндове Доброславської територільної громади посіло перше місце у загальнонаціональному конкурсі «Неймовірні села України 2022».

До  80-річчя  професора  Г.Д.  Клочека

Доктор філологічних наук, професор Григорій Дмитрович Клочек, випускник Одеського державного (нині — національного) університету імені І.І. Мечникова, належить до покоління шістдесятників, які зрушили зі стану застиглості соціальне й творче середовище, скалічене радянською системою цінностей.

За своє наукове життя Григорій Клочек зумів досягти висоти творчого розкрилля: кандидат, доцент кафедри історії української літератури, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри Кіровоградського, нині — Центрального українського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, ректор цього ж вишу. Виховав не одне покоління видатних учнів, які є продовжувачами кращих традицій педагогічної справи.

«Не  встануть  мертві із  могил...»
Національна свідомість пролягає
не через танці і співи, не через патетику
й мітинги, навіть не через форуми,
конгреси і референдуми. Вона пролягає
через усвідомлення національних
трагедій. Їх у нас було багато.
Ліна КОСТЕНКО.

Ні, це не про нинішню війну. Хоча і про неї також. Бо вбивали нас усіма варварськими, нелюдськими методами ті недолюдки, що з Богданової необачности записалися, було, в наші нібито «брати». Вбивали нас усі-ма засобами винародовлення — забороняли мову, нищили та присвоювали культуру, мордували у таборах просторів своїх несходимих. А скільки знедолених зламались духовно й морально — невинних жертв, що пережили розкуркулення, руйнування храмів, заслання, небачені знущання… А ще — диявольську методу — голод, мабуть-таки, найстрашнішу з усіх покар. Голод, який називаємо Голодомором.

…Була весна… Вся природа пробуджувалася до нового життя. А в наших селах щокожної хвилини помирали 17 українців, щогодини — понад тисяча, щокожного дня — 25 тисяч… Був 1933-й… Саме тоді, навесні, українці вмирали мільйонами… Гинули совість і цвіт української нації, винищувалася основа етносу — селяни. За те, що вони — українські селяни. І, як наслідок, у душах наступних поколінь зроджувалися страх, байдужість, конформізм, апатія і ще немало тих набутих саме тоді прикмет, яких позбуваємося в горнилі нинішньої війни. Чи позбудемося до решти?

Пам’яті незабутнього Олекси Шеренгового (18.ІІІ.1943 — 17.ІХ.2008)

Олекса запам’ятовувався одразу. Важко було знайти серед одеського письменництва більш харизматичну за нього особистість. Він мимоволі ставав центром уваги. Й оточували його завжди такі ж яскраві особистості.

На момент мого знайомства з ним то були Борис Нечерда, Станіслав Стриженюк, Тарас Федюк та інші.

Минули роковини упокоєння Івана Дзюби.

Згадую, який величезний розголос мала його знаменита, унікальна стаття про русифікацію! Те, що вона була базована на деяких статтях Леніна і на Конституції, те, що вона офіційно надіслана до ЦК, до Петра Шелеста, не давало змоги партії арештувати Дзюбу. Навіть їм довелося видавати книжку якогось Стенчука, поширювати по всій Україні з метою спростування висновків Івана Дзюби.

Ми навіть думали, що це Петро Шелест зробив навмисне, оскільки сам був, думали ми, пролетарським чи партійним націоналістом...

Минув рік, як відійшов у засвіти український патріот, знаний книголюб Мирослав Мосюк (11.03.1949 — 25.02.2022).

Свого часу за антирадянські погляди і поширення самвидаву він поплатився науковою кар’єрою.

Суб’єктивні нотатки з нагоди сумної дати

11 лютого 1998 року відійшов у засвіти видатний український поет-шістдесятник Борис Нечерда. Минуло чверть століття, і за цей час відбулося багато різних подій, у тому числі в літературному житті країни. Змінилися і погляди та підходи до творчості письменників. На жаль, доробок тих, кого вже нема з нами, забувається або сприймається інакше. Тож спробую нагадати читачам про талановитого поета, твори якого і після його відходу публікувалися й згадувалися досить рідко.

Борис Андрійович Нечерда народився 11 липня 1939 року в с. Ярешки Андрушівського (нині — Бердичівського) району на Житомирщині. Його дитинство і юність (до 1958-го) пройшли в Олександрії Кіровоградської області, де він закінчив з відзнакою школу і деякий час працював на підприємствах. Подальша доля поета пов’язана з Одесою: навчався на кораблебудівному факультеті Інституту інженерів морського флоту, працював у місцевих газетах, на теле- та кіностудії.

Нещодавно вся Україна дізналася про мученицьку загибель харківського поета Володимира Вакуленка, тіло якого ідентифікували в колективній ямі м. Ізюма. Так розправилися загарбники з нескореним поетом. Я знала його саме таким — принциповим і чесним.

Познайомилися ми з ним ще в 2009 році на Харківщині, де саме він вручав мені літературну премію імені Михайла Чабанівського. Інколи по телефону ми обмінювалися новинами, а в 2016-у він звернувся до мене з проханням написати відгук на нову книжку «Музи Планети».

До 90-х роковин Голодомору 1932 — 1933 років в Одеській національній науковій бібліотеці під егідою Міністерства культури та інформаційної політики і в співпраці з Інститутом історії України НАНУ, Одеським історико-краєзнавчим музеєм, Державним архівом Одеської області відбулася всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю «Голодомор-геноцид як чинник руйнації традиційної культури українців».

Понад три десятиліття українські вчені досліджують страшні події Голодомору-геноциду 1932 — 1933 років. Увага суспільства до цих трагічних сторінок нашої історії не згасає, а нині, в умовах повномасштабного російського вторгнення, набуває особливого значення. Численні конференції та публікації свідчать про актуальність теми. Триває виявлення нових складників джерельної бази і введення в науковий обіг ра-ніше невідомих архівних документів, вивчаються музейні колекції, оприлюднюються мате-ріали періодичної преси того і подальших періодів та свідчення очевидців. Значним є внесок бібліотек, архівів, музеїв, ос-вітніх, наукових та громадських інституцій.

На 85-у році життя пішов у засвіти один із достойників Балтщини — талановитий педагог, публіцист, літератор Борис Климович СТУПАК.

Багато хто в Балті (і не тільки) знав Бориса Климовича як досвідченого педагога, громадського активіста, поціновувала літератури, ерудовану людину. Однак мало кому відомо про його складну долю. Тож про деякі факти з біографії.

Верховна Рада України звернулася до парламентів держав світу із закликом визнати Голодомор 1932 –1933 років геноцидом українського народу.

«Мусимо визнати, що вкотре стандартна формула про те, що минулі злочини ніколи не мають повторитися, знову не спрацювала. Ті страшні події повторюються нині в Україні.

Як тоді, так і нині росія намагалася нав’язати свою волю Україні, а зіткнувшись з опором, вирі-шила вдатися до грубої нічим неприкритої сили та геноциду.

19 листопада ми попрощалися зі щирим татовим товаришем Володимиром Федоровичем Барсуківським - людиною, яка ще наприкінці 1950-х не побоялася підняти свій голос проти радянської системи, яка стала учасником руху за демократизацію і незалежність України.

Народився Володимир Федорович 13 березня 1938 року в Одесі. У 1957-у закінчив Одеський технікум Міністерства промисловості продовольчих товарів УРСР за фахом «технік-технолог». Два роки працював майстром кондитерського цеху харчокомбінату у Первомайську Миколаївської області.

2 листопада відійшов у засвіти академік Міжнародної літературно-мистецької академії України, знаний краєзнавець, історик, інтелігент, інтелектуал, рухівець і козак
Олександр Васильович ПАВЛЕНКО.

Народився він у родині хліборобів у селі Кам’яний Міст посаду Турлаки Байрамчанської волості Аккерманського повіту королівства Румунії 2 січня 1932 року. В 1943-у закінчив Мологівську початкову чотирикласну школу, залишаючись помічником по домашньому господарству та в полі. На початку 1944-го батька мобілізували до Червоної армії, а Олександр продовжив навчання у Випаснянській семирічній школі, яку закінчив у 1947-у. Батько, повернувшись після поранення у Вісло-Одерській операції, вступив у колгосп, де пропрацював до смерті в 1967 році.

19 жовтня 2022 року пішов із життя заслужений лікар України, головний лікар КНП «Южненська міська лікарня» Роман Васильович ЛИМАНСЬКИЙ.

Він був авторитетною людиною, досвідченим і висококваліфікованим лікарем, мудрим керівником та наставником для молодого покоління медиків.

Народився Роман Васильович 15 липня 1952 року у селі Дубове Миколаївського району Одеської області. У 1980-у закінчив Одеський медичний інститут ім. М.І. Пирогова за спеціальністю «Лікувальна справа».

За період своєї трудової діяльності працював лікарем-травматологом Великомихайлівської районної лікарні, заступником головного лікаря району з мережі Великомихайлівської районної лікарні, головним лікарем Фрунзівського району, головним лікарем Великомихай-лівського району, начальником управління охорони здоров’я Одеської обласної державної адміністрації, а з 2006 року очолював Южненську міську лікарню.

Кожен воїн, який віддав життя за Україну, заслуговує на добру пам’ять і почесне місце у Пантеоні Слави, що має постати спершу в серці кожного українця.

6 жовтня — сороковини з дня загибелі командира інженерно-саперного взводу гірсько-штурмового батальйону Василя Васильовича Гаврилова (1984—2022), який правдою та волею стояв за нашу Україну.

Правління Одеської регіональної організації Національної спілки журналістів України та редакція газети «Чорноморські новини» із сумом сповіщають, що на 83-у році життя відійшов у вічність член НСЖУ, педагог-ветеран, полковник Українського козацтва, справжній патріот України

Борис Борисович ДРАЇМ.

«Сумний, дощовий ранок...

Сьогодні від нас пішов Борис Борисович Драїм — «ББ», як його всі називали.

Вчитель, письменник, журналіст, громадський активіст. Любив Ананьїв, пишався ним і завжди хотів йому кращої долі.

Пам’яті професора О.О. Птащенка

Сьогодні, 15 вересня, минає рік, як перестало битися серце Олександра Птащенка — «унікальної людини в нашій Одесі. Доктор фізико-математичних наук і поет, і фізик, і лірик в одній особі!» (Олекса Різників).

Ще в квітні 2021-го Олександр Олександрович підписав мені на згадку книжку своїх спогадів «Відлуння зустрічей і вражень». Він був одним з моїх викладачів, тоді доцентом кафедри фізичної електроніки на фізичному факультеті Одеського університету. Майже через два десятки літ я був приємно вражений, що Олександр Олександрович виявився єдиним професором мого рідного факультету, який у 2004-у виступав перед учасниками обласної конференції Малої академії наук з фізики. З того часу наші стосунки стали тіснішими і дружнішими, він дарував мені свої видання, а я, відповідно, свої, які редагував Олександр Олександрович.

24 серпня, у День Незалежності України, на площі перед будівлею Одеської облдержадміністрації відкрито арт-об’єкт «Дитинство. 2022» пам’яті українських дітей, які загинули від рук російських окупантів.

На протитанкових їжаках висадили чорнобривці, а замість горщиків використали 363 солдатські каски — що дорівнює кількості дітей, чиє життя обірвала нинішня війна.

Проєкт сповнений алегорій, метафор і, найголовніше, нагадує кожному про те, що нам є за що боротися і що захищати.

Так тужно й потужно відгукнулася на нього талановита поетка Наталя Савчук (провідний бібліограф Національної бібліотеки України для дітей Наталя Марченко):

Сталеві струни,
що розкрилені потяги наші несли,
Світ розгортаючи крилами,
Стали сталевими їжаками,
Обрубками мрій і доріг,
Яким не судилося
прозвучати на повний голос.