Матеріали з рубрикою «Пам’ять»

6 серпня старшому прапорщику Віктору Діхтієвському сповнилося б 60. Але саме 6 серпня — у день свого 48-річчя — він загинув, до кінця виконавши військовий обов’язок зі збереження єдності й цілісності Української держави.

Народився Віктор Миколайович 6 серпня 1966-го у Бердичеві Житомирської області в родині простих робітників. У 1981-у закінчив 8 класів тамтешньої середньої школи №1, в а 1985-у — Бердичівський машинобудівний технікум, де отримав спеціальність «технік-технолог».

До сороковин відомого українського поета, перекладача, дисидента-шістдесятника, заслуженого працівника культури України Дмитра Романовича Шупти (20.01.1938 — 29.06.2026)

Мій рід — козацький спрадавна, козацькі і прізвища моїх предків: Шупти, Жугани, Гудзі. Тепер я виразно бачу, як козацький дух роду формував мій життєвий шлях…

З інтерв’ю з Валерією НЕЧЕРДОЮ.

31 липня сповнилося б 40 років українському громадському активісту, учасникові Революції Гідності, командиру-десятнику одеського осередку «Правого сектору» Ігореві Іванову. Але йому назавжди — 27. Він загинув 2 травня 2014-го від кулі проросійського бойовика на центральній вулиці Одеси. Він був першою жертвою сутички, спровокованої ворогами України та місцевими колаборантами, і його смерть стала «точкою неповернення», після якої загострення протистояння було неминучим. За оцінкою Інституту національної пам’яті України та українських ЗМІ, події 2 травня зупинили «російську весну» в Одесі.

Ігор народився 31 липня 1986 року в Білгороді-Дністровському в сім’ї Володимира і Любові Іванових. Батько — українсько-російського походження, мати — болгарсько-гагаузького. Рідний брат прадіда Ігоря по батьковій лінії — радянський маршал С.К. Тимошенко. Правнук захоплювався військовою історією та вивчав у деталях воєнні операції, якими керував його предок.

У ці сонячні літні дні Любов Миколаївна Ісаєнко і Василь Іванович Рига святкували б золоте весілля.

Та, на жаль, підступна хвороба дев’ять років тому забрала відданого чоловіка, вірного супутника, надійне подружнє плече. Рана, яка ніколи не загоїться. Але в серці Любові Миколаївни поруч із болем живе палке кохання, яке не може загасити навіть смерть.

У ніч на 29 червня на 89-у році перестало битися серце ветерана Народного руху України, почесного жителя сіл Курінька та Чорнухи на Полтавщині, відомого поета і перекладача, шанованого лікаря Дмитра Романовича ШУПТИ.

Народився він 20 січня 1938 року в селі Курі-нька Чорнуського району Полтавської області. Із 1956-го, після закінченні одинадцятирічки, навчався в Севастопольському технічному морському училищі й працював котельником на морському заводі №497. У 1960-у закінчив з відзнакою Сімферопольське медичне училище, після чого, весь час працюючи фельдшером «швидкої допомоги» й очолюючи Кримське обласне літературне об’єднання «Гроно», з відзнакою закінчив факультет лікувальної справи Кримського медінституту. Працював хірургом, травматологом-ортопедом, експертом-хірургом Київської області, вимушено часто міняючи місця роботи й проживання через постійні переслідування. В’язень сумління 1983—1984 років. На зорі перебудови, у 1986-у, поета прийняли до Спілки письменників України.

Член Руху опору в Україні 1960—1990-х. На початку 1990-х Дмитро Романович брав активну участь у боротьбі за відновлення незалежності України у лавах Народного руху. Учасник Помаранчевої революції та Революції Гідності.

Герой-захисник України Олександр Володимирович Муштяца (02.02.1996 — 27.05.2022) народився у селі Полезне колишнього Великомихайлівського, а нині Подільського району у дружній багатодітній родині. Разом із ним у сім’ї зростали ще дві сестри та четверо братів.

У 2014 році Сашко закінчив Полезненську загальноосвітню школу. За час навчання у ній запам’ятався активним, дружнім, позитивним хлопцем. Його усмішка, підтримка та добре серце назавжди залишаться у пам’яті всіх, хто його знав.

У 2016-у був призваний до лав Збройних сил України. Проходив строкову службу в Києві у складі 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу України. Мав військове звання старший матрос, обіймав посаду гранатометника.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Олександр не міг не стати на захист Батьківщини. Уже 1 березня 2022-го він був у військкоматі. Вдома залишилася вагітна дружина і маленька донечка. Перебуваючи на службі, пос-тійно думав про них, мріяв про щасливе майбутнє своєї родини, обрав ім’я для малюка — Володимир. На жаль, свого синочка так і не побачив — він народився уже після загибелі батька…

Завтра, 1 травня, в Музеї української книги Бібліотеки Грушевського відбудеться відкриття виставки «Квіти мінних зон» Бориса Айзенберга — художника, архітектора, ландшафтного дизайнера і воїна, який віддав життя за Україну.

Експозиція поєднає живопис, фронтові замальовки та фотографії у спільний наратив — своєрідний щоденник погляду митця, у якому зафіксовані краса, зруйновані ландшафти і життя, що проростає всупереч війні.

27 квітня на 88-у році перестало битися серце багаторічного керівника видавництва «Чорномор’я» Олександра Івановича Шекери.

Він був з когорти тих справжніх поліграфістів, які професійно знали свою справу, поважали і цінували важку працю друкарів та інших працівників підприємства, а свою кар’єру будували винятково завдяки діловим і фаховим якостям.

Якщо хтось напише справжню біографію патріарха УПЦ КП Філарета — без цензури та купюр — читати її буде цікавіше, ніж будь-який політичний детектив. Людина, вихована радянською системою — церковною та світською, — він був тим, хто ламав її, створюючи новий політичний і духовний ландшафт, що випадав та виводив із густої тіні імперії.

Постать патріарха Філарета в історичній перспективі парадоксальна: вихованець РПЦ, інтегрований у радянську церковну, партійну та чекістську мережу, він став найпослідовнішим і найпотужнішим двигуном української церковної незалежності. Він не був творцем української автокефальної ідеї. До певного моменту він не був навіть її найближчим родичем. Він був єпископом РПЦ. Екзархом України, якому випало протистояти УАПЦ й УГКЦ — церковним національним рухам, що відроджувалися. Він був місцеблюстителем престолу московського патріарха та «кандидатом номер один» на патріарший престол. Але саме він став людиною, яка домоглася від московського патріарха автономії УПЦ. Потім зажадала автокефалії. А коли цього не вдалося зробити мирним — договірним — шляхом, не посоромилася (і не злякалася) порушити правила, щоб досягти своєї мети.

З глибоким сумом повідомляємо, що 8 березня на 63-у році життя раптово перестало битися щире серце українського патріота, поета і просвітянина, члена Національної спілки письменників України

Олександра Григоровича КРИВОШАПКИ.

Народився він 22 вересня 1963 року в селі Мала Перещепина Новосанжарського району, що на Полтавщині. Ще дитиною, у 1968-у, переселився з батьками на Одещину. Закінчив ЗОШ №3 м. Іллічівська (тепер — Чорноморськ). Здобув спеціальність «техніка-метролога» в Одеському вищому училищі метрології та якості радіотехнічних вимірювань.

13 березня в Одеській обласній універсальній бібліотеці ім. М.С. Грушевського у межах проєкту «Читаємо. Пам’ятаємо» відбувся меморіальний вечір, присвячений 100-річчю від дня народження людини незвичайної долі, якій двічі оголошували смертний вирок: у 1943-у — німецькі окупанти, а через десять років — окупанти московські.

Мова — про Володимира Караташа, вояка УПА із Кіровоградщини, політичного в’язня, учасника Кенгірського повстання, а після відбуття термінів покарання — письменника, публіциста, педагога та громадського діяча.

Світлій пам’яті Романа Кракалії

Книжка під такою назвою означена як «дрібка малої прози». Втім, буває, що дрібка цінніша великого твору. Якраз такою і є коротка проза Романа Кракалії.

Особливо щемка новела «Запах соснових дрів», присвячена покійній дружині Вірі.

На 80-у році життя помер відомий лікар-психіатр, правозахисник, радянський дисидент та політв’язень Семен ГЛУЗМАН.

Народився він 10 вересня 1946 року в Києві. У 1970-у закінчив Київський медичний інститут за спеціальністю «психіатрія». У 1971-у підготував незалежну заочну судово-психіатричну експертизу в справі генерала Петра Григоренка (дисидента, якого покарали за захист прав кримських татар), визнавши його психічно здоровим і всупереч офіційному висновку довівши незаконність застосування щодо нього методів примусового лікування. За це у 1972-у був засуджений до семи років таборів та трьох років заслання.

У неділю, 8 лютого, Одеса провела в останню земну дорогу захисника України Максима Дегтярьова.

Він народився 16 січня 1984 року у селі Новоіванівка Сіверськодонецького району Луганської області. Після закінчення Новоіванівської загальноосвітньої школі здобув фах електрогазозварювальника у професійному ліцеї №74 міста Первомайськ (нині — Сокологірськ).

Пам’яті журналіста і письменника Івана-Романа Кракалії (06.09.1940 — 31.01.2026)

Ми прийшли в «Чорноморку» майже одночасно — на початку 1980-х. Я — новоспечений випускник ЛДУ імені Івана Франка і він — теж вихованець того ж Львівського університету, але вже досвідчений журналіст, який ще на рідній Буковині встиг опанувати газетярське ремесло, а тут, в Одесі, попрацювати на обласному телебаченні та в книжковому видавництві «Маяк». Проте, казав, його більше тягне до газети — саме в ній почувається у своїй стихії. Звісно, лише україномовній.

Такою газетою в нашому місті якраз і була «Чорноморка» — тоді «Чорноморська комуна». Так, як і всі інші, партійна, заідеологізована, і все ж рідномовна. Газета, яка всупереч політиці тотального зросійщення вже своїм фактом існування (а українською вона виходить із 1929 року), попри всю багатонаціональність, полікультурність Одещини, потверджувала українськість цього Причорноморського краю. На той час це було немало. І Роман Тарасович це добре розумів.

Але час змінювався. І міняли його люди. Такі, як Кракалія. Його слово, скуте рамками радянської цензури, дедалі впевненіше й гучніше пробивалося на газетні шпальти й наснажувало, будило читачів. Особливо привертали увагу статті на захист упослідженої в Одесі (та й в усій країні) української мови, утвердження нашої історичної самобутності, ідентичності, уславлення замовчуваних, заборонених комуністичним режимом імен борців за незалежність України, зокрема представників Розстріляного відродження та воїнів УПА, розбудову власної, відокремленої від Москви, помісної Церкви. І йдеться не про десятки, а про сотні таких публікацій від кінця 1980-х й аж до того лихого моменту, коли автор не зміг тримати перо. А його лебединою піснею стала серія нарисів у «Чорноморських новинах» про наших земляків, які полягли, боронячи Батьківщину від одвічних ворогів — московитів.

2 лютого відійшов у засвіти головний редактор газети «Ренійський вісник», член Національної спілки журналістів України Петро Федорович ХАДЖИ-ІВАН.

Народився він 22 вересня 1957 року у с. Копчак Чадир-Лунгського району тодішньої Молдавської РСР. Петро Федорович був із тієї когорти творчих людей, які обирають свій життєвий шлях раз і назавжди. Ще зі шкільних років прагнув освоїти початкові ази професії журналіста, друкуючи інформаційні замітки в місцевій пресі, а будучи вже професіоналом, публікувався у республіканських та всесоюзних виданнях. Знаковим фактом є те, що він, гагауз за національністю, вступив на навчання до українського вишу — Львівського державного університету ім. Івана Франка, маючи вже певний життєвий і професійний досвід після служби в армії.

Свій невгамовний потяг до подорожей та спілкування з різними людьми Петро Федорович, певно, успадкував від свого предка Івана із ХІХ сторіччя, який за здійснення хаджу до святих місць у Єрусалимі отримав прізвище Хаджи-Іван.

Журналістський шлях як штатний працівник розпочав із районної газети в м. Сарата, де був заввідділом і заступником редактора, а після отримання другої вищої освіти на журналістському факультеті у Києві, в цій же газеті більше року виконував обов’язки редактора. Наділі назавжди пов’язав свою долю з ренійським краєм. Із грудня 1988-го – редактор районної газети «Придунайская искра», в якій працював по 1992-й.

З нагоди Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту в Прохоровському сквері Одеси відбулася церемонія покладання квітів та вшанування пам’яті мільйонів невинних людей, знищених нацистським режимом.

Акцію ініціювала Одеська асоціація євреїв — колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів. Прохоровський сквер — знакове місце трагедії, адже саме звідси у 1941 році починалася «Дорога смерті» для тисяч одеських євреїв.

До 100-річчя від дня народження Ніни Строкатої

Досить часто буває так, що дружини видатних чоловіків потрапляють у тінь. Вивести їх з цієї тіні, показати їх в усій справжній духовній красі — важливе завдання їхніх послідовниць та послідовників. Тим більше, коли йдеться про видатну одеситку масштабу світового українства — Ніну Строкату. Одна із сучасниць називала її багатьом тогочасним українцям «кому Матір’ю, кому Другом, кому Посестрою, кому Навчителькою».

Ми часто справедливо підкреслюємо факт, що у перші роки після Другої світової війни, коли тривав спротив совєтській окупації з боку УПА, Роман Шухевич відвідував Одесу. Але чи багато знають про те, що одеситка Ніна Строката брала велику участь у захисті його сина Юрка, була хресною його онука, теж Романа? Таким чином, зв’язок одеситів з українськими націоналістами загальноукраїнського мастштабу значно більший, аніж уявляється.

Вечір пам’яті Богдана Чуфуса

Минулої суботи, 24 січня, в Одеській обласній універсальній бібліотеці ім. М.С. Грушевського ми згадували актора театру і кіно, телеведучого, співака, народного артиста України, людину великої душі Богдана Чуфуса, який 2 січня покинув цей світ.

Ми говорили про людину, чиє ім’я вписане золотими літерами в історію українського ефіру, разом сумували й усміхалися крізь сльози, вдивляючись в архівні відео та світлини його сценічного життя, бережно відібрані Ксенією Сорокіною, Олегом Владимирським і В’ячеславом Богомоленком.

21 січня пішов із життя видатний український поет, публіцист, літературний критик і перекладач, лавреат Шевченківської премії Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ.

Володимир Олександрович народився 14 серпня 1937 року у селищі Павлиш на Кіровоградщині. У 1962-у закінчив Одеський державний уні-верситет ім. І.І. Мечникова. Працював кореспондентом газет «Чорноморська комуна» (Одеса), «Кіровоградська правда», старшим редактором дніпропетровського видавництва «Промінь», керував літературною студією «Сівач» у тодішньому Кіровограді (нині — Кропивницький).

2 січня відійшов у засвіти актор театру і кіно, співак, телеведучий, народний артист України Богдан ЧУФУС.

Народився Богдан Дмитрович 22 січня 1950 року в селі Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області. У 1975-у закінчив Київський театральний інститут імені І.К. Карпенка-Карого (курс А. Скибенка). Після закінчення вишу працював у Севастопольському драмтеатрі. Із 1977-го — артист Одеського драмтеатру, потім перейшов на журналістську роботу на Одеське телебачення, де багато років працював диктором.

(10.04.1939 — 5.11.2025)

«Віктор Маринюк — це ціла епоха. Він належить до покоління, яке виборювало свободу шляхом конфронтації. Це художник пульсуючий, мислячий, який через систему «білого» тяжіє до середземноморської цивілізації», — казав свого часу редактор журналу «Образотворче мистецтво» Олександр Федорук.

«Він — один із засновників Одеського андеграунду та творчого об’єднання «Мамай». Один з тих, хто із 1960 років прагненням свободи вибору беззастережно проявив самобутній образ вільної творчості. Царство небесне твоїй світлій душі, дорогий друже!» — написав у прощальному слові заслужений художник України Сергій Савченко.

Віктор Маринюк, живописець і графік, з яким Одеса попрощалася минулої суботи, був серед тих, чия творчість назавжди залишиться знаковою в історії українського мистецтва другої половини ХХ століття.

Сьогодні, 25 вересня, свій 79-й день народження міг би відзначати Євген Васильович Боровик

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

        Тарас ШЕВЧЕНКО.

Село під боком в Одеси. Лиманський район (тоді була інша назва). Школа —не міська й не сільська. А в школі — синьо-жовтий прапор. Отак зненацька, як диво-птах, що залетів сюди з наміром тут-таки й залишитись…

Директор, заклопотаний своїм, директорським, коли йде кудись, не минає прапора. Душа співає, хода легка… Він зробив це! А далі — побачимо.

Вчителі — а це завжди різнорідна публіка — хто вголос, а хто пошепки: «Знову наш Боровик у центрі скандалу». А йому якраз того й треба: бути в епіцентрі, щоб закрутив його вихор подій. Друзі казали: перегнув. А він завжди знав, що йому робити. Так, діяти, не чекати, поки само зробиться, Україна випростується, вилюднює, скине з пліч імперську лахманину.

26 вересня у «Будинку з Ангелом» (вул. Італійська, 51) відбудеться відкриття виставки «Образ води в творчості Анатолія Шевченка, композитора і художника» на вшанування 87-річчя від дня його народження.

Існує вислів, що про художника має говорити тільки художник. І це справедливо, але в тому випадку, коли ви неупереджені й щирі, а ваша су-б’єктивність у своїх засадах глибоко аналітична, що лише на користь об’є-ктивності. Яскравий гітарист-виконавець, теоретик музики і художник Анатолій Антонович Шевченко (29.09.1938 — 25.03. 2012), був талантом багатогранним, який прагнув універсальності через опанування звуку, кольору і слова. Адже крім віртуозної гри на гітарі, написання і дослідження музики, професійно займався живописом, бездоганно володів словом.

Моє зацікавлення цією непересічною постаттю виникло за щасливих обставин — під час відкриття моєї персональної виставки в галереї міста Південне в 2003 році, куди запросили музиканта мої приятелі, мистецтвознавець і бард Володимир Островський та художниця і педагогиня Лариса Дем’янишина. Музична програма, яку Анатолій Шевченко виконав у парі з дружиною Наталією (кастаньєти), включала низку популярних творів і, звичайно ж, у стилі запального фламенко — концертної фішки артиста. Було зрозуміло, що перед нами — першокласний музикант, не побоюся цього слова, світового масштабу.

У суботу, 30 серпня, близько 12-ї години дня у середмісті Львова кількома пострілами впритул вбито відомого політика, громадського і державного діяча Андрія Парубія.

Вбивця, пересвідчившись, що зробив свою чорну справу, з місця злочину втік. Як показало розслідування, далі він перевдягнувся, позбувся зброї і виїхав за межі області. У Нацполіції розповіли, що на прямий слід підозрюваного вийшли через 24 години після вбивства, а через 36 годин його затримали на Хмельниччині.

Три роки тому, в ніч на 31 липня 2022-го, у власному будинку разом з дружиною загинув від ворожої ракети уродженець Одещини, засновник сільськогосподарського підприємства «Нібулон», Герой України Олексій Вадатурський, на честь якого в Одесі названо вулицю (колишня — Маршала Малиновського). На відміну від багатьох олігархів, походження статків Олексія Опанасовича не викликало сумнівів. Його життєвим кредо був вислів: «Бути чесним перед людьми, перед партнерами по бізнесу, банківською системою, перед суспільством».

Народився Олексій Вадатурський у старовинному селі Бендзари Балтського району 8 вересня 1947 року в сім’ї колгоспника. У рідному селі закінчив восьмирічну школу, а в старші класи ходив пішки до райцентру. Після закінчення середньої школи у 1966-у вступив до Одеського технологічного інституту харчової промисловості (нині — Одеський національний технологічний університет). Часто доводилося проводити вечори не за конспектами, а підробляти вантажником в аеропорту і майже щоліта працювати у студентських будівельних загонах. Зводив елеватори, млини, олійниці та інші споруди харчової промисловості.

На початку травня у розквіті творчих сил передчасно пішов із життя Віктор Миколайович Гоманюк (9.07.1960 — 2.05.2025), талановитий художник і графік, член НСХУ, викладач-методист спеціальних дисциплін, голова циклової комісії та заві-дувач художньо-професійного відділення «Художнє оформлення» Одеського художнього фахового коледжу ім. М.Б. Грекова.

Його творчий внесок у розвиток образотворчого мистецтва та підготовку молодих талановитих мистців України можуть належно оцінити мистецтвознавці, а передусім — колеги по роботі, які понад два десятиліття пліч-о-пліч працювали з ним на педагогічній ниві. Мені ж пощастило познайомитися з Віктором порівняно недавно — 15 грудня 2018 року, під час закриття тематичної виставки «Мамай мандрує», якою він опікувався і завершення якої відбулося у виставковій залі Одеського історико-краєзнавчого музею на Ланжеронівській.

Перебуваючи в творчих роздумах, він у колі друзів висловив щирий жаль з приводу того, що такий цікавий мистецько-просвітницький проєкт, звернений перш за все до урбанізованої української спільноти, добіг фінішу. У подальшій товариській бесіді Віктор Миколайович виявив щиру зацікавленість у висловленій йому пропозиції щодо особистої участі в окремих експедиціях рідним краєм, присвячених вивченню унікального, суто українського суспільно-історичного явища — чумацтва і соляних шляхів у безкраїх степах, прокладених чумаками.

(26.09.1958 — 4.07.2025)

Світлий образ Віри назавжди залишиться у наших серцях. Знали її і як журналістку, а потім — редакторку «Вістей Кодимщини», і як власну кореспондентку «Чорноморських новин».

Уже навіть відійшовши від активної журналістики через важку недугу, яку багато років тому вона змогла перемогти, продовжувала час від часу надсилати в «Чорноморку» цікавинки із життя Балтського району, де мешкала із сестрою Надією, інформації про події в рідному Кодимському і сусідніх Красноокнянсьому та Подільському районах, бо як справжня газетярка переймалася, що там відбувається, мала багато знайомих, які розповідали їй про важливі зміни в їхніх громадах. Попри обмеження в мобільності, вона залишалася відкритою до світу, була оптимісткою і життєлюбкою.

Світлій пам’яті педагогині, яка виховувала українців, наближала нашу Перемогу

14 червня навічно залишила нас учителька української мови та літератури Одеського ліцею «Маріїн-ський» Лариса Василівна Сторожук. На дев’ятий день її смерті ми подали до редакції цей текст у пам’ять про дорогу для нас Людину, Українку.

Цей текст вирішили написати удвох, хоча належимо до різних поколінь. Але ми спільні у нашій повазі до Лариси Василівни, знали її та спілкувалися за різних обставин.

Зараз, коли у війні з російським агресором гинуть Герої, найкращі сини і доньки України, важливо пам’ятати про тих, хто багато років скромною вчительською працею послідовно виховував це покоління Героїв, дуже часто всупереч усяким приписам та папірцям, суперечливим хитанням політиків, спротиву «п’ятої колони». І багато в чому таки виховав тих, без яких не було б нас.

Лариса Василівна зрощувала, відроджувала, захищала українське світоглядне зерно не лише серед тих, кого називають етнічними, кревними, українцями, хоча часто, на жаль, серед цих людей бачимо нехтування, відкидання, свого, національного «Я», а й серед тих, хто належав до начебто далеких до української культур. У номері 47—48 «Чорноморських новин» за 2022 рік вміщено прекрасний лист від учня в’єтнамського походження, але на той момент уже світоглядного українця, який вартує, аби його тут процитувати ще раз:

У рамках виставки-форуму «Українська книга на Одещині» у головному залі Одеської національної наукової бібліотеки відбувся меморіал пам’яті Євгена Акимовича, який пішов із життя у березні цього року.

Відомий вчений і викладач, письменник і публіцист, щирий патріот України і громадський діяч Євген Олександрович Акимович написав і видав (переважно власним коштом) півтора десятка історико-культурологічних і публіцистичних книжок, неодноразово був лауреатом премій Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині», часто проводив публічні презентації своїх видань у бібліотеках Одеси.