Матеріали з рубрикою «Пам’ять»

26  квітня — День  Чорнобильської  трагедії

Біля пам’ятного знака одеситам-чорнобильцям, що на Олександрівському проспекті, символічного постаменту, який увіч­нює тисячі розіп’ятих атомом живих душ, сьогодні зберуться люди. Під’їде, напевно, й місцеве начальство, щоб сказати кілька завчених слів про трагедію, яка сталася 26 років тому. А довкруж стоятиме багато жінок. Їхні сльози і думки будуть щирими. Вони — вдови.

Після мітингу жінки роз’їдуться по одеських кладовищах, щоб притулитися до хрестів на могилках, де лежать їхні чоловіки, одеські, як їх називають, чорнобильці. Притулитися й прошептати: «Не забуваю тебе, мій коханий…»

Більш як півтораста жінок нашої області об’єдналися в громадську організацію, яку назвали «Асоціація вдів Чорнобиля». Об’єдналися через те, що виявилися нікому не потрібними зі своїм болем, своїми нелегкими спогадами і світлою пам’яттю про коханих, загублених радіацією.

Валентина Соларьова, голова Одеського обласного відділення Українського національного фонду допомоги інвалідам Чорнобиля, розповіла, що організація наро­джувалася у неї на очах, що майже всіх жінок знає особисто й розділяє їхню мужність.

— Їм, — каже, — нема від кого чекати допомоги. Вони доглянули своїх приречених атомом чоловіків, на своїх плечах витягли родини. Вони постаріли від болю раніше свого віку. Кожна була в полоні власної трагедії, яку переживали в чотирьох стінах. Поки не об’єдналися.

10 квітня Одеса відзначить 68-у річницю визволення від фашистських загарбників.
У програмі святкування — покладання квітів до пам’ятників і монументів, спуск вінків на воду в акваторії порту, гала-концерт фестивалю «Пісня в солдатській шинелі», уроки мужності, зустрічі з ветеранами, концерти і виставки.

28 березня сповнилося сто років від дня народження Олекси Гірника, який 21 січня 1978-го на Чернечій горі у Каневі вчинив акт самоспалення.

Цей крайній вияв непокори системі Олекса Гірник приурочив до 60-річчя проголошення Центральною радою самостійності України. Протестуючи проти русифікації, що посилювалася, в одній із листівок, які перед смертю розкидав на кручі над Дніпром, написав: «Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська, та не російська). Україна для українців!»

У місті Гамільтон (Канада) на 87-у році життя помер останній президент УНР в екзилі (вигнанні), голова проводу українських націоналістів, голова правління Фундації імені О. Ольжича у Києві Микола Плав’юк.

Народився Микола Васильович 5 червня 1925 року в с. Русові на Покутті, вчився у снятинській школі, де розпочав свою громадсько-політичну діяльність, увійшовши до юнацтва, а згодом до членства ОУН. 1946-го закінчив середню школу в таборі переміщених осіб, Мюнхенський університет (1949). Член Центрального союзу українських студентів, «Пласту» та інших українських громадських організацій.

Уже стало традицією у дні національної пам’яті збиратися біля пам’ятника Тарасові Шевченку. 29 січня, у день 94-ї річниці трагічної загибелі юних киян у нерівному бою під Крутами з більшовицькою ордою, що сунула на беззахисний Київ, сюди знову прийшли небайдужі. О 14 годині пополудні звідси під гаслом «Вони загинули, щоб ми жили» рушили маршем вулицями Одеси понад 200 націоналістів різного віку, переважно молодь...

Ті юнаки, ще майже діти, котрі у вирішальний для молодої країни час цілком добровільно — й це дуже важливо знати! — пішли у ту смертельну віхолу — вони виграли той бій. То була перемога — хоч і ціною життя. Тому й повинні ми це пам’ятати. Вони цілком свідомо зробили свій вибір. Згадаймо звернення студентів Київського університету від 11 січня 1918-го, коли Україна виявилася беззахисною перед ворогами: «Треба за всяку ціну зупинити цей похід, який може привести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент України пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим».

Рівно десять років тому ми, кілька працівників «Чорноморських новин», від імені колективу ходили вітати нашого колишнього редактора Андрія Іларіоновича Свистуна з 80-літтям. Недуга вже не дозволяла йому переступати поріг дому, і ювіляр жартома сказав, що став «невиїз­ним». Але попри всі невеселі обставини, він фонтанував гумором, був у доброму настрої, тим паче, що за святковим столом зібралася ледь не вся його численна рідня, коріння якої проросло на Полтавщині, в селі з чудернацькою і козацьким присмаком назвою Каліберда. У гостях усі ми проголошували побажання у такому ж складі зібратися на черговому круглому ювілеї — 90-річчі. Та підступна хвороба виявилася сильнішою…
Понад двадцять років життя віддав Андрій Іларіонович «Чорноморці», спочатку на посаді першого заступника редактора, а потім і головного очільника. Це була людина великого життєвого досвіду. Його, інваліда з дитинства, не зламала не вельми прихильна доля. Він, як мовиться, робив себе сам, почавши у 18-літньому віці літературним працівником у міській газеті Кременчука. А в евакуації під час війни з фашистською Німеччиною без проблем став на оборонному заводі шліфувальником. Та активного, беручкого хлопчину помітили в невеликому місті на Саратовщині, і молодь не помилилася, обравши його комсомольським ватажком району. Стільки цікавих ідей наро­джувалося у його неспокійній голові, що дармувати час тим, хто був поруч, не доводилося. Можливо, і вище пішов би виборною стежиною хлопець, зважаючи на його характер, організаторський хист, вдачу людини, котра, висловлюючись шаблонами службової характеристики, «цілеспрямовано добивається поставленої мети». Якби не газета. Саме журналістська робота і визначила його подальшу життєву долю. І він ніколи не пошкодував за той вибір, коли багато літ працював у досить не прості часи на Рівненщині, а згодом тут, на Одещині.

Громадськість Одеси вшанувала пам’ять жертв Голодоморів 1920—1921, 1932—1933, 1946—1947 років

Багато що стерлося з пам’яті, майже не пригадую, у які ігри ми гралися, та й чи були вони, оті ігри, якщо доводилося дочасно дорослішати повоєнним безбатченкам…
Але добре запам’яталось, як уранці, по росі, бабуня відправляла мене за кропивою, лободою… Зривав їх по шанцях та галявах нашого передмістя, відтак бабуня перебирала ту траву, викидала зайве та варила смачну кашку…