Матеріали з рубрикою «Пам’ять»

25 листопада Україна вшановуватиме пам’ять жертв Голодомору 1932—1933 років.

Цього дня в Одесі представники громадських, політичних і релігійних організацій — незалежно від їхніх політичних поглядів — проведуть уже традиційні спільні масові заходи.

Так, о 14.00 розпочнеться жалобна церемонія біля пам’ятника жертв голодоморів, що на перехресті Лідерсівського бульвару, вулиць Базарної та Леонтовича (колишня Бєлінського).

О 14.30 — покладання композицій з колосків та квітів (там же).

О 15.40 — збір громадськості на Соборній площі.

О 16.00 — загальнонаціональна хвилина мовчання, акція «Запали свічку пам’яті», панахида та мітинг-реквієм (Соборна площа).

І знову непоправна втрата у нашої «Чорноморки» — після тривалої недуги пішла в кращі світи прекрасна людина, наша колега, яка працювала літературним редактором, Ждана Іванівна ЗІНЧЕНКО.

Так склалося, що змолоду й до сивих скронь їй довелося бути опорою в сім’ї, брати на себе відповідальність за життя, здоров’я рідних, близьких. Спершу, ще в 1960-х, коли по за-кінченні філологічного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова поїхала з чоловіком учителювати в далеке село на Сумщині. У край соснових лісів, цілюще повітря яких таким необхідним було Володимирові. Там же після передчасних пологів довелося виходжувати, плекати крихітку-синочка, хоча на той час мало хто вірив, що з того щось вийде. Та всесильна материнська любов перемогла. На славу зростав її Славко, але рано залишився напівсиротою. Пішов із життя рідний батько, коли малому не було й десяти. Згодом тішило серце жінки, що другий чоловік — Леонід Міщенко, глибоко порядна людина, сприйняв її сина як рідного.

Жити б та й жити. Син — моряк далекого плавання, чоловік — на відповідальній, авторитетній посаді, цікаве, повноцінне життя. Ніхто й подумати не міг, яким-то буде його фінал. Знову овдовіла Ждана Іванівна, а півтора року тому поховала й єдиного сина. Обох — після тяжкої хвороби, попри всі її надстарання поставити їх на ноги. Втрати остаточно підкосили і її здоров’я…

25 листопада Україна вшановуватиме пам’ять жертв Голодомору 1932—1933 років.

Цього дня в Одесі представники громадських, політичних і релігійних організацій — незалежно від їхніх політичних поглядів — проведуть уже традиційні спільні масові заходи.

Так, о 14.00 розпочнеться жалобна церемонія біля пам’ятника жертв голодоморів, що на перехресті Лідерсівського бульвару, вулиць Базарної та Леонтовича (колишня Бєлінського).

О 14.30 — покладання композицій з колосків та квітів (там же).

О 15.40 — збір громадськості на Соборній площі.

О 16.00 — загальнонаціональна хвилина мовчання, акція «Запали свічку пам’яті», панахида та мітинг-реквієм (Соборна площа).

У столітній історії «Чорноморки» багато яскравих, неповторних і незабутніх журналістських імен. Одне з них — Катерина Савчук.

Скажемо чесно: «Чорноморська комуна» 1970 — 1980 років мало чим відрізнялася від тодішніх видань. Ті ж «схвалюємо» і «підтримуємо», «виконаємо» і «перевиконаємо», «доженемо» і «переженемо». Таким був час, такими були ми. І все ж було й те, що виокремлювало газету з-по-між інших, давало їй право користуватися повагою і в читачів, і в колег по цеху, що, зрештою, вкоренилося в самій її назві, довірливій, доброзичливій, у чомусь навіть родинній, — «Чорноморка». Бо якщо зняти оте примусово-обов’язкове ідеологічне нашарування, то «Чорноморка» завжди була газетою про людей і для людей. І тисячі листів — найкраще цьому підтвердження.

Жовтень — місяць жалоби для одеських євреїв. У далекому 1941-у саме в цьому місяці німецько-румунські окупанти розпочали масове знищення представників єврейського народу. Найбільші концтабори були створені у Доманівці та Богданівці. Дорога смерті починалася з Прохорівського скверу в Одесі. Жертв Голокосту разом із єврейським народом згадує у ці дні вся Україна.

Живописні краєвиди Південного Бугу. В роки окупації німецько-румунськими загарбниками на одному з його берегів обірвалося життя тисяч євреїв. Старих, жінок, дітей… Їх знищували лише за національною ознакою.

Пам’ять загиблих в останні дні жовтня вшановували одесити й жителі Миколаївської області, серед яких було й чимало євреїв, що врятувалися з різних таборів смерті. Мітинг провели на місці колишнього концтабору «Богданівка», де за роки окупації  було знищено 54600 людей. Зараз там про страшну трагедію нагадує лише меморіальний камінь. «Цей символ ми встановили 20 років тому в пам’ять про тих євреїв, які були знищені на цій території», — сказав Роман Шварцман, голова Одеської регіональної Асоціації євреїв — колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів.

29 жовтня вранці раптова смерть забрала життя у прекрасної людини, талановитого митця, народного артиста України Ігоря Миколайовича РАВИЦЬКОГО.

4 листопада йому сповнився б 71 рік, понад п’ятдесят з яких він віддав служінню Театру.

Упродовж трьох десятиліть Ігор Равицький очолював колектив Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені В. Василька. Всі високохудожні мистецькі здобутки васильківців цього періоду пов’язані з його ім’ям. Він зумів створити потужний колектив митців, з яким вирішував найскладніші творчі завдання.

Романтик у мистецтві. Пристрасний, активний, з громадянською позицією. На сцені Театру імені В. Василька він поставив понад 30 вистав, різних за жанрами, за творами класиків і сучасних авторів. Нині вони складають наш золотий фонд. Величезний успіх мали і вистави Ігоря Равицького, поставлені в інших театрах України та за кордоном — у Канаді, Румунії… А ще він був ініціатором численних мистецьких та культурно-просвітницьких акцій, працював з молоддю, охоче ділився досвідом…

17 жовтня у зоні АТО загинув одесит Микола Руденко, 1984 року народження. Він був старшим солдатом, командиром БРДМ-2, командиром 1-го відділення розвідувального взводу 10-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

Життя воїна обірвалося миттєво, внаслідок підриву на фугасі, під час виконання бойового завдання на приморському напрямку Донецької області.

Зі своїм батальйоном Микола Руденко (позивний — «Рудік») брав участь у бойових діях із 27 травня 2017 року. Військовослужбовці згадують бойового командира як рішучого воїна, вірного товариша та надійного друга, який навіть у критичних ситуаціях з посмішкою на вустах приймав справжні чоловічі рішення. Один з бойових побратимів так охарактеризував його: «Людина-кремінь, з м’яким та щирим серцем, він завжди був у гармонії зі світом». Інші пригадують, що Микола обожнював свого дідуся й часто ставив його за приклад солдатам, через що ті шанобливо називали свого командира «Дєдушка Рудік»…

Учора в Лиманському районі був день жалоби, оголошений на вшанування пам’яті уродженця Красносілки Сергія Клемешева, який поліг у зоні АТО в перший день жовтня.

Менш ніж за місяць Одещина втратила чотирьох синів-захисників.

Сергій Клемешев народився в багатодітній родині. Зі шкільних літ був активним, небайдужим, сумлінним, відповідальним та чуйним.

До лав Збройних Сил України його мобілізували у 2014 році. Перебував, як це вказується в офіційних документах, «у зоні проведення АТО». Цьогоріч у лютому зголосився продовжити службу добровольцем.

1 жовтня 24-річний сержант 28-ї окремої механізованої бригади Сергій Клемешев поліг, виконуючи бойове завдання, у селі Богданівка, що під Волновахою на Донеччині. Овдовіла, не дочекавшись з передової свого коханого, свого захисника й опору, молода дружина.

І знову чорна звістка прилетіла на Одещину зі сходу країни — 10 вересня внаслідок мінометного обстрілу позицій захисників України загинув житель Сарати Максим Кривиденко.

На вшанування пам’яті героя-земляка розпорядженням Саратської райдержадміністрації 11 та 12 вересня в районі були оголошені днями жалоби.

Ще сидячи за учнівською партою, повідомила прес-служба обласної ради, Максим мріяв стати захисником Вітчизни. Любив історію України, особливо її військову складову. У 2012 році, одразу після закінчення школи, пішов на строкову службу до лав Збройних сил. Іспити складав екстерном — щоб встигнути на весняний призов.

Демобілізувавшись, не встиг насолодитися спокійною домашньою гостиною — почався Євромайдан і його активна громадянська позиція не дозволила стати осторонь. Був активним учасником Революції Гідності. Щоб запобігти проведенню сумнозвісного «референдуму» в Криму, разом з однодумцями-патріотами вирушив на півострів, на підтримку співвітчизників, над якими вже хижо ширяла двоголова потвора. Потрапив у лабети ФСБ. Уже тоді вперше випробував на собі потугу російської каральної машини. Але не зламався й ідеалів не зрадив. У квітні 2014-го у перших лавах добровольців пішов виконувати свій військовий обов’язок.

Цими днями у Франції офіційно відкрили Алею імені Пилипа Коновала — канадця українського походження, героя Першої світової війни, єдиного українця-кавалера Хреста Вікторії, найвищої та найпочеснішої нагороди за мужність перед лицем ворога, якою можуть бути нагороджені військовики з країн, підлеглих британській короні.

22 серпня у Ленсі, поблизу Парижа, відкрили Меморіал пам’яті битви за висоту 70. В урочистостях взяли участь високопосадовці урядів Франції та Канади, громадськість. Кошти для відкриття алеї зібрала українська громада Канади.

«Українці, що проживають за межами Батьківщини, надзвичайно шанують національних героїв. Це особливо важливо, бо саме цього року відзначаємо століття Визвольних змагань, а наша боротьба за Українську державу й право Україн-ської нації на існування триває на Донбасі та на міжнародній арені. Ми, свідомі українці, повинні шанувати наших героїв в Україні і в кожному куточку світу. Пам’ятаймо всіх тих, хто поклав життя на вівтар Батьківщини: і героїв АТО, і їхніх легендарних попередників», — зазначив Ігор Козак, віце-президент Ліги українців Канади, офіцер запасу збройних сил цієї країни.

Одне свято (100-річчя газети) і три втрати. Таким видався для нас, «чорноморців», тиждень, що минув. Остання втрата — найболючіша, бо Василь Миронович ЛАВРЕНЮК, з яким назавжди попрощалися у вівторок, був одним із нас майже 36 років. І не просто колегою-співробітником у редакції, а справжнім другом, мудрим порадником, дотепним співрозмовником, зразковим акуратистом, відповідальною, надійною людиною, на яку можна було покластися в будь-якій ситуації.

Життя Василя Мироновича видалося яскравим, насиченим, але були на його шляху й справжні виклики-випробування, підготовлені долею, — він зазнав болючих, важких утрат.

Первісток у молодій родині Антоніни і Мирона Лавренюків з’явився на світ у святкову різдвяну пору — 10 січня 1935 року. За два роки у Василька з’явилася сестричка Клавдія, а ще за три — братик Сашко. Здавалося б, жити щасливій родині, ростити дітей, радіти подарованій Всевишнім долею. Але тоді, у 1940-у, на їхній поріг прийшла страшна біда — трагічно загинули батько, дідусь і бабуся. Овдовівши у 22 роки, мати залишилася сама із трьома малолітніми дітьми на руках. Старшенького Василя, щоб мати змогла підняти менших, забрала на виховання тітка по батьковій лінії. Так із рідної Макіївки проліг його шлях на Вінниччину, а невдовзі іще далі — на Станіславщину (нині Івано-Франківщину), куди забрав хлопчину його хресний батько, про якого на все життя зберіг Василь Миронович якнайсвітліші спогади. Втім, те дитяче щастя було недовгим: хресний загинув. Довелося повертатися на Донеччину і не по роках дорослішати.

Закінчивши семирічку, вступив до Донецького аграрного технікуму. Вочевидь, сільське господарство втратило хорошого спеціаліста-агронома, бо набуті в технікумі знання все життя вміло застосовував, вирощуючи виноград, садовину-городину і даючи сусідам по дачній ділянці завжди слушні поради, зате журналістика отримала допитливого, небайдужого, залюбленого в слово фахівця. Отож із 1956 року пов’язав свою долю з пресою. Аби бути професіоналом обраної справи, у 1965-у закінчив факультет журналістики Ростовського держуніверситету. Робітнича багатотиражка, районна та обласні газети, кореспондент ТАРС-РАТАУ — такими були щаб-лі професійного зростання. Донеччина, Чернігівщина, Рівненщина, Волинь і, нарешті, Одещина — цими краями пролягли життєві шляхи.

Провід Одеської обласної організації політичної партії Народний рух України висловлює щирі співчуття голові контрольно-ревізійної комісії П.М. Агромакову облорганіації НРУ в зв’язку з непоправною втратою — смертю дружини Катерини Іванівни, справжньої україн-ської патріотки, ветерана Народного руху України, захисника українського слова на Одещині.

Пам’ять про неї назавжди залишиться у наших серцях.

31 травня на 85-у році помер предстоятель Української греко-католицької церкви кардинал Любомир Гузар. Це втрата не лише для вірян УГКЦ. Його смерть — втрата для кожного українця.

Блаженніший Любомир — один із творців відродженої Української греко-католицької церкви, кожен крок якого був прикладом молитви та терпіння, чесності та пастирської скромності.

Мені поталанило бути на реколекціях УГКЦ (реколекції — це як духовні навчання, щось як семінари), тільки-но Любомир Гузар повернувся в Україну з Італії. У мене протягом навчання у Львові було багато друзів греко-католиків і я встигла побачити красу Греко-католицької церкви. Але, потрапивши на науки Любомира Гузара, я відчула її силу. Вірність трьом монашим обітам — вбогості, послуху та чистоти — дарує тому, хто їх складав, надзвичайну внутрішню силу та магнетизм. Його голосу дослухалися праві та ліві, президенти та прем’єри, продавчині та академіки. Я добре пам’ятаю все, що казав владика Гузар тоді, 1994 року. («Вділіть молитві хоча б годину в день». «Пропонують купити крадене? Дешевше. Не знаю, чи доречні прямі поради. А ви самі як думаєте?»).

Було багато всього, але прості речі від праведної людини завжди звучать як благовіствування. Кожен крок його пастирської біографії, з одного боку, історія вигнаних з дому українців, які повернулися, як тільки змогли, щоб її будувати, і низка дуже простих побутових прикладів («якщо ви запитуєте, то я продав подаровану машину і купив скромнішу»), яким треба бути, щоб тебе слухали навіть, якщо ти говориш майже мовчки.

У третю неділю травня в Україні вшановують жертв політичних репресій часів комуно-більшовицького режиму. Цьогоріч, нагадаю, маємо сумний ювілей — 80-ліття від початку терору 1937—1938 років.

У суботу, 20 травня, на Західному цвинтарі відбулося відкриття меморіальної дошки жертвам комуністичного терору. В жалобній церемонії взяли участь представники облради та облдержадміністрації, духовенства, громадськості.

Саме 18 травня 1944 року розпочалася операція з депортації кримських татар з рідної землі. Цій трагедії кримськотатарського народу передувала операція радянських військ з вигнання нацистських окупантів з території Кримського півострова. Вона почалася 8 квітня 1944-го і завершилася в ніч на 13 травня.

Ще до завершення боїв, наголошує Український інститут національної пам’яті, 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі Сталіну повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». У цьому листі й була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

Буквально наступного дня, 11 травня 1944-го з’явилася цілком таємна постанова Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення — начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, — які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, абсолютна ж більшість колабораціоністів загинула у боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

30 квітня на 82-у році життя після важкої і тривалої хвороби помер легендарний український поет Борис Ілліч Олійник (1935—2017).

Народився у селі Зачепилівка раніше Харківської, нині — Полтавської області. Ще в шкільні роки почав друкуватися у пресі. Вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка і, закінчивши його, в 1958-у почав професійну діяльність у республіканській газеті «Молодь України». Далі були журнали «Ранок» і «Дніпро», видавництво «Дніпро», журнал «Вітчизна».

Був секретарем та головою Спілки письменників України, головою Комітету з Державних премій України імені Т.Г. Шевченка.

Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьми»).

Борис Олійник, по суті, зупинив будівництво промвузла в Каневі, що загрожувало усипальниці Т.Г. Шевченка. Ще у Верховній Раді УРСР виступив проти зведення мосту через Хортицю, й урядовці у підсумку відклали реалізацію свого наміру. Був серед тих, хто через виступи у пресі заблокував бу-дівництво АЕС в Криму і під Чигирином, а також каналу Дунай—Дніпро, який міг стати справжньою стічною канавою Європи.

У травні-червні 1986-го вів репортажі на центральному телебаченні СРСР та України з Чорнобильської зони. Того ж року виступив зі статтею «Випробування Чорнобилем» в «Литературной газете», де викрив злочинну діяльність тимчасовців.

Утаємничуване страшне лихо, замовчувана владою незнана доти техногенна катастрофа, яка сталася у квітні 1986-го в Чорнобилі, під самим серцем України, людські трагедії й драми, що розігралися на наших історичних теренах і загрожували втягнути в цей жахітливий колообіг та обпекти своїм палючим подихом і сусідні держави, були не лише почуті, а й побачені: європейський люд з глибоким співчуттям сприймав наше горе і дякував десяткам тисяч наших співвітчизників за мужність і самовідданість, котрі ціною великих жертв не дали тій біді розростися  до глобальної, стати нестриноженим чудовиськом над частиною земної цивілізації.

Тривожно тоді забилося, защеміло й моє серце — суголосно  з тисячами й тисячами таких, як моє. Пульсувало воно і сумом, і вдячністю, і надією на Світанок, що мав обов’язково настати. Отож почуйте ті імпульси.

Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ

Мало яка подія в історії України є настільки ж значущою, символічною, як бій під Крутами. Ця звитяга посідає чільне місце в національній пам’яті і є прикладом відчайдушного спротиву загарбникам, вияву найвищого патріотизму для всіх майбутніх поколінь.

Це сталося 99 років тому. Ще зовсім юні хлопці ціною власного життя виборювали для України можливість постати самостійною державою. 29 січня 1918 року на залізничній станції поблизу селища Крути, що за 130 кілометрів на північний-схід від Києва, розпочався бій між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300 київськими студентами, які захищали підступи до Києва. 270 із них були курсантами першого року навчання 1-ї Української військової школи, 30 — студенти і гімназисти Студентської сотні. Якраз останні і потрапили у полон.

«Більшовики, розлючені спротивом Києва (всі великі міста на той час уже були захоплені практично без втрат), всю свою лють спрямували на цих юнаків — розстріляли їх біля потяга розривними кулями. Пізніше їхні тіла навіть не можна було впізнати. Одного із загиблих мати впізнала по монограмі на вишитій сорочці. Там їх і поховали. Попри жахливу смерть свій обов’язок молоді захисники виконали — виграли час для Центральної Ради, давши їй можливість евакуюватися. Муравйов прорвався у Київ і захопив його. В перші дні він розстріляв там стільки людей, що потім історики казали: якби ті тисячі стали на захист Києва, а не відсиджувалися десь, — він ніколи б Києва не взяв», — зазначив під час вшанування пам’яті героїв Тарас Гончарук, доктор історичних наук, професор ОНУ ім. І.І. Мечникова.

Сьогодні полеглих хлопців порівнюють із 300 спартанцями. «У пам’яті кількох народів зберігається історія про 300 героїв, що загинули, захищаючи свою землю від нападників. У давніх греків це були 300 спартанців при Фермопілах, у грузинів — 300 арагвійців на підступах до Тбілісі, а в українців — 300 козаків під Берестечком та 300 юнаків під Крутами», — пояснив походження такого порівняння Тарас Гончарук.

Одесити на честь українських спартанців провели мітинг-реквієм «Згадаймо юність, що палала в Крутах». У ньому взяли участь в.о. першого заступника голови ОДА Марина Зінченко, перший заступник міського голови Одеси Анатолій Орловський, однолітки тодішніх звитяжців, майбутні захисники Вітчизни, а нині - вихованці Військово-морського ліцею. Подвиг героїв вшанували хвилиною мовчання, патріотичними віршами і піснями у виконанні студентського хору. Захід пройшов на вулиці Пастера, біля будинку, в якому свого часу мешкали державні діячі того періоду Іван та Юрій Липи, а також Іван Луценко, і на якому їм встановлені меморіальні таблиці.

У середу Одеса провела в останній путь іще одного Героя-захисника — Валерія Войцеховського.

Коли в Україні розпочалася Революція Гідності, Валерій працював в одній із російських знімальних кіногруп. Він покинув усе і повернувся на захист цілісності та суверенітету України. Був бійцем 30-ї механізованої бригади. У зоні АТО отримав важкі поранення, тривалий час лікувався у військовому шпиталі.

Побратими з «Ради громадської безпеки» на своїй сторінці у «Фейсбуці» написали:

«Це велика втрата для кожного з нас. Валерій був надзвичайно доброю та позитивною людиною. У нього було багато планів на майбутнє, але його життя несподівано обірвалося.

Прапор України, який розписували друзі та побратими Валерія, він давно хотів подарувати волонтерам «Ради громадської безпеки», але не встиг. Сьогодні родичі загиблого передали цей прапор зі словами, що віддають його  за призначенням.

Співчуваємо родині загиблого. Нехай земля йому буде пухом…

Ціна свободи нашої країни — це тисячі життів. Слава Героям! Наші Герої не вмирають. Вони житимуть доти, поки ми про них пам’ятатимемо. Вічна та світла пам’ять!»

До теми голодоморів більшість громадян нашої країни звертається лише у ці листопадові дні, коли поминаються невинні жертви геноциду. Але є коло людей, передусім науковців, які ведуть систематичну роботу накопичення та узагальнення фактів про ті трагічні події. Один із центральних майданчиків такої дослідницької і просвітницької діяльності, поширення правди про Голодомори — Одеська національна наукова бібліотека.

Ось і цими днями в рамках декади наукової книги тут відбувся День науковця на тему «Голодомор в історіографії». Серед учасників — Наталя Петрова, доцент кафедри археології та етнології України, заступник декана історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова з наукової та виховної роботи; Юрій Слюсар, заступник директора з наукової роботи Одеського історико-крає-знавчого музею; Лариса Дем’янишина, член Національної спіл-ки художників України, голова Южненського міського відділення ВУТ «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка. Впродовж багатьох років вони є незмінними учасниками таких заходів.

У своєму виступі Наталія Петрова наголосила на важливості збирати свідчення очевидців голодоморів, фіксувати розповіді рідних і знайомих. Сама вона для вивчення цієї теми організовує експедиції у ті райони області, які найбільше постраждали від Голодомору, зокрема Миколаївський. Отримані свід-чення лягли в основу збірника «Відгомін лихоліття: спогади очевидців Голодоморів 1932—1933 і 1946—1947 рр., а також періоду нацистської окупації, записані студентами історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова». Наталія Олександрівна закликала молодь шанувати пам’ять жертв тоталітаризму, адже без знання минулого не можна побудувати краще майбутнє. Науковець також подарувала бібліотеці кілька номерів журналу «Археологія», який випускає Інститут археології НАН України.

Велику роботу з дослідження голодоморів в Україні, зокрема в нашій області, проводить Одеський історико-краєзнавчий музей, де представлена постійно діюча виставка «Пробудження пам’яті». Юрій Слюсар багато років присвятив вивченню цієї теми, опрацювавши 14 томів архівних справ. Науково-просвітницька діяльність музейних працівників — це постійний контакт з різними категоріями відвідувачів. Він також звернув увагу на психологічні аспекти сприйняття цієї трагедії у сучасному контексті. Помітне місце у своєму виступі відвів проблемі взаємовідносин народу і влади, необхідності зробити правильні висновки з пережитого нашими предками у роки тоталітаризму, розбудові демократичної, євроцентричної держави, посиленню духовності й віри. Працівники музею підготували пересувну виставку «Спротив геноциду», в експозиції якої документи, що свідчать про різні форми опору населення тоталітарному режиму в 1930 роках, у тому числі збройного. Виставка вже побувала в кількох райцентрах Одещини.

У середу, 21 вересня, в управлінні архітектури та містобудування відбулося засідання, на якому підвели підсумки конкурсу на створення меморіалу па-м’яті воїнів Одеси та області, полеглих за Україну на охопленому воєнними діями сході держави.

Переможцем став проект скульптора Олександра Токарева та архітектора Олександра Чернова. Па-м’ятник має форму колони заввишки 18,7 метра, увінчаної триметровим крилатим ангелом. На колоні буде Герб України і три скульптурні групи, умовно названі «У розвідку», «Перемога» та «Повернення». Встановлять меморіал у сквері Небесної сотні, розташованому за будівлею облдержадміністрації (обрамлений вулицею Канатною та проспектом Гагаріна). До речі, рішення про створення цього скверу було ухвалене на сесії міської ради, яка відбулася того ж дня, у середу.

Цей проект набрав найбільше — сім — голосів членів журі, очолюваного народним архітектором України Олександром Глазиріним.

Загалом на конкурс, який тривав чотири місяці, було подано шість робіт. З їх ескізами всі охочі могли ознайомитися в приміщенні Приморської райадміністрації і залишити свою письмову думку.

Коли меморіал постане у сквері, наразі не відомо. Організатори конкурсу передадуть його результати в міськвиконком, який і повинен вирішити практичні питання втілення проекту в життя. Члени журі порекомендували тимчасово встановити на місці майбутнього меморіалу пам’ятний знак. Було б логічно відкрити його у День захисника Вітчизни — 14 жовтня.

У пам’яті той сумний торішній вересень, коли не стало нашого сонечка, нашої «чорноморочки» Віри Сергіївни Семенченко. Рано пожовкло листя на деревах, а вись завчасно розкраяло журавлине «кру-кру»... Птахи мовби відчули, що на цій землі перестало битися зболене, але велике і щире серце людини, яка залишила після себе добрий і світлий слід.

Думки, громадська і журналістська позиція Віри Семенченко назавжди закарбовані у її публікаціях на шпальтах нашої газети, а ще — у книжці «Силуети», до якої вона дібрала розповіді про різні житейські історії, що привертають увагу не лише своїми колізіями, характером героїв, а й пошуком виходу з тієї чи іншої складної ситуації. Можливо, це комусь знадобиться, аби уникнути власних негараздів.

Недавно вийшло друге, доповнене видання «Силуетів». Упорядником став Вірин чоловік — Роман Кракалія, теж з когорти «чорноморців». І вже один цей факт багато про що говорить: і про пам’ять, і про тугу, і про вірну любов.

У вступній статті до другого видання Роман Кракалія написав: «Книжка «Силуети» вийшла друком наприкінці літа 2012 року. Весь наклад авторка повністю роздарувала своїм рідним та колегам, друзям, добрим знайомим. Доброзичливі, щирі відгуки, здається, окрилювали, вона вміла радіти, цінувати все позитивне в житті. Можливо, що й мала на думці зробити якесь продовження. Нестачило часу...».

Серед когорти наших земляків, вшанованих з нагоди 25-ліття відновлення Української Державності, є й ім’я Ігоря Іванова, який загинув від куль проштовхувачів «русской вєсни» у центрі мирної Одеси 2 травня 2014 року.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня голова ОДА Міхеіл Саакашвілі вручив у День Незалежності батькам героя-патріота — Любові Петрівні та Володимиру Івановичу.

Редакція газети «Чорноморські новини» із сумом сповіщає, що 23 серпня пішов із життя відомий український поет та журналіст Станіслав Васильович КОНАК.

Душа автора «Червоного журавля» назавжди відлетіла у засвіти.

Втратила батька донька Наталя. Письменницьке і журналістське кола (бо ж був членом НСПУ та НСЖУ) втратили колегу. Осиротів український поетичний світ, у якому, поза сумнівом, слід Станіслава Конака в усі часи випромінюватиме таємниче світло його червоножуравлиної філософії....

Станіслав Васильович народився 6 грудня 1937 року у селищі Братському Миколаївської (тоді Одеської) області в родині службовців. У 1968-у закінчив літературний факультет Таганрозького педагогічного інституту. Працював у багатьох газетах на Миколаївщині. Із 1972 року й до останнього подиху його творча доля була пов’язана з нашою газетою.

10 липня 2016 року закінчилося земне життя Віталія Івановича Тищенка — полковника, який зумів не стати жертвою деморалізуючої радянської системи, як це відбулося з більшістю офіцерів — українців за походженням. 14 серпня йому сповнилося б 90.

Не думала, що мені буде так боляче від усвідомлення цієї втрати. Це була дуже славна людина. Толерантності, мудрості, витримки та уважного ставлення до оточуючих у нього вчилися всі, хто працював під його керівництвом чи поряд з ним.

Для тих, хто не знав Віталія Івановича, коротко окреслю основні віхи його життя. Народився на Лубенщині Полтавської області в селянській родині. З дитинства навчений працювати та поважати людей, зачарований розкішною природою (село стоїть на березі р. Сули, притоки Дніпра), співучою мовою, автентичним виконанням народних пісень. Він ріс, коли ще не було радіо на стовпі в центрі села, а від пісень, з якими дівчата ходили вулицями, щеміло серце. Знаю про це не з чужих оповідей — виросла в селі, розташованому на протилежному березі Сули. Поки дозволяло здоров’я, не поривав з рідним краєм, відвідував дорогі серцю місця.

Так увечері 7 липня, на дев’ятий день загибелі від кулі ворожого снайпера в районі Дебальцевого Василя Сліпака — воїна українського добровольчого корпусу «Правий сектор», соліста Паризької національної опери, волонтера і громадського діяча, на Думській площі в Одесі вшанували його пам’ять.

Випускник Львівської консерваторії Василь Сліпак майже два десятиліття жив і працював у Франції. В останні роки був артистом Паризької опери. Був учасником паризького Євромайдану. З початком агресії Росії проти України повернувся на Батьківщину і пішов добровольцем у ДУК «Правий сектор».

Лише за дві доби, 4—5 липня, на передовій загинуло п’ятеро захисників України, більше двох десятків отримали поранення.

Непоправної втрати зазнала й Одещина — у Широкиному (Донецька область) загинув уродженець села Осички Савранського району Василь Михайлович Гончарук.

Йому, 23-літньому, жити б і жити, кохати, ростити дітей, розбудовувати нашу державу. Але зайди з-за північно-східного кордону й озброєні до зубів, з-за того ж таки кордону, лугандонці принесли на українську землю війну. І він, гідний нащадок українського лицарства, став на захист своєї Вітчизни. Рік тому, 9 липня, Василь був призваний за мобілізацією. Проходив військову службу в десантно-штурмовому батальйоні морської піхоти. Вірний військовій присязі, загинув при виконанні бойового завдання.

Схиляємо голови перед пам’яттю Героя, вклоняємося батькам, які зростили його, і висловлюємо глибокі співчуття всім рідним та близьким.

23 червня Україна вшановувала пам’ять понад 20000 людей, розстріляних радянською владою у в’язницях Західної України

75 років тому, з початком радянсько-німецької війни 22 червня 1941 року, тюрми Західної України, окупованої внаслідок «золотого вересня 1939-го», були переповнені політичними в’язнями і стали гострою проблемою для радянської влади. Особливо — у прифронтовій зоні. І радянська влада «вирішила» цю проблему у характерний для неї спосіб.

Перші розстріли в’язнів, як наголошують в Українському інституті національної пам’яті, почалися у тюрмах Західної України вже 22 червня 1941 року. Наступного дня, 23 червня, у в’язниці Луцька відбулася одна з перших наймасовіших екзекуцій. Архівні документи свідчать, що станом на 10 червня там утримувалося 2117 ув’язнених: патріотично налаштована молодь, активісти ОУН, священнослужителі, інтелігенція. У доповідних записках начальнику тюремного відділення НКВД зазначається, що 23 червня, у зв’язку з бойовими діями біля Луцька, з-під варти звільнили малолітніх, «указників» і засуджених за незначні, тобто побутові, злочини. Всього 84 особи. Решту розстріляли з кулеметів та закидали гранатами. Миколі Куделі пощастило вижити в тому пеклі. Його спогади зафіксовані у матеріалі співробітниці Українського інституту національної пам’яті Лесі Бондарук «Знищення в’язнів у Луцькій тюрмі. 70 років бійні НКВД».

Волонтери груп «Чорний тюльпан», «Евакуація-200», «Союз «Народна пам’ять» та «Плацдарм», що займаються пошуком і транспортуванням останків українських бійців, які загинули в АТО, у ці дні натрапили на невідоме досі поховання часів Другої світової війни.

Волонтер місії, одеський журналіст Сергій Братчук повідомив, що останки 66 полеглих воїнів знайшли на Донеччині, у Слов’янському районі, неподалік від села Рай-Олександрівка. Як зазначає «Інформаційний спротив», представником якого є Сергій, виявлені останки належать учасникам подій січня 1942 року, коли 92-а та 96-а стрілецькі дивізії в рамках Барвінківської операції намагалися об’єднатися для звільнення від фашистів Харкова.

До  160-річчя  від  дня  народження  Івана  Франка

Нинішній рік багатий на круглі дати в житті видатних українців. От і сьогодні, 28 травня, минає 100 років від дня смерті Івана Франка, а 27 серпня сповниться 160 років від дня його народження. Упродовж 60 літ важкого, сповненого великих труднощів і поневірянь життя, за чотири десятиліття творчої діяльності, яка велася у вкрай несприятливих суспільних, матеріальних, побутових і родинних умовах, ця людина виконала колосальний обсяг інтелектуальної праці.

Іван Франко збагатив українську культуру й літературу глибокодумними високохудожніми творами. Він однаково успішно і продуктивно працював у багатьох літературних жанрах, а також у публіцистиці. Франко — автор фундаментальних наукових праць з різних галузей українознавства, зокрема шевченкознавства та фольклористики.