Матеріали з рубрикою «Пам’ять»
Мислитель, моральний авторитет
У суботу, 10 лютого, у кращий світ відійшов багатолітній член ініціативної групи «Першого грудня» філософ Мирослав ПОПОВИЧ.
Мирославу Володимировичу було 87. Останні 17 років він очолював Інститут філософії ім. Г. Сковороди НАН України і завідував відділом логіки та методології науки в цьому ж інституті.
Подвиг в ім’я свободи
У понеділок Україна відзначила 100-річчя бою під Крутами
Пам’ять юних воїнів, що змогли дати відсіч 4000 більшовицьких загарбників, в Одесі вшанували мітингом-реквіємом та урочистим покладанням квітів до меморіальної дошки Іванові та Юрію Липам, видатним борцям за незалежну Україну, долі яких тісно пов’язані з нашим краєм.
У церемонії взяли участь голова ОДА Максим Степанов, голова облради Анатолій Урбанський, представники мерії, духовенства, політичних партій та громадських організацій.
...І запалали шість свічок
У Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який був заснований у 2005 році з ініціативи Генеральної Асамблеї ООН, в Одесі біля меморіалу «Дорога смерті» в Прохоровському сквері відбулася траурна церемонія пам’яті жертв катастрофи європейського єврейства.
Жертвами нацистського режиму у 30-40-і роки XX століття, за оцінками «Енциклопедії Голокосту», виданої ізраїльським меморіальним центром «Яд ва-Шем», стали до 3 мільйонів євреїв Польщі, 1,2 мільйона — СРСР, 560 тисяч — Угорщини, 280 тисяч — Румунії, 140 тисяч — Німеччини, 100 тисяч — Нідерландів, 80 тисяч — Франції, 80 тисяч — Чехії, 70 тисяч — Словаччини, 65 тисяч — Греції, 60 тисяч — Югославії...
Микола Онисимович КІНДРУК
3.03.1936 - 29.01.2018
Несподівано, передчасно, ще повний творчих сил і задумів, раптово помер наш колега, друг і товариш Микола Онисимович Кіндрук — доктор сільськогосподарських наук, професор, головний науковий співро-бітник відділу насінництва Селекційно-генетичного інституту — Національного центру насіннєзнавства та сортовивчення.
Колектив утратив людину, що заслужила своєю наполегливою і цілеспрямованою працею глибоку повагу колег як в інституті, так і в колі наукових працівників, цілих колективів багатьох дослідницьких центрів України, рівно як і окремих наукових об’єднань низки інших держав, з якими довелося йому вивчати й вирішувати спільні проблеми насіннєзнавства та насінництва впродовж десятиліть.
Розвідник-герой із Шершенців
Початок року, попри чергове оголошення чергового перемир’я, не зупинив кровопролиття на сході нашої держави.
«Один загиблий, четверо поранених», «троє загинуло, троє отримали поранення, один — бойову травму» — це зведення буквально за дві доби на цьому тижні. Війна, хоч її й досі так не називають, триває і забирає кращих (бо ті, хто став на захист Батьківщини, апріорі є кращими).
«...Я — теж Вітчизна»
Вітчизна — це не хтось і десь,
Я — теж Вітчизна.
Ці рядки Івана Світличного авторка надрукованої вище статті передусім адресувала собі, вважаючи їх власним життєвим кредо. І вона таки справді завжди і в усьому була Вітчизною, яка найперше починається з усвідомлення себе українцем чи українкою, вірним сином чи вірною донькою матері-України.
Аліна Григорівна принесла в редакцію цю статтю минулого тижня. Як завжди, дуже поспішала у справах: і те треба встигнути, і се. А найголовніше — записати передачу про Світличного на обласному радіо. Із започаткованого нею циклу «Шануймо борців за незалежність України». Сказала оте і побігла: «Так багато ще мушу зробити...».
А недільного вечора — мовби грім серед ясного неба: Аліна Григорівна ПЛЯЧЕНКО пішла від нас у вічність...
Народилася Аліна Григорівна 20 травня 1936 року в місті Козятин Вінницької області. У війну втратила батька, який воював у партизанському загоні й у перших числах січня 1944-го не повернувся з розвідки в районі балт-ських лісів на Одещині. Закінчила Хустський культосвітній технікум на Закарпатті та філологічний факультет Одеського державного університету.
Герой із Старих Троянів
8 грудня на Світлодарській дузі від кулі снайпера загинув офіцер 25-ї окремої десантно-штурмової бригади Федір Караконстантин — наш земляк, житель с. Старі Трояни Кілійського району.
Після закінчення середньої школи Федір навчався в Одеській академії Сухопутних військ. На військову службу відправився, отримавши диплом, вже лейтенантом. Виконував військовий обов’язок у зоні антитерористичної операції в складі 25-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Весною нинішнього року йому сповнилося лише 23…
Побратими та друзі пам’ятають його світлим, вродливим, веселим та сміливим воїном, здатним не вагаючись прийти на допомогу.
Сенс життя Євгена Боровика
Хай вік митця, мов блискавка мине:
В нещасті довгим він лише буває.
І суть не в тім, що тілом він помре, —
Душа митця не помирає.
Так писав Євген Боровик у вірші «Сенс життя». Сьогодні ми стверджуємо, що душа і Євгена Васильовича назавжди залишиться з нами.
Минулої неділі громадськість Одеси та Лиманського (раніше — Комінтернівського) району, в якому він тривалий час працював, навіки попрощалися з ним. Помер він на 71-у році життя після тривалої і важкої хвороби. Разом з рідними, друзями, колегами, разом з усіма, хто знав і поважав покійного, сумувало й небо, яке припадало до землі дощем та мокрим снігом.
Герой з позивним «Чорномор»
Одещина провела в останню путь захисника України Дмитра Конокеєнка. Воїн загинув 3 грудня під час мінометного обстрілу поблизу Широкиного.
Дмитро Павлович Конокеєнко народився 11 серпня 1991 року в Чорноморську. Навчався у тамтешній загальноосвітній школі № 9, потім — у професійному ліцеї в Подільську, куди переїхала сім’я.
На фронт пішов добровольцем під час мобілізації у 2015-у. Воював у батальйоні «Донбас». У серпні минулого року підписав контракт і продовжив військову службу у Збройних Силах України. Брав участь у бойових діях у складі 11-го мотопіхотного батальйону «Київська Русь».
Чорноморський меридіан Петра Осадчука
До 80-річчя від народження визначного поета, публіциста, громадського діяча (2.12.1937—8.10.2014)
У житті уродженця підкарпатського села Острівець (Івано-Франківщина) Одеса була притягально-напрямним топосом, ойкуменою молодості, злітним полем до творчих вершин. Тут Осадчук здобув в університеті вищу філологічну освіту. В Одесі він щасливо одружився на кароокій веселунці Аллі, батьки якої жили у степовому селі Ставкове — за сто кілометрів від Чорного моря. В пологовому будинку біля залізничного вокзалу вона народила йому первістка — Романа. Зрештою, і перші дві поетичні збірки Петра Ільковича також побачили світ на півдні — у видавництві «Маяк».
Тридцятилітнім Осадчук оселяється в Києві, де з роками утверджується помітною постаттю в літературі та політиці не лише у столиці, а й на всеукраїнських обширах. Однак якорі пам’яті, луни голосів друзів і знайомих, рідні — в Одесі жив старший брат Василь — кликали його щороку на південь. Кликали гамірні улітку вулиці портового міста, українські, болгарські, молдавські села, де недовго вчителював, а також бував як працівник райгазети.
День споріднених душ
Останньої суботи місяця падолиста, в яку згадуємо всіх замордованих в Україні страшним голодом, до пам’ятного знака прийшло небагато людей. Хто — на заклик своїх політичних партій, хто за покликом совісті, власного сумління, а кого покликало природне відчуття національної ідентичности…
Є в Одесі місце, де українці, однодумці зустрінуться одні з одними обов’язково, навіть якщо не бачилися цілий рік, здибаються за будь-якої передзимової погоди-негоди. З квітами в руці — як приходять на могилки рідних та близьких, тільки тут до квітів тих — ще й колосочки, те, що марилось у голодних снах нашим уже далеким у часі єдинокровним краянам. Приходять, щоби спом’янути всіх їх, котрі уособлювали совість і цвіт нації й через те були небезпечними для братів-окупантів. Тепер їхні душі перебувають серед праведників та поміж янголами небесними — ті, що були тоді малими діточками. Були тими, котрі мали би вирости і народити своїх діточок, а ті — своїх… Котрі могли стати вчителями, ученими, інженерами чи такими ж хліборобами, могли би стати міністрами, депутатами, дипломатами, президентами… Могли стати людьми, котрі не зрікаються свого, національного, рідного — своєї мови, історії, народу свого, власного імени, Батьківщини… Й тоді зовсім іншою могла бути наша Україна, іншими могли бути й ми самі…
Запалімо пам’яті свічки!
25 листопада Україна вшановуватиме пам’ять жертв Голодомору 1932—1933 років.
Цього дня в Одесі представники громадських, політичних і релігійних організацій — незалежно від їхніх політичних поглядів — проведуть уже традиційні спільні масові заходи.
Так, о 14.00 розпочнеться жалобна церемонія біля пам’ятника жертв голодоморів, що на перехресті Лідерсівського бульвару, вулиць Базарної та Леонтовича (колишня Бєлінського).
О 14.30 — покладання композицій з колосків та квітів (там же).
О 15.40 — збір громадськості на Соборній площі.
О 16.00 — загальнонаціональна хвилина мовчання, акція «Запали свічку пам’яті», панахида та мітинг-реквієм (Соборна площа).
Залюблена у слово й квіти
І знову непоправна втрата у нашої «Чорноморки» — після тривалої недуги пішла в кращі світи прекрасна людина, наша колега, яка працювала літературним редактором, Ждана Іванівна ЗІНЧЕНКО.
Так склалося, що змолоду й до сивих скронь їй довелося бути опорою в сім’ї, брати на себе відповідальність за життя, здоров’я рідних, близьких. Спершу, ще в 1960-х, коли по за-кінченні філологічного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова поїхала з чоловіком учителювати в далеке село на Сумщині. У край соснових лісів, цілюще повітря яких таким необхідним було Володимирові. Там же після передчасних пологів довелося виходжувати, плекати крихітку-синочка, хоча на той час мало хто вірив, що з того щось вийде. Та всесильна материнська любов перемогла. На славу зростав її Славко, але рано залишився напівсиротою. Пішов із життя рідний батько, коли малому не було й десяти. Згодом тішило серце жінки, що другий чоловік — Леонід Міщенко, глибоко порядна людина, сприйняв її сина як рідного.
Жити б та й жити. Син — моряк далекого плавання, чоловік — на відповідальній, авторитетній посаді, цікаве, повноцінне життя. Ніхто й подумати не міг, яким-то буде його фінал. Знову овдовіла Ждана Іванівна, а півтора року тому поховала й єдиного сина. Обох — після тяжкої хвороби, попри всі її надстарання поставити їх на ноги. Втрати остаточно підкосили і її здоров’я…
Запалімо пам’яті свічки!
25 листопада Україна вшановуватиме пам’ять жертв Голодомору 1932—1933 років.
Цього дня в Одесі представники громадських, політичних і релігійних організацій — незалежно від їхніх політичних поглядів — проведуть уже традиційні спільні масові заходи.
Так, о 14.00 розпочнеться жалобна церемонія біля пам’ятника жертв голодоморів, що на перехресті Лідерсівського бульвару, вулиць Базарної та Леонтовича (колишня Бєлінського).
О 14.30 — покладання композицій з колосків та квітів (там же).
О 15.40 — збір громадськості на Соборній площі.
О 16.00 — загальнонаціональна хвилина мовчання, акція «Запали свічку пам’яті», панахида та мітинг-реквієм (Соборна площа).
Життя, віддане людям
У столітній історії «Чорноморки» багато яскравих, неповторних і незабутніх журналістських імен. Одне з них — Катерина Савчук.
Скажемо чесно: «Чорноморська комуна» 1970 — 1980 років мало чим відрізнялася від тодішніх видань. Ті ж «схвалюємо» і «підтримуємо», «виконаємо» і «перевиконаємо», «доженемо» і «переженемо». Таким був час, такими були ми. І все ж було й те, що виокремлювало газету з-по-між інших, давало їй право користуватися повагою і в читачів, і в колег по цеху, що, зрештою, вкоренилося в самій її назві, довірливій, доброзичливій, у чомусь навіть родинній, — «Чорноморка». Бо якщо зняти оте примусово-обов’язкове ідеологічне нашарування, то «Чорноморка» завжди була газетою про людей і для людей. І тисячі листів — найкраще цьому підтвердження.
Алея на березі Бугу
Жовтень — місяць жалоби для одеських євреїв. У далекому 1941-у саме в цьому місяці німецько-румунські окупанти розпочали масове знищення представників єврейського народу. Найбільші концтабори були створені у Доманівці та Богданівці. Дорога смерті починалася з Прохорівського скверу в Одесі. Жертв Голокосту разом із єврейським народом згадує у ці дні вся Україна.
Живописні краєвиди Південного Бугу. В роки окупації німецько-румунськими загарбниками на одному з його берегів обірвалося життя тисяч євреїв. Старих, жінок, дітей… Їх знищували лише за національною ознакою.
Пам’ять загиблих в останні дні жовтня вшановували одесити й жителі Миколаївської області, серед яких було й чимало євреїв, що врятувалися з різних таборів смерті. Мітинг провели на місці колишнього концтабору «Богданівка», де за роки окупації було знищено 54600 людей. Зараз там про страшну трагедію нагадує лише меморіальний камінь. «Цей символ ми встановили 20 років тому в пам’ять про тих євреїв, які були знищені на цій території», — сказав Роман Шварцман, голова Одеської регіональної Асоціації євреїв — колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів.
Любив Театр. Любив...
29 жовтня вранці раптова смерть забрала життя у прекрасної людини, талановитого митця, народного артиста України Ігоря Миколайовича РАВИЦЬКОГО.
4 листопада йому сповнився б 71 рік, понад п’ятдесят з яких він віддав служінню Театру.
Упродовж трьох десятиліть Ігор Равицький очолював колектив Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені В. Василька. Всі високохудожні мистецькі здобутки васильківців цього періоду пов’язані з його ім’ям. Він зумів створити потужний колектив митців, з яким вирішував найскладніші творчі завдання.
Романтик у мистецтві. Пристрасний, активний, з громадянською позицією. На сцені Театру імені В. Василька він поставив понад 30 вистав, різних за жанрами, за творами класиків і сучасних авторів. Нині вони складають наш золотий фонд. Величезний успіх мали і вистави Ігоря Равицького, поставлені в інших театрах України та за кордоном — у Канаді, Румунії… А ще він був ініціатором численних мистецьких та культурно-просвітницьких акцій, працював з молоддю, охоче ділився досвідом…
Твій мужній син, Одесо
17 жовтня у зоні АТО загинув одесит Микола Руденко, 1984 року народження. Він був старшим солдатом, командиром БРДМ-2, командиром 1-го відділення розвідувального взводу 10-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади.
Життя воїна обірвалося миттєво, внаслідок підриву на фугасі, під час виконання бойового завдання на приморському напрямку Донецької області.
Зі своїм батальйоном Микола Руденко (позивний — «Рудік») брав участь у бойових діях із 27 травня 2017 року. Військовослужбовці згадують бойового командира як рішучого воїна, вірного товариша та надійного друга, який навіть у критичних ситуаціях з посмішкою на вустах приймав справжні чоловічі рішення. Один з бойових побратимів так охарактеризував його: «Людина-кремінь, з м’яким та щирим серцем, він завжди був у гармонії зі світом». Інші пригадують, що Микола обожнював свого дідуся й часто ставив його за приклад солдатам, через що ті шанобливо називали свого командира «Дєдушка Рудік»…
Незгасимий біль утрат
Учора в Лиманському районі був день жалоби, оголошений на вшанування пам’яті уродженця Красносілки Сергія Клемешева, який поліг у зоні АТО в перший день жовтня.
Менш ніж за місяць Одещина втратила чотирьох синів-захисників.
Сергій Клемешев народився в багатодітній родині. Зі шкільних літ був активним, небайдужим, сумлінним, відповідальним та чуйним.
До лав Збройних Сил України його мобілізували у 2014 році. Перебував, як це вказується в офіційних документах, «у зоні проведення АТО». Цьогоріч у лютому зголосився продовжити службу добровольцем.
1 жовтня 24-річний сержант 28-ї окремої механізованої бригади Сергій Клемешев поліг, виконуючи бойове завдання, у селі Богданівка, що під Волновахою на Донеччині. Овдовіла, не дочекавшись з передової свого коханого, свого захисника й опору, молода дружина.
Обірвана гілка роду
І знову чорна звістка прилетіла на Одещину зі сходу країни — 10 вересня внаслідок мінометного обстрілу позицій захисників України загинув житель Сарати Максим Кривиденко.
На вшанування пам’яті героя-земляка розпорядженням Саратської райдержадміністрації 11 та 12 вересня в районі були оголошені днями жалоби.
Ще сидячи за учнівською партою, повідомила прес-служба обласної ради, Максим мріяв стати захисником Вітчизни. Любив історію України, особливо її військову складову. У 2012 році, одразу після закінчення школи, пішов на строкову службу до лав Збройних сил. Іспити складав екстерном — щоб встигнути на весняний призов.
Демобілізувавшись, не встиг насолодитися спокійною домашньою гостиною — почався Євромайдан і його активна громадянська позиція не дозволила стати осторонь. Був активним учасником Революції Гідності. Щоб запобігти проведенню сумнозвісного «референдуму» в Криму, разом з однодумцями-патріотами вирушив на півострів, на підтримку співвітчизників, над якими вже хижо ширяла двоголова потвора. Потрапив у лабети ФСБ. Уже тоді вперше випробував на собі потугу російської каральної машини. Але не зламався й ідеалів не зрадив. У квітні 2014-го у перших лавах добровольців пішов виконувати свій військовий обов’язок.
Алея капрала Коновала
Цими днями у Франції офіційно відкрили Алею імені Пилипа Коновала — канадця українського походження, героя Першої світової війни, єдиного українця-кавалера Хреста Вікторії, найвищої та найпочеснішої нагороди за мужність перед лицем ворога, якою можуть бути нагороджені військовики з країн, підлеглих британській короні.
22 серпня у Ленсі, поблизу Парижа, відкрили Меморіал пам’яті битви за висоту 70. В урочистостях взяли участь високопосадовці урядів Франції та Канади, громадськість. Кошти для відкриття алеї зібрала українська громада Канади.
«Українці, що проживають за межами Батьківщини, надзвичайно шанують національних героїв. Це особливо важливо, бо саме цього року відзначаємо століття Визвольних змагань, а наша боротьба за Українську державу й право Україн-ської нації на існування триває на Донбасі та на міжнародній арені. Ми, свідомі українці, повинні шанувати наших героїв в Україні і в кожному куточку світу. Пам’ятаймо всіх тих, хто поклав життя на вівтар Батьківщини: і героїв АТО, і їхніх легендарних попередників», — зазначив Ігор Козак, віце-президент Ліги українців Канади, офіцер запасу збройних сил цієї країни.
Прощавайте, Мироновичу...
Одне свято (100-річчя газети) і три втрати. Таким видався для нас, «чорноморців», тиждень, що минув. Остання втрата — найболючіша, бо Василь Миронович ЛАВРЕНЮК, з яким назавжди попрощалися у вівторок, був одним із нас майже 36 років. І не просто колегою-співробітником у редакції, а справжнім другом, мудрим порадником, дотепним співрозмовником, зразковим акуратистом, відповідальною, надійною людиною, на яку можна було покластися в будь-якій ситуації.
Життя Василя Мироновича видалося яскравим, насиченим, але були на його шляху й справжні виклики-випробування, підготовлені долею, — він зазнав болючих, важких утрат.
Первісток у молодій родині Антоніни і Мирона Лавренюків з’явився на світ у святкову різдвяну пору — 10 січня 1935 року. За два роки у Василька з’явилася сестричка Клавдія, а ще за три — братик Сашко. Здавалося б, жити щасливій родині, ростити дітей, радіти подарованій Всевишнім долею. Але тоді, у 1940-у, на їхній поріг прийшла страшна біда — трагічно загинули батько, дідусь і бабуся. Овдовівши у 22 роки, мати залишилася сама із трьома малолітніми дітьми на руках. Старшенького Василя, щоб мати змогла підняти менших, забрала на виховання тітка по батьковій лінії. Так із рідної Макіївки проліг його шлях на Вінниччину, а невдовзі іще далі — на Станіславщину (нині Івано-Франківщину), куди забрав хлопчину його хресний батько, про якого на все життя зберіг Василь Миронович якнайсвітліші спогади. Втім, те дитяче щастя було недовгим: хресний загинув. Довелося повертатися на Донеччину і не по роках дорослішати.
Закінчивши семирічку, вступив до Донецького аграрного технікуму. Вочевидь, сільське господарство втратило хорошого спеціаліста-агронома, бо набуті в технікумі знання все життя вміло застосовував, вирощуючи виноград, садовину-городину і даючи сусідам по дачній ділянці завжди слушні поради, зате журналістика отримала допитливого, небайдужого, залюбленого в слово фахівця. Отож із 1956 року пов’язав свою долю з пресою. Аби бути професіоналом обраної справи, у 1965-у закінчив факультет журналістики Ростовського держуніверситету. Робітнича багатотиражка, районна та обласні газети, кореспондент ТАРС-РАТАУ — такими були щаб-лі професійного зростання. Донеччина, Чернігівщина, Рівненщина, Волинь і, нарешті, Одещина — цими краями пролягли життєві шляхи.
Пам’ять
Провід Одеської обласної організації політичної партії Народний рух України висловлює щирі співчуття голові контрольно-ревізійної комісії П.М. Агромакову облорганіації НРУ в зв’язку з непоправною втратою — смертю дружини Катерини Іванівни, справжньої україн-ської патріотки, ветерана Народного руху України, захисника українського слова на Одещині.
Пам’ять про неї назавжди залишиться у наших серцях.
Слова, які звучали заповітом

31 травня на 85-у році помер предстоятель Української греко-католицької церкви кардинал Любомир Гузар. Це втрата не лише для вірян УГКЦ. Його смерть — втрата для кожного українця.
Блаженніший Любомир — один із творців відродженої Української греко-католицької церкви, кожен крок якого був прикладом молитви та терпіння, чесності та пастирської скромності.
Мені поталанило бути на реколекціях УГКЦ (реколекції — це як духовні навчання, щось як семінари), тільки-но Любомир Гузар повернувся в Україну з Італії. У мене протягом навчання у Львові було багато друзів греко-католиків і я встигла побачити красу Греко-католицької церкви. Але, потрапивши на науки Любомира Гузара, я відчула її силу. Вірність трьом монашим обітам — вбогості, послуху та чистоти — дарує тому, хто їх складав, надзвичайну внутрішню силу та магнетизм. Його голосу дослухалися праві та ліві, президенти та прем’єри, продавчині та академіки. Я добре пам’ятаю все, що казав владика Гузар тоді, 1994 року. («Вділіть молитві хоча б годину в день». «Пропонують купити крадене? Дешевше. Не знаю, чи доречні прямі поради. А ви самі як думаєте?»).
Було багато всього, але прості речі від праведної людини завжди звучать як благовіствування. Кожен крок його пастирської біографії, з одного боку, історія вигнаних з дому українців, які повернулися, як тільки змогли, щоб її будувати, і низка дуже простих побутових прикладів («якщо ви запитуєте, то я продав подаровану машину і купив скромнішу»), яким треба бути, щоб тебе слухали навіть, якщо ти говориш майже мовчки.
Режим упав, та жертв не повернути...
У третю неділю травня в Україні вшановують жертв політичних репресій часів комуно-більшовицького режиму. Цьогоріч, нагадаю, маємо сумний ювілей — 80-ліття від початку терору 1937—1938 років.
У суботу, 20 травня, на Західному цвинтарі відбулося відкриття меморіальної дошки жертвам комуністичного терору. В жалобній церемонії взяли участь представники облради та облдержадміністрації, духовенства, громадськості.
Вдруге уярмлені на рідній землі
Саме 18 травня 1944 року розпочалася операція з депортації кримських татар з рідної землі. Цій трагедії кримськотатарського народу передувала операція радянських військ з вигнання нацистських окупантів з території Кримського півострова. Вона почалася 8 квітня 1944-го і завершилася в ніч на 13 травня.
Ще до завершення боїв, наголошує Український інститут національної пам’яті, 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі Сталіну повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». У цьому листі й була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.
Буквально наступного дня, 11 травня 1944-го з’явилася цілком таємна постанова Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення — начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, — які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, абсолютна ж більшість колабораціоністів загинула у боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.
«Писати, як живеш, а жити, як пишеш»
30 квітня на 82-у році життя після важкої і тривалої хвороби помер легендарний український поет Борис Ілліч Олійник (1935—2017).
Народився у селі Зачепилівка раніше Харківської, нині — Полтавської області. Ще в шкільні роки почав друкуватися у пресі. Вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка і, закінчивши його, в 1958-у почав професійну діяльність у республіканській газеті «Молодь України». Далі були журнали «Ранок» і «Дніпро», видавництво «Дніпро», журнал «Вітчизна».
Був секретарем та головою Спілки письменників України, головою Комітету з Державних премій України імені Т.Г. Шевченка.
Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьми»).
Борис Олійник, по суті, зупинив будівництво промвузла в Каневі, що загрожувало усипальниці Т.Г. Шевченка. Ще у Верховній Раді УРСР виступив проти зведення мосту через Хортицю, й урядовці у підсумку відклали реалізацію свого наміру. Був серед тих, хто через виступи у пресі заблокував бу-дівництво АЕС в Криму і під Чигирином, а також каналу Дунай—Дніпро, який міг стати справжньою стічною канавою Європи.
У травні-червні 1986-го вів репортажі на центральному телебаченні СРСР та України з Чорнобильської зони. Того ж року виступив зі статтею «Випробування Чорнобилем» в «Литературной газете», де викрив злочинну діяльність тимчасовців.
Геройських душ пресвітла суть
Утаємничуване страшне лихо, замовчувана владою незнана доти техногенна катастрофа, яка сталася у квітні 1986-го в Чорнобилі, під самим серцем України, людські трагедії й драми, що розігралися на наших історичних теренах і загрожували втягнути в цей жахітливий колообіг та обпекти своїм палючим подихом і сусідні держави, були не лише почуті, а й побачені: європейський люд з глибоким співчуттям сприймав наше горе і дякував десяткам тисяч наших співвітчизників за мужність і самовідданість, котрі ціною великих жертв не дали тій біді розростися до глобальної, стати нестриноженим чудовиськом над частиною земної цивілізації.
Тривожно тоді забилося, защеміло й моє серце — суголосно з тисячами й тисячами таких, як моє. Пульсувало воно і сумом, і вдячністю, і надією на Світанок, що мав обов’язково настати. Отож почуйте ті імпульси.
Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ
«Понад все вони любили свій коханий край»
Мало яка подія в історії України є настільки ж значущою, символічною, як бій під Крутами. Ця звитяга посідає чільне місце в національній пам’яті і є прикладом відчайдушного спротиву загарбникам, вияву найвищого патріотизму для всіх майбутніх поколінь.
Це сталося 99 років тому. Ще зовсім юні хлопці ціною власного життя виборювали для України можливість постати самостійною державою. 29 січня 1918 року на залізничній станції поблизу селища Крути, що за 130 кілометрів на північний-схід від Києва, розпочався бій між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300 київськими студентами, які захищали підступи до Києва. 270 із них були курсантами першого року навчання 1-ї Української військової школи, 30 — студенти і гімназисти Студентської сотні. Якраз останні і потрапили у полон.
«Більшовики, розлючені спротивом Києва (всі великі міста на той час уже були захоплені практично без втрат), всю свою лють спрямували на цих юнаків — розстріляли їх біля потяга розривними кулями. Пізніше їхні тіла навіть не можна було впізнати. Одного із загиблих мати впізнала по монограмі на вишитій сорочці. Там їх і поховали. Попри жахливу смерть свій обов’язок молоді захисники виконали — виграли час для Центральної Ради, давши їй можливість евакуюватися. Муравйов прорвався у Київ і захопив його. В перші дні він розстріляв там стільки людей, що потім історики казали: якби ті тисячі стали на захист Києва, а не відсиджувалися десь, — він ніколи б Києва не взяв», — зазначив під час вшанування пам’яті героїв Тарас Гончарук, доктор історичних наук, професор ОНУ ім. І.І. Мечникова.
Сьогодні полеглих хлопців порівнюють із 300 спартанцями. «У пам’яті кількох народів зберігається історія про 300 героїв, що загинули, захищаючи свою землю від нападників. У давніх греків це були 300 спартанців при Фермопілах, у грузинів — 300 арагвійців на підступах до Тбілісі, а в українців — 300 козаків під Берестечком та 300 юнаків під Крутами», — пояснив походження такого порівняння Тарас Гончарук.
Одесити на честь українських спартанців провели мітинг-реквієм «Згадаймо юність, що палала в Крутах». У ньому взяли участь в.о. першого заступника голови ОДА Марина Зінченко, перший заступник міського голови Одеси Анатолій Орловський, однолітки тодішніх звитяжців, майбутні захисники Вітчизни, а нині - вихованці Військово-морського ліцею. Подвиг героїв вшанували хвилиною мовчання, патріотичними віршами і піснями у виконанні студентського хору. Захід пройшов на вулиці Пастера, біля будинку, в якому свого часу мешкали державні діячі того періоду Іван та Юрій Липи, а також Іван Луценко, і на якому їм встановлені меморіальні таблиці.
Героям слава!
У середу Одеса провела в останній путь іще одного Героя-захисника — Валерія Войцеховського.
Коли в Україні розпочалася Революція Гідності, Валерій працював в одній із російських знімальних кіногруп. Він покинув усе і повернувся на захист цілісності та суверенітету України. Був бійцем 30-ї механізованої бригади. У зоні АТО отримав важкі поранення, тривалий час лікувався у військовому шпиталі.
Побратими з «Ради громадської безпеки» на своїй сторінці у «Фейсбуці» написали:
«Це велика втрата для кожного з нас. Валерій був надзвичайно доброю та позитивною людиною. У нього було багато планів на майбутнє, але його життя несподівано обірвалося.
Прапор України, який розписували друзі та побратими Валерія, він давно хотів подарувати волонтерам «Ради громадської безпеки», але не встиг. Сьогодні родичі загиблого передали цей прапор зі словами, що віддають його за призначенням.
Співчуваємо родині загиблого. Нехай земля йому буде пухом…
Ціна свободи нашої країни — це тисячі життів. Слава Героям! Наші Герої не вмирають. Вони житимуть доти, поки ми про них пам’ятатимемо. Вічна та світла пам’ять!»
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
050-55-44-203, 050-55-44-206