Матеріали з рубрикою «Пам’ять»
Усвідомлення минувшини і наступність поколінь
22 листопада — День пам’яті жертв голодоморів
19 листопада в Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького відбувся захід, приурочений до 81-ї річниці Голодомору 1932—1933 років в Україні. У ньому взяли участь музейні працівники, викладачі і студенти ОНУ ім. І.І. Мечникова, бібліотекарі. Серед слухачів — вчителі та учні ЗОШ № 105. Центральне місце зайняла презентація книжки «Відгомін лихоліття» (О., 2014) — спогади очевидців голодоморів 1932—1933 та 1946—1947 років, записані студентами історичного факультету ОНУ.
Один з незмінних учасників подібних заходів Юрій Слюсар, заступник директора з наукової роботи Одеського історико-краєзнавчого музею, розповів присутнім про експозицію «Запали свічку», яка сформована співробітниками закладу на основі матеріалів про Голодомор 1932—1933 років на Одещині. Це, за його висловом, своєрідний «образ цього гіркого часу».
Повернення
25 років тому, 19 листопада 1989-го, українська земля прийняла Олексу Тихого, Юрія Литвина і Василя Стуса
А проте:
ми ще повернемось
бодай —
ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені,
але: безсмертні.
В. Стус.
Влітку 1989 року в середовищі недавно звільнених політв’язнів та родин загиблих у неволі правозахисників Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса виникла думка перевезти їхні тлінні рештки на батьківщину, до Києва, щоб належно поховати. Ми передбачали, що це перепоховання стане знаковою подією, як свого часу перепоховання Тараса Шевченка в Каневі 22 травня 1861 року чи похорон Лесі Українки 1913-го (її привезли з Грузії). Але що це стане такою грандіозною подією, ми й подумати не могли. Тоді багато хто відчув себе громадянином України і навернувся до національного життя. Цей похорон став значним щаблем, що наблизив здобуття Незалежности. Якщо ми що-небудь доброго зробили у своєму житті — то це оцю справу. Це була тяжка фізично і психологічно робота.
Епоха митрополита Володимира
Суботнього ранку, 5 липня, після тяжкої тривалої хвороби на 79-у році життя відійшов до Господа предстоятель УПЦ (МП) митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан).
«Разом з митрополитом Володимиром йде ціла епоха, яка тривала 22 роки протягом його правління. Це саме той владика, який ледь не став патріархом Московським, хоча мав на те декілька шансів. Однак він відмовився від такої можливості, заявивши, що хоче померти 121-м митрополитом Київським, а не 16-м Московським. Народжений українцем у селі Марківка Хмельницької області, у родині, яка постраждала від геноциду 1932—1933 років, він крізь усе своє життя проніс любов до Батьківщини, що позначилось і на його служінні», — зазначається у публікації релігійно-інформаційної служби України.
Спомин про Леоніда Міщенка
У редакції газети «Чорноморська комуна» та її правонаступниці — «Чорноморські новини» було багато редакторів, які вписали яскраві сторінки в історію української журна-лістики.
Творча доля одного з них — Леоніда Міщенка — пов’язана із найвизначнішим періодом — становленням незалежності нашої держави, її розбудовою і відродженням духовних, культурних та мовних цінностей. За його очільництва колектив «Чорноморки» став надійною ланкою цієї грандіозної роботи, активним осередком розвитку справжньої демократії. Він і досі йде цим курсом, незважаючи на випади минулої влади проти українства і підтримку проросійських газет в Україні, у тому числі на її південних теренах. У державі є народ, є виборна влада, але досі ще нема тієї України, за яку покладено стільки лицарських голів, за яку й сьогодні триває збройна боротьба на Сході України.
Високого таланту особистість
Одеська обласна організація НСХУ з глибоким сумом сповіщає, що 16 червня наш світ покинув відомий живописець, один із найвитонченіших колористів одеської школи живопису Василь Васильович УГЛЯР.
Його особлива поетична нота в одеському мистецькому просторі виразно звучить у величезній серії полотен, присвяченій темі «Одеського Великого Фонтану», як декларував Василь — свого роду запо-відної землі в центрі Одеси.
Знов під загрозою терору
У сімдесяті роковини депортації кримськотатарського народу нинішні послідовники антилюдської сталін-ської політики заборонили проводити в окупованому Криму жалобні мітинги і всіляко перешкоджали тим десяткам тисяч людей, які, попри заборону, все ж ушанували пам’ять жертв депортації.
Минулої неділі кримські татари змогли зібратися тільки на околиці Сімферополя, бо центр міста, де вони традиційно щороку проводили мітинг-реквієм, був заблокований сотнями бійців ОМОНу, запруджений автозаками. Але й там, на околиці, окупанти Криму не дали корінному народові півострова вшанувати пам’ять предків – над учасниками мітингу кружляли військові вертольоти, заглушуючи промовців і, мабуть, намагаючись залякати непокірних. Але не злякали. Учасники мітингу ухвалили резолюцію, в якій вимагають змінити статус півострова на національно-територіальну автономію, а Курултай і Меджліс визнати представницькими органами корінного народу. Окрім того у резолюції міститься вимога негайно припинити щодо кримських татар утиски та репресії.
Пам’яті Альбіна ГАВДЗИНСЬКОГО
12 травня на 91-му році життя пiшов вiд нас відомий одеський живописець, народний художник України Альбін Гавдзинський.
Альбін Станіславович народився 4 липня 1923 року в селі Бобрик Любашівського району. У 1938-му за роботи «Шевченко в групі кріпаків» і «Ґанок» став лауреатом конкурсу журналу «Юний художник». У 1950 році з відзнакою закінчив Одеське художнє училище і як кращий випускник був рекомендований в Ризьку академію мистецтв, та обрав не подальше навчання, а вирушив на будівництво Каховської ГЕС.
Пам’яті Бориса Литвака
Україна, й Одещина передусім, зазнала непоправної втрати — на 85-у році життя відійшов у засвіти педагог, благодійник, засновник фонду «Майбутнє», Людина великої і світлої душі, почесний громадянин Одеси та Одеської області, Герой України Борис ЛИТВАК.
Осиротів «Будинок з ангелом», створений Борисом Давидовичем у пам’ять про дочку, яка рано пішла з життя через важку хворобу. Саме тут, на Пушкінській, 51, щодня приймали на безкоштовне обстеження й лікування, давали надію сотням діток, народженим з вадами опорно-рухового апарату...
Легендарний Султан
Коли на світанку 22 червня 1941 року «юнкерси» вже бомбували наші міста, командування 4-го винищувального полку Одеського військового округу вирішило, що це чергова провокація фашистів. І послало ланку своїх «чайок» на розвідку. Те, що побачив з повітря один з розвідників — молодший лейтенант Амет-Хан Султан — на кордоні, розвіяло будь-які сумніви щодо намірів ворога. Особливо, коли, повернувшись із завдання, застав на аеродромі лише купу металобрухту від літаків друзів-однополчан. Так несподівано для молодого льотчика розпочалися фронтові будні.
Перші півроку Амет-Хан літав лише на розвідку. Здійснив 130 таких вильотів. Був нагороджений за це орденом Червоного Прапора. Але збити «фріца» так і не вдалося: розвідники в бій не вступають. Його час настав, коли полк одержав сучасні, з потужним озброєнням англійські винищувачі «Харі-кейн».
Перша депортація
Серед злочинів, які вчинила Російська імперія щодо сусідніх народів, хочу нагадати ще один. Тим більше, що він боляче зачепив і мою родину. Про нього прихильники й організатори «русского міра» на теренах нашої держави, либонь, не знають чи вигідно для себе забули. До речі, через рік мине століття від початку першої страшної масової депортації. Її зазнали українці, латиші, литовці, естонці в 1915-у. Увесь трагізм цієї події збігся з Першою світової війною, а далі — з більшовицьким переворотом і громадянською війною на території царської Росії і Радянського Союзу.
Російська імперія невдало воювала в Першій світовій. Влітку 1915 року німці добре натискали на росіян. Вони захопили майже всю територію Польщі і значну частину Прибалтики. При відступі російські війська відправили українців східної Польщі, а це приблизно півмільйона осіб, у товарняках разом з худобою в глибину Росії. Поряд з українцями проживали в Польщі й інші народи, та їх не чіпали. Чому така «любов» до українців? Бо вони працьовиті, хазяйновиті, тож справно наймитуватимуть.
Небесна сотня
Вони поклали життя за кожного з нас
Список загиблих Героїв України
Цей список загиблих учасників акцій протесту в Україні у грудні 2013 — лютому 2014 року, які публічно названі «Небесною сотнею», складений на основі даних, зібраних «Євромайданом SOS», МОЗ, МВС, медиками Майдану, журналістами «Радіо Свобода» та інших ЗМІ. Список, на жаль, не є повним, бо ще не всіх полеглих ідентифіковано, не всі тіла (чи їх рештки) знайдено...
Загиблі під час подій на Грушевського
Вербицький Юрій, 50 років, науковий співробітник відділу сей-смічності Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України, активіст Євромайдану зі Львова. Його викрали 21 січня разом з активістом Ігорем Луценком з Олександрівської лікарні в Києві. Наступного дня тіло Юрія Вербицького, понівечене внаслідок жахливих катувань, зі зв’язаними скотчем руками, виявили у лісі під Києвом. У МВС заявили, що Юрій Вербицький помер «від переохолодження, а тілесні ушкодження, які він отримав, не пов’язані зі смертю».
Світи ясні
15 січня цього року, між святами Різдва й Водохреща (якраз, коли, за віруваннями, розкрилися Небеса), зупинилося серце видатної української майстрині народного живопису Анастасії Рак.
Незримою зигзицею полинула її душа до теплих барвистих виріїв, омріяних в її піднесено поетичних картинах на склі, пов’язаних із рідною Полтавщиною. У цих картинах відобразилося споконвічне прагнення українського народу до гармонійного буття. Саме оці омріяні вирії віддзеркалилися в характерному теплому полтавському колориті її творів, в яких оселилися Янголи й запанували дивосвіти.
Не забули, не пробачимо...
Минулої суботи, у День пам’яті жертв голодоморів, в Одесі відбулася мовчазна хода центральними вулицями міста.
Поклавши квіти до Пам’ятного знака жертвам Голодомору 1932—1933 років на Лідерсовському бульварі, одесити рушили центральними вулицями міста. В руках учасники ходи несли банер чорного кольору з написом «Не забули, не пробачимо…» та плакати «Москва, покайся!». Завершилася хода на Соборній площі акцією «Запали свічку пам’яті» та мітингом-реквіємом за невинними жертвами московсько-більшовицького режиму.
«Народ мій є! Народ мій завжди буде!»
У серпні президент Віктор Янукович підписав указ «Про заходи у зв’язку з 80-ми роковинами Голодомору 1932—1933 років в Україні». Особливість цьогорічного вшанування цієї скорбної дати полягає в тому, щоб про неї почули як на загальнодержавному, так і на міжнародному рівнях.
Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору очолюють співкоординатори Іван Васюник та Ігор Юхновський. Вони вважають: головна мета заходів — нагадати про Голодомор кожному українцеві та всьому світу. Член цього комітету, відомий публіцист і філософ Євген Сверстюк констатує: «80-річчя Голодомору — це ще одна підстава привернути увагу світової громадськості до величезної трагедії. Нинішнього року акція «Запали свічу» відбуватиметься паралельно у багатьох країнах. Лейтмотивом відзначення сумної дати стануть слова Василя Симоненка «Народ мій є! Народ мій завжди буде!».
Поле майора Миколи Козлова
Того весняного дня 1986 року балтяни навіть не могли подумати, що їхні життя і здоров’я залежатимуть від 29-річного пілота, який здійснював робочий політ над містом.
По обіді 17 квітня 1986-го, коли люди поверталися з роботи, на околиці Балти прогримів вибух. За мить у небі над містом з’явилися й почали кружляти військові вертольоти. Лише через якийсь час городяни дізналися, що ціною власного життя льотчик Микола Козлов врятував Балту від техногенної катастрофи.
У світлий спомин перейшов
Нині мало би виповнитися 75 літ Олександру Чернецькому, який був відомим журналістом, добрим другом нашої «Чорноморки». Але цей ювілей уже без ювіляра. Бо майже десять років минуло відтоді, як Олександра Сергійовича не стало. Мабуть, якось передчуваючи свою несподівану кончину, він в одному із своїх останніх віршів написав оцей рядок — «...у світлий спомин перейду». Так, він залишив про себе такий спомин — світлий і теплий.
Із зовсім ще юних років Олександр Чернецький почав відточувати своє журналістське перо в районній та обласній молодіжній газеті, далі працював головним редактором обласного радіо й телебачення у Кіровограді, був власним кореспондентом найголовнішого у ті часи українського друкованого органу — газети «Радянська Україна» (згодом — «Демократична Україна») в Луцьку і в Полтаві. А двадцять останніх років своєї журналістської діяльності у цій же якості віддав Одесі.
Володимир Ілліч НЕВМИТИЙ
Із сумної новини розпочався 3 вересня робочий день Одеського обласного державного радіо. Вранці, у віці 59 років, після тяжкої хвороби, пішов із життя заступник генерального директора ОДТРК з питань радіомовлення, багаторічний власний кореспондент Українського радіо, член Національної спілки журналістів та Національної спілки письменників України Володимир Ілліч Невмитий. Колектив державної телерадіокомпанії, радіослухачі Одещини та України, інтелігенція нашого регіону зазнали тяжкої втрати.
Володимир Невмитий народився 27 серпня 1954 року в селі Тарасівці Звенигородського району Черкаської області у сім’ї сільського вчителя. У 1976-у закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Працював кореспондентом, відповідальним секретарем багатотиражної газети «Іллічівський судноремонтник», кореспондентом газети «Земля і люди». Співпрацював з журналами «Україна», «Президент», тижневиками «Президентський вісник», «Влада і політика».
У штаті Одеського обласного державного радіо, починаючи з травня 1982 року, Володимир Ілліч пройшов шлях від редактора економічних і морських програм до керівника. Весь свій досвід, письменницький та журналістський талант він упродовж шести з половиною років реалізовував в одеському радіоефірі як директор радіо. З червня 1995-го й до останнього часу — власний кореспондент Національної радіокомпанії України в Одеській області. Передачі Володимира Невмитого звучали на Українському радіо, в ефірі Москви, Мінська, Кишинева, Таллінна, Баку, Владивостока, Варни, Браїли...
Василь Петрович ЩЕТНИКОВ
28 липня смерть забрала історика Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, багаторічного професора кафедри історії України Василя Петровича Щетникова. Забрала передчасно — на 59-у році життя.
Долю викладача для Василя Петровича визначила навіть дата народження. Він народився у День знань — 1 вересня 1954 року у місті Зиряновську Східноказахстанської області Казахстану. 1982-го закінчив історичний факультет тоді ще Одеського державного університету й відтоді працював у ньому: асистентом кафедри історії СРСР, старшим викладачем та доцентом цієї ж кафедри, а у 1990—1992 роках — заступником декана факультету. Захистив кандидатську дисертацію.
Лише той учитель, хто живе так, як навчає
В одному з березневих номерів газети «Чорноморські новини» було надруковано статтю Володимира Кудлача «Місія — бути опорою» — про світлу людину, відданого сина України, одного з кращих представників української громади міста Южного Костянтина Володимировича Кашперука.
А останнього березневого дня, лагідного теплого вечора, у міському палаці культури «Дружба» вдячні южненці за сприяння керівництва Припортового заводу вшановували пам’ять про свого славного земляка. Йому мало б сповнитися 80 років. Напередодні за поданням освітян та громадських організацій Южного міськрада посмертно присвоїла Костянтинові Кашперуку звання «Почесний громадянин міста». Цим увічнено його ім’я в історії Южного та й країни.
Ой Морозе, Морозенку, славний наш гетьмане...
30 січня після тривалої хвороби перестало битися серце поета Валентина Мороза. Не дожив одного дня до свого 75-річчя, не дочекався своєї нової збірки поезій...
Обласна організація Національної спілки письменників України, колеги та друзі сумують і висловлюють щире співчуття його родині.
Слова підтримки і співчуття рідним покійного висловлюють друзі-художники, колектив «Чорноморських новин».
Валентин Леонідович Мороз, видатний поет-філософ, лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, ім. Едуарда Багрицького, ім. Костянтина Паустовського тощо, керівник літературних студій, автор не одного десятка книжок і, нарешті, Поет від Бога, 31 січня мав відзначити свій ювілей — три чверті віку. Сумно, боляче, але напередодні цієї дати його серце перестало битися. Вітальним словам не судилося бути виголошеними. Зовсім іншого відтінку набув уже і цей спогад: із вітального, вже готового до друку, вмить зазвучав прощально, обрамлено у чорну рамку смутку. Втім, людина живе доти, поки живе про неї пам’ять. А в пам’яті колег-ровесників, багатьох, хто знав Валентина Леонідовича, назавжди збережуться такі-ось світлі спогади.
Пішла з життя Людина...
У час непоправної втрати, гіркої скорботи, коли переступає поріг земного життя людина, товариш, друг, колега, ми нерідко почуваємося ніби винними, нуртує в душі думка, що, можливо, не додали цій людині вчасно своєї уваги, підтримки, тепла. Виправдовуємо себе вічною зайнятістю, хронічно виснажливими клопотами, яким немає кінця-краю в нашому непростому бутті і ми перед ними безсилі. Либонь, багато з тих, хто проводжав у останню путь Вадима Олексійовича МАРТИНЮКА, перебирав на себе таку вину, прощаючись з колегою, другом.
Ще десять днів тому Вадим Олексійович зателефонував до редакції, цікавився, як виживає під владним тиском газета, що нового взагалі і в кожного з нас, поцінував газетні публікації. Голосом говорив жвавим, бадьорим, бо, як мовив, потихеньку виплутується з тривалої недуги, сподівався на зустріч у редакції. Хто ж знав, хто ж знав, що то була остання з ним наша розмова...
Наша пам’ять — наш порятунок
80-ті роковини Голодомору 1932 — 193
24 листопада, у день, коли українці згадують про жертви голодоморів, до скромного меморіалу в Одесі з квітами та молитвою прийшов кожен, у кому пульсує жива пам’ять про народні трагедії. Вони прийшли вклонитися тим, хто був приречений на голодну смерть лише за те, що українці не схотіли ставати рабами московсько-більшовицького окупаційного режиму.
Цьогоріч людей зібралося біля пам’ятного знаку менше, аніж попередніми роками. Що це? Симптоми втрати історичної пам’яті? Байдужість? Апатія? Саме такі риси культивуються в нашому суспільстві впродовж останнього часу. Якщо це так, то тенденція дуже тривожна — вкупі з ренесансними для комуністів результатами недавніх виборів до Верховної Ради. Бо саме комуністи були організаторами Голодомору та виконавцями цього вироку для українського селянства, властиво — для всього народу українського.
Запали свічу пам’яті!
24 листопада — День пам’яті жертв голодоморів
У суботу, 24 листопада, Одещина разом з усією Україною вшановуватиме пам’ять жертв голодоморів.
Уже за багаторічною традицією, Український клуб Одеси з десятьма партіями демократичного спрямування і козацькими організаціями нашого краю підтримають важливу для кожного свідомого українця подію, зорганізувавши скорботні заходи.
Так, о 14.00 небайдужі одесити зберуться біля Пам’ятного знака жертвам Голодомору 1932—1933 років в Україні (Лідерсовський бульвар, на розі вулиць Базарної та Бєлінського), покладуть квіти та колоски до його підніжжя.
Запали свічу пам’яті!
Наступної суботи, 24 листопада, Україна схилить голови у скорботі за жертвами голодоморів, які викосили генофонд нації, а вкупі з десятиліттями репресій — знищили її цвіт, підрубали корінь духу.
Скорботна дата вшановується в нашій державі з 1998 року і припадає на четверту суботу листопада.
Цього дня в Україні звучатиме молитва за невинно убієнні душі, а на підніжжях меморіалів пам’яті замерехтять свічки, плачучи воском на колоски та квіти.
Великий медик, великий грек
Як уже повідомляли «Чорноморськы новини», в Одесі пройшов тиждень, приурочений 130-річчю від дня народження та 50-річчю з часу смерті видатного лікаря Георгіоса Папаніколау, організований Одеською філією Грецького фонду культури за активного сприяння медичної спільноти області.
Георгіос Папаніколау широко відомий як автор методу діагностики раку шийки матки за мазком. Метод, названий ПАП-тестом або цитологією шийки матки, почали застосовувати у США в 1939 році, та офіційне визнання прийшло тільки в 1943-у. ПАП-тест і сьогодні залишається одним із простих, достовірних та ефективних методів ранньої діагностики раку. Він дозволив суттєво знизити захворюваність та смертність від раку шийки матки, зокрема у розвинених країнах, і залишається одним з обов’язкових регулярних досліджень для жінок, старших 40 років.
Самотня слива в гамі флюориту
Недавно пішов із життя український (російськомовний) талановитий одеський поет Ігор Іванович Павлов.
Він народився і був охрещений у старовинному козацькому селі Усатовому 13 січня 1931 року, в родині українця — начальника поштового відділення на території санаторію. Його мати (за сімейними переданнями) походила зі шляхетного остзейського роду прибалтських німців-лютеран фон Лемке. В її роду ще був відомий російський музикант чех
А. Й. Сіхра (1773, Вільнюс — 3(15)ХІІ, 1850, Петербург). 1938 року родина переїхала (на 4 роки) до району 16-ї ст. Великого Фонтану — за новим місцем роботи батька. (За часів румунської окупації голова родини займався виноторгівлею). Остаточно родина оселилася в Одесі за адресою: вул. Преображенська, 83, кв. 14 — навпроти «Привозу».
Пам’яті колеги
В Одесі не стало журналіста-професіонала. Пішла з життя перший заступник редактора газети «Вечерняя Одесса» Людмила Олександрівна Гіпфріх, яка всього кілька місяців тому відзначила 75-річний ювілей, у повному здоров’ї, радості, творчих планах. Та тяжка підступна хвороба жорстоко все обірвала. Так швидко і несподівано.
39 років, з часу заснування «Вечёрки» і до останніх днів життя, Людмила Олександрівна працювала першим заступником редактора газети. А до того — в газеті «Комсомольське плем’я», яка згодом набула назву «Комсомольська іскра», де починала з нижчих посад і дійшла службовими сходинками до посади відповідального секретаря. І скрізь трудилася самовіддано, творчо, щиро вболівала за честь газети, за журналістську принциповість.
Прощальні аплодисменти
22 липня на 71-у році життя відійшов у вічність Герой України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, а насамперед — улюблений актор мільйонів глядачів різних поколінь і національностей Богдан Сильвестрович СТУПКА.
На прощання з актором при-йшли тисячі людей. Щоб усі змогли віддати останню данину шани, церемонію прощання довелося продовжити на годину. За театральною традицією, в останню путь проводжали Богдана Ступку оплесками та вигуками «Браво!». Навіть Хрещатик, яким прямувала траурна процесія, завмер у русі, аплодуючи акторові.
Останній захисник
Байбузівка — одне з наймальовничіших сіл Савранщини. Через нього протікає гарна річка, від якої тягнеться безліч струмків — це дбайливі тутешні господарі зрошують свої городи. Будинки в Байбузівці ошатні. Біля кожного — ідеальний порядок. Поміж десятка крайніх осель ростуть величаві сосни. На галявинах квітне різнотрав’я — звіробій, шавлія, горицвіт, іван-чай та інше ароматне зілля тутешніх країв. Повітря таке — не надихаєшся. У кронах дерев стрибають білочки, виспівує різне птаство, з-поміж якого виділяється неперевершений голос маестро солов’я...
Серед цієї подарованої Богом краси Петро Федорович Рекочинський прожив усе життя. Його ноги не топтали тутешніх стежок лише трохи більше року — з березня 1944-го до літа 1945-го, коли відлунали радісні салюти Перемоги. Для всіх нас це свята дата. Можливо, Гітлер і мав технічні, наукові, дисциплінарні чи ще якісь переваги, але навряд чи в нього було стільки патріотів, здатних без зайвого слова стати на захист рідної землі, боротися за неї навіть ціною власного життя.
Життя, покладене на вівтар чесної журналістики
Недільного ранку, 13 травня, на мобільний телефон надійшло повідомлення: «Умер Лубченко». Шок! Ми ж тільки-но бачилися на журналістському з’їзді у Києві, й Ігор Федорович у звичному для нього жартівливому тоні представив мене новому голові НСЖУ Олегові Наливайку: «А це — опозиційний редактор найопозиційнішої одеської газети...» Не міг повірити такій sms… За хвильку сумну звістку підтвердив колега — редактор «Прес-кур’єра», голова ревізійної комісії спілки Йосип Бурчо. Для нього це теж був удар. Як, переконаний, і для всієї журналістської спільноти.
Ігор Федорович для всіх нас був моральним авторитетом, взірцем професійної відповідальності й гідності, людиною, перед якою не можна було злукавити. Бо сам він ніколи не лукавив, ніколи не торгував пером, завжди ставав на бік справедливості, на бік скривджених. За це не раз потерпав. Свого часу за ту справедливість партійно-чиновницькі бонзи звільняли його з редакторських посад: спочатку — в «Молоді України», потім — в «Освіті». Набувши досвіду захисту власного права на професію, Ігор Федорович був ініціатором створення Комітету захисту свободи слова і все своє подальше життя, до останнього подиху, присвятив відстоюванню прав журналістів, підтримці ЗМІ...
Прощаючись з Ігорем Федоровичем, від себе особисто, від всього колективу «Чорноморських новин», низько схиляю голову за приклад, який він показував нам усім, за велику підтримку, яку надавав нашій газеті, захищаючи її від нападок.
...Як і в ту мить, коли прочитав сумне повідомлення, як і під час прощання у Будинку вчителя, Володимирському соборі, на Байковому кладовищі, так і досі не можу повірити, що Ігоря Федоровича Лубченка нема поміж нас.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206