Матеріали з рубрикою «Пам’ять»

Лише за дві доби, 4—5 липня, на передовій загинуло п’ятеро захисників України, більше двох десятків отримали поранення.

Непоправної втрати зазнала й Одещина — у Широкиному (Донецька область) загинув уродженець села Осички Савранського району Василь Михайлович Гончарук.

Йому, 23-літньому, жити б і жити, кохати, ростити дітей, розбудовувати нашу державу. Але зайди з-за північно-східного кордону й озброєні до зубів, з-за того ж таки кордону, лугандонці принесли на українську землю війну. І він, гідний нащадок українського лицарства, став на захист своєї Вітчизни. Рік тому, 9 липня, Василь був призваний за мобілізацією. Проходив військову службу в десантно-штурмовому батальйоні морської піхоти. Вірний військовій присязі, загинув при виконанні бойового завдання.

Схиляємо голови перед пам’яттю Героя, вклоняємося батькам, які зростили його, і висловлюємо глибокі співчуття всім рідним та близьким.

23 червня Україна вшановувала пам’ять понад 20000 людей, розстріляних радянською владою у в’язницях Західної України

75 років тому, з початком радянсько-німецької війни 22 червня 1941 року, тюрми Західної України, окупованої внаслідок «золотого вересня 1939-го», були переповнені політичними в’язнями і стали гострою проблемою для радянської влади. Особливо — у прифронтовій зоні. І радянська влада «вирішила» цю проблему у характерний для неї спосіб.

Перші розстріли в’язнів, як наголошують в Українському інституті національної пам’яті, почалися у тюрмах Західної України вже 22 червня 1941 року. Наступного дня, 23 червня, у в’язниці Луцька відбулася одна з перших наймасовіших екзекуцій. Архівні документи свідчать, що станом на 10 червня там утримувалося 2117 ув’язнених: патріотично налаштована молодь, активісти ОУН, священнослужителі, інтелігенція. У доповідних записках начальнику тюремного відділення НКВД зазначається, що 23 червня, у зв’язку з бойовими діями біля Луцька, з-під варти звільнили малолітніх, «указників» і засуджених за незначні, тобто побутові, злочини. Всього 84 особи. Решту розстріляли з кулеметів та закидали гранатами. Миколі Куделі пощастило вижити в тому пеклі. Його спогади зафіксовані у матеріалі співробітниці Українського інституту національної пам’яті Лесі Бондарук «Знищення в’язнів у Луцькій тюрмі. 70 років бійні НКВД».

Волонтери груп «Чорний тюльпан», «Евакуація-200», «Союз «Народна пам’ять» та «Плацдарм», що займаються пошуком і транспортуванням останків українських бійців, які загинули в АТО, у ці дні натрапили на невідоме досі поховання часів Другої світової війни.

Волонтер місії, одеський журналіст Сергій Братчук повідомив, що останки 66 полеглих воїнів знайшли на Донеччині, у Слов’янському районі, неподалік від села Рай-Олександрівка. Як зазначає «Інформаційний спротив», представником якого є Сергій, виявлені останки належать учасникам подій січня 1942 року, коли 92-а та 96-а стрілецькі дивізії в рамках Барвінківської операції намагалися об’єднатися для звільнення від фашистів Харкова.

До  160-річчя  від  дня  народження  Івана  Франка

Нинішній рік багатий на круглі дати в житті видатних українців. От і сьогодні, 28 травня, минає 100 років від дня смерті Івана Франка, а 27 серпня сповниться 160 років від дня його народження. Упродовж 60 літ важкого, сповненого великих труднощів і поневірянь життя, за чотири десятиліття творчої діяльності, яка велася у вкрай несприятливих суспільних, матеріальних, побутових і родинних умовах, ця людина виконала колосальний обсяг інтелектуальної праці.

Іван Франко збагатив українську культуру й літературу глибокодумними високохудожніми творами. Він однаково успішно і продуктивно працював у багатьох літературних жанрах, а також у публіцистиці. Франко — автор фундаментальних наукових праць з різних галузей українознавства, зокрема шевченкознавства та фольклористики.

Такий головний лейтмотив акції солідарності з кримськотатарським народом , яка пройшла 18 травня і в Одесі, і по всій Україні на пошанування пам’яті про 72-і роковини його депортації з рідної землі у 1944-у.

Дві сотні осіб, що зібралися біля Дюка, накресливши карту України, виклали із запалених лампадок національний герб кримськотатарського народу тарак-тамгу.

Зі словами молитви до учасників акції звернулися імам Одеси Ільяс Умаров та капелан і священик Української греко-католицької церкви Олександр Смеречинський. Духовний наставник мусульман наголосив: усі мусульмани Одеси й України моляться за кримськотатарський народ, якого 72 роки тому спіткала національна трагедія, а нині геноцид повторюється. Зі свого боку Олександр Смеречинський після молитви додав: нині християни України солідарні зі своїми братами-мусульманами, бо ми діти однієї землі — України.

10 травня після тривалої важкої хвороби пішов із життя Василь Вихристенко. Військовий льотчик, поет, публіцист, фотограф, педагог, наставник молодої журналістської зміни. Небо і перо — два життєвих крила цієї неординарної, талановитої людини.

Василь Іванович Вихристенко народився 28 серпня 1935 року в с. Новоолександрівка Великомихайлівського району в родині вчителів. У 1953-у закінчив Одеську середню спеціальну школу військово-повітряних сил, у 1956-у — Миколаївське військово-морське мінно-торпедне авіаційне училище ім. С.О. Леваневського, а в 1972-у Львівське вище військово-політичне училище. Служив в авіації, військовій розвідці. У 1986 році пішов у запас у званні підполковника.

Учора в Чорноморську провели в останню путь великого патріота України, журналіста і громадського діяча Володимира Івановича ГОРБА.

Підступна хвороба обірвала життя великого оптиміста і незламного борця за європейську Україну. Він був засновником і незмінним редактором газети «Європейський час». Він пройшов гарт Помаранчевої революції та горнило Революції Гідності. Він та його євромобіль — один із незмінних учасників, ба навіть символів Одеського Євромайдану... Життя Володимира Івановича добігло до обрію, але справа його житиме і боротьба триватиме до перемоги ідеалів, які він відстоював.

Вічна пам’ять, колего, побратиме!

Уранці 20 січня біля пам’ятника Т.Г. Шевченку та встановлених там портретів Героїв Небесної Сотні відбулася жалобна церемонія покладання квітів.

Керівники області та міста, представники громадських організацій і політичних партій, військові та духовенство, школярі і студенти зібралися тут, аби вшанувати пам’ять тих, хто віддав своє життя, щоб Україна і ми, в ній сущі, жили гідно, за цивілізованими правилами в європейській системі можливостей і цінностей.

Пам’яті воїна Світла В’ячеслава Кирилова, славного «Козака»

Чи є у нас щось таке, що неможливо знищити за будь-яких умов? Що залишається з нами завжди, всупереч нещадній смерті, нищівному руйнуванню, сирітству? Мозок уже відмовляється сприймати новини про загиблих, поранених, полонених на сході країни. День-ніч... сіра скрипуча гойдалка. Очікуєш, сподіваєшся, а добрих новин нема. Життя так мало, а того, що є Любов, Віра і Пам’ять — так несказанно багато. І ніхто, ніколи не може в нас відібрати чи знищити ці якісні ознаки присутності людської душі. Незнищенні їх паростки у наших серцях, бо зерна їх не водою — кров’ю молодою насичувалися, тому ніщо не може спинити той життєдайний рух. Вони зростають, як у змучених вибухами і пострілами зонах клятої війни, у тісних моторошних катівнях-підвалах бандитів, так і в обширі людського духу цілого народу, який сколихнуло вперше після того, як на українській землі закінчилася Друга світова війна.

Знову і знову моя нещаслива Україна, як і в минулі часи, пише кров’ю свою історію. Історію Незнищенної Любові до своїх дітей, Незнищенної Віри у Бога, його справедливий суд і краще майбутнє, Незнищенної Пам’яті про подвиги і змагання своїх Лицарів усіх часів. А колись і це в нас намагалися відібрати...

27 січня, у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, в Прохоровському сквері пройшла траурна церемонія покладання квітів до меморіалу «Дорога смерті». Саме звідси восени 1941-го — взимку 1942-го колони одеських євреїв вирушали до гетто і розстрільних ровів.

У жалобній церемонії взяли участь рота Почесної варти Південного оперативного командування та оркестр ВМС України, керівники міста та області, представники дипломатичних установ, акредитованих в Одесі, громадських організацій, учнівська та студентська юнь.

— Масове знищення євреїв нацистами вважається одним із найкривавіших проявів геноциду у ХХ сторіччі. У ширшому сенсі це слово стало уособленням переслідування представників різних соціальних чи етнічних груп, — зазначив голова Одеської облради Анатолій Урбанський. Він також нагадав, що дата 27 січня для вшанування Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту вибрана не випадково — саме цього дня були звільнені в’язні одного з найбільших концентраційних таборів Другої світової — Освенцима.

Уже сорок днів нема з нами нашої колеги Віри Сергіївни Семенченко

Навіки зайшло за обрій моє тепле сонечко — Вірочка Семенченко. Моя світла подруга і щирий друг. Нікого щирішого в своєму житті я не знала.

І понесла вона в позасвіти разом із своєю великою душею й моєї частину. І життя моє стало біднішим та пустішим. Та й земля без неї спустішала. Бо хоча останнім часом ми й нечасто бачилися, мене зігрівала думка, що вона поруч, є, живе. Сяє її неповторна усмішка, променяться яскраво великі карі очі.

Напередодні в редакції зупинилися два годинники. В одного, вочевидь, відміряв визначені йому секунди акумулятор, до іншого, електричного, з якоїсь причини перестала надходити енергія. Погана, кажуть, прикмета, коли зупиняється годинник...

Зранку щось також пішло «якось не так»: то те, то се... Не так... Ближче до полудня ще й хмари небо взялися заступати. Наче дощові, але без дощу... А потім був грім. Ні, не той, що з грозою. І небо, і серце розкраяв телефонний дзвінок: «Віри більше нема».

У четвер, 17 вересня, перестало битися серце

Віри Сергіївни
СЕМЕНЧЕНКО.

Важка, виснажлива хвороба таки згасила вогник її життя. Та який вогник! Віра Сергіївна була яскравим багаттям, що зігріває всіх довкруж, сповнює енергією і радістю, справжнім вулканом добрих емоцій. Але хвороба...

Втрата. Як замало містке це слово, щоб передати те, що відчуваємо ми, «чорноморці», втративши прекрасного друга і високопрофесійного колегу Віру Семенченко. Горе рідних незміряно ще більше. Розділяємо ваш біль і сумуємо разом з вами.

Дивно, проте факт. Українці одні з перших європейців зійшлися у двобої з фашизмом ще до початку Другої світової війни. З українців-добровольців було сформовано роту імені Тараса Шевченка, і вона героїчно билася за свободу іспанського народу. Але 1937 рік став лише провісником жахливої трагедії, яка нависла над Європою 1939-го. Саме тоді мадярські фашисти напали на молоду Карпат-ську Україну. І цього ж кров’ю умитого року українці західних областей у лавах польського війська билися проти німецьких окупантів.

В Україні визвольний рух набув значної сили. У лавах Української повстанської армії воювало 100 тисяч осіб. Масовим був партизанський рух — на теренах нашої країни діяло 2060 партизанських загонів. Українській народній війні, наче луни єдності, відповідали запеклі бої на землях завойованої, але непідкореної Європи. У партизанських загонах та в підпіллі проти ненависних окупантів укупі з французами, італійцями, греками, чехами, словаками воювали сини та дочки українського народу.

Минулої п’ятниці, в шосту річницю загибелі українського патріота Максима Чайки, в Одесі відбувся марш пам’яті. Колона друзів, соратників Максима Чайки під державними, червоно-чорними, націоналістичними прапорами пройшла центральними вулицями міста, скандуючи: «Слава Герою Чайці!», «Чайка Максим — не забудемо, не пробачимо!».

За словами організатора заходу, заступника голови Одеської обласної організації ВО «Свобода» із загальних питань Костянтина Васильця, Максим Чайка — легендарна, героїчна постать у новітній історії Одеси, достойний взірець для молодих патріотів. «Для всіх націоналістів Одеси Максим — приклад жертовності, мужності, героїзму, його ім’я — символ боротьби за українську Україну та Одесу зокрема. Його значення в новітній історії міста неоціненне. Чайка відіграв величезну роль в українізації фанатського руху та молодіжних вуличних груп. Він — ініціатор та організатор першого в місті маршу на честь дня народження головнокомандувача УПА Романа Шухевича 2008 року», — зазначив «свободівець».

На 40 днів спомину душі героя-десантника Володимира Терещенка

…Та ти повір: я не шкодую,
Що вибрав смерть, а не життя —
Від смерті я життя рятую.

Для нації своєї, для дітей,
Щоб жили в мирі, злагоді, любові,
Добро щоб квітло у серцях людей,
І щоб цвіла спільнота в мові.
Євген БОРОВИК.

10 січня 2015 року українська громада м. Одеси попрощалася з вірним сином України — Володимиром Григоровичем Терещенком. На передовій Східного фронту, під с. Піски біля Донецька, підлий осколок московського снаряда, випущеного під час т. зв. перемир’я, на 57-у році обірвав світле життя нашого побратима на псевдо «Залізничник».

27 січня, у день звільнення в’язнів найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцімі, в Прохоровському сквері Одеси відбулася церемонія покладання квітів до пам’ятника жертвам Голокосту та в’язнів гетто.

За рішенням Генасамблеї ООН від 1 листопада 2005-го цю дату — 27 січня — світ вшановує як Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, тобто геноциду євреїв у часи фашизму.

Під час румунсько-німецької окупації на території Одеської області загинули приблизно 240 тисяч євреїв. Загалом у Європі нацисти знищили 6 мільйонів євреїв, з яких півтора мільйона — діти...

Люсьєна Клаупік. Образ її освітлював душі багатьом, і не тільки одеситам.

Інтелігент, інтелектуал. Витончений шанувальник мистецтва, вона була схвильована всім яскравим, неординарним, що траплялося в нашому просторі.

Щедра, надзвичайної чутливості, неміряного об’єму душа!

19 грудня відбулася церемонія відкриття меморіальної дошки, присвяченої пам’яті нашого колеги, відомого журналіста і поета, заступника генерального директора ОДТРК, директора Одеського обласного радіо Володимира Невмитого, який торішньої осені передчасно пішов у засвіти.

Пам’ятна дошка встановлена на новому приміщенні одеського обласного радіотелевізійного передавального центру, що на Фонтанській дорозі, 3.

Із самого ранку, протокольно, квіти до пам’ятника жертвам Голодомору 1932—1933 років, що на Лідерсовському бульварі, поклали представники влади. Ні міський голова, ні голова облдержадміністрації не знайшли часу вклонитися пам’яті невинно убієнним українцям, запалити за їхні душі поминальну свічку.

Громадськість, за уже сформованою традицією, зібралася на жалобному місці о 14.00. Прикметно, що цьогоріч із свічками, квітами, колосками пшениці, а хто й з хлібиною, до пам’ятника прийшло чимало молоді. Серед присутніх — колишні й нинішні народні депутати, зокрема Едуард Гурвіц, Володимир Немировський, Олег Радковський, депутати облради Сергій Веселов, міськради — Олександр Остапенко та інші.

Після покладання квітів одесити мовчазною ходою попрямували центральними вулицями міста на Соборну площу. У руках людей — банер із написом «Не забули, не пробачимо…» та плакати «Москва, покайся!»

22 листопада — День пам’яті жертв голодоморів

19 листопада в Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького відбувся захід, приурочений до 81-ї річниці Голодомору 1932—1933 років в Україні. У ньому взяли участь музейні працівники, викладачі і студенти ОНУ ім. І.І. Мечникова, бібліотекарі. Серед слухачів — вчителі та учні ЗОШ № 105. Центральне місце зайняла презентація книжки «Відгомін лихоліття» (О., 2014) — спогади очевидців голодоморів 1932—1933 та 1946—1947 років, записані студентами історичного факультету ОНУ.

Один з незмінних учасників подібних заходів Юрій Слюсар, заступник директора з наукової роботи Одеського історико-краєзнавчого музею, розповів присутнім про експозицію «Запали свічку», яка сформована співробітниками закладу на основі матеріалів про Голодомор 1932—1933 років на Одещині. Це, за його висловом, своєрідний «образ цього гіркого часу».

25  років  тому,  19 листопада  1989-го,  українська  земля прийняла  Олексу  Тихого,  Юрія  Литвина  і  Василя  Стуса

            А проте:
            ми ще повернемось
            бодай —
            ногами вперед,
            але: не мертві,
            але: не переможені,
            але: безсмертні.
                    В. Стус.

Влітку 1989 року в середовищі недавно звільнених політв’язнів та родин загиблих у неволі правозахисників Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса виникла думка перевезти їхні тлінні рештки на батьківщину, до Києва, щоб належно поховати. Ми передбачали, що це перепоховання стане знаковою подією, як свого часу перепоховання Тараса Шевченка в Каневі 22 травня 1861 року чи похорон Лесі Українки 1913-го (її привезли з Грузії). Але що це стане такою грандіозною подією, ми й подумати не могли. Тоді багато хто відчув себе громадянином України і навернувся до національного життя. Цей похорон став значним щаблем, що наблизив здобуття Незалежности. Якщо ми що-небудь доброго зробили у своєму житті — то це оцю справу. Це була тяжка фізично і психологічно робота.

Суботнього ранку, 5 липня, після тяжкої тривалої хвороби на 79-у році життя відійшов до Господа предстоятель УПЦ (МП) митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан).

«Разом з митрополитом Володимиром йде ціла епоха, яка тривала 22 роки протягом його правління. Це саме той владика, який ледь не став патріархом Московським, хоча мав на те декілька шансів. Однак він відмовився від такої можливості, заявивши, що хоче померти 121-м митрополитом Київським, а не 16-м Московським. Народжений українцем у селі Марківка Хмельницької області, у родині, яка постраждала від геноциду 1932—1933 років, він крізь усе своє життя проніс любов до Батьківщини, що позначилось і на його служінні», — зазначається у публікації релігійно-інформаційної служби України.

У редакції газети «Чорноморська комуна» та її правонаступниці — «Чорноморські новини» було багато редакторів, які вписали яскраві сторінки в історію української журна-лістики.

Творча доля одного з них — Леоніда Міщенка — пов’язана із найвизначнішим періодом — становленням незалежності нашої держави, її розбудовою і відродженням духовних, культурних та мовних цінностей. За його очільництва колектив «Чорноморки» став надійною ланкою цієї грандіозної роботи, активним осередком розвитку справжньої демократії. Він і досі йде цим курсом, незважаючи на випади минулої влади проти українства і підтримку проросійських газет в Україні, у тому числі на її південних теренах. У державі є народ, є виборна влада, але досі ще нема тієї України, за яку покладено стільки лицарських голів, за яку й сьогодні триває збройна боротьба на Сході України.

Одеська обласна організація НСХУ з глибоким сумом сповіщає, що 16 червня наш світ покинув відомий живописець, один із найвитонченіших колористів одеської школи живопису Василь Васильович УГЛЯР.

Його особлива поетична нота в одеському мистецькому просторі виразно звучить у величезній серії полотен, присвяченій темі «Одеського Великого Фонтану», як декларував Василь — свого роду запо-відної землі в центрі Одеси.

У сімдесяті роковини депортації кримськотатарського народу нинішні послідовники антилюдської сталін-ської політики заборонили проводити в окупованому Криму жалобні мітинги і всіляко перешкоджали тим десяткам тисяч людей, які, попри заборону, все ж ушанували пам’ять жертв депортації.

Минулої неділі кримські татари змогли зібратися тільки на околиці Сімферополя, бо центр міста, де вони традиційно щороку проводили мітинг-реквієм, був заблокований сотнями бійців ОМОНу, запруджений автозаками. Але й там, на околиці, окупанти Криму не дали корінному народові півострова вшанувати пам’ять предків – над учасниками мітингу кружляли військові  вертольоти, заглушуючи промовців і, мабуть, намагаючись залякати непокірних. Але не злякали. Учасники мітингу ухвалили резолюцію, в якій вимагають змінити статус півострова на національно-територіальну автономію, а Курултай і Меджліс визнати представницькими органами корінного народу. Окрім того у резолюції міститься вимога негайно припинити щодо кримських татар утиски та репресії.

12 травня на 91-му році життя пiшов вiд нас відомий одеський живописець, народний художник України Альбін Гавдзинський.

Альбін Станіславович народився 4 липня 1923 року в селі Бобрик Любашівського району. У 1938-му за роботи «Шевченко в групі кріпаків» і «Ґанок» став лауреатом конкурсу журналу «Юний художник». У 1950 році з відзнакою закінчив Одеське художнє училище і як кращий випускник був рекомендований в Ризьку академію мистецтв, та обрав не подальше навчання, а вирушив на будівництво Каховської ГЕС.

Україна, й Одещина передусім, зазнала непоправної втрати — на 85-у році життя відійшов у засвіти педагог, благодійник, засновник фонду «Майбутнє», Людина великої і світлої душі, почесний громадянин Одеси та Одеської області, Герой України Борис ЛИТВАК.

Осиротів «Будинок з ангелом», створений Борисом Давидовичем у пам’ять про дочку, яка рано пішла з життя через важку хворобу. Саме тут, на Пушкінській, 51, щодня приймали на безкоштовне обстеження й лікування, давали надію сотням діток, народженим з вадами опорно-рухового апарату...

Коли на світанку 22 червня 1941 року «юнкерси» вже бомбували наші міста, командування 4-го винищувального полку Одеського військового округу вирішило, що це чергова провокація фашистів. І послало ланку своїх «чайок» на розвідку. Те, що побачив з повітря один з розвідників — молодший лейтенант Амет-Хан Султан — на кордоні, розвіяло будь-які сумніви щодо намірів ворога. Особливо, коли, повернувшись із завдання, застав на аеродромі лише купу металобрухту від літаків друзів-однополчан. Так несподівано для молодого льотчика розпочалися фронтові будні.

Перші півроку Амет-Хан літав лише на розвідку. Здійснив 130 таких вильотів. Був нагороджений за це орденом Червоного Прапора. Але збити «фріца» так і не вдалося: розвідники в бій не вступають. Його час настав, коли полк одержав сучасні, з потужним озброєнням англійські винищувачі «Харі-кейн».

Серед злочинів, які вчинила Російська імперія щодо сусідніх народів, хочу нагадати ще один. Тим більше, що він боляче зачепив і мою родину. Про нього прихильники й організатори «русского міра» на теренах нашої держави, либонь, не знають чи вигідно для себе забули. До речі, через рік мине століття від початку першої страшної масової депортації. Її зазнали українці, латиші, литовці, естонці в 1915-у. Увесь трагізм цієї події збігся з Першою світової війною, а далі — з більшовицьким переворотом і громадянською війною на території царської Росії і Радянського Союзу.

Російська імперія невдало воювала в Першій світовій. Влітку 1915 року німці добре натискали на росіян. Вони захопили майже всю територію Польщі і значну частину Прибалтики. При відступі російські війська відправили українців східної Польщі, а це приблизно півмільйона осіб, у товарняках разом з худобою в глибину Росії. Поряд з українцями проживали в Польщі й інші народи, та їх не чіпали. Чому така «любов» до українців? Бо вони працьовиті, хазяйновиті, тож справно наймитуватимуть.

Вони поклали життя за кожного з нас

Список загиблих Героїв України

Цей список загиблих учасників акцій протесту в Україні у грудні 2013 — лютому 2014 року, які публічно названі «Небесною сотнею», складений на основі даних, зібраних «Євромайданом SOS», МОЗ, МВС, медиками Майдану, журналістами «Радіо Свобода» та інших ЗМІ. Список, на жаль, не є повним, бо ще не всіх полеглих ідентифіковано, не всі тіла (чи їх рештки) знайдено...

Загиблі під час подій на Грушевського

Вербицький Юрій, 50 років, науковий співробітник відділу сей-смічності Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України, активіст Євромайдану зі Львова. Його викрали 21 січня разом з активістом Ігорем Луценком з Олександрівської лікарні в Києві. Наступного дня тіло Юрія Вербицького, понівечене внаслідок жахливих катувань, зі зв’язаними скотчем руками, виявили у лісі під Києвом. У МВС заявили, що Юрій Вербицький помер «від переохолодження, а тілесні ушкодження, які він отримав, не пов’язані зі смертю».