Матеріали з рубрикою «Пам’ять»

У третю неділю травня в Україні вшановують жертв політичних репресій часів комуно-більшовицького режиму. Цьогоріч, нагадаю, маємо сумний ювілей — 80-ліття від початку терору 1937—1938 років.

У суботу, 20 травня, на Західному цвинтарі відбулося відкриття меморіальної дошки жертвам комуністичного терору. В жалобній церемонії взяли участь представники облради та облдержадміністрації, духовенства, громадськості.

Саме 18 травня 1944 року розпочалася операція з депортації кримських татар з рідної землі. Цій трагедії кримськотатарського народу передувала операція радянських військ з вигнання нацистських окупантів з території Кримського півострова. Вона почалася 8 квітня 1944-го і завершилася в ніч на 13 травня.

Ще до завершення боїв, наголошує Український інститут національної пам’яті, 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі Сталіну повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». У цьому листі й була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

Буквально наступного дня, 11 травня 1944-го з’явилася цілком таємна постанова Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення — начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, — які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує, абсолютна ж більшість колабораціоністів загинула у боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

30 квітня на 82-у році життя після важкої і тривалої хвороби помер легендарний український поет Борис Ілліч Олійник (1935—2017).

Народився у селі Зачепилівка раніше Харківської, нині — Полтавської області. Ще в шкільні роки почав друкуватися у пресі. Вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка і, закінчивши його, в 1958-у почав професійну діяльність у республіканській газеті «Молодь України». Далі були журнали «Ранок» і «Дніпро», видавництво «Дніпро», журнал «Вітчизна».

Був секретарем та головою Спілки письменників України, головою Комітету з Державних премій України імені Т.Г. Шевченка.

Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьми»).

Борис Олійник, по суті, зупинив будівництво промвузла в Каневі, що загрожувало усипальниці Т.Г. Шевченка. Ще у Верховній Раді УРСР виступив проти зведення мосту через Хортицю, й урядовці у підсумку відклали реалізацію свого наміру. Був серед тих, хто через виступи у пресі заблокував бу-дівництво АЕС в Криму і під Чигирином, а також каналу Дунай—Дніпро, який міг стати справжньою стічною канавою Європи.

У травні-червні 1986-го вів репортажі на центральному телебаченні СРСР та України з Чорнобильської зони. Того ж року виступив зі статтею «Випробування Чорнобилем» в «Литературной газете», де викрив злочинну діяльність тимчасовців.

Утаємничуване страшне лихо, замовчувана владою незнана доти техногенна катастрофа, яка сталася у квітні 1986-го в Чорнобилі, під самим серцем України, людські трагедії й драми, що розігралися на наших історичних теренах і загрожували втягнути в цей жахітливий колообіг та обпекти своїм палючим подихом і сусідні держави, були не лише почуті, а й побачені: європейський люд з глибоким співчуттям сприймав наше горе і дякував десяткам тисяч наших співвітчизників за мужність і самовідданість, котрі ціною великих жертв не дали тій біді розростися  до глобальної, стати нестриноженим чудовиськом над частиною земної цивілізації.

Тривожно тоді забилося, защеміло й моє серце — суголосно  з тисячами й тисячами таких, як моє. Пульсувало воно і сумом, і вдячністю, і надією на Світанок, що мав обов’язково настати. Отож почуйте ті імпульси.

Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ

Мало яка подія в історії України є настільки ж значущою, символічною, як бій під Крутами. Ця звитяга посідає чільне місце в національній пам’яті і є прикладом відчайдушного спротиву загарбникам, вияву найвищого патріотизму для всіх майбутніх поколінь.

Це сталося 99 років тому. Ще зовсім юні хлопці ціною власного життя виборювали для України можливість постати самостійною державою. 29 січня 1918 року на залізничній станції поблизу селища Крути, що за 130 кілометрів на північний-схід від Києва, розпочався бій між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та 300 київськими студентами, які захищали підступи до Києва. 270 із них були курсантами першого року навчання 1-ї Української військової школи, 30 — студенти і гімназисти Студентської сотні. Якраз останні і потрапили у полон.

«Більшовики, розлючені спротивом Києва (всі великі міста на той час уже були захоплені практично без втрат), всю свою лють спрямували на цих юнаків — розстріляли їх біля потяга розривними кулями. Пізніше їхні тіла навіть не можна було впізнати. Одного із загиблих мати впізнала по монограмі на вишитій сорочці. Там їх і поховали. Попри жахливу смерть свій обов’язок молоді захисники виконали — виграли час для Центральної Ради, давши їй можливість евакуюватися. Муравйов прорвався у Київ і захопив його. В перші дні він розстріляв там стільки людей, що потім історики казали: якби ті тисячі стали на захист Києва, а не відсиджувалися десь, — він ніколи б Києва не взяв», — зазначив під час вшанування пам’яті героїв Тарас Гончарук, доктор історичних наук, професор ОНУ ім. І.І. Мечникова.

Сьогодні полеглих хлопців порівнюють із 300 спартанцями. «У пам’яті кількох народів зберігається історія про 300 героїв, що загинули, захищаючи свою землю від нападників. У давніх греків це були 300 спартанців при Фермопілах, у грузинів — 300 арагвійців на підступах до Тбілісі, а в українців — 300 козаків під Берестечком та 300 юнаків під Крутами», — пояснив походження такого порівняння Тарас Гончарук.

Одесити на честь українських спартанців провели мітинг-реквієм «Згадаймо юність, що палала в Крутах». У ньому взяли участь в.о. першого заступника голови ОДА Марина Зінченко, перший заступник міського голови Одеси Анатолій Орловський, однолітки тодішніх звитяжців, майбутні захисники Вітчизни, а нині - вихованці Військово-морського ліцею. Подвиг героїв вшанували хвилиною мовчання, патріотичними віршами і піснями у виконанні студентського хору. Захід пройшов на вулиці Пастера, біля будинку, в якому свого часу мешкали державні діячі того періоду Іван та Юрій Липи, а також Іван Луценко, і на якому їм встановлені меморіальні таблиці.

У середу Одеса провела в останній путь іще одного Героя-захисника — Валерія Войцеховського.

Коли в Україні розпочалася Революція Гідності, Валерій працював в одній із російських знімальних кіногруп. Він покинув усе і повернувся на захист цілісності та суверенітету України. Був бійцем 30-ї механізованої бригади. У зоні АТО отримав важкі поранення, тривалий час лікувався у військовому шпиталі.

Побратими з «Ради громадської безпеки» на своїй сторінці у «Фейсбуці» написали:

«Це велика втрата для кожного з нас. Валерій був надзвичайно доброю та позитивною людиною. У нього було багато планів на майбутнє, але його життя несподівано обірвалося.

Прапор України, який розписували друзі та побратими Валерія, він давно хотів подарувати волонтерам «Ради громадської безпеки», але не встиг. Сьогодні родичі загиблого передали цей прапор зі словами, що віддають його  за призначенням.

Співчуваємо родині загиблого. Нехай земля йому буде пухом…

Ціна свободи нашої країни — це тисячі життів. Слава Героям! Наші Герої не вмирають. Вони житимуть доти, поки ми про них пам’ятатимемо. Вічна та світла пам’ять!»

До теми голодоморів більшість громадян нашої країни звертається лише у ці листопадові дні, коли поминаються невинні жертви геноциду. Але є коло людей, передусім науковців, які ведуть систематичну роботу накопичення та узагальнення фактів про ті трагічні події. Один із центральних майданчиків такої дослідницької і просвітницької діяльності, поширення правди про Голодомори — Одеська національна наукова бібліотека.

Ось і цими днями в рамках декади наукової книги тут відбувся День науковця на тему «Голодомор в історіографії». Серед учасників — Наталя Петрова, доцент кафедри археології та етнології України, заступник декана історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова з наукової та виховної роботи; Юрій Слюсар, заступник директора з наукової роботи Одеського історико-крає-знавчого музею; Лариса Дем’янишина, член Національної спіл-ки художників України, голова Южненського міського відділення ВУТ «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка. Впродовж багатьох років вони є незмінними учасниками таких заходів.

У своєму виступі Наталія Петрова наголосила на важливості збирати свідчення очевидців голодоморів, фіксувати розповіді рідних і знайомих. Сама вона для вивчення цієї теми організовує експедиції у ті райони області, які найбільше постраждали від Голодомору, зокрема Миколаївський. Отримані свід-чення лягли в основу збірника «Відгомін лихоліття: спогади очевидців Голодоморів 1932—1933 і 1946—1947 рр., а також періоду нацистської окупації, записані студентами історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова». Наталія Олександрівна закликала молодь шанувати пам’ять жертв тоталітаризму, адже без знання минулого не можна побудувати краще майбутнє. Науковець також подарувала бібліотеці кілька номерів журналу «Археологія», який випускає Інститут археології НАН України.

Велику роботу з дослідження голодоморів в Україні, зокрема в нашій області, проводить Одеський історико-краєзнавчий музей, де представлена постійно діюча виставка «Пробудження пам’яті». Юрій Слюсар багато років присвятив вивченню цієї теми, опрацювавши 14 томів архівних справ. Науково-просвітницька діяльність музейних працівників — це постійний контакт з різними категоріями відвідувачів. Він також звернув увагу на психологічні аспекти сприйняття цієї трагедії у сучасному контексті. Помітне місце у своєму виступі відвів проблемі взаємовідносин народу і влади, необхідності зробити правильні висновки з пережитого нашими предками у роки тоталітаризму, розбудові демократичної, євроцентричної держави, посиленню духовності й віри. Працівники музею підготували пересувну виставку «Спротив геноциду», в експозиції якої документи, що свідчать про різні форми опору населення тоталітарному режиму в 1930 роках, у тому числі збройного. Виставка вже побувала в кількох райцентрах Одещини.

У середу, 21 вересня, в управлінні архітектури та містобудування відбулося засідання, на якому підвели підсумки конкурсу на створення меморіалу па-м’яті воїнів Одеси та області, полеглих за Україну на охопленому воєнними діями сході держави.

Переможцем став проект скульптора Олександра Токарева та архітектора Олександра Чернова. Па-м’ятник має форму колони заввишки 18,7 метра, увінчаної триметровим крилатим ангелом. На колоні буде Герб України і три скульптурні групи, умовно названі «У розвідку», «Перемога» та «Повернення». Встановлять меморіал у сквері Небесної сотні, розташованому за будівлею облдержадміністрації (обрамлений вулицею Канатною та проспектом Гагаріна). До речі, рішення про створення цього скверу було ухвалене на сесії міської ради, яка відбулася того ж дня, у середу.

Цей проект набрав найбільше — сім — голосів членів журі, очолюваного народним архітектором України Олександром Глазиріним.

Загалом на конкурс, який тривав чотири місяці, було подано шість робіт. З їх ескізами всі охочі могли ознайомитися в приміщенні Приморської райадміністрації і залишити свою письмову думку.

Коли меморіал постане у сквері, наразі не відомо. Організатори конкурсу передадуть його результати в міськвиконком, який і повинен вирішити практичні питання втілення проекту в життя. Члени журі порекомендували тимчасово встановити на місці майбутнього меморіалу пам’ятний знак. Було б логічно відкрити його у День захисника Вітчизни — 14 жовтня.

У пам’яті той сумний торішній вересень, коли не стало нашого сонечка, нашої «чорноморочки» Віри Сергіївни Семенченко. Рано пожовкло листя на деревах, а вись завчасно розкраяло журавлине «кру-кру»... Птахи мовби відчули, що на цій землі перестало битися зболене, але велике і щире серце людини, яка залишила після себе добрий і світлий слід.

Думки, громадська і журналістська позиція Віри Семенченко назавжди закарбовані у її публікаціях на шпальтах нашої газети, а ще — у книжці «Силуети», до якої вона дібрала розповіді про різні житейські історії, що привертають увагу не лише своїми колізіями, характером героїв, а й пошуком виходу з тієї чи іншої складної ситуації. Можливо, це комусь знадобиться, аби уникнути власних негараздів.

Недавно вийшло друге, доповнене видання «Силуетів». Упорядником став Вірин чоловік — Роман Кракалія, теж з когорти «чорноморців». І вже один цей факт багато про що говорить: і про пам’ять, і про тугу, і про вірну любов.

У вступній статті до другого видання Роман Кракалія написав: «Книжка «Силуети» вийшла друком наприкінці літа 2012 року. Весь наклад авторка повністю роздарувала своїм рідним та колегам, друзям, добрим знайомим. Доброзичливі, щирі відгуки, здається, окрилювали, вона вміла радіти, цінувати все позитивне в житті. Можливо, що й мала на думці зробити якесь продовження. Нестачило часу...».

Серед когорти наших земляків, вшанованих з нагоди 25-ліття відновлення Української Державності, є й ім’я Ігоря Іванова, який загинув від куль проштовхувачів «русской вєсни» у центрі мирної Одеси 2 травня 2014 року.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня голова ОДА Міхеіл Саакашвілі вручив у День Незалежності батькам героя-патріота — Любові Петрівні та Володимиру Івановичу.

Редакція газети «Чорноморські новини» із сумом сповіщає, що 23 серпня пішов із життя відомий український поет та журналіст Станіслав Васильович КОНАК.

Душа автора «Червоного журавля» назавжди відлетіла у засвіти.

Втратила батька донька Наталя. Письменницьке і журналістське кола (бо ж був членом НСПУ та НСЖУ) втратили колегу. Осиротів український поетичний світ, у якому, поза сумнівом, слід Станіслава Конака в усі часи випромінюватиме таємниче світло його червоножуравлиної філософії....

Станіслав Васильович народився 6 грудня 1937 року у селищі Братському Миколаївської (тоді Одеської) області в родині службовців. У 1968-у закінчив літературний факультет Таганрозького педагогічного інституту. Працював у багатьох газетах на Миколаївщині. Із 1972 року й до останнього подиху його творча доля була пов’язана з нашою газетою.

10 липня 2016 року закінчилося земне життя Віталія Івановича Тищенка — полковника, який зумів не стати жертвою деморалізуючої радянської системи, як це відбулося з більшістю офіцерів — українців за походженням. 14 серпня йому сповнилося б 90.

Не думала, що мені буде так боляче від усвідомлення цієї втрати. Це була дуже славна людина. Толерантності, мудрості, витримки та уважного ставлення до оточуючих у нього вчилися всі, хто працював під його керівництвом чи поряд з ним.

Для тих, хто не знав Віталія Івановича, коротко окреслю основні віхи його життя. Народився на Лубенщині Полтавської області в селянській родині. З дитинства навчений працювати та поважати людей, зачарований розкішною природою (село стоїть на березі р. Сули, притоки Дніпра), співучою мовою, автентичним виконанням народних пісень. Він ріс, коли ще не було радіо на стовпі в центрі села, а від пісень, з якими дівчата ходили вулицями, щеміло серце. Знаю про це не з чужих оповідей — виросла в селі, розташованому на протилежному березі Сули. Поки дозволяло здоров’я, не поривав з рідним краєм, відвідував дорогі серцю місця.

Так увечері 7 липня, на дев’ятий день загибелі від кулі ворожого снайпера в районі Дебальцевого Василя Сліпака — воїна українського добровольчого корпусу «Правий сектор», соліста Паризької національної опери, волонтера і громадського діяча, на Думській площі в Одесі вшанували його пам’ять.

Випускник Львівської консерваторії Василь Сліпак майже два десятиліття жив і працював у Франції. В останні роки був артистом Паризької опери. Був учасником паризького Євромайдану. З початком агресії Росії проти України повернувся на Батьківщину і пішов добровольцем у ДУК «Правий сектор».

Лише за дві доби, 4—5 липня, на передовій загинуло п’ятеро захисників України, більше двох десятків отримали поранення.

Непоправної втрати зазнала й Одещина — у Широкиному (Донецька область) загинув уродженець села Осички Савранського району Василь Михайлович Гончарук.

Йому, 23-літньому, жити б і жити, кохати, ростити дітей, розбудовувати нашу державу. Але зайди з-за північно-східного кордону й озброєні до зубів, з-за того ж таки кордону, лугандонці принесли на українську землю війну. І він, гідний нащадок українського лицарства, став на захист своєї Вітчизни. Рік тому, 9 липня, Василь був призваний за мобілізацією. Проходив військову службу в десантно-штурмовому батальйоні морської піхоти. Вірний військовій присязі, загинув при виконанні бойового завдання.

Схиляємо голови перед пам’яттю Героя, вклоняємося батькам, які зростили його, і висловлюємо глибокі співчуття всім рідним та близьким.

23 червня Україна вшановувала пам’ять понад 20000 людей, розстріляних радянською владою у в’язницях Західної України

75 років тому, з початком радянсько-німецької війни 22 червня 1941 року, тюрми Західної України, окупованої внаслідок «золотого вересня 1939-го», були переповнені політичними в’язнями і стали гострою проблемою для радянської влади. Особливо — у прифронтовій зоні. І радянська влада «вирішила» цю проблему у характерний для неї спосіб.

Перші розстріли в’язнів, як наголошують в Українському інституті національної пам’яті, почалися у тюрмах Західної України вже 22 червня 1941 року. Наступного дня, 23 червня, у в’язниці Луцька відбулася одна з перших наймасовіших екзекуцій. Архівні документи свідчать, що станом на 10 червня там утримувалося 2117 ув’язнених: патріотично налаштована молодь, активісти ОУН, священнослужителі, інтелігенція. У доповідних записках начальнику тюремного відділення НКВД зазначається, що 23 червня, у зв’язку з бойовими діями біля Луцька, з-під варти звільнили малолітніх, «указників» і засуджених за незначні, тобто побутові, злочини. Всього 84 особи. Решту розстріляли з кулеметів та закидали гранатами. Миколі Куделі пощастило вижити в тому пеклі. Його спогади зафіксовані у матеріалі співробітниці Українського інституту національної пам’яті Лесі Бондарук «Знищення в’язнів у Луцькій тюрмі. 70 років бійні НКВД».

Волонтери груп «Чорний тюльпан», «Евакуація-200», «Союз «Народна пам’ять» та «Плацдарм», що займаються пошуком і транспортуванням останків українських бійців, які загинули в АТО, у ці дні натрапили на невідоме досі поховання часів Другої світової війни.

Волонтер місії, одеський журналіст Сергій Братчук повідомив, що останки 66 полеглих воїнів знайшли на Донеччині, у Слов’янському районі, неподалік від села Рай-Олександрівка. Як зазначає «Інформаційний спротив», представником якого є Сергій, виявлені останки належать учасникам подій січня 1942 року, коли 92-а та 96-а стрілецькі дивізії в рамках Барвінківської операції намагалися об’єднатися для звільнення від фашистів Харкова.

До  160-річчя  від  дня  народження  Івана  Франка

Нинішній рік багатий на круглі дати в житті видатних українців. От і сьогодні, 28 травня, минає 100 років від дня смерті Івана Франка, а 27 серпня сповниться 160 років від дня його народження. Упродовж 60 літ важкого, сповненого великих труднощів і поневірянь життя, за чотири десятиліття творчої діяльності, яка велася у вкрай несприятливих суспільних, матеріальних, побутових і родинних умовах, ця людина виконала колосальний обсяг інтелектуальної праці.

Іван Франко збагатив українську культуру й літературу глибокодумними високохудожніми творами. Він однаково успішно і продуктивно працював у багатьох літературних жанрах, а також у публіцистиці. Франко — автор фундаментальних наукових праць з різних галузей українознавства, зокрема шевченкознавства та фольклористики.

Такий головний лейтмотив акції солідарності з кримськотатарським народом , яка пройшла 18 травня і в Одесі, і по всій Україні на пошанування пам’яті про 72-і роковини його депортації з рідної землі у 1944-у.

Дві сотні осіб, що зібралися біля Дюка, накресливши карту України, виклали із запалених лампадок національний герб кримськотатарського народу тарак-тамгу.

Зі словами молитви до учасників акції звернулися імам Одеси Ільяс Умаров та капелан і священик Української греко-католицької церкви Олександр Смеречинський. Духовний наставник мусульман наголосив: усі мусульмани Одеси й України моляться за кримськотатарський народ, якого 72 роки тому спіткала національна трагедія, а нині геноцид повторюється. Зі свого боку Олександр Смеречинський після молитви додав: нині християни України солідарні зі своїми братами-мусульманами, бо ми діти однієї землі — України.

10 травня після тривалої важкої хвороби пішов із життя Василь Вихристенко. Військовий льотчик, поет, публіцист, фотограф, педагог, наставник молодої журналістської зміни. Небо і перо — два життєвих крила цієї неординарної, талановитої людини.

Василь Іванович Вихристенко народився 28 серпня 1935 року в с. Новоолександрівка Великомихайлівського району в родині вчителів. У 1953-у закінчив Одеську середню спеціальну школу військово-повітряних сил, у 1956-у — Миколаївське військово-морське мінно-торпедне авіаційне училище ім. С.О. Леваневського, а в 1972-у Львівське вище військово-політичне училище. Служив в авіації, військовій розвідці. У 1986 році пішов у запас у званні підполковника.

Учора в Чорноморську провели в останню путь великого патріота України, журналіста і громадського діяча Володимира Івановича ГОРБА.

Підступна хвороба обірвала життя великого оптиміста і незламного борця за європейську Україну. Він був засновником і незмінним редактором газети «Європейський час». Він пройшов гарт Помаранчевої революції та горнило Революції Гідності. Він та його євромобіль — один із незмінних учасників, ба навіть символів Одеського Євромайдану... Життя Володимира Івановича добігло до обрію, але справа його житиме і боротьба триватиме до перемоги ідеалів, які він відстоював.

Вічна пам’ять, колего, побратиме!

Уранці 20 січня біля пам’ятника Т.Г. Шевченку та встановлених там портретів Героїв Небесної Сотні відбулася жалобна церемонія покладання квітів.

Керівники області та міста, представники громадських організацій і політичних партій, військові та духовенство, школярі і студенти зібралися тут, аби вшанувати пам’ять тих, хто віддав своє життя, щоб Україна і ми, в ній сущі, жили гідно, за цивілізованими правилами в європейській системі можливостей і цінностей.

Пам’яті воїна Світла В’ячеслава Кирилова, славного «Козака»

Чи є у нас щось таке, що неможливо знищити за будь-яких умов? Що залишається з нами завжди, всупереч нещадній смерті, нищівному руйнуванню, сирітству? Мозок уже відмовляється сприймати новини про загиблих, поранених, полонених на сході країни. День-ніч... сіра скрипуча гойдалка. Очікуєш, сподіваєшся, а добрих новин нема. Життя так мало, а того, що є Любов, Віра і Пам’ять — так несказанно багато. І ніхто, ніколи не може в нас відібрати чи знищити ці якісні ознаки присутності людської душі. Незнищенні їх паростки у наших серцях, бо зерна їх не водою — кров’ю молодою насичувалися, тому ніщо не може спинити той життєдайний рух. Вони зростають, як у змучених вибухами і пострілами зонах клятої війни, у тісних моторошних катівнях-підвалах бандитів, так і в обширі людського духу цілого народу, який сколихнуло вперше після того, як на українській землі закінчилася Друга світова війна.

Знову і знову моя нещаслива Україна, як і в минулі часи, пише кров’ю свою історію. Історію Незнищенної Любові до своїх дітей, Незнищенної Віри у Бога, його справедливий суд і краще майбутнє, Незнищенної Пам’яті про подвиги і змагання своїх Лицарів усіх часів. А колись і це в нас намагалися відібрати...

27 січня, у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, в Прохоровському сквері пройшла траурна церемонія покладання квітів до меморіалу «Дорога смерті». Саме звідси восени 1941-го — взимку 1942-го колони одеських євреїв вирушали до гетто і розстрільних ровів.

У жалобній церемонії взяли участь рота Почесної варти Південного оперативного командування та оркестр ВМС України, керівники міста та області, представники дипломатичних установ, акредитованих в Одесі, громадських організацій, учнівська та студентська юнь.

— Масове знищення євреїв нацистами вважається одним із найкривавіших проявів геноциду у ХХ сторіччі. У ширшому сенсі це слово стало уособленням переслідування представників різних соціальних чи етнічних груп, — зазначив голова Одеської облради Анатолій Урбанський. Він також нагадав, що дата 27 січня для вшанування Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту вибрана не випадково — саме цього дня були звільнені в’язні одного з найбільших концентраційних таборів Другої світової — Освенцима.

Уже сорок днів нема з нами нашої колеги Віри Сергіївни Семенченко

Навіки зайшло за обрій моє тепле сонечко — Вірочка Семенченко. Моя світла подруга і щирий друг. Нікого щирішого в своєму житті я не знала.

І понесла вона в позасвіти разом із своєю великою душею й моєї частину. І життя моє стало біднішим та пустішим. Та й земля без неї спустішала. Бо хоча останнім часом ми й нечасто бачилися, мене зігрівала думка, що вона поруч, є, живе. Сяє її неповторна усмішка, променяться яскраво великі карі очі.

Напередодні в редакції зупинилися два годинники. В одного, вочевидь, відміряв визначені йому секунди акумулятор, до іншого, електричного, з якоїсь причини перестала надходити енергія. Погана, кажуть, прикмета, коли зупиняється годинник...

Зранку щось також пішло «якось не так»: то те, то се... Не так... Ближче до полудня ще й хмари небо взялися заступати. Наче дощові, але без дощу... А потім був грім. Ні, не той, що з грозою. І небо, і серце розкраяв телефонний дзвінок: «Віри більше нема».

У четвер, 17 вересня, перестало битися серце

Віри Сергіївни
СЕМЕНЧЕНКО.

Важка, виснажлива хвороба таки згасила вогник її життя. Та який вогник! Віра Сергіївна була яскравим багаттям, що зігріває всіх довкруж, сповнює енергією і радістю, справжнім вулканом добрих емоцій. Але хвороба...

Втрата. Як замало містке це слово, щоб передати те, що відчуваємо ми, «чорноморці», втративши прекрасного друга і високопрофесійного колегу Віру Семенченко. Горе рідних незміряно ще більше. Розділяємо ваш біль і сумуємо разом з вами.

Дивно, проте факт. Українці одні з перших європейців зійшлися у двобої з фашизмом ще до початку Другої світової війни. З українців-добровольців було сформовано роту імені Тараса Шевченка, і вона героїчно билася за свободу іспанського народу. Але 1937 рік став лише провісником жахливої трагедії, яка нависла над Європою 1939-го. Саме тоді мадярські фашисти напали на молоду Карпат-ську Україну. І цього ж кров’ю умитого року українці західних областей у лавах польського війська билися проти німецьких окупантів.

В Україні визвольний рух набув значної сили. У лавах Української повстанської армії воювало 100 тисяч осіб. Масовим був партизанський рух — на теренах нашої країни діяло 2060 партизанських загонів. Українській народній війні, наче луни єдності, відповідали запеклі бої на землях завойованої, але непідкореної Європи. У партизанських загонах та в підпіллі проти ненависних окупантів укупі з французами, італійцями, греками, чехами, словаками воювали сини та дочки українського народу.

Минулої п’ятниці, в шосту річницю загибелі українського патріота Максима Чайки, в Одесі відбувся марш пам’яті. Колона друзів, соратників Максима Чайки під державними, червоно-чорними, націоналістичними прапорами пройшла центральними вулицями міста, скандуючи: «Слава Герою Чайці!», «Чайка Максим — не забудемо, не пробачимо!».

За словами організатора заходу, заступника голови Одеської обласної організації ВО «Свобода» із загальних питань Костянтина Васильця, Максим Чайка — легендарна, героїчна постать у новітній історії Одеси, достойний взірець для молодих патріотів. «Для всіх націоналістів Одеси Максим — приклад жертовності, мужності, героїзму, його ім’я — символ боротьби за українську Україну та Одесу зокрема. Його значення в новітній історії міста неоціненне. Чайка відіграв величезну роль в українізації фанатського руху та молодіжних вуличних груп. Він — ініціатор та організатор першого в місті маршу на честь дня народження головнокомандувача УПА Романа Шухевича 2008 року», — зазначив «свободівець».

На 40 днів спомину душі героя-десантника Володимира Терещенка

…Та ти повір: я не шкодую,
Що вибрав смерть, а не життя —
Від смерті я життя рятую.

Для нації своєї, для дітей,
Щоб жили в мирі, злагоді, любові,
Добро щоб квітло у серцях людей,
І щоб цвіла спільнота в мові.
Євген БОРОВИК.

10 січня 2015 року українська громада м. Одеси попрощалася з вірним сином України — Володимиром Григоровичем Терещенком. На передовій Східного фронту, під с. Піски біля Донецька, підлий осколок московського снаряда, випущеного під час т. зв. перемир’я, на 57-у році обірвав світле життя нашого побратима на псевдо «Залізничник».

27 січня, у день звільнення в’язнів найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцімі, в Прохоровському сквері Одеси відбулася церемонія покладання квітів до пам’ятника жертвам Голокосту та в’язнів гетто.

За рішенням Генасамблеї ООН від 1 листопада 2005-го цю дату — 27 січня — світ вшановує як Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, тобто геноциду євреїв у часи фашизму.

Під час румунсько-німецької окупації на території Одеської області загинули приблизно 240 тисяч євреїв. Загалом у Європі нацисти знищили 6 мільйонів євреїв, з яких півтора мільйона — діти...

Люсьєна Клаупік. Образ її освітлював душі багатьом, і не тільки одеситам.

Інтелігент, інтелектуал. Витончений шанувальник мистецтва, вона була схвильована всім яскравим, неординарним, що траплялося в нашому просторі.

Щедра, надзвичайної чутливості, неміряного об’єму душа!