Матеріали з рубрикою «Пам’ять»

У кремлівській в’язниці, шкільному класі, в лікарняній палаті, на футбольному полі, у майстерні взуття чи за кермом автівки — де би ти не був 24 листопада о 16.00 — вшануй пам’ять убитих Голодомором 1932—1933 років.

Саме такий посил має соціальний відеоролик, знятий Young&Hungry Production за підтримки Міністерства інформаційної політики та за участі Українського інституту національної пам’яті і Центру досліджень визвольного руху. Це перше відео із серії, яке розроблене спеціально до 85-х роковин Голодомору. Усі ці ролики об’єднує символічне гасло «Ми пам’ятаємо! Ми сильні!».

Як пояснює автор ідеї і сценарист відеороботи Омелян Ощудляк: «Важливо підтримувати традицію пам’яті і тому основне завдання цього ролика — показати модель поведінки, як кожен може долучитися до вшанування пам’яті жертв Голодомору. Ми хочемо, щоб люди подумали: «О, до речі, а ми ж теж так можемо робити!».

Державний секретар Мінінформполітики Артем Біденко коментує: «У цьому ролику ми бачимо різних людей, кожен із яких долучається до вшанування пам’яті жертв цього страшного злочину: українського політв’язня в російській тюрмі, який витесує свічку на стіні в’язниці, патрульну поліцію, яка зупиняється і віддає шану загиблим, футбольне поле, де перед матчем оголошують хвилину мовчання, школярів, які тримають лампадки… Це об’єднавчі образи, які підкреслюють важливість вшанування. Особливо сьогодні, у наших воєнних реаліях».

У кремлівській в’язниці, шкільному класі, в лікарняній палаті, на футбольному полі, у майстерні взуття чи за кермом автівки — де би ти не був 24 листопада о 16.00 — вшануй пам’ять убитих Голодомором 1932—1933 років.

Саме такий посил має соціальний відеоролик, знятий Young&Hungry Production за підтримки Міністерства інформаційної політики та за участі Українського інституту національної пам’яті і Центру досліджень визвольного руху. Це перше відео із серії, яке розроблене спеціально до 85-х роковин Голодомору. Усі ці ролики об’єднує символічне гасло «Ми пам’ятаємо! Ми сильні!».

Захарівська районна державна адміністрація з глибоким сумом сприйняла звістку про передчасну смерть голови Захарівської районної державної адміністрації

Ігоря Івановича СТЕБЛОВСЬКОГО.

Стрімко обірвалося життя керівника, професіонала, шанованого колеги і просто доброї і чуйної людини, яка сенс свого життя вба-чала у жертовному служінні Батьківщині. Чорна звістка обпекла серця усіх, хто з ним працював, спілкувався і поважав, хто йшов поруч з ним по життю.

Енциклопедія болю і втрат

У Києві презентували книгу доктора історичних наук, професора Василя Марочка «Енциклопедія Голодомору». Архівні матеріали для видання автор збирав та опрацьовував 30 років.

«Енциклопедія Голодомору» — це результат 30-літньої праці, а особливо останніх семи років роботи над книгою. Це унікальне видання доктора історичних Василя Івановича Марочка», — зазначила на презентації генеральна директорка «Меморіалу жертв Голодомору» Олеся Стасюк.

«Енциклопедія викладена в академічному стилі, має меморі-альну функцію. До кожної статті є посилання на джерела, документи, літературу. В ній поіменно названі жертви Голодомору і представлені праці українських демографів 1930-х років. Ми сьогодні сперечаємося з демографами, скільки нас загинуло за часів Голодомору. Вони кажуть, що 3,5 мільйона — це образливо. Бо я маю джерела, архівні кримінальні справи демографів, репресованих у 1930-х, які підтверджують, що загинуло понад 7,7 мільйона українців. Гіпотетичний прогноз демографа Арсена Хоменка на 1937 рік розраховував на 35,6 мільйона, а всесоюзний перепис населення 6 січня 1937-го зафіксував 27,9 мільйона. Проста арифметична дія засвідчує втрату 7,7 мільйона від 1932-го до 1937-го. Тому, звичайно, ми маємо «оцифрувати» ці 7,7 мільйона. Вони в музеї (Меморіалі жертв Голодомору) представлені, але треба не забувати, що жертвами Голодомору стали щонайменше 18 міль-йонів, яким було завдано фізичної, психічної шкоди», — підкреслив на презентації видання професор Василь Марочко.

У Національний день пам’яті жертв комунізму (7 листопада) президент США Дональд Трамп першими згадав українців.

«Сьогодні ми згадуємо всіх, кого комуністичні репресивні режими позбавили великих благ життя, свободи та пошуку щастя», — ідеться в посланні, оприлюдненому на офіційний сайт Білого дому. Американський президент нагадав, що з часів більшовицької революції 1917 року наслідками тиранічної комуністичної ідеології були страждання, репресії та смерть. За його словами, підпорядкування комуністами вроджених прав індивіда уявному добробуту всіх вилилося в позбавлення свободи віросповідань, приватної власності, свободи слова і, дуже часто, — життя.

«Ми вшановуємо пам’ять понад 100 мільйонів людей, які були вбиті та переслідувані комуністичними тоталітарними режимами… Від часу більшовицької революції 1917 року в Росії ми стали свідками наслідків тиранічної комуністичної ідеології — страждань, репресій та смертей… Цих жахів зазнали українці, яких свідомо знищили в Голодоморі, росіяни в час Великого терору, камбоджійці, вбиті в місцях масових страт, берлінці, застрелені, коли намагалися втекти до свободи. Жертви цих та безлічі інших звірств свідчать про беззаперечний факт: комунізм і прагнення до нього завжди будуть руйнівними щодо людського духу і процвітання людства», — мовиться у зверненні.

«Ми оплакуємо величезні втрати і повторюємо нашу обітницю продовжувати боротьбу за справу свободи та можливостей для всіх», — заявив президент Сполучених Штатів.

Він увічнив себе як співець Придністров’я — «дивовижного краю,/Де світанки прозорі,/як чиста роса,/Де хати у вишневих/садах потопають,/Де в колисці вербовій / мене дід колисав...».

Анатолій Ройченко. Поет, пісняр, прозаїк, журналіст. Усією своєю багатогранною творчістю Анатолій Антонович возвеличував її Величність Любов — до жінки, до матері, до краю, «де побачив світ і який залишився в серці навічно», до людей, які у нім живуть, до Батьківщини. І ця любов була великою, щирою і незгасною…

Могутній талант Ігоря чого тільки не переніс… Число випробувань, на які його наражала хвороба протягом десятиліть, тяжко піддати осмисленню…

Але в багатьох душах, яким був рідним дух його Великої особистості з неймовірною волею до життя та незламної потреби живитися енергією мистецтва, разом і максимальне занурення у свою творчість — свою граничну Екзистенцію, що почасти рвала його душу невблаганними проблемами, він був не просто взірцем, а, в першу чергу, образом, який вигравав не одну дуель зі своєю долею…

Минулої суботи, 6 жовтня, коли Борису Федоровичу Дерев’янку, засновнику і першому редактору газети «Вечерняя Одесса», сповнилося б 80, на площі, названій на його честь, встановили пам’ятний знак.

Сповнилося б… Якби життя журналіста не обірвала куля найманця, замовленого тими, хто впливав і надалі намагається впливати на суспільно-політичне життя в Україні, й в Одесі передовсім. Імен справжніх замовників цього страшного злочину не названо й досі.

Час біжить і неймовірне стає реальністю. Так буває. Ті, хто, опосередковано чи й безпосередньо, були причетні до трагічних подій серпня 2007-го, виринали, потім зникали з політичної орбіти, хтось на цьому набирав електоральної ваги…

Пішла з життя Зоя Пасічна — заслужений майстер народної творчості, член національних спілок художників та майстрів народного мистецтва України.

Народилася Зоя Сергіївна в 1947 році на Житомирщині. Художню освіту здобула в Київському училищі декоративно-прикладного мистецтва (нині — Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука).

Серед робіт талановитої мисткині — орнаментальні панно, сюжетні композиції на історичну та фольклорно-етнографічну тематики та ін. Розписи виконані акрилом й олійною фарбою на полотні, папері або картоні.

У її творчості домінує древня сакральність рідного Полісся і барвистість причорноморського степу, традиційні мотиви Петриківської школи живопису й вікова мудрість українського народу. Крім петриків-ського розпису, на своїх полотнах художниця використовувала ріжкування — техніку орнаментації мальованої кераміки.

Напередодні Дня міста у Балті вшанували пам’ять двох земляків, які уславили наш край.

Так, на будівлі місцевого історичного музею встановлено меморіальну таблицю на честь відомого українського поета і журналіста Володимира Куликівського (1937—1985), а на будівлі міської школи №2 — колишнього її вчителя, заслуженого працівника фізкультури і спорту України Володимира Фролова (1938—1997).

Михайло ГЕРШКОВИЧ.

Комітет із закордонних відносин Сенату США 26 вересня затвердив резолюцію, в якій Голодомор 1932— 1933 років визнається геноцидом українського народу, інформує Посольство України в Сполучених Штатах Америки на своїй сторінці у Фейсбуці.

Документ, співавторами якого виступили понад два десятки сенаторів, засуджує систематичні порушення прав людини, вчинені радянським урядом проти україн-ського народу. У ньому висловлюються найглибші співчуття жертвам, тим, хто пережив Голодомор, та їхнім родинам, а також міститься заклик до розповсюдження інформації з метою підвищення обізнаності у світі про штучну природу цієї трагедії.

Спогад про Нонну Михайлівну Шляхову

…Сталося неочікуване: готувався писати ювілейну статтю, а писати доводиться спогад — Нонна Михайлівна Шляхова, 85-літтю якої мала бути присвячена ця стаття, незадовго до своєї «круглої дати» відійшла у вічність…

І

Людей, яких знав протягом багатьох років, згадуєш у найнесподіваніших ситуаціях. Ці спогади спонтанні, мимовільні, вони — твої і є частиною твого особистого життя, чинником твоїх роздумів і переживань.

Минулого четверга, 13 вересня, в Одеському будинку офіцерів відбулася церемонія прощання з молодшим сержантом 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС України Сергієм Платоновим (позивний Ганс), який загинув під час ворожого обстрілу опорного пункту в районі Водяного Волноваського району Донецької області.

«Сьогодні ми проводжаємо в останню путь вірного сина нашої Батьківщини. Він віддав своє життя за нашу свободу, за майбутнє своїх дітей, усіх нас і нашої країни. Я прошу вибачення за те, що не вберіг його. Знай, прийде час, коли тварюка, що ховається за кремлівськими стінами, перестане існувати. Віра в перемогу у нас є, і ми доведемо цю справу до кінця», — сказав біля труни полеглого морського піхотинця командувач Військово-Морських сил ЗС України адмірал Ігор Воронченко.

Упродовж 2016—2017 академічного року головна увага Українського наукового інституту Гарвардського університету (УНІГУ), який займається картографічним проектом «Мапа: цифровий атлас України», була зосереджена на подіях Революції Гідності. Зате весняного семестру 2018-го вчені та фахівці знову повернулися до теми Голодомору. Попередній етап наших досліджень уже став вагомим внеском у вивчення цієї трагедії, а останні дані проекту ще більше сприятимуть всебічному аналізу Голодомору.

Повернення до цієї теми було цілком природним кроком з огляду на її місце та значення в українській історії та в системі наукових пріоритетів УНІГУ. Адже весь картографічний проект «Мапа» почався саме з дослідження Великого Голоду 1932—1933 років, не кажучи про те, що інститут має давню традицію підтримки подібних наукових та видавничих ініціатив (наприклад, «Жнива скорботи» Роберта Конквеста та «Червоний голод: Війна Сталіна проти України» Енн Еплбаум). Крім того, багато вчених, котрі упродовж років стажувалися в УНІГУ, також займалися цією темою.

5 вересня в Україні вшановувався День пам’яті — 100 років з дня початку «червоного терору» — злочинної репресивної політики комуністичного режиму.

Сто років тому, 5 вересня 1918-го, радянський уряд ухвалив декрет про «червоний терор» — боротьбу з контрреволюцією, спекуляцією й злочинами за посадою шляхом ізолювання «класових ворогів» у концентраційних таборах і фізичного знищення «всіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і заколотів».

Цей декрет по суті надав офіційного статусу жорсткій нелюдській політиці, яку із самого початку використовували більшовики. Документом створювалися спеціальні репресивні органи — революційні трибунали, «Надзвичайна комісія із боротьби з контр-революцією й саботажем». Такі структури фактично могли без суду і слідства надавати дозвіл на розстріли та інші види вбивств.

У січні культурна громадськість відзначила 80-ліття одного з найвідоміших українських поетів-мариністів Олега Олійникова, який народився в Одесі, прожив у ній усе своє життя, й ось тепер, як не сумно про це писати, пішов із життя земного, щоб розпочати посмертне. Адже поети не вмирають, залишаючись серед живих назавжди. І ми відчуваємо їхню присутність то в краплинах дощу, то в перших сніжинках ранньої зими, то в осінньому шурхотінні різнобарвного листя у сутінках міських вулиць та сільських доріг, а то у віршах чи піснях закоханих пар, які читають-співають їх, навіть не знаючи, чиї вони...

Коли помирають зболені тіла, перше, про що ми розгублено намагаємося дізнатися: від чого, що стало причиною? А чи мають фізичні причини значення? Поети за життя сотні разів спалювали себе на кострищах людської збайдужілості, брехні та зради, вони все життя билися головою об глуху стіну зла і безчестя. Тож хіба важливо, «від чого» помер поет? Його переповнене людськими стражданнями серце було вже не в змозі всотувати їх. І воно розірвалося. Оце і є справжня причина його смерті. Бо поезія — це завжди страждання, це постійне страждання, це надмірне страждання. А надмірне завжди вбиває…

В Одеському музеї Голокосту на Малій Арнаутській, 111 триває виставка «Ризикуючи життям. Поляки рятують євреїв під час Голокосту». На ній представлені обличчя, історії та мотивації поляків, які рятували євреїв під час Другої світової війни.

Виставка, створена в рамках проекту музею «Історії поль-ських євреїв «Полін» — «Польські праведники — повернення па-м’яті» за підтримки Міністерства закордонних справ РП, базується на унікальних документальних матеріалах праведників і євреїв, які пережили Голокост.

Закінчення. Початок у номері за 12 липня.

Ведмежа послуга

У 1958 році Левко Лук’яненко разом з активістами Степаном Віруном і Василем Луцьківим створили підпільну партію «Українська Робітничо-Селянська Спілка» (УРСС). Вони швидко знайшли однодумців, але боротьба тривала недовго — у 1961-у більшість із них заарештували.

Львівський обласний суд засудив Лук’яненка до розстрілу за звинуваченням у тому, що він «з 1957 року виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму».

Петро Сорока був одним з найдосвідченіших лоцманів у бурхливому книжковому морі.

Його оцінка — визначальна. Відчуття вартісного в творах — безпомилкове. Його знання україн-ської і зарубіжної літератур — енциклопедичні. Рецензії — об’єктивні, відверті, без прикрас та авансів, як заведено в сучасній критиці.

У квітні цього року у рамках проекту «Ядро нації» «Українська правда» присвятила велику публікацію Героєві України, одному із співзасновників Української Гельсінської групи, авторові Акта проголошення Незалежності України, лауреатові Національної премії імені Тараса Шевченка Левку Григоровичу Лук’яненку. Ця публікація закінчується такими словами: «24 серпня 2018 року, коли Україна святкуватиме 27-у річницю Незалежності, Левку Лук’яненку сповниться 90 років. Адже народилися вони в один день». Не судилося. 7 липня стало відомо, що Левко Григорович, який в останні роки тяжко хворів, потрапив до реанімації. Того ж дня його серце перестало битися…

9 липня із велетом українського духу прощалися у селі Хотів під Києвом, де мешкала родина Лук’яненків, а наступного дня після офіційної церемонії прощання у приміщенні клубу Кабінету Міністрів та відспівування у Володимирському соборі Левка Лук’янка поховали на Байковому кладовищі. Останню шану Великому Українцеві віддали й представники Одещини, про транспорт подбали і громадські організації, й облдержадміністрація.

30 червня пішов із життя Василь Микитович ПІВЕНЬ — відомий одеський поет, громадський діяч, подвижник розвитку національної літератури та культури.

Василь Микитович написав і видав більше десяти поетичних книг, був фундатором та редактором поетичних збірників, автором статей і рецензій, що друкувалися у різних виданнях української періодики. Неповторність його рядків була відзначена як читачами, так і представниками сучасної української критики. Василь Півень очолював поетичний напрямок в Одеській обласній організації Національної спілки письменників України, підтримував та виховував молоде покоління одеських літераторів. Він був чуйною й порядною людиною. Допомагав становленню одеських літературних традицій.

Одеська обласна організація Національної спілки письменників України висловлює щире співчуття рідним та близьким поета.

Сьогодні сповнився рівно рік, як пішла із життя відома дисидентка, поетеса, прозаїк та сценаристка Ірина Ратушинська. За свої вірші у 1983-у молода випускниця фізичного факультету Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова отримала рекордний як для жінки термін покарання — 7 років ув’язнення та п’ять років заслання.

Народилася Ірина в Одесі 4 березня 1954 року. Одна з бабусь була полькою й охрестила внучку за католицьким обрядом, але релігійним вихованням не займалася. Батько, Борис Леонідович Ратушинський, був звичайним інженером, а мати, Ірина Валентинівна, викладала в школі російську мову та літературу. Як тоді казали, жила сім’я на одну зарплату. Мешкали в комуналці, всі «зручності» — у дворі, води на їхньому третьому поверсі майже ніколи не було, тому доводилося носити її відрами від колонки, іноді найближча, що працювала, була за два квартали. Цей побут плюс робота забирали у батьків увесь час, тому вони змалку привчили доньку до самостійності. А ще вчили не брехати і не боятися. У родині дуже шанували книжки, якими була заповнена вся квартира. Заощаджували на всьому, крім книжок. До речі, на таку розкіш, як телевізор, батьки змогли розщедритися, коли Ірині сповнилося шістнадцять.

19 червня на 82-у році відійшов у засвіти Іван Драч — український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч, перший голова Народного руху України, Герой України.

За заповітом, поховають Івана Федоровича у рідному селі Теліжинці на Київщині, поруч із могилою сина Максима, який передчасно пішов із життя.

«Кіра Муратова (1934—2018). Дві години тому її не стало. І ніби не стало Всесвіту. «Короткі зустрічі», «Довгі проводи», «Вічне повернення». Геній. На душі і в Одесі — ніч», написав у Фейсбуці відомий український театральний критик, мистецький оглядач Олег Вергелис.

Володарка багатьох почесних кінонагород, академік Національної академії мистецтв України, народна артистка України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Державної премії імені Олександра Довженка, член Національної спілки кінематографістів України, член Американської та Української кіноакадемій… Кінематографіст зі світовим ім’ям Кіра Муратова відійшла у засвіти у середу, 6 червня.

У вівторок, 5 червня, на 63-у році життя помер відомий український письменник, літературознавець і видавець Петро Іванович СОРОКА.

Петро Сорока — автор багатьох книг, наукових монографій про майстрів слова і пензля, поетичних збірок тощо. Лауреат кількох міжнародних премій і Всеукраїнської премії імені Володимира Сосюри, член Міжнарподного Пен-клубу. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету ім.В. Гнатюка. Читачі «Чорноморських новин» знають його за низкою рецензій, що в різні роки публікувалися на шпальтах нашої газети.

До 74-х роковин депортації кримських татар

Навесні 1944-го радянська влада повернулася у Крим й одразу вдалася до масових репресій проти категорій населення, які виявили хоча б найменшу непокору сталінському режиму в період війни. До «неблагонадійних» потрапили громадяни, репресовані раніше за політичними мотивами, а також представники «нелояльних народів».

З глибоким сумом повідомляємо, що на 85 році життя відійшла у вічність доктор філологічних наук, професор Нонна Михайлівна Шляхова.

Із 1987-го до 2003-го Нонна Михайлівна була деканом філологічного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, 22 роки очолювала кафедру теорії літератури та компаративістики цього факультету. У час її керівництва почала здійснюватися підготовка україністів і русистів з правом викладання англійської чи німецької мов, світової літератури; були ліцензовані нові спеціальності «болгарська мова і література», «прикладна лінгвістика», «журналістика», «видавнича справа та редагування».

15 травня сповниться 40 днів відходу у вічність заслуженого журналіста України, письменника, друга і шанувальника «Чорноморських новин» Едуарда Подільського.

Не віриться, що вже нема побратима, з яким пройшли незабутні шкільні роки в мальовничому місті Погребище на Вінниччині, де починає свій шлях до Дніпра знаменита річка Рось.

У Білорусі на 61-у році померла Ніна Василівна Жизневська, мати Героя України Михайла Жизневського. Вона прожила менше ніж місяць після смерті її чоловіка — Михайла Петровича — який відійшов у вічність 8 квітня.

Ще донедавна Жизневський-старший, якому йшов 73-й, перебуваючи на пенсії, працював слюсарем у міському фізкультурно-оздоровчому комбінаті. Був переконаний, що його син Михайло загинув за свободу не тільки України, а й Білорусі. Помер раптово (поскаржився на біль у серці і на високий тиск) якраз на Великдень.

На 87-у році життя відійшла у вічність Віра Петрівна ПЕРЕЛЕШИНА-РЕЗНІКОВА, доцент кафедри державного управління і місцевого самоврядування Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Із життя пішов талановитий викладач, визнаний фахівець своєї справи, чуйна й уважна людина. Її любили студенти, шанували колеги, вона користувалася заслуженим авторитетом у середовищі наукової громадськості.

Віра Петрівна народилася в Одесі 27 серпня 1931-го. Її дитинство і юність збіглися з нелегкими воєнними і повоєнними роками.