Матеріали з рубрикою «Пам’ять»

Одеська поетка Олена Гассій передчасно пішла із життя: у травні їй сповнилося б 60 років.

Народилася Олена 2 травня 1959-го в Одесі. Мати, Валентина Георгіївна Гассій (1932 — 2000), також одеситка, з 1941-го по 1947-й жила у Катаржино (нині — Знам’янка Іванівського району), де мешкали її близькі родичі. Повернувшись до Одеси, працювала в ресторані «Море», а пізніше — касиром у ресторані готелю «Вікторія». Батько, Едуард (Едмунд) Борисович Гордон (1928 — 1992), одесит, працював оператором на нафтобазі. Займався й літературною творчістю. Друкувався в журналах, а в 1993-у в Москві вийшла його повість «Адрес для «Дяди»», присвячена дружині Валентині. Писав під псевдонімом Червін.

Олена Гассій закінчила Одеську середню школу № 27. Ще тоді, в школі, почала писати вірші, любила також малювати. У дитинстві їздила в Червонознам’янку до прабабусі Степаниди Георгіївни Стоянової, що, певна річ, позначилося на її світогляді й творчості. Багато спілкувалася з родичами-письменниками. Її рідні дядьки по батькові: Ізмаїл Гордон — відомий одеським поет, Володимир і Михайло — прозаїки, Гаррі — поет і прозаїк, художник, який зараз мешкає у Москві.

Українська Одеса зазнала великої втрати: на 87- у році пішов у засвіти Василь Миколайович ПАРФЕНЮК — справжній патріот, людина великої душі, багатолітній голова Одеської міської організації Конгресу українських націоналістів.

Василь Парфенюк народився на Київщині, неподалік містечка Сквира. Йому не було ще й року, коли родина, рятуючись від Голодомору, поселилася в Крижанівці. Відтоді життя пана Василя було нерозривно пов’язане з Одесою.

По закінченню Крижанівської школи вступив до Одеського технікуму харчової промисловості, далі — строкова служба в армії і військове училище. Будучи офіцером Радянської армії, Василь Парфенюк завжди пам’ятав про своє корі-ння, всіляко підтримував земляків-українців. Промовистий епізод 1968 року, коли СРСР ввів війська до Чехословаччини для придушення «Празької весни». У той час офіцер Парфенюк, проходячи службу у Прибалтійському військовому окрузі (у Каунасі), відмовився їхати в Чехословаччину. Реакція згори була миттєвою: за 24 години його з дружиною і двома малими дітьми відправили у віддалений гарнізон Забайкальського військового округу, на кордон з Китаєм. Останні роки в армії обіймав посаду начальника хімслужби полку. Непокірний офіцер закінчив службу майором і повернувся до рідної Одеси.

З великим піднесенням Василь Миколайович зустрів проголошення незалежності України. З того часу і майже до останніх днів своїх присвятив себе пробудженню українства в Одесі. Пан Василь мав лагідну вдачу, був доброю людиною, але, коли йшлося про Україну, то у Парфенюка компромісів не було. Він був моральним авторитетом, справжнім непохитним солдатом, відданим українській справі. Таким його й пам’ятатимемо.

У Військовій академії (м. Одеса) урочисто відкрито монумент «Пам’яті загиблим за Україну».

Серед тих, хто ціною свого життя зупинив на сході жорстокого й підступного ворога, були й випускники академії різних років. Різних за віком і званнями, всіх їх об’єднували безмежна любов до Батьківщини й вірність військовій присязі. Досить сказати, що 12 випускників Одеської академії удостоєні найвищої нагороди держави: звання Героя України. З них п’ятеро — посмертно: підполковник Юрій Коваленко, випускник 1998 року, майор Євген Лоскот, випускник 2006-го, лейтенант Олег Довгий, випускник 2014-го, полковник Тарас Сенюк, випускник 2001-го, підполковник Сергій Кривоносов, який закінчив виш у 2000у.

На відкритті пам’ятника були присутні командувач Сил спеціальних операцій Збройних сил України генерал-лейтенант Ігор Луньов, викладацький склад Військової академії, батьки загиблих військовослужбовців, офіцери оперативного командування «Південь» Сухопутних військ ЗСУ, ветерани АТО/ООС, військові капелани, жителі Одеси.

Несподівано, передчасно відійшов у Вічність наш колега-журналіст Валентин Щегленко, так і не встигнувши побачити на газетних шпальтах деякі з підготовлених ним матеріалів. Зокрема, і розповіді із серії про лауреатів Нобелівської премії, коріння яких чи їхніх предків — з нашої, української землі. Сьогодні, віддаючи данину пам’яті Валентину Петровичу, публікуємо ще дві його замальовки про нобеліантів.

…Вагою свинцю усієї
Лягли небеса на доми.
Виляли лиси-фарисеї,
Шукаючи в ньому вини.
І темною силою храмною
Потолочі даний на суд,
З запальністю тою самою,

Як славили вперше, клянуть, — писав Борис Пастернак (переклад Юрія Кобильника) у вірші «Лихі дні», присвяченому євангельській темі.

Доля підготувала злет і цькування й самому поетові, прозаїку та перекладачеві. Він владно піднявся на поетичний Олімп (тогочасний державний і партійний діяч Микола Бухарін навіть закликав офіційно назвати Пастернака кращим поетом Радянського Союзу), але згодом усе змінилося діаметрально протилежно: за славою прийшла хула…

Борис Пастернак народився 1890 року в Москві в інтелігентній сім’ї. Батько, Леонід Осипович, був відомим художником, мати, Розалія Ісидорівна — піаністкою, до речі, обоє — уродженці Одеси. У них часто бували знамениті митці, що, певна річ, не могло не вплинути на формування світогляду Бориса. Він і сам спочатку пробував займатися музикою, та вчасно збагнув, що це не його стихія. Закінчив Московський університет, де серйозно вивчав філософію, студіював цю науку також у Німеччині, в Марбурзькому університеті. Зрештою, зосередився на літературній праці, хоча батьки і не схвалювали його вибору.

Несподівано, передчасно відійшов у Вічність наш колега-журналіст Валентин Щегленко, так і не встигнувши побачити на газетних шпальтах деякі з підготовлених ним матеріалів. Зокрема, і розповіді із серії про лауреатів Нобелівської премії, коріння яких чи їхніх предків — з нашої, української землі. Сьогодні, віддаючи данину пам’яті Валентину Петровичу, публікуємо ще дві його замальовки про нобеліантів.

— Синку, — говорили батьки юному Ісидору Рабі, — ми дуже хотіли б, щоб ти став служителем культу — рабином. Будеш шанованою людиною — духовним керівником єврейської громади чи членом релігійного суду. Замислись над цим. Бо й саме наше прізвище схиляє до такого вибору.

— Спасибі за піклування, за прагнення зробити мою долю щасливою, — ввічливо відповідав хлопець. — Та моя душа відкрита до науки, до пізнання світу — це ж так цікаво!..

Такий діалог у сім’ї Рабі бачиться цілком імовірним. Батьки щиро бажали спрямувати сина на ту життєву стезю, яка заслуговувала повного довір’я, але Ісидор обрав інший шлях, ніж той, що йому радили.

До речі, батьки хлопця, можливо, самі не відаючи того, виховали у ньому любов до знань, допитливість і прискіпливість — риси, притаманні саме дослідникам. Той, хто ростив дітей, певно, пам’ятає їхні надокучливі запитання «Чому?» «Навіщо?» «Коли?» «Як?». І правильно чинили ті, хто не відмахувався від них, а намагався задовольнити дитячу цікавість.

Сьогодні проводжаємо в останню путь нашого друга, колегу, справжнього «чорноморця» Валентина Петровича ЩЕГЛЕНКА.

Важко у це повірити, бо зовсім недавно, 20 червня, ми вітали його із 71-річчям, бо в редакційній папці лежать до друку кілька його статей, а сам він домовився про нові зустрічі з героями своїх майбутніх публікацій…

Валентин Щегленко був журналістом найвищої проби. А ще — поетом. Ось як він сам писав про відданість слову в передмові до книжки «Гроно часу»:

«Коли мене запитують «Як ти став журналістом?», то, чесно кажучи, вагаюсь, що відповісти. Можна, звісно, сказати дещо високопарно: «За велінням душі». Але в цей момент я згадую одну і ту ж картину: я, зовсім юний, відкриваю вікно у наш сад і вражено зупиняю свій погляд — за одну ніч розцвіли яблуні, пишно вкрившись біло-рожевим цвітом. Незвичайне почуття охопило мене, і я склав свої перші віршовані рядки.

Тепер я розумію, що вони були недосконалі. Але любов до слова, яка владно увійшла тієї миті в моє серце, осяяла на багато літ. Вона привела мене до райгазети, до університету, неповторних студентських років. Я глибоко вдячний усім, хто на різних етапах життя наставляв мене і підтримував, з ким довелося працювати пліч-о-пліч, спілкуватися і товаришувати, моїй дружині Любові та дочці Наталочці, її чоловіку Олександру та онуку Кирюшці.

Час не стоїть на місці. Ось і моє літо вже зустрілося з осінню, але я не забув тієї весни. Я знаю, що знову зацвітуть сади, і серце юнака чи юнки знову сповниться радістю, яка вихлюпнеться з нього пахучими, як весна, віршами…

Рідними для мене стали «Чорноморка», де пройшов шлях від кореспондента до заступника редактора, і «Чорноморський гудок», де був редактором. Член Спілки журналістів України, удостоєний «Золотої медалі журналістики України».

Ще три тижні тому, в день нашого фахового свята, ми зустрілись у редакції нашої рідної — назавжди — газети, йшли попри колишній спільний наш кабінет і говорили про те, скільки було тут світла і квітів, скільки тут бувало достойних людей… І про мінливість життя, яке не можна лише проживати — потрібно просто жити. Потрібно любити.

Він любив життя. Любив у своїй професії, обраній саме цікавістю до всіх його проявів, любив у своїй дружині Любові, обраній колись раз і назавжди, у своїй родині, любив у сплеску води в хвилини довгожданного клювання, у мовчанні задумливого лісу на рідній Житомирщині, про яку завше вповідав так цікаво й захопливо. Любив у щирому спілкуванні з колегами, друзями, а найчастіше — з тими незнайомцями, про котрих вже багато знав і котрі ставали потім героями його нарисів. Любов’ю і добротою завше було немовби осяяне його обличчя.

Валентине Петровичу! Друже! Як сумно, що таке сталося!

Друзі мають жити вічно. На це надіявся і я. Сподівався, що ти ще багато напишеш, скажеш, вчасно підтримаєш — те, що робив для нас щодня. Востаннє ми бачилися, коли вийшла e світ твоя книжка, в якій так багато про нашу улюблену Роздільну, її людей, про зустрічі з ними. Ми проводили презентацію в районній бібліотеці. Було тепло на душі, радісно на серці. Потім вийшла твоя чудова збірка лірики. Ми в колективі газети «Вперед», якому ти подарував чимало своїх коронних мініатюр, чекали від тебе книжку і цих дотепних творів, повних любові до людини.

Особисто я вдячний за те, що ти допоміг газеті «Вперед», коли нам так потрібні були публіцисти. Твої чудові нариси ставали подіями в житті району.

Приголомшлива для всіх нас звістка: перестало битися серце Олександра Євдокимовича ЦИРКУНА (1939—2019).

Великого патріота України, шістдесятника, архітектора, без участі якого в Одесі не відбувалася жодна українська патріотична подія.

Дивно, як він знаходив у своїй душі місце для всього Українського Світу, бо, здавалося, що душа його і серце були вже розпухлими від безмежної любові до людей!

Унікальна особистість — неймовірної киплячої енергії, що всіх заряджала потребою рішучих світлих діянь!

Ми любили дядька Сашка. Від нього струменіло щось настільки потужне, надійне і світле, що, стрічаючись з ним, ти відразу — які б клопоти не обсідали — почувався спокійнішим, захищенішим, впевненішим. Обережний потиск міцної руки, побратимські (для молодших — батьківські) обійми, щира усмішка з-під розкішних вусів і безперервний потік іскринок-живинок із стожарів-очей…

«Алло! То дядько Сашко. Є ідея. Увечері забіжу на хвильку — обмізкуємо. Виходитиму з майстерні — дринькну…».

Спорожніла без майстра майстерня. Дзвонить, але не «дринькає» телефон. Затужила по вірному синові старенька (шість віків вже стоїть на Чорному морі) Одеса, враз збурунився в ясну й тиху погоду Хаджибейський лиман. Осиротіли всі, хто знав і любив (а його не можна було не любити) цього велетня духу, взірця людської гармонії й самовідданого патріотизму — Олександра Явдокимовича ЦИРКУНА.

Тяжка втрата для усіх нас... Перестало битися серце чудового художника, з гурту творчого об’єднання «Мамай», людини витонченої душі Олександра Стовбура.

У 1970-х роках художник увійшов до групи молодих мистців неформального напрямку. Виставкову діяльність розпочав у 1973-у участю у неофіційних «квартирних» виставках нонконформістів. Заслужений художник України, член Національної спілки художників України, член Національної асоціації мистців (з 1993-го). Почесний член Києво-Могилянської академії (1991). Лауреат Міжнародного бієнале «Імпреза-93» у категорії малярства.

Творчість Олександра Стовбура була максимально наближеною до рішення ідеї медитативного, споглядального живопису, свідомо обмежуючи себе рамками образо-творчих можливостей візуального мистецтва, завдяки чому його мистецтво набувало глибоко виразного звучання у будь-якому виставковому просторі.

Хроніка 22 травня в Одесі: День перепоховання Тараса Шевченка

Погідний сонячний ранок… Біля пам’ятника Кобзареві — майже нікого. Ось проходять на свої заняття курсанти; молоді матусі котять візочки до головної алеї парку, інші — наглядають за чадами; декотрі городяни вийшли вигуляти домашніх улюбленців…

Довкола пам’ятника — літературні паркові лави, майстерно розмальовані шевченківськими сюжетами. Можна присісти, поміркувати…

Коли забирали прах Тараса Шевченка зі Смоленського цвинтаря в північній столиці, Пантелеймон Куліш, вірний друг і соратник, у своєму прощальному слові сказав:

— З’явися, Батьку, серед рідного краю, під червоною китайкою, заслугою козацькою, загромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких, нехай побачать, як далекі вони від правди, нехай почують із мертвих уст твоїх Твоє слово безсмертне, нехай хоч, помолячись, зачнуть глаголити непозиченою мовою після столітніх позичок…

Сьогодні, 18 травня, український календар означений Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, а після незаконної окупації півострова Росією — і Днем боротьби за права кримськотатарського народу.

Нині сповнюються 75 років трагедії 1944-го — депортації сталінським режимом кримських татар з історичної Батьківщини і п’ять років анексії Криму путінським режимом.

З нагоди цих скорботних дат на Соборній площі Одеси сьогодні о 18.00 відбудуться мітинг-реквієм та перегляд фільму «Хайтарма». Це перша кримськотатарська повноформатна художня стрічка і перша художня картина про депортацію кримських татар. Режисер фільму і виконавець головної ролі Ахтем Сеїтаблаєв.

Український інститут національної пам’яті та Центр досліджень визвольного руху вміють позитивно шокувати правдою. Ще за тиждень до відкриття цього виставкового проекту соцмережі рясніли назвами «Мир. Труд. Май. Вбивство працею», «Тріумф людини. Українці, які перемогли ГУЛАГ». Минулого року вони розповідали про спротив українців у нацистських концтаборах, нинішнього — про героїв у радянських концтаборах.

8 травня у Києві, біля Головпоштамту, знову виставлено два десятки стендів з уні-кальними фотографіями й цікавими даними. Ми вирішили поговорити про новий виставковий проект з його кураторкою — керівницею програм Центру досліджень визвольного руху Яриною ЯСИНЕВИЧ.

— Ярино, про що ваша виставка? Історія, про радянське рабство, про рабство українців, про те, що рабство було ефективним чи не ефективним? Як ви самі схарактеризуєте цю історію?

— Цей проект називається «Тріумф людини», і ми хотіли розкрити історії людей, які свідчать: людина завжди може тріумфувати над системою, в будь-яких умовах. Це не завжди закінчується щасливо, часто закінчується трагічно, але люди завжди можуть бути людьми.

Минулі вихідні у селі Приозерному Кілійського району були жалобними: у суботу тут провели в останню путь свого земляка, полеглого на Донбасі, Дениса Козьму.

Попрощатися з героєм прийшли сотні людей. Ще коли мікроавтобус з тілом воїна прямував до Приозерного, жителі Татарбунар зустрічали його обабіч траси Одеса — Рені, що проходить містом, із жовто-синіми і червоно-чорними прапорами, квітами та свічками. Як повідомив портал Bessa-rabiainform.com, земляки ставали на коліна, схиляючи голови на знак глибокої поваги і подяки.

На малій батьківщині, пишуть наші колеги з «Бессарабіяінформ», Дениса поважали і любили. Він був світлим і добрим хлопцем, у селі мав багато друзів… Його ставили за приклад дітям у рідній школі, під час відпусток запрошували на уроки-зустрічі патріотичного виховання.

Денис Козьма (позивний «Дєд») народився 20 серпня 1987 року у Приозерному. З дитинства обожнював футбол — займався ним у ДЮСШ, був причетний до ультрас-руху в Одесі.

На війні — від самого її початку, пішов добровольцем після трагічних подій 2 травня 2014-го в Одесі (був серед тих, хто відстояв місто від зазіхань проросійських колабораціоністів, а коли почалася пожежа в Будинку профспілок, рятував їх з палаючої будівлі). Згодом продовжив службу за контрактом у складі ЗСУ.

День закінчення Другої світової війни в Європі, День пам’яті та примирення, День Перемоги…

Людині, за її природою, хочеться, аби світ був зрозумілим і контрастним. Це — чорне, те — біле. Це — друг, то — ворог. Свої і чужі. Без відтінків. Бо так простіше.

Але однозначних подій у нашій історії не так уже й багато. Надто складні наші літописи, надто рясно полита наша земля кров’ю. Всяке було. І брат на брата, і син на батька…

9 травня ми згадуємо не лише полеглих у Другій світовій війні, а й жертв війни на Донбасі. А також низько вклоняємося ветеранам, які, дякувати

Богу, живими повернулися додому. Ми повинні пам’ятати про їхній подвиг кожну хвилину і вчити цьому дітей.

Цього року 9 травня я поклав початок новій традиції — збирати «Український безсмертний полк», проходячи кількатисячною колоною центром столиці з портретами загиблих учасників війни на Сході України.

Шановні жителі Одещини!

Прийміть вітання з Днем Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні!

Знаючи, якою великою ціною завойовано перемогу, ми схиляємо голови перед священною пам’яттю про мільйони наших земляків, які пройшли вогняними шляхами тієї жорстокої, нещадної війни, які загинули у боях, усіх, на чию долю випали роки окупації та пекло нацистських концтаборів.

Велич подвигу захисників та визволителів не підвладна часу і залишається невичерпним джерелом патріотизму та гідним прикладом сили духу й справжнього служіння своєму народу.

«П’ять років тому ми не стали Одеською народною республікою», — написала на світанку 2 травня на своїй фейсбук-сторінці журналістка і громадська діячка, активна учасниця Революції Гідності Зоя Казанжи.

Так, з того страшного і визначального дня промайнуло вже п’ять років. Так, Одесі, на щастя, вистачило розуму і волі не скотитися тоді у маргінес «вєсєннєрусского победобєсія». Українська Одеса вистояла і захистила від донецько-луганського «щастя» навіть тих, хто волів жити у знищеному економічно, політично і духовно анклаві «старшого брата». На жаль, і досі ніхто з тих, хто готував нашому краю руїну, окопи й «ввічливих» «зелених» наглядачів, не покараний. Так, навіть через п’ять років деякі центральні українські(?) канали розповідали про «спалених хунтою», ні словом не згадавши про перші жертви того дня — Ігоря Іванова та Андрія Бірюкова, які полягли від куль озброєних покидьків, що стріляли у заповненому людом середмісті, заховавшись за редути тодішньої міліції.

Мартиролог полеглих захисників українського суверенітету і нашого з вами мирного життя поповнився ім’ям іще одного нашого земляка-героя.

Сергій Дорофієнко – уродженець Преображенки Ширяївського району – поліг, захищаючи Україну, у районі Авдіївки (Донецька область).

Земляки, проводжаючи Героя в останню путь, стали на коліна.

На цьому тижні країна вшановувала пам’ять про подвиг юних киян, котрі понад сто років тому ціною власного життя бодай на кілька днів зупинили наступ ворога на Київ.

В Одесі того ранку, 30 січня, до пам’ятної дошки Івану та Юрію Липам — батькові й сину, що по вул. Пастера, 52, зібрались ті, хто пам’ятає, прийшли представники міської та обласної влади, українського духовенства, студіююча молодь, у тому числі курсанти Військово-морського ліцею. Грав оркестр Центру музичного мистецтва Військово-Морських сил України, лунали натхненні рядки відомих українських поетів, присвячені юним героям-крутянам.

А на схилі дня доцент кафедри історії України Одеського Національного університету ім. І.І.Мечникова Володимир Полторак виступив з лекцією про Крути у переповненій молоддю залі бібліотеки ім. Михайла Грушевського.

Наближається вже 101-а річниця легендарного бою української молоді з московсько-більшовицькими загарбниками під Крутами. Серед учасників цього вікопомного бою був і випускник Одеського реального казенного училища та 2-ї Одеської школи прапорщиків Борис Монкевич, який пізніше опублікував свої спогади не тільки про Крути, а й про визвольний похід Болбочана, про Окрему Запорізьку дивізію. Ці спомини особливо цінні тим, що в описаних подіях брав участь сам автор.

Народився він 25 березня 1896 року в селі Ваговиці Кам’янецького повіту Подільської губернії в родині Григорія Степановича Монкевича та Параски Іллівни Мельник (у дівоцтві). Батько був військовим, служив поручиком у 2-й резервній артилерійській бригаді, яку в 1910-у було розформовано. Борис мав двох братів. Старший, Яків, закінчив учительську семінарію у Вінниці, воював у Першій світовій. Разом з молодшим братом, Василем, служив у війську УНР. На жаль, подальша доля братів невідома.

У понеділок, 21 січня, в новому терміналі Одеського міжнародного аеропорту оркестри Військово-Морських сил ЗСУ, Національної гвардії та Одеської військової академії концертом-реквіємом ушанували пам’ять «кіборгів», які 242 дні обороняли Донецький аеропорт.

Бої за Донецький аеропорт тривали з кінця травня 2014-го по 20 січня 2015-го. Українські захисники — десантники, спецназівці, добровольці — виявили тоді зразки нечуваної й небаченої мужності, за що й були названі «кіборгами». Незаконні збройні формування так званої «ДНР» за підтримки російських регулярних сил неодноразово намагалися взяти аеропорт штурмом, але щоразу натикалися на запеклий опір наших воїнів. Після того як вороги підірвали опори терміналу й будівля впала, оборона втратила сенс і «кіборги», сильніші за залізо, міцніші за бетон, залишили руїни…

Павел Адамович — справжній польський ліберал і великий друг України, мер Гданська, міста-побратима Одеси, яке успішно очолював понад 20 років, — загинув від ножа вбивці під час благодійного концерту.

У моїй пам’яті він назавжди закарбується словами, з якими 24 серпня 2018-го звернувся до нашої делегації, а через нас — до всіх українців (див. «ЧН» за 30 серпня 2018 року):

«Сердечно вітаю всіх українок та українців з нагоди вашого Дня Незалежності! Зичу вам передусім, щоб Україна стала в недалекому майбутньому членом Європейського Союзу. Україна була, є і буде частиною європейського континенту, але хочемо, щоб вона була частиною спільноти політичної, спільноти економічної. Бажаю, щоб вдалося вам повернути загарбані сепаратистами землі, які є частиною суверенної, інтегральної територіально, України. Бажаю вам миру, розвитку демократії та територіального самоврядування у вашій країні. Сердечно поздоровляю!».

Висловлюємо щирі співчуття колезі-журналістові, оглядачеві «Чорноморських новин» Леоніду Абрамовичу Заславському у зв’язку з тяжкою, непоправною втратою — смертю дружини

Світлани Павлівни ЗАСЛАВСЬКОЇ.

Глибоко сумуємо з усіма рідними і близькими покійної. Вічна пам’ять світлій людині.

Колектив «ЧН».

Із глибоким сумом сповіщаємо про передчасну смерть ученої-хіміка, українки з великим серцем і непохитною громадянською позицією, люблячої доньки і дружини, надійного друга і порадника

Ірини Василівни ЯРОШЕНКО.

Тяжка хвороба обірвала її життя у розквіті сил й устремлінь… Світлий образ Ірини Василівни назавжди залишиться у нашій пам’яті, а біль утрати довіку щемітиме у наших серцях.

В Одеському літературному музеї відбувся концерт пам’яті Степана Тимофійовича Калмикова (1937–2015) — музиканта, диригента, педагога, який зробив вагомий внесок у розвиток баянного мистецтва України.

Талановитий, енергійний, поривчастий, артистична натура... Таким він запам’ятався сучасникам. Пригадую один з його виступів на музичному фестивалі у Миколаєві на початку 2000-х. Степан Тимофійович з’явився на сцені з корабельним стерном, що символізувало Одесу як портове місто, і чудовим конферансом відкрив той пам’ятний концерт. Посланець портової Одеси в портовому Миколаєві…

Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору про Джеймса Мейса, який першим сказав західному світові про трагедію українського народу, одеситам, що зібралися в Центрі мистецтв ім. Віри Холодної, розповіла його дружина пані Наталя Дзюбенко-Мейс. Присутні подивилися також фільм про американця, котрий став українцем.

Є такі щасливі подружжя… хоча ні, не те слово: є такі — Богом позначені, що коли одна половинка відійде у кращі світи (хоча нема ліпше од нашого, хай і недовершеного ще), то друга не лише береже та ширить па-м’ять, а й продовжує — своїми вже засобами — почате діло. Оте, що ним на все життя пов’язала себе людина, сама собі завдавши на плечі цілий сніп добровільних обов’язків. А простіше кажучи, довести світові те, що світ не хотів бачити й чути.

Джеймс Мейс був американцем, а помер… українцем. В історії нашій дивовижній, якої майже не знаємо або знаємо недостатньо, бо ховали її від нас, таких людей було подостатком: одних вже знаємо, про інших ще дізнаємось. Він прагнув переконати всіх, що в роках 1932—1933-у в Україні був не просто голод — великий мор голодом, а що то був геноцид великої європейської нації. Нації, котрої боялася і через те ненавиділа імперія.

Про Джеймса Мейса, який першим повідав західному світові про трагедію українського народу, розповіла одеситам, що зібралися в Центрі мистецтв ім. Віри Холодної, його дружина пані Наталя Дзюбенко-Мейс.

Журналістка, поетка, громадська діячка, а ще — вірна половинка свого чоловіка — сумлінно продовжує те, чому він присвятив своє життя. Попри книжки та лекції, вона їздить Україною, зустрічається з молоддю. Вона говорить вустами і серцем свого чоло-віка, американця, котрий прагнув донести до всього світу, що в 1932—1933 роках в Україні був не просто голод — великий мор голодом, а що то був геноцид великої європейської нації, якої боялася і через те ненавиділа імперія. Американця, котрий помер українцем. (Детальніше про зустріч — у наступному номері «ЧН»).

Добірку публікацій, приурочених до 85-х роковин Голодомору, читайте далі у номері.

Минулої п’ятниці в місті Сегед відкрито пам’ятник жертвам Голодомору в Україні 1932-1933 років, йдеться у повідомленні на сайті МЗС Угорщини.

У церемонії відкриття пам’ятника взяли, зокрема, участь посол України в Угорщині Любов Непоп і парламентський держсекретар міністерства зовнішньої економіки та закордонних справ цієї країни Левенте Мадяр.

«Україна протягом останніх десятиліть пройшла навіть більше випробувань, ніж угорці», — зазначив він. Дипломат назвав Голодомор експериментом радянської влади, яка намагалася зламати український народ шляхом заморення голодом. «Україна вистояла у цьому випробуванні і в 90-х роках здобула незалежність. Сьогодні вона є самостійною державою, яка, подібно до угорців, може сподіватися на щасливіше майбутнє. Історія довела, що український народ є настільки сильним, що йому не треба йти проти когось для того, аби зміцнити власну ідентичність», — сказав Левенте Мадяр.