Матеріали з рубрикою «Пам’ять»

В останню земну дорогу Україна провела свого великого сина — письменника і державотворця Володимира Яворівського.

«Завершив земний шлях видатний українець Володимир Яворівський. Письменник, Шевченківський лауреат, який на порі становлення нашої Незалежності своїм словом запалював серця мільйонів. Усі, хто його знав ближче, сьогодні кажуть: «Не вірю». Не хочеться вірити й мені. Він фонтанував енергією, незрівнянним гумором, дивовижною працездатністю. Після романів про княгиню Ольгу, Івана Мазепу до останнього дня працював над книгою всього свого життя — про Тараса Шевченка. Тепер він пішов», — написав Василь Шкляр на своїй facebook-сторінці, додавши: «Донька Леся близько півночі так і написала мені два слова: «Тато пішов». Іншого слова вона не змогла вимовити. Не можу і я. Володю, ти пішов. Я вже не зможу тебе обійняти. З невимовним болем обіймаю твоїх рідних».

26 березня 1944 року розпочалася Одеська наступальна операція, яка тривала до 14 квітня.

Війська 3-го Українського фронту (командувач — генерал армії Р.Я. Малиновський) у взаємодії з 2-м Українським фронтом (командувач — маршал Радянського Союзу І.С. Конєв) завдали нищівного удару по позиціях 6-ї німецької та 3-ї румунської армій, які окопалися на правому березі річки Південний Буг. Бойові підрозділи 57-ї, 37-ї, 46-ї та 8-ї гвардійських армій 3-го Українського фронту, форсувавши водну перепону, захопили плацдарми. Плани гітлерівців створити стійку оборону по лінії Південного Бугу провалилися.

16 листопада в Торонто в колі своєї родини після року боротьби з тяжкою недугою померла голова Світової федерації українських жіночих організацій, віце-президентка Світового конгресу українців Анна Кісіль.

Народилася 19 листопада 1960 року в Яремчі, що на Івано-Франківщині. Навчалася у Львівському політехнічному інституті; отримала спеціальність інженера-педагога будівельних дисциплін. До 1989-го працювала в системі «Львівжитлобуду», а в березні 1990-го разом з родиною виїхала до Канади, де стала успішною бізнесменкою і меценаткою.

У Москві помер відомий театральний режисер, уродженець Львова Роман Віктюк. Йому було 84 роки.

«Від нас пішов наш Майстер — великий, неперевершений режисер, учитель, геній, глиба, чародій, який, здавалося, мав жити вічно», — йдеться у повідомленні на Facebook-сторінці Театру Віктюка.

Наприкінці жовтня режисера шпиталізували з коронавірусом, але під наглядом лікарів він швидко одужував і, за наявною в інтернеті інформацією, з дня на день його мали виписати з лікарні. Не судилося… За висновком лікарів, повідомила прес-аташе театру, причиною раптової смерті стала тромбоемболія.

Не стало Михайла Михайловича ЖВАНЕЦЬКОГО

Всесвітньо відомий одесит, Почесний громадянин Одеси, народний артист України, президент Всесвітнього клубу одеситів, письменник-сатирик помер 6 листопада на 86-у році життя.

Його ім’я золотими літерами назавжди вписане в літературну спадщину Одеси.

Співчуття родині та близьким покійного  висловив Президент України Володимир Зеленський: «Як казав Михайло Жванецький, нічого страшного, якщо над тобою сміються. Значно гірше, коли над тобою плачуть. Сьогодні такий гіркий день. Співчуття всім, хто його любив і знав. Я – серед палких шанувальників сили думки Михайла Михайловича. Його сатира стала для багатьох мудрістю».

Українські євреї звернулися до громадянського суспільства України із закликом нарешті усвідомити трагедію Бабиного Яру як частину української історії та української історичної пам’яті. Автори звернення висловили рішучу незгоду з проєктом Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», ініційованим та фінансованим російськими мільярдерами, як таким, що має стати зброєю для російської пропаганди у її прагненні дискредитувати нашу державу в світі.

Люди, які вже підтримали це звернення, не дуже сподіваються на розуміння та допомогу з боку нинішньої влади, тому воно спрямоване до українського громадянського суспільства, яке є надійнішим чинником цивілізованого майбутнього України.

29 вересня в Україні вшановували пам’ять жертв Бабиного Яру. Як нагадування про той вікопомний біль і застереження, аби ніколи і ніде ніщо подібне не повторилося, пропонуємо вашій увазі статтю, підготовлену Українським інститутом національної пам’яті.

Братською могилою і символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. Із вересня 1941 року до кінця вересня 1943-го він був місцем регулярних розстрілів і захоронень, які проводили органи нацистської поліції безпеки та айзантцгрупи СД разом із військовою та цивільною владою Києва. Жертвами нацистів стали євреї, роми, українські націоналісти, радянські військовополонені, пацієнти київської психіатричної лікарні та інші національні чи соціальні групи, яких окупанти вважали ворогами або ж «просто зайвими». Бабин Яр — це некрополь для понад 100 000 цивільних громадян та військовополонених.

Із статті «Української правди», приуроченої до 20-х роковин викрадення журналіста Георгія Гонгадзе.

Це вбивство — історія жертвоприношення. У традиціях варварського світу почет приніс у дар правителю життя ворога. Голову ворога. Інше питання — з якою метою: умилостивити чи підставити?

Можливо, у кожному колективі є людина-перпетум-мобіле. А може, й ні. Нам, «чорноморцям», пощастило, бо у нас був (як же боляче писати у минулому часі!) наш вічний двигун — Людмила Петрівна СТРЯПКІНА (у заміжжі — Попова).

Ще й року не минуло, як ми, вітаючи Людмилу Петрівну із 75-літтям, писали, що свій ювілей вона відзначила на робочому місці, бо, «хоч і давно на заслуженому відпочинку, не пориває зв’язків з колективом — на громадських засадах завідує редакційним музеєм, який розповідає про 103-літню історію нашої газети, охоче відгукується на прохання підмінити когось з працівників, виконати те чи інше доручення. Безвідмовна, старанна, відповідальна, надійна, справжня «чорноморочка»…

Цей дивовижний, а водночас дуже скромний вазон дістався нам у спадок від такої ж скромної зовні, але з дивовижним внутрішнім світом жінки — Валентини Несторівни Осипенко, хранительки бібліотеки видавництва «Чорномор’я».

Кактус Принцеса ночі десятиліттями ріс у книгозбірні і під опікою доброї господині раз на рік радував чудовим цвітом: бутон повільно, впродовж кількох тижнів набирався сили, щоб одного вечора розкритися чудовою квіткою з неймовірним ароматом. Того вечора у бібліотеці збиралися найближчі подруги Валентини Несторівни, а це, передусім, заслужена журналістка України, вірна «чорноморочка» Оксана Миколаївна Поліщук та світлої пам’яті мовознавець, літредакторка нашої газети Ждана Іванівна Зінченко, аби помилуватися дивовижним процесом перетворення бутона на неймовірно красиву квітку з таким же неймовірно коротким життям (до світанку вона вже закривається, в’яне, тому й — Принцеса ночі).

Коли Валентина Несторівна відійшла у кращі світи, Оксана Миколаївна зі Жданою Іванівною подбали, аби це колюче диво переселилося з третього поверху видавництва до нас у редакцію, на шостий. Кілька років кактус сумував за своєю господинею і не подавав жодної надії на те, що зацвіте.

На 82-у році життя помер композитор, музикознавець, багаторічний художній керівник Київської опери Мирослав Скорик.

Музика до «Тіней забутих предків» та ще десятків фільмів. Інструментальні твори, кілька балетів та опера, прем’єру якої благословив і профінансував Папа Іван Павло ІІ. Його музикою захоплюються, її виконують оркестри у багатьох країнах світу. Це все — про Мирослава Скорика, Героя України, лауреата Шевченкі-вської премії, народного артиста України, композитора й диригента.

(Закінчення. Початок у номері за 23-25 квітня)

Для втаємничення масштабів трагедії владна верхівка примушувала Міністерство охорони здоров’я УРСР фальшувати діагнози променевих уражень. Із витягу зі звіту спецслужб за 11 травня: «За даними Шевченківського РВ УКДБ, адміністрація Київської області та 25 лікарень, ґрунтуючись на вказівці Мінздоров’я УРСР (нібито наказ №24с від 11.05.86 р.) в історіях хвороб пацієнтів з ознаками «променева хвороба» вказують діагноз «вегетосудинна дистонія».

30 червня КДБ СРСР спеціальним документом про захист (читай: засекречування) відомостей про аварію на 4-у енергоблоці ЧАЕС ввів у дію перелік інформації, яку людям не можна було знати. Йшлося, зокрема, про справжні причини аварії, характер руйнувань та обсяги ушкоджень устаткування і систем енергоблоку й АЕС, радіаційну обстановку, фактичний стан активної зони реактора, ступінь враження людей на АЕС разом з відомостями про характер їхньої діяльності й особливості аварії, опромінення персоналу станції, ремонтного персоналу залучених організацій і населення та інше.

Незалежна Україна зняла гриф «таємно» з усіх чорнобильських документів.

На 93-у році пішла із життя відомий мовознавець, ветеран одеської журналістики, світлої душі людина

Галина Федотівна ОСТРОВСЬКА.

Усе своє життя Галина Федотівна присвятила українській мові. Чи то працюючи літературним редактором у газетах, зокрема й у «Чорноморській комуні» (нині — «Чорноморські новини») та видавництві, чи ведучи тематичні передачі на радіо, чи публікуючи статті, як правильно говорити й писати ті чи інші слова, грамотно будувати речення, чи — як підсумок тих фахових консультацій — видаючи вкрай потрібну і схвально прийняту книжку — «Українською кажуть так…»… Й до останніх днів свого земного буття вона була невтомним вартовим чистоти української мови, багато працюючи, зокрема й над перекладами сценаріїв фільмів та серіалів.

Колектив «Чорноморських новин» висловлює щирі співчуття операторові ком-п’ютерної верстки редакції І.М. Кузіну в зв’язку з непоправною втратою — смертю батька Миколи Андрійовича.

Сумуємо разом з родиною покійного. Вічна пам’ять!

Завтра, 14 лютого, у Великодолинському відбудуться заходи з ушанування пам’я-ті Героя-захисника Олега Кушніра.

До вшанування подвигу полеглого земляка ініціатори марафону «Життя за Україну!» запросили долучитися школярів Овідіопольщини проведенням лінійки пам’яті, зустрічами з мамою воїна Надією Микитівною.

Олег Володимирович Кушнір народився 30.11.1972 року у Великодолинському. Служив у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді на посаді головного сержанта взводу. Загинув 18 лютого 2015-го у місті Дебальцеве Донецької області. Похований у рідному селищі.

Указом президента № 282/2015 від 23.05.2015 р. «за особисту мужність і професіоналізм, виявлені у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Тетяна ОРЛОВА.

20 січня на вшанування подвигу героїв-кіборгів в аеропортах обласних центрів відбулися виступи оркестрів Збройних сил України.

У новому терміналі міжнародного аеропорту «Одеса» виступив зведений оркестр музикантів Центру військово-музичного мистецтва ВМС ЗСУ, Одеської військової академії та військової частини 3012 Південного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України під диригуванням капітана другого рангу Любомира Сукенника.

«Сьогодні, — наголосив він, — ми вперше виконали композицію «Дзвони війни» (музика Бориса Школового), яка була створена для унікального інструмента, виготовленого з відстріляних гільз різного калібру».

Президія Національної академії наук України, Відділення загальної біології НАНУ із глибокою скорботою сповіщають, що 8 січня на 96-у році життя помер видатний вчений, гідробіолог, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки України, премії НАНУ імені І.І. Шмальгаузена, академік НАН України

Ювеналій Петрович ЗАЙЦЕВ.

Ювеналій Петрович народився 18 квітня 1924 року в с. Миколаївка-Новоросійська Аккерманського уїзду Бессарабії. У 1949-у закінчив Одеський державний університет iм. I.I. Мечникова за фахом «гідробіологія». З того ж року почав працювати на посаді лаборанта університету, поєднуючи її з виконанням обов’язків завідувача Гідробіологічної станції. В 1956-у успішно захистив кандидатську дисертацію. Відтоді і до останнього часу Ювеналій Петрович працював в Одеському відділенні (філії) Інституту біології південних морів імені О.О. Ковалевського АН УРСР, яке згодом було перейменоване в Інститут морської біології НАН України. У 1964-у захистив докторську дисертацію. У 1969 році Ю.П. Зайцева обрано членом-кореспондентом АН УРСР, у 1997-у — академіком НАН України.

У цей день ми вшановуємо мужність і громадянський подвиг ліквідаторів. Не маючи належного обладнання, інструкцій, досвіду, але добре знаючи про загрозу, яку несе некерована атомна енергія, вони свідомо жертвували собою, щоб зберегти життя інших.

Із Валентиною Соларевою, головою комітету «Діти Чорнобиля», родина якої була евакуйована з Білорусі й оселилася в Одесі, ми не раз зустрічалися у бібліотечно-інформаційному центрі центральної міської книгозбірні, який очолює Євгенія Стельмах, на багатьох заходах, приурочених Чорнобилю. Це і тематичні книжкові виставки, й виставки дитячих малюнків (до них активно долучаються юні читачі бібліотеки), і звіти про участь у міжнародному фестивалі «Чорнобильські мотиви», який проходить у Дніпрі.

Пані Валентина — серед активних організаторів таких заходів. І хоча про чорнобильську біду зняті фільми, численні телепередачі, написані книжки, такі люди, як вона, зі свого боку роблять усе, що їм під силу, щоб зберегти пам’ять про ліквідаторів аварії, серед яких чийсь син, чоловік, родич чи просто знайома людина.

Пожежа у середмісті Одеси: 21 людину госпіталізовано, п’ятеро зникли безвісти, одна потерпіла померла в лікарні 4 грудня о 10.12 в Одеському коледжі економіки, права та готельно-ресторанного бізнесу спалахнула пожежа.

Шестиповерхова споруда на Троїцькій, 25 (на розі Пушкінської), де сталася біда, — пам’ятка архітектури державного значення, відома як доходний будинок Асвадурова, зведений у 1914 році за проєктом архітекторів Чернігова і Гольденберга. Нині там розміщується низка фірм та закладів. Серед них — Інститут морської біології, Одеська філія Інституту археології НАН України та коледж економіки, права і готельно-ресторанного бізнесу, на третьому поверсі якого і сталася пожежа.

У рамках меморіальних заходів, які Одеська національна наукова бібліотека проводить до Дня пам’яті жертв голодоморів, 20 листопада у головному читальному залі відбулася «година науковця» «Злочини тоталітарного режиму: Голодомор 1932 — 1933 рр. в Україні як плата за свободу».

На екрані — слайд-шоу з фотодокументами тих часів та світлинами пам’ятників жертвам, перші з яких були споруджені українцями з діаспори у різних куточках світу. В СРСР цей злочин тоталітарного режиму ретельно замовчувався, радянська людина знала все про голодуючих блокадного Ленінграда, але нічого про Голодомор.

До учасників зустрічі, більшість з яких — студенти та гімназисти, звернулася генеральна директорка ОННБ Ірина Бірюкова:

— Сьогодні ми говоритимемо про надзвичайно болючу сторінку історії нашого народу — про голодомори і про уроки, які ми повинні винести з тих подій. Серед запрошених — відомі історики, фахівці, які присвятили свої наукові дослідження віднайденню найскладніших джерел — людських споминів. Бібліотека як інституція серед багатьох інших виконує і меморіальну функцію — накопичує такі свідчення, опубліковані в документах, статтях і книгах. На сьогодні за запитом «голод» в електронному каталозі ОННБ можна знайти понад 300 видань, які побачили світ останніми роками. Це свідчить про актуальність, суспільний запит і важливість дослідження цього питання.

Батуро,

        лоцмане,

збуди маленький катер,

що задрімав у пригорщі лиману,

збуди зі сну

і виведи помалу

        на хвилю моря…

Василь Сагайдак, поема «Порт».

13 жовтня Чорноморськ попрощався з легендарним лоцманом Іллічівського морського торговельного порту Павлом Павловичем Батурою.

Саме він 5 серпня 1958 року провів білосніжний лайнер із символічною назвою «Україна» до нового порту на Сухому лимані, ознаменувавши цим початок виробничої діяльності порту Іллічівськ, перейменованого у 2016-у на порт Чорноморськ.

Відійшла у вічність Елеонора Свиридівна ЛУКАШОВА, чиє життя було невід’ємною частиною  рідної їй «Чорноморки».

Зажди усміхнена, спокійна, розважлива, мудра, вона мала беззаперечний авторитет у колективі: з нею радилися, до неї дослухалися, її поважали і любили. Цінували за надійність у роботі (це нині професії друкарки й телетайпістки стали вже раритетними, якщо взагалі ще збереглися, а тоді, в другій половині минулого століття, та й на початку нинішнього, без них не могла обійтися жодна редакція), шанували за порядність, небайдужу, принципову позицію (її слово було чесним, справедливим і вагомим), любили за приязну, довірливу й розсудливу вдачу.

Український клуб Одеси 23 листопада запрошує всіх небайдужих долучитися до вшанування пам’яті загиблих в Україні від голодоморів.

• 14.00 розпочнеться збір біля Пам’ятника жертвам голодоморів, що на перехресті Лідерсівського бульвару, вулиць Базарної та Леонтовича, а о 14.30 — покладання композицій з колосків та квітів.
• 15.40 почнеться збір громадськості на Соборній площі.
• 16.00 — загальнонаціональна хвилини мовчання, далі — акція «Запали свічку пам’яті!» і панахида та мітинг-реквієм.

14 жовтня, на Покрову, після тривалої хвороби відійшов у вічність український письменник, літературознавець, критик, доктор філологічних наук, професор Володимир ПАНЧЕНКО.

Редакторка «ЛітАкценту» Ірина Троскот (Володимир Євгенович був засновником і шеф-редактором цього видання) на своїй сторінці у Facebook того дня написала:

«До сьогодні мало хто знав про його реальне самопочуття — бо він не з тих, хто буде докучати іншим собою. У цьому якась така гідність людини його покоління — залишити хорошу пам’ять. Власне, Володимир Євгенович і з Києва поїхав за якийсь короткий час до… Може, я мала здогадатися ще кілька днів тому, коли говорили телефоном, що його день буде сьогодні. Власне, він і не міг обрати собі іншого дня. Як і не міг не дочекатися його завершення».

«Володимир Панченко — людина, яка уміла вчитуватися, вдивлятися, знаходити приховані сенси і чути голоси епох, зв’язок з якими часом здавався безнадійно втраченим. Володимир Євгенович залишив по собі чималу спадщину своїх літературознавчих праць, які переживуть і нас з вами. Світла пам’ять...» — відгукнувся на смерть видатного літературознавця головний редактор «Українського тижня» Дмитро Крапивенко.

29 вересня у Прохорівському сквері Одеси, як і в інших пам’ятних місцях у різних регіонах України, за участі представників органів державної влади, самоврядування та громадськості відбулися мітинги пам’яті жертв, знищених на північно-західній околиці Києва, в урочищі Бабин Яр, що стало символом Голокосту й одним із всесвітньо відомих місць цієї трагедії.

27 вересня 1941 року у Києві з’явилися оголошення з наказом коменданта міста генерал-майора Курта Еберхарда під загрозою розстрілу всім євреям прибути через два дні о 8-й ранку з документами та особистими речами на ріг вулиць Дегтярівської та Мельникова.

У неділю зранку 29 вересня понад 30 тисяч євреїв під приводом безпечної евакуації були зареєстровані й невеликими групами рушили на північну околицю Києва.

«Дорога смерті», якою пройшли десятки тисяч євреїв 29 вересня 1941-го, пролягала від Лук’янівської площі по вулиці Мельникова до вулиці Табірної. Тут у євреїв відбирали гроші, коштовності, документи, а також наказували залишати речі й верхній одяг.

Сьогодні — День пам’яті захисників України, які загинули у боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави.

Ця нова дата у нашому календарі встановлена указом Президента від 23 серпня. На її відзначення в Одесі відбудеться низка меморіальних заходів.

Зокрема, об 11.00 розпочнеться мітинг, панахида та покладання квітів до каменю, закладеного на честь полеглих воїнів-земляків (сквер Героїв Небесної Сотні, пр-т Шевченка, 4); о 12.00 — відкриття фотовиставки «Іловайськ-2014» у військово-історичному музеї (вул. Пироговська, 2/4); о 13.00 — показ документального фільму «Війна химер» (Будинок офіцерів, вул. Пироговська, 7/9); тематичні заходи в культурних та освітніх закладах області, зустрічі з учасниками АТО/ООС.

У ці серпневі дні, коли багато хто (як і п’ять, чотири, три… роки тому) звично ніжиться на сонці, насолоджуючись відпустками, Україна вшановує 5-і роковини страшної сторінки в її новітній історії — «довжанського котла». А на фронті (як і п’ять, чотири, три… роки тому), від «братніх» обстрілів продовжують гинути найкращі.

Першими, хто там, на закривавленому порубіжжі розтерзаного українського Донбасу, опинився у смертельних обіймах «їхтамнєтів», були прикордонники.

Ось запис із фейсбук-сторінки Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України, приурочений чорному літу 2014-го:

«Найтрагічнішими і найболючішими для прикордонного відомства залишаються події, що відбулися у липні-серпні 2014 року.

П’ять років минуло з того часу, а біль утрат не вщухає, та й, мабуть, ніколи не вщухне і навічно ляже трагічними рядками в історію сучасної України.

У вівторок, 6 серпня, внаслідок обстрілу позицій українських захисників смертельні поранення отримали четверо військовослужбовців 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Найстаршому — 31, наймолодшому — 20.

Двоє полеглих родом із Чернігівщини — старший матрос Олександр Шарко (1988 року народження) та матрос Владислав Рак (1998). Солдат Сергій Шандра (1995) — уродженець Хмельниччини, а наймолодший — матрос Василь Курдов (1999) — Миколаївської області.

Минає 40 днів від переходу у вічність Людини з великої літери, журналіста, письменника Валентина Щегленка.

Коли залишають землю такі люди, світ стає біднішим. Особливо боляче для рідних, колег і друзів, коли людина йде у засвіти передчасно, на творчому злеті.

Думаю, що знайомство і спілкування з Валентином Петровичем збагатили кожного, хто його знав. Його золоте перо прославило безліч талановитих наших краян, додало їм сил для подальшого поступу. Одним з таких газетних героїв став пропагандист здорового способу життя, знаменитий тренер із самбо та рукопашного бою, богатир України Микола Пасічник, якого для широкого загалу відкрив саме Валентин Щегленко, а потім передав цю естафету мені.

Кілька десятиліть я мав щастя спілкуватися з Валентином у рідній газеті «Чорноморські новини», тижневику одеських залізничників «Чорноморський гудок» і як із сусідом по вулиці Академіка Філатова, й завжди отримував від нього дружню пораду і щиру посмішку.

Колектив редакції «Чорноморських новин» щиро співчуває колезі — журналістові і письменникові Р.Т. Кракалії в зв’язку з непоправною втратою — смертю сестри

Ірини Тарасівни КРАКАЛІЇ.

Вічна пам’ять світлій і добрій людині.