Матеріали з рубрикою «Пам’ять»

(26.09.1958 — 4.07.2025)

Світлий образ Віри назавжди залишиться у наших серцях. Знали її і як журналістку, а потім — редакторку «Вістей Кодимщини», і як власну кореспондентку «Чорноморських новин».

Уже навіть відійшовши від активної журналістики через важку недугу, яку багато років тому вона змогла перемогти, продовжувала час від часу надсилати в «Чорноморку» цікавинки із життя Балтського району, де мешкала із сестрою Надією, інформації про події в рідному Кодимському і сусідніх Красноокнянсьому та Подільському районах, бо як справжня газетярка переймалася, що там відбувається, мала багато знайомих, які розповідали їй про важливі зміни в їхніх громадах. Попри обмеження в мобільності, вона залишалася відкритою до світу, була оптимісткою і життєлюбкою.

Світлій пам’яті педагогині, яка виховувала українців, наближала нашу Перемогу

14 червня навічно залишила нас учителька української мови та літератури Одеського ліцею «Маріїн-ський» Лариса Василівна Сторожук. На дев’ятий день її смерті ми подали до редакції цей текст у пам’ять про дорогу для нас Людину, Українку.

Цей текст вирішили написати удвох, хоча належимо до різних поколінь. Але ми спільні у нашій повазі до Лариси Василівни, знали її та спілкувалися за різних обставин.

Зараз, коли у війні з російським агресором гинуть Герої, найкращі сини і доньки України, важливо пам’ятати про тих, хто багато років скромною вчительською працею послідовно виховував це покоління Героїв, дуже часто всупереч усяким приписам та папірцям, суперечливим хитанням політиків, спротиву «п’ятої колони». І багато в чому таки виховав тих, без яких не було б нас.

Лариса Василівна зрощувала, відроджувала, захищала українське світоглядне зерно не лише серед тих, кого називають етнічними, кревними, українцями, хоча часто, на жаль, серед цих людей бачимо нехтування, відкидання, свого, національного «Я», а й серед тих, хто належав до начебто далеких до української культур. У номері 47—48 «Чорноморських новин» за 2022 рік вміщено прекрасний лист від учня в’єтнамського походження, але на той момент уже світоглядного українця, який вартує, аби його тут процитувати ще раз:

У рамках виставки-форуму «Українська книга на Одещині» у головному залі Одеської національної наукової бібліотеки відбувся меморіал пам’яті Євгена Акимовича, який пішов із життя у березні цього року.

Відомий вчений і викладач, письменник і публіцист, щирий патріот України і громадський діяч Євген Олександрович Акимович написав і видав (переважно власним коштом) півтора десятка історико-культурологічних і публіцистичних книжок, неодноразово був лауреатом премій Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині», часто проводив публічні презентації своїх видань у бібліотеках Одеси.

Трагічна звістка сколихнула усю мистецьку спільноту України. 8 червня, виконуючи свою волонтерську місію на Сумщині, загинув соліст Одеської національної опери, тенор світового рівня, волонтер, батько, людина великого серця, заслужений артист України

Владислав Вікентійович ГОРАЙ.

Його голос знав увесь світ, а серце належало Україні.

Напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій, яке щорічно в Україні відзначається у третю неділю травня, в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбулася щемлива зустріч під назвою «Повернення з небуття» із головою ГО «Постраждалі від політичних репресій», завідувачем Музею історії політичних репресій 1917 — 1991 років, головою «Одеського Меморіалу», членом Національної комісії з реабілітації при Українському інституті національної пам’яті, дослідником-архівістом, краєзнавцем Ігорем Комаровським.

Ігор Леонідович — корінний одесит, народився в 1961 році у сім’ї інженерів. Закінчив Одеський інститут народного господарства (нині — Одеський національний економічний університет). Майже двадцять років життя віддав заводу «Будгідравліка».

На 65-у році життя передчасно відійшов у засвіт талановитий живописець і графік, член Національної спілки художників України Віктор Миколайович ГОМАНЮК (9.07.1960 — 2.05.2025).

Народився він у селі Михайлівка Березанського району Миколаївської області. Закінчив Суздальське художньо-реставраційне училище (1990) та Московську академію друку (1997). Із 2001 року пов’язав свою трудову й творчу діяльність з Одеським художнім училищем ім. М.Б. Грекова (нині — КЗ «Одеський художній фаховий коледж ім. М.Б. Грекова»), де до останніх днів обіймав посаду викладача-методиста спеціальних дисциплін, голови циклової комісії та завідувача освітньо-професійного відділення «Художнє оформлення».

Людина високого інтелекту, унікальної обдарованості, багатогранного мистецького досвіду. Як педагог він усю свою життєдайну енергію віддавав підготовці молодих художників-оформлювачів, їх патріотичному вихованню, залученню студентства до активної творчої діяльності на благо рідної України.

Творчий світогляд Віктора Гоманюка вирізнявся емоційним сприйняттям природи і людини, а стиль поєднував традиційні та сучасні техніки і створював глибокі, символічні образи. Його роботи та педагогічна діяльність — це вагомий  внесок у сучасне українське мистецтво.

У суботу Світлого тижня, перед Провідною неділею, з благословення архі-єпископа Одеського і Балтського Афанасія секретар Одеської єпархії протоієрей Теодор Оробець у співслужінні соборного духовенства та військових капеланів освятив нову секцію Стіни пам’яті загиблих за Україну Героїв, що біля кафедрального собору Різдва Христового в Одесі.

На освяченні були присутні парафіяни собору, родини загиблих захисників у російсько-українській війні, військовослужбовці, ветеранська спільнота, волонтери, громадськість.

Сердечна дяка всім, хто долучається до увічнення пам’яті наших Героїв-захисників. Подяка жертводавцям, парафіянам та духовенству за реалізацію цієї ініціативи з ушанування пам’яті тих, хто віддав своє життя задля майбутнього.

Нагадаємо, ініціаторами створення Стіни пам’яті стали бійці підрозділу «Одещина» Української добровольчої армії за підтримки керуючого та секретаря Одеської єпархії ПЦУ.

Відійшла у вічність старійшина одеської журналістики Майя Володимирівна Фідчунова (19.01.1926 — 25.04.2025).

Вона присвятила раз і назавжди обраному фаху все своє довге, майже столітнє, й украй насичене — і радощами, і випробуваннями — життя. Так і книжку свою назвала: «Журналістико, доле моя!» (Одеса, «Астропринт», 2019). Прикметно, що до цього збірника увійшли її статті, нариси та роздуми, опубліковані на шпальтах «Чорноморських новин» упродовж 2011 — 2019 років, тобто тоді, коли авторці було 85, а потім і за 90. Дописувала б, як зізнавалася в телефонних розмовах, і надалі, бо хотіла й мала ще про багато чого сказати, але завадили проблеми із зором. Вона дуже вболівала за рідну Херсонщину і мріяла дожити, коли її мала батьківщина — Нова Маячка у самобутньому Олешківському районі з його найбільшою в Європі пустелею — Олешківськими пісками, як і вся наша Україна, буде звільнена від ворога...

17 квітня 1938 року — чорний день в історії кримськотатарського народу. Про цю трагедію громадська організація «Кримські татари Одещини» на своїй фейсбук-сторінці розповіла так.

Цього дня сталінський режим вбив не просто 36 людей. Він цілеспрямовано знищив серце кримськотатарської культури — інтелігенцію, що формувала дух і самосвідомість народу.

На 78-у році життя відійшов у вічність наш колега-журналіст, політичний оглядач «Чорноморських новин» Леонід Абрамович Заславський (1.09.1947 — 22.04.2025).

Людина з гарячим серцем і розсудливим, аналітичним розумом, він завжди був у гущі подій, у перших лавах тих, хто, захищаючи правду й демократичні цінності, протистояв злу в усіх його личинах — від комуністичної тиранії до імперського рашизму. Участь, ще за радянських часів, у «Меморіалі», у відновленні української державності, зокрема в утвердженні Одеси як українського міста, у захисті конституційних прав і свобод громадян, активна журналістська діяльність спочатку в газеті «Юг», а потім і до останнього дня в «ЧН» —  скрізь, на кожному етапі свого життя Леонід Абрамович проявляв себе як гуманіст, правдоборець, патріот, професіонал. Історик за фахом, він був активним творцем і талановитим літописцем сучасної історії, нашого буремного сьогодення.

Пам’ять про побратима по духу і перу назавжди залишиться у наших серцях.

У день народження знаного українського гумориста і сатирика Степана Олійника (3.04.1908 — 11.01.1982) біля пам’ятника, розташованого на подвір’ї Балтського ліцею №1 імені Олеся Гончара, відбулася урочиста церемонія вшанування його постаті.

На заході, як розповів «Новинар» (https://novynar.city), зібралися учні, вчителі, гості й усі ті, хто добре пам’ятає, ким для нашої культури була і залишається ця людина — майстер глибокого, тонкого гумору, який бачив життя крізь призму сміху.

19 березня в Одесі попрощалися з тим, хто дуже любив її, хоч і народився в іншому місті, та все своє свідоме й таке коротке життя утверджував тут правду. Його ім’я: Дем’ян Ганул.

Дев’ята година ранку. Майданчик біля пам’я-тника Шевченку — сакральне місце передовсім для кожного українця. Людей дедалі більше, у багатьох в руках квіти, перевиті траурними стрічками...

Наприкінці минулого року з Києва надійшла сумна звістка про те, що відійшла у засвіти Світлана Ісаївна Табачникова, дочка видатної акторки театру і кіно, режисерки і педагогині, народної артистки України, лауреатки державних премій Поліни Мусіївни Нятко-Табачникової (1900 — 1994). Ця подія стала певним чуттєвим приводом для теплої згадки про непоказну, але важливу роль цієї надзвичайно скромної жінки у відтворенні призабутих сторінок історії театральної минувшини Одещини.

Можна вважати, що моє знайомство зі Світланою Ісаївною відбулося майже за випадковим збігом обставин, коли невеличка група поважних за віком киян, а було це ще в мирну, довоєнну пору, поверталася з відпочинку на морі з курортної Затоки. Оскільки до відправлення потяга за столичним напрямком залишався певний час літнього надвечір’я, гості виявили зрозуміле бажання долучитися до пішохідної екскурсії Дерибасівською. По її завершенні пані Світлана довірливо поділилася зі мною інформацією про збережені в родині цікаві документи із сімейного архіву матері та про копітку працю щодо їх підготовки до майбутньої публікації.

З глибоким сумом повідомляємо, що 8 березня на 79-у році життя після тривалої хвороби перестало битися серце відомого вченого і викладача, письменника й публіциста, громадського діяча, щирого патріота України Євгена Олександровича Акимовича.

Народився він 29 жовтня 1946 року в місті Фастові Київської області. 1970-го закінчив історичний факультет Московського державного університету, 1982-го — аспірантуру Інституту філософії Академії наук СРСР. Кандидат філософських наук, доцент, усе життя працював на кафедрі філософії та культурології Одеського національного економічного університету.

Із 1989-го до 1993-го — співголова Одеської крайової організації Народного руху України. Із 2002-го — голова Всеукраїнської громадської організації «Демократична коаліція».

Євген Акимович — автор ідеологічної концепції «Демократичний патріотизм» (1992). 2004 року видав книгу «Філософія тотальності та громадянське суспільство», а 2005-го — монографію «Філософія тотальності» (обидві праці кілька разів перевидавалися).

З глибоким сумом сповіщаємо, що 17 лютого на 79-у році життя після тяжкої хвороби відійшла у засвіти відома українська художниця і педагогиня Алла Іванівна Ворохта.

Українське мистецтво втратило яскраву, талановиту художницю, яка багато років віддала творчості у різних жанрах, головним з яких для неї завжди була графіка.

24 січня сповнилося б 50 років Решату Мідатовичу Аметову — кримськотатарському активісту, першій жертві росі-йської агресії в Криму в лютому-березні 2014-го. За свій героїчний вчинок він посмертно удостоєний відзнаки «Народний Герой України» (2015) і звання «Герой України» (2017). В Одесі на його честь названо вулицю (колишня Романа Кармена).

Решат виріс у родині, яка добре розуміла ціну боротьби за свободу. Дід, Кадир Аметов, під час Другої світової війни, коли після важкого поранення його комісували, був радянським розвідником, організував підпільну мережу, яка діяла в районі Севастополя, Сімферополя та Бахчисарая, передаючи в штаб фронту потрібну інформацію. Утім, це не врятувало його з родиною від насильницької депортації у травні 1944 року в далеку Самаркандську область Узбекистану. Батько Решата, Мідат Аметов, був активним учасником кримськотатарського національного руху в Узбекистані, але рано помер, залишивши дружину з трьома дітьми.

В останній день січня біля меморіалу «Борцям за Україну», що у сквері Слави і Волі в Одесі, вперше провели траурну церемонію «Дзвін пам’яті».

Схиливши у скорботі голови перед пам’яттю всіх, хто віддав своє життя за Україну від початку бойових дій у 2014 році, надалі поіменно згадали тих наших земляків, які полягли у січні. Виголошення 124 імен Героїв супроводжували удари дзвона.

Війна, з якою загарбницька росія прийшла на територію України, продовжує забирати життя як цивільного населення, так і наших військових. 11 січня земляки провели в останню путь сержанта-кулеметника ЗСУ, жителя Рені Івана Чеботаря. Він не дожив до свого 32-річчя 18 днів. А 28 січня «на щиті» навіки повернувся в село Новосільське молодший сержант Борис Доброта, віддавши за нас найдорожче, що мав — своє життя.

Вірний військовій присязі, даній народу України, Борис мужньо боровся з ворогом у боях за свою країну, її свободу та незалежність, але 23 січня, за місяць до свого 27-річчя, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Новополтавка Покровського району Донецької області загинув. Його ім’я, як і імена інших 25 Героїв Ренійської громади, полеглих у цій війні, назавжди закарбоване в історію нашої держави, пише «Південь сьогодні» (https://yug.today).

У Чорноморську 22 січня, у День Соборності України, на Алеї Пам’яті встановили 11 нових стендів з іменами полеглих Героїв-земляків.

Алею Пам’яті відкрили у Приморському парку, поблизу колонади, 1 жовтня минулого року, в День захисників і захисниць України. Тоді тут було 108 стендів з портретами воїнів-чорноморців, які віддали свої життя у російсько-українській війні, що триває із 2014-го.

27 січня, у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, до меморіалу, що у Прохоровському сквері Одеси, лягли квіти.

Сюди прийшли представники органів влади та силових структур, різних конфесій, громадських організацій, члени єврейської громади, школярі.

Одним із свідчень Голокосту в Україні є Балтське гетто. Ця ізольована територія проіснувала 32 місяці, ставши місцем невимовних страждань. Тут загинули 452 в’язні. Встановлений факт спалення живцем 48 осіб.

Попри смертельну небезпеку, жителі Балти допомагали євреям у гетто, рятуючи їхні життя. Цих сміливців називають Праведниками народів світу, їхні імена викарбувані на мармурових плитах меморіального комплексу жертвам Голокосту в Балті.

21 січня сповнилося 100 років від дня народження відомого музиканта і педагога, багатолітнього директора дитячої музичної школи №4 м. Одеси Володимира Стаховського.

Володимир Данилович — одесит у четвертому поколінні, який пережив тяжке дитинство та юність і став видатним представником музичної культури нашого міста.

23 листопада, як і щороку в четверту суботу останнього осіннього місяця, Україна вшановуватиме пам’ять жертв Голодомору 1932—1933 років і масових штучних голодів 1921—1923 та 1946—1947 років.

«Цього року ми втретє вшановуватимемо жертв комуністичного геноциду в умовах повномасштабної геноцидної війни Росії проти України. Трагічні події, які ми переживаємо, засвідчують: жива пам’ять надзвичайно важлива; ті, хто чинить злочини проти людства, мають бути засуджені світовою спільнотою, а жертви — гідно вшановані», — підкреслюють в Україн-ському інституті національної пам’яті.

12 листопада відійшов у засвіти єпископ-емерит Броніслав Бернацький, який довгий час був пастирем для всіх вірних Одесько-Сімферопольської дієцезії Римсько-католицької церкви.

Священницьке служіння єпископ виконував у важкі часи переслідувань Церкви з боку комуністичного режиму. Він також став свідком відродження Церкви.

Спроби Росії «денацифікувати» українців почалися не сьогодні

Одна з причин того, що світ не розуміє колоніальної суті нинішньої війни та вважає її хибою хворої уяви одного окремо взятого диктатора Путіна, полягає в тому, що світові мало відомо про наше радянське минуле, зокрема про багатовікову антиколоніальну боротьбу українців за своє право бути українцями. Нам потрібно нагадувати не лише на міжнародній арені, а й собі, що ракети й дрони, які сьогодні летять на нас, що окупантські війська, які випалюють наші міста, руйнують пам’ятки культури, що «мирні російські люди», які кричать «Гойда!», — всі вони продовжують те, що радянська влада впродовж багатьох років чинила з українцями. Бо насправді спецоперацію з денацифікації українців вигадав не Путін і розпочалася вона не сьогодні, а за Сталіна.

Й річниця розстрілів української інтелігенції в Сандармоху, які тривали з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року, — привід іще раз розповісти, нагадати, показати злочинну суть тодішнього комунізму, з якого виріс сучасний рашизм. Ці розстріли були цинічно приурочені до річниці більшовицького жовтневого перевороту 1917-го — колиски Радянського Союзу, куди нас зараз знову намагаються загнати російським залізним військовим чоботом.

2 вересня мало б виповнитися 70 років від дня народження великого українця Володимира Євгеновича Панченка, доктора філологічних наук, професора Національного університету «Києво-Могилянська академія», заслуженого діяча науки і техніки України, літературознавця, літературного критика і письменника, автора багатьох статей, монографій і підручників з літературної та історичної тематики, депутата Верховної Ради України I скликання (1990—1994), члена Українського ПЕН-клубу та Ініціативної групи «Першого грудня». Але, на превеликий жаль, 14 жовтня 2019-го, на Покрову Пресвятої Богородиці, він відійшов у вічність.

Мені пощастило бути знайомим із Володимиром Панченком упродовж близько 15 років, зустрічатися з ним, слухати його розповіді, листуватися. Думаю, що таких щасливців, як я, є сотні, і кожен з них може додати якийсь неповторний штрих до його портрета. Звісно, є певне коло близьких друзів, колег, побратимів, з якими він спілкувався частіше і довше. Я ж хочу коротко розповісти про мої особисті контакти зі світлої пам’яті Володимиром Євгеновичем.

У ці дні, 5 серпня, йому сповнилося б 85. Але, на жаль, він не дожив і до 70-ліття. Цей передчасний відхід для всіх, хто його знав, був несподіванкою: завжди підтягнутий, енергійний, оптимістичний, сповнений різних ідей, задумів… А знали його дуже багато людей не лише в Україні й тодішньому Радянському Союзі, а по всій планеті. Передусім — у шаховому світі… Мова — про нашого земляка, шахового композитора і журналіста Віктора Олександровича Мельниченка.

Цю прадавню інтелектуальну гру — шахи — Віктор освоїв у 14 років і тоді ж познайомився з азами шахової композиції. Першу задачу склав у 1956-у й отримав схвальний відгук фахівців. Загалом же від 1958-го і до кінця життя опублікував близько 300 шахових композицій, з яких 90 були відзначені призами (38 — першими).

Моє перше знайомство з Віктором Мельниченком і його дружиною Валентиною сталося випадково. У січні 1968-го я саме приїхав у Роздільну до батьків у відпустку з військової частини, де проходив строкову службу. Відзначали мій день народження. Батько запросив до нас і свого колегу, з яким тоді поруч працював у школі, теж учителем англійської мови. Хоча Віктор був набагато молодшим за батька, у них знайшлося чимало спільних інтересів, тож вони швидко подружилися. Того дня я з цікавістю спілкувався зі старшим за мене Віктором Олександровичем.

На 91-у році відійшов у вічність старійшина газетярського цеху Одещини, заслужений журналіст України

Анатолій Іванович РУДЕНКО.

Улюбленій, раз і назавжди обраній справі — журналістиці — він віддав понад шість десятиліть свого життя. З них майже порівну — «Чорноморській комуні» (нинішнім «Чорноморським новинам») та «Одеському дачнику». І тут, і там був на перших ролях: у «Чорноморці» — багаторічним заступником редактора, а видання одеських (і не тільки) садівників-городників створив і, як то кажуть, розкрутив із нуля. За високопрофесійну, подвижницьку працю на газетярській ниві удостоєний багатьох державних і творчих відзнак.

Відійшов у засвіти один із давніх друзів та авторів «Чорноморських новин», знаний одеський педагог

Борис Павлович РУДОЙ.

Відведені йому долею 87 років земного шляху він пройшов мужньо і чесно, з любов’ю до світу, до людей.

У понеділок Львів і вся Україна попрощалися з Іриною Фаріон. Можна було любити (таких багато) чи ненавидіти її — тепер вічність сама урівняла всіх: і в цілковитому несприйнятті, і в обожнюванні.

Мабуть, старовинний Личаків не бачив такого велелюддя від часу Володимира Івасюка. Він був українцем. І вона була українкою. Були і залишаться назавжди, лише тепер — уже в пантеоні найславніших і найдостойніших. На біду, за суто українською традицією.