Матеріали з рубрикою «Пам’ять»

На 94-у році життя відійшов у вічність старійшина одеської журналістики, учасник партизанського руху в роки Другої світової війни

Борис Іванович ДУБРОВ.

Народився він 9 травня 1930-го у Березівці на Одещині. Під час фашистської окупації долучився до підпільної організації, яка діяла на тих теренах під керівництвом В.Ф. Дяченка. У 1949-у закінчив Одеський торговельний технікум, опісля чого працював інспектором облторгу в Тернополі. Із 1951-го — завідувач відділу культури і шкіл тернопільського обласної газети «Вільне життя».

Після служби в армії повернувся на рідну Одещину і з лютого 1954-го влився у колектив обласної газети «Чорноморська комуна» (нині — «Чорноморські новини»), пройшовши шлях від кореспондента до заступника редактора. Уже будучи на заслуженому відпочинку, регулярно дописував до газети. У своїх статтях робив акценти на актуальних суспільно-політичних, просвітницьких і краєзнавчих темах.

Б.І. Дубров — один з ініціаторів створення Одеської обласної журналістської організації. Член НСЖУ із 1957 року. Нагороджений Золотою медаллю української журналістики і Почесною грамотою Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом».

Борис Іванович є автором понад двадцяти публіцистичних, художньо-документальних та гумористично-сатиричних книжок. Широкий відгук у пресі та з-поміж читачів мали «Чорноморська квітка» (1965), «Повість про хоробрих» (1967), «Солдатська слава» (1970, 1973, 1975, 1987), «Призьба Посмітного» (1995), «Улюбленець моря» (2002), «На поклик Вітчизни» (2004), «З кожної епохи — сміху потрохи» (2005), «Все, що мав у житті…» (2007).

10 травня десять років тому відійшов у вічність Микола Васильо-вич Громлюк. Людина, яка прийшла у цей світ, аби зробити його кращим, красивішим, а нас усіх — щасливішими.

Дорога, що веде з головної траси «Одеса — Березівка» на колишнє Кірове, має незвичайний покажчик — з емблемою троянди. Та й саме село, яке прославив на всю Україну своєю «Трояндововою республікою» Микола Васильович, нині носить гарну назву — Трояндове. Уже десять років нема серед живих знаного трудівника-квітникаря, а започаткована ним справа продовжується у його учнях і примножує славу цьому селу. Торік, скажімо, Трояндове Доброславської територільної громади посіло перше місце у загальнонаціональному конкурсі «Неймовірні села України 2022».

До  80-річчя  професора  Г.Д.  Клочека

Доктор філологічних наук, професор Григорій Дмитрович Клочек, випускник Одеського державного (нині — національного) університету імені І.І. Мечникова, належить до покоління шістдесятників, які зрушили зі стану застиглості соціальне й творче середовище, скалічене радянською системою цінностей.

За своє наукове життя Григорій Клочек зумів досягти висоти творчого розкрилля: кандидат, доцент кафедри історії української літератури, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри Кіровоградського, нині — Центрального українського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, ректор цього ж вишу. Виховав не одне покоління видатних учнів, які є продовжувачами кращих традицій педагогічної справи.

«Не  встануть  мертві із  могил...»
Національна свідомість пролягає
не через танці і співи, не через патетику
й мітинги, навіть не через форуми,
конгреси і референдуми. Вона пролягає
через усвідомлення національних
трагедій. Їх у нас було багато.
Ліна КОСТЕНКО.

Ні, це не про нинішню війну. Хоча і про неї також. Бо вбивали нас усіма варварськими, нелюдськими методами ті недолюдки, що з Богданової необачности записалися, було, в наші нібито «брати». Вбивали нас усі-ма засобами винародовлення — забороняли мову, нищили та присвоювали культуру, мордували у таборах просторів своїх несходимих. А скільки знедолених зламались духовно й морально — невинних жертв, що пережили розкуркулення, руйнування храмів, заслання, небачені знущання… А ще — диявольську методу — голод, мабуть-таки, найстрашнішу з усіх покар. Голод, який називаємо Голодомором.

…Була весна… Вся природа пробуджувалася до нового життя. А в наших селах щокожної хвилини помирали 17 українців, щогодини — понад тисяча, щокожного дня — 25 тисяч… Був 1933-й… Саме тоді, навесні, українці вмирали мільйонами… Гинули совість і цвіт української нації, винищувалася основа етносу — селяни. За те, що вони — українські селяни. І, як наслідок, у душах наступних поколінь зроджувалися страх, байдужість, конформізм, апатія і ще немало тих набутих саме тоді прикмет, яких позбуваємося в горнилі нинішньої війни. Чи позбудемося до решти?

Пам’яті незабутнього Олекси Шеренгового (18.ІІІ.1943 — 17.ІХ.2008)

Олекса запам’ятовувався одразу. Важко було знайти серед одеського письменництва більш харизматичну за нього особистість. Він мимоволі ставав центром уваги. Й оточували його завжди такі ж яскраві особистості.

На момент мого знайомства з ним то були Борис Нечерда, Станіслав Стриженюк, Тарас Федюк та інші.

Минули роковини упокоєння Івана Дзюби.

Згадую, який величезний розголос мала його знаменита, унікальна стаття про русифікацію! Те, що вона була базована на деяких статтях Леніна і на Конституції, те, що вона офіційно надіслана до ЦК, до Петра Шелеста, не давало змоги партії арештувати Дзюбу. Навіть їм довелося видавати книжку якогось Стенчука, поширювати по всій Україні з метою спростування висновків Івана Дзюби.

Ми навіть думали, що це Петро Шелест зробив навмисне, оскільки сам був, думали ми, пролетарським чи партійним націоналістом...

Минув рік, як відійшов у засвіти український патріот, знаний книголюб Мирослав Мосюк (11.03.1949 — 25.02.2022).

Свого часу за антирадянські погляди і поширення самвидаву він поплатився науковою кар’єрою.

Суб’єктивні нотатки з нагоди сумної дати

11 лютого 1998 року відійшов у засвіти видатний український поет-шістдесятник Борис Нечерда. Минуло чверть століття, і за цей час відбулося багато різних подій, у тому числі в літературному житті країни. Змінилися і погляди та підходи до творчості письменників. На жаль, доробок тих, кого вже нема з нами, забувається або сприймається інакше. Тож спробую нагадати читачам про талановитого поета, твори якого і після його відходу публікувалися й згадувалися досить рідко.

Борис Андрійович Нечерда народився 11 липня 1939 року в с. Ярешки Андрушівського (нині — Бердичівського) району на Житомирщині. Його дитинство і юність (до 1958-го) пройшли в Олександрії Кіровоградської області, де він закінчив з відзнакою школу і деякий час працював на підприємствах. Подальша доля поета пов’язана з Одесою: навчався на кораблебудівному факультеті Інституту інженерів морського флоту, працював у місцевих газетах, на теле- та кіностудії.

Нещодавно вся Україна дізналася про мученицьку загибель харківського поета Володимира Вакуленка, тіло якого ідентифікували в колективній ямі м. Ізюма. Так розправилися загарбники з нескореним поетом. Я знала його саме таким — принциповим і чесним.

Познайомилися ми з ним ще в 2009 році на Харківщині, де саме він вручав мені літературну премію імені Михайла Чабанівського. Інколи по телефону ми обмінювалися новинами, а в 2016-у він звернувся до мене з проханням написати відгук на нову книжку «Музи Планети».

До 90-х роковин Голодомору 1932 — 1933 років в Одеській національній науковій бібліотеці під егідою Міністерства культури та інформаційної політики і в співпраці з Інститутом історії України НАНУ, Одеським історико-краєзнавчим музеєм, Державним архівом Одеської області відбулася всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю «Голодомор-геноцид як чинник руйнації традиційної культури українців».

Понад три десятиліття українські вчені досліджують страшні події Голодомору-геноциду 1932 — 1933 років. Увага суспільства до цих трагічних сторінок нашої історії не згасає, а нині, в умовах повномасштабного російського вторгнення, набуває особливого значення. Численні конференції та публікації свідчать про актуальність теми. Триває виявлення нових складників джерельної бази і введення в науковий обіг ра-ніше невідомих архівних документів, вивчаються музейні колекції, оприлюднюються мате-ріали періодичної преси того і подальших періодів та свідчення очевидців. Значним є внесок бібліотек, архівів, музеїв, ос-вітніх, наукових та громадських інституцій.

На 85-у році життя пішов у засвіти один із достойників Балтщини — талановитий педагог, публіцист, літератор Борис Климович СТУПАК.

Багато хто в Балті (і не тільки) знав Бориса Климовича як досвідченого педагога, громадського активіста, поціновувала літератури, ерудовану людину. Однак мало кому відомо про його складну долю. Тож про деякі факти з біографії.

Верховна Рада України звернулася до парламентів держав світу із закликом визнати Голодомор 1932 –1933 років геноцидом українського народу.

«Мусимо визнати, що вкотре стандартна формула про те, що минулі злочини ніколи не мають повторитися, знову не спрацювала. Ті страшні події повторюються нині в Україні.

Як тоді, так і нині росія намагалася нав’язати свою волю Україні, а зіткнувшись з опором, вирі-шила вдатися до грубої нічим неприкритої сили та геноциду.

19 листопада ми попрощалися зі щирим татовим товаришем Володимиром Федоровичем Барсуківським - людиною, яка ще наприкінці 1950-х не побоялася підняти свій голос проти радянської системи, яка стала учасником руху за демократизацію і незалежність України.

Народився Володимир Федорович 13 березня 1938 року в Одесі. У 1957-у закінчив Одеський технікум Міністерства промисловості продовольчих товарів УРСР за фахом «технік-технолог». Два роки працював майстром кондитерського цеху харчокомбінату у Первомайську Миколаївської області.

2 листопада відійшов у засвіти академік Міжнародної літературно-мистецької академії України, знаний краєзнавець, історик, інтелігент, інтелектуал, рухівець і козак
Олександр Васильович ПАВЛЕНКО.

Народився він у родині хліборобів у селі Кам’яний Міст посаду Турлаки Байрамчанської волості Аккерманського повіту королівства Румунії 2 січня 1932 року. В 1943-у закінчив Мологівську початкову чотирикласну школу, залишаючись помічником по домашньому господарству та в полі. На початку 1944-го батька мобілізували до Червоної армії, а Олександр продовжив навчання у Випаснянській семирічній школі, яку закінчив у 1947-у. Батько, повернувшись після поранення у Вісло-Одерській операції, вступив у колгосп, де пропрацював до смерті в 1967 році.

19 жовтня 2022 року пішов із життя заслужений лікар України, головний лікар КНП «Южненська міська лікарня» Роман Васильович ЛИМАНСЬКИЙ.

Він був авторитетною людиною, досвідченим і висококваліфікованим лікарем, мудрим керівником та наставником для молодого покоління медиків.

Народився Роман Васильович 15 липня 1952 року у селі Дубове Миколаївського району Одеської області. У 1980-у закінчив Одеський медичний інститут ім. М.І. Пирогова за спеціальністю «Лікувальна справа».

За період своєї трудової діяльності працював лікарем-травматологом Великомихайлівської районної лікарні, заступником головного лікаря району з мережі Великомихайлівської районної лікарні, головним лікарем Фрунзівського району, головним лікарем Великомихай-лівського району, начальником управління охорони здоров’я Одеської обласної державної адміністрації, а з 2006 року очолював Южненську міську лікарню.

Кожен воїн, який віддав життя за Україну, заслуговує на добру пам’ять і почесне місце у Пантеоні Слави, що має постати спершу в серці кожного українця.

6 жовтня — сороковини з дня загибелі командира інженерно-саперного взводу гірсько-штурмового батальйону Василя Васильовича Гаврилова (1984—2022), який правдою та волею стояв за нашу Україну.

Правління Одеської регіональної організації Національної спілки журналістів України та редакція газети «Чорноморські новини» із сумом сповіщають, що на 83-у році життя відійшов у вічність член НСЖУ, педагог-ветеран, полковник Українського козацтва, справжній патріот України

Борис Борисович ДРАЇМ.

«Сумний, дощовий ранок...

Сьогодні від нас пішов Борис Борисович Драїм — «ББ», як його всі називали.

Вчитель, письменник, журналіст, громадський активіст. Любив Ананьїв, пишався ним і завжди хотів йому кращої долі.

Пам’яті професора О.О. Птащенка

Сьогодні, 15 вересня, минає рік, як перестало битися серце Олександра Птащенка — «унікальної людини в нашій Одесі. Доктор фізико-математичних наук і поет, і фізик, і лірик в одній особі!» (Олекса Різників).

Ще в квітні 2021-го Олександр Олександрович підписав мені на згадку книжку своїх спогадів «Відлуння зустрічей і вражень». Він був одним з моїх викладачів, тоді доцентом кафедри фізичної електроніки на фізичному факультеті Одеського університету. Майже через два десятки літ я був приємно вражений, що Олександр Олександрович виявився єдиним професором мого рідного факультету, який у 2004-у виступав перед учасниками обласної конференції Малої академії наук з фізики. З того часу наші стосунки стали тіснішими і дружнішими, він дарував мені свої видання, а я, відповідно, свої, які редагував Олександр Олександрович.

24 серпня, у День Незалежності України, на площі перед будівлею Одеської облдержадміністрації відкрито арт-об’єкт «Дитинство. 2022» пам’яті українських дітей, які загинули від рук російських окупантів.

На протитанкових їжаках висадили чорнобривці, а замість горщиків використали 363 солдатські каски — що дорівнює кількості дітей, чиє життя обірвала нинішня війна.

Проєкт сповнений алегорій, метафор і, найголовніше, нагадує кожному про те, що нам є за що боротися і що захищати.

Так тужно й потужно відгукнулася на нього талановита поетка Наталя Савчук (провідний бібліограф Національної бібліотеки України для дітей Наталя Марченко):

Сталеві струни,
що розкрилені потяги наші несли,
Світ розгортаючи крилами,
Стали сталевими їжаками,
Обрубками мрій і доріг,
Яким не судилося
прозвучати на повний голос.

До 85-річчя від дня народження Бориса Устименка
(18 серпня 1937 — 4 січня 2022)

Про Бориса Івановича Устименка хочеться писати лише найсвітліші, найпрекрасніші та найдобріші слова. Адже саме такою людиною він і був.

Перша пристрасть Бориса Устименка — море — зробила його моряком. Ще з дитинства він захоплювався пригодницькими романами, героями яких були відважні, розумні люди, котрі подорожували та пізнавали світ. Сам він був гарної та міцної козацької статури. Завжди займався фізичними вправами, плавав, загартовувався і спонукав до цього своїх друзів.

Молебень за упокій душ українських воїнів, що загинули у війні з росією, відбувся в одеському кафедральному соборі Різдва Христового Православної церкви України.

Вулиця Пастера, 5. Зупинись, перехожий, хто ти не є за вірою своєю, поспішаєш чи маєш хвильку часу, перед входом до храму. Вклонись до цих портретів — цих новітніх ікон, поміж якими так багато молодих облич. Це лики святих. Вони дивляться на нас, а може, вже й крізь нас, бо вдивляються у майбутнє. У те прекрасне майбутнє нашої країни, яке вони могли б скласти — разом з нами всіма. Але спочатку треба розчистити поле від усілякої нечисті… Велику жертву — власне своє життя — склали вони в ім’я Вітчизни, за друзів та побратимів своїх. Маємо будувати це майбутнє тепер уже без них. А для них — уже Царство Небесне. Їм — низький поклін за те, що зупинили ту пітьму, те пекло, що насувалось і насувається на нас. Захистили на Майдані. Захистили на сході, півдні, всюди, де лишень можна було зупинити дику орду.

У вівторок Одеса провела в останню земну путь командира 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу полковника Віталія Гуляєва, підполковників Олександра Дайнека, Валентина Сергієнка і Віталія Бондарева.

Попрощатися із захисниками до Одеси прибули п’ятий президент України Петро Порошенко і державний діяч Олександр Турчинов. У траурній процесії — командувач військ оперативного командування «Пів-день» генерал-майор Андрій Ковальчук, ке-рівник обласної військової адміністрації Максим Марченко, міський голова Геннадій Труханов, побратими по зброї, громадськість.

11 липня на Другому християнському цвинтарі друзі й шанувальники видатного поета, лауреата Шевченківської премії Бориса Нечерди поклали квіти на його могилу. Данину пам’яті славному землякові віддали, зокрема, Анатолій Глущак, Оксана Шупта-В’язовська, Віталій Бошков, автор цих рядків і делегація письменників із Чорноморська, яка зробила добру справу — подбала про впорядкування могили. Присутні згадали нелегке життя покійного, його тернистий шлях до слави...

Вірш, який пропоную нижче, — це спогад про відвідання могили поета в недалекому минулому.

22 червня добігло кінця земне життя відомого на Одещині педагога, поета і прозаїка
Володимира Андрійовича БАБІЄНКА.

Він народився 10 липня 1947 року на Миколаївщині. Дитинство і юність провів у селі Піщаний Брід, яке завжди згадував з великою теплотою.

10 травня на 89-у році життя після тривалої хвороби помер перший Президент незалежної України Леонід Кравчук.

Непростим, а іноді просто карколомним був політичний шлях Леоніда Макаровича. У липні 1990 року він став найвищим державним урядовцем радянської України — головою Верховної Ради УРСР, і саме за його керівництва наша держава стала незалежною. А в грудні 1991-го він уже як Президент України разом із Борисом Єльциним і Станіславом Шушкевичем підписали Біловезьку угоду про кончину Радянського Союзу. (До слова, Станіслав Шушкевич помер кілька днів тому, 3 травня).

Минуло сорок днів, як відійшов у засвіти великий український патріот, знаний книголюб, хімік-органік за фахом Мирослав МОСЮК (11.03.1949—25.02.2022). Свого часу за антирадянські погляди і поширення самвидаву він поплатився науковою кар’єрою.

Цими днями на адресу «Чорноморських новин», багатолітнім читачем і другом яких був Мирослав Михайлович, надійшов лист-спогад про нього із Києва.

Вшановуючи світлу пам’ять покійного, пропонуємо цю оповідь вашій увазі. Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким Мирослава Мосюка.

— Виїхав до Одеси влітку, а прощався з нею восени, — повідомив знайомому в столиці.

— Ого! — подивувався він із затаєною заздрістю. — Мабуть, цілий рік відкладав із пенсійних виплат.

— Я розраховував не на пляж, а на зустрічі з давніми друзями. — І передбачливо уточнив, наче звітував про відрядження: — Квиток туди мав на 31 серпня, а назад — на третій день…

На 79-у році життя відійшов у вічність знаний український письменник, краєзнавець і публіцист, давній друг та автор «Чорноморських новин»
Юрій Михайлович СИСІН.

«Тилігул — ріка козацька», «Омитий росами», «Натхненні Україною», «І сказав йому святий Миколай», «Селіфанова сага», «Шкільні роки Мешулама Вайля»… Перш ніж брошуруватися та обгортатися в палітурку, ці та інші книжки Юрія Сисіна у формі історичних, краєзнавчих, літературних есеїв обов’язково з’являлися на шпальтах «Чорноморки». Для атора це була своєрідна апробація його творів, а для газети та її читачів — безсумнівні набутки в царині пізнання нашої минувшини і нашого сьогодення, утвердження української самобутності, ідентичності, державності. Й у такій сув’язі ми — письменник і редакція — йшли впродовж десятиліть.

У когорті одеських літераторів Юрій Сисін грав — і, переконані, гратиме — окремішню, написану ним самим, партію. У чому ж та окремішність, а точніше буде сказати — неповторність?

Ось деякі думки-оцінки його колег-письменників і літературознавців.

Жаль, туди не проникне
привітний дзвінок.
Свій лавровий вінок
ти уже не побачиш ніколи.
Не побачиш на судженій
чорний платок,
Не відчуєш і сум,
що скував все довкола.

На 85-у році життя відійшов у вічність наш колега — колишній власний кореспондент «Чорноморської комуни» — «Чорноморських новин», заслужений журналіст України Борис Іванович УСТИМЕНКО.

Він сам себе називав людиною моря, яке безмежно любив, хоч і народився у цілком сухопутному Житомирі, а зростав у Бердичеві. Але хто сказав, що мореплавцями стають лише ті, чиє дитинство пройшло на берегах великих рік чи морів-океанів? З малих літ закоханий у Жуля Верна, Джозефа Конрада та Джека Лондона, закінчивши школу і сам подався у мореплавці. Спочатку був матросом на буксирі «Тирасполь», приписаному до Батумського морського порту, а далі — чотири роки військової служби на Чорноморському флоті, після якої — робота на суднах на Далекому Сході, в Арктиці, по вселенських усюдах Світового океану.

Якихось два місяці тому редакція отримала відгук з Відня від Оксентія Онопенка, нашого давнього автора і читача (колись активного українського громадського діяча у Москві, який нині живе в закордонні), на ґрунтовне дослідження Галини Могильницької «Історичне відкриття» та правда історії», що побачило світ на шпальтах нашої газети у номерах за 9-11, 16-18 та 23-25 вересня.

«Хотів би подякувати і привітати пані Галину Могильницьку за добротно підготовлену статтю, опубліковану в «Чорноморських новинах», — зазначав пан Онопенко. — Бачити логіку подій і могти логічно поєднати або заперечити факти минулого — це хист освічених людей. Ще раз дякую Вам, шановна пані Галино!..».

На жаль, то була остання прижиттєва пу-блікація у «ЧН» знаної поетки і публіцистки, лауреатки літературних премій ім. В. Стуса та ім. І. Калинець, заслуженої працівниці освіти України Галини Анато-ліївни Могильницької, полум’яне серце якої перестало битися у неділю, 12 грудня.

Усе її життя — невтомна праця в ім’я України. І на освітянській ниві, і на полях суспільно-політичних баталій, і на передовій оборони української церкви, і в обстоюванні громадянських прав і свобод нашого народу — скрізь голос Галини Могильницької був твердим і чутним, а позиція — аргументованою, послідовною і непохитною. Такими ж глибокими і ґрунтовними були її численні виступи у пресі, зокрема й у нашій «Чорноморці».