Матеріали з рубрикою «Мистецство»

8 січня в Музеї української книги Бібліотеки Грушевського відкрилася персональна виставка знаного митця, голови Одеської обласної організації НСХУ Анатолія Горбенка. Подія-зустріч стала помітним акцентом культурного життя міста, об’єднавши мистецтво, книгу та живий діалог із сучасним українським художником.

Символічно, що саме ця виставка відкрила перший ювілейний рік Музею української книги. У 2026-у цей простір відзначатиме п’ятиліття свого заснування. Відтак виставковий проєкт Анатолія Горбенка став своєрідною точкою відліку ювілейних подій, підкреслюючи роль музею як важливого простору збереження та осмислення української культурної спадщини.

Персональна виставка народного художника України Анатолія Горбенка стала справжнім ретроспективним поглядом на творчий шлях митця.

Представлені картини охоплюють майже чотири десятиліття: від робіт 1988 року до зовсім свіжих творів 2025-го. Глядачі мають змогу побачити ліричні зимові мотиви, український степ, море та затишні куточки Седнева, Одеси й Чорноморська. Художник приділяє багато уваги українському селу. На полотні «Сільське містечко» (2018) показано стару дерев’яну архітектуру, передану густими, фактурними мазками. Інший пейзаж — «Сонце сідає» (2019), де сніг на дахах хатинок буквально світиться від вечірнього проміння, — навіює теплі спогади про спокійні часи. Але експозиція різко змінює тональність, коли переходимо до творів останніх років. Картина з морським узбережжям, де замість відпочивальників бачимо балансуючі камені поруч із протитанковими «їжаками», стає метафорою нашої дійсності.

Наталія Чайчук є не лише очільницею Українського клубу Одеси, громадською активісткою, яка давно формує в нашому місті простір української культури, мистецтва і традицій, а й умілою майстринею.

Війна, розв’язана Росією проти нашої держави, зродила велику потребу в маскувальних сітках для захисників. Наталія Олександрівна була однією з перших, хто плів ті сітки і гуртував «павучків», аби прикрити українське воїнство від ворога.

Дух нації живе в її культурі, адже саме мистецтво формує світогляд, цінності та спосіб мислення народу. Вона є духовним фундаментом, на якому тримається національна ідентичність. А без нього народ втрачає свою унікальність і голос у світовій спільноті. Саме тому відкриття персональної виставки Оксани Здоровецької «Воля в мені» 15 листопада у Музеї української книги Бібліотеки Грушевського стане не просто мистецькою подією, а важливою нагодою переосмислити багатство української спадщини.

Роботи художниці є відображенням української душі, щирої й чутливої. Її картини сповнені любові до рідної землі, до традицій, до людини. Вони нагадують, що культура є пульсуючим серцем нації.

16 серпня в Музеї української книги бібліотеки імені Михайла Грушевського відкрилася виставка «Календар на двох. Графічне десятиріччя». На відкриття зібралися ті, кому близьке мистецтво, що промовляє не голосно, але глибоко: про особисте, щоденне, прожите й пережите.

Пастель і акварель, представлені в експозиції, постають не просто як технічні прийоми, а як засоби щоденного фіксування дійсності — мовчазні сторінки особистого щоденника, написані не словами, а кольором, лінією, ритмом.

«Паперові крила» — так художниця Ірина Резніченко назвала свою виставку графіки, що відкрилася у залі Музею книги в бібліотеці ім. Михайла Грушевського.

Десь у Празі… Десь у Кракові… Десь в Одесі… Назви її робіт. Творчі маршрути художниці… Це просто чудово, коли майстер має таку можливість — мандрувати світом. І мандрівки ці — заради того, щоби уповні оприявнити свій талант.

26 липня в Музеї української книги, розташованому в улюбленій для багатьох бібліотеці імені Михайла Грушевського, відкрилася персональна виставка графіки Ірини Резніченко — художниці родом з Одеси, яка нині живе та працює в Норвегії. Назва експозиції — «Паперові крила» — символічна і промовиста: це не лише метафора творчості, а й вияв внутрішньої свободи, здатності мистецтва долати кордони й обставини.

«Крила, які дарують подорож крізь час і простір, дарують натхнення й відчуття свободи. Вони відкривають нові горизонти, дозволяють побачити світ під іншим кутом, відчути іншу реальність. Навіть якщо ці крила зроблені з такого крихкого й, здавалось би, ненадійного матеріалу, як папір — вони все одно здатні нести вперед, допомагати рухатися, мріяти і творити», — ділиться художниця.

Незважаючи на відстань, Ірина Резніченко не відділяє себе від України. У перші дні повномасштабної війни вона разом з нашою діаспорою в Норвегії об’єдналася для допомоги Батьківщині. Це і збір коштів, й участь у благодійних акціях, і публічне представлення українського мистецтва за кордоном. Художниця активно підтримує ЗСУ, долучається до аукціонів, віддаючи свої твори на доброчинні цілі.

Із 14 червня у залах Музею української книги Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського експонувалася персональна виставка «Графіка сенсів» художниці Тетяни Маслової. Ця подія стала глибоким мистецьким переживанням і тонким емоційним доторком до духовного.

Виставка — не просто галерейний показ. Розмова без слів, діалог у мовчанні ліній, образів і тиші, де кожна робота перетворюється на медитацію, спробу віднайти внутрішню гармонію, зчитати закодовані сенси буття. Простір глибокого переживання, що не диктує, а запрошує. Не ілюструє, а відкриває. У відкритості цього мистецького світу народжується живий, чесний зв’язок між твором і глядачем.

За що ми любимо театр? Запитання, звісно, до переконаних театралів, котрі намагаються не пропустити жодну прем’єру, знають акторів і навіть знайомі з декотрими із них, майже фахово обговорюють та аналізують кожну виставу. Магія театру, якщо ви підпали під її чари, вже нізащо не відпустить вас.

У Празі є театр, властиво, частина Національного театру, який називається Laterna Magika. Ця назва перекладається як Магічний ліхтар. Вона повністю відповідає одній з найважливіших особливостей театру: немовби магічним променем освітити життя з іншого боку. Вчарувати вас. Таких особливостей багато. У театрі ми можемо бути учасниками дійства та навіть персонажами п’єси, вірніше, вистави; можемо бути і режисерами, й диригентами оркестру, і навіть музикантами. Якщо ми любимо театр…

На сцені Одеської опери — «Наталка Полтавка». Це свято подарували нам постановники: Василь Коваль — диригент, заслужений артист України, Вадим Сікорський — режисер, заслужений діяч мистецтв України, Наталія Тарасенко — художниця, Валерій Регрут — хормейстер, заслужений діяч мистецтв України.

Будеш, батьку,
панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Ці рядки, як знаємо, Тарас Шевченко присвятив Івану Котляревському, котрий своєю творчістю увічнив славну дівчину-полтавку на таке ласкаве українське ім’я Наталка. На таку вірну в коханні і в дочірніх почуттях, відзначену багатьма іншими чеснотами, на які — на все це оптом — накинув оком пан Возний, який забажав узяти собі за дружину цю просту, роботящу, розумну, ще й гарну дівчину. На заваді тому стоїть Петро, її коханий, якому заприсягла вірно чекати його повернення із заробітків, щоби не казали люди, що от, мовляв, бідак на сироті-бідачці жениться. Та от біда: роки минають, а його все нема.

У кожного з нас є своє бачення рідної землі й унікальний набір елементів, без яких ми не уявляємо її. Це можуть бути сонячні поля пшениці, мінливе море, яке вабить незалежно від пори року та погоди, заспокійлива мелодія осіннього дощу чи літній аромат солодкої акації. І попри те, що думки можуть відрізнятися, всі вони об’єднані спільним бажанням — жити у вільній, квітучій та незалежній Україні.

Персональна виставка робіт одеської художниці, членкині НСХУ Ольги Погрібної, яку вона презентувала 18 січня в Музеї української книги обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського під назвою «Моя Україна», яскраво відображає глибоку любов і відданість природі, рідній землі та її героям, як історичним, так і сучасним. Експозиція приурочена до Дня пам’яті захисників Донецького аеропорту та Дня Соборності України.

З виставки малярства Світлани Крижевської, заслуженої художниці України, викладачки художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, в Арт-просторі по вул. Європейській, 67.

Здається, сьогодні майже ніхто вже так не малює. Ці селянські подвір’я та старі хати з усім домашнім спожитком, розмальовані печі, ці піраміди подушок, скатертини, серветки, й усе воно вбирає очі своїми вишитими взорами, а ще — глиняний посуд, мисник, домоткані коци й доріжки… Де ви побачите все це багатство внутрішнього, духовного світу звичайних, як зазвичай мовиться, людей? Тих, котрі спрадавна своїм життям учать нас любити цю землю, шанувати її красу і щедрість. Любити і захищати.

Холодного грудневого надвечір’я у Грецькій залі (не найтеплішій) Українського театру було тепло, й було це теплом людських сердець, які зібралися тут на духовну розмову з тими, кого — і яких — так гостро бракує нині в нашому духовному просторі, в одеському поспільстві.

Хрестоматійні біографії й навіть уривки з творів світлої пам’яті Святослава Караванського (1920—2016); Галини Могильницької (1937—2021), Василя Барладяну-Бирладника (1942—2010), Станіслава Конака (1937—2016), майстерно прочитані тут же, доповнювали портрети й цитати на мультимедійному екрані.

Трапляється, що один випадково виявлений артефакт може через століття змусити схвильованого Хроноса своєю невидимою рукою відкрити нам потайне вікно в романтизоване минуле, вкотре нагадати славні імена невиправних мрійників, чия діяльність продовжує надихати вже нові покоління ідеалістів. Випадково чи закономірно виявлений? — питання спірне, адже відкриттю передувала системна наукова робота. Утім, незаперечним є те, що провидіння подарувало нам кілька рідкісних фотографій, зроблених у 1908 році одним із чільних учасників художньої виставки в чернігівській «Просвіті». Мова — про Михайла Жука.

На першій із світлин — портрет немолодої киянки з мережевним бантом на грудях і в уквітчаній сукні. На жаль, ім’я її нам не відоме. На іншій, зробленій автором, очевидно, в момент формування експозиції, зафіксовано два ряди із шести неоформлених полотен на підрамниках, приставлених до стіни у слабо освітленому приміщенні. На полях світлини, навпроти однієї з робіт, рукою художника вказаний розмірний маркер — висота найбільшого полотна в аршинах і сантиметрах.

Непросто бути художником, коли довкола тебе майже вся родина так чи інак причетна до цього мистецтва, тобто обертається довкола мольберта з палітрою. Невипадково в таких родинах діти, внуки, як правило, ступають на ту саму доріжку.

Бува, спробує нащадок уникнути мистецької долі, приховати власний талант, як природа одразу ж запротестує. Візьме за руку, вручить олівець або ж одразу пензель і виведе на стежину — свою чи не свою, то вже як зірки покажуть. Це не аксіома, звісно, але життєва практика засвідчує живучість таких традицій у середовищі мистців. Та ще коли прізвище достатньо відоме!..

Того дня в бібліотеці ім. Михайла Грушевського зібрались учасники одеського Майдану. Згадували ті події, у декого збереглось відео, обговорювали спогади один одного. У кожного тоді був, мабуть, свій Майдан, але всі жили одним спільним прагненням свободи, утвердження власної гідности — люд-ської, національної, громадянської. Розмірковували, аналізували…

Сигнал тривоги змусив ненадовго спуститися в сховище, і це було трохи навіть символічно. Слухали патріотичні пісні Максима Трубнікова. Говорили про війну.

Одеський художній музей репрезентує велику виставку Людмили Ястреб

Як і в далекі вже нині часи її життя, так і сьогодні художники називають її просто: Люда. Про творчий і жіночий феномен цієї постаті — феномен мисткині й дружини, котра дуже дочасно пішла із життя, розповів художник Віктор Маринюк. Його доповнив колега і друг ще з тих часів Валерій Басанець.

Вони всі були, як нині зазвичай говорять, з однієї команди, а якщо точніше визначити — з одного кола обдарованих мистців, людей неспокійної вдачі, постійного творчого пошуку власного місця у мистецтві, а в цьому сенсі — незгодою з панівним тоді творчим методом соцреалізму, далеким від людини з її внутрішнім світом, її правдивим життям та справжніми життєвими, а передовсім — духовними потребами.

Ретроспекція творчості Степана Химочки

В арт-галереї «Муза» — такому притягальному для багатьох одеських художників центрі — відбулася знакова подія для тих, хто щиро любить живопис і шанує пам’ять яскравого українського митця Степана Івановича Химочки (1936—2020). У цьому камерному просторі (Єврейська, 19) на виставці «Дорога додому» презентовано близько трьох десятків картин та етюдів, у тому числі й таких, що експонуються чи не вперше, з родинного зібрання живописця.

Зауважу, це не перша посмертна виставка вихованця одеської та київської художніх шкіл. На початку 2022-го вже представлялася ретроспекція його картин в Одеському будинку-музеї ім. М.К. Реріха, де також зберігаються роботи Степана Химочки (див. «З когорти обраних», «Чорноморські новини», 2022, №2-3).

І ще раз — про етюди. Всяк, заходячи до виставкової зали по вул. Торговій, 2, щоби побачити цю виставку, з несподіванки зупинявся в подиві. Зі стін, щільно одна при одній, взорували маленькі дива. Властиво — етюди. Всі — невеликого розміру, гарно, зі смаком, оформлені — що особливо цінується в середовищі художників, всі — несподівана зваба очей. Та які ж це етюди? Кожен — справжня маленька картина, достоту викінчена, з ретельно прописаними деталями, окраса для будь-якого інтер’єру. Сказати б: маленький шедевр.

Свою персональну виставку етюдів презентував Анатолій Горбенко, віднедавна почесний член Академії мистецтв України (для Одеси — важлива подія), очільник одеської спільноти художників. Представив на цій виставці експозицію етюдів числом подиву гідним — понад 250 робіт (і це, зізнався, лише невелика частина від того, що лишилося поза виставкою).

Кінострічка «Конотопська відьма» як наш світоглядний маркер

Цими днями подивився у кінотеатрі нову українську стрічку «Конотопська відьма». Не пожалкував.

Розумію, чому цей фільм отримав негативні відгуки від псевдоукраїнської «общественності», зокрема на Одеському кінофестивалі. Мімікрантам ніколи не потрібна сильна, мілітарна Україна, яка цілковито розірве з усім ворожим російським, і такі українці, в яких усе московитське викликатиме бажання стріляти на звук «языка». Їм потрібна така собі «Украина-лайт», така собі майже росія. Радий, що наш кінематограф рухається, розвивається у, хотілося б вірити, правильному напрямку.

Яке воно, образотворче мистецтво другого, а по суті — десятого року війни? Мистецтво Одеси — міста, яке війна хоч і зачепила, але не так, щоби дуже. Ще є немало таких, і серед мистців також, котрі не надто переймаються, хоч інколи й донатять на потреби війська. Утім, мистці вже за характером своєї діяльности не можуть стояти осторонь, хоч це й не означає, що вони мають писати війну, якої, до слова, не знають. І все-таки війна не надто вплинула на них (і тут нема ніякої негативної конотації), що й показав щорічний святковий вернісаж у виставковій залі Спілки художників по вул. Торговій, 2 з нагоди Дня Незалежности.

То які вони, художники в часі війни? І чи не забагато цього слова в такому короткому абзаці?

Одеський український академічний музично-драматичний театр ім. Василя Василька відкрив свій новий, уже сотий, театральний сезон прем’єрною виставою «Вирій».

Лиха година цілком випадково зібрала їх докупи буквально посеред війни на всіма забутій автобусній зупинці посеред степу широкого на Вкраїні милій без будь-якої надії ще до вечора дістатися кожній за своєю потребою. В цьому є певний символізм, і, до слова, без символів тут не обходиться.

Нотатки про оперну виставу

Позаминулої неділі, 7 липня, Одеська опера завершила свій 24-й театральний сезон. Ми знову побачили легендарну «Аїду», насолодилися прекрасною музикою Джузеппе Верді.

Хтось, можливо, скаже: оперу не дивляться, а слухають. Так, безперечно. Але є опери, які захоплюють уяву ще й своїми декораціями, вбранням персонажів, балетом, а рівно ж — постановочними елементами… Й усе це, звісно, про «Аїду». А дехто, певне, зауважить: чи не запізно говорити про виставу майже через два тижні? Так, життя швидко рухається уперед. Та все ж радіти святу, довго пам’ятати про нього — це також те, що допомагає нам у ці непрості дні…Ми знову, забувши на якусь часинку про очікування новин, про тривоги та власні проблеми, занурилися у глибінь душевних переживань юної Аїди (її роль виконувала солістка Ганна Літвінова), полонянки єгипетського фараона й доньки ефіопського царя, пристрасно закоханої у воєначальника єгипетського війська Радамеса (запрошений соліст із Дніпро-опери Роман Коренцвіт), чиє військо розбило ефіопську армію й полонило її батька. Та про сюжет не будемо, він відомий.

З персональної виставки графічних робіт мисткині у виставковій залі Одеської обласної організації Національної спілки художників України, що по вул. Торговій, 2

Давно хотілося написати про ці неймовірні, ці фантастичні Тризуби Оксани Здоровецької. Бува, виставляла один-два, беручи участь у різних вернісажах. Цим викликаючи загострений інтерес публіки. Не раз запитував у художниці, чи не має на думці зібрати всі ці графічні аркуші докупи та влаштувати персональну виставку. У відповідь лише загадково посміхалася.

Й ось — така нагода. Пропоную відповісти на кілька запитань. «Ніяких інтерв’ю! — рішуче. — Дайте мені пережити ці хвилини відкриття виставки».

Так — у всьому, кажуть її колеги й навіть безпосереднє начальство в особі керівника Спілки Анатолія Горбенка. На службі вона завжди занурена в роботу. З повною мірою відповідальности, може, навіть трохи завищеною на перший погляд, за все, що безпосередньо її стосується чи доручено. Цілковита вимогливість до себе, у всьому, що становить весь обсяг її обов’язків. Починаючи, безперечно, з підходів до власної творчости.

«Тату, я в Одесі!» — так називається авторський проєкт-виставка Алевтини Кахідзе, що експонується в Одеському художньому музеї за підтримки платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». Через історію своєї родини художниця розповідає про вплив тоталітаризму на життя кількох поколінь — від Радянського Союзу до нинішньої російсько-української війни. І робить це через інсталяцію, що складається із сімейних фото, малюнків, старих предметів, гербарію, та відео-фільм «Все нормально?», знятий у співпраці з художником Романом Хімеєм.

Уперше виставка презентувалася у Національному павільйоні України на Мальтійській бієнале у березні цього року. За словами кураторки проєкту Оксани Довгополової, український павільйон на цій бієнале став актом культурної дипломатії, особливо важливим у час повномасштабної агресії росії проти України. Коли під загрозою опиняється існування країни та право на власну ідентичність, підтримка культури стає наступним завданням після підтримки фронту. Це важливо — представляти Україну на нових міжнародних майданчиках, таким чином фіксуючи українську присутність у глобальному мистецькому та політичному контексті.

Алевтина Кахідзе розмірковує над темою доль України й Грузії та їх деколонізації через індивідуальний життєвий вибір кількох поколінь своєї родини у ХХ і ХХІ століттях: від Голодомору, який змусив її рідних покинути Вінниччину й осісти на Донбасі, через Другу світову війну, російську агресію проти Грузії в 2008-у та напад росії на Україну в 2014-у й аж до обстрілів Покровська в січні 2024-го, від яких постраждали її найближчі родичі.

Італія завжди була близькою за духом одеситам. І це не випадково. Італійці — серед тих, хто будував наше місто, займався торгівлею, мореплавством, збагачував культурну, мистецьку спадщину Одеси.

Талановиті італійські зодчі доклалися до творення нашого міста саме таким, яким ми його любимо. Дух Італії витав над одеською землею, втілюючись в архітектурні шедеври братів Фрапполі, Бернандацці та Карла Боффо. Нашому місту притаманний сонячний італійський темперамент і південний шарм. Тут лунала італійська мова та італійська музика, якою ми захоплюємося й досі.

Одеську національну оперу з Італією історично пов’язують потужні культурно-мистецькі зв’язки. І нині значну частину її репертуару складають твори італійських композиторів.

Театр співпрацює із продюсером агенції «Opera Production C. D.» Енріко Копеде, продюсером і режисером Антоніо де Лючія, диригентом та педагогом з вокалу Массімо Мореллі.

Пам’ять про свого Вчителя, вшанування його педагогічного таланту, повага та любов до його творчої особистості — все це сповна відчули присутні на меморіальному концерті, присвяченому професорові Одеської національної музичної академії імені А.В. Нежданової Ігореві Сухомлинову, ініціатором якого стала його випускниця, лауреатка міжнародних конкурсів, доцентка кафедри спеціального фортепіано Катерина Єргієва.

Символічно, що цей концерт відбувся саме в день народження Ігоря Івановича — видатного музиканта, кандидата мистецтвознавства, який багато років завідував кафедрою спеціального фортепіано.

Учень М.І. Рибицької (у консерваторії) та Г.Г. Нейгауза (в аспірантурі) він, у свою чергу, підготував чимало справжніх професіоналів, які продовжували і продовжують справу свого Вчителя як в Україні, так і за кордоном. Серед них — заслужені діячі мистецтв О. Бугаєвський, В. Семенов, Ю. Ракул, Г. Попова; заслужені артисти О. Зайкова, Т. Книшова, Ю. Кузнецов; лавреати республіканських та міжнародних конкурсів І. Парада, В. Куусіку, В. Кочнєв, авторка цих рядків та багато інших.

Під час пам’ятного заходу на честь Ігоря Сухомлинова прозвучало багато теплих слів від його колишніх студентів — викладачки-методистки ОФКМ імені К.Ф. Данькевича Д. Пашковської, члена асоціації педагогів музики штату Каліфорнія (США) Д. Резнік, а також у виступі старшого викладача ОНМА імені А.В. Нежданової, концертмейстера Одеського національного академічного театру опери та балету І. Паради, які пригадали багато цікавих фактів зі свого спілкування з Учителем.

Коли вперше побачив картину київського художника Олександра Мельника «Перемога» (2023), то був вражений тим, наскільки вона співзвучна з моїм баченням війни.

Автор взяв за основу скульптуру Ніки Самофракійської, яка зберігається в Луврі. Нагадаю, що її знайшли на острові Самофракія у 1863 році. Без обох рук і без голови. Попри те, вона й досі вважається (і вважатиметься) найдосконалішим шедевром, який символізує Перемогу. У силуеті богині стільки життя, сили, пориву, стрімкості, що, здається, вона зустрічає вітер на корабельному носі.

В Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відкрилася виставка пам’яті Геннадія Гармидера — відомого українського художника, графіка, живописця, ілюстратора.

Основна тема творчості митця — Одеса у різні періоди її існування (від початку ХІХ століття і до сьогодення). Він оспівував архітектуру нашого міста на живописних полотнах і графічних аркушах. Але найбільше вражають його офорти, на яких з філігранною витонченістю передано атмосферу «перлини біля моря».

Феєрична виставка «Худграф — 60 років» з нагоди круглої дати художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського увійде в історію як одна з найяскравіших подій мистецького життя Одеси «воєнного часу» й наймасштабніша імпреза в житті цього закладу.

Виставка під такою лаконічною назвою, відкриття якої відбулося 14 березня, — це ще й вихід на ширший, новий арт-майданчик. Нагадаю, якщо заходи десятирічної давнини мали переважно корпоративний характер, то теперішній, який зібрав кілька сотень зацікавлених, відбувається у стінах престижного залу «Уніон» завдяки підтримці міської ради. Серед присутніх — не тільки викладачі, студенти і випускники, а й колекціонери, галеристи, мистецтвознавці, журналісти.