Матеріали з рубрикою «Мистецство»

На сцені Одеської опери — «Наталка Полтавка». Це свято подарували нам постановники: Василь Коваль — диригент, заслужений артист України, Вадим Сікорський — режисер, заслужений діяч мистецтв України, Наталія Тарасенко — художниця, Валерій Регрут — хормейстер, заслужений діяч мистецтв України.

Будеш, батьку,
панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Ці рядки, як знаємо, Тарас Шевченко присвятив Івану Котляревському, котрий своєю творчістю увічнив славну дівчину-полтавку на таке ласкаве українське ім’я Наталка. На таку вірну в коханні і в дочірніх почуттях, відзначену багатьма іншими чеснотами, на які — на все це оптом — накинув оком пан Возний, який забажав узяти собі за дружину цю просту, роботящу, розумну, ще й гарну дівчину. На заваді тому стоїть Петро, її коханий, якому заприсягла вірно чекати його повернення із заробітків, щоби не казали люди, що от, мовляв, бідак на сироті-бідачці жениться. Та от біда: роки минають, а його все нема.

У кожного з нас є своє бачення рідної землі й унікальний набір елементів, без яких ми не уявляємо її. Це можуть бути сонячні поля пшениці, мінливе море, яке вабить незалежно від пори року та погоди, заспокійлива мелодія осіннього дощу чи літній аромат солодкої акації. І попри те, що думки можуть відрізнятися, всі вони об’єднані спільним бажанням — жити у вільній, квітучій та незалежній Україні.

Персональна виставка робіт одеської художниці, членкині НСХУ Ольги Погрібної, яку вона презентувала 18 січня в Музеї української книги обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського під назвою «Моя Україна», яскраво відображає глибоку любов і відданість природі, рідній землі та її героям, як історичним, так і сучасним. Експозиція приурочена до Дня пам’яті захисників Донецького аеропорту та Дня Соборності України.

З виставки малярства Світлани Крижевської, заслуженої художниці України, викладачки художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, в Арт-просторі по вул. Європейській, 67.

Здається, сьогодні майже ніхто вже так не малює. Ці селянські подвір’я та старі хати з усім домашнім спожитком, розмальовані печі, ці піраміди подушок, скатертини, серветки, й усе воно вбирає очі своїми вишитими взорами, а ще — глиняний посуд, мисник, домоткані коци й доріжки… Де ви побачите все це багатство внутрішнього, духовного світу звичайних, як зазвичай мовиться, людей? Тих, котрі спрадавна своїм життям учать нас любити цю землю, шанувати її красу і щедрість. Любити і захищати.

Холодного грудневого надвечір’я у Грецькій залі (не найтеплішій) Українського театру було тепло, й було це теплом людських сердець, які зібралися тут на духовну розмову з тими, кого — і яких — так гостро бракує нині в нашому духовному просторі, в одеському поспільстві.

Хрестоматійні біографії й навіть уривки з творів світлої пам’яті Святослава Караванського (1920—2016); Галини Могильницької (1937—2021), Василя Барладяну-Бирладника (1942—2010), Станіслава Конака (1937—2016), майстерно прочитані тут же, доповнювали портрети й цитати на мультимедійному екрані.

Трапляється, що один випадково виявлений артефакт може через століття змусити схвильованого Хроноса своєю невидимою рукою відкрити нам потайне вікно в романтизоване минуле, вкотре нагадати славні імена невиправних мрійників, чия діяльність продовжує надихати вже нові покоління ідеалістів. Випадково чи закономірно виявлений? — питання спірне, адже відкриттю передувала системна наукова робота. Утім, незаперечним є те, що провидіння подарувало нам кілька рідкісних фотографій, зроблених у 1908 році одним із чільних учасників художньої виставки в чернігівській «Просвіті». Мова — про Михайла Жука.

На першій із світлин — портрет немолодої киянки з мережевним бантом на грудях і в уквітчаній сукні. На жаль, ім’я її нам не відоме. На іншій, зробленій автором, очевидно, в момент формування експозиції, зафіксовано два ряди із шести неоформлених полотен на підрамниках, приставлених до стіни у слабо освітленому приміщенні. На полях світлини, навпроти однієї з робіт, рукою художника вказаний розмірний маркер — висота найбільшого полотна в аршинах і сантиметрах.

Непросто бути художником, коли довкола тебе майже вся родина так чи інак причетна до цього мистецтва, тобто обертається довкола мольберта з палітрою. Невипадково в таких родинах діти, внуки, як правило, ступають на ту саму доріжку.

Бува, спробує нащадок уникнути мистецької долі, приховати власний талант, як природа одразу ж запротестує. Візьме за руку, вручить олівець або ж одразу пензель і виведе на стежину — свою чи не свою, то вже як зірки покажуть. Це не аксіома, звісно, але життєва практика засвідчує живучість таких традицій у середовищі мистців. Та ще коли прізвище достатньо відоме!..

Того дня в бібліотеці ім. Михайла Грушевського зібрались учасники одеського Майдану. Згадували ті події, у декого збереглось відео, обговорювали спогади один одного. У кожного тоді був, мабуть, свій Майдан, але всі жили одним спільним прагненням свободи, утвердження власної гідности — люд-ської, національної, громадянської. Розмірковували, аналізували…

Сигнал тривоги змусив ненадовго спуститися в сховище, і це було трохи навіть символічно. Слухали патріотичні пісні Максима Трубнікова. Говорили про війну.

Одеський художній музей репрезентує велику виставку Людмили Ястреб

Як і в далекі вже нині часи її життя, так і сьогодні художники називають її просто: Люда. Про творчий і жіночий феномен цієї постаті — феномен мисткині й дружини, котра дуже дочасно пішла із життя, розповів художник Віктор Маринюк. Його доповнив колега і друг ще з тих часів Валерій Басанець.

Вони всі були, як нині зазвичай говорять, з однієї команди, а якщо точніше визначити — з одного кола обдарованих мистців, людей неспокійної вдачі, постійного творчого пошуку власного місця у мистецтві, а в цьому сенсі — незгодою з панівним тоді творчим методом соцреалізму, далеким від людини з її внутрішнім світом, її правдивим життям та справжніми життєвими, а передовсім — духовними потребами.

Ретроспекція творчості Степана Химочки

В арт-галереї «Муза» — такому притягальному для багатьох одеських художників центрі — відбулася знакова подія для тих, хто щиро любить живопис і шанує пам’ять яскравого українського митця Степана Івановича Химочки (1936—2020). У цьому камерному просторі (Єврейська, 19) на виставці «Дорога додому» презентовано близько трьох десятків картин та етюдів, у тому числі й таких, що експонуються чи не вперше, з родинного зібрання живописця.

Зауважу, це не перша посмертна виставка вихованця одеської та київської художніх шкіл. На початку 2022-го вже представлялася ретроспекція його картин в Одеському будинку-музеї ім. М.К. Реріха, де також зберігаються роботи Степана Химочки (див. «З когорти обраних», «Чорноморські новини», 2022, №2-3).

І ще раз — про етюди. Всяк, заходячи до виставкової зали по вул. Торговій, 2, щоби побачити цю виставку, з несподіванки зупинявся в подиві. Зі стін, щільно одна при одній, взорували маленькі дива. Властиво — етюди. Всі — невеликого розміру, гарно, зі смаком, оформлені — що особливо цінується в середовищі художників, всі — несподівана зваба очей. Та які ж це етюди? Кожен — справжня маленька картина, достоту викінчена, з ретельно прописаними деталями, окраса для будь-якого інтер’єру. Сказати б: маленький шедевр.

Свою персональну виставку етюдів презентував Анатолій Горбенко, віднедавна почесний член Академії мистецтв України (для Одеси — важлива подія), очільник одеської спільноти художників. Представив на цій виставці експозицію етюдів числом подиву гідним — понад 250 робіт (і це, зізнався, лише невелика частина від того, що лишилося поза виставкою).

Кінострічка «Конотопська відьма» як наш світоглядний маркер

Цими днями подивився у кінотеатрі нову українську стрічку «Конотопська відьма». Не пожалкував.

Розумію, чому цей фільм отримав негативні відгуки від псевдоукраїнської «общественності», зокрема на Одеському кінофестивалі. Мімікрантам ніколи не потрібна сильна, мілітарна Україна, яка цілковито розірве з усім ворожим російським, і такі українці, в яких усе московитське викликатиме бажання стріляти на звук «языка». Їм потрібна така собі «Украина-лайт», така собі майже росія. Радий, що наш кінематограф рухається, розвивається у, хотілося б вірити, правильному напрямку.

Яке воно, образотворче мистецтво другого, а по суті — десятого року війни? Мистецтво Одеси — міста, яке війна хоч і зачепила, але не так, щоби дуже. Ще є немало таких, і серед мистців також, котрі не надто переймаються, хоч інколи й донатять на потреби війська. Утім, мистці вже за характером своєї діяльности не можуть стояти осторонь, хоч це й не означає, що вони мають писати війну, якої, до слова, не знають. І все-таки війна не надто вплинула на них (і тут нема ніякої негативної конотації), що й показав щорічний святковий вернісаж у виставковій залі Спілки художників по вул. Торговій, 2 з нагоди Дня Незалежности.

То які вони, художники в часі війни? І чи не забагато цього слова в такому короткому абзаці?

Одеський український академічний музично-драматичний театр ім. Василя Василька відкрив свій новий, уже сотий, театральний сезон прем’єрною виставою «Вирій».

Лиха година цілком випадково зібрала їх докупи буквально посеред війни на всіма забутій автобусній зупинці посеред степу широкого на Вкраїні милій без будь-якої надії ще до вечора дістатися кожній за своєю потребою. В цьому є певний символізм, і, до слова, без символів тут не обходиться.

Нотатки про оперну виставу

Позаминулої неділі, 7 липня, Одеська опера завершила свій 24-й театральний сезон. Ми знову побачили легендарну «Аїду», насолодилися прекрасною музикою Джузеппе Верді.

Хтось, можливо, скаже: оперу не дивляться, а слухають. Так, безперечно. Але є опери, які захоплюють уяву ще й своїми декораціями, вбранням персонажів, балетом, а рівно ж — постановочними елементами… Й усе це, звісно, про «Аїду». А дехто, певне, зауважить: чи не запізно говорити про виставу майже через два тижні? Так, життя швидко рухається уперед. Та все ж радіти святу, довго пам’ятати про нього — це також те, що допомагає нам у ці непрості дні…Ми знову, забувши на якусь часинку про очікування новин, про тривоги та власні проблеми, занурилися у глибінь душевних переживань юної Аїди (її роль виконувала солістка Ганна Літвінова), полонянки єгипетського фараона й доньки ефіопського царя, пристрасно закоханої у воєначальника єгипетського війська Радамеса (запрошений соліст із Дніпро-опери Роман Коренцвіт), чиє військо розбило ефіопську армію й полонило її батька. Та про сюжет не будемо, він відомий.

З персональної виставки графічних робіт мисткині у виставковій залі Одеської обласної організації Національної спілки художників України, що по вул. Торговій, 2

Давно хотілося написати про ці неймовірні, ці фантастичні Тризуби Оксани Здоровецької. Бува, виставляла один-два, беручи участь у різних вернісажах. Цим викликаючи загострений інтерес публіки. Не раз запитував у художниці, чи не має на думці зібрати всі ці графічні аркуші докупи та влаштувати персональну виставку. У відповідь лише загадково посміхалася.

Й ось — така нагода. Пропоную відповісти на кілька запитань. «Ніяких інтерв’ю! — рішуче. — Дайте мені пережити ці хвилини відкриття виставки».

Так — у всьому, кажуть її колеги й навіть безпосереднє начальство в особі керівника Спілки Анатолія Горбенка. На службі вона завжди занурена в роботу. З повною мірою відповідальности, може, навіть трохи завищеною на перший погляд, за все, що безпосередньо її стосується чи доручено. Цілковита вимогливість до себе, у всьому, що становить весь обсяг її обов’язків. Починаючи, безперечно, з підходів до власної творчости.

«Тату, я в Одесі!» — так називається авторський проєкт-виставка Алевтини Кахідзе, що експонується в Одеському художньому музеї за підтримки платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». Через історію своєї родини художниця розповідає про вплив тоталітаризму на життя кількох поколінь — від Радянського Союзу до нинішньої російсько-української війни. І робить це через інсталяцію, що складається із сімейних фото, малюнків, старих предметів, гербарію, та відео-фільм «Все нормально?», знятий у співпраці з художником Романом Хімеєм.

Уперше виставка презентувалася у Національному павільйоні України на Мальтійській бієнале у березні цього року. За словами кураторки проєкту Оксани Довгополової, український павільйон на цій бієнале став актом культурної дипломатії, особливо важливим у час повномасштабної агресії росії проти України. Коли під загрозою опиняється існування країни та право на власну ідентичність, підтримка культури стає наступним завданням після підтримки фронту. Це важливо — представляти Україну на нових міжнародних майданчиках, таким чином фіксуючи українську присутність у глобальному мистецькому та політичному контексті.

Алевтина Кахідзе розмірковує над темою доль України й Грузії та їх деколонізації через індивідуальний життєвий вибір кількох поколінь своєї родини у ХХ і ХХІ століттях: від Голодомору, який змусив її рідних покинути Вінниччину й осісти на Донбасі, через Другу світову війну, російську агресію проти Грузії в 2008-у та напад росії на Україну в 2014-у й аж до обстрілів Покровська в січні 2024-го, від яких постраждали її найближчі родичі.

Італія завжди була близькою за духом одеситам. І це не випадково. Італійці — серед тих, хто будував наше місто, займався торгівлею, мореплавством, збагачував культурну, мистецьку спадщину Одеси.

Талановиті італійські зодчі доклалися до творення нашого міста саме таким, яким ми його любимо. Дух Італії витав над одеською землею, втілюючись в архітектурні шедеври братів Фрапполі, Бернандацці та Карла Боффо. Нашому місту притаманний сонячний італійський темперамент і південний шарм. Тут лунала італійська мова та італійська музика, якою ми захоплюємося й досі.

Одеську національну оперу з Італією історично пов’язують потужні культурно-мистецькі зв’язки. І нині значну частину її репертуару складають твори італійських композиторів.

Театр співпрацює із продюсером агенції «Opera Production C. D.» Енріко Копеде, продюсером і режисером Антоніо де Лючія, диригентом та педагогом з вокалу Массімо Мореллі.

Пам’ять про свого Вчителя, вшанування його педагогічного таланту, повага та любов до його творчої особистості — все це сповна відчули присутні на меморіальному концерті, присвяченому професорові Одеської національної музичної академії імені А.В. Нежданової Ігореві Сухомлинову, ініціатором якого стала його випускниця, лауреатка міжнародних конкурсів, доцентка кафедри спеціального фортепіано Катерина Єргієва.

Символічно, що цей концерт відбувся саме в день народження Ігоря Івановича — видатного музиканта, кандидата мистецтвознавства, який багато років завідував кафедрою спеціального фортепіано.

Учень М.І. Рибицької (у консерваторії) та Г.Г. Нейгауза (в аспірантурі) він, у свою чергу, підготував чимало справжніх професіоналів, які продовжували і продовжують справу свого Вчителя як в Україні, так і за кордоном. Серед них — заслужені діячі мистецтв О. Бугаєвський, В. Семенов, Ю. Ракул, Г. Попова; заслужені артисти О. Зайкова, Т. Книшова, Ю. Кузнецов; лавреати республіканських та міжнародних конкурсів І. Парада, В. Куусіку, В. Кочнєв, авторка цих рядків та багато інших.

Під час пам’ятного заходу на честь Ігоря Сухомлинова прозвучало багато теплих слів від його колишніх студентів — викладачки-методистки ОФКМ імені К.Ф. Данькевича Д. Пашковської, члена асоціації педагогів музики штату Каліфорнія (США) Д. Резнік, а також у виступі старшого викладача ОНМА імені А.В. Нежданової, концертмейстера Одеського національного академічного театру опери та балету І. Паради, які пригадали багато цікавих фактів зі свого спілкування з Учителем.

Коли вперше побачив картину київського художника Олександра Мельника «Перемога» (2023), то був вражений тим, наскільки вона співзвучна з моїм баченням війни.

Автор взяв за основу скульптуру Ніки Самофракійської, яка зберігається в Луврі. Нагадаю, що її знайшли на острові Самофракія у 1863 році. Без обох рук і без голови. Попри те, вона й досі вважається (і вважатиметься) найдосконалішим шедевром, який символізує Перемогу. У силуеті богині стільки життя, сили, пориву, стрімкості, що, здається, вона зустрічає вітер на корабельному носі.

В Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відкрилася виставка пам’яті Геннадія Гармидера — відомого українського художника, графіка, живописця, ілюстратора.

Основна тема творчості митця — Одеса у різні періоди її існування (від початку ХІХ століття і до сьогодення). Він оспівував архітектуру нашого міста на живописних полотнах і графічних аркушах. Але найбільше вражають його офорти, на яких з філігранною витонченістю передано атмосферу «перлини біля моря».

Феєрична виставка «Худграф — 60 років» з нагоди круглої дати художньо-графічного факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського увійде в історію як одна з найяскравіших подій мистецького життя Одеси «воєнного часу» й наймасштабніша імпреза в житті цього закладу.

Виставка під такою лаконічною назвою, відкриття якої відбулося 14 березня, — це ще й вихід на ширший, новий арт-майданчик. Нагадаю, якщо заходи десятирічної давнини мали переважно корпоративний характер, то теперішній, який зібрав кілька сотень зацікавлених, відбувається у стінах престижного залу «Уніон» завдяки підтримці міської ради. Серед присутніх — не тільки викладачі, студенти і випускники, а й колекціонери, галеристи, мистецтвознавці, журналісти.

На якій дії в залі має постати тиша? Не в одну мить, а поступово. Це вкрай важливо. Бо якщо глядачі замовчать одночасно — значить це спеціально запланована сцена, яка має відповідну мету. А ось коли завмирає людина за людиною — це вже тонка гра між емоціями та усвідомленням, і де наступає переламний момент — кожен глядач обирає сам.

Саме такою була прем’єра вистави «Молочайник» в Одеському театрі юного глядача ім. Юрія Олеші (про неї «ЧН» уже писали у номері за 14 березня. — Прим. Ред.). П’єса написана драматургинею і журналісткою, уродженкою Херсонської області Оксаною Гриценко, а постановку здійснив херсонський режисер Євгеній Резніченко. Акцент на малій батьківщині творчого дуету робиться недаремно, адже це зіграло свою роль у постановці.

У центрі Болгарської культури відкрилася щорічна виставка «Салон художньої фотографії 2024», підготовлена Одеською обласною організацією Національної спілки фотохудожників України.

— Вперше за три роки — то карантин, то війна — ми показуємо виставку не віртуальну, а реальну, — ділиться своєю радістю фотохудожник Олег Куцький. — Мене це дуже тішить. Відкриття виставки — свідчення того, що життя триває. Ми сьогодні живемо і працюємо лише завдяки тому, що хтось на фронті нас захищає, і в мене нема інших слів, крім слів вдячності воїнам ЗСУ. У цей непростий час ми повинні жити, творити заради миру, заради життя на землі.

Найвибагливіших епітетів замало буде для цього концерту, що відбувся в Одеській національній опері 9 березня, саме в день 210-ї річниці Тараса Шевченка.

…Так нестерпно захотілося української музики… З терпким присмаком старовини, музики рідкісного звучання, і добре знаної нами, й захованої в часі.

— Часом не надто відомої навіть музикантам, — продовжує розмову авторка проєкту і режисерка-постановниця цього дійства Тетяна Подерська, заслужена працівниця культури України. — Запраглося несподіваних відкриттів, якогось дива, музики, давно чутої, а може, й зовсім незнаної. А можливо, й не виконуваної ще на цій сцені. Не надто відомої навіть музикантам…

Нещодавно у PinchukArtCentre відкрили масштабну виставку «Олександр Ройтбурд. Теорема влади», що зібрала роботи художника з приватних колекцій — від зовсім ранніх, початку 1980-х, до останніх його творів. Експозиція, поділена на п’ять залів, зайняла два поверхи артцентру. Структурована за різними проявами відносин між митцем і владою, вона є розлогим коментарем до постаті Ройтбурда — і як художника, і як функціонера, і як особистості.

Якщо оглядати виставку в передбаченому організаторами порядку, то входиш в експозицію через біографічний зал «Влада художника». Він присвячений кар’єрним і соціальним досягненням Ройтбурда: тут зібрані фото, листи й документи з персонального архіву митця. З них можна дізнатися про його численні знайомства з людьми, наділеними владою в різних сферах, і про власний шлях до владних повноважень. Зокрема про те, що він став одним із перших українських художників, запрошених в основний проєкт Венеційської бієнале — це зробив у 2001 році першовідкривач кураторства як окремої професії Харальд Зееман. Або про те, що Ройтбурду довелося виборювати посаду директора Одеського художнього музею — і в цьому його підтримав цілий Культурний майдан в Одесі, до якого долучилося багато впливових персон, як-от експрезидент Грузії Міхеїл Саакашвілі чи мер Львова Андрій Садовий. Про те, що, зрештою, Ройтбурд сам пішов у владу і став депутатом Одеської обласної ради. Чи що він підтримував на президентських виборах Петра Порошенка (й одержав від нього лист подяки) і критикував кандидатуру Володимира Зеленського (який, утім, підписав указ про присвоєння Одеському художньому музею імені Олександра Ройтбурда).

Прем’єрна вистава «Перевізник» за п’єсою драматургині Анни Яблонської в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. Василя Василька

Вона любила життя і вірила в свій талант, черпала з нього, як зі щедрого джерела, повними пригорщами — наче вмиваючись живою водою, і це було те рідкісне відчуття його наповнености й сили, що вело її шляхами творчости протягом усього відведеного їй недовгого життя… Його продовжують усі ті, кого встигла покликати до життя своєю уявою.

…Укласти угоду зі Смертю.

Перевезти на той берег те, що найдорожче, й повернутися назад, і самому відродитися — для життя, для любови, для відродження віри у справжність…

Стрічка «20 днів у Маріуполі» про облогу міста російськими військами в лютому-березні 2022 року отримала нагороду «Оскар» у категорії «Найкращий документальний фільм». Це перша українська робота, удостоєна найвищої відзнаки у світі кіномистецтва. Автори — фотожурналісти Мстислав Чернов, Євген Малолєтка і відеопродюсерка Василиса Степаненко.

Здавалося б, цей результат передбачуваний. До «Оскара» стрічка «20 днів у Маріуполі» визбирала призи чи не всіх фестивалів. Лише місяць тому здобула нагороду Британської академії кіно і телевізійних мистецтв (BAFTA). Торік авторів удостоїли Пулітцерівської премії в номінації «За служіння суспільству». На Батьківщині їх також пошанували: «20 днів у Маріуполі» отримали Шевченківську премію в категорії «Публіцистика, журналістика».

Кожного року у ці березневі шевченківські дні одеські художники немовби звітують творчими здобутками перед своїм, сказати б, патроном. Адже Тарас Григорович починав художником і залишався ним до кінця своїх днів.

Звітують не лише власними творами, а й, передовсім, своєю життєвою позицією, своїм розумінням й усвідомленням високої місії українського митця. Таке ось нині стоїть перед ними особисте завдання. Можливо, і цілком зрозуміло, що в інших країнах трохи інакше з цим. Наша країна — особлива. Навіть з проголошенням Незалежности не припинялася боротьба народу за власну ідентичність. Сьогодні, в часі цілком очікуваної, а все ж несподіваної жорстокої агресії московитів, ця боротьба набула найбільшої гостроти. Саме проблема національної ідентичности цього разу стала визначальною темою і виставки, що експонується у залі по вул. Торговій, 2, і виступів запрошених відомих у місті гостей. До речі, виставка триватиме до 27 березня, тож кожен охочий може ознайомитися з представленими на ній творами.

«Молочайник» — п’єса сучасної української драматургині Оксани Гриценко, написана минулого року про події 2022-го на рідній Херсонщині, — на сцені Одеського театру юного глядача. Режисер-постановник — Євгеній Резніченко.

Театр визначив жанр своєї вистави як трагікомедію. Сміх крізь сльози? Це характерно не лише для нашої літератури, це притаманне й нашій ментальності. Інакше було б часом дуже непереливки. Так і тримаємось, дивуючи багатьох у світі. «Ми дочекаємось! Ми вміємо чекати», — каже у фінальній сцені головна героїня на ім’я Мама. Символічне ім’я…

В Одеському музеї західного і східного мистецтва, як уже повідомляли «ЧН» (див. номер за 8 лютого), експонувалася пам’ятна виставка робіт відомого українського фотохудожника, полеглого торік у Бахмуті героя-захисника Дениса Кривого «Краса Бузького Гарду».

Національний парк «Бузький Гард» входить до списку семи природних див України. Історія його тісно пов’язана з діяльністю Війська Запорозького. Саме тут розташовувався Гард — адміністративний центр Буго-Гардівської паланки. А неподалік проходив кордон трьох держав: Речі Посполитої, Російської та Османської імперій.