Матеріали з рубрикою «Минуле і сьогодення»

Кілька нотаток до століття фільму «Панцерник «Потьомкін»»

У грудні минуло сто років від дня офіційної прем’єри революційного епосу «Панцерник «Потьомкін»». Фільм Сергія Ейзенштейна вважають класикою світового кіно, що істотно вплинула на візуальне мислення ХХ століття. Він знятий в Одесі і розповідає про події, що відбулися в Одесі. Говорити про нього з української перспективи можна і треба.

Звісно, фільм «Панцерник «Потьомкін»» робили винятково з пропагандистською метою. Сталін тоді ще утверджував свою владу, підважену внутрішньопартійною опозицією, і хотів улаштувати якесь гучне святкування. З усіх ідеологічно правильних річниць під рукою було тільки 20-ліття так званої Першої російської революції 1905 року.

Історична безкарність Росії: що «Грецька операція» НКВС пояснює про війну проти України

Безкарність — одна з фундаментальних причин нинішньої російської агресії проти України. Росія так і не усвідомила, не визнала й не вибачилася за свої численні злочини в минулому. Тож без нищівної поразки годі сподіватися, що вона добровільно відмовиться від геноцидних практик у майбутньому.

Саме цього дня 88 років тому НКВС розпочав «Грецьку операцію» — цілеспрямоване винищення інтелектуальної еліти грецької меншини СРСР і насильницьке перетворення представників цього нечисленного народу на Homo Sovieticus. Тоді в Радянському Союзі було заарештовано понад 20 тисяч греків, із яких 93% розстріляли. В Україні, насамперед у Над-азов’ї, жертвами стали від 7,6 до 9,4 тисячі осіб. Найменший відсоток убитих серед арештантів зафіксовано в селі Бугас Волноваського району — звідти походять предки одного з авторів цієї статті. Там він становив 89,6%. Найвищий був у Сартані та Малому Янісолі — 99,2 і 99,1% відповідно.

Як українська мова допомогла «Чорнобильській резолюції» ООН

10 грудня Генеральна асамблея ООН ухвалила ініційовану Україною резолюцію «Зміцнення міжнародного співробітництва та координації зусиль у справі вивчення, пом’якшення та мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи». 

На думку міністра закордонних справ України Андрія Сибіги, її просування стало одним із найскладніших процесів у багатосторонніх форматах за останній час, адже колись консенсусна резолюція перетворилась на об’єкт політичних маніпуляцій в руках країни-агресорки то її сусідки-поплічниці, котрим украй кортіло привласнити пам’ять про трагедію на Чорнобильській АЕС, а також приховати злочини рф проти нашої держави. Крім того, ця парочка злочинних сусідніх країн сподівалась на нашу мовчазну згоду та свій очевидний успіх.

За страшними подіями сьогодення — війною, трагедіями та скандалами — пам’ятаємо сторінки нашої історії, оскільки часто саме там закорінені причини наших сучасних проблем...

У третю суботу листопада, як і щороку, ми вшановували пам’ять жертв Голодоморів, несли колоски до пам’ятників і запалювали свічки та лампадки на своїх вікнах, говорили з дітьми, згадували...

Цими днями на уроках української, які проводжу в бібліотеках, розповідаю про три Голодомори. Непроста тема. Не хочеться ще більше засмучувати людей, особливо, дітей, важкими фактами, спогадами очевидців. Нам тут, в Одесі, нинішнього вистачає...

Але ж історична пам’ять — це те, що показує нам картину зла крізь часи. І тоді, й зараз відбувається геноцид тих, хто здатен на спротив. І ця ситуація повторюватиметься, допоки зло не буде покаране.

…Батькова мати, баба Геня, розповідала колись, що в них, поки жили на своїх землях на Холмщині, завжди був і хліб, і до хліба. У 1930 роки із радянської України втікали голодні люди й просили їсти. Такий чоловік міг просити їжу в кожній хаті, а в кінці вулиці вже падав замертво від того, що їжі було забагато. Тоді селяни домовилися між собою годувати голодних тільки в одній хаті…

Після депортації нашої родини, як і ще пів мільйона українців, мої рідні опинитися у степах Дніпропетровщини і також відчули подих голоду. Один із батькових друзів, 14-літній Микола, відсидів 8 років за те, що підібрав на дорозі розсипане зерно. Сталінським «законом про п’ять колосків» карали навіть малих дітей «за крадіжку соціалістичного майна»…

Я вважаю, що визнання геноциду нації іноземною державою є політичною вправою, яка має мало спільного з правом чи мораллю. Можливо, найкращим аргументом на користь цього є те, що Держава Ізраїль ніколи не визнавала жодного геноциду, крім свого — Голокосту. Чому? Чесно кажучи, ніхто не знає, крім, можливо, через інтерпретацію багатьох, що визнання чужого горя якимось чином применшує власне. Єврейський Голокост був у всіх сенсах геноцидом, як це визначено Конвенцією Організації Об’єднаних Націй. Кількість жертв ніколи не була науково встановлена, але світова спільнота визнає її на рівні шести мільйонів.

Кількість жертв не має значення при визначенні складових геноциду. Елементи злочину важливі, але кількість стосується лише кількості пунктів звинувачення та, можливо, вироків. У випадку геноциду достатньо було б просто тисяч. Однак, з точки зору вшанування жертв, кількість має значення.

Минулого року «Чорноморські новини» приділили значну увагу столітньому ювілею відкриття в Одесі Шостої театральної майстерні мистецького об’єднання «Березіль» (квітень 1924-го) за участі видатного українського актора, режисера, реформатора сцени Леся Степанович Курбаса (1887 — 1937). У матеріалах, присвячених цій непересічній для нашого причорноморського міста театральній події, була відзначена важлива роль представників легендарної курбасівської школи, керівників та наставників одеських студійців — сімейної пари Степана Корнійовича Бондарчука (1886 — 1970) і Софії Андріанівни Мануйлович (1892 — 1971).

Їх спільний творчий шлях став предметом ґрунтовного дослідження провідної наукової співробітниці Інституту проблем сучасного мистецтво-знавства Національної академії мистецтв України, кандидатки мистецтвознавства Наталі Єрмакової (Київ), яка з дозволу нащадків мала можливість ознайомитися із сімейним архівом С. Бондарчука — С. Мануйлович. (Див.: Наталя Єрмакова. Архів долі: публікація документів архіву С. Бондарчука і С. Мануйлович. // МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія: зб. наук. пр. з мистецтвознавства і культурології. / Ін-т проблем сучас. мистец. НАМ України; редкол.: В.Д. Сидоренко (голова), А.О. Пучков (заст. голови) та ін. — К.: Фенікс, 2013. — Вип. 9).

(За матеріалами виставок Одеської національної наукової бібліотеки)

Витоки одеської «Просвіти» — в діяльності одеської української «Громади». Діяла вона із 1870-х років під проводом історика Леоніда Смоленського — випускника історико-філологічного факультету Київського університету. Одеське товариство «Просвіта» — перша в Російській імперії організація українців, яка працювала легально. Офіційно вона була зареєстрована 25 листопада 1905-го, але саме товариство, як і ідея його створення, виникли набагато раніше.

Офіційному створенню «Просвіти» посприяли події Першої російської революції, коли цар Микола ІІ змушений був видати «высочайший манифест» 17 жовтня 1905 року, який проголошував свободу слова, свободу зібрань і свободу об’єднань.

Заяви Путіна про узбережжя Чорного моря України зводяться до того, що ця територія, мовляв, по-справжньо-му до України не має стосунку, що вона була завойована у Туреччини Росією і потім «подарована Леніним», а відтак «Одеса — це російське місто», все «сходиться».

Пропаганда старанно обробляє свою секту під цим же слоганом. Один з її фейкових меседжів, наприклад, стверджує, що українці взагалі ніколи не жили в Одесі. Нещодавно Пєсков знову заявляв, що «в Одесі та в Миколаєві багато тих, хто хотів би пов’язати долю з Росією, але говорити про це там зараз небезпечно». Раніше Лавров казав, що «Одесу будували росіяни».

До 70-ї річниці оселі Спілки української молоді «Карпати» під Нью-Йорком

«Під Нью-Йорком табори військові,
Синьо-жовті мають прапори.
Як убити з кров’ю чи без крові,
Вишкіл там ведуть професори.
Всі вони, майстри удару в спину,
Вішальники, гангстери, збуї,
В боротьбі за «вільну Україну»
Пропонують методи свої…
Дітваки діаспори гнилої,
Вислухайте поклики мої:
Ваші вчителі — то не герої,
А звичайні вбивці й шахраї…».

Так писала радянська преса. Тобто так оцінили основоположників, керівників та виховників сумівської молоді на таборах оселі біля Елленвіла, Нью-Йорк, писаки, радянські пропагандисти. Для батьків сумівців це було тільки поштовхом до подальшої праці.

24 серпня українці Одеси зібралися у «Зеленому театрі» відзначити День відновлення державної незалежності України під час фестивалю, що був організований громадськими організаціями «Робимо вам нерви» та етногуртом «Легіт». У фестивалі поєдналася історія, етнокультура, музика, танці, художнє мистецтво, тобто нарешті втілюємо у життя важливий принцип інтегральності, міждисциплінарності. А це і є сучасний підхід. Про це я мріяв і до цього прагнув уже давно.

Одним із центральних моментів фестивалю була панельна дискусія за участі голови ГО «Робимо вам нерви» Катрі Мусі-єнко, відомого громадського активіста і педагога Василя Дяченка та автора цих рядків. Говорили про різні питання новітньої історії й сьогодення.

До 220-ї річниці заснування німецьких колоній на півдні України

На початку XIX століття, як і скрізь на півдні України, навколо теперішнього Овідіополя (Одеська область) почали з’являтися іноземні поселення. Абсолютну більшість серед них становили німецькі колонії. Їх організоване заснування в Причорномор’ї тривало у три етапи: 1803—1806, 1808—1811, 1814—1825 роки. За цей період прибуло понад 70 тисяч переселенців із різних земель Німеччини — Вюртембергу, Рейнлану, Пруссії, Ельзасу, Бадена та інших.

Німецькі колоністи оселялися не лише на півдні (Херсонська, Катеринославська, Таврійська губернії), а й у Поволжі, Петербурзькій губернії, Грузії, Азербайджані, Бессарабії, Чернігівщині та під Воронежем. Сюди їх приваблювали численні привілеї: по 60—65 десятин землі на родину, звільнення від податків на 50 років, свобода віросповідання, самоврядування, а також матері-альна допомога — худоба, реманент, кошти на облаштування.

— Для європейців не очевидний факт, що умовно північних корейців і українців, мобілізованих з окупованих територій, буде достатньо, щоб вчинити серйозні проблеми в межах нової гілки агресії. Прорахунки прості: Литва може бути захоплена за 10 днів і повністю окупована. Для інших країн Балтії теж можливі великі проблеми. Вже не кажучи про соціологію, за якою приблизно 80% німців планують тікати і не чинити спротиву.

— Нещодавно в Німеччині я почув думку: одна з причин, чому на сході країни голосують за Сару Вагенкнехт або за «Альтернативу для Німеччини», — не любов до Росії, а страх перед нею. Їхнє сприйняття тоталітарного суспільства накладає на них відчуття, що боротися з Росією нема сенсу, бо вони все одно програють, тому краще з Росією домовлятися, віддати їй Україну.

Кожен фашизм намагається створити власний світ. Фашистські світи починаються з романтизації та міфологізації власної історії, продовжуються брутальними війнами за розширення «простору для життя» і врешті-решт розлітаються на друзки.

Прототип усіх європейських фашизмів — Італія в добу Муссоліні — агресивно розбудовувала власний «італійський світ» як міфологічну реінкарнацію «римського миру» — Pax Romana. Одним з перших кроків уряду Муссоліні у цьому напрямку після приходу до влади 1922 року стала анексія у 1924-у міста Фіуме, теперішньої Рієки в Хорватії. Приводом для анексії було те, що в цьому багатонаці-ональному місті жило багато італійців, які начебто прагнули повернутися до «рідної гавані». Паралель з російською окупацією Криму досить очевидна.

14 січня невеликою групою ми десантувалися у Миколаївську громаду Березівського району, щоб відвідати місце поховання Леоніда Смоленського — видатного педагога, викладача історії, одного із керівників та ідеологів одеського українства ХІХ століття, а також зустрітися з представниками місцевої влади та громадськості.

Про віднайдення Антоном Гриськовим місця поховання цього знаного українського громадського діяча я дізналася зі статті «Слова його лились, текли і в серце падали глибоко...», опублікованій у газеті «Чорноморські новини» (№46 за 28.11.2024), і з розповіді самого автора під час його візиту до департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації.

(Поема Олекси Різникова через призму часу)

Інколи трапляється, що деякі матеріали «Чорноморки» я відкладаю у спеціальну папку, щоб за нагоди прочитати уважніше. Люблю, не поспішаючи, робити помітки чи виписувати до спеціального блокнота найцікавіші думки та фрази. Тим паче, коли йдеться про поезію. Так було і з публікацією «Олекса Різників. Промінь з Одеси. Уривки з поеми» (24.12.2020).

Так-от, з огляду на певні обставини я повернувся до цього матеріалу аж… через чотири роки! Звичайно, таку велику паузу спровокувала масштабна війна з Росією. Поезія відійшла на другий план, набагато актуальнішими здавалися останні новини з фронтів. Та й великі центральні газети — на кшталт «Дня», «Дзеркала тижня» та інших — перестали виходити. А мені неодноразово доводилося бути ретранслятором ідей «Чорноморки» завдяки цим та деяким іншим потужним всеукраїнським виданням.

Й ось призабута мною, але така бажана тепер публікація. Інтуїція мене ніколи не підводить. Раз поклав до папки, то щось цінне там однозначно буде! Читаю з насолодою і роблю висновок: Олекса Різників проявив себе не лише як талановитий поет, а й фактично виступив у ролі творця своєрідної енциклопедії українського сегмента цього причорноморського міста. Поема «Промінь з Одеси» стала чимось на зразок «перенасиченого розчину» — так колись кіно-критики оцінювали фільм Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971). Тобто у поемі, як і в згаданій стрічці, дуже багато інформації, але кожен рядок є настільки актуальним, що матеріал не втомлює, а лише додає сил, окрилює.

«Я жив, як міг, я не лукавив…» — під таким епіграфом, рядком з вірша Бориса Нечерди, в бібліотеці ім. Михайла Грушевського відбувся вечір пам’яти Поета.

Вступним словом його відкрила заступниця директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації Ярослава Різникова. Цікавим і змістовним був виступ доцентки ОНУ ім. І.І. Мечникова Ірини Нечиталюк — модераторки зустрічі. Кожен, хто особисто знав або й не знав поета, міг взяти слово. Студенти читали вірші Бориса Нечерди. Присутні могли довідатися і про маловідому поки що його прозу.

5 серпня — один із кількох днів у році, коли ми вшановуємо пам’ять жертв сталінського Великого терору 1937—1938 років.

Саме 5 серпня 1937-го за наказом НКВС СРСР почала реалізовуватися постанова Політ-бюро ЦК ВКП(б) від 2 липня того ж року «Про антирадянські елементи», яка дала поштовх наймасовішим політичним репресіям сталінського режиму.

Культурні пам’ятки й надбання Криму Москва давно вважає частиною своєї історії. Хоча багато з них суперечать основним тезам російської пропаганди. Тоді їх або забувають, цілеспрямовано ігноруючи (як-от більшість усього, що пов’язане з історією кримських татар), або ж вони обростають чутками (пригадаємо хрещення Володимира в Херсонесі та, відповідно, «Крим — ворота християнства»).

У проєкті «Території культури», створеному в партнерстві з компанією «Перша приватна броварня», «Лівий берег» (https://lb.ua) зібрав головні міфи російської пропаганди про півострів, пов’язані з культурним контекстом.

День пам’яті жертв політичних репресій — щорічний національний меморіальний день в Україні, встановлений указом президента від 21 травня 2007 року для привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії нашої країни, спричинених насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, для відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства.

Цьогоріч, уже традиційно, в Одесі меморіальні заходи пройшли на Другому християнському кладовищі, де в 1937 році були поховані понад п’ять тисяч невинно закатованих одеситів, і на Західному кладовищі, біля місця, де у 2011-у було перепоховано тіла 1086 жителів Одещини, розстріляних НКВС у 1937—1938 роках і таємно захоронених на 6-у кілометрі Овідіопольської дороги.

Вивчаючи науково-літературну спадщину незабутнього одеського письменника, літературознавця і краєзнавця Григорія Дем’яновича Зленка (1934—2015), з цікавістю перечитав його книжку «Подорож у минуле: розповіді про пошуки і знахідки» (Одеса, «Маяк», 2019), де особливу увагу звернув на статтю «…Світу білого не випив», присвячену вшануванню пам’яті нині, на жаль, малознаного українського поета доби Розстріляного Відродження Аркадія Васильовича Казки (1890—1929). А в тогочасному літературному процесі то була досить помітна особистість.

Скажімо, ділячись своїми враженнями від цілком випадкової зустрічі в редакції «Літературної газети» в Києві з біографом і збирачем творів частково вцілілої поетичної спадщини А.В. Казки, літературним критиком Станіславом Тельнюком (1935—1990), до речі, батьком відомих виконавиць українських народних пісень — сестер Тельнюк, Григорій Зленко наводить спогад про те, що начебто славетний Павло Григорович Тичина (1891—1967) на схилі літ якось наголосив: «Я не знаю, чи був би я таким Тичиною, якби не дружба з Казкою…».

Указ Президента України № 17/24 «Про історично населені українцями території Російської Федерації» нарешті відкриває перспективу впровадження державної політики, спрямованої на налагодження зв’язків з українством на теренах його поширення за межами держави.

Указ передбачає створення плану дій щодо збереження національної ідентичності українців у Російській Федерації, в тім числі на історично населених ними землях, відновлення історичної пам’яті, вивчення наслідків насильницької русифікації українського етносу на території РСФСР, збір фактів і свідчень злочинів, вчинених проти українців тощо.

Як уже повідомляли «ЧН», нещодавно в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Грушевського відбулася презентація книжки Марини Гримич «Умерови. Історія однієї родини на тлі кримськотатарського руху у ХХ — ХХІ ст.», ініційована головою громадської організації «Кримські татари Одещини» Февзі Мамутовим.

Те, що зала була заповнена вщерть, зовсім невипадково. Комусь цікаво було почути розповідь про презентовану книгу, що так вдало поєднала документальний виклад із захопливими особистими історіями. Інші прагли зустрітися з натхненником її видання і головним героєм — заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умеровим, у житті якого, ніби в краплі води, віддзеркалилася доля всього багатостраждального, але нескореного народу.

Знищення пам’яті — інструмент геноциду. Так реалізовувала його в Україні росія імперська, потім — совєтська, а нині — путінська. Для неї важливо, щоб ті, хто зостався живим після спроб знищити все, не вважали себе українцями. Забули, що робило нас народом: мову, культуру, історію. Тому росіяни не лише вбивають українців, які чинять спротив перетворенню їх в «адін народ», а й винищують усе, що заперечує цю тезу: книги, пам’ятники, музеї…

Атака 1 січня 2024-го була спрямована супроти пам’яті про найбільш ненависних кремлю постатей: Степана Бандери і Романа Шухевича.

У ніч на 1 січня 2024 року російські війська здійснили низку терористичних обстрілів території України, внаслідок чого постраждали, зокрема, й пам’ятки історичного й культурного значення.

Так, у результаті атаки «шахедами» знищено близько 600 квадратних метрів покрівлі Львівського національного університету природокористування у містечку Дубляни, де навчався лідер ОУН Степан Бандера (105 років від дня народження якого минуло якраз у перший день 2024-го).

З  історії  формування  ЗСУ в  Одеському  регіоні

(Закінчення. Початок у номері за 30 листопада)

14 жовтня 1991 року

Вчора взяв участь у зустрічі в Одеському будинку офіцерів із полковником Віленом Мартиросяном, народним депутатом СРСР від Рівненської області у 1989—1991 рр., заступником голови Руху, першим головою «Союзу офіцерів України» (СОУ). Зустріч тривала 4 години. Мартиросян дуже емоційно розповідав про себе, про свою діяльність і закликав офіцерів вступати до СОУ: «Ми маємо знати — хто є хто, Батьківщина має знати своїх героїв».

До 90-х роковин Голодомору-геноциду 1932—1933 років Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАНУ оприлюднив результати наукових досліджень демографічних втрат нашої країни. Загальні демографічні втрати, зазначається на офіційному сайті наукової установи (https://idss.org.ua/index), складаються з утрат через надсмертність і втрат ненародженими.

Втрати через надсмертність — це різниця між загальним числом смертей під час голоду та їх очікуваною кількістю, яка могла бути за умови відсутності голоду. Тобто втрати через надсмертність враховують не всю кількість померлих, а її надлишок унаслідок голоду.

Триває збір доказів про плани путіна щодо умисного голоду в Україні

Є щось символічне в тому, що напередодні чергових роковин Голодомору-геноциду стало відомо про пошук доказів щодо причетності президента росії володимира путіна до створення умов для умисного голоду в Україні ще напередодні «великого вторгнення».

Правозахисники з міжнародного альянсу Global Rights Compliance зібрали докази, які свідчать: важливою метою росі-йських окупантів були запаси українського збіжжя, існував план розкрадання продовольства у безпрецедентних масштабах.

З історії формування ЗСУ в Одеському регіоні

6 грудня відзначатиметься чергова річниця створення Збройних сил України, які вже десятий рік поспіль боронять нашу землю від лютого рашистського ворога. У ці дні ми особливо славимо наших захисників та захисниць і водночас згадуємо, як 32 роки тому створювалися ЗСУ, попри шалений опір з боку залишків радянської імперії, яка трансформувалася в нинішню рашистську орду. Процес формування ЗСУ був і залишається таким же драматичним, як і вся історія незалежності України.

Пропонуємо нашим читачам спогади давнього друга й автора газети Олексія Воловича (на знімку) про деякі моменти формування ЗСУ в Одеському регіоні, до яких він був особисто причетним. Ці спогади охоплюють період з осені 1991-го по зиму 1992-го й базуються на його щоденникових записах, які нині вже можна розглядати як історичний документ.