Матеріали з рубрикою «Людина і час»

Помер Ігор Козловський (1954—2023). Це як особисте горе для дуже багатьох людей в Україні. І журналісти, для яких патріотизм — не пусте слово, і глибокі аналітики, і, звісно, священнослужителі різних релігій та конфесій, і колеги-науковці, і просто українці переживають його кончину щиро й важко.

Релігієзнавець зі світовим ім’ям, уродженець українського Донбасу, моральний авторитет, в’язень росії (він був у російському полоні 700 днів), член групи «1 грудня» помер у ніч на 6 вересня від серцевого нападу.

29 серпня минуло 140 років від дня народження Дмитра Донцова (1883 — 1973) — ідеолога українського інтегрального націоналізму, людини, ідеї та тексти якої досі надихають багатьох українців.

Ким був Дмитро Донцов? Як відбувалося його становлення як ідеолога? Про це у проєкті Радіо Свобода «Історична Свобода» говорили з істориком Олександром ЗАЙЦЕВИМ, автором досліджень «Український інтегральний націоналізм (1920 — 1930-ті роки)» та «Націоналіст у добі фашизму: Львівський період Дмитра Донцова, 1922 — 1939».

Блажен, хто «рокові часи»
Не відчував на власній шкурі…
Микола ЗЕРОВ.

2 жовтня сповниться 140 років від дня народження Михайла Івановича Жука (1883 — 1964) — видатного художника, письменника, драматурга, казкаря, перекладача. Незважаючи на достатньо широке висвітлення цієї ще донедавна напівзабутої знакової постаті, дослідники продовжують виявляти маловідомі факти його біографії (див. «ЧН» за 15.06.2023).

Можна багато і довго говорити про значення Михайла Жука для української культури — як одного із перших українських художників-модерністів, одного з фундаторів Академії мистецтва, автора першого вінка сонетів українською мовою та ще багато про що. Серед створених ним картин — панно «Біле і чорне», найбільше в історії українського мистецтва. Натурником був його учень, молодий поет Павло Тичина.

Біле і чорне, світло і тінь, успіх і роки забуття — все це про історію життя самого Михайла Івановича.

Білим і чорним хотів би я бути:
В нічку щоб ясно світить,
В день же стояти, мов велетень скрути, —
В кожному серці болить [1].

Це рядки з поетичної збірки «Співи землі», що вийшла у 1912 році.

Добре запам’яталося, як украй здивувала відсутність у першому шкільному довіднику з народознавства етнокультурного, світоглядноцентричного поняття море. Чому натоді — у середині останнього десятиріччя минулого століття — троє авторів посібника припустилися скандального огріху? Невже вони не могли знайти переконливу підказку у фольклорних і пісенних джерелах? І як можна забути про море як образ історії, національно-світоглядну складову в універсумі творчості Тараса Шевченка?!

За таких обставин осінила ідея створення першої, пілотної антології української морської поезії — від родоначальника поетичної мариністики в новій літературній епосі Шевченка і до фінішу календарного міленіуму. Моя філологічна освіта, професійна озброєність літератора підказала логістику розвитку традиції знаковими постатями ХІХ століття Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Павла Грабовського, Степана Руданського, Лесі Українки, Христі Алчевської. Далі треба було дослідити вітчизняне і діаспорне писемне «мореплавство» буремного ХХ віку.

30 липня відомий колекціонер-україніст Причорномор’я, краєзнавець і публіцист Тарас Максим’юк відзначив славний ювілей — 80 літ від дня народження

Упродовж останніх 63 років життя Тараса Івановича незмінно протікає в Одесі, історію і культуру якої він глибоко знає й популяризує, особливо її український сегмент. Україноцентричність — базова основа його переконань, світогляду і принципів дії та поведінки в професійних зацікавленнях. Водночас він відкритий іншим етнокультурам, якими наповнений причорноморський край. Можливо, тому є бажаним гостем не тільки українського, а й болгарського чи єврейського культурних центрів, з інтересом відвідує заходи польського, грецького та інших товариств. Бути в гущі культурних подій і діяти — один з визначальних принципів цієї екстравертивної людини.

Що визначило цей пасіонарний національний психотип?

Народився Тарас Максим’юк у 1943 році на території Польщі, в древньому місті Холм, заснованому ще українськими князями. У лютому 1945-го його родину було примусово переселено на південь України. Пуповину з малою батьківщиною розірвали. Піщаний Брід (раніше німецька колонія Шпеєр) — Вознесенськ — Миколаїв — такою є географія його дитинства і юності. Саме тут, на півдні України, через війну катастрофічно бракувало робочих рук. Більшу частину переселенців, передусім у селах, складали українці. Арешт батька і заслання в Комі АРСР у 1946-у — ще один факт свавілля влади, який потребував осмислення. Вихованням малого Тараса займалися, здебільшого, дідусь і бабуся.

Із книги Василя Овсієнка «Життя як покута» (2019):

«Поки я козакував на новітній Січі Запорозькій, мої ровесники поставали докторами наук, членами Спілки письменників, лауреатами премій. Порозбирали найкращих дівчат і понаживали славних діток і внучат. Не за титули, а за оце останнє я їм заздрю: вони забезпечили вічність свого роду. Людське щастя ж полягає саме в цьому. А моє життя пішло на забезпечення — от не люблю високих слів — вічности народу, яка, втім, досі під сумнівом. Бо вийдеш на вулицю — а там не український народ, а «русскоязичноє насєлєніє». Це прикро казати, але воно чуже мені. Це результат масового відхилення від норми. Я хочу, щоб українці повернулися до нормального стану, до української культури в найширшому розумінні цього терміну. Якби не ця проблема, я би робив інші справи. Я зовсім не хотів «боротися», але в мене просто не було вибору: в СССР жити українцем уже не було як. І зараз тяжко жити українцем. Треба постійно виборювати це право, і не лише для себе, а й для «своїх по роду». Стус казав: «Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас». Я хоч поки що цілу голову ношу на плечах у цій борні, яка ще триває, і навіть маю можливість утверджувати свою правду в суспільстві. А найкращі з нас полягли…

15 травня cповнилося 150 років від дня народження Павла Скоропадського — одного із лідерів Визвольних змагань 1917—1921 років

Сьогодні, як і 105 років тому, в короткий період правління гетьмана Української Держави Павла Скоропадського, наша нація знову постала перед загрозою втрати своєї державності, свободи та ідентичності через навалу московитської ординської імперії, сутність якої не змінюється упродовж останніх щонайменше трьох століть.

Поневолення України царем Петром І почалося після Полтавської битви за часів пращура П. Скоропадського — гетьмана Івана Скоропадського (1708 — 1722), який безуспішно намагався відстояти права і вольності українського козацтва.

16 квітня відомий публіцист, поет, краєзнавець, член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України Іван Малюта відзначив славний ювілей — 80-ліття від дня народження. Він є лауреатом літературно-мистецьких премій ім. В.Юхимовича, Михайла Стельмаха журналу «Вінницький край», ім. Тодося Осьмачки, удостоєний медалі Івана Мазепи (за книгу «На потреби душі») та відзнаки НСЖУ «Золоте перо».

Напередодні ювілею у видавництві «Сталь» вийшла збірка публіцистичних творів Івана Малюти «Табуйовані імена». Основним тлом, на якому розгортаються події есеїв, є період від 70-х років ХХ століття, коли Україна переживала глухі, застійні роки, коли будь-який вільний вияв творчої особистості був приречений або на мовчання (Л. Костенко), або на позбавлення свободи чи й життя (Г. Тютюнник, І. Світличний, В. Стус), до унезалежнення нашої Держави.

Відійшов у засвіти Дмитро Васильович Павличко (28.ІХ.1929 — 29.І.2023)

Незламний Українець.
Класик національної літератури.
Ветеран з ветеранів на фронті самовідданої, безкомпромісної війни з усіма проявами і людиноненависницькими формами «русского міра», особливо в пору мракобісся путінщини.
Політик і дипломат найвищого рівня.
Герой України.

Першу збірочку віршів «Любов і ненависть» син простого лісоруба з прикарпатського села Стопчатів видав у 1953-у. За два роки потому вийшла його «Моя земля». Обидві книги засвідчили небуденну обдарованість випускника Львівського університету імені Івана Франка, хоч до друку видавці схвалили тільки вірші, пропущені цензурою.

Останні публікації в періодиці, зокрема інтерв’ю з колекціонерами Тарасом Максим’юком та Іваном Козиродом у журналі «Образ.М» та в газеті «Чорноморські новини», а також події, прямо чи опосередковано пов’язані з постаттю художника Михайла Жука, як-от створення відділу модерного українського мистецтва в Музеї сучасного мистецтва Одеси (МСМО) і систематизація каталогу творів М. Жука, спонукали мене до пошуку ширшої джерельної бази про цього митця.

Мій попередній епізодичний досвід роботи з архівом Одеської обласної організації Національної спілки художників України підказав рух саме у цьому напрямку. І справді, наша творча організація заслуговує на комплімент за те, що не обриває наступності й береже пам’ять про спілчан майже з моменту свого заснування (1937), а це вже класики вітчизняного мистецтва, і Михайло Іванович Жук — у когорті найзначніших.

Дев’яносто років тому, восени 1932-го, більшовицький режим розпочав чергову злочинну «спецоперацію» проти нашого народу — масове вбивство українців голодом.

Як з’ясувалося, ініціатором штучного голоду 1921—1922 років був Володимир Ленін, а в 1932—1933 роках Сталін пішов «ленінським шляхом», перевершивши свого кривавого вчителя за показниками смертей. Цей голод був найбільшим з трьох, які вчинила радянська влада в Україні, й отримав окрему назву — Голодомор.

Наш співрозмовник — один із найавторитетніших дослідників Голодомору, доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник відділу історії України 20—30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України Національної академії наук України Станіслав Кульчицький.

— Пане Станіславе, розкажіть, будь ласка, що привело вас у ці дні до Одеси?

— Я приїхав до Одеської національної наукової бібліотеки на важливу для нас усіх подію — презентацію четвертого випуску бібліографічного покажчика «Голодомор в Україні 1932—1933 рр.». Я є науковим редактором цього випуску, як і попередніх трьох.

9 грудня у «Грецькій залі» Одеського українського академічного музично-драматичного театру зібралися шанувальники таланту Галини Могильницької — учасниці українського правозахисного руху, українського педагога, відомої публіцистки і поетеси, щоб згадати про неї, її справи, поговорити про слід у житті нашої країни та спадок, залишений нею для нас усіх.

Тут були присутні й люди, які знали її ще молодою, активною студенткою, і ті, хто мав щастя навчатися у неї, й ті, хто стояв з нею на барикадах боротьби за незалежність України, її друзі та близькі, її колеги — філологи й історики, поети, прозаїки, журналісти, митці...

Він не залишив по собі філософської школи, але його учнями є всі ми, українці. Адже він був першою усвідомлено Вільною Людиною на цій землі.

3 грудня сповнилося 300 років від дня народження Григорія Сковороди

У масовому сприйнятті він залишається скоріше літературним персонажем, такою собі постаттю з оповідей про славне і давнє минуле, якого насправді, може, й не було Таким його зробили не так час, як викладачі, з їх радянською ще манерою трактування історичних персонажів. А попри те, мандрівний мислитель-аскет Сковорода є творцем самобутньої системи мислення й осмислення буття, причому без використання десятків малозрозумілих загалові термінів, через які не продертися звичайній людині. Читаючи Сковороду, ми раптом чуємо наших пращурів — так вони говорили, так писали, так думали, так звучала мова, що була українською триста років тому.

У скарбницях рідкісних одеських бібліотечних фондів серед випадково вцілілих і дбайливо збережених до наших днів видань двадцятих років минулого століття мою увагу привернув часопис «Наше слово». Як зазначено на обкладинці, це «Літературний, громадсько-політичний та популярно-науковий ілюстрований додаток до газети «Більшовик Полтавщини».

Здавалося б, його офіційний партійно-ідеологічний статус не залишав місця для якоїсь особливої цікавинки чи просто нетипового повідомлення. Однак таке попереднє припущення виявилося доволі поверховим.

Упродовж жовтня-листопада у засобах масової інформації з’являлися матеріали з нагоди сумних роковин — 85-ліття масових розстрілів науковців, письменників, діячів культури в урочищі Сандармох (Карелія). Серед них був і нині призабутий український поет-футурист та прозаїк Гро Вакар.

Справжнє його ім’я — Григорій Васильович Вакарчук. Народився 1901 року (точна дата — не відома) у селі Мирони Балт-ського (нині — Подільського) району Одеської області. З юначих літ писав вірші. Із 1923-го, проживаючи в Одесі і навчаючись у сільськогосподарському інституті, друкувався в газеті «Червоний степ». Першою і єдиною книжкою Гро Вакара був антиколоніальний роман «Поїзди підуть на Париж», виданий 1932 року. На жаль, його поезії, оповідання і повість книжками не стали. У червні 1934-го з першим арештом, уже у Харкові, життя молодого письменника пішло у протилежному від Парижа і європейської цивілізації напрямку — у бік концтаборів.

(Штрихи  до  творчого  портрета Ольги  Муравської)

Це була велика мамина мрія — щоб донька грала на піаніно. Щоб піаніно стояло у квартирі і навколо нього збиралися домашні, сусіди, друзі — послухати музику, поспівати разом, поспілкуватися.

— Моя мама, дитина Другої світової війни, не мала можливості навчатися музиці, тому мріяла про музичну освіту для мене, — розповідає Ольга Муравська.

На жаль, а може, так мало бути, Ольгу не прийняли до школи Столярського, хоча й відзначили бездоганні голос і слух дівчинки.

Дівчинка-сонечко, дівчинка-мушля, дівчинка — начерк жінки… Такою була для мене Ніна Кур’ята, яку я зустрів у вагоні поїзда, що йшов на Одесу. Їй було 12 рочків, і вони з бабусею підсіли у Котовську (так тоді називався Подільськ) у вагон. Познайомилися.

Виявилося, що Ніна пише вірші. Вони мені сподобалися. Видно було, що дівчинка талановита. Листувалися.

З відомою акварелісткою і педагогом, доценткою кафедри архітектурної графіки Одеської державної будівельної академії (ОДАБА) Тетяною Міховою ми познайомилися кілька років тому під час однієї з виставок, організованої в стінах Одеської національної наукової бібліотеки (тоді мене зацікавили її високотехнічні й емоційні акварелі), і від короткого спілкування з нею у моїй свідомості залишився образ відкритої, світлої і креативної людини.

Уже майже два роки Тетяна проживає із сім’єю у Франції. Наші цьогорічні контакти теж відбулися на професійному ґрунті, цього разу — мистецтвознавчому, пов’язаному з моїм вивченням творчої спадщини колишнього одесита, скульптора-коваля Михайла Задунайського, який жив і творив у Ліоні — місті, де так само волею долі нині опинилася і моя співрозмовниця.

Тетяна люб’язно погодилася дати інтерв’ю онлайн, яке розпочалося з короткого екскурсу в біографію моєї візаві.

Знаний фізик-теоретик і релігійна людина навіть у добу найбільшого радянського «застою». Академік НАН, перший віцепрем’єр в українському уряді (1992—1993) і перший очільник Інституту національної пам’яті… Ветеран Другої світової і прихильник примирення між воїнами радянської армії та УПА. Зрештою, Ігор Юхновський — один із батьків-засновників української держави.

У ці нелегкі для всіх нас часи нам захотілося переосмислити недалеке минуле, теперішнє та майбутнє України разом з цією легендарною людиною.

93-літня ветеранка війни і праці Устина Митрофанівна Крижанівська із села Ясенове Перше і в найстрашнішому сні не могла припустити, що росія нападе на Україну. Її до глибини душі вразила агресія путінського режиму проти мирного українського народу, яку вона порівнює лише з фашизмом.

У пам’ять бабусі навічно врізалися спогади про 1941 рік, коли Німеччина віроломно напала на Радянський Союз, коли бомбардувала наші міста і села, окупувала Україну.

Як переживає нинішню війну старше покоління?

Серед нас живуть люди, дитяча пам’ять яких опалена спогадами і досвідом Другої світової, що прокотилася нашою землею 80 років тому. Сьогодні їм дуже непросто. Багато сусідів виїхали у безпечніші регіони. Харчі у магазинах є, хоч запасливі одесити масово скуповують продукти, а от потрібних ліків в аптеках бракує. Усі знають, де обладнані бомбосховища, але ніхто із стареньких, до кого ми навідувалися у рамках проєкту «Хранителі часу онлайн», не хоче там ночувати.

Зауважу, що з початком війни наш проєкт, спрямований на збереження історичної пам’яті, перетворився на «Гуманітарний штаб хранителів часу».

Протягом довгих шістдесяти літ живуть пліч-о-пліч у любові, взаємоповазі й злагоді Михайло Федорович і Клавдія Степанівна Мовчанюки із Ясенового Другого. Свої долі вони поєднали далекого 28 травня 1961-го. Весь свій вік вірне подружжя дбало про добробут і сімейний затишок, задля чого натхненно трудилося, спільно долало негаразди, щиро тішилося успіхами. Торік поважні «молодята» стали вже на «діамантовий» рушник. Ювілей подружнього життя дідусь з бабусею, як годиться, відсвяткували в колі родини та друзів.

Майбутню дружину Михайло нагледів у Михайлівці Ананьївського району на вечорницях. Тоді парубки й дівчата знайомилися переважно «на вулиці» або в клубі, а одружувалися після тривалого спілкування і за згодою батьків.

20 січня «прийшов Іван Предтеча, забравши свята на плечі» та явивши білому світу далекого 1953 року допитливе дитя зі світлою поетичною душею, наречене батьками Любов’ю. Омили новонароджену хрещен-ською живильною водою і благословили на щасливе життя-буття. А отой день післясвяття — своєрідний перехід між новорічно-різдвяною урочистістю і буденними клопотами — уплів у характер журналістки і поетеси Любові Кузьменко (дівоче прізвище Килимник) з Балти безмежну працелюбність і не меншу святковість.

Біла рапсодія лине над містом,
З білих сніжинок збирає намисто.
Білою ковдрою землю накрила,
Ангелам білим розправила крила.
Білу дорогу із щастя зіткала,
Кожному серцю любов нагадала…

Серед пам’ятних дат та ювілеїв, що відзначаються цьогоріч на державному рівні, — 150-ліття від дня народження першого в новітній історії командувача Українського флоту контр-адмірала Михайла Михайловича Остроградського.

Михайло Остроградський народився 21 грудня 1870 року на хуторі Пашенівка Кобеляцького повіту Полтавської губернії в старовинній козацькій родині, що походила від гетьмана Данила Апостола. Тому іноді прізвище адмірала зустрічається і як Остроградський-Апостол. Серед представників цього роду знаходимо миргородського полкового суддю Матвія Івановича Остроградського та його сина Федора Матвійовича — миргородського полковника у 1752—1768 роках. Ще один яскравий представник цієї родини — всесвітньо відомий математик, який товаришував у Петербурзі з Тарасом Шевченком, — Михайло Васильович Остроградський (1801—1862). Тож дитинство Михайлика проходило в атмосфері зацікавленості й любові до української минувшини, як це тоді бувало і в інших старих українсько-козацьких родинах.

(Продовження. Початок у номері за 3 грудня)

Дружина перша, дружина друга

Зберігся і єдиний лист від Нюти Черанівської — до Інни Кравченко-Педи, сестри поета. Написаний уже в повоєнні роки, з Ленінграда в Україну. Очевидно, це відповідь на лист Інни Михайлівни, в якому вона розповіла колишній невістці про важкі втрати їхньої родини під час війни — загибель батьків, брата Юрія, а також про свій намір видати посмертну збірку Панька.

Вихід книжки Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса», як і судове рішення про цензуру її тексту, викликали великий резонанс і нагадали суспільству, що рецидиви тоталітарного мислення і політична кон’юнктура здатні породити небезпечні прецеденти, які гальмують демократичний розвиток країни і створюють і в без того неспокійному соціумі додаткову напругу.

19 листопада 1989 року Києвом пройшла незвична траурна процесія. Тисячі й тисячі людей несли на руках три домовини, вкриті «червоною китайкою», – так колись ховали козаків. Україна проводжала в останню путь своїх синів, закатованих злочинною комуністичною системою. Один з них – Василь Стус, великий український поет, людина повна болю і гідності, який ніколи не гнувся перед каральною машиною. Людина кришталевого сумління, яка разом з іншими правозахисниками підривала комуністичний тоталітарний режим, серце якої палало любов’ю до України, до рідного народу: «Але голови гнути я не збирався, бодай щоб там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину».

Редактор газети Іван Мельник запропонував дати відповіді на три запитання: що означають, чим є для мене Україна, Слово, Любов. Властиво, викласти своє тлумачення цих понять.

Україна.

Слово.

Любов.

Три означення сутности Людини. Якщо перше з них замінити назвою будь-якої країни, і тоді воно буде звичайним словом. Бо й справді, що таке Україна для кожного з нас? Це Батьківщина — передовсім…

Україна — це біль. Постійний біль за кожну людську душу, втрачену у цій нелюдській війні, за кожну душу, котра нині з докором дивиться з небес: які ми недолугі у всьому та байдужі — нехай би до себе самих, але ж — до батьківської землі, до рідного краю, властиво — до Батьківщини.

Це — гіркий жаль за тим, що — з великими надіями, очікувано — могло бути, але не відбулось. І це — гнів, злість, ненависть (хоча руйнівної ненависти й без того подостатком на рідній землі) до зверхників її, котрі розпаношились на київських пагорбах, котрі бачать і знають, як живеться людям по тих європах, але вони й гадки не мають те саме зробити й на рідній землі, бо чужа вона для них, того й не плекають подібних думок.

Україна — це те, що живить душу своєю красою і самим фактом свого існування; можна прожити, як мовиться, лише на хлібі й воді (а без видовищ наших нинішніх — то й поготів), якби лиш знаття, що по якімсь часі вона вилюдніє до життєвого рівня хоч би сусідніх країн.

До сторіччя першого у світі Демографічного інституту як наукової школи академіка М.В. Птухи (1884—1961)

     Демографія — цариця наук.

     М.В. ПТУХА.

Світло науки прекрасне множинністю знань, які мають унікальну властивість побільшуватися. Досі про академіка М.В. Птуху як про видатного вченого-економіста, демографа-статистика світового виміру ми знали з численних публікацій в енциклопедичних довідниках, наукових нарисах, фахових підручниках і посібниках, різноманітних наукових оглядах, звітах…

А от 2018 рік збагатив наші знання про цього вченого ґрунтовною монографією М.І. Шпиталь і Н.І. Коцур «Академік М.В. Птуха (1884—1961). Життєпис: вершини та обриви» (Житомир, Вид. О.О. Євенок, 2018, 436 с.). До речі, це єдина наразі демографічна праця, якою автори вшанували сторіччя Національної академії наук України (1918—2018) першого в світі Демографічного інституту (1919—2019) та 135-ліття від дня народження академіка Михайла Васильовича Птухи.

Нинішні червень і липень позначені двома датами, пов’язаними з національно-визвольним рухом на Одещині. Це — 115-річчя пов-стання матросів Чорноморського флоту на панцернику «Потьомкін» і 145-ліття від дня народження одного з ватажків цього повстання — Олександра Коваленка, єдиного офіцера, який до кінця був разом з екіпажем, а після 1917-го повернувся в Україну і працював у морському департаменті УНР та Української держави.

27 липня 1875-го тоненький дитячий писк сповістив містечко Ромни Полтавської губернії про те, що в родині Коваленків на світ з’явилася нова людина — хлопчик, якому дали ім’я Сашко. Сусідки шептали його матері: «Бідна ви, бідна, ця дитина довго не житиме. Добре, що маєте ще трьох синів, як линочків». Але сталося так, що той слабенький Сашко на багато літ пережив своїх братів.

 Нещодавно побачила світ чергова книжка літературно-художніх нарисів про вчених літературознавчої та мовознавчої шкіл Одеси, письменників, випускників філологічного факультету ОНУ ім. І.І. Меч-никова «Береги нашої пам’яті» (Одеса, «Чорномор’я», 2020) авторства кандидатки філологічних наук, доцентки Любові Ісаєнко.

Світлої пам’яті відомий літературознавець, професор, також випускник ОНУ, Володимир Панченко, відгукуючись на роботу Любо-ві Миколаївни над цим виданням, написав: «Я дуже шаную працю Л.М. Ісаєнко. Адже вона слугує такій соціально значимій місії, як збереження пам’яті, пошанування гідних, увага й повага до окремо взятого життя тих, хто присвятив себе науці, слову, мистецтву. Ця книга наближуватиме до нас обличчя тих, хто був і є невід’ємною часткою Одеси».

Серед таких облич — Святослав Йосипович Караванський, нарис про якого з «Берегів нашої пам’яті» пропонуємо увазі читачів «ЧН».

    Ми на Україні хворі Україною,
    Ми на Україні в пошуках її.

            Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ.

Представлятиму Людину, якою пишається Одеса й має гордитися світ, бо це Людина, безмежно віддана рідному слову, своїй Батьківщині.