Матеріали з рубрикою «Людина і час»

Вона мешкає у затишній квартирі з гарним ремонтом, хвацько користується мобільним телефоном і цікавиться політикою. У неї уважні очі, чарівна посмішка, манікюр на пальчиках і добра па-м’ять про всі події її довгого життя. Нею опікується соціальна працівниця Приморського територіального центру соціальних послуг Віра Федорівна, але вона досі сама любить готувати і господарювати у своєму домі. У цій маленькій сивій бабусі відчувається незламна сила духу, сміливість і неабиякий розум. Знайомтеся — Парасковія Андріївна ВЕРЕЩАГІНА.

— Розкажіть, будь ласка, про своє дитинство, батьків, що ви пам’ятаєте з того далекого часу?

— Я народилася у 1918 році у станиці Вознесенська у великій родині донського козака Андрія Калашнікова і була серед братів та сестер найменшенькою. Батько служив у козачому полку в Петербурзі при царському палаці і був майстром на всі руки. Козачий полк ще з часів Катерини Другої існував у царській охороні. Станиці віддавали своїх чоловіків служити по черзі. Сама я не пам’ятаю цього, але мама розповідала колись, що коли мені було десять місяців, батько з Петербурга привіз маленькі рожеві черевички, такі як у цариці, пошиті ним особисто із решток дорогого царського сап’яну. Мене, маленьку, пускали погуляти просто по столу, щоб «царськими черевичками» могла милуватися уся велика козацька родина. А за спільним столом сиділо аж 17 осіб — мама, старші брати й сестри з родинами, всі жили поряд. Тато служив у палаці, мабуть, років з десять. Я його не пам’ятаю — він загинув на фронтах громадянської війни у вересні 1919-го. Жили ми дружно, допомагали одне одному. Тоді серед козацтва були поширені артілі, де люди гуртом справлялися із сільгоспроботами. Скажімо, кілька родин об’єднувалися, щоб зібрати врожай. У нас, наприклад, були воли, у когось — млин, у когось — мотокосарка чи трактор. Мама варила на всіх обід у величезному казані у дворі, пам’ятаю, як вона кидала у борщ одразу кілька курей.

Її декорація на бересті «Українська хатинка», якщо пригадуєте, досить вдало проілюструвала календар поточного 2012-го, надрукований у нашій газеті в новорічному номері. Які ж нові задуми у цієї талановитої дівчини? До чого прагне її творча душа? За яким таким, власне, «календарем» збирається жити ця молода людина? На запрошення Наталки та батьків, з якими вона мешкая, ми побували у неї в гостях.

Кімната Наталії нагадує музей. Попри те, що дуже багато своїх поробок вона роздарувала численним друзям та зна­йомим, у Наталчиній світлиці зібрано чимало цікавого і водночас такого, що охоплює теплим, світлим і добрим настроєм. Ось низка об’єднаних однією темою аплікацій. Придивишся — а там (якщо окремі «кадри» скласти у відповідному порядку) вийде така собі «кінострічка», на якій хтось побачить просто силуети молодих людей, а для когось чіткою і виразною лінією проступить слово: «Люблю!». У цій композиції — і зізнання, і надія, і символічна матриця з програмою подальшого життя. А ось бачимо вироби із соломи: аплікаційні, комбінованого характеру із застосуванням додаткових матеріалів. Яскраві, легкі. Оптимістичні. Вдало виходять у Наталки й вишивані рукоділля, філігранні витинанки, декоративні картини на склі, вражають неповторністю різноманітні сувеніри з підручного природного матеріалу.

Пам’яті Андрія Володимировича Недзвідського (23.11.1908 — 1.06.1984)

«Якщо існує така особлива порода людей, що іменується одеситами, то Недзвідський був її чистокровним представником», — так писав свого часу про мого Вчителя київський професор С.А. Крижанівський, «зв’язковий» наукового семінару учителів-філологів при одеському Будинку вчених, започаткованого А.В. Недзвідським у 1953 році, зі столичною наукою. До речі, С.А. Крижанівський, який завідував відділом радянської літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України, небезпідставно вважав, що всі чільні представники одеської філологічної школи середини минулого століття виводили Одесу на друге після Києва місце в галузі літературознавчих досліджень. Левова частка одеських провідних вчених (серед них — доктори філології І. М. Дузь, В. В. Фащенко, Є. М. Прісовський) були вихованцями «школи Недзвідського». Географія вишів, де, захистивши дисертації, завдяки унікальному дисертантському семінару, працювали вихованці цієї школи, широка: в університетах Дніпропетровська — Нінель Заверталюк, Донецька — Любов Козак-Семенова, в Ізмаїльському педінституті — Валентина Вікаренко, Полтавському — Жанна Ляхова...

Андрій Володимирович був одеситом, закоханим в українську культуру, й усіма силами сприяв її збереженню та розвитку, знав і любив російську культуру, що лише збагачувало його студії і не шкодило його відданості українській ідеї. На жаль, до цього часу ще не побачила світ книга Недзвідського «Ти — одесит», над якою він працював упродовж всього життя. Він не лише любив рідне місто, а й проводив величезну краєзнавчу роботу: написав десятки статей про одеських митців, учених, бібліофілів. Саме з його захоплення краєзнавством і літературознавством та бажання донести свої енциклопедичні знання до широкого загалу з’явилися його студії «Пушкін і Одеса», «Маяковський і Одеса», що діяли як семінари кілька десятиліть при Будинку вчених та при Музеї-квартирі О. Пушкіна. І це окрім його академічних робіт по лінії Спілки письменників України (він був одним із авторів наукової біографії Т. Шевченка та неперіодичних збірників «Письменники Радянської України»), ґрунтовних досліджень як науковця філологічного факультету Одеського університету.

Одеська філія Грецького фонду культури проводить XVII конкурс серед дітей на кращий твір живопису і графіки «Дух Еллади з нами».

Роботи, присвячені національному святу Відродження Греції (25 березня), прийматимуться з 7 по 15 березня за адресою: провулок Красний, 20. Вони мають бути присвячені образам грецьких пейзажів чи давньогрецьким поселенням на Півдні України. Матеріал та техніка конкурсних творів — довільні. Розмір — не більше 50 на 70 сантиметрів. (Назву роботи, ім’я та вік автора, адресу, контактний телефон слід вказувати винятково (!) на зворотному боці.)

Як же давно це було! Перший повоєнний Новий рік. І від того велика радість, і велика гіркота смутку. Радість, бо позаду ота страшна, триклята війна, а смуток — від неймовірних втрат. Спалене фашистами село поволі відроджувалося спочатку землянками серед згарищ, руїн. У багатьох родинах не повернулися з фронту чоловіки, батьки, брати, сини, іншим сім’ям пощастило дочекатися рідних, нерідко скалічених, з підірваним здоров’ям.

Та все ж переважала радість зустрічі того першого мирного року і в дорослих, а що вже казати про нас, малечу. Буде ж ялинка і подарунки, а Дідові Морозу можна буде замовити найпалкіше бажання, яке неодмінно збудеться.

Так  міг  би  сказати  про  свою  долю  й  український  художник  Іван  Козирод

Сьогодні, коли зневіра і відчай, як осінні хмари, низько пливуть над землею, для нас є корисними приклади стійкості до випробувань. А саме такий взірець дає життя і діяльність члена Національної спілки художників України, мистецтвознавця Івана Козирода (на знімку), за плечима якого велике життя. Він був свідком усуспільнення селянських господарств, Голодомору, репресій, учасником війни, з якої повернувся інвалідом. Перейшовши всі страждання, ще гостріше відчув красу навколишнього світу, віру в те, що добро переможе зло, чесність — брехню, а мудрість — лицемірство.
Пропонуємо вашій увазі, шановні читачі, деякі сюжети з життя митця.

Їй було лише двадцять, коли розпочалася кровопролитна і страшна Велика Вітчизняна… Важко й уявити, як це — бути жінкою на війні: цілодобово, роками жити в надзвичайних фізичних та психологічних перенавантаженнях, на власні очі бачити, як гинуть ті, з ким ще вчора їли кашу з одного казана, і при цьому мати вдосталь мужності, аби залишатися жінкою. Ще живі ті неймовірні люди, які пройшли через це, та з кожним роком їх менше і менше... Ті ж, хто, на наше щастя, ще поруч з нами, потребують турботи, уваги, тепла… Найстрашніше, що й зараз війна в їхньому житті продовжується. Війна з хворобами та байдужістю.
Нещодавно одеситці, ветеранові Великої Вітчизняної війни Надії Григорівні Главацькій сповнилося дев’яносто. Ані міська, ані жодна інша влада про заслужену людину не згадали...