Матеріали з рубрикою «Людина і час»

Цими днями сповнилося 165 років від дня народження Миколи Миколайовича Аркаса — українського культурно-освітнього діяча, письменника, композитора, історика, чиї життя й діяльність тісно пов’язані з Одесою.

Народився Микола Аркас 7 січня 1853 року в Миколаєві у сім’ї адмірала Миколи Андрійовича Аркаса, одного із засновників Російського товариства пароплавів і транспорту, а пізніше — командувача Чорноморським флотом. Батько та його старший брат Захарій були активними членами Одеського товариства історії і старожитностей. Мати Софія Петрівна (в дівоцтві — Богданович) — представниця старовинного роду козацьких старшин, донька високого обер-штер-кріг-комісара Чорноморського флоту Петра Богдановича. Під впливом цієї високоосвіченої жінки, яка любила свою Батьківщину з її звичаями і піснями, природою, рід Аркасів повністю українізувався. У подружжя було семеро дітей, вижив лише Микола.

8 січня сповнилося 130 років від дня народження Гната Юри (1888—1966), українського актора, режисера, педагога

Поспішаючи у справах або гуляючи містом, ми рідко замислюємося над тим, чому деякі вулиці названі іменами людей. Хто ці люди, удостоєні такої честі? Здебільшого, це подвижники у тій чи іншій сфері, які своєю працею, славетними справами, винаходами чи творами залишили добрий слід у звершеннях свого краю, держави чи й у світовій історії. Таким чином вдячні нащадки вшановують тих, хто, на їхню думку, заслуговує на добру пам’ять і незабуття.

Одна з київських вулиць, що на Борщагівці, із 1967 року носить ім’я видатного українського актора й режисера Гната Юри. А на будинку №2, на Ольгинській, де проживав, встановлена на його честь меморіальна дошка.

До 155-річчя від дня народження Євгена Чикаленка

Сьогодні ім’я Євгена Харлампійовича Чикаленка відоме практично всім свідомим українцям. Кажу «сьогодні», бо в тій, минулій, державі на це ім’я було накладене табу. Навіть мешканці села Перешори, де він народився, мало що знали про свого видатного земляка, бо та влада цілеспрямовано руйнувала українську історію і замовчувала українські імена.

Хто ж він був, той пан, ім’я якого так ретельно приховували від народу? Чим так не догодив учорашнім, що не дозволили навіть його синові виконати останню волю батька — розвіяти його прах над рідною землею?

Пізня осінь… Холодний поривчастий вітер несе зжовклий віджилий лист, час-двірник меланхолійно змітає жовтяки з хідника. А то враз дихне в лице колючим снігом зима…

Такого ось дня, за календарем призначеного колишнім політв’язням (нинішні колись придумають для себе щось своє), щороку збираються вони та згадують свою молодість. Згадують молодість, по якій безжально пройшовся тоталітарний коток. Майже відкрите стеження за кожним кроком, садистичні допити в КГБ, тюремні камери, етапи, табори посиленого режиму з їх барачним побутом та постійним протистоянням з карними рецидивістами, життя на поселеннях… Важко уявити сьогодні, скільки засобів понавигадувала тоталітарна система, а по-простому — комуна, комуністична влада за сім десятиліть свого існування для поборювання інакомислення. І що могла б вона сьогодні зробити з будь-ким із нас.

У тих часах запеклі вороги радвлади, рівно ж ті, хто щиро хотів змінити, трохи «поправити» існуючий лад, мусили ховатися, протестуючи підпільно, та залишаючись усе-таки на виду, під пильним контролем влади, її каральних органів. Отого КГБ, передусім, якого можна прирівняти хіба до середньовічної інквізиції. З тією лише різницею, що тоді інакодумців привселюдно спалювали на вогнищі, а в двадцятому столітті пострілом у потилицю розстрілювали десь у тюремному коридорі, чи з кулемета над ними ж викопаною ямою, або топили в холодних водах північного моря, а чи гноїли на каторжних роботах.

Та що цікаво й непояснимо: ті, хто зійшовся того осіннього дня, щоби вкотре розповісти про пережите, нині згадують той страшний час і все, що з ними тоді відбувалося, без сподіваної злості, ненависті чи прокльонів. Говорять про арешт чи допит як про щось буденне і звичне. Зібралося того дня в історико-краєзнавчому музеї людей небагато. Та їх і лишилося мало в Одесі, колишніх політ-в’язнів — лишень дванадцять. Як тих дванадцять апостолів, котрі понесли у світ Христове вчення. Вони й тоді несли своєю мужністю та своїм життєвим призначенням світло правди. Й іуди були серед них — аякже!    Дванадцять… А ті, що вже відійшли, так і не діждались почестей та визнання заслуг, і ніколи вже не розкажуть про те, що з ними відбувалося в тій країні. В країні, що була створена не для звичайних, простих людей, а для тих, що неправо правлять. Ця місія — розповісти правду — тепер покладена на цих дванадцятьох. Господи, та чи було усе це насправді? Лишень якихось двадцять п’ять — тридцять років тому! Тим, кому сьогодні ще менше літ від народження, у все те неможливо повірити.

— Якось я розповіла студентам про те, як мене допитували колись в одеському КГБ, — повідала співробітниця Літературного музею Алла Місюк. — Розповіла без нагнітання, спокійно і правдиво. Студенти не йняли віри. «Ви просто хотіли емоційно на нас вплинути, — сказали мені. — Та чи можна було так жити?!».

У кризових умовах українського сьогодення для нас дуже важливим є життєвий досвід попередніх поколінь. З-поміж батагьох особистостей минувшини особливу повагу ви-кликає ім’я нашого земляка Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861—1929), видатного громадсько-політичного діяча, мецената, видавця єдиної україномовної щоденної газети «Рада» в Наддніпрянській Україні в період з 1906 року до початку Першої світової війни. Його спогади і щоденники про українське життя другої половини  XIX — початку XX століть допомагають розібратися у складних питаннях нашої історії, поширення української національної ідеї в масах.

Не будемо забувати, що Євген Чикаленко, дворянин за походженням, який народився 9 (21 за старим стилем) грудня 1861 року в селі Перешори тодішнього Ананьївського повіту, в часи свого студентства у Харкові долучився до українського національно-визвольного руху, за що у 1884-у був заарештований царською владою та відданий  під нагляд поліції на п’ять років із забороною проживати в Одесі, Києві, Харкові, Петербурзі чи Москві. Відтак обрав для мешкання родинний маєток, куди переїхав із сім’єю у травні 1885-го і де почав ґрунтовно займатися сіль-ським господарством.

Уривки з поеми,

написаної 1998 року після смерти Ніни Строкатої-Караванської. Публікація присвячується великому одеситові, мовознавцю, політологу, репресованому за любов до України і Свободи, Святославу Караванському до дня його 95-ліття, яке він зу-стрічає у повноті сил і мудрості у Дентоні, США.

Болючий спомин

…За колючим дротом стояли босі, роздягнені жінки, діти, літні люди. Одні ще схлипували від горя, а інші, виплакавши всю свою тугу, безнадійно дивилися у враз спустошений світ і з жахом думали: «А що буде далі?» Заточені у неволю, вони знемагали від голоду і спраги.

По другий бік огорожі групкою зібралися ті, хто поки що уникнув гіркої долі. Небайдужі, співчутливі до чужої біди, вони крадькома намагалися закинути нещасним якийсь вузлик з харчем.

Його прошила автоматна черга, одна куля досі дрімає під серцем, але він переміг смерть і повернувся до активного життя, являючи зразок стійкості і незламності

Ні, тут мова не про війну, яка точиться на Сході України. Кулі, на жаль, не оминали нашу землю й раніше. Як у роки Другої світової, так і мирної пори, коли вдень і вночі йшла і йде боротьба зі злочинністю. До речі, відвага правоохоронців є складовою естафети мужності, яку сьогодні несуть воїни АТО.

Весна 1944-го принесла Одеській області визволення від фашистських загарбників. Але поки настала та весна 44-го, були довгі роки життя у неволі. Хтось відступив, виїхав, а більшість залишилася на поталу ворогові, не відаючи про свою подальшу долю.

У кожному окупованому селі, містечку й місті для наведення нового порядку ставили старост, по-ліцаїв, бургомістрів, преторів, які вірно служили рейху. Свого часу ображені радянською владою, пограбовані й покалічені їхні душі сприйняли ворога як визволителя рідної землі. Та таких була мізерна частка серед усього багатонаціонального населення Одещини.

28 лютого сповнилося 140 років від дня народження Володимира Філатова

Очі називають дзеркалом душі. І це не випадково: вони дають людині змогу повноцінно спілкуватися з довколишнім світом, дозволяють вчитися і працювати. Як стверджують учені, до 90 відсотків інформації про те, що нас оточує, що пізнаємо, ми отримуємо саме з допомогою зору. І велике горе спостигає того, хто з якихось при чин втрачає здатність бачити…

На боротьбу зі сліпотою поставив увесь свій талант, знання і вміння одеський офтальмолог світової величини Володимир Філатов. Нижче — розповідь про нього та про його дітище — інститут, який він заснував у 1936 році і який у 1945-у названий його іменем.

А  ти  готовий  захищати  Вітчизну?

Чи доводилося вам хоч раз опинятися біля потривоженого вулика? Ох, стережіться! Гудуть, дзижчать, в’ються роєм над головою, пікірують, щоб ужалити. Бо закон у них однозначно жорстокий, але справедливий: не зазіхай на чуже — знищимо!

Україна сьогодні — це той же збуджений вулик: війна! Несподівана, як землетрус, незбагненна, непередвіщувана і взагалі якась гібридна! Бандформування поливають вогнем з артилерії, «градів», мінометів луганську, донецьку, а отже, нашу, українську, землю, перетворюють на руїни міста і села, заводи і шахти, руйнують інфраструктуру.

Про  славну  Новогеоргіївку  та  знаних  людей  у  ній

Упродовж майже всієї своєї історії українське село зазнавало величезних утисків, насилля і гонінь. Ще й сьогодні цей гігантський материк на українському просторі для багатьох лишається забутим або й зовсім не відкритим. Село зіткнулося з новими проблемами: недоліками земельної реформи, втратою сталих фінансових джерел для подальших соціальних перетворень, занепадом переробної промисловості тощо.

Однак, незважаючи на всі біди, воно не втратило здатності переборювати труднощі, із покоління у покоління генерує у нашу дійсність здібних, талановитих людей. Брак умов цілком компенсується наполегливістю, цілеспрямованістю, працьовитістю.

Роде рідний! Не стлумить
Нашу жилаву породу —
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу, —

так писав, озираючи історію свого роду, поет Іван Драч. Разом з ним сьогодні подібну спробу роблять краєзнавці з багатьох міст і сіл. Нестримна потреба знати своє справжнє минуле спонукає до появи нових і нових історичних розвідок.

До 70-річчя визволення України від фашистських загарбників

Широка, вкрита свинцево-блискучими брижами течія ріки, на березі якої зупинився Максим Величко, гарячою хвилею спогадів хлюпнула йому в груди.

— Дніпре, ми повернулися! — сказав уголос.

— Сержанте, ви вже самі з собою розмовляєте?

Станислав Стриженюк

Хроніка

У березні і в мене за плечима
До дев’носта ветеранських літ.
Дивлюсь на світ вчорашніми очима
І розумію, що змінився світ.

За класиком Твардовським не сказати,
Щоб зрозуміти — в чім же правди суть?
Про те, що всі міста здають солдати,
А потім генерали їх беруть.

(Із розділу «Життєпис»)

5 вересня 1984 р. у День пам’яті жертв червоного терору покінчив життя самогубством мій другий побратим Юрко Литвин. Цього ж року помер від нелюдських знущань Валерій Марченко. Він заплатив за те, що оприлюднив демократичному світові документи Міністерства освіти про прискорення русифікації українців.

1985 року, напередодні Дня пам’яті жертв червоного терору, не стало Василя Стуса.

Після смерті Стуса настала деяка полегкість. Проте ще й 1986 року КДБ застосовував старі методи розправи зі своїми ідейними супротивниками і завдавав ударів нижче пояса.

Нещодавно в ОННБ відбулася зустріч з кандидатом медичних наук Мариною Сусловою — заступником голови постійної міжвідомчої комісії уряду Москви з відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій (РФ). Вона презентувала кілька книжок про жертви політичних репресій.

Можливо, на тлі нинішніх кримських, донецьких, одеських подій неофіційне перебування в Одесі представника місцевого самоврядування з російської столиці, людини хоч і знаної в певних наукових колах України, не викличе особливого зацікавлення. Однак гуманітарні проблеми, яких торкалася наша гостя, актуальні й для українців. Важливо також розуміти, що, попри вкрай напружені відносини з північним сусідом, є й інша Росія, яка намагається відстоювати загальнолюдські цінності.

Сучасні історики стверджують, що заслуга жінок колишнього СРСР, які воювали з фашистами під час Великої Вітчизняної війни, не має аналогів у світі.

Словосполучення «не має аналогів у світі» включає дуже багато. Зокрема, кількість захисниць Вітчизни. Жодна армія інших країн не мала такого жіночого особового складу. За деякими даними, всього на фронтах воювали майже один мільйон жінок, 80 тисяч з них були офіцерами. Крім того, вперше в історії під час війни 1941—1945 років з’явилися жіночі бойові формування, у тому числі: три авіаційні полки, жіноча окрема стрілецька бригада, окремий жіночий запасний стрілецький полк, центральна жіноча школа снайперів, окрема жіноча рота моряків. Майже всі зенітні частини були укомплектовані молодими жінками у віці від 18 до 25 років. Були навіть партизанські загони, що складалися лише з жінок. Тільки у Червоній армії воювали жінки-кулеметники і жінки-танкісти.

З відстані пройдених літ усе виразнішим і зримішим постає перед нами безсмертний подвиг легендарних витязів священної Перемоги. І з кожним днем невтримно відлітають за журавлиними вервечками до вирію невороття обкидані снігами сивини мало вже не останні з тих, хто кував великодній день перемоги над лютим ворогом. У когорті таких був і він — Яків Савченко, який з 16 юначих літ уже став грудьми на захист Вітчизни. Дочасно подорослішали його ровесники, чимало з котрих уже з перших днів війни зодягнули солдатські шинелі.

Спізнавши злиденного дитинства, зарано зоставшись сиротою, коли жнива Голодомору викосили разом з іншими і його батька-матір. І він, дитя з Шевченкового краю, добувся, як і багато з тих, хто спізнав сирітську долю, до берегів Чорномор’я, де віднайшов прихисток у дитячому будинку ім. Комінтерну, що був на 4-й станції Великого Фонтану. Всякого випало хлопчику-сиротині, а тому, як тільки на нашу землю ступив фашистський чобіт, Яків Савченко відразу ж однайшов зв’язок з підпіллям, увіллявшись до партизанського загону імені Дзержинського, де був за вправного розвідника. Потім, забігаючи наперед, усе пережите юним месником в окупованій ворогом Одесі ляже сторінка за сторінкою до сюжетів його душевних сповідей, які складуть змістовні книги «Юність наша вогнева», «Тіні нічного міста». Справжніми животрепетними мемуарами означить Яків Савченко воєнну тематику і в своїй трилогії «Одеса — Берлін»: сповідь душі й серця полкового розвідника, який здолав шлях від Чорноморської перлини до фашистського лігва.

На адресу «Чорноморських новин» із Київщини надійшов лист. Його автор — Левко Лук’яненко, звертаючись до редактора, пише: «Шановний добродію!

В умовах московської агресії вашим читачам, як мені здається, буде корисно прочитати мою сповідь... Тож і прошу надрукувати цей уривок...»

Отож пропонуємо вашій увазі, дорогі читачі, першу подачу розділу «Життєпис» із книги «Сповідь у камері смертників» українського дисидента, політика та громадського діяча, народного депутата України чотирьох скликань, автора Акта про Незалежність нашої держави, Героя України Левка Григоровича ЛУК’ЯНЕНКА.

На пожовклій від часу фотографії — юна дівчина з ясним і суворим поглядом у добротній шинелі. Зінаїді Григорівні Вінцовській на початок війни сповнилося 20 років. Нині їй уже 93, і, перебираючи старі світлини, вона згадує ті буремні роки.

— Я народилася і закінчила середню школу № 4 у Первомайську Миколаївської області. Коли почалася війна, добровільно пішла на фронт і почала свою службу санітаркою у батальйоні аеро-дромного забезпечення.

Всю війну Зінаїда пройшла пішки, з рюкзаком на спині, де був перев’язочний матеріал, надаючи першу допомогу пораненим солдатам. Від Бугу до Волги, де брала участь у знаменитій Сталін-градській битві, і звідти, у складі Другого Українського фронту, — на Одесу.

Навесні 1944-го Василю Ткаченку cповнилося 18. Майже одразу й повістка з військкомату прийшла.

Залізниця тоді була зруйнована, тож на збірний пункт до Первомайська новобранців близько 60 кілометрів вели пішки. Звідти відправили в тил під Рязань. Харчування там для призовників з України було нікудишнє. На прийнятті присяги Ткаченко прямо у строю втратив свідомість. Тоді й зрозумів: «Аби вижити, не можна здаватися на милість обставин».

(Слід на одеській землі)

Про кого мова? Про Миколу Миколайовича Миклухо-Маклая. А хто не знає імені цього відважного дослідника, справжнього подвижника науки?! Миклуху-Маклая називали романтиком. Хто, як не романтик, міг два десятки років жити без постійного даху над головою, не помічаючи жорстоких тропічних хвороб під прекрасним тропічним небом? Хто, як не романтик, міг вигадати ідею колонії-комуни в Новій Гвінеї? Хто, як не романтик, міг сподіватися, що йому вдасться захистити папуаські племена від жорстокості колонізаторів, організувавши Папуаський союз?

Він і справді був романтиком. Але не наївним і не прекраснодушним. Наївний романтик не знищить матеріалів надзвичайно важкої кількамісячної експедиції по Малайському півострову для того, аби захистити тубільні племена від «білого» натиску. Не романтика, а пристрасть до науки рухала вустами Маклая, коли він, ледь живий, відмовлявся залишити Нову Гвінею, оскільки не закінчив дослідження. Буквально за лічені години до смерті Миклухо-Маклай серйозно обмірковував план африканської експедиції і свій намір назавжди оселитися на одному з островів Тихого океану — «Острові М.»

До 100-річчя від дня народження

Людина живе доти, допоки її пам’ятають. Я повторюю цю істину завжди, коли подумки поринаю у витоки свого журналістського минулого, які пов’язані з ім’ям Івана Митрофановича Коляди — редактора нашої «Чорноморки» впродовж 1947—1960 років.

Уперше надрукувавшись у «Чорноморській комуні» в липні 1949 року (інформація про випуск молодих спе­ціалістів у торговельному технікумі), я, звичайно, нічого не знав про людину, чиє прізвище стояло на четверній сторінці газети під словами «відповідальний редактор». Хто такий Іван Митрофанович, дізнався у січні 1954-го, відслуживши строкову військову службу, на яку пішов з посади завідувача відділу культури і шкіл тернопільської газети «Вільне життя» (отакого кренделя викинув через рік після випуску молодий спеціаліст-торговельник!).

У селі Круті Кодимського району проживає цікава долею і заслужена людина — Карпо Парамонович Костенко, який нещодавно відзначив 90-ліття. У ювіляра 4 дітей, 12 онуків, 21 правнук і праправнучка. А знають дідуся Карпа не лише як заслуженого фронтовика, а й як неперевершеного майстра-швеця, що всю округу забезпечував валянками.

— Гарна дата в мудрому віці, — каже його онука Світлана Костенко, яка мешкає на Київщині. — Вік, звичайно, щось забирає від нас, зате, якщо старіти правильно, залишає нам взамін забраного цінний досвід, яким можна поділитися. Ось так і наш родинний довгожитель — дідусь на своєму віку бачив війну, пережив голод, усе життя тяжко працював, але в тому важкому житті пройшов усі випробування долі з гідністю і вірою в серці. Зараз він — голова великої і дружної родини.

Іван Іванович Козирод — педагог, мистецтвознавець, художник, людина, яка вміє цінувати творчість і любить мистецтво. Пріоритет творчості для нього був завжди, навіть тоді, коли як чиновнику доводилося приймати непрості рішення. Нинішньої осені знаний і шанований митець відзначає своє дев’яносторіччя.

Вечірнє сонце,
дякую за день!
Ліна Костенко.

Шляхи від дому

— Ваше життя — це ціла епоха, період, що охоплює становлення і розвиток двох держав: СРСР і незалежної України. Цікаво осягнути минуле через індивідуальний досвід, долю однієї людини. Розкажіть, будь ласка, про себе, а також про те, яким був ваш шлях до мистецтва.

— Перші й найсильніші враження ми завжди отримуємо у дитинстві.

Народився я 14 жовтня 1923 року в селищі Сахновщина (нині — смт, райцентр) на Харківщині, в сім’ї залізничника. Родина була багатодітною, я вже був дванадцятий — і всі хлопці! Ото «радість» для мами! Вона мріяла про дівчинку, але моє народження розвіяло ці сподівання, тому в дитинстві жартома звала мене «доцею», чим дивувала сусідок. Вижило нас, на жаль, лише четверо, з яких двоє полягли на війні.

У нашій родині 19 жовтня відбудеться визначна подія. Подумала про це — і перед моїми очима постала батьківська хата, де я народилася, де жила, де виросла зі своїми найсвітлішими і найріднішими татом і мамою. В народі кажуть, що основою родини є батько, а душею і берегинею сімейного тепла — мати. Батько — Петро Юхимович Горовий — був опорою, захистом. На жаль, уже пішов із життя. А ось про люблячу матір, працьовиту господиню, турботливу бабусю, делікатну тещу, досвідченого керівника, справедливого вчителя Надію Іванівну Мардаренко і хочу сьогодні розповісти. Попри хворобу, вона в позитивному настрої святкуватиме свій ювілей — 95-річчя.

У невеличкому селі Мар’янівка Миколаївського району у далекому 1918 році в родині селян Івана Олександровича та Горпини Іванівни народилася жадана донька-первісток — Надія. З раннього дитинства вона була помічницею своїм батькам. Із задоволенням навчалася в Мар’янівській початковій школі. Досі з пошаною згадує про свою першу вчительку — Анастасію Михайлівну Резниченко. Згодом продовжила навчання в райцентрівській семирічці, до якої що­дня доводилося далеченько ходити пішки.

Ми вже не одну годину ведемо неквапну розмову. Софія Людвігівна не по літах (а їй же звернуло з 95-и) енергійна, з чудовою, завидною пам’яттю, раз по раз пригадує ще якийсь епізод, факт зі свого довгого життя. А потім запрошує попити чаю.

Духмяний чай заварила господиня, наклала на стіл цукерки, мовила, що любить солодке, печиво. В затишній кухні порядок, охайно. Сама підтримує і соціальна служба підсобляє.

Софія Людвігівна перехопила мій погляд, зупинений на вікні. Облуплені ветхі, протрухлі рами і підвіконня давно потребують вже не ремонту, а заміни.

— А що ви дивуєтеся? П’ятдесят сім літ служать. І на двері погляньте. Вкотре обіцяють замі­нити. Обіцяти у нас вміють і люблять, — важко зітхнула жінка. — Щоправда, якось підкинули 800, а потім ще 500 гривень. Спасибі. Та хіба їх стане на таке? Оце зо два місяці тому почула по телебаченню приємну новину. Запрошує звертатися зі своїми потребами депутат Верховної Ради від партії «Родіна». Тож і писала вже й телефонувала. Щось там не виходить у них, але обіцяють. Може, допоможуть?..

...А він сидів на лаві у тіні високих акацій і читав свіжі газети. Цей міський сквер став йому, пенсіонеру-газетяру, читальним залом, місцем відпочинку, а водночас і продовженням неспокійного журналістського життя. Бо хай ти сто разів уже пенсіонер, але твої звивини за інерцією фіксують кожну подію, кожну почуту репліку чи гострий погляд — дивись, ще знадобиться. А й справді: чому б не знадобитися?

Його розпорядок дня давно усталений. Зранку натоптаною стежкою — до друкарні, де його за сорок років знають усі, від вахтера до директора. Щедро дають свіжі газети — обласні, міські, багатотиражні: «Читай, голубе!». Потім обов’язковий обхід усіх редакційних відділів — поспілкуватися з колегами. А далі — цей читальний зал: «Читай, голубе!» А він і справді схожий на пташку — сухенький і маленький чоловічок, у якого все вже у минулому. Крім лави у сквері і свіжих газет...

Йшов далекий 1945 рік. Відгриміли останні бої. Переможці поверталися додому. Країна, не зволікаючи, почала відбудову. Роботи — небачений край, усе в суцільних руїнах. Більшість заводів вивезли на Урал і до Сибіру, а ті, що залишилися, — дощенту зруйнували фашисти.

То були важкі роки, але їх не зрівняти з війною. Люди розуміли, що все тепер у їхніх руках, що ніхто інший не відновить господарство, не збудує житло. Одні тішилися, що рідні повернулися з тієї триклятої війни живими, інші — остаточно переконалися, що майже немає надії на повернення своїх фронтовиків. І цей сум поселився майже в кожній родині.

Жив у нашому селі один затятий холостяк. Звали його Софрон, а оскільки він мав незвичайний колір волосся, якийсь золотаво-рудий, то й нарекли його Рудий Софрон.

З Софроном пов’язана одна подія, що увічнила його ім’я в селі в народному прислів’ї. Трапилося це у 1922 році, коли село вимирало від голоду цілими сім’ями. Софрон на той час був уже дорослим хлопцем. Розповідають, що тоді асоціація робітників Америки (АРА) допомогала нашим селянам. У селі так і прозвали ту допомогу — «арою». Сільська громада вирішила варити ту «ару» в одному котлі і ділити на їдока.