Матеріали з рубрикою «Людина і час»

До 200-річчя від дня народження Григорія Павловича Ґалаґана (1819—1888), українського громадського і культурного діяча, мецената

Усе своє життя він носив у собі потребу живої справи. Головним же стимулом до прояву цієї потреби було усвідомлення багатоскладових проблем часу. Важке родинне горе не паралізувало, а, навпаки, зміцнило в ньому бажання служити суспільству, й він, відгукуючись особистою працею, щедрими пожертвуваннями, сердечною участю на всілякі нагальні запити, мовби поспішав створити гідний пам’ятник собі й улюбленому синові, який рано пішов із життя...

Майбутній захисник принижених і знедолених народився 15 серпня 1819 року в селі Сокиринцях, родовому маєтку Ґалаґанів у Полтавській губернії. Його предки, які лише на початку XVIII століття вийшли з лав козацької старшини, до кінця того ж століття не тільки казково розбагатіли, а й отримали дворянський титул. І хоча хлопчик з’явився на світ, як то кажуть, у шовковій сорочці, та ще й із золотою ложечкою в роті, у зрілому віці свої дитинство та юність він назве «непривабливими», бо минали вони в умовах, досить яскраво змальованих Гоголем у його оповіданнях про побут українських «старосвітських поміщиків».

Увесь світ шанує ім’я американського економіста, статистика, демографа й історика економіки Саймона Сміта (Кузнеця) (1901—1985). Ще б пак! Він майже 35 років працював у Національному бюро економічних досліджень США (1927—1961), був радником урядів Японії, Індії, Південної Кореї, Ізраїлю, Тайваню, головою комітету з економіки Китаю в рамках Ради з дослідження в галузі соціальних наук, почесним членом Королівського статистичного товариства Англії, Королівської шведської академії, Міжнародного статистичного інституту…

У 1971 році Саймон Сміт став нобелівським лауреатом «за імперично обґрунтоване тлумачення економічного зростання, яке привело до нового, глибокого розуміння як економічної та соціальної структур, так і процесу розвитку в цілому».

Але мало кому відомо, що Саймон Сміт має українське коріння. Адже місто Пінськ, де він народився, розташоване на Берестейщині — українській етнічній території у складі сучасної Білорусі.

У Бучачі на Тернопільщині встановлено пам’ятник класику єврейської літератури, нобелівському лауреату Шмуелю Йосефу Чачкесу — Агнону (1888 — 1970). Його ім’ям названо одну з вулиць міста, а також Літературний центр, який популяризує творчість письменника. Будинок, де він народився і провів дитячі роки, позначений бронзовою меморіальною дошкою. Так жителі Бучача вшановують пам’ять про свого видатного земляка.

Агнон з івриту перекладається як «самотній», «покинутий». До 1924 року це був псевдонім письменника, а потім він офіційно взяв його за прізвище. Певно, Агнон не знав українського прислів’я: «Самотнім не є той, хто вміє думати». На жаль, читацька аудиторія письменника в Україні не чисельна. Порівняно нещодавно у нас з’явилися лише перші переклади його творів українською. І вони, без сумніву, заслуговують на те, щоб з ними ознайомилися.

Шмуель Чачкес народився в інтелігентній сім’ї. Батько, Шолом Мордехай Халеві Чачкес, отримав освіту рабина, змалечку знайомив сина з книгами давніх і сучасних єврейських авторів на ідиші та івриті. Мати, Естер Фарб, привчила його до читання німецької літератури, в якій добре розбиралася. Освіченим був і дід Шмуеля по материнській лінії — купець Єгуда Фарб, який мав великий вплив на майбутнього письменника.

Павлові Агромакову — 90

Як люди приходять до українства?

Два шляхи суть.

Один — це коли з дитинства прищеплюється любов до України. Усім знаний шлях Лесі Українки. Мама її, Олена Пчілка, фанатично любила Україну, бо й сама в родині отримала патріотичне виховання і такими ж виховала своїх шестеро дітей.

Таке ж виховання отримав мій співтабірник 1972—1977 років Олесь Сергієнко, син знаменитої, легендарної Оксани Мешко…

Іванові Івановичу Ніточку — 70? Мабуть, це той випадок, що й паспорту не віриш. Стільки енергії у людини, стільки задумок і клопотів, що молоді-зелені можуть позаздрити! А позаздривши, і самим наповнити своє життя великими і малими, але обов’язково добрими, позитивними, потрібними всім справами.

Напередодні ювілею Іван Іванович, як сам пожартував, зробив собі гарний подарунок: видав чергову, вже восьму, збірку поезій. Із простою і дуже символічною назвою — «Криниця».

Сьогодні свій ювілей — гідне 70-річчя — відзначає славна людина, можна сказати, заслужений козак України, ще донедавна отаман міжобласної громадської організації Чорноморський округ «Козацтво Запорозьке», а нині — почесний отаман та голова ради старійшин цього товариства Микола Филимонович Свинцицький.

Попри всю неоднорідність та розхристаність українського суспільства, Україна — в певному сенсі — є козацькою державою. Вона була й залишається козацькою і на генетичному, й на ментальному рівнях, і в історичній тяглості. Тому й постало Вільне козацтво сто років тому, в часі Української революції. Тому й відродилось козацтво майже разом із Незалежністю.

За роки, що минули, Українське козацтво пройшло непростий шлях, утім, як і наша держава. А що не чути його на всеукраїнському рівні — що ж, як мовиться, ще не вечір. Козацьких товариств та об’є-днань в Україні багато, так само, як і політичних партій. Коли діждемося, що залишаться дві-три партії, тоді й у козацтво прийдуть переміни. А поки що маємо те, що маємо. В самій лише Одесі козацьких товариств аж 33. Хто є хто? Не варто задаватись подібними запитаннями. Дивіться на історію кожного з них, на діла їхні, то й будете знати. А ще ліпше — на лідерів.

Із 8 по 23 травня в Одеській національній науковій бібліотеці до 75-річчя від дня народження Геннадія Щипківського експонується книжково-ілюстративна виставка «Я тут не гість, тут все моє…».

Геннадій Щипківський — український письменник, заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературних премій імені Олеся Гончара, імені Валер’яна Підмогильного, імені Івана Гайдаєнка, багаторічний партнер і друг ОННБ.

Нещодавно у видавництві «Астропринт» вийшла чергова, вже шоста, книжечка з авторської серії «Одеса літературна» відомого дослідника красного письменства, кандидата філологічних наук, доцента, члена НСПУ Василя Полтавчука. Цей літературно-критичний нарис присвячений творчості ще одного нашого славного земляка — Геннадія Щипківського, поета і прозаїка, лауреата премій імені Олеся Гончара, імені Івана Гайдаєнка та імені Валер’яна Підмогильного, заслуженого діяча мистецтв України.

Це видання з’явилося у світ напередодні 75-річчя письменника і, звісно, стало гарним дарунком до нього.

Редакція «Чорноморських новин» щиросердно вітає Геннадія Павловича з ювілеєм і пропонує увазі читачів два уривки з дослідження Василя Полтавчука — «Вступ, або Феномен Щипківського» та «Замість висновків, або Діалог за перед’ювілейним столом», а також свіжу новелу Геннадія Щипківського.

«Музика стоїть так високо, що розум не в силах наблизитися до неї, вона діє так, що підпорядковує собі все, ніхто не в змозі точно зрозуміти її природу», — писав великий поет Йоганн Вольфганг Ґете. Відомий український музикознавець і культуролог Олена Миколаїв-на Камінська-Маркова, якій нещодавно сповнилося 75, усе своє творче життя присвятила тому, щоб наблизити людський розум до музики і зрозуміти її природу…

Музика, час, простір, число, історія людства, нації, Схід та Захід, особистість, геніальність, сенс життя, вічність, символи — фундаментальні знання Олени Маркової дають можливість об’є-днувати, синтезувати, аналізувати, народжувати нові концепції, досліджувати й відкривати… Музична культурологія, якою вона займається, — для неї не просто наука, а, за її словами, — це можливість підніматися у небеса, щастя нових відкриттів, послідовники та учні...

Коли вперше і скільки разів ім’я Тараса Гончарука з’явилося на шпальтах «Чорноморських новин» — скажуть біографи та бібліографи (головне тут — не переплутати доктора історичних наук, професора Т.Г. Гончарука з також доктором історичних наук і професором Г.І. Гончаруком). Ми ж сьогодні — про інше. Про знаковість і, може, навіть символічність постаті Тараса Григоровича Гончарука для нашої газети.

Будь-хто, зайшовши в редакційну приймальню, відразу ж звертає увагу на дві фігури із пап’є-маше, власноруч виготовлені й подаровані нам друзями-читачами з Усатового — гарною й великою родиною Вітвицьких. Це фігури козака-вусаня й україн-ки-козачки. Якщо у лицаря в руках булава, то в козачки — що б ви подумали?! — газета. Звісна річ, «Чорноморські новини». І читає козачка (а читати в Україні, як достеменно відомо, на відміну від західних, не кажучи вже про північних, сусідів, уміли чи не всі жінки) — от вам і знак-символіка — статтю професора Тараса Гончарука із серії «Одеса в золотих променях історії» про штурм Хаджибея (Одеси) 14 (27) вересня 1789 року. Випадок? Збіг? Та ні, все в цьому житті закономірне, причинно-зумовлене, детерміноване.

Закінчення. Початок у номері за 6 квітня.

(До 100-сторіччя видатного вченого)

Проблематика модерної історії у спадщині Омеляна Пріцака

Модерна історія, національний рух, інтелектуальні пошуки завжди приваблювали Пріцака. До модерної тематики історик постійно повертається в окремих ґрунтовних статтях, історіографічних студіях, у виданні пам’яток історичної думки міжвоєнного часу. І хоча ця тематика залишається в контексті тюркських й давньоруських сюжетів, саме у ній Пріцак часто несподіваний, особливо контроверсійний і захопливий.

1966 року в «Листах до приятелів» до століття народин Михайла Грушевського вийш-ла зовсім неювілейна стаття Пріцака. Замість «звичайних трафаретів та фраз», що принижуватимуть самого Грушевського, автор пропонує «розглянути творчість і ді-яльність [Грушевського] на тлі епохи та української дійсности». Цієї засади — змалюванню контексту діяльности кожного з героїв своїх студій — вчений послідовно дотримувався у своїх персоналійних публікаціях. Мало того, міркування про контекст, епоху приваблюють його найбільше, стають полем демонстрації блискучої ерудиції і побудови вишуканих інтелектуальних гіпотез.

Вони стоять майже поряд — на початку та посередині головної алеї: провісник волі, бунтар, а водночас Пророк — і душитель свободи, поневолювач народів, жахіття поль-ських повстанців… Тарас Шевченко одвернувся од імперського символу — чого воно там стоїть, на чию втіху? Нахмурився наш батько, мовчить: він усе сказав, що лиш міг, та не спромоглися й досі краяни виконати його заповіти. Похмуро дивиться на нас усіх, і з надією — на місто, в якому не довелось йому ще за життя побувати і в якому хотів, було, оселитись, коли б не дозволили йому після гіркої салдатчини жити в якійсь із імперських столиць.

Сьогодні історики дадуть докладні пояснення, з якої нагоди і коли постала тут, у парку, на честь Олександра II ця колона з усією імперською атрибутикою. Ще більше обґрунтувань доконечної потреби цього імперського символу в Одесі, мабуть, мали місцеві чиновники, коли парадно відкрили її кілька років тому. Чомусь не замислюємося над по-дібними фактами. А варто б!

Авторка з відчуттям безмежної пошани запросила на майдан слів свого твору безсмертно-мужні рядки великого українського поета, які йдуть до нас з глибин часу, з позаминулого століття, з трагедій боротьби шістьох поколінь українців за кращу долю для рідної країни і висвітлюють нам шлях у великий світ.

І.В.

З кожним днем береги великої ріки, якою повертався із 10-річного заслання, уярмлений безпросвітною солдатською муштрою Тарас Григорович Шевченко, просувалися все ближче й ближче один до одного. Із субтропічних спекот прикаспійських пустель — в осінню холодну мряку, яка зустріла його вже на півдорозі, в розгрузле бездоріжжя на берегах, в якому вище осей тонули колеса возів і карет. Назустріч поспішала осінь у супроводі перших морозів.

Оборона Донецького аеропорту, яка тривала 242 дні, стала символом незламності й бойового духу українського війська, а його захисників за стійкість і надійність назвали «кіборгами». Серед них був і випускник Роздільнянської школи-гімназії №1 — розвідник 74-го окремого розвідбатальйону Сергій Іщенко, який героїчно загинув 20 січня 2015 року.

Із 21 січня по 4 лютого у стінах нашого навчального закладу проходили заходи, присвячені його пам’яті, в яких брали участь усі школярі. Проводилися класні години, демонструвався фільм «Кіборг із Роздільної», який надав нам керівник ГО «Громада Роздільнянщини» Володимир Василенко, відбувалися уроки мужності. Та найбільше запам’яталася зустріч з матір’ю Сергія — Віліною Іщенко. Вона саме повернулася з Києва, де вшановувався День пам’яті захисників Донецького аеропорту.

Деякі вчені вважають, що батьківщиною амазонок є саме південна Україна. Збереглися історичні згадки про слов’янських жінок-воїнів. Скажімо, візантійський патріарх Никифор, змальовуючи битву ромеїв з аварсько-слов’янським військом, яка відбулася в 626 році під Константинополем, зазначає, що «серед тіл загиблих знаходили жінок-склавинок». А склавини — це давні слов’яни.

Давньоруські літописи описують життя переважно чоловіків. Усна ж народна творчість містить згадки і про жінок-воїнів. Наприклад, із фольклорних джерел постають такі прекрасні образи жінок-богатирок, як Настасія Микулична — дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна — дружина богатиря Дуная та інші. Билини розповідають, що в київського князя Володимира бенкетують «поляниці, дівчата молодецькі». Слово «поляниці» оповідач пояснює так: «це були молодецькі воїни-жінки, богатирського роду, воїнству навчені».

До 160-річчя від дня народження видатного мікробіолога та епідеміолога Миколи Гамалії

Нема в світі справи благороднішої, ніж рятувати людські життя, подавати руку допомоги тим, хто стоїть біля краю прірви й відчуває на собі крижаний подих смерті. Й чимало вчених, лікарів присвятили себе боротьбі з невидимим, часто ще не розпізнаним ворогом, щоб змусити його відступити і навіть запобігти найменшій можливості появи знову. Одним з таких подвижників був наш земляк-одесит Микола Федорович Гамалія, 160 років від дня народження якого сповниться 17 лютого.

Походив він із старовинного козацького роду, що бере свій початок, як вважається, від полковника Григорія Висоцького, котрий перебував на дипломатичній службі у гетьмана Богдана Хмельницького. Чи то за успішні переговори з турецьким султаном, чи за богатирську статуру Висоцького прозвали «Гамалекком», що по-турецьки означає «носій важких предметів». Міцним здоров’ям та силою відзначалися й інші представники роду Гамаліїв. Дід Миколи Федоровича, Михайло Леонтійович, був штаб-лікарем і вправним хірургом. Батько, гвардійський офіцер, брав участь у війні 1812 року і в наступних походах російської армії в Європу. Після війни з Наполеоном подав у відставку і потрапив до Одеси, де спочатку керував митницею в морському порту, а пізніше тривалий час очолював міський комерційний суд. Мати, Кароліна Вікентіївна Докс, у дівоцтві — Вадецька, після смерті першого чоловіка Федора Докса стала дружиною Федора Гамалії. У них було двоє спільних дітей — старша донька Софія і Микола.

Із 2014 року ми більше говоримо про війну на Донбасі, а про Крим ніби й забуваємо. Якщо ж і згадуємо, то найчастіше — про арешти кримськотатарських активістів. А чим живуть кримські українці? Чи багато їх там залишилося? Який рівень їхньої свідомості?

Коли трапляється нагода поспілкуватися з проукраїнськими кримчанами, засипаю їх запитаннями. Відповідають по-різному, але радує те, що не втратили здатності логічно мислити. Часом вражають поінформованістю та неабиякою готовністю генерувати ідеї. Остання зустріч з Андрієм, кримчанином середнього віку, також була досить цікавою.

До 100-річчя від дня народження відомого літературознавця, доктора філологічних наук, професора Г.А. В’язовського (2.02.1919—25.02.1996)

Зродивсь у степу — на привільнім роздоллі.
Не прагнув до лісу, хоча й заганяли туди.
Благав небагато в примхливої долі:
Лиш сонця для крони, а ще — для коріння води.
В. Полтавчук. «Балада про в’яз»

Григорій В’язовський — один із активних творців лі-тературної атмосфери Одеси у період 50-х—початку 90-х років ХХ століття — народився 2 лютого 1919-го. Місце його народження: село Баштанка Херсонської губернії (нині — селище міського типу Баштанка Миколаївської області).

У рік появи Григорія В’язовського на світ його земляки «проголосили своє село окремою, незалежною, самостійною й демократичною Республікою. В цьому, — за словами Є. Черноіваненка, — був якийсь по-довженківськи надзвичайно романтичний і водночас відчайдушно веселий виклик зовсім не романтичному і не веселому світові, який все глибше занурювався у сказ громадянської війни. Баштанка проголошувала себе вільною від тотального божевілля, Баштанка встановлювала для себе свої власні закони, Баштанка шукала свій власний шлях історичного розвитку» [2, 77].

До 100-річччя видання «Стародавньої історії східних народів»

Як умру на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень!

«Лісова пісня».

У 2008 році за сприяння потужної наполегливості В. Розумієнка та безкорисливої матеріальної допомоги Ю. Підгуйка була перевидана блискуча надзвичайно потрібна сьогодні книжка Лесі Українки «Стародавня історія східних народів».

Кожен з нас зі школи пам’ятає, що Леся Українка ще юнкою вчила свою молодшу сестру і склала для неї курс стародавньої історії. Але чи багато хто чув та знає про цю працю славної доньки України?

Якось однокурсник Михайло Стрельбицький, світла йому пам’ять, так визначив суть моєї професії:

Ведеш екскурсію болгарською,
опісля польською ведеш,
потому сербською... Татарською
ще хочеш вивчитись... Ведеш,
виводиш ниточку історії
від Хаджибею аж до Лип
і навіть далі, в «Дні Факторії»,
де Дерев’янко кров’ю влип
в асфальт гарячий між акацій
упоперек прихватизацій...

Так, моя професія — гід-перекладач. Щоправда, сербською не говорю, але шкодую, що за все своє довге-коротке життя не спромоглася опанувати хоча б одну із мов народів «тюркі», бо тоді незрозумілі назви рідної землі, що так тяжко даються прочитанню на ґрунті мов сло-в’янських, стали б прозорими, як вода-кришталь, на зразок того, як казахський поет, до-слідник Олжас Сулейменов легко розтлумачив «темні» місця «Слова про полк Ігорів».

Із Сергієм Гриневецьким, екс-головою Одеської ОДА, народним депутатом трьох попередніх скликань, ми зустрілися в офісі обласної федерації гандболу, щоб поговорити про гандбол.

Із 2015 року Сергій Рафаїлович очолює Федерацію гандболу Одеської області. Не номінально. Сьогодні це основна частина його великої громадської роботи. До того ж Гриневецький — діючий гравець команди ветеранів гандболу «Одеса».

3 червня — 90 років від дня народження видатного українського актора і педагога

Доля Костянтина Петровича була надзвичайно непростою. Народився він 3 червня 1928 року в українській родині. Батько, Петро Волощук, був священиком, якого разом з дідусем майбутнього актора у 1937-у репресували і розстріляли. А матір, аби дати дитині шанс виплутатися з обставин, що склалися, й не отримати тавра «син ворога народу» знайшла Костикові опікунів в Умані, змінивши йому прізвище на своє дівоче Степанко(в). Опікунам мати віддала і свій будинок в Умані.

Ще хлопчиком Костя Степанков тікав з дому і в пошуках батька об’їздив ледь не весь Радянський Союз. Встиг побувати і в колонії для безпритульних дітей, звідки його повернули опікунам. Закінчив школу, навчався в театральній студії при Уманському міському будинку культури. Спробував вступити до Московського театрального інституту, але повернувся звідки з вердиктом: «відсутні будь-які акторські дані». Відтак у 1950-у вступив до Уманського сільськогосподарського інституту, де продовжив займатися акторством у театральній студії. І як потім писав у своїх спогадах: «З мене б вийшов прекрасний агроном...». Та доля розпорядилася інакше...

90 років тому, 1 червня 1928-го, в Одесі, на Ближніх Млинах, з’явився на світ хлопчик, який, як і всі одесити, любив море, але коли підріс, обрав іншу стихію — небо. Це був майбутній космонавт Георгій Тимофійович Добровольський.

Народився він у будинку під номером 5 у провулку Герцена. Про це сповіщає меморіальна дошка, встановлена на фасаді. Батько, Тимофій Трохимович Добровольський, був військовим і покинув сім’ю, коли Жорику сповнилося лише два рочки, тож мати Марія Олексіївна (в дівоцтві — Каменчук), виховувала сина сама, тяжко працюючи на різних роботах.

Про країну «Буковель», у якій довелося побувати наприкінці квітня (а вона славна не лише своїми гірськолижними трасами, хоча й навіть тоді, перед травневими святами, ще можна було покататися засніженими схилами), розповім згодом. Нині ж — про одного з тих, хто створив і продовжує розбудовувати цю знану нині в Європі курортну країну — народного депутата України, бізнесмена, благодійника-мецената Олександра ШЕВЧЕНКА.

Це представник нового покоління українських політиків, які гучно заявили про себе після Революції Гідності. Доти відомий передусім як підприємець, творець карпатського курорту «Буковель», у 2014 році Олександр Леонідович переміг у двох виборчих кампаніях — на довиборах у травні та парламентських перегонах у жовтні.

Цими днями сповнилося 165 років від дня народження Миколи Миколайовича Аркаса — українського культурно-освітнього діяча, письменника, композитора, історика, чиї життя й діяльність тісно пов’язані з Одесою.

Народився Микола Аркас 7 січня 1853 року в Миколаєві у сім’ї адмірала Миколи Андрійовича Аркаса, одного із засновників Російського товариства пароплавів і транспорту, а пізніше — командувача Чорноморським флотом. Батько та його старший брат Захарій були активними членами Одеського товариства історії і старожитностей. Мати Софія Петрівна (в дівоцтві — Богданович) — представниця старовинного роду козацьких старшин, донька високого обер-штер-кріг-комісара Чорноморського флоту Петра Богдановича. Під впливом цієї високоосвіченої жінки, яка любила свою Батьківщину з її звичаями і піснями, природою, рід Аркасів повністю українізувався. У подружжя було семеро дітей, вижив лише Микола.

8 січня сповнилося 130 років від дня народження Гната Юри (1888—1966), українського актора, режисера, педагога

Поспішаючи у справах або гуляючи містом, ми рідко замислюємося над тим, чому деякі вулиці названі іменами людей. Хто ці люди, удостоєні такої честі? Здебільшого, це подвижники у тій чи іншій сфері, які своєю працею, славетними справами, винаходами чи творами залишили добрий слід у звершеннях свого краю, держави чи й у світовій історії. Таким чином вдячні нащадки вшановують тих, хто, на їхню думку, заслуговує на добру пам’ять і незабуття.

Одна з київських вулиць, що на Борщагівці, із 1967 року носить ім’я видатного українського актора й режисера Гната Юри. А на будинку №2, на Ольгинській, де проживав, встановлена на його честь меморіальна дошка.

До 155-річчя від дня народження Євгена Чикаленка

Сьогодні ім’я Євгена Харлампійовича Чикаленка відоме практично всім свідомим українцям. Кажу «сьогодні», бо в тій, минулій, державі на це ім’я було накладене табу. Навіть мешканці села Перешори, де він народився, мало що знали про свого видатного земляка, бо та влада цілеспрямовано руйнувала українську історію і замовчувала українські імена.

Хто ж він був, той пан, ім’я якого так ретельно приховували від народу? Чим так не догодив учорашнім, що не дозволили навіть його синові виконати останню волю батька — розвіяти його прах над рідною землею?

Пізня осінь… Холодний поривчастий вітер несе зжовклий віджилий лист, час-двірник меланхолійно змітає жовтяки з хідника. А то враз дихне в лице колючим снігом зима…

Такого ось дня, за календарем призначеного колишнім політв’язням (нинішні колись придумають для себе щось своє), щороку збираються вони та згадують свою молодість. Згадують молодість, по якій безжально пройшовся тоталітарний коток. Майже відкрите стеження за кожним кроком, садистичні допити в КГБ, тюремні камери, етапи, табори посиленого режиму з їх барачним побутом та постійним протистоянням з карними рецидивістами, життя на поселеннях… Важко уявити сьогодні, скільки засобів понавигадувала тоталітарна система, а по-простому — комуна, комуністична влада за сім десятиліть свого існування для поборювання інакомислення. І що могла б вона сьогодні зробити з будь-ким із нас.

У тих часах запеклі вороги радвлади, рівно ж ті, хто щиро хотів змінити, трохи «поправити» існуючий лад, мусили ховатися, протестуючи підпільно, та залишаючись усе-таки на виду, під пильним контролем влади, її каральних органів. Отого КГБ, передусім, якого можна прирівняти хіба до середньовічної інквізиції. З тією лише різницею, що тоді інакодумців привселюдно спалювали на вогнищі, а в двадцятому столітті пострілом у потилицю розстрілювали десь у тюремному коридорі, чи з кулемета над ними ж викопаною ямою, або топили в холодних водах північного моря, а чи гноїли на каторжних роботах.

Та що цікаво й непояснимо: ті, хто зійшовся того осіннього дня, щоби вкотре розповісти про пережите, нині згадують той страшний час і все, що з ними тоді відбувалося, без сподіваної злості, ненависті чи прокльонів. Говорять про арешт чи допит як про щось буденне і звичне. Зібралося того дня в історико-краєзнавчому музеї людей небагато. Та їх і лишилося мало в Одесі, колишніх політ-в’язнів — лишень дванадцять. Як тих дванадцять апостолів, котрі понесли у світ Христове вчення. Вони й тоді несли своєю мужністю та своїм життєвим призначенням світло правди. Й іуди були серед них — аякже!    Дванадцять… А ті, що вже відійшли, так і не діждались почестей та визнання заслуг, і ніколи вже не розкажуть про те, що з ними відбувалося в тій країні. В країні, що була створена не для звичайних, простих людей, а для тих, що неправо правлять. Ця місія — розповісти правду — тепер покладена на цих дванадцятьох. Господи, та чи було усе це насправді? Лишень якихось двадцять п’ять — тридцять років тому! Тим, кому сьогодні ще менше літ від народження, у все те неможливо повірити.

— Якось я розповіла студентам про те, як мене допитували колись в одеському КГБ, — повідала співробітниця Літературного музею Алла Місюк. — Розповіла без нагнітання, спокійно і правдиво. Студенти не йняли віри. «Ви просто хотіли емоційно на нас вплинути, — сказали мені. — Та чи можна було так жити?!».

У кризових умовах українського сьогодення для нас дуже важливим є життєвий досвід попередніх поколінь. З-поміж батагьох особистостей минувшини особливу повагу ви-кликає ім’я нашого земляка Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861—1929), видатного громадсько-політичного діяча, мецената, видавця єдиної україномовної щоденної газети «Рада» в Наддніпрянській Україні в період з 1906 року до початку Першої світової війни. Його спогади і щоденники про українське життя другої половини  XIX — початку XX століть допомагають розібратися у складних питаннях нашої історії, поширення української національної ідеї в масах.

Не будемо забувати, що Євген Чикаленко, дворянин за походженням, який народився 9 (21 за старим стилем) грудня 1861 року в селі Перешори тодішнього Ананьївського повіту, в часи свого студентства у Харкові долучився до українського національно-визвольного руху, за що у 1884-у був заарештований царською владою та відданий  під нагляд поліції на п’ять років із забороною проживати в Одесі, Києві, Харкові, Петербурзі чи Москві. Відтак обрав для мешкання родинний маєток, куди переїхав із сім’єю у травні 1885-го і де почав ґрунтовно займатися сіль-ським господарством.

Уривки з поеми,

написаної 1998 року після смерти Ніни Строкатої-Караванської. Публікація присвячується великому одеситові, мовознавцю, політологу, репресованому за любов до України і Свободи, Святославу Караванському до дня його 95-ліття, яке він зу-стрічає у повноті сил і мудрості у Дентоні, США.