Матеріали з рубрикою «Література, поезія»

До 75-річчя від дня народження письменника Олега Олійникова

Світовий океан носить у своїй суворій і ніжній водночас, космічній душі мільйони (а може, й мільярди!) легенд про свої скарби-таємниці. Серед них легенди про чудеса з кораблями, морськими тваринами та рослинами, про безнадійних мрійників-мандрівників і, звичайно ж, про моряків з отією ж самою морською душею, котру дарує океан і море... Всіх легенд не може обійняти людина. От хіба які крихти з тих привабних таїн розповість бувалий мореман-мореходець. На якусь мить сяйне йому чудо-диво! Та й зникне. Наче й не було. А душа усе пам’ятає.

Про деякі з отаких осяянь міг би вам, панове, розповісти письменник Олег Семенович Олійників. Адже народився він саме 14 січня 1938 року прямо на березі моря. Місцеві рибалки гучно вітали Семена Олійникова з таким прибутком. Хутенько зав’язали пуповину міцною ниткою з рибальської сітки. Живи, козаче! Це вам не диво? Близько двох тисяч літ тому саме 14 січня Ісусові Христу зробили обрізання. А тут, на березі Чорного моря, народився хлопчик з варязьким іменем Олег. І це вже була легенда моря. Точніше, її початок...

Батько хлопця був з чорноморських козаків, що не пішли на Тамань чи Кубань, а перебудовували Хаджибейський (Одеський) морський порт. Материне ко­ріння — рибалки, моряки. Та ще й подвижник українського театрального мистецтва М. К. Альбиковський...

Новела

— От знову, чуєте? Чуєте, як вони вищать огидно?! Я вже не можу, не можу… Це божевілля якесь!..

    Пані Наталя затуляє вуха та щільно, по-дитячому заплющує очі. Я знаю: десь посеред міських кварталів не вгавають міліційні сирени, вони то затихають, то чутнішають, — певне, авто кривуляє поміж високих баштових забудов мешкального масиву.

За хвилю пані Наталя забирає долоні від вух. Очей не відкриває, і так стоїть, руки вгору, немовби віддаючи  себе на милість переможців, зі щільно стуленими повіками.

На сторінках історії людської
є Золота Орда в Русі святій.
Немає України Золотої,
усупереч історії своїй.
Ну от немає. Викрали «вар’яти»,
присвоївши наш древній родовід,
як Яків первородство свого брата.
І де тепер ту спадщину шукати,
коли затерто історичний слід?

Галина Могильницька — поет за своєю природою і вродою. Чи поеми пише, чи просто поезії, чи жорстко картає недолюдків — відкритих чи прихованих недругів України і всього українського.

Пригадую видану в Броварах книгу віршів «З непам’яті прикликана судьбою». У повній силі розвинувся, розцвів талант Галини. Були в мене й деякі застереження до окремих творів. Але її поезії, як морські хвилі, набігали нові й нові — мінливі, різнобарвні, різнохарактерні… Там пастельні тони (тепло відгорілих почуттів), там мудрість жіноча («Очі в очі — і мимо»), майже геніальна медитація у вірші «На Божих скрижалях»… Галина Могильницька — лауреат премії імені Василя Стуса. Рідко хто з поетів має таку нагороду.

Поет Станіслав Конак — витончений і проникливий лірик з імпресіоністичним баченням світу людини і картин Всесвіту. Те бачення і світле, і водночас трагічно-болісне. Це засвідчують і психіко-філософські проблеми в розвитку людства, і безодні протиріч сучасного життя. Читачі, знайомі з Першою книгою поезій «Дух України», могли спостерегти згадані особливості художнього мислення автора.

Важливо, що поет однаковою мірою поринає і в суспільні проблеми, і в суто інтимні, найпотаємніші порухи духовного життя, особливості української ментальності. Вони розцвітають, поглиблюються в творах Другої книги поезій з тією ж назвою — «Дух України». Вияскравлюється усе це драматичною поемою (сатиричною казкою) «Червоний Журавель». Більшість творів раніше ніде не публікувалася. Вражає нерідко гострота спостережень.
На жаль, питання видання Другої книги дуже проблематичне.

Віталій Костянтинович Березінський народився 8 листопада 1937 року в с. Іванів (Янів) Калинівського району Вінницької області. Закінчив філологічний факультет Одеського університету. І далі проживав в Одесі. Працював редактором на кіностудії, відповідальним секретарем обласної організації Спілки письменників. Потім — викладач української та зарубіжної культури в Одеській національній академії харчових технологій.

Автор багатьох збірок поезій, як-от: «Повінь», «Кольори граніту», «Автострада», «Запас висоти», «Рождение солнца» (в перекладі на російську мову), «Солоний камінь»...
У кращі світи поет відійшов 24 серпня 2011-го.

Про поему Дмитра Шупти «Колимські дівчатка»

Цьогоріч побачила світ поема Дмитра Шупти «Колимські дівчатка», задум якої виник 1995-го. Всі ці роки, зізнається автор, не давала йому спокою прочитана в газетній статті коротка інформація. Наша історія знає не одну трагедію, але прочитане виходило за рамки уяви, а шок від нього — навіть попри тривалий час — не минав. Тому перше, що звертає на себе увагу — це експресивна манера викладу, напружена нота, яка не спадає впродовж всього розгортання твору.

1949 року поблизу одного з колимських концтаборів за наказом Москви було потоплено в болоті близько трьох тисяч українських дівчаток віком тринадцяти-чотирнадцяти років — «чтобы некому было рожать бандеровцев». Цей злочинний акт, який цілком можна розглядати як прояв геноциду, був виконаний карателями з холодною педантичністю. Зображення цього вражаючого фрагменту національної трагедії розгортається автором в кількох площинах, коли художнє поєднується з публіцистичним, а безжально реалістичне включає метафоричну фантастичну символіку. Імперія-монстр постає гігантським червоним спрутом, який у свої хапалища загріб усе живе і неживе й тримає під своїм недремним контролем:

Новела

Портфель стояв на втоптаній доріжці — сливе на межі між двома городами: з одного боку вже повитикалися гострі кукурудзяні стрілки, з другого допіру з’явились округлі, ще зморшкуваті бараболяні листочки. Пташки весело раювали в кущах райдерева та перевертом ширяли понад землею. Цією стежиною хлопці вертали зі школи — властиво, ті, котрі мешкали «за капличкою». Були всі однокласники, а верховодив ними Юлік. О, той вже Юлік! Відмінник, якого вчителі «тягнули на медаль», бо таки ж не може випуск, навіть такий маленький, залишитися без медалі. Вся школа про те знала. Знав і Юлік, тому дозволяв собі багато що. Не раз, бувало, каже вчителька: «Заслуговуєш на тверду четвірку… або на п’ять з мінусом. То що ж тобі ставити?» На те Юлік, з міною роблено винуватою, скрушно зітхне: «Ставте — що ми з вами заслужили». «Але як же відмінникові ставити четвірку, хоч і тверду?» «Ет, скільки там тої школи!.. Скільки тих випускників… Ніхто ображатись не буде»…

Це назва однієї з натхненних поетичних збірок відомого українського літературознавця і поета Івана Максимовича Лисенка. Автор досліджень творчості О. Олеся («Поет з душею вогняною», 1999), М. Йогансена («Речник української культури», 2003), О. Коржа («Поет зболеного серця», 2009), М. Вороного («Лицар честі і краси», 2011), а також публікацій про І. Алчевського, Є. Маланюка, Т. Осьмачку, О. Лана, В. Мисика та інших знаних письменників; про кількох несправедливо забутих і репресованих поетів — така особистість цього автора вималювалась переді мною в останні кілька років...

Виявилося, що Іван Максимович не просто відомий літератор і до­слідник, а саме та людина, яка створила унікальну книгу — енциклопедичне видання «Словник співаків України». У 2011 році її видали. А пролежав рукопис ледь не 20 літ у «Музичній Україні». Там були відомості і про мою давню учительку — у минулому дуже відому співачку, що була на сцені партнеркою Фігнера, Собінова, Шаляпіна, Козловського та інших знаменитих співаків. Мовиться про Марію Гаврилівну Ковалевську-Ростовську. Диво! І мене, і свого часу Івана Максимовича ця харизматична особистість навернула до потужного сяйва мистецтва. Але зараз не про це. То інша розповідь...

Згадуючи про те, як у перші роки нашої Незалежності ми буквально тонули у невтримному водоспаді незнаної доти інформації, що почала відкриватися нам, як захоплювалися читанням, буквально відкриваючи для себе українську літературу у її найповнішому обсязі, незнане україн­ське мистецтво, нашу вкрадену, спотворену окупантами історію, мимоволі звертаєшся думкою до журналу «Сучасність». Доти ми знали про нього лише з радіоголосів, а хто був ще сміливіший — з нелегального самвидаву. Й раптом — ось він, доступний і фантастично цікавий, передплачуй, читай, багатій духовно, ідейно, ставай громадянином нової України — свідомим, активним її творцем. Журнал почав тоді виходити у Києві.

Збережені в особистій бібліотеці ті майже двадцятирічної давнини числа ще й сьогодні читаються з такою самою цікавістю, викликають майже такі самі думки, як і тоді. Але тоді ніхто й гадки не мав, що прийдуть лихі часи, коли редакції доведеться згорнути свою роботу через матеріальну скруту, коли українство почнуть заганяти у сучасну резервацію, коли зникнуть з продажу навіть і ті одиничні українські журнали та газети, які ще не втонули у морі україноненависництва… Оце твердять нам деякі мудрагелі: історія, мовляв, йде по колу, по спіралі… Та ні, це лише українська історія ходить по колу, бо так її водять, бо ми дозволяємо це, понад те — самим собі дозволяємо, щоби з нами отак поводились. А потім жаліємось одне одному на долю нещасливу, байдужо відпускаючи з власних рук своє щастя жити у вільній країні. В Україні українській…

Але у нашому нинішньому житті трапляються і приємні події — наче провісники близьких перемін. З другого півріччя нинішнього 2012-го журнал «Сучасність» виходить знову. Нещодавно читачі отримали спарене 7— 8 його число. Триває передплата. Отож про журнал, і не лише про нього, розповідає сьогодні головний редактор «Сучасності» Тарас ФЕДЮК, відомий український поет, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, наш земляк з Одещини.

Етюд  до  портрета

Дмитро Шупта народився у Курінці, що на Полтавщині. Колись чимале козацьке сотенне містечко, сьогодні — занурене у тишу село. Звивиста ріка Удай, яри, розлогі лани, урочища і високе небо — це той космос вічності, який у чистій душі не може не озватись поезією, але служити їй усе життя може далеко не кожний. Дмитро Романович народженому ще у дитячій душі почуттю служить все життя. Він — поет не за професією, не за приналежністю до Спілки письменників, а тому, що ним народився.

Постать поета завжди приваблює, така людина не може бути звичайною, мусить мати якусь таїну. Спостерігаючи за Дмитром Шуптою, я зрозумів його скепсис з приводу цього упередження. Він — людина, яка не тільки нерозривною духовною пуповиною пов’язана з рідною землею, але яка твердо стоїть на ній і нікому не дозволить посунути себе з неї. Народжений у 1938-у, він знає війну, голод, колгоспні трудодні, арешти і висилки батька, врешті-решт, будні Лук’я-нівського сізо не оминули і його. Та головне полягає у тому, що Шупта — той, хто постійно здійснював і здійснює себе: лікар-хірург, хірург опікового центру, мануаліст, травник.

Музика Баха, Моцарта, Гайдна завжди пробуджує у серці світлу радість. Побувавши кілька разів у Будинку-музеї ім. М. К. Реріха (вул. Велика Арнаутська, 47), ми з подругою мали щастя сповна відчути ту світлу радість.

Тільки-но увійшовши до експозиційної зали, звертаєш увагу на виставку малюнків школярів, об’єднаних спільною темою під назвою «Світло на воді». Вражає неординарний дитячий погляд на довкілля, велике розмаїття кольорів. У поєднанні з класичною музикою вони нікого не залишають байдужими.

Вам, певна річ, доводилося чути прекрасний романс «Очи черные», та не всі, мабуть, знають, що автор тексту — Євген Гребінка — уродженець Полтавщини, який жив у Санкт-Петербурзі та писав двома мовами.

Але чи доводилося вам чути виконання цього романсу українською мовою? Переклав текст рідною мовою літератор Юрій Титаренко — знавці відзначають цілковиту відповідність оригіналу та музики. Він не лише переклав, а й дослідив історію створення цього прекрасного романсу. Та то зовсім інша історія, хоч вона й має безпосереднє відношення до розповіді про Євгена Гребінку — українського письменника, педагога, громадського діяча, 200-річчя якого відзначається у ці дні. В ознаменування цієї дати введена в обіг срібна монета номіналом 5 гривень. Також відбулася прем’єра документального фільму про Євгена Гребінку «Той, хто торував шлях», знятого у Полтаві, на його батьківщині.

Сьогодні маю приємність представити читачам твори молодого автора.
Це син відомого українського письменника, лауреата Міжнародної літературної премії імені Олеся Гончара Олекси Шеренгового — Гнат Шеренговий.
Гнат має дві вищі освіти — психолог (ОНУ ім. І.І. Мечникова) та інженер-системотехнік (Московський ІФІ), вільно володіє англійською мовою, читає і спілкується іспанською, що, безперечно, ставить його в ряд талановитих і по-європейськи освічених людей.
Що спонукало взятися за перо: драматизм сучасного стану літератури чи потреба сповідатися після побаченого, а, можливо, й пережитого? У світі написано багато про трагічне, мелодраматичне, але, здається, представлена тут модерна проза прагне осягнути сутність людини, осмислити психологічний стан сучасного покоління по-своєму. Яскрава, багата українська мова творів Гната Шеренгового переконує у збереженні та вічності її творчої місії.

Краплинка

Я в світ прийшла краплинкою роси,
Такою чистою, як свіжий ранок;
У світ, де зачаровані ліси
Щодня стрічають сонячний світанок…

У світ прекрасний, де цвіркун в траві
Співає, заколисуючи квіти;
І в світ страшний, де, мов мерці, живі,
Де війни, голод, непотрібні діти…

Останнім часом ці дві слова звучать якось особливо. З якимось негативним відтінком… Цікаво, що я недавно переосмислив ці два слова зовсім по-іншому! І сталося це після відвідин мого рідного Єнакієва.

Справа в тому, що я з’явився на світ у місті Єнакієвому. Моя мати, Катерина Сологуб, возила із Кіровоградщини туди щось продавати, познайомилася там з моїм батьком Сергієм, народженим у донбаському селі Різниківка Ямського (зараз Сіверського) району.

Нова книга лауреата Шевченківської премії Тараса Федюка «Хуга» — це продовження спроб розмови поета зі світом і самим собою, з читачем і з рідною мовою, з минулим і майбутнім, з любов’ю і смертю...

Думки про сонети Вільяма Шекспіра в перекладах Наталі Бутук

Ледь не десять років тому одеська поетеса Наталя Григорівна Бутук, залюблена в таємницю (ледь вловиму за гнучкістю краси думки) сонетів Вільяма Шекспіра, ризикнула перекласти українською мовою усі знамениті сто п’ятдесят чотири твори. Знання англійської ще не давало гарантій на успіх. Багато хто брався за цю, визнаймо, каторжну справу. У когось виходило непогано. У когось — посередньо. У більшості ж випадків то була майже профанація. Бо треба було не просто знати англійську, а знати і її більш давній елемент — староанглійську. Як жартували колись корінні одесити: «Це вам не фунт ізюму з’їсти». А й справді. З’їсте? Що з вами станеться тоді, панове?
Та годі жартувати. Пані Бутук (а вона ж, не забуваймо, незряча!) прийшов на допомогу викладач Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Панас Юхимович Данилко. Помітивши неабиякі здібності пані Наталі, він порадив звернутися зі своїми перекладацькими проблемами через посередництво перекладачки і критика Роксоляни Зорівчак до львівського знавця англійської мови і фахівця в галузі шекспірознавства перекладачки і критика Марії Габлевич.