Матеріали з рубрикою «Література, поезія»

З глибокою печаллю і сумом у душі та серці прочитується новий роман відомого українського письменника Геннадія Щипківського «Утекти від себе».

Сповнений трагізму й відчаю його героїв, він не може викликати інших почуттів, бо насичений правдою тих історичних подій, про які, за висловом Володимира Винниченка, «не можна читати без брому».

Вірній дружині Вірі

Так часто пахли йому згоряючі на ватрі соснові дрова — за давніших часів його життя, ще в рідній оселі, коли міг довго дивитися на вогонь, що з грубки пахтів жаровиськом просто йому в лице, ті дрова звалися м’якими. На відміну від твердих порід — бука чи дуба, в’яза, граба, які вдома називали, на загал, буковими. А на шпилькові породи — смереку, сосну, ялицю — казали м’які, або ж соснові…«Піди, нарубай соснових дрівець, та й буде тепло», — це мама. На морозі вони кололися легко та дзвінко, й так само весело згоряли у грубці та в шпаргаті, освіжаючи дім терпким запахом закипаючої у вогні живиці…

(Есей-етюд)

Йшов важкий квітень 2014 року...

Якось іду по вулиці Радісній. З правого боку від цієї побачив бічну вулицю, де у шалено рясному цвіті ніби аж тремтіла радісно під сонцем черешня... І тут — асоціативно — згадався мені вірш «Мамина черешня». Страшенно схожою за густотою цвіту і красою крони була ця черешня на ту — мамину...

Дума  про  Надію  Савченко

    «Надія Савченко і Путін»,
    «Дівчина проти Імперії зла» —
    таку картину, я певен,
    напишуть митці.

То не горлиця сіренька
та й діточок своїх літати навчала —
то матінка старенька
свою донечку рідненьку,
льотчицю молоденьку
на священну, та не дівочу справу —
на війну криваву
    споряджала:
«Літай, моя донечко,
    бий бандитів московських з неба,
а я — день і ніч молитимусь за тебе».

Сліпаки підмогильні
круг мене зійшлись,
І могильщик ширяє
круг мене помалу…
І нікого немає,
крім діжки смоли,
І нікого нема,
крім старого кресала.

Не ридайте за нами, благаємо вас,
                не тужіте!..
Нам не згоїть серця тихий сум
            поминальних пісень.
Обіцяйте лише, що ми зможем
            за вас порадіти
Й не зведуться на прах наш Майдан
            і останній наш день.

Одеську національну наукову бібліотеку ім. М. Горького та обласну організацію Національної спілки письменників України єднають дружні відносини і багаторічна творча співпраця на ниві укра-їнського слова. Вже стало традицією щороку під час проведення виставки-форуму «Українська книга на Одещині» презентувати нові видання наших поетів, прозаїків, літературознавців.

От і в рамках цьогорічного форуму у відділі краєзнавства «Одесика» «Горьківки» відбулася презентація книг одеських письменників — роману «Рихва часу» Геннадія Щипківського та збірки оповідань «Іванові зяті» Василя Полтавчука.

Сонечко

Його диваком вважали: сусіди, продавчині в крамниці, відпочиваючі в сквері біля фонтану, куди щодня навідувався, сідав на лавку і годував голубів, що юрмилися поруч.

І ніхто від нього не чув жодного слова. Одні казали — глухонімий, інші — заперечували: можливо, війна наклала відбиток. Але як насправді — не знали.

Жив одинаком. Знав — одну дорогу. Зайде до крамниці, візьме хлібину або пакет крупів і простує у сквер до голубів.

Із книги «Червоний журавель: поезії»
(Одеса, «Астропринт», 2013)

* * *
Чи спиш ти, глузде,
Звісивши себе
        в безодню плинності,
Як сплять старі дерева,
Свої кашкети-крони
        нахилили
У срібну безвість зоряної ночі?..

Тетралогія — рідкісний жанр у літературі, як світовій, так і вітчизняній. І не тільки тому, що вимагає особливого таланту і виняткової працездатності, а й тому, що не може народитися без глибинного знання життя. Щоб створити широке епічне полотно у чотирьох книгах, треба самому пройти через численні випробування, багато звідати, пізнати, зрозуміти і відчути. Геннадій Щипківський пише про те, що добре знає, що відкрив для себе і прагне передати іншим, «його твори — то не плід самої лишень буйної письменницької уяви (без неї письменник неможливий), а й гаряче дихання життя. Життя українського. Нашого з вами», як слушно зауважив Володимир Яворівський.

І ще цитата, як відправний момент: «Координати прози Геннадія Щипківського варто шукати в естетичному просторі «десь» між новаторськими, модерними імпресіями Михайла Коцюбинського та глибокими іронічними міфологемами Василя Земляка, між зблисками жорсткого, праведного неореалізму Григора Тютюнника та ліричною стихією оповідей Євгена Гуцала; завважмо, що ментально-генетично всі вони, як і Г. Щипківський, — подоляни, за винятком Григора Тютюнника. Але попри природні впливи проза Г. Щип-ківського — се суто своя, індивідуальна стихія слова, що органічно виросла з пульсуючої матерії його ж поезії» (Анатолій Колісниченко).

Таку назву має упорядкована Володимиром Чуйком об’ємна антологія (з грецької anthologia — зібрання кольорів) вибраних літературно-художніх творів різних авторів, що вийшла друком у київському видавництві «Криниця».

Як пише в післямові до цього видання директор «Криниці» Леонід Андрієвський, першою у них 2003 року побачила світ «Книга про Матір», упорядкована тим же Володимиром Чуйком. І тому «Книга про Батька» (як про це зауважує у передмові сам упорядник) є своєрідним продовженням попередньої антології, бо нерозривними у своїй пошані і святій доброті є поняття «Батько» і «Мати» у слові «Батьки». Ці поняття вкорінені в український національний менталітет, про що влучно сказано у ліричному вірші самого упорядника антології:

НОВЕЛА

Листи в нашій родині були справжнім ритуалом. Як у їх написанні, так і в отримуванні. Коли приходив лист від старших сестри чи брата або якоїсь іншої рідні, за сімейним столом обов’язково відбувалася голосна «читка». З коментарями, іноді дуже смаковитими — тато був гострим на язик, а мама намагалася його приструнити: «Петю! Тут же діти!». Ми з сестрою, добряче вивчивши татусів сленг, не дуже-то й звертали на мамині зауваги, знаючи, що «горбатого могила…».

Я й досі бережу мамині листи, написані її рукою, а інколи друковані на машинці (мама працювала в радгоспі, куди закинула доля нашу ой яку непросту родину, секретарем-друкаркою). Ці листи були такими образними, що моя старша сестра-лікар за одним із них, у якому мама писала, що «стала такою стрункою дамою, що вже від вітру хилиться і ледве може додибати до хвіртки, але чомусь дуже відчуває спрагу», надіслала телеграму: «Негайно перевірся на цукор!». І виявилося, що у матусі хвороба та ще й у дуже тяжкій формі. Той діабет через кілька років таки звів її в могилу…

Отож з 24 по 26 вересня культурна громада нашого регіону мала вже звичне і, водночас (враховуючи нинішні суворі події в Україні), незвичне свято: «Українська книга на Одещині».

Мені пощастило серед численних презентацій на згаданому форумі видавців і читачів обрати лише три. Вразила їх разюча відмінність — як інтелектуальна за духом, так і неоднозначна за якістю, змістовністю, підготовленістю.

Найпотужніші презентації, як і сподівалося, випали на долю Одеської національної наукової бібліотеки ім. М. Горького, котра вже з 2000 року проводить цю культурно-просвітницьку акцію на виконання обласної цільової програми «Культура Одещини — 2012—2015 роки», затвердженої рішенням Одеської обласної ради. До речі, 25 вересня нинішнього року відбулися урочисті збори з нагоди 185-ліття від дня заснування цієї славної книгозбірні. Саме цей захід ще раз підтвердив високий рівень організації й оригінальність проведення цієї чудової і відповідальної акції усіма працівниками «Горьківки».

«...За кілька кілометрів від Тарасівки сторожова пра-Звенигора, край села — старовинні кургани, які бентежать уяву. Це — мій світ, моя колиска. Мій Космос».
Такими рядками закінчив Володимир Невмитий свою «Замість автобіографії», датувавши її 12 травня 2013 року. А 3 вересня того ж
2013-го, тільки-но переступивши 59-літній поріг, назавжди покинув цю прекрасну і грішну землю. Покинув лише «в сорочці із туману», залишивши нам усе інше: Звенигору, кургани, свій світ і свій Космос — справді-таки космічну поезію...
Збірку «П’ята пора року» (а це п’ята книга відомого одеського поета — раніше були «Tаbula rasa», «Озонна зона», «Найясніше між усіма сонцями сонце» і «Втіхи на воді») Володимир Невмитий підготував до друку ще за життя, але дочекатися її виходу в світ йому не судилося. Й ось недавно вона стала набутком поціновувачів справжньої поезії.

Лауреат літературних премій ім. Павла Тичини, ім. Степана Олійника, Фонду Тараса Шевченка, заслужений працівник культури України Микола Палієнко віддавна веде свою Шевченкіану. Пам’яті українського пророка, чий 200-літній ювілей вшановуємо нинішнього року, присвячена й нова книжка одеського поета — «У світлі Кобзаря», що вийшла друком у видавництві «Астропринт» за сприяння Одеської обласної державної адміністрації. Оформила збірку художниця Лариса Дем’янишина.

Шановні читачі «Чорноморки», пропонуємо вашій увазі добірку віршів і балад з цього видання.

2014-го минає шістдесят п’ять років від скоєння жахливого злочину комуністично-совєтськими безпощадними каральними органами — знищення трьох тисяч українських дівчаток-підлітків, яких вони потопили в колимських бездонних болотах.

Перед тим, у 1945-у, в Німеччині свої визволителі відібрали десять тисяч дівчат-українок, вивезених насильно німецькими окупантами як остарбайтерів, і розстріляли на далекій чужинській землі, щоб вони нізащо не дісталися до рідного дому.

Гончар

Дід Павло був схожий на Кирила Кожум’яку. Дужий і добрий. Дядьки розповідали, що за молодих років він розгинав підкови. Та й досі виглядав нічого собі. Сиві вуса, срібна коротка чуприна, величезні руки. Люди казали, що то глина дає йому здоров’я. Бо змалечку був гончарем. І батько його був гончарем, і дід, і прадід, а далі — він і сам не знав. Правда, син у нього — інженер.

«Скиглик приїздив», — казав дід. Я його питаю: «Ну як, синку, втомлюєшся за роботою?» А воно мені: «Понімаєшь, папа, я інжєнєр!» — І де воно у мене таке вродилося?..»

Мова у нього була чиста, гучна. Серце добре й веселе. Я любив приходити до нього у гончарню. Просто так. Без діла. Заходив і сідав на ослоні. Він мовчки кивав мені очима й пестив глину. Пахло тисячоліттями. Часом ми з ним до ночі сиділи й дивились, як грають вогняні відблиски у щілинах запорів.

Чому людина береться за перо? Що спонукує її виливати душу в слові, важко шукати відповідні фрази і словосполучення? Чим це викликане й обумовлене? На ці питання ще нікому не вдалося знайти вичерпну і точну відповідь. І тому, що в кожної людини це відбувається по-різному, і тому, що таємниця творчості досі залишається найбільш загадковою і непізнаною сферою. Хочеться вірити, що такою вона буде завжди. Бо творчість — це завжди таїна душі. А хто може пізнати душу, крім самого Бога?

Своє головне завдання Геннадій Щипківський вбачає в тому, щоб правдиво і реалістично відобразити непросте, здебільшого сільське, життя, яке він добре знає. І виражальні засоби, якими він послуговується, завжди прозово-ясні, зрозумілі й метафорично-глибинні. Маститих письменників в Україні, які сьогодні пишуть про село, можна перелічити на пальцях рук. Але це особлива, світла й висока сила. В іменах це відбито так: Василь Міняйло, Василь Шкурган, Йосип Струцюк, Святослав Праск, Андрій Кондратюк, Ольга Яворська… Вони зберігають українську духовність і звичаєвість, створюють противагу урбаністичній, найчастіше обезлюднюючій лектурі.

У газеті, яку взяв у сусіда почитати, натрапив на гороскоп на наступний тиждень. Мимоволі намацав очима Рака (мій знак) і прочитав: «У середу нарешті повернуть вам борги».

«Дивно», — подумав я. Бо звик все життя брати в борг. А щоб у мене хтось позичав, то такого не пригадую.

Але далі йшло таке, що зовсім мене спантеличило: «Застережіть своїх близьких від необдуманих вчинків, пов’язаних з фінансами, які можуть завдати вам чималих прикрощів і розчарувань». Оце так! Ну хто ще може завдати більших «прикрощів і розчарувань», ніж власна дружина?

Новела

Це було восени 1850 року… До Новопетровської фортеці, що на Мангишлацькому півострові, з Гур’єва Каспієм плив поштовий човен. Упродовж усієї подорожі у спину дув холодний штормовий вітер. А пасажиром човна був непримиренний поет Тарас Шевченко, якого після трьох років в’язниці за розпорядженням царя (із забороною писати й малювати) перевели на нове місце заслання. Лівою рукою поет притримував торбину, а правою стискав гілочку верби. Її він знайшов дорогою до пристані на єдиній тоді вулиці Гур’єва.

Микола Щербань — відомий в Одесі і в Україні журналіст. Тривалий час (1984—1996) редагував багатотиражку «Одеський університет», був заступником головного редактора і парламентським кореспондентом тижневика «Освіта», нині власний кореспондент видання «Ваше здоров’я», а заодно (а може, й передусім) старший викладач кафедри журналістики ОНУ ім. І.І. Мечникова. Член НСЖУ, Всесвітнього союзу франкомовної преси, Одеської гільдії власних кореспондентів.

А ще Микола Трохимович — гарний поет-лірик. Видав п’ять збірок віршів: «Осенние пожары» (2005), «Белые грозы» (2006), «Ностальгия» (2009), «Гром небесный» (2010) та «Ave Maria!» (2012). Остання книжка (а це, по суті, вибране з опублікованого в попередніх збірках та в періодиці) вийшла у літературно-художній серії «Вони родом з університету», приуроченій до 150-річчя ОНУ.

Роман Кракалія. Радіоп’єса

Хрещена матір — Одеса.
Хрещений батько — 1941-й.

Перша дія

Рух потяга. Вирізняється звук коліс. Довгий гудок локомотива переходить у виття бомб, які падають. Вибухи. Плюскіт води…

Знову колеса — чітко, пришвидшено, довго. Тамбур вагона: характерне хряпання дверей, гримотять зі споду колеса, уривки якихось розмов, які — мимо, мимо… Уривок пісні раптово вривається і зникає, це сучасна пісня, українська (можливо, Анатолій Матвієнко або ж Святослав Вакарчук).

Назва нової книжки відомого українського письменника, лауреата Шевченківської премії Григорія Гусейнова — «Між часом і морем» — налаштовує читача на певну екзистенційну хвилю, нелінійне сприйняття часу. Її читання потребує ерудиції, здатності узагальнювати, не загубитися у багатстві асоціативних переходів, різномасштабних зрізах людських доль, історій та історії цілих географічних територій.

Упродовж трьох днів на початку грудня відбули­ся зустрічі автора на кафедрах двох національних уні­верситетів — ОНУ ім. І.І. Мечникова та ПНПУ ім. К.Д. Ушинського, на телебаченні та в Українському домі Одеси. Заключний акцент у цій серії — презентація в ОННБ ім. М. Горького.

При усій, здавалось би, калейдоскопічності наведених у книжці фактів, авторського «потоку свідомості», спогадів і роздумів з їх перетіканням у просторі й часі, у ній є свої домінанти — Степ, Море і пов’язане з ними Місто з його культурно-національним різноманіттям, що постало на стику цих двох неосяжностей. За влучною метафорою Григорія Гусейнова, «Одеса з’явилася перед світом з-під землі, ніби біла квітка, вигулькнула в світлих строях». Письменник україно-, й одесоцентрич­ний. Одеса — місто, в якому він частий гість, це місто його молодості, з усіма перевагами, що несе цей благодатний вік: стрімкий розвиток, творчі злети, знайомства, дружба, кохання… Тут він зустрів свою вірну супутницю життя, родом із Кодимщини.

Цими днями до Одеси завітав найулюбленіший письменник сучасної молоді, культова особа — Любко Дереш — із презентацією своїх двох нових книжок: роману «Остання любов Асури Махараджа» (2013) та збірки оповідань «Миротворець» (2013). Нові дітища навіяні мандрівками Єгиптом та Індією. Презентація пройшла в Українському домі (вул. Катерининська, 77).

П’ять років, які Любко Дереш «взяв» у читачів задля творчої паузи (в 2008-у він повідомив про те, що тимчасово покидає літературу), не пройшли намарно. Письменник змінив не лише манеру письма, але й спробував себе у подружньому житті. «Приблизно п’ять років, які я взяв для паузи в писанні, я за­ймався різними речами, але не літературою: трішки драматургією, вивчав психологію в Київському приватному університеті, вів якісь передачі на телебаченні, працював редактором часопису. Багато мандрував, і, врешті-решт, ці мандрівки привели мене на гору Синай, де я одружився, закінчив роман, який довго не вдавалося закінчити, і благополучно розлучився. Але це не розчарувало мене в інституті сім’ї, навпаки: укріпило в думці, що «так тримати» і здійснити наступну спробу», — запевнив Дереш своїх шанувальників.

Уже перші збірки оповідань Василя Полтавчука — «Заповітне поле» (1984), «Чи залишиться таємницею?» (1991), «Руса коса до пояса» (1997) — означили його як самобутнього письменника, якому близьке сільське життя з його глибокою моральністю, людяними взаєминами, коли негідні вчинки не приховаєш від громади й осуду, а добро проростає доброю ж пам’яттю. Такий потяг не випадковий, адже дитинство та юність Василя Григоровича минули у селі Полянецькому Савранського району. Певна річ, це вплинуло на формування його особистості, як потім і роки навчання на філологічному факультеті Одеського університету ім. І.І.Мечникова, де він і зараз плідно працює на ниві літературознавства.

Нова книжка письменника «Іванові зяті», яка недавно вийшла друком в одеському видавництві «Астропринт», продовжує обраний тематичний напрямок, але на значно вищому рівні. Перед нами постає зрілий майстер художнього слова. І, безумовно, правий лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Василь Фащенко, який колись, згадуючи ім’я Максима Рильського, написав: «І хоча В. Полтавчук не поет, а прозаїк, мені здається, що належить він до мудрої школи нашого Майстра, до школи тих митців, що дослухалися голосів життя людського, не кодуючи, не зашифровуючи символами природних емоцій людини і її борінь у сфері духу. Особистостей, створених непоспішливим словом новеліста, інколи перейнятого елегійним смутком, чуєш і бачиш — у болях і радощах буття».

Сонячне тепле передполудне в червні.

Вікно моєї артистично урядженої кімнати стояло широко відчинене, а я сидів перед ним при столі до писання.

Один з найкращих, найдикіших карпатських краєвидів пишався якраз перед моїм вікном. Великанська, на піраміду подобаюча, густо залісена гора взносилась під небозвід. Біля неї темний вузький яр різнородно формованих, залісених гір і скель. До того безпреривний шум соснових лісів, пригадуючий море, і повно сонця.

(Уривок)

Бо тієї весни бабця зчаста посилала мене рвати по шанцях лободу з кропивою. Як лиш усміхнене сонечко жартома повитягувало за чубчики все, що лиш визирнуло з вогкої землі на світ Божий, та зазеленіли узбіччя доріг на нашому передмісті Клокічка, отоді й починалися наші діточі «жнива». Попідтинню та по шанцях, де лиш можна було, я збирав у торбинку ту зеленину. Не мала ніякого смаку — трава, та й годі. Але вдома — вдома то були правдиві легуміни. Бабця варила з тої трави ріденьку кашку, чимось присмачувала, і ми з меншою сестричкою щодень смакували тим їдлом. Було направду смачно. «Але не рви стару, лиш молоденьку, — наказувала бабця, — вона не так жалить і ліпше смакує». Та яка там стара! Не встигала вирости, як її з’їдали сотні й тисячі голодних ротів по всіх околицях… Угледівши здаля зелені хащики, ми бігли туди наввипередки, а кропива ж висока, густа, жалюща! Заки дістанешся до молодих пагонів, руки суціль у пухирях, ще й печуть вогнем. Часто по тих шанцях здибав таких самих, як я, «жниварів», по короткім часі ми всі здружилися й навіть придумали собі гейби забаву: змагалися, хто більше нарве, бо ж діти, звісно. Опісля скидали весь наш добуток на одну купу та ділили його на всіх: розкладали на однакові букетики — за числом душ у наших родинах. Справедливість у тому нашому діточому товаристві була найвищим мірилом людських чеснот. «Чемпіон», що мав найбільший «ужинок» — це фіксувалося на самім початку, отримував ще один букетик — ніби заохочувальну премію… Так «прополювали» ми не раз цілу нашу вулицю Бережанську та доходили аж до церкви.

Дмитро Романович Шупта народився 1938 року в с. Курінька Чорнуського району на Полтавщині.
З відзнакою закінчив Кримський державний медичний інститут. Працював хірургом. Учасник руху опору в Україні 1960—1990-х років. В’язень сумління.
Автор понад 40 книжок лірики, сатири й гумору, віршів для дітей і музичних видань.
Заслужений працівник культури України.

З глибокої давнини до нас дійшли неймовірні легенди й перекази про наших пращурів-мореплавців, володарів Чорного моря, які виходили і в Середземне море і в Атлантичний океан. Тут варто згадати і походи князя Аскольда, коли його вої морем досягали Візантії і прибивали щита «на вратах Цареграда», й походи Сагайдачного на Кафу і на Синоп. На широких морських просторах наші славні запорожці почувалися господарями. Будучи не тільки вояками, але й відкривачами нових обріїв, вони зробили значний внесок до скарбниці світових знань.

Naviqare necesse est! Треба пливти!

«Поїхав я тойді в Київ… і думав уже в Києві ожениться та й жить на світі, як добрі люде живуть…» — писав у роки солдатчини Тарас Шевченко своєму доброму другові Йосипові Бодянському. Ці його мрії розбилися об катастрофу 1847 року, коли почалися арешти кирило-мефодіївців… Чи могло бути інакше? Чи можливі у принципі для художника справжнє кохання, «справжня» родина? Над цими питаннями замислився одеський письменник Микола Суховецький, працюючи в ці дні над романом «Відважні скоморохи».

М. Суховецький навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Він є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).

(Уривки з роману «Відважні скоморохи»)

* * *

Останнього дня квітня 1846 року Тарас Шевченко малював у Києво-Печерській лаврі для Київської археографічної комісії. Кілька годин поспіль працював олівцем, зробивши півдесятка замальовок, щоби потім вибрати кілька кращих сюжетів для відтворення у кольо­рах.

Один у другого питаєм,
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
Тарас ШЕВЧЕНКО.

Геніально просто окреслив наш Пророк оті вічні питання, які змушують нас мислити, дошукуючись правди й сенсу життя. Та є люди, які не тільки замислюються над цими словами, а й намагаються дати відповідь на них. Це — письменники, ті, хто глибше, гостріше відчуває дійсність, хто словом стверджує любов до рідної землі, до людей. До таких належать і члени нашого літературного товариства «Сузір’я».

Нещодавно ми презентували вже другий літературний альманах «Сузір’я». Всього — вісім авторів. Ми всі дуже різні за віком, за фахом, за інтересами, але об’єднує нас любов до України й до рідного слова. Як сказав В. Сухомлинський, «Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова».