Матеріали з рубрикою «Література, поезія»

Хто сказав, що море закрите? Ось воно перед нами, на всю свою широчінь, зі своєю мінливістю барв, як завше — прекрасне, пульсуюче, неспокійне… Живе! І немає нічого живішого од нього. І саме тому — смутне… То завше таке веселе, грайливе, а оце — посмутніле…

Що сталось, чого нестає тобі, чом на виду бентега? Щось воно каже у відповідь, квапливо, стурбовано — не добереш іздаля, з високого берега, зі схилів цих наших улюблених. Не чутно нічого. Та, звісно ж, знана добре відповідь його, ми ж із ним, як у подружжя щирого, де втямки все з пів слова, з пів натяку, з короткого погляду… Сумно морю без нас. Хоч і вдає, що, мовляв, байдуже. Що вистачає клопотів… А в кого ж нема їх?

Того літа місто було засипане квітом софори. Вже, здавалося, мали б скінчитися всі суцвіття, а вони вигулькували з-поміж густого листя й розквітали, щоби далі творити ефект снігопаду.

Білий цвіт кружеляв у повітрі, сповільна опускаючись долу, на льоту висихаючи, устеляв собою вуличні хідники-тротуари, змішаними з пилюкою вихорами закручувавсь за прудкими автівками, лежав у дворах, на траві, устеляв доріжки міських скверів та парків. Жовтавий цвіт сипався чи то снігопадом, чи то загадковою пересторогою втомленої природи. Було дивно ловити себе на подібних асоціаціях посеред гарячого літа, коли в голові ліниво тлумились лише думки про затінені місця, охолоджувані приміщення супермаркетів, офісів чи власні помешкання.

«Нехай святиться ім’я Твоє…» — друга книжка мого давнього доброго знайомого, письменника, заслуженого журналіста України Валерія М’ятовича, видана на початку літа нинішнього року (Кам’янець-Подільський, друкарня «Рута», 335 с.). Як зазначає сам автор, над нею він працював більше десяти років — із 2011-го по 2022-й, а це свідчить про те, що йому знадобилося чимало часу для глибинного осмислення нашої недавньої історії.

Перш ніж говорити детальніше про книжку, кілька слів скажу про автора. Народився Валерій М’ятович на Кіровоградщині. По закінченні в 1975 році юридичного факультету ОДУ ім. І.І. Мечникова несподівано захопився журналістикою. Завідував відділом комінтернівської районної газети «Слава хлібороба», був редактором любашівського «Хлібороба». 1983-го повернувся на Кіровоградщину, де очолював місцеву «районку» «Зоря комунізму», відділ обласної газети «Кіровоградська правда». Впродовж двадцяти років — із 1990-го по 2010-й — був головним редактором газети облради й облдержадміністрації «Народне слово», заснованої з ініціативи добре відомого одеситам літературознавця, публіциста і політика Володимира Панченка (1954 — 2019), який на той час працював у місцевому педінституті.

Ми, письменники Чорноморська, в ці трагічні дні разом зі своєю Батьківщиною.

Кажуть, що служителі слова повинні аналізувати глобальні процеси, вивчати суть людини, її душу. Але що вивчати у душах нападників-рашистів, якщо там тільки злоба й ненависть?

Україна збувається, панове! Україна відроджується, росте і мужніє! Коли отакі чудові юнки-поетки, що писали колись московською мовою, переходять на українську, яка, ніби море, повниться, виходить з берегів і захоплює-затоплює щирі й по-дитячому спраглі краси-вроди душі.

Як захопила душу одеситки Євгенії Красноярової. У 2000—2002 роках вона відвідувала літстудію «Гарт», яку я провадив в Одеському палаці дитячої і юнацької творчості. Її тодішні вірші відрізнялися від творів інших літстудійців оригінальною поетикою. Талановита дівчина видала вже кілька книжок, якими заявила про себе як про професійну поетесу. Та згодом стався (на мою думку, цілком закономірний для нинішньої України) поворот у її свідомості — і вона перейшла на писання українською.

...Ще жовтень літа не зборов.
Андрій МАЛИШКО.

Катерина-старша, прокинувшись рано-вранці й продершись крізь дрімоту та гальма свідомості, почала згадувати: «Де я?», «Хто я?».

Надворі сипав, зарядивши ще вночі, дрібний тихий дощ. Брезьє ще спало. В сусідній кімнаті хропів величезний кіт-сфінкс, на ім’я Семен, дуже рідкісної канадської породи, геть лисий, з приємною велюровою шкірою і зі страшною загостреною мордочкою. Але неймовірно доброзичливий і ніжний.

В Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбулася презентація книжки Тетяни Тхоржевської «Одеса очима «понаєхавших»: Усна історія урбанізації 50 — 80 рр. XX ст.».

Попри цікаву художню назву, ця книга — наукова. Кандидатка історичних наук, викладачка ОНУ ім. І.І. Мечникова Тетяна Тхоржевська збирала інтерв’ю людей, які переїхали жити в Одесу з різних міст та сіл, починаючи з 2016 року.

Важко знайти українського поета, який так чи інакше не сказав би про Шевченка. Хтось віддає данину загальноприйнятому стереотипу сприйняття Генія, хтось плідно шукає свій шлях до його думок і натури. Саме останнє засвідчує збірка Дмитра Шупти «GENIUS NUDITATE», «УкрСІЧ» (Київ) — «Букрек» (Чернівці), 2022 р. (Електронний варіант видання).

Кожен українець — від Батька Тараса. Бо возвеличив Великий Кобзар нас («малих отих рабів німих») і поставив на сторожі коло нас СЛОВО. Українське слово. Слово, що має неймовірну силу, довговічність і глибокий зміст. Тому автор цієї збірки слушно заявляє: «Перед лицем Великого Тараса в нас кожне слово граниться й душа». Принагідно варто зауважити, що у Дмитра Шупти, про якого, власне, і йдеться, увага і повага до Слова звучить повсякчас, а збірка «Золотоустий мед» цілком побудована на цьому мотиві.

Мав я також свій рідний край,
Цвіли там квіти у діброві,
Шумів таємну пісню гай,
Збіжа стелилися чудові
На паску і на коровай, —
Мав я також свій рідний край.

Щипківський Г.П. Поліття: поезія. — Одеса: Астропринт. 2022. — 200 с.

Чимало віршів з цієї книжки знаємо з попередніх видань неординарного поета. І це відразу ставить цікаве і, можливо, дещо несподіване питання: чи варто, мовляв, акцентувати увагу на повторах і ламати критичні списи навколо проблеми, яку порушив друк оригінального версифікатора?

Але давайте не будемо теоретизувати, а поговоримо про очевидне. Нагадаємо, що звернення до римованих ремейків — справа кожного автора. (Зрештою, не можна, напевно, негативно ставитися до явища в умовах мізерності накладів.) Це — з одного боку. А з другого? Хочемо того чи ні, а повторення знаного належить до особливостей полігра-фічного виробу, який римувальник сам вважає підсумковим на певному етапі творчості. (Оскільки пан Геннадій не заперечує проти такої постановки питання, то «танцюватимемо» від цього.)

* * *

Ще в нас вогонь не згас
в грудях,
Ще має наш народний стяг.
І тільки січі прийде час,
Злетяться враз мільйони нас.

Образок

У блакитних сукнях
по житньому полю
Зорями волошки,
ті, що люблять волю.
Опустило щедро небо
їх у жито —
Поміж колосками,
у красу налиту.

Байка про «велику культуру»

Нам довго брехали:
«велика культура»,
«висока духовність»,
«широка натура».
Тепер ці «чесноти»
ми бачимо в дії:
це наш Маріуполь, це Буча,
це Київ,
це Харків і Суми,
зґвалтовані діти
і братські могили,
де жертви зарито…

Ти вдруге родилася — у бомбосховищі
Під звуки сирен і криваві видовища.
Під вистріли, вибухи, страшні завивання
Родилася в лютому ранесенько-зрання.

Відродження

Заплетена в сонце, у барви бурштину,
У пахощі трав-медуниць,
Обрамлена в світлу звитягу орлину,
У спалахи гострих зірниць
Встає Україна, батиями бита,
З коріння свого ожива,
Отруєний келих, до дна недопитий,
У мертвий пісок вилива.

Новела

Дарка Околотиха, по вуличному — Оката, на Петра розміняла свій сьомий десяток, але кволість до неї не підступилася, себе обходить і порає пів гектара городу.

Що тої жіночки — маленька, незавидна, проте в селі має верх. Очі не такі, як у всіх. Сильно видючі, вдень і вночі — їднако. Ліпші за зорову трубу, коли сутінки всідаються на землю, навіть у повній темряві, як заховається місяць у хмариння, ніби в подушках, бо теж втомився і має відпочити.

Новела

Вже котрий день, відколи вони переїхали сюди, Настка бачить цю моторошну картину. Високий білий будинок ген під лісом на її очах починає меншати ростом, немовби хоче швидше вгрузнути в цю землю, заховатись там; а далі розпадається, наче та пірамідка, яку Настка любила складати зі своїх книжечок ще в тому, минулому житті…

У її новому житті це — найстрашніше. Вона міцно зажмурюється, ще й затуляє личко долоньками, й починає страшно кричати, і ніщо не може спинити той крик — ні ласкавий мамин голос, ні запах улюбленої ванілі від її рук, ані запевнення, що от приїде татко й тоді все скінчиться, й Настуні вже не здаватиметься, що той висотний будинок за річкою розвалюється на шматки.

Знаю Тамару Незвінську дуже добре. Вона хоч і не ходила до моєї літературної студії «Гарт», якою я опікувався у Палаці дитячої творчості (Воронцова) з 1998 року до 2008-го і з якої виросло семеро членів Національної спілки письменників, але має такий світлий талант, що й не треба було ходити. Бажаю їй щасливої дороги в літературу!

Олекса РІЗНИКІВ.

Марія дивилася на призахідне сонце крізь величезнє провалля, що годину тому було її хатою. Сиве волосся закручене недбалим вузлом. Одна рука стискала мотузку з прив’язаною козою, інша — стягнуту з голови хустку.

Україна була, є і буде

Хто сказав, що коли говорять гармати,
Муза повинна мовчати?!.
Вірю: наснажують нас — достеменно! —
Українського Слова знамена!
Хто сказав, що ми плачемо, готуємо тризну?!.
Ми — щасливі боронити Вітчизну!
«Защіщять» нас нікого ми не просили!
Наші втрати тільки потроять нам сили!

Вирок суду

Ім’ям республіки моєї
мене засуджено тепер
лиш за любов мою до неї,
до Української СР.

Два світи

Два світи звелися дибом —
Тиранія і свобода.
Путін — людства смерть, загибель,
Україна — щит народів.

Дзвінок до мами

— Здрастуйте, мамо.
— Здрастуй, синочку.
— Що ви там, мамо?
— Я у садочку.
Яблуні квітнуть цвітом до неба.
В думах зі мною, певно, про тебе.
Журиться, мабуть, цвіт яблуневий:
Що там на фронті? Як ви? І де ви?
Як ти, синочку?
— Все, слава Богу.

Художня дійсність Геннадія Щипківського

«Так само, як провідні феноменологи і герменевти ХХ століття (Е. Гусерль, М. Гайдеггер, Р. Інгарден, Г.Г. Гадамер, П. Рікер, М. Мамардашвілі) я трактую думку, мистецтво і, зокрема, поезію як єдиний спосіб повсякчасного людиноздійснення, без чого не можливе ані розумне «здобування хліба насущного», ані, тим паче, жодна міра його «достатності». Поезія (мистецтво, творчість, мислення, себто простір думки, совісті і свободи) — і є та «дійсність», якою ми насправді представлені у Всесвіті і яка нас, власне, тільки й обходить».

Ці міркування відомого критика і літературознавця Володимира Моренця прямо стосуються художньої «дійсності» Геннадія Щипківського, яка цілеспрямовано, серйозно і професійно почала формуватися десь із середини дев’яностих минулого століття, з поетичної збірки «Біль і спів душі моєї» (щось тут від Олександра Олеся), коли письменнику, ще тоді й не письменнику, а людині, яка палко хотіла ним стати, щойно перейшло за пів сотні.

З нової поетичної збірки «Поліття» (Одеса, «Астропринт», 2022)

* * *

Видалось поліття на хліба,
Ваговіють колоски нівроку.
Не підступиться до нас біда,
Як би не хотіла цього року.

Самовизначення

Ні розпачу, ані журби!
Лише вуста, зімкнуті тісно.
Та в час звитяги й боротьби
Я — пісня!
Чуєте? — Я пісня!

Я ж — автомат на шию
Й нагору із блокпоста.
Певен, що не накриють,
Бо я невидимим став.
 
Мене вже всі кулі знають
Й осколки снарядів тих:
Я тут, у Донецькім краї,
Назавжди серед живих.

Ніщо не сповіщало про війну

Небо чисте, неначебто тільки з купелі,
А земля розквітає волошкою  в житі.
Океаном, рікою і вітром — кохання,
По найбільшій ціні — найпалкіші бажання.
Найцінніший вогонь — це плоди яблуневі.

Стоїш одна

            Україно, ти моя молитва…
            Василь СИМОНЕНКО.

Стоїш одна на полі бою,
Із звіром вийшла сам на сам.
На тебе слиною їдкою
Знов приска ряболикий хам.

Христос воскрес!

Христос воскрес — воскресне Україна,
Як фенікс-птах, із попелу й руїн,
Започаткує в світі переміни —
Оновлення для розвитку країн.

— Не такий старий, як давній, — казав про себе Назар, — бо що то для чоловіка сорок п’ять літ?!

Хоч де не носило, хоч де не крутило ним по світах — таки повернувся у свої Соколяни. Бо не розірвав тієї невидимої нитки в душі, яка навіть у снах тримала, не відпускала від стежок дитинства, струмка Дзвіночка, джерел і споришів...