Матеріали з рубрикою «Література, поезія»

В обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбулася презентація книжки про визвольний рух на Одещині в 1917 — 1921 роках. Її автор — знаний краєзнавець, лауреат муніципальної премії ім. Івана Франка Василь Вельможко.

У цієї книжки, яка презентувалася у час, коли наша країна вчергове протистоїть звірячій московській навалі, проста, але промовиста назва: «Чорноморці — борці за незалежну Україну (1917 — 1921)». До речі, це друге, доповнене й розширене видання, що засвідчує: автор серйозно та прискіпливо розробляє цю тему. Перше — «Випускники Одеського піхотного училища — старшина армії УНР» — з’явилося друком 2016-го, до 150-річчя заснування цього прославленого військового навчального закладу. За цю працю Василь Вельможко удостоївся диплома лауреата загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання».

Як уже повідомляли «ЧН» (див. номер за 10 березня), Президент Володимир Зеленський підписав указ про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року.

У своєму відеозверненні пізно ввечері 9 березня він, зокрема, зазначив, що і під час воєнного стану, коли тривають запеклі бої за свободу України, треба дотримуватися наших традицій: «Щоб ми зберегли все наше, українське, повністю, поки йдемо до перемоги. Поки йдемо до миру. Указ підписано». Глава держави пообіцяв зустрітися з лауреатами вже після перемоги України.

(Продовження. Початок у номерах за 4—6 березня та 20—22 травня 2021 року).

Уривок із художньо-документальної повісті

Частина 3. Аndante

Минулого, ще мирного року, до дня народження і дня перепоховання на Чернечій горі нашого пророка Тараса Шевченка, чиї слова нині звучать чи не ще гостріше, ніж у часи їх написання, «ЧН» почали друкувати уривки із невиданої наразі повісті шанованого нашого журналіста-«чорноморця» і знаного письменника Романа Тарасовича Кракалії. Тоді вони виходили під заголовком «Троянди на снігу».

Розмова з сином

Сідай-но, сину, посиди зі мною.
Ти вже підріс,
і знаєш кілька слів.
Одне з тих слів,
повір, є дивиною
І першим, що ти мовити зумів.
Так, вірно, ти вгадав,
це слово «Мама».
Його я першим теж колись
сказав.
І вперше обійняв її руками,
Як й ти її уперше обійняв.

Здобудемо Перемогу

Війна жорстока не на жарт,
Мов казиться паскуда Путін.
Тож розслаблятись нам
не варт —
Борімось дружно, мужньо,
путньо!

Батьківщині

Знову на тебе буря і злива.
Несправедливо.
Прости, терпелива,
Втомлена мамо, земле-калино,
Доле моя і любов — Україно.

Як вони там, ті,
що зараз в окопах,
Під небом темно насиненим?
Ті, кому дім —
то є поле широке,
Чиїм виживають іменем?
Матері, а чи коханої,
Першої зірки, останньої,
Батьковим словом чи синовим
Несуть вони Україну нам?

У час Новоріччя — ще до війни — наш земляк,  лауреат Шевченківської премії Тарас Федюк порадував шанувальників поезії новою книжкою з інтригуючою назвою «Кенотаф» (К.: Гамазин, 2022. —132 с.).

Про що ця книжка? В анотації автор представляє її так:

«…коли шаман б’є — прискорюючись — в бубон творячи круг вогню свій страшний танок і заходячи в транс — він починає розуміти світ а світ перестає розуміти його…

…справжнє мистецтво — те ж шаманство: транс — розуміння світу — нерозуміння світом — самота… та ще часом — здивовані очі тих хто розуміє і тих хто не розуміє...

(Мініпоема)

1

В пилу віків не зникне брязкіт зброї.
В ярмі подій ми навсього — воли,
Але в руїнах Антії і Трої
Святу любов на крилах підняли.
 
І люди стали у світах богами
Несмертними — нетлінні почуття.
Любов завжди — у нас, між нас, над нами
Окрилює, увічнює життя.

(Роздуми під час вручення премії імені Валентина Мороза)

Цього ковідно-зимового дня одесити тепло вітали першу в Україні лауреатку літературної премії імені нашого земляка Валентина Мороза — поетесу з Чернівців Ірину Лазоревич.

Пані Ірина закінчила філософсько-теологічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича і продовжує навчання в аспірантурі. Досліджує сакральне у сучасній поезії. Почала віршувати зовсім недавно, але має вже вагомі перемоги в престижних поетичних змаганнях. Вона друкувалася в журналах «Дніпро», «Софія», «Літературний орієнтир», «Золота пектораль», тож має в читаючій Україні чимало симпатиків. Є вони і в Одесі, про що свідчить вшанування пам’яті Валентина Мороза і свято вручення літературної премії його імені.

В Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М. Грушевського зібралися студенти, письменники, журналісти, художники, просто шанувальники високого поетичного слова, хто добре пам’ятає одного з першорядних поетів нашого краю Валентина Леонідовича Мороза. З вдячністю говорили про його благотворний вплив на їх громадянське, зокрема й професійно-мистецьке, становлення.

Ох і морозисько! Пекучий, тріскучий... Запросив він хуртовину до шаленого танцю — Божий світ засипати хочуть. Вихоряться, лютують, свищуть, гудуть, виють, регочуть і... стогнуть у відчаї, бо як не танцюй — іде вже не до Різдва, а до Великодня.

Між цими великими святами — ще одне значуще — Стрітення. Саме в цей день зима з весною зустрінуться і... поборються. Хоч і люта бабуся-зима, хоч і страшна у своїй полатаній кожушині, в пошматованій вітрами спідниці, та де їй, старій, змагатися з молодою й дужою, вродливою й привабливою дівчиною-весною?! Замахнеться вона на свою суперницю, та, враз отямившись, кине льодяну палицю в мокрі сніги... Уявляться старенькій кольори веселки в очах весни, квіточки у її вінку, яскравий, барвистий одяг... Заплаче тоді бабуся-зима від свого безсилля краплинами-слізьми, що, підмерзаючи, заторохтять, зриваючись з буруль, та й благословить нову пору року на володіння земною красою.

Варта

На ясні зорі, на тихі води

(Тестамент)

Де ясні зорі, де пречисті води?
Де світлоносний наш Єрусалим?!
Чужинцем тесане ярмо свободи
Чому на палить яро Серафим?

Новела

Раніше Даруня так не переймалася донькою. Росла, як усі, щодня на очах. А подалася до міста далі вчитися, той спокій щез, немовби й не було. Не те щоб вдень, навіть уночі гризла собі душу: «Там якийсь звабник закрутить їй голову, насміється і гайне в кущі. Не приведи, Боже, щоб принесла в подолку. Тоді хоч тікай у світ заочі. Це в місті один одного не знає. У селі кожен встромить свого носа в чужу біду».

Телеграма

Цілу осінь до Тетяни сваталися свої і чужі. Василь Гура не поспішав.

— Чому сватів не засилаєш?

— Ще встигну до Пилипівки.

— Дивися, не запізнися. Від старостів нема віддиху. Поки що женихам замість рушників тицяю гарбузики. Незабаром під лавкою у ванькірику жодного не залишиться. Тоді як?

Коли зносили їх з городу, мама питала:

— Чом провадиш до хати?

Про поему Галини Могильницької «Серафима»

Ім’я Галини Могильницької досить відоме. Педагогічна громадськість Одещини знає Галину Анатоліївну як ерудовану, талановиту викладачку Обласного інституту вдосконалення учителів, авторку багатьох навчально-методичних посібників з української мови та літератури, за якими, як твердять учителі-словесники, легко й цікаво працювати, бо найскладніші теми викладені у них доступно й незвично.

Саме про вміння розкривати найзаплутаніші й найбільш замовчувані проблеми нашого минулого й сучасного життя в цікавій і доступній будь-якому читачеві формі свідчать і її науково-популярні книжки, присвячені історії взаємостосунків української та російської церков та канонічним підставам відокремлення Української церкви від Московського патріархату, про що, здається, ніхто до Могильницької не говорив так аргументовано, детально й дохідливо.

До славного ювілею славної поетки Надії Мовчан-Карпусь

Відома поетеса національного гарту, наша землячка Надія Мовчан-Карпусь, — без перебільшення, одна з найзнаковіших постатей у царині дитячої літератури в Україні. Коли 2003 року в одеському видавництві «Друк» вийшла її книжка «Сонячне коло», вона одразу ж посіла провідне місце в цій письменницькій царині, поставивши авторку в ряд найталановитіших українок, які творять національну духовність в умовах постійного русифікаторського тиску.

Сьогодні, у свій ювілей, знана поетка і патріотка разом зі своїми читачами оглядають пройдену ними путь. І не помилимося, коли скажемо, що вона була гідною, не заплямованою всілякими політичними присядками-кніксенами, про що говорять її звання осавула Чорноморського козацького війська, кавалера міжнародного ордена Лицарської звитяги, лауреата премії імені Степана Олійника та обласного літературного конкурсу «Хвилі моря і степу» — за вже згадану унікальну в нашому красному письменстві збірку для дітей «Сонячне коло». Це видання, переконаний, — найяскравіше поетичне явище старту нинішнього тисячоліття у дитячій літературі.

* * *

Я не тужу й не плачу, —
Смішний то був би плач
Для тих, що одягнули
На душу грубий плащ.
А всіх людей щасливих
Мені страшенно жаль,
Від них я заховаю
Свою журбу й печаль;
Здушу я власні сльози,
Хай скажуть всі мені,
Що в мене серце — камінь,
А нерви — дротяні!
Я народивсь для пісні,
Що кволим каже: «Встань!».
Я не впаду ніколи
Сам від своїх ридань!

Два роки тому з’явилася друком цікава й самобутня збірка одеського поета, члена Національної спілки письменників України Віталія Бошкова «Вільна словом моя мова...».

Самобутність її в тому, що, по-перше, присвячена вона Міжнародному дню рідної мови, який відзначається щороку 21 лютого, а по-друге, є багатомовною — вірші у ній представлені п’ятьма мовами: українською (редактор українського тексту Дмитро Шупта), болгарською (Маріанна Чепразова), російською (Ігор Цабієнко), гагаузською (рідною для Віталія Бошкова) і французькою (в авторській редакції). Книжка вийшла за сприяння заступника голови Одеської обласної ради Юрія Дімчогло.

Є книги, які відображають мить людського життя, а є такі, які вбирають у себе епохи.

Олекса Різників — письменник, який зумів в одній особі головного героя передати цілу епоху, покоління, націю.

«Украмарс» — це суперфантастика, але в ній є дуже багато реального життя з усіма його вадами і перевагами, насолодою, брехнею і правдою, піснею та поезією.

Мало кому відомо, що знаменитий одеський скульптор Борис Едуардс (1860—1924) пробував свої сили в літературі. Швидше за все, письменство митця не призначалося для широкого загалу, хоча його машинописний варіант повісті «Агнеса» схиляє до думки, що Борис Вільямович мав намір її опублікувати.

«Агнеса» завершена наприкінці грудня 1907 року. Для втілення задуму Едуардс спеціально виписав з Німеччини досить дорогу на ті часи друкарську машинку. В Державному архіві Одеської області зберігаються дві редакції цього твору. Перший, частково втрачений, є рукописним варі-антом з правками коректора. З другим його різ-нить фінальна частина, де події перенесені в Італію, що дозволило автору заглибитися в античну міфологію. Це розповідь «від першої особи». Повість змережена есеїстикою. В останній скульптор обґрунтовує свою естетичну позицію, в основі якої — захоплення античністю. Певне місце займають міркування про етичність поведінки художника, його ставлення до моделі як об’єкта. У світлі революційних подій 1905—1907 років Едуардс обґрунтовує свою позицію щодо прав людини, стає на захист людської гідності, засуджує половинчастість реформ у Росії.

(Уривки з повісті)

«…Скульптура у кращому сенсі є найчистішою і найвитонченішою галуззю пластики, і саме тому більшій частині публіки вона недоступна.

Ви знаєте, мати у розпорядженні такий обмежений матеріал, як глина, гіпс чи кусок мармуру — однотонний, холодний, і підпорядкувати його своїй владі, змусити жити, і так жити, щоб інші відчули, затамувавши подих, стояли заворожені, не вірячи, що перед ними холодний камінь, — це велике мистецтво. Це дар Божий, який не піддається ніяким математичним розрахункам, ніякому обліку, не вирішується ніякими логарифмами, хоч і повинен сказати: наука має певну мету — встановлювати істину.

Мудрість

Так буває тільки в казках.
А можливо, й під Різдво.
Коли вам ваш добрий ангел,
Каже в ніч своє єство.

— Добрий я сьогодні, друже,
Може, хочеш що чого?
Обирай: я дам багатства,
Ще яких не мав ніхто.

Я згадую хвилю морську, часто ту,
Яка обняла мене вперше
у Чорному морі.
Там поетом я став.
Перейняв чистоту,
Що являють у морі скупані зорі.

(Роздуми над книгою новел Геннадія Щипківського «Коралі»)

Для нас уже стало традицією відгукуватися лише на ті видання, котрі сподобалися. Не бачимо сенсу хоч щось писати про тексти творчих нулів, хоч їх останнім часом розплодилося чимало. Тому й хотіли спочатку написати рецензію на книгу новел «Коралі» Геннадія Щипківського. Але не випала нагода для здійснення цього задуму. Маємо на увазі ту обставину, що видання вийшло ще у 2012-у, а до нас через вади книгорозповсюдження потрапило лише восени 2015-го. І все ж вирішили вдатися до написання нотаток на берегах книги. Так і народилися ці наші розмисли.

…У книзі — 48 творів. Про їхню тематику можна говорити багато, та не це важливо. Спершу зауважимо, що Геннадій Щипківський уміє зобразити і найдраматичніші ситуації, показавши через них красу людських доль. Варто згадати ще й про те, що передмову до «Коралів» написав письменник і літературознавець Петро Сорока з Тернополя. (Якщо врахувати те, що він свого часу створив монографію про талановитого прозаїка з Одеси й нерідко згадує про нього у своїх денниках, то це можна вважати закономірним).

Ординське

Де брехня й злодійство — там біда, —
Все, чим славна Золота орда.
Хутір наречуть ординці станом,
І не зрозумієш: в чім же суть?
Чи прийде царем до нас,
Чи ханом —
Все твоє обидва загребуть!

* * *

По асфальтовій річці вулиці
Пропливає брунатне листя.
І на ключ зачинено вулики
Велелюдного сірого міста.
І наїжилися від холоду
І ліси, і сади, і трави.
Лиш вітри розгулялися молодо,
Для вітрів листопад — забава.
А душа моя листопадова
Не дає мені нині заснути:
Спотикається, часом падає,
Й вимагає від мене спокути.
І на ключ зачинено вулики
Велелюдного сірого міста.
По асфальтовій річці вулиці
Пропливає брунатне листя.

1. Місто сонця
Коцюбіїв твій, каменотесо,
У минулих століттях замрів,
Ах, надморська перлино, Одесо,
Королево південних морів!

Дивні з морем твої діалоги
На пергаменті фата-морган.
Чи не звідси далекі дороги
Пролягли в Світовий океан?

У тобі України величчя
Прочитає новітня доба —
Неповторного міста обличчя
І така неповторна судьба.

Геннадій Щипківський. Утекти від себе: роман. — Одеса: Астропринт, 2015. — 236 с.

Вислів «утекти від себе» пронизує абсолютно весь — від початку до кінця — новий роман відомого українського прозаїка Геннадія Щипківського, регулярно повторюючись у різних варіаціях (половина 14-го розділу присвячена роздумам над цією темою). Про що йдеться? Про те, що наприкінці непу та на початку суцільної насильницької колективізації українського села (1929 рік і подальші) основа його — міцний хазяїн-працівник, подолянин Іван Гора, залюблений у рідну землю-годувальницю, — не може змиритися з очевидним наближенням панування вічно п’яних нероб і водночас відчуває, що не зможе вижити серед них, тому, рятуючи себе та двох синів від рабства й загибелі, тікає з рідного подільського села Липки — спочатку до шахтарського Донбасу, а потім аж до Канади…

Та виявляється, що, тікаючи від малої батьківщини й великої Батьківщъни, людина насправді намагається втекти від себе, а це не тільки болісно, а й неможливо — біль залишається з тобою назавше, навіть тоді, коли над тобою вже не нависають ні рабство, ні смерть. А оскільки на звільнену від чужинецької орди землю самому Іванові повернутися не вдалося, то, як не прикро констатувати, рецензований твір — це не просто історичний роман, це роман-трагедія.

З глибокою печаллю і сумом у душі та серці прочитується новий роман відомого українського письменника Геннадія Щипківського «Утекти від себе».

Сповнений трагізму й відчаю його героїв, він не може викликати інших почуттів, бо насичений правдою тих історичних подій, про які, за висловом Володимира Винниченка, «не можна читати без брому».

Вірній дружині Вірі

Так часто пахли йому згоряючі на ватрі соснові дрова — за давніших часів його життя, ще в рідній оселі, коли міг довго дивитися на вогонь, що з грубки пахтів жаровиськом просто йому в лице, ті дрова звалися м’якими. На відміну від твердих порід — бука чи дуба, в’яза, граба, які вдома називали, на загал, буковими. А на шпилькові породи — смереку, сосну, ялицю — казали м’які, або ж соснові…«Піди, нарубай соснових дрівець, та й буде тепло», — це мама. На морозі вони кололися легко та дзвінко, й так само весело згоряли у грубці та в шпаргаті, освіжаючи дім терпким запахом закипаючої у вогні живиці…