Матеріали з рубрикою «Література, поезія»

Два світи

Два світи звелися дибом —
Тиранія і свобода.
Путін — людства смерть, загибель,
Україна — щит народів.

Дзвінок до мами

— Здрастуйте, мамо.
— Здрастуй, синочку.
— Що ви там, мамо?
— Я у садочку.
Яблуні квітнуть цвітом до неба.
В думах зі мною, певно, про тебе.
Журиться, мабуть, цвіт яблуневий:
Що там на фронті? Як ви? І де ви?
Як ти, синочку?
— Все, слава Богу.

Художня дійсність Геннадія Щипківського

«Так само, як провідні феноменологи і герменевти ХХ століття (Е. Гусерль, М. Гайдеггер, Р. Інгарден, Г.Г. Гадамер, П. Рікер, М. Мамардашвілі) я трактую думку, мистецтво і, зокрема, поезію як єдиний спосіб повсякчасного людиноздійснення, без чого не можливе ані розумне «здобування хліба насущного», ані, тим паче, жодна міра його «достатності». Поезія (мистецтво, творчість, мислення, себто простір думки, совісті і свободи) — і є та «дійсність», якою ми насправді представлені у Всесвіті і яка нас, власне, тільки й обходить».

Ці міркування відомого критика і літературознавця Володимира Моренця прямо стосуються художньої «дійсності» Геннадія Щипківського, яка цілеспрямовано, серйозно і професійно почала формуватися десь із середини дев’яностих минулого століття, з поетичної збірки «Біль і спів душі моєї» (щось тут від Олександра Олеся), коли письменнику, ще тоді й не письменнику, а людині, яка палко хотіла ним стати, щойно перейшло за пів сотні.

З нової поетичної збірки «Поліття» (Одеса, «Астропринт», 2022)

* * *

Видалось поліття на хліба,
Ваговіють колоски нівроку.
Не підступиться до нас біда,
Як би не хотіла цього року.

Самовизначення

Ні розпачу, ані журби!
Лише вуста, зімкнуті тісно.
Та в час звитяги й боротьби
Я — пісня!
Чуєте? — Я пісня!

Я ж — автомат на шию
Й нагору із блокпоста.
Певен, що не накриють,
Бо я невидимим став.
 
Мене вже всі кулі знають
Й осколки снарядів тих:
Я тут, у Донецькім краї,
Назавжди серед живих.

Ніщо не сповіщало про війну

Небо чисте, неначебто тільки з купелі,
А земля розквітає волошкою  в житі.
Океаном, рікою і вітром — кохання,
По найбільшій ціні — найпалкіші бажання.
Найцінніший вогонь — це плоди яблуневі.

Стоїш одна

            Україно, ти моя молитва…
            Василь СИМОНЕНКО.

Стоїш одна на полі бою,
Із звіром вийшла сам на сам.
На тебе слиною їдкою
Знов приска ряболикий хам.

Христос воскрес!

Христос воскрес — воскресне Україна,
Як фенікс-птах, із попелу й руїн,
Започаткує в світі переміни —
Оновлення для розвитку країн.

— Не такий старий, як давній, — казав про себе Назар, — бо що то для чоловіка сорок п’ять літ?!

Хоч де не носило, хоч де не крутило ним по світах — таки повернувся у свої Соколяни. Бо не розірвав тієї невидимої нитки в душі, яка навіть у снах тримала, не відпускала від стежок дитинства, струмка Дзвіночка, джерел і споришів...

Кривава весна-2022

Ця весна найлютіша від усіх весен,
Ця весна холодніша від усіх зим.
Ні світлом осяйним, ні радістю скресла,
А вибухла  полум’ям злим…
 
Білий підсніжник терпко кров’ю стікає.
Чутно в повітрі прегіркий аромат.
Тяжко повисло моє небо безкрає —
Пронизує стрільбища град…

(Ваше) Останнє сонце

Насіння проростає крізь вашу плоть.
Воно вривається корінням в сиру землю,
П’є вашу і нашу кров.
 
Воно тягнеться сліпими очима-соняшниками,
Шукає серед порізаного трасерами неба
Клаптик мирної блакиті.

В обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбулася презентація книжки про визвольний рух на Одещині в 1917 — 1921 роках. Її автор — знаний краєзнавець, лауреат муніципальної премії ім. Івана Франка Василь Вельможко.

У цієї книжки, яка презентувалася у час, коли наша країна вчергове протистоїть звірячій московській навалі, проста, але промовиста назва: «Чорноморці — борці за незалежну Україну (1917 — 1921)». До речі, це друге, доповнене й розширене видання, що засвідчує: автор серйозно та прискіпливо розробляє цю тему. Перше — «Випускники Одеського піхотного училища — старшина армії УНР» — з’явилося друком 2016-го, до 150-річчя заснування цього прославленого військового навчального закладу. За цю працю Василь Вельможко удостоївся диплома лауреата загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання».

Як уже повідомляли «ЧН» (див. номер за 10 березня), Президент Володимир Зеленський підписав указ про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року.

У своєму відеозверненні пізно ввечері 9 березня він, зокрема, зазначив, що і під час воєнного стану, коли тривають запеклі бої за свободу України, треба дотримуватися наших традицій: «Щоб ми зберегли все наше, українське, повністю, поки йдемо до перемоги. Поки йдемо до миру. Указ підписано». Глава держави пообіцяв зустрітися з лауреатами вже після перемоги України.

(Продовження. Початок у номерах за 4—6 березня та 20—22 травня 2021 року).

Уривок із художньо-документальної повісті

Частина 3. Аndante

Минулого, ще мирного року, до дня народження і дня перепоховання на Чернечій горі нашого пророка Тараса Шевченка, чиї слова нині звучать чи не ще гостріше, ніж у часи їх написання, «ЧН» почали друкувати уривки із невиданої наразі повісті шанованого нашого журналіста-«чорноморця» і знаного письменника Романа Тарасовича Кракалії. Тоді вони виходили під заголовком «Троянди на снігу».

Розмова з сином

Сідай-но, сину, посиди зі мною.
Ти вже підріс,
і знаєш кілька слів.
Одне з тих слів,
повір, є дивиною
І першим, що ти мовити зумів.
Так, вірно, ти вгадав,
це слово «Мама».
Його я першим теж колись
сказав.
І вперше обійняв її руками,
Як й ти її уперше обійняв.

Здобудемо Перемогу

Війна жорстока не на жарт,
Мов казиться паскуда Путін.
Тож розслаблятись нам
не варт —
Борімось дружно, мужньо,
путньо!

Батьківщині

Знову на тебе буря і злива.
Несправедливо.
Прости, терпелива,
Втомлена мамо, земле-калино,
Доле моя і любов — Україно.

Як вони там, ті,
що зараз в окопах,
Під небом темно насиненим?
Ті, кому дім —
то є поле широке,
Чиїм виживають іменем?
Матері, а чи коханої,
Першої зірки, останньої,
Батьковим словом чи синовим
Несуть вони Україну нам?

У час Новоріччя — ще до війни — наш земляк,  лауреат Шевченківської премії Тарас Федюк порадував шанувальників поезії новою книжкою з інтригуючою назвою «Кенотаф» (К.: Гамазин, 2022. —132 с.).

Про що ця книжка? В анотації автор представляє її так:

«…коли шаман б’є — прискорюючись — в бубон творячи круг вогню свій страшний танок і заходячи в транс — він починає розуміти світ а світ перестає розуміти його…

…справжнє мистецтво — те ж шаманство: транс — розуміння світу — нерозуміння світом — самота… та ще часом — здивовані очі тих хто розуміє і тих хто не розуміє...

(Мініпоема)

1

В пилу віків не зникне брязкіт зброї.
В ярмі подій ми навсього — воли,
Але в руїнах Антії і Трої
Святу любов на крилах підняли.
 
І люди стали у світах богами
Несмертними — нетлінні почуття.
Любов завжди — у нас, між нас, над нами
Окрилює, увічнює життя.

(Роздуми під час вручення премії імені Валентина Мороза)

Цього ковідно-зимового дня одесити тепло вітали першу в Україні лауреатку літературної премії імені нашого земляка Валентина Мороза — поетесу з Чернівців Ірину Лазоревич.

Пані Ірина закінчила філософсько-теологічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича і продовжує навчання в аспірантурі. Досліджує сакральне у сучасній поезії. Почала віршувати зовсім недавно, але має вже вагомі перемоги в престижних поетичних змаганнях. Вона друкувалася в журналах «Дніпро», «Софія», «Літературний орієнтир», «Золота пектораль», тож має в читаючій Україні чимало симпатиків. Є вони і в Одесі, про що свідчить вшанування пам’яті Валентина Мороза і свято вручення літературної премії його імені.

В Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці імені М. Грушевського зібралися студенти, письменники, журналісти, художники, просто шанувальники високого поетичного слова, хто добре пам’ятає одного з першорядних поетів нашого краю Валентина Леонідовича Мороза. З вдячністю говорили про його благотворний вплив на їх громадянське, зокрема й професійно-мистецьке, становлення.

Ох і морозисько! Пекучий, тріскучий... Запросив він хуртовину до шаленого танцю — Божий світ засипати хочуть. Вихоряться, лютують, свищуть, гудуть, виють, регочуть і... стогнуть у відчаї, бо як не танцюй — іде вже не до Різдва, а до Великодня.

Між цими великими святами — ще одне значуще — Стрітення. Саме в цей день зима з весною зустрінуться і... поборються. Хоч і люта бабуся-зима, хоч і страшна у своїй полатаній кожушині, в пошматованій вітрами спідниці, та де їй, старій, змагатися з молодою й дужою, вродливою й привабливою дівчиною-весною?! Замахнеться вона на свою суперницю, та, враз отямившись, кине льодяну палицю в мокрі сніги... Уявляться старенькій кольори веселки в очах весни, квіточки у її вінку, яскравий, барвистий одяг... Заплаче тоді бабуся-зима від свого безсилля краплинами-слізьми, що, підмерзаючи, заторохтять, зриваючись з буруль, та й благословить нову пору року на володіння земною красою.

Варта

На ясні зорі, на тихі води

(Тестамент)

Де ясні зорі, де пречисті води?
Де світлоносний наш Єрусалим?!
Чужинцем тесане ярмо свободи
Чому на палить яро Серафим?

Новела

Раніше Даруня так не переймалася донькою. Росла, як усі, щодня на очах. А подалася до міста далі вчитися, той спокій щез, немовби й не було. Не те щоб вдень, навіть уночі гризла собі душу: «Там якийсь звабник закрутить їй голову, насміється і гайне в кущі. Не приведи, Боже, щоб принесла в подолку. Тоді хоч тікай у світ заочі. Це в місті один одного не знає. У селі кожен встромить свого носа в чужу біду».

Телеграма

Цілу осінь до Тетяни сваталися свої і чужі. Василь Гура не поспішав.

— Чому сватів не засилаєш?

— Ще встигну до Пилипівки.

— Дивися, не запізнися. Від старостів нема віддиху. Поки що женихам замість рушників тицяю гарбузики. Незабаром під лавкою у ванькірику жодного не залишиться. Тоді як?

Коли зносили їх з городу, мама питала:

— Чом провадиш до хати?

Про поему Галини Могильницької «Серафима»

Ім’я Галини Могильницької досить відоме. Педагогічна громадськість Одещини знає Галину Анатоліївну як ерудовану, талановиту викладачку Обласного інституту вдосконалення учителів, авторку багатьох навчально-методичних посібників з української мови та літератури, за якими, як твердять учителі-словесники, легко й цікаво працювати, бо найскладніші теми викладені у них доступно й незвично.

Саме про вміння розкривати найзаплутаніші й найбільш замовчувані проблеми нашого минулого й сучасного життя в цікавій і доступній будь-якому читачеві формі свідчать і її науково-популярні книжки, присвячені історії взаємостосунків української та російської церков та канонічним підставам відокремлення Української церкви від Московського патріархату, про що, здається, ніхто до Могильницької не говорив так аргументовано, детально й дохідливо.

До славного ювілею славної поетки Надії Мовчан-Карпусь

Відома поетеса національного гарту, наша землячка Надія Мовчан-Карпусь, — без перебільшення, одна з найзнаковіших постатей у царині дитячої літератури в Україні. Коли 2003 року в одеському видавництві «Друк» вийшла її книжка «Сонячне коло», вона одразу ж посіла провідне місце в цій письменницькій царині, поставивши авторку в ряд найталановитіших українок, які творять національну духовність в умовах постійного русифікаторського тиску.

Сьогодні, у свій ювілей, знана поетка і патріотка разом зі своїми читачами оглядають пройдену ними путь. І не помилимося, коли скажемо, що вона була гідною, не заплямованою всілякими політичними присядками-кніксенами, про що говорять її звання осавула Чорноморського козацького війська, кавалера міжнародного ордена Лицарської звитяги, лауреата премії імені Степана Олійника та обласного літературного конкурсу «Хвилі моря і степу» — за вже згадану унікальну в нашому красному письменстві збірку для дітей «Сонячне коло». Це видання, переконаний, — найяскравіше поетичне явище старту нинішнього тисячоліття у дитячій літературі.

* * *

Я не тужу й не плачу, —
Смішний то був би плач
Для тих, що одягнули
На душу грубий плащ.
А всіх людей щасливих
Мені страшенно жаль,
Від них я заховаю
Свою журбу й печаль;
Здушу я власні сльози,
Хай скажуть всі мені,
Що в мене серце — камінь,
А нерви — дротяні!
Я народивсь для пісні,
Що кволим каже: «Встань!».
Я не впаду ніколи
Сам від своїх ридань!

Два роки тому з’явилася друком цікава й самобутня збірка одеського поета, члена Національної спілки письменників України Віталія Бошкова «Вільна словом моя мова...».

Самобутність її в тому, що, по-перше, присвячена вона Міжнародному дню рідної мови, який відзначається щороку 21 лютого, а по-друге, є багатомовною — вірші у ній представлені п’ятьма мовами: українською (редактор українського тексту Дмитро Шупта), болгарською (Маріанна Чепразова), російською (Ігор Цабієнко), гагаузською (рідною для Віталія Бошкова) і французькою (в авторській редакції). Книжка вийшла за сприяння заступника голови Одеської обласної ради Юрія Дімчогло.