Матеріали з рубрикою «Культура»

Здається, приказку «з миру по нитці — голому сорочка» відома українська художниця Оксана Мась переінакшила на «з миру по писанці — мені слава»: за вісім років вона планує представити на суд глядачів свій «Вівтар націй» — відтворення Гентського вівтаря фламандських художників ХV сторіччя братів ван Ейків із 3400000 писанок, розписаних людьми з усього світу.

Фрагменти цієї грандіозної інсталяції — 250 тисяч писанок, прикріплених на 5 панно заввишки 12 і завширшки 18 метрів — вже можна побачити на Грецькій площі Одеси (інсталяція простоїть там до кінця серпня). Безпрецедентний за масштабом та задумом витвір мистецтва вперше демонструється у Східній Європі. В Одесі представлені саме ті фрагменти, які торік були встановлені у церкві Сан Фатін та презентували український проект на Венеційському бієнале 2011 року. Тоді цей проект Оксани Мась став лідером глядацьких симпатій і саме його найчастіше обговорювали у світових ЗМІ.

8 серпня в Одесі відбувся літературно-творчий вечір, присвячений 100-річчю з дня народження відомого письменника Дмитра Сергієвича.

Коли народний письменник Білорусі Янка Бриль, який народився в Одесі в сім’ї залізничника, вирушив на свою історичну батьківщину, де, власне, й утвердився як майстер слова, інший одесит, етнічний білорус, Дмитро Сергієвич сказав: «Янка поїхав представляти Україну в Білорусі, я ж навпаки — презентуватиму Білорусь в Україні».

Закінчення. Початок у номерах за  26 та 28 липня.

Камо грядеши?

Думку про те, що ОМКФ стрімко розвивається поділила більшість почесних гостей фестивалю, серед яких — відомі кінокритики: Ієн Сміт (Англія), Сергей Рахлін (США), Антон Мазуров (Росія) та Сергій Тримбач (Україна). Експерти запевнили, що в такого «юного», трирічного, кінофестивалю організаторам всесвітньо відомих кінофорумів уже є чому повчитися. Так, британський кінознавець Ієн Сміт поділиться з організаторами Лондонського кінофестивалю ідеєю створення Школи молодих кінокритиків, на зразок тієї, що існує на ОМКФ. А його російський колега Антон Мазуров, життя якого складається з відвідин кінофестивалів світу, відзначив, що такої кількості майстер-класів для учасників фестивальної кіношколи, йому ще ніде не доводилося бачити. Однак, похваливши ОМКФ, він одразу ж поглузував з його «червоної доріжки». І справді: навіщо наслідувати Каннському фестивалю і в цьому? Тим паче, що одесити за відсутності справжньої світської культури виглядають карикатурно, гротескно елегантно — забагато блиску, замало смаку...

Ще одне запитання, яке ставить Мазуров організаторам кінофоруму: яким чином обиралися фільми до конкурсної програми? Позиція команди з відбору не простежується, і слова на кшталт зміни курсу ОМКФ з фестивалю комедій на фестиваль «арт-мейнстриму» (кіно з авторською позицією, зрозуміле кожному), насправді видаються лише виправдуванням.

Минулого тижня у великому фойє Одеського академічного театру музичної комедії святкували завершення літніх відпусток та початок нового театрального сезону.

Колектив привітала директор театру Олена Редько:

— Бачу, ви добре відпочили, засмагу видно звіддалік. Тож з новими силами — до праці у новому сезоні!

Одеський театр музкомедії, безперечно, один з найпопулярніших. Цим завдячує, звісно, не лише своїм розташуванням, архітектурним обрисам, а й, насамперед, репертуарній афіші, на якій час від часу з’являються привабливі назви. Та й не дивно, адже оперета — це завжди свято, яке надовго залишається в душі, відлунюючи там романтичною, хвилюючою музикою та чудесними аріями, які легко запам’ятовуються. Що не кажіть, а оперета віддавна є одним з наймасовіших мистецтв. Багато одеситів ще й по сьогодні з неабияким хвилюванням згадують мелодії оперет «Вільний вітер», «Біла акація», інших знакових вистав, які тривалий час були справжньою візитівкою театру. Понад те, ці вистави відображали самий дух Одеси, її незалежну та веселу вдачу, її волелюбність та оптимізм. Обидві названі вистави й до нині не втратили своєї актуальності, як не старіють і мелодії, створені композитором І. Дунаєвським, тому що в основі їх — вічні теми сценічного мистецтва.

Початок у номері  за 26 липня

Інь фестивалю

«Кіно в собі» та «кіно для нас» Тодда Солондза

Вважається, що Тодд Солондз знімає кіно для інтелектуалів. Однак, приїхавши до Одеси, сам американський режисер та сценарист таку думку спростував: «Я хочу і роблю фільми, які подобаються насамперед мені. Я не працюю на касу. Інші режисери знімають один фільм для себе, інший — для заробітку. Я так не можу, я хочу все — тільки для себе. А якщо фільм, який ви зняли, нікому не сподобається, — не біда».

Під час зустрічі митця з учнями Літньої кіношколи здалося, що він — прихильник філософії Локка і Канта, які ще у ХVIІІ сторіччі розробили концепцію світосприйняття з урахуванням особливостей способу людського сприйняття дійсності. Великі мислителі розмірковували про «річ у собі» (річ, як вона існує сама по собі, незалежно від нас та нашого сприйняття) і «річ для нас» (річ, як вона відкривається людині у процесі її пізнання), а Тодд Солондз мовив про те, що шукати дороговкази у кіномистецтво не потрібно. Мовляв, ніхто не має права вказувати глядачеві, який фільм — вартий уваги. Тому що кіно — це, до певної міри, «річ у собі», яка кожному відкривається по-різному, бо в кожного — свій життєвий досвід, який впливає на сприйняття картини.

Виставка до 195-річчя від дня народження Івана Айвазовського

16 липня в Одеському художньому музеї відкрито виставку творів Івана Айвазовського (1817—1900). Тут представлені як твори з постійної експозиції, так і з фондів музею, не доступних широкому загалу. Ці заходи проводяться на виконання постанови Верховної Ради України, згідно з якою 17 липня на державному рівні відзначалося 195-річчя від дня народження видатного мариніста.

Відкриття виставки відбулося у великому «танцювальному» залі музею за присутності міського голови Олексія Костусєва, заступника начальника управління культури і туризму облдержадміністрації Ярослави Різникової, начальника міського управління культури і туризму Наталії Маркової, віце-консула Греції в Одесі Андреаса Цакаса, генерального консула Росії в Одесі Олександра Грачова, в. о. директора Художнього музею Віталія Абрамова та інших.

Протягом тижня, поки тривав Одеський міжнародний кінофестиваль-2012, журналісти крутилися, немов білка в колесі: графік передбачав з десяток подій щодня — і прес-покази, і прес-конференції, і дискусії на тему кіно й не тільки. Голова йшла обертом від спеки і біганини. Здавалося, все змішалося у «фестивальному палаці» — Театрі музичної комедії ім. М. Водяного: змішалися у купу кінозірки, звичайні люди... Третій кіномарафон промайнув швидко і залишив по собі враження локомотива, за рухом якого довелося спостерігати.

Інь фестивалю

Вогні великого міста Одеси

Усі дороги ведуть у Рим, але всі дороги ведуть з Одеси: за однією з легенд, метр німого кіно Чарлі Чаплін, свідоцтво про народження якого втрачене, родом з…Одеси! Його дочка Джеральдін — найяскравіша зірка цьогорічного кінофестивалю. Її візит письменник Михайло Жванецький прокоментував на церемонії відкриття кінофоруму жартома-серйозно: «Моя порада геніям: народжуйте пізніше. От Чаплін зробив усе правильно — і тепер ми маємо щастя познайомитися з його нащадками!»

Пізніше, на прес-конференції з Джеральдін, 67-річною, тендітною та розважливою, на особистому рахунку якої — ролі у понад 130 фільмах, акцент теж робився на її походженні. Та увагу до свого батька актриса приймала зі щирою посмішкою на обличчі: «Я ніколи не цуралася свого походження і не соромилася використовувати те, що дано мені Богом. Прізвищу Чаплін я зобов’язана усім, що маю зараз. Коли артистка спо-творює своє гарне обличчя, бо прагне, аби її цінували лише за акторські здібності, — це нісенітниця… Я дуже щаслива бути дочкою самого Чапліна. Тінь батька мені не заважає, навпаки — вона мені допомагає. Я — щаслива дитина знаменитості. Бродяга (персонаж, якого втілював у своїх фільмах Чарлі Чаплін, — Прим. Авт.) — мій герой, і я не бачу у цьому чогось поганого».

«О, Боже, якою дивною є моя доля! Невже я існую?»
М. Пруст.

У сучасне мистецтво Одеси Андрій Коваленко увійшов, що називається, у широко відчинені двері — яскраво і впевнено. І не лише тому, що прізвище Коваленків у нашому місті є знаковим. Зору глядача відкрилося мистецтво свіже, енергетичне, яке через індивідуальний досвід значно розширює межі нашої внутрішньої свободи.

Якщо персональна ви-ставка 2008 року в Одеському художньому музеї, при всій сформованості художника, мала відбиток певного драматизму світосприйняття автора, поборювання впливів, то нова, яка на початку липня відкрилася також в ОХМ (куратор — Сергій Остапенко), — це вже інша фаза творчого розвою Андрія.

До нинішньої виставки Одеський художній музей підготував ґрунтовний каталог, який переконує у тому, що у рідному місті прискіпливо слідкують за творчою еволюцією перспективного митця. Каталог, крім репродукцій картин, містить ви-словлювання колег, статті мистецтво-знавців, фото, бібліографію, участь у ви-ставках та біографічну довідку про художника. Нагадаємо деякі біографічні факти: народився 20 квітня 1976 року у родині художників Юрія Коваленка та Світлани Коваленко-Шведової. Мати також викладала в ОДХУ ім. М. Грекова, яке Андрій закінчив у 1996-у (педагоги П. Борисюк, О. Дьокіна, О. Кучинська, В. Осташова, К. Філатов). Перед захистом диплома провів першу персональну виставку, яких сьогодні у його послужному списку, включно з нинішньою, вісім.

Ще юнаком французький піаніст Джонатан Бенішу здивував самого Мстислава Ростроповича. І сьогодні це далеко не найважливіше його здобуття, а лише один з фактів біографії, багатої на лауреатські звання та нагороди численних міжнародних конкурсів та фестивалів. До Одеси відомий музикант прибув, аби дати концерт, організований місцевим осередком Французького культурного центру «Альянс Франсез»…

— Під час концерту здалося, що ви зовсім не звертаєте увагу на публіку, її реакцію, а ведете внутрішній монолог…

— Скоріше, це був діалог між мною, виконавцем, та авторами творів, які я виконував. Виконання — це завжди інтерпретація твору, і, граючи, інколи я подумки перепитую в його автора, в самого себе: «Чи правильно я інтерпретую?» Адже музика не звучить сама по собі, її має хтось зіграти, «витягти» з музичного інструмента. На жаль, скільки б музикант не намагався, але він, як і будь-хто, не може уникнути своєї особистості та розкриття свого «я» у своїй роботі. Як то кажуть: від себе не втечеш. Так-от, виконуючи музичний твір, ти дещо переінакшуєш його.

Закоханість у свою професію, розуміння її високої місії і важливої соціальної функції спонукала відомого в Одесі музейного працівника і мистецтвознавця Людмилу Сауленко (на знімку) до написання книги, назва якої говорить сама за себе — «Її ясновельможність колекція, його величність музей». Науково-популярне і гарно проілюстроване видання побачило світ на початку 2012 року у видавництві «Астропринт» завдяки спонсорській підтримці місцевих благодійників і меценатів, імена яких відомі одеситам: Володимир і Людмила Філіпчуки, Михайло Кнобель, Віталій Оплачко, Євген Деменок. Вперше книжку презентували під час цьогорічного відзначення Міжнародного дня музеїв — 18 травня, а ширшій публіці її було представлено на нещодавній ХІІІ Всеукраїнській виставці-форумі «Українська книга на Одещині».

Нове видання розкриває історію зародження колекціонування як такого, природу цього захоплення, досліджує появу музеїв і музейної справи та інші питання, пов’язані з цим видом людської діяльності. Ґрунтовна філологічна освіта, глибоке знання історії мистецтва, просвітницька ангажованість та багаторічна праця науковця на посаді заступника директора Одеського музею західного і східного мистецтва — закладу, відомого своєю першокласною колекцією світового рівня, ставлять книгу Людмили Сауленко у розряд цінних як щодо проблематики, так і фактології. Автору притаманний глибоко особистісний підхід, емоційність і навіть пристрасність у викладі теми.

Одеський обласний відбірковий конкурс ХІІІ Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута» 2012 року

У 2012 — 2013 роках відбудеться ХІІІ Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона рута», який протягом своєї діяльності сформував українську національну музичну масову культуру і є основним постачальником нових імен для української естради.

Фестиваль складається з двох етапів — відбіркового та фінального.

У 2012 році з 31 березня по 9 грудня по всій Україні пройдуть 27 відбіркових конкурсів ХІІІ Всеукраїнського фестивалю «Червона рута-2013» згідно з планом роботи Міністерства культури України за підтримки Державного комітету телебачення та радіомовлення України з метою виконання доручення Кабінету Міністрів від 13.01.2012 р. №63623/1/1-11.

Одеський обласний відбірковий конкурс відбудеться 7 липня в Одеському театрі юного глядача ім. М. Островського (вул. Грецька, 48а). Реєстрація учасників о 9.00, початок прослуховування — о 10.00. Переможці отримають право виступати у фіналі «Червоної рути» в 2013 році у Києві та гідно представляти свій регіон на всеукраїнському рівні.

На виставці Степана Химочки в Музеї західного та східного мистецтва

Степан Химочка народився в селі Старокозачому Білгород-Дністровського району, свій творчий шлях розпочинав тут, в Одесі, далі — Київ, Академія образотворчого мистецтва, і, нарешті, російські Химки. Жителі цього підмосковного містечка давно числять його своїм: «он же ведь Химочка — значит, из Химок». Понад те: його ім’я згадується у довіднику найвідо­міших людей «Хто є хто в Російській Федерації». Він має респект, має виставки. Це добре — наш чоловік там, серед них. Але в цьому випадку якраз дуже важливо, ким він сам себе вважає. Хоча, скажімо, ті, хто буває на його виставках — а він там не тільки бере участь у різноманітних вернісажах, а й сам досить часто, як на наші мірки, влаштовує свої персональні виставки, — отож ті, хто бачить там його роботи, розуміють: цей художник усе-таки дистанційований від тих широт, і то виразно в південному напрямку, до гарячих степів українських, до лиманів, до моря…

Отож Степан Химочка хоч і пристав до чужого берега, та від свого таки не відрікся, як це буває зчаста навіть серед тих, котрі фізично нібито й тут, на цій стороні, хоча насправді — десь там. Його ж коріння, чіпке та глибоке, міцно тримається рідного ґрунту, живлячи душу художника та заряджаючи його мистецьке єство отією сонячною енергетикою українського Півдня. Ми переконуємося в цьому щоразу, коли мистець привозить до рідної йому Одеси свої роботи, щоби показати у місті, яке дало йому не лише фахову освіту — диплом Художнього училища ім. М.Б. Грекова, а й добрих друзів, з якими поряд шукав і знаходив свою мистецьку дорогу. Властиво славетна Греківка, за всієї тодішньої обмеженості рамками догматичної доктрини, все ж, окрім розширення світогляду, допомагала проявитися природним здібностям, додавала впевненості у своїх силах та можливостях. А талант, якщо він був, налаштовувався на критичне сприйняття дійсності й навіть радикальне мислення, і в такий спосіб вигранювався та міцнів. І подібні до себе швидко віднаходили один одного.

Чим сьогодні живе Одеса, які тенденції культурно-мистецького плану стали традиційними, а які торують собі шлях у нових, не завжди сприятливих умовах? Частково відповідь на ці питання дають репортажі з двох знакових подій у культурному житті міста — завершального у цьому концертному сезоні виступу Національного одеського філармонійного оркестру та «реінкарнації» Музею сучасного мистецтва Одеси.

Її величність скрипка, його ясновельможність оркестр

Своє десятиріччя у статусі національного Одеський філармонійний оркестр відзначив виступами 14 і 15 червня, які закрили черговий концертний сезон.

Щоправда, цей знаменний факт для широкої публіки й офіціозу залишився непоміченим. Цю прикрість значною мірою компенсував переповнений слухацький зал обласної філармонії. Звучали сонатні твори М. Равеля, К. Дебюссі та Р. Штрауса у сольному виконанні скрипачки Дори Шварцберг (Австрія). А завершила програму сюїта з балету «Жар-птиця» І. Стравінського, яка, поза сумнівом, стала найбільшою музичною подією того вечора.

Коли відшукав сайт Музею сучасного мистецтва Одеси, то подумалось, що у нинішній час відображення нашої віртуальної присутності у світі довговічніше (з відчуттям ілюзорної стабільності), ніж реальної — сайт прописки не змінює. Натомість, музей, який з моменту виникнення декларує свою відданість Одесі як простору культурному, вже вдруге змінює місце дислокації. 11 червня двері нового-старого закладу гостинно відкрилися за адресою: Французький бульвар, 8.

Нове приміщення дещо поступається попередньому розмірами експозиційної площі, яка, однак, любовно обжита. Нині акцент робиться на виставковий простір, який у цей достопам’ятний день охоплений ліричною абстракцією відомої одеської мисткині Світлани Юсим.

Як уже повідомляли «ЧН», в Одесі стартував третій міжнародний фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі». У програмі — 5 класичних німих стрічок із живим музичним супроводом у виконанні колективів з України, Великої Британії, Італії, Польщі та Німеччини. Усі саундтреки були спеціально написані для фільмів фестивалю самими виконавцями.

Започатковану торік традицію демонстрації відреставрованих німих фільмів — продовжено: у нинішній програмі — реставровані версії свого часу заборонених українських стрічок «Мірабо» (1930) Арнольда Кордюма та «Шкурник» (1929) Миколи Шпиковського. І це — світові репрем’єри...

В Одеській філармонії відбувся вечір пам’яті Анатолія Шевченка. Друзі, колеги та, власне, всі, хто був відданий його творчості за життя, зібралися докупи: одні — в залі, інші — на сцені. Цілий вечір звучала його музика. Й варто було заплющити очі, щоби легко уявити собі: ось він знову отут перед нами, зосереджений на своїй гітарі, весь — у своїй музиці... А він — вже з великого портрета — летів понад морем, над сценою, міцно тримаючи кохану свою гітару, усміхнений та щасливий, — вже десь там, вже у позапросторі, в позачассі...

Людині мистецтва, особистості творчій, неординарній, з таким прізвищем в Одесі не надто затишно. Нелегко утверджуватися, творити, завжди бути самим собою, зберігаючи в серці любов до рідного краю, до його культури. Анатолій Шевченко не зраджував собі ніколи, завжди робив те, що любив. За що б не брався, все у нього виходило однаково талановито. Він жив своїм мистецтвом. Жив гітарою, і вона була — разом з ним — справжньою чарівницею. Жив улюбленою музикою, й це були не лише пристрасні ритми фламенко, в якому він досяг досконалості та зрівнявся зі щонайкращими виконавцями світового рівня; це була мелодика рідного краю, та музика, що завжди жила в народі; і це були оті особливі, неповторні синкопи Причорномор’я, Одеси, яку він — як, мабуть, ніхто інший, — оспівав у своїй творчості. Він жив і своїм малярством — дві музи, наче дві сестри, допомагали одна одній. Можливо, що тільки на тому вечорі люди побачили багато його графічних творів — бодай лиш на відео. Жив своїми музикознавчими дослідженнями: над його книжками, розвідками та розробками ще довго сидітимуть теоретики музичного мистецтва гітари, яку він підняв на немислиму до цього висоту. Йоганн-Себастьян Бах і Вольфганг-Амадей Моцарт були його вчителями.

Сьогоднішня дитина часто замислюється над вибором: прочитати текст з книги чи з комп’ютера? Аякже, нині час такий, що хлопчина з Бостона може, не виходячи з хати, відвідати музей у Гельсінкі й обмінятися ідеями з дівчинкою з Японії, яка щойно відвідала бібліотеку Конгресу у Вашингтоні. І це добре! Головне ж бо, щоб інформація сприймалася, була зрозуміла і засвоєна.

Що ж робити, аби читання не перестало бути «чарівним ключем, яким відчиняють нам вглибині нас двері оселі, куди ми інакше не змогли б увійти»? Над цим замислилися працівники обласної юнацької бібліотеки ім. В.В. Маяковського. Й обрали ось який метод. Під час традиційного триденного фестивалю української книги для молоді «Читай, юносте!», який цього року проходив під девізом «Читай! Формат не має значення!», вирішили провести «круглий стіл» про роль батьків у прищепленні любові дітей до читання.

Світ належить тим, хто вірить у красу своєї мрії — лише уявіть, яким сірим та буденним було б життя, якби не було мрійників.

Перший міжнародний фестиваль мистецтв, що завершився цими днями в Одеській опері, також спочатку був лише мрією, причому мрією кількох людей, які захотіли створити в Одесі свято високого мистецтва.

Коли все життя минає у творчості, котра приносить лише насолоду, а фактично — щастя творення, тоді творчий вік людини далеко не завжди співпадає з його фізичним віком.

Нещодавно народний художник України Альбін Гавдзін­ський відзначив 75-ліття своєї творчої діяльності. З цієї нагоди в Художньому музеї Одеси відкрилася його персональна виставка. Понад сто робіт різних років репрезентують творчість мистця, котрий давно став легендою одеського малярства. Це в основному твори з майстерні художника, адже кращі його роботи нині зберігаються в музеях багатьох міст — окрім Одеси, ще й у Києві, Москві, Cанкт-Петербурзі, Львові, Миколаєві, Севастополі, Херсоні… А також у багатьох приватних колекціях, зокрема в Австралії, у Великій Британії, Канаді, Росії, США, Японії…

На запрошення Одеського культурного центру Театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв» показала у нашому місті свою чи не найкращу виставу «Швейк». Незважаючи на досить-таки захмарні ціни, вільних місць у залі практично не було.

Перед початком вистави народні артисти України Богдан БЕНЮК та Анатолій ХОСТІКОЄВ люб’язно погодилися відповісти на запитання кореспондента «ЧН».

Початок травня знаменний  не лише масовими гуляннями на природі, утвердженими радянською епохою. Є імена двох славних синів України, чиї здобутки та спадщину важко переоцінити. Це Іван та Юрій Липи, діяльність яких пов’язана з різними регіонами нашої країни.

На початок травня припадає день народження Юрія. Втім, де б не згадувалося ім’я сина, завжди нерозривно можна почути про батька. І навпаки. Батько, Іван Львович Липа, народившись у Керчі, пов’язав свою долю із Слобожанщиною — Харковом, Півднем України — Одещиною і власне її центром. Син, Юрій, народившись у Полтаві (що так і залишається дискусійним фактом), пройшов процес становлення як особистості в Одесі, долучився до багатьох починань у Кам’янці-Подільському, Варшаві та інших містах. Смерть зустрів на Львівщині, де і похований.

«Друге Відродження світового мистецтва» — саме так охрестили ЗМІ проект «Post-vs-Proto-Renaissance» одеської художниці Оксани Мась, представлений торік на престижному Венеціанському бієнале. Тоді-й-там, торік на всесвітньо знаному святі мистецтва у Венеції, щодня понад дві тисячі людей простоювали у черзі, аби побачити ці «ворота в рай, створені з гріхів». Тепер таку нагоду мають і одесити: грандіозну інсталяцію «Вівтар націй» — продовження проекту «Post-vs-Proto-Renaissance» — презентували на Грецькій площі.

Тепер і до кінця літа на місці непрацюючого фонтану — копія фрагмента Гентського вівтаря відомих фламандських художників ХV сторіччя братів ван Ейків, складена з 250 тисяч писанок, прикріплених на 5 панно заввишки 12 і завширшки 18 мерів. У розписі дере­в’яних яєць — основи мозаїчної композиції — взяли участь представники різних верств населення, різного віку та віросповідання — від ув’язнених до монахів, від дітей до пенсіонерів — усі охочі із 42 країн світу. На прохання мисткині всі вони зображували власні гріхи, сподівання та мрії. В Україні писанки для цього проекту розписували професійні писанкарі, малеча та діти-сироти. На думку Оксани Мась, кожен, хто розмалює таким чином хоча б одне яйце, очистить душу та переживе трансформацію свідомості, адже усвідомлення гріха — це початок каяття…

Як уже повідомляли «Чорноморські новини», нещодавно Одеській музичній академії ім. А.В. Нежданової, знаної на весь світ своїми випускниками, присвоєно статус «Національна».

Наприкінці травня з цієї приємної нагоди відбулися урочистості. Приймаючи вітання, ректор академії, доктор мистецтво­знавства, професор, заслужений діяч мистецтв України Олександр Сокол розповів про ту підтримку, яку надали колективу на шляху до нового статусу низка народних депутатів і державних діячів, що виступили з відповідним клопотанням перед урядом.

Соціологічна група «Рейтинг» представляє спеціальний проект «Народний ТОП», який складатиметься із серії досліджень визначення кращих з кращих. Особливість методики полягає у тому, що респонденти не отримують жодних списків чи підказок, люди висловлюють свою думку, відповідаючи на відкриті питання, називають тих, кого вони знають і шанують.

Згідно з результатами дослідження «Видатні українці всіх часів», проведеного у травні, абсолютна більшість опитаних назвали серед найвидатніших Тараса Шевченка (58,7%), Лесю Українку (22,5%) та Богдана Хмельницького (20,1%). До першої десятки також увійшли Іван Франко (12,7%), Віталій Кличко (10,8%), Михайло Грушевський (7,7%), Григорій Сковорода (5,7%), Іван Мазепа (5,6%), Степан Бандера(4,3%) та Ярослав Мудрий (3,8%).

Подвійний концерт Національного одеського філармонійного оркестру під орудою Хобарта Ерла відбувся 16 і 17 травня в обласній філармонії. У ньому взяли участь представники відомої династії Гілельсів-Коганів, сімейний дует матері і сина — піаністки Ніни Коган та скрипаля Данила Мілкіса (Москва, РФ).

Відкрився концерт фрагментом музики до драми «Розамунда» Ф. Шуберта з пружною танцювальною першою частиною і ніжно-мрійливою другою. Її змінив мінорний Подвійний концерт для фортепіано, скрипки та струнного оркестру

Уже п’ятнадцять років поспіль в Одеській музичній академії ім. А. В. Нежданової, якій нещодавно підвищено статус з «державної» до «національної», відбуваються міжнародні науково-творчі конференції «Трансформація музичної освіти: культура і сучасність». Ось і цього разу вчені-музикознавці з вищих навчальних закладів України, Росії, Польщі, Хорватії обговорювали тут питання, пов’язані зі збереженням і розвитком музичної культури та освіти.

До учасників поважного зібрання звернувся проректор з навчальної роботи Одеської національної музичної академії, доктор музикознавства Олександра Самойленко:

— Сьогодні, коли ми говоримо про трансформацію музичної освіти, ми маємо на увазі збереження кращих традицій у вивченні музики. Пишемо «трансформація» — маємо на увазі «традиція», говоримо «зміни», а маємо на увазі «пам’ять». І це правильно, тому що пам’ять — одна з головних якостей людини. Для української культури, для української музичної освіти сьогодні, як ніколи, важливо зберегти свої традиції. Освіта — це набуття певної кваліфікації (від англійського слова кваліті — якість), тож якість освіти повинна бути гідною.

Громадська ініціатива «100 книжок для сільської бібліотеки» продовжується. Одним з перших міст, які долучилися до цієї шляхетної справи, була Одеса, а точніше — Український клуб Одеси, який приєднався до цієї загальнонаціональної акції  23 квітня, у Міжнародний день книги.

Відтоді чи не щодня одні приносять сюди, на вулицю Катерининську, 77, книжки зі своїх домашніх бібліотек, інші — телефонують з метою поповнити громадські бібліотеки з цього рухливого фонду.

Громада може все — якщо захоче, якщо знайдеться небайдужа людина — ініціатор, промотор, ентузіаст, називайте, як хочете, — хто першим кине гасло й першим почне втілювати його в життя. Ось так і стала київська письменниця Міла Іванцова ініціатором нині вже всеукраїнського руху, який отримав назву «100 книжок для сільської бібліотеки».

У світі Йосип Райхельгауз знаний як московський режисер, та при нагоді він завжди наголошує на своєму одеському корінні. І тому коли ЗАТ «Пласке» запропонувало митцеві видати книгу спогадів про рідне місто, назва збірці була підібрана ним характерна — «Одеська книжка». Нещодавно видання презентували у Золотій залі Одеського літературного музею.

Ще хлопчиком майбутній режисер познайомився з Василем Васильком та Володимиром Бортком. Першому, художньому керівникові Українського театру, як і другому, художньому керівникові Російського театру, Райхельгауз зобов’язаний вибором професії. Про те, що він зростав у «золотий період» одеських театрів, і йдеться у його новій книзі.

...Добігав кінця 1790-й рік. Річ Посполита нагадувала закупорений казан, що кипить. Трішки більше пари — і його рознесе на друзки. Польське дворянство це відчувало й шукало порятунку. Аби попередити загибель країни, тверезі голови однієї групи запровадили низку соціальних змін, що надавали куці громадянські права міщанам, ремісникам, селянам. Інша група чинила спротив, бо це принижувало гідність шляхти, обмежувало дворянські привілеї.

Прогресисти й консерватори дискутували поміж собою вже кілька років. Й ось сталося те, чого так боялися Петербург і Берлін: 3 травня 1791 року Сейм прийняв нову демократичну Конституцію, згідно з якою всі питання надалі вирішувалися більшістю голосів. Відтепер міщани могли обирати до Сейму своїх посланців, мати власну землю, займати високі офіцерські, чиновницькі та духовні посади. Король Польщі пристав до прогресистів, хоча їхня боротьба з конфедератами тривала й надалі.

Уже кілька років поспіль у ці травневі дні у виставковій залі Національної спілки художників України відкривається вернісаж з нагоди прекрасного свята — Дня Матері.

Митці приносять свої кращі роботи, а саме відкриття виставки відбувається нетрадиційно й цікаво. Це, як правило, зібрання людей, близьких за життєвою позицією, за способом мислення, що сповідують гуманістичні ідеали українського національного відродження. Відбувається щось на зразок невеличкої конференції, але без трибуни та нудних доповідей. А запрошує гостей незмінний куратор та промоутер цього дійства Сергій Савченко, заслужений художник України, член правління обласної організації НСХУ. Своїми цікавими повідомленнями такі виставки відкривали майстри красного письменства, науковці, музиканти, краєзнавці, педагоги — люди, котрі досягли певних успіхів у своїй сфері та котрим є що сказати.