Матеріали з рубрикою «Культура»

Саме такий, дуже незвичний вибір належало зробити комісії, що обирала проект пам’ятника Володимирові Висоцькому, встановлення якого заплановане в День міста.

Із 17 поданих на конкурс проектів було визначено три кращі. Саме ці роботи й зумовили вибір, виненсений в заголовок, — кентавр, Жеглов чи вітрило-роз­п’яття.

За рішенням комісії третє місце присуджено роботі київського скульптора Олександра Родіонова, який зобразив Висоцького у звичному вигляді — в куртці і джинсах. А от тінь за ним своїми обрисами нагадує Жеглова в капелюсі і плащі з піднятим коміром. Ця робота особливо припала до душі одеським кіномитцям.

Рік відділяє нас від попереднього концерту з Національним одеським філармонійним оркестром за участю російського диригента Юрія Ткаченка (Москва). Цього разу музикант виступив із шлягерною програмою (перше відділення) — твори Е. Шоссона, Ф. Ваксмана, що не в останню чергу продиктовано участю у концерті скрипаля Олексія Семененка (Україна — Німеччина). У другому відділенні звучала Симфонія № 8 А. Дворжака.

Олексій відразу заволодів увагою залу. Один з найпопулярніших творів Ернеста Шоссона «Поема для скрипки з оркестром» і не менш популярна «Фантазія на теми опери Ж. Бізе «Кармен» Франца Ваксмана сповна продемонстрували одеситам, яких висот майстерності досяг колишній вихованець школи ім. П.С. Столярського та академії ім. А.В. Нежданової. Нині навчається він у Кельнській вищій музичній школі (Німеччина).

Традиційний обласний огляд-конкурс дитячої танцювальної творчості, що пройшов на сцені Великого залу Одеської філармонії, цього року зібрав рекордну кількість учасників — 19 ансамблів.

У двох вікових номінаціях і трьох обов’язкових видах танцю — класичному, народному, а також естрадному або бальному — демонстрували свої таланти учні молодших і старших класів хореографічних відділень дитячих музичних шкіл та дитячих шкіл мистецтв. Відтак перед журі на чолі з народною артисткою України Наталією Баришевою стояло непросте завдання — переглянути більше сотні виступів і визначити кращих з кращих.

«Співець українського слова» — така назва щорічного обласного фестивалю літературно-музичних композицій, моновистав та читців, присвяченого 200-річчю Тараса Шевченка, три роки тому зініційованого Одеським обласним центром української культури. Недавно тут знову — уже втретє — звучала поезія нашого Пророка і Кобзаря.

Цього року учасниками стали школярі з районів області. Підбадьорювали аматорів своїми виступи знані вже й поза нашим краєм колективи — народна хорова капела «Співуче гроно» будинку культури села Шабо Білгород-Дністровського району, тріо бандуристок «Млада» та інші. Вони подарували глядачам хвилини справжнього зачарування. Літературно-мистецький рівень учасників фестивалю оцінювало фахове журі, а зала була виповнена до останнього стільця. Себто організаційна складова заходу не викликала заперечень. Заперечення викликали інші моменти, хоч вони й не могли вплинути на висновки журі. На них якраз і варт застановитися.

Яскраве свято української мови, літератури та культури у рамках Шевченківських днів відбулося в одеській загальноосвітній школі № 5.

У залі — учні, вчителі та гості, на сцені — дівчата та хлопці у вишиванках. За українською традицією господарі-школярі зу­стрічали всіх короваєм, уквітчаним калиною. Свято почалося знаменитим «Реве та стогне Дніпр широкий». Під цю мелодію діти поклали квіти до портрета Великого Кобзаря. Найменший учасник свята, учень 2-Б класу Олександр Шушин проникливо прочитав Шевченкову «Молитву».

Архітектура Одеси отримала ще одну історичну мітку — на фасаді будинку по вулиці Софіївській, 18, відкрито меморіальну дошку з рельєфом Михайла Врубеля (1856 — 1910).

Цей запізнілий вияв поваги до геніального російського художника — ініціатива Всесвітнього клубу одеситів. А матеріалізувався він завдяки меценатській підтримці члена клубу Євгена Деменка. Щоправда, багатолюдним це відкриття не назвеш — зо три десятка осіб разом з журналістами і телеоператорами. Подумалося, не більше, як колись на похороні Врубеля...

Той, хто цікавиться долею співучої Одеси, не міг не помітити, що чільне місце серед одеситів займає сім’я Володимира Даниловича Стаховського («Чорноморка» про цю родину писала неодноразово — «Музичний діалог поколінь», О.Філіппова, «Моє серце співає», В. Павліченко). Складається враження, що ця сім’я є давнім другом вашої газети.

Справді, і батько, і донька Олена Володимирівна — знані та шановані в Одесі люди. Але ж свого часу, а було це 55 років тому (і знову ювілей!), глава сім’ї долучився до розвитку співучої культури нашого села. Думаю, це було на зорі його творчої кар’єри. То були часи тісної співпраці міста і села. Щойно в Полянецьке прибув та очолив великий і багатогалузевий колгосп представник «двадцятип’ятитисячників» Михайло Андрійович Носков. Із притаманною йому енергією взявся за об’єднання малих колгоспів у єдине ціле і за створення належної, сучасної, як на той час, інфраструктури. Мріяв про повноцінне життя селян. Звісно, й культура посідала чільне місце. Тоді ж, у 1957 році з’явився у селі посланець Одеси, великий ентузіаст культурної, зокрема співочої, хорової, справи Володимир Данилович Стаховський. Він приїхав з ідеєю і бажанням створити сільський хор з високою виконавською культурою. Обидва учасники війни йшли паралельно: один розвивав економіку, інший — культуру. Спільне для обох — кирзові чоботи для сільського бездоріжжя.

Слово, за Олександром Олесем, це те, що «чарує, тішить і п’янить», підносить до зірок, а то й боляче б’є, навіть — нівечить. Як донести до читача красу Слова, схвилювати, змусити мислити? Як з величезного лексичного розмаїття вибрати найточніші, найпроникливіші, найніжніші слова? Перелопативши гори словесної руди, письменник буває винагороджений перлинками-золотинками, які зблиснули й розсипалися на аркуші паперу, знайшовши своє місце. Виразно сказав про це Роман Лубківський:

І раптом чуєш: злато слово, злато!
Аж хочеться скупатися у тім
Отецькім слові, слові золотім!
І хочеться, і прагнеться без тями
До цього слова припадать устами,
Ридати і радіти водночас…

Доброю традицією музею «Степова Україна» стало відкриття тематичних експозицій, приурочених до Міжнародного жіночого дня. У попередні роки з успіхом пройшли виставки «Полна-полна коробушка...», «Дамські капелюшки» і «Рукоділля. Мережива». Інтерес до них не випадковий, адже відвідувачі мали унікальну можливість наочно побачити справжні деталі побуту минулого, про який тепер можна тільки прочитати в книжках чи побачити в кіно.

Нинішня виставка «Рукоділля. Вишивка», яка відкрилася 6 березня, продовжила цю серію. В основі представленої експозиції — домашні вишивки, якими турботливі господині у 40-х — 50-х роках минулого століття намагалися прикрасити буденний домашній побут. Тоді майже в кожному домі можна було зустріти вишиті вручну настінні килимки, подушки і подушечки, штори, фіранки і навіть цілі картини. З небагатого вибору кольорових муслінових ниток, якими торгували в магазинах, створювалися різноманітні квіти і візерунки, зворушливі дитячі голівки в крислатих і матроських шапочках, різна екзотична і звичайна звірина, і звісно, сюжети з казок.

Надія Бабіч очолила Одеський національний театр опери та балету у листопаді 2010 року, залишивши посаду начальника управління культури та туризму облдержадміністрації. Після затяжної реставрації театр працював, але тривала перерва давалася взнаки. Колектив постійно лихоманили внутрішні війни, скандали, мітинги, які призводили до частої зміни керівництва і головне — до дестабілізації творчого процесу. У ті бурхливі роки Одеський оперний славився на весь світ, але не своїми творчими досягненнями, а, на жаль, переважно скандалами.

За останні півтора року у театрі стало значно спокійніше. Про те, чим сьогодні живе колектив, про його досягнення і плани на майбутнє — наша розмова з генеральним директором Одеського оперного, заслуженим працівником культури України Надією Матвіївною БАБІЧ.

Нинішній концертний сезон в Одеській філармонії став благословенним для спраглих української музики — пізнання як вітчизняної композиторської, так і диригентської шкіл.

Одеський глядач відкрив для себе невідомі або мало популяризовані тут, на півдні, твори Б. Лятошинського, М. Колесси, С. Борткевича, М. Скорика, Є. Станковича, Л. Колодуба, В. Рунчака у виконанні Національного одеського симфонічного оркестру (художній керівник і диригент Х. Ерл) під диригуванням А. Власенка і Ю. Луціва, Н. Пономарчук і В. Жадько, В. Рунчака, І. Каждана та М. Сукача. Серед останніх — яскравий виступ Вікторії Жадько, що представляє київську школу (навчалася в А. Власенка).

«На крилах Лесиних пісень» злетілися того дня до Одеського обласного центру української культури ті, хто наблизився до її палкого, ліричного, високого слова, готуючись до цього конкурсу, як рівно ж і ті, що прийшли сюди почути її поезію. Серед глядачів — студенти-філологи, майбутні вчителі української мови та літератури (а може, й визначні у вже близькому часі майстри слова), яких привела доцент Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова Любов Ісаєнко, а також учні 26-го профтехучилища — майбутні майстри смачних страв. Мета літературно-мистецького заходу — вшанування пам’яті Лесі Українки: саме у лютому день її народження.

Коли читаєш або слухаєш Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, то не полишає відчуття вражаючої актуальності багатьох їхніх творів, висловлених у них думок та висновків. Багато з них наче сьогодні написані. Вони не писали про політику, а писали про життя — свого народу, своєї країни, котрій щиро бажали кращої долі, та як могли наближали цей час. Тож коли на подібних заходах мовиться про те, що не треба, мовляв, політики, бо йдеться винятково про літературу, то це дуже сумно. Бо політика — у її найширшому, громадському вимірі — сама виходить на авансцену, виповнюючи наш простір і нас самих, як повітря. І цього не треба ані боятися, ані остерігатись: молодь завжди була і буде на гребені суспільно-політичного життя, її рушійною силою, якщо тільки не оберігати її від цього — з лукавства чи зі страху. Отож література сьогодні максимально наближена до політології — як і розуміння та сприйняття класичної літератури, — треба лише навчитися читати класику: у ній українські письменники дуже багато говорили про наболіле.

150 років тому народився український художник Микола Пимоненко, майстер реалістичного побутового жанру у вітчизняному живопису, академік

Його полотна вводять нас у життєве повсякдення села у межичассі XIX і XX століть. Діапазон інтересів художника в побутових картинах широко охопив різноманітні життєві епізоди: звичаї, обряди та трудову діяльність простого люду.

Народився Микола Корнилович Пимоненко 9 березня 1862 року в передмісті Києва в сім’ї іконописця. Батько його мав невелику майстерню, в якій робив різьблені іконостаси, писав ікони. У цій майстерні майбутній живописець проводив увесь свій вільний час — шліфував дошки для ікон, ґрунтував полотна. Коли підріс, батько йому самому доручав писати ікони, часто брав з собою для виконання замовлень. Підлітком набував уміння та знань в іконописній майстерні Іванова — кращій на той час у Києві. Тут його живописні здібності запримітив Микола Мурашко, засновник і директор Київської рисувальної школи, й запропонував навчатися у цій школі. 1878 року його прийняли на безкоштовне навчання. Школа давала основи ґрунтовної підготовки з малюнку та живопису. На заняттях учні малювали гіпсові архітектурні деталі, орнаменти, погруддя і статуї, писали натюрморти, живу модель, копіювали твори відомих художників. Школа мала пристойну збірку робіт видатних художників: І. Шишкіна, В. Полєнова, П. Крачковського, італійські краєвиди М. Ге, роботи І. Рєпіна, І. Крамського, В. Орловського, марини І. Айвазовського. Тут розвивали розуміння ролі мистецтва, проводились екскурсії до художньої галереї Б. та В. Ханенків, яка налічувала понад 300 полотен живописців Західної Європи, зразки античної скульптури, італійської кераміки, стародавніх меблів, давньоруських ікон. Взірцем майстерності були виставки Товариства передвижників, які проходили тоді у Києві.

Гастрольна афіша Одеської обласної філармонії рясніє знаними іменами, про що регулярно інформують «ЧН». От і нещодавно у нас побував відомий диригент, народний артист України Алін Власенко. Під його орудою Одеський національний симфонічний оркестр та соліст Іліан Гирнец (Молдова) виконали Концерт для скрипки з оркестром Яна Сібеліуса (1904). У другому відділенні програми звучала також європейська класика — Симфонія ре мінор Сезара Франка (1888).

Алін Власенко добре відомий одеським слухачам не лише в заявленій іпостасі. Як професор Національної музичної академії він виховав цілу плеяду першокласних диригентів, які сьогодні є гордістю української музичної культури — Володимир Сіренко, Наталія Пономаренко, Вікторія Жадько та інші, чиї неодноразові виступи радували одеського слухача.

У великому степовому селі Сичавка, що одним крилом майже сягає безкрайньої морської стихії, живе світловолоса, з іскринкою в уважних очах, чарівна жінка Надія Любка. На крилах карпатського вітру прилетіла вона до наших широких степів і стала поеткою. Мабуть, саме це незвичайне поєднання — гірських хребтів, потічків, смерекових лісів із пшеничними та полиновими просторами (скільки око сягає) — і покликало її до ліричного пера.

Уже в зрілому віці Надія видала дві збірки віршів «Благословляю я життя» (2008) та «Під священним покровом» (2012), порадувавши читача непідробною щирістю, мудрістю філософської думки, хвилюючим інтимним ліризмом та тонкою жіночністю.

На свято Стрітення в Одеському художньому музеї друзі, меценати, покровителі та усі зацікавлені стали свідками мистецького свята — виставки невтомного і жертовного Вадима Кучера-Куцана під відповідною назвою — «Стрітення». Ретроспективна виставка перспективного одеського художника.

Стрітення не тільки як данина традиції, але як соціа­лізація події, як місце зустрічі. Було представлено близько 150 робіт майстра, що охоплюють різні періоди творчості — від учнівських до недавно створених. Відкриття виставки у ці ще морозні, але з наростаючим весняним поступом дні виявилася вельми багатолюдною. Загальне піднесення посилювали мажорні роботи художника. Багато живих квітів було подаровано Вадиму та його дружині, музі й «прекрасній садівниці» Ользі, чий образ проглядає з площини багатьох презентованих полотен.

Керівник дитячого вокального ансамблю «Нотне намисто» Ілона Гарбар (дівоче прізвище Бобилєва) ще в дитячому садочку співала, декламувала вірші, танцювала. Мама шила їй дуже гарне вбрання для кожного сценічного образу. Навчання почала водночас у загальноосвітній і в музичній школах. Можна вважати, що вже тоді вона визначилася, ким буде, коли виросте. У школі брала активну участь у художній самодіяльності. Паралельно навчалася ще й у третій школі — балетній — при Палаці культури у місті Южному. Була дуже творчою, непосидючою: придумувала різноманітні сценарії, мистецькі ігри. Постійно отримувала відмінні оцінки зі співів. А тепер Ілонина донька Мар’яна приносить такі ж оцінки з музики. Музично обдарований і син Артемко, хоч йому лише три рочки. Мар’яна відвідує у южненському палаці культури «Дружба» одразу два колективи: хореографічний ансамбль «Цвітень» та «Нотне намисто».

Сама ж Ілона після школи вступила до Гур’євського музучилища, але провчилася там недовго. Довелося переїжджати на Одещину А було це так. Брат Ілониного батька Герман (нині, на жаль, покійний, був солістом відомого козацького гурту «Чорномор») працював тоді на Одеському припортовому заводі. Запросив брата в гості. Якраз оголосили конкурс на заміщення вакантної посади директора палацу культури «Дружба». Віктор Бобилєв взяв участь і... несподівано переміг. Невдовзі сім’я переїхала з Казахстану в Україну. Ілона перевелася в Одеське училище культури на факультет хорового диригування. Намагалася всюди встигати: брала участь у міських культурних заходах, співала в хорі, вела різні вечори.

У приміщенні Всесвітнього клубу одеситів триває персональна виставка фотомайстра Олега Владимирського

Коли ви бачите у «Чорноморських новинах» світлину, то її автор, як правило, Олег Владимирський, бо саме він є фотокореспондентом «ЧН». І газети «Вечерняя Одесса» — так само. Це звичайна, буденна й навіть рутинна робота. Прийти, побачити, сфотографувати… Але не така вже й проста, як це може видатися. У чому тут сіль? Прийти — отже, встигнути. Побачити — але як, у якому контексті? Сфотографувати — це зовсім не те саме, що просто натиснути спуск фотокамери. Бо ж аксіома про те, що добре пише той, хто добре мислить, рівнозначно достосовується й до того, хто фотографує для газети, назагал — для друку.

Усе це, втім, прописні істини. Та все ж в епоху цифрової фотографії, що підвладна й дитині навіть, вони так само важливі, як і в часах плівкової фотографії. Сьогодні фотографові навіть важче. Певна річ, є фахові апарати, великі, дорогі. Може, вигадають і такі, в яких затвор спрацьовуватиме навіть по команді мозку — фотограф лише подумав: оце воно, а те «воно» вже й зафіксоване. Але навіть тоді без особистісного ставлення до «об’єкта зйомки» — чому саме це і навіщо треба його зафіксувати, про що має вповісти світлина — нічого путнього не ви­йде. Бо ж відомо: часом один знімок може розповісти про таке, чого й на кількох сторінках не описати.

Багато років працюючи поряд та бачачи щодень його продукцію (чи творчість, це в даному випадку слова-синоніми), мимохіть оцінюєш роботу редакційного фотографа (як і того, хто пише тексти, до слова сказати) як щось буденне й навіть тривіальне. Тож потрібен якийсь невеличкий струс (можливо, емоцій), якийсь сплеск, резонанс, щоби зненацька глянути на ці речі інакше: з іншого боку, в інакшому ракурсі — фотографічною мовою кажучи. Такою небуденною подією є, певна річ, персональна виставка фотомайстра. Це майже те, що й виставка для художника — чи й не важливіше. Час від часу Олег Владимирський влаштовує таке, сказати б, фотосвято. Це наче б огляд своїх сил і можливостей: на що ми ще здатні, що нам добре вдається, на що можемо розраховувати у найближчому майбутньому. Й огляд досягнутого від часу попередньої виставки. І, звичайно ж, реакція інших людей: як вони оцінюють, що найбільше подобається, чи цікаво їм серед оцих персонажів.

Синтез ембієнту, психоделіки та слов’янського фольклору — таким вийшов спільний альбом «Хмелева Project» всесвітньо визнаного київського етно-хаос гурту «ДахаБраха» та популярної мінської групи «Port Mone». Цими днями музиканти відіграли спільний концерт в Одесі, анонсуючи таким чином музично-поетичний проект від агенції «АртПоле» та клубу «Республіка» — «П’ять п’ятниць», запланований на весну…

Платівка отримала таку назву, бо саме в селі Хмелева, на схилах Дністровського каньйону, створені її перші композиції. Пізніше їх, такі експериментальні та хмільні, записали на «Toya Studios» у польському місті Лодзь, яке надихало не одне покоління митців (зокрема, тут навчались Анджей Вайда та Роман Поланські, а Девід Лінч знімав свою «Внутрішню імперію»). Ініціатором проекту, такою собі «свахою», виступила агенція «АртПоле», яка допомогла артистам «знайти одне одного», а потім, разом з польською фундацією «Hermetic Garage», сприяла виданню їхньої спільної платівки.

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка визначив імена переможців, які отримають премію 2012 року. Приємна новина для Одещини: серед переможців — наш земляк, письменник Володимир Рутківський.

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка за підсумками таємного голосування, яке відбулося у четвер, 9 лютого, визначив лауреатів Шевченківської премії 2012 року. Лауреатами премії з літератури стали Петро Мідянка за збірку поезій 2010 року «Луйтра в небо» (представлений на здобуття премії Асоціацією українських письменників) та Володимир Рутківський за історичну трилогію для дітей «Джури» 2007 — 2010 роки («Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен», представлений Держтелерадіо України).

Цю статечну жінку шляхетної зовнішності часто можна зустріти в Одеському театрі опери та балету. Під час антракту ложу, в якій вона сидить, зазвичай оточують люди мистецтва, співаки, артисти, щоб поділитися своїми враженнями і почути її думку про спектакль. А інакше й не може бути. Галина Поліванова — професор, народна артистка України, завідувач кафедри оперного співу Одеської музичної академії ім. А. В. Нежданової, яка дала путівку в життя, мабуть, тисячам співаків, що несуть горде ім’я нашої музичної одеської школи по всьому світу.

Галина Поліванова закінчила Одеську консерваторію в далекому 1953 році і одразу дебютувала на сцені Одеського театру опери та балету у ролі Чіо-Чіо-Сан в опері Дж. Пуччіні «Мадам Баттерфляй». Відтоді спливло багато років, виконано багато партій... Нині Галина Анатоліївна керує кафедрою сольного співу Одеської державної консерваторії ім. А.В. Нежданової, яка 37 років тому перейшла до неї від Ольги Благовидової. Мабуть, є щось таке, що дає їй можливість цей тривалий час очолювати колектив творчих індивідуальностей. З одного боку, це повага до неї як до фахівця, як до оперної співачки, яка об’їздила півсвіту, а з іншого — це суто людські якості характеру. Колеги по кафедрі зізнаються, що Галина Поліванова — досить строгий керівник, але ніколи не тримає зла, вміє пробачати…

«На ріці на Каялі тьма світ покрила», — свідчить автор «Слова о полку Ігоревім». «З тієї ж Каяли Святополк повелія отця свого між угорських іноходців до Святої Софії в Києві». «Тут русичі сватів попоїли, а самі полягли в землю». Каяла — ріка на Донбасі (ріка Тор) — ввійшла в історію України як вісниця лихоліття. Після поразки на річці Каялі «по Руській землі простерлися половці, як пардужий виводок», — сказано про половецькі нашестя, а для нас звучить так, ніби про партію «регіоналів» Азарова — Януковича. Пророцтво — притаманне тільки справді геніальним творам.

Пояснимо, що дієслово «повелія» — з латинської мови, де «velo» — кутати, загортати. Отже, Святополк закутав тіло вбитого батька Ізяслава між верхових коней («угорські» — верхові) і відправив у Київ до Собору Пресвятої Софії, Престольної церкви України.

У видавництві Національного університету «Острозька академія» побачила світ монографія «Ян Лятос: ренесансна філософія та наука на українських землях».

Наукова розвідка здійснена колективом учених під керівництвом доктора філософії, заслуженого діяча науки і техніки України, проректора Національного університету «Острозька академія» Петра Кралюка.

Минулої п’ятниці в Одеській обласній філармонії відбувся концерт, у якому прозвучали твори Ф. Шуберта (1797—1828) та Ю. Конюса (1869—1942) у виконанні Національного одеського філармонійного оркестру (художній керівник і диригент Хобарт Ерл) під диригуванням народного артиста України Олексія Гуляницького (АР Крим). Соліст — заслужений артист АР Крим Олексій Гуляницький (молодший). Прозвучали Увертюра  з музики до драми «Розамунда» та етапна Шоста (Мала) симфонія Ф. Шуберта, а також Концерт для скрипки з оркестром Юлія Конюса, позначеного пізньо-романтичними рисами.

Нам пам’ятні останні гастролі кримського диригента (див. «Диригент із роду козацького» у «ЧН» від 17.12. 2010). Цьогорічний виступ в Одесі (вже одинадцятий у творчій біографії майстра, з 1970-го) мав свою інтригу, адже вперше до нас завітав як соліст син диригента — скрипаль Олексій Гуляницький-молодший, успішний виконавець і педагог, заступник концертмейстера групи 1-х скрипок ДАСО Росії ім. Є.Свєтланова, нині доцент Московської консерваторії ім. П.І. Чайковського (РФ). Цей факт, як зізнався Олексій Феодосійович, дає йому велике моральне задоволення, хоча й визнає, що диригувати концертом за участі сина — справа нелегка. Своє завдання як диригент він бачить у створенні максимально сприятливої атмосфери для соліста. Нагадаємо, О.Ф. Гуляницький до недавнього часу впродовж сорока років незмінно керував Кримським симфонічним оркестром.

27 січня у день народження В.-А. Моцарта (1756 — 1791) відбувся концерт за участі диригента В’ячеслава Валєєва (Москва, РФ) та піаністки Олени Дмитрієвої (Одеса, Україна — Москва, РФ). Звучали Концерт № 20 великого австрійського композитора та симфонія «Матіс» німецького модерніста П. Ґіндеміта (1895 — 1963).

Моцарт — культова у музиці фігура. Він завжди надихає своїми безсмертними творами, що слугують зразком досконалості музичної форми, глибини переживань і багатством емоцій. Концерт ре мінор для клавіру з оркестром композитор створив в один день, «на одному подиху» — 10 лютого 1785 року. У творчості Моцарта для його галантної епохи цей динамічний, місцями тривожний, то печальний, то рішучий в інтонаціях, твір вважається одним із найбільш драматичних у жанрі концерту. Це проявляється вже у вступній частині оркестрової партії.

1160-літтю першої літописної згадки нашої держави Руси присвячується

П’ята всеукраїнська виставка «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників», що проводиться як бієнале Міністерством культури і туризму та Національною спілкою художників, відкрилася, вже традиційно, напередодні Дня Соборності 20 січня. Виставка проводиться з метою відродження історичного жанру (насамперед історичної картини) в українському образотворчому мистецтві та стимулювання художників на створення великих високохудожніх творів, що правдиво відображали б нашу минувшину — від найдавніших часів до сьогодення.

Чотири попередні виставки розкрили великий потенціал українських митців у цьому жанрі, причому не лише видатних майстрів старшого покоління, а й талановитої молоді, що залучилася до вивчення історії рідного народу і, ламаючи стереотипи, подає сучасне не заангажоване мистецьке переосмислення історичних подій і постатей.

Роздуми над книгою балад Ізмаїла Гордона «Красная полынь»

Нещодавно одеські письменники разом з рідними і близькими Ізмаїла Борисовича Гордона зібралися в нашому будинку, аби теплим і щирим словом згадати про славетного поета-романтика двадцятого століття… То була злива правдивих слів про автора балад, в яких щемливо і до неможливості пронизливо та яскраво проступає лірична історія Великої Другої світової війни. Так про неї, окопну правду, на мою ( і не тільки мою) думку, ніхто не написав у віршах. Саме лірична історія. Бо лице війни було не тільки страшним і жорстоким, але й щомиті в ньому вимальовувалось і прекрасне лице солдата, воїна, що мусив зі сльозами зрубувати яблуньку, що демаскувала його… І ту яблуньку теперішня душа Ізмаїла Борисовича (істинного сучасного Дон-Кіхота, як він іронічно назвав себе у поемі «Фронтовой дом отдыха») не може забути. Не забути той жаль, той біль…

Отож на згаданому зібранні багато хто з нас одержав як особисту пам’ять про поета одну з книжок Ізмаїла Гордона. Мені дісталася «Красная полынь. Баллады» (Одеса, «Астропринт», 2007). Пам’ять моя погойднулася і пішла по світах разом з нещадною і чистою правдою воїна-піхотинця. Згадалося дитинство, чужинці, вість про загибель тата.

Справжнім мистецьким відкриттям для Одеси став заслужений художник з Кишинева Тудор Збирня. На відкриття його персональної виставки у Художньому музеї прийшли генеральний консул Республіки Молдова в Одесі Петря Роша, голова республіканської Спілки художників Геннадій Жалоба та його одеський колега Анатолій Горбенко, місцеві художники, допитливі студенти художнього училища ім. М. Б. Грекова.

Вже сама назва виставки — «Архетипальний простір» — якнайточніше відповідає глибинним основам його творчості. «Що означає ця назва?» — таким було запитання до майстра перед відкриттям виставки.

Виконання українського «Щедрика» у класичній обробці Миколи Леонтовича принесло дівочому колективу з Китаю дві золоті медалі всесвітнього хорового конкурсу у Венеції.

Побачивши в інтернеті відеозапис цього виступу, журналісти ТСН відшукали автора зйомок, викладених на You Tube. Ним виявився український перекладач Олексій Москаленко, якого вразив виступ китаянок.

Сповнилося 80 років від дня народження талановитого мистця, художника-самоука, заслуженого майстра народної творчості України Ростислава Палецького.

Доля відпустила йому 46 років життя, з них лише десять найяскравіше сяяла його зірка на мистецькому небосхилі, дивуючи всіх та освітлюючи присмеркові сутінки у багатьох душах.

Тривалий час це ім’я перебувало у забутті: покликаний бути виразником української самобутності, мистець не вписався у радянську систему, і про нього навіть не згадували. Й лише у 2007-у він знову повернувся до нас, повернувся до свого народу, як і за життя приходив до нього, мистецьким відкриттям та щирим захопленням. Повернувся в час, коли знову доводиться захищати нашу автентичну культуру, яку постійно прагнуть відсунути кудись на узбіччя, принизити, знищити.