Матеріали з рубрикою «Культура»

Журнал «Сучасність» відроджується

Журнал «Сучасність» — один з найстаріших та найавторитетніших українських «товстих» періодичних видань. Часопис почав виходити 1961 року спочатку в Німеччині, потім — у Сполучених Штатах, а від січня 1992-го — в Україні.

Біля витоків «Сучасності» стояли такі відомі літератори, громадські діячі, як І. Кошелівець, В. Бургард, В. Барка, В. Кубійович, І. Лисяк-Рудницький, У. Самчук, Ю. Шевельов, Б. Рубчак, Б. Бойчук, В. Вовк та багато інших славетних українців.

Уже від перших своїх чисел журнал став популярним не лише в діаспорі, а й — підпільно — в Україні.

Можливо, це тільки збіг, але тепло в Одесу прийшло одночасно з XVIII міжнародним фестивалем «Два дні і дві ночі нової музики», який 21 — 23 квітня перетворив сцену одеської філармонії у світовий культурний центр.

Весна — це завжди відновлення, й тому фестиваль «2Д2Н», який є одним з передових напрямків у розвитку і пошуку нових шляхів у світовій музичній культурі, надзвичайно їй співзвучний. Цьогоріч, утім, як і в усі попередні роки, у програмі фестивалю було багато екзотики, починаючи з традиційного вже виступу монгольської співачки Самдандамби Бадамхорол, яка вразила так званим «горловим співом», коли звук голосу набуває цілком незвичної сили і тембру. До речі, на нинішньому фестивалі цю ж техніку продемонстрував і співак Андреас Фішер з німецького ансамблю Neue Vocalsolisten, виконуючи твір для баса американського композитора Елліота Шарпа «Порох і попіл», написаний у 2011 році. Традиційним для фестивалю стало і виконання цим ансамблем п’єси «Безхатько» американського композитора Тоні Конрада. Баритон Гільєрмо Андзорена розлігся на простеленому на сцені спальному мішку і, лежачи, відповідав на репліки перехожого — тенора Мартіна Надь.

Людське тіло, а не тільки голос, як музичний інструмент представила у своєму музичному перформансі на фестивалі «Два дні і дві ночі нової музики» Елізабет Шимана.

Впродовж багатьох років вона працює з голосом, тілом та електронікою, займається розробкою інтерфейсів і технологіями використання магнітних полів, а також співпрацює з австрійським «Кунстрадіо» та московським «Термен-центром». Її твори виконувалися в багатьох європейських країнах…

Того теплого вечора 29 квітня у ресторані-клубі «Бернардацці» було гамірливіше і святковіше, ніж завжди. Тут зібралися провідні одеські джазові виконавці, педагоги, критики і просто шанувальники цього музично-естрадного мистецтва, щоб на одній хвилі з колегами, однодумцями із 195 країн світу, що входять у ЮНЕСКО, вперше відзначити Міжнародний день джазу.

Відкриваючи вечір, ведуча Олена Шевченко зачитала привітальний лист генерального директора ЮНЕСКО: «Джаз упродовж усієї своєї історії завжди був фактором позитивних соціальних перетворень, він залишається ним і сьогодні. Ось чому ЮНЕСКО проголосила Міжнародний день джазу. Ця музика … говорить мовою свободи, яка має істотне значення для всіх культур. ЮНЕСКО керується такими ж цілями у своїх зусиллях з наведення мостів діалогу і порозуміння між усіма культурами і суспільствами...».

«Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки...»

Так починається повість «Кайдашева сім’я» українського письменника-класика І. Нечуя-Левицького. Погодьтеся, якщо поміняти назву міста і річки, то перед очима постане краєвид, дуже знайомий ананьївцям... Це відчуття схожості не покидало глядачів під час всієї вистави, прем’єра якої відбулася наприкінці квітня в районному будинку культури.

Як уже повідомляли «ЧН», 24 — 26 травня Одеська національна наукова бібліотека ім. М. Горького спільно з Українською асоціацією видавців та книгорозповсюджувачів проводить загальнодержавну культурно-просвітницьку акцію — ХІІІ Всеукраїнську виставку-форум «Українська книга на Одещині».

Символічно, що нинішній книжковий форум проводиться у День слов’янської писемності і культури, який встановлено указом Президента від 17 вересня 2004 року на вшанування пам’яті рівноапостольних Кирила та Мефодія. Натхнення та оптимізму на успішний розвиток подій у царині культури, зокрема у книговидавничій та бібліотечній справі, додає проголошення главою  держави 2012-го Роком культури та відродження музеїв.

Так зветься народний хор, створений дев’ятнадцять років тому в Суворовському районі міста Одеси. Ініціаторами заснування цього колективу стали здебільшого ветерани війни та праці. За всі його досягнення слід дякувати професійній майстерності художнього керівника Олександра Устиновича Мосійчука.

Упродовж майже двох десятиліть виступами хору насолоджувалися тисячі людей: школярі, студенти, інваліди та літні люди з інтернатних закладів, просто мешканці міста-героя. Поважні хористи звикли називати один одного побратимами: «Хто в боях дні і ночі зазирав смерті в очі на кривавих дорогах війни». На жаль, таких стає дедалі менше. На зміну їм приходить молодша генерація — закохані у пісню «діти війни».

Названі переможці премії імені Ростислава Палецького за 2012 рік

Визнаний майстер декоративного розпису Ростислав Палецький всією душею любив Україну. У його роботах яскраво постають герої національних визвольних змагань, колоритні персонажі творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Івана Котляревського… Та й просто коли на його малюнках розквітали лише одні дивовижні квіти чи походжали казкові птиці, відчувалося, що і в них грають струни української душі.

Палецький щиро і справедливо вірив, що люди в Україні напрочуд талановиті (це його стараннями у селі Троїцьке Любашівського району було відкрито школу декоративного розпису), намагався передати свою любов до народної творчості, національних традицій і звичаїв іншим. І глибоко символічно, що зоряним шансом для визнання нових талантів стала саме премія імені Ростислава Палецького, ініційована Одеським обласним центром української культури за підтримки управління культури і туризму облдержадміністрації та громадської організації «Інтелектуальний форум».

Представляти Юрія Андруховича якось незручно. Адже про нього вже стільки написано і сказано, що й годі. Його поетичні та прозаїчні твори, переклади і публіцистика постійно обговорюються, критикуються, цитуються. Про письменника говорять, говорять, говорять…

Останні два тижні він перебував у турі містами України, де презентував нову книгу «Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики» — 111 історій про 111 міст, у яких йому довелося пережити приємні й не дуже, але завжди унікальні інтимні — в широкому значенні цього слова — моменти.

Одеський національний театр опери та балету порадував глядачів новою подією — гала-концертом «Феєрія балету», створеним молодими хореографами та артистами театру. Цей концерт поєднав у собі номери класичного та сучасного репертуару, фрагменти класичних балетів у постановці великих майстрів минулого, роботи іменитих сучасних хореографів і постановки молодих танцівників театру.

«Феєрія» у перекладі з французької — чарівна країна, й одесити отримали непересічну можливість проникнути у чарівну країну цього виду мистецтва, побачити його багатогранність, відчути розмаїтий і неповторний світ танцю, завісу до якого відкрили для нас одеські артисти.

Молоді солісти Одеського національного театру опери та балету Терада Мідорі та Окава Коя стали лауреатами ХІІ відкритого конкурсу артистів балету імені Катерини Максимової «Арабеск-2012», що проходив у російському місті Перм у квітні, повідомляє прес-служба театру.

Окава Коя отримав першу премію серед чоловіків, Терада Мідорі стала лауреатом премії імені Галини Уланової за духовність танцю, а також розділила другу жіночу премію з танцівницею Христиною Андреєвою з Казані. Окрім того, їх дует отримав спеціальну премію Катерини Максимової та Валентина Васильєва.

Одеський театр опери та балету наважився поставити одну з найскладніших з-поміж найпопулярніших опер — «Дон Жуан» В.-А. Моцарта. 28 квітня, 4 і 16 травня, а також 3 червня у рамках Міжнародного фестивалю мистецтв відбудуться прем’єрні покази.

Постановкою спектаклю займався один з найзатребуваніших у світі оперних режисерів, народний артист Росії Юрій Александров спільно з художником, заслуженим артистом Росії В’ячеславом Окунє­вим. Музичний керівник постановки — головний диригент театру Александру Самоїле.

«Людина не може без коріння. Лише тоді їй спокійно і впевнено живеться на землі, коли вона знає, що наслідує створене до неї, що зв’язки ці не обірвуться тому, що саме вона ланка в ланцюгу людства».

Р. М. Палецький.

26 квітня в рамках Народної академії творчості об 11.00 відбулося відкриття виставки робіт майстрів народної творчості Одещини — лауреатів та стипендіатів премії імені Ростислава Палецького та урочисте нагородження переможців. Захід приурочений до 80-річчя від дня народження нашого талановитого земляка, чиє життя обірвалося у розквіті літ за досі не з’ясованих обставин.

Творчий прояв художника нечасто має такі чітко окреслені часові межі і є таким індивідуально виразним, як це можна бачити в долі Ростислава Михайловича Палецького. Рівно десять років активної повно­цінної творчої праці відпустило йому життя, десять років, які сконцентрували в собі і винесену з батьківського дому любов до рідної землі та її історії, і пристрасть до малювання, що зайнялась з того часу, як він пам’ятав себе, і силу та ніжність українського слова, яким він володів образно й досконало.

Журнал «Сучасність» відроджується

Журнал «Сучасність» — один з найстаріших та найавторитетніших українських «товстих» періодичних видань. Часопис почав виходити 1961 року спочатку в Німеччині, потім — у Сполучених Штатах, а від січня 1992-го — в Україні.

Біля витоків «Сучасності» стояли такі відомі літератори, громадські діячі, як І. Кошелівець, В. Бургард, В. Барка, В. Кубійович, І. Лисяк-Рудницький, У. Самчук, Ю. Шевельов, Б. Рубчак, Б. Бойчук, В. Вовк та багато інших славетних українців.

Щойно надруковане дослідження краєзнавця Олександра Павленка «Пращури українців і сучасність» (видавництво «ІНВАЦ») з’явилося в книжковій крамниці на Троїцькій, 77. Як зазначено в анотації, новітні часи суверенної України «покликали до неординарних підходів у висвітленні вітчизняної історії, до з’ясування проблем походження українців і нового бачення цього явища та вияву впливу інших циві­лізацій і народів на становище української нації». Дослідження є новітнім за глибиною погляду і має зацікавити молодь та всіх залюблених в історію Батьківщини.

У самому початку автор своєрідно досліджує походження українського слова «козак», яке в шкільному підручнику трактується як тюркське, хоча світова наука довела, що мовою санскриту — прамовою білої раси і сакральної для індусів — це означає: лицар, захисник, де є навіть ім’я Іван — «улюбленець богів», і Тарас, яке лелеги з Гіпербореї занесли в сучасну Грецію з тим же значенням.

На заняття літературної студії «Гарт», що відбувалися в палаці Воронцова і які вів письменник Олекса Різниченко, приходило чимало обдарованих одеських школярів. З-поміж них — і Дмитро Дроздовський, нині відомий молодий літературний критик, нещодавно прийнятий до Національної спілки письменників України.

Ось що він згодом написав про свого колишнього наставника:

«Коли я роздумую над літературним письмом Олекси Різниченка, то відчуваю в живому подиху його творчої спадщини характер цього чоло­віка, не дуже обласканого долею, тертого життям і вже обвіяного осінню літ. Та молодість, як кажуть, живе не в літах, а в душі людини. Цього письменника славить молодість і непокірний дух. Я б сказав навіть — гордий дух українця! Ні, не пихата гординя, а висока гідність людини, яка дорожить своїм родом і народом, словом материнської мови і си­нівською вірністю Україні.

Письменникові Володимиру Рутківському — 75

Письменник повинен дивувати. Своїми творами, закладеними в них ідеями та думками. Властиво, кожною новою книжкою. Тим і цікавий. Не кожному це вдається. Володимир Рутківський, здається, робить це постійно. Посудіть самі.

На початку своєї літературної «кар’єри» був поетом. Гарним поетом (а було це ще в середині 1960-х), треба визнати. Виходили книжки — «Краплини сонця», «Повітря на двох», «Відчиніть Богданкове вікно», «Рівновага», «Знак глибини», «День народження дощу»... Полюбляв історію, зокрема — археологію, а вчитися пішов... до Політехнічного нині університету. Відтак працю мав на Одеському суперфосфатному заводі. А далі — перекваліфікувався на журналіста, і вже «засві­тився» на обласному радіо, та переманила його газета обласної ради. Тож книжка нарисів стала цілком логічним вислідом цього перевтілення — «Земля мастеров» (газета ж бо російська). А далі зробив крутий зигзаг усе ж таки у бік дитячої літератури, що теж не могло не подивувати, бо ж робота у цьому «гарячому цеху» незрівнянно важча. Сказав же один чоловік з пишучих, що творити для дітей треба не лише так само як для дорослих, а — набагато краще. Впорався. Свідчення тому — казка «Прибульці», дитячі психологічні та казкові повісті: «Аннушка», «Бухтик з тихого затону», «Гості на мітлі», «Канікули у Воронівці», «Намети над річкою», «Слуга Баби Яги», «Сторожова застава», «Потерчата», «Ганнуся»... Он скільки!

До 18 квітня в дев’яти містах України, і в Одесі зокрема, триватимуть Дні польського кіно, в рамках яких демонструється сім стрічок, створених кінематографістами держави-сусідки за останні два роки.

У списку фільмів, які можна переглянути в рамках показів, є і дебютні роботи: Ґжегожа Зґлінського «Заскок», Марека Лехкого «Ерратум» та Лешека Давіда «Кі». «Це зовсім нова продукція. Таке кіно не є комерційним, воно дуже заангажоване. Ці режисери дуже цікаво «копаються» у польському суспільстві, історії. Ми обрали ці стрічки, бо хочемо показати, в якому напрямку сьогодні йде наше кіно», — цитує «Україна молода» Ярослава Ґодуна, директора Польського інституту, який є ініціатором «днів».

Любов — це життєдайний вогонь у душі людини. Засідання літературної вітальні «Любові пам’ять незабутня» підготувала зі студентами Білгород-Дністровського державного морського рибопромислового технікуму викладач української мови та літератури Оксана Матієнко, щоб на прикладах поетичних шедеврів інтимної лірики Тараса Шевченка показати красу і складність людських почуттів.

— Підготовка тривала кілька тижнів, — розповідає Оксана Анатоліївна. — Це детальне дослідження життя Шевченка, сценарій, костюми, зачіски, декор сцени і ще багато дрібниць, щоб створити атмосферу життя поета, і до того ж — щоденні репетиції.

Це була цікава розповідь про муз Тараса Шевченка, що надихали великого поета і художника на створення геніальних літературних творів і невмирущих полотен. Сцену актового залу технікуму прикрасили репродукції жіночих портретів Шевченка-художника та його автопортрети різного періоду життя.

В експериментальному центрі сучасного мистецтва «Чайна фабрика» відкрилася виставка фотографії фотохудожниці з Румунії Мирони Раду.

Молода гарна жінка фотографує... самітність. Фотографує вона тому, що є фотохудожником. Відомою своїми працями у жанрах документального кіно, художньої фотографії. І це зрозуміло. Але зображувати на фотографіях самітність? Це може наштовхнути на певні роздуми.

Не надто часто доводиться спілкуватися зі справді великими людьми. У Міжнародний день театру журналісти отримали гарний дарунок: в Одеському оперному ми зустрілися з великим, без перебільшення, танцівником ХХ століття, народним артистом СРСР, одним з найпопулярніших артистів у багатьох країнах світу Володимиром Васильєвим.

Перше, що вразило у цій людині, — дивовижне поєднання простоти і гідності, відкритість у спілкуванні і відсутність будь-яких ознак зіркової хвороби. Володимир Васильєв розповідав нам не лише про балет, що став його життям, а й про інші речі, якими йому хотілося з нами щедро поділитися...

Маестро танцю був дуже радий своїй зустрічі з Одесою. Зізнався, що багато років тому знімався в одному з музичних фільмів саме в Одеському оперному театрі, грав роль ведучого дитячих програм, але йому, як не дивно, жодного разу не доводилося танцювати на сцені нашої опери...

Концерти гастролерів — це своєрідне подолання ізоляціонізму, запобіжний захід від провінційності, особливо, якщо культура фінансується за залишковим принципом і мрія про виїзні концерти оркестру так і залишається мрією.

Нещодавно в Одеській філармонії відбувся концерт Національного одеського симфонічного оркестру під керівництвом Берислава Скендеровича (Нови Сад, Сербія). Звучали твори американської і російської симфонічної музики кінця ХІХ — ХХ століть — Бернстайн, Гершвін, Чайковський, Шостакович. Соло на фортепіано Антонія Баришевського (Київ).

Свою музичну кар’єру Берислав Скендерович розпочинав як піаніст, згодом диригент опери. Нині він — художній керівник Сербської національної опери, засновник, незмінний диригент і художній керівник Симфонічного оркестру Воєводини. Нагадаємо, що Нови Сад — це також центр одного з найзнаніших музичних фестивалів Південно-Східної Європи — EXIT, що відбувається на початку червня у фортеці Петроварадін, яка стоїть на березі Дунаю.

Літературно-художній журнал «Дніпро» занесено до Книги рекордів України.

Часопис визнано у категорії «Видавництво» — найдавніший літературно-художній журнал сучасних україномовних авторів. Сьогодні «Дніпро» — найдавніший журнал, який публікує творчість сучасних україномовних авторів і тим самим робить вагомий внесок у розвиток української культури загалом. Постійно видається з 1927 року.

Саме на Благовіщення, 7 квітня, народилися (щоправда, в різні роки) видатні митці українського театру: режисер і художній керівник Одеського українського театру, народний артист СРСР Василь Василько й актриса, старійшина колективу «васильківців», заслужена артистка України Станіслава Шиманська.

Внесок кожного з них у розвиток національного театру України вагомий. Шляхи Станіслави Шиманської і Василя Василька перетнулися саме в Одесі, в перші повоєнні роки, коли Василько вкотре (!) повернувся сюди, а Шиманська стала одною з провідних актрис Українського театру.

Цікавий захід — «Тиждень Тараса Шевченка» — відбувся в Одеській гімназії №1 ім. А.П. Бистріної. Програма була насичена й пізнавальна. В рамках тижня пройшли літературні читання, відкриті уроки, конференції, конкурси, інтелектуальні ігри. Усе було присвячене творчості Кобзаря.

Не секрет, що гімназія №1, якою керує зараз Л.С. Топчій, вважається одним з найпрестижніших у місті навчальних закладів 2 — 3-го ступенів. Її вчителі відомі високим рівнем методичної підготовки, а учні — своєю активною участю в різноманітних олімпіадах, науково-дослідницькій роботі, виховних заходах. Одним з таких якраз і був «Тиждень Тараса Шевченка», який став водночас і нашою навчальною практикою.

Перформенс, буккросинг, флеш-моб — такими новими словами поповнилася лексика читачів обласної бібліотеки для юнацтва ім. В.В. Маяковського у рамках проведення щорічного тижня книги. Ініціативна і невтомна директорка бібліотеки, заслужений працівник культури України Л.Ф. Пономаренко постійно спонукає співробітників до пошуків нестандартних форм роботи.

«Читати — це модно!», — склавши з окремих літер слоган, добровольці-помічники — учні школи №78 (бібліотекар Л.В. Болдінська) вишикувалися з ним на прибібліотечній території так, щоб перехожі могли це прочитати і запам’ятати. А на довколишніх лавках по вулиці Корольова волонтери залишили цікаві книжки з листівками-закликами «Прочитай! Мені сподобалося». Такий подарунок з однією умовою: після прочитання передати книгу іншим.

Конкурс з такою назвою був започаткований в Одесі позаторік, коли вихованці позашкільних навчальних закладів вперше демонстрували свою творчість. Організатором цікавого змагання стала педагог центру дитячої та юнацької творчості «Моряна» Поліна Василівна Микоткіна (на жаль, уже покійна). Відтоді вихованці поза­шкільних навчальних закладів міста щороку змагаються у знанні народних звичаїв, традицій, культурної спадщини українського народу.

Ось і на початку нинішньої весни будинок дитячої та юнацької творчості «Тоніка» Суворовського району задзве­нів дитячими голосами самодіяльних акторів та їхніх уболівальників. Творчі виступи конкурсанток та команд були напрочуд яскравими, змістовними. Вони читали поезії Тараса Григоровича Шевченка та інших авторів, виконували різні обрядові дійства, готували страви за бабусиними рецептами і, звісно, демонстрували прекрасні національні строї.

Словосполучення «французька весна» добре знайоме шанувальникам французької культури: нинішнього року цей фестиваль проходить в Україні уже вдев’яте, охоплюючи шість міст — Київ, Одесу, Харків, Львів, Донецьк та Дніпропетровськ. Цими днями він стартує у столиці, на Софійській площі, вуличною виставою оркестру «Шалені дзвонарі», а в Одесі «Французька весна» «настала» ще у четвер, коли в кінотеатрі «Родина» розпочали показ так званої «Панорами французького кіно»…

Загалом, у рамках фестивалю заплановані театральні вистави, концерти класичної музики, виставки, кінопокази та зустрічі з письменниками. Для кожного міста підготовлена окрема, неповторна, програма. То якою буде «Французька весна» в Одесі?

Великою експозицією творів Михайла Жука розпочала свою виставкову діяльність щойно створена галерея на Новосельського, 75, — «Квартира № 10» — властиво, то якраз і є її назва. Це чи не перша така виставка творів (а їх представлено півтори сотні) напівзабутого мистця не лише європейського, а світового виміру. І, до речі, саме Одеса свого часу відкрила незалежній Україні цю постать.

Як зазначив на відкритті колекціонер, мистецтвознавець і журналіст Євген Голубовський, «це справді музейна виставка, вона дає уявлення про багатогран­ність митця, широту його творчих зацікавлень, і нам треба пропагувати його творчість якнайширше». «Ми відкриваємо Жука знову, — підкреслив Тарас Макси­м’юк, колекціонер, працівник Фонду культури. — Фактично у нього була тільки одна персональна виставка, ще за життя, коли він приїхав з Кракова до Києва. Від 1972 року, коли вперше познайомився з творчістю Жука, і по сьогодні я відкриваю його для себе».

Ще довго — не то що через двадцять, а й упродовж цілої сотні років, бо таки ж добряче знову одкинуто нас назад — будемо відкривати самих себе: свою ідентичність, свою культуру. Відкривати і дивуватися, як дивуємося щоразу, коли сповна розпізнаємо нове ім’я. Та хоч б й не дуже нове, а нібито знане вже, майже сучасника. Придивишся ближче й одразу питаєш себе: чи є хоч пам’ятна таблиця бодай десь на стіні, іменна вулиця, не кажучи вже про погруддя? А вже щоб музей!..

Після тривалих гастролей у Франції та Швейцарії повернулася балетна трупа Одеського оперного театру. Понад 30 міст, 46 ви­став за 55 днів — ось короткий підсумок поїздки наших артистів до Європи. Танцівники та головний балетмейстер поділилися своїми враженнями на прес-конференції.

Головний балетмейстер театру Юрій Васюченко розповів:

— Пропозиція поїхати до Франції та Швейцарії надійшла несподівано. Готувалися гастролі Київського оперного театру, але в останній момент трупа відмовилась від поїздки, зголосилися лише провідні солісти. Тож одесити готувалися до гастролей впродовж лише півтора місяця, а не року, як годиться. Театр показував балет «Жізель» А. Адана. На гастролі поїхала команда із 44 осіб.