Матеріали з рубрикою «Історія»

У грудні багато медіа опублікували дописи, присвячені 155-літтю від дня народження українського адмірала Михайла Остроградського.

Свого часу, ще до 150-ї річниці флотоводця, моя стаття про нього була вміщена у «Чорноморських новинах» (див. номер за 17—19 грудня 2020-го). Тоді я акцентував увагу на його приналежності до козацького роду, але, на жаль, мав обмаль відповідної інформації. Тепер мені вдалося дещо більше розвідати про батька, діда і прадіда Михайла Михайловича, а також уточнити дату його народження. За це особливо дякую полтавському краєзнавцеві Борису Тристанову.

13 листопада (31 жовтня за старим стилем) 1803 року на далеких Соловках у російській в’язниці помер останній кошовий отаман Запорізької Січі, видатний воїн, державний діяч, дипломат і меценат Петро Калнишевський.

Ця людина ще за життя стала справжньою легендою. За свій довгий вік (112 років) він прожив, здавалося, кілька життів і пройшов шлях від джури до кошового і від кошового до багатолітнього в’язня...

(Закінчення. Початок у номері за 16 жовтня)

У 1889-у десятирічний хлопчик Лев Троцький, майбутній лідер більшовицького перевороту та Червоної армії, вперше потрапив у театр саме в Одесі, де вчився. Він відвідав саме українську виставу «Назар Стодоля» за п’єсою Тараса Шевченка. Маленький Лев був у захваті. У своїй біо-графії так описав свій радісний шок від вистави: «Це було незвичайно, і цього зобразити неможливо. Мене відправили на українську виставу в супроводі училищного сторожа Григорія Холода. Я сидів блідий, як полотно, це Григорій потім доповідав Фанні Соломонівні, і мучився ра-дістю, якої не міг вмістити. Під час антрактів я не вставав з місця, щоб чогось, боронь, Боже, не пропустити».

(Закінчення. Початок у номері за 2 жовтня)

Мартинюк Сергій (1962) — письменник, публіцист, громадський діяч, активний учасник національно-демократичного руху кінця ХХ — початку ХХІ ст. Його громадянська позиція сформувалась у добу утвердження незалежності України й загартувалась у подіях Помаранчевої революції та Революції Гідності, в яких він брав активну участь. Був постійним учасником з’їздів НРУ, козацьких рад, культурно-просвітницьких заходів у Холодному Яру. Визнаний популяризатор українського світогляду і традицій. За вагомий внесок у розвиток української культури і духовності нагороджений низкою літературно-мистецьких премій. З початком повномасштабної війни 24 лютого 2022 р. Сергій Мартинюк приєднався до Ірпінського загону територіальної оборони та безпосередньо брав участь у героїчному захисті Ірпеня й підступів до Бучі. Враження від пережитого він втілив у книзі «Позивний «Письменник», або Як ірпінці русню відірпінили», центральною ідеєю якої є сила й героїзм простих людей у вирішальні історичні моменти. У виданні зібрані щоденникові записи з перших місяців війни — чесні й відверті свідчення про війну, ворога, українську боротьбу та національну ідентичність. Сергій Мартинюк безкомпромісно розкриває суть «русского міра», демонструючи глибину спротиву українців, сплетену з історичними паралелями, ненавистю до агресора і великою любов’ю до Батьківщини. Книга багата на влучні цитати, які точно передають суть війни. Автор різко засуджує мовчання і байдужість частини суспільства, відкрито критикує помилки влади перед війною, стан освіти та культури, але найголовніше — надихає читача до активної боротьби.

Як уже повідомляли «ЧН» (див. номер за 11 вересня), 8—9 вересня в Одесі відбулася ХІ Всеукраїнська наукова конференція «Народний рух України: місце в історії та політиці». Сьогодні пропонуємо вашій увазі одне із досліджень, вміщених у збірнику матеріалів конференції — «Діячі Народного руху України на шпальт ах газети «Чорноморські новини» періоду повномасштабної війни росії проти України: біобібліографічні портрети». Через великий обсяг статті робимо це без посилань на газетні публікації (а їх за цей період було аж 114), в яких ішлося про відомих рухівців.

Після російського військового вторгнення 24 лютого 2022 р. журналістика України зазнала кардинальних змін. Інформа-ційне поле радикально змінилося, а теми, на яких сфокусувалися медіа, стали значно гострішими та більш патріотичними. Газети й онлайн-видання почали активно висвітлювати події війни, героїзм українських захисників, спротив цивільного населення, а також викривати військові злочини та пропаганду ворога. Важливою складовою стало підкреслення національної ідентичності та єдності у боротьбі за свободу. Особливу роль у цьому процесі відіграють персоналії — видатні діячі й борці за незалежність України, чиї історії надихають і зміцнюють патріотичний дух.

Кожного 24 серпня, коли над країною лунає Гімн і майорить синьо-жовтий стяг, я згадую день 24 серпня 1991 року, що змінив хід історії. Це була мить, коли ми, депутати Верховної Ради першого скликання, разом із народом України піднялися над страхом, сумнівами й багатовіковим тиском імперій і проголосили: Україна буде незалежною! Ми були різними — ідеологічно, географічно, професійно, але того дня нас об’єднало бажання бачити Україну вільною. Цей день подарував нам свободу, державну суб’єктність, право на власну долю.

Саме цього дня Верховна Рада Української РСР закарбувала навіки: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року… Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави України».

Це рішення не виникло на порожньому місці. Воно визрівало в серцях мільйонів українців століттями. У словах Шевченка і Франка, у співі лемківських коломийок, у тиші сибірських таборів і в плакатах Руху на центральних площах Києва та Львова. Шлях до цієї історичної події був складним і тернистим.

Про запорозького козака, який переміг Мішку Япончика

Його прізвище майже не відоме на Одещині, хоча в 1919 — 1920 роках він брав участь у Першому Зимовому поході, звільняючи від червоних банд землі Балтського повіту та Ананьївщини. Однак не тільки за це я хочу згадати свого земляка із Запорізького краю. У липні 1919-го полк, очолюваний Олександром Вишнівським, під час боїв за станцію Вапнярку вщент розбив 54-й полк імені Леніна, яким командував відомий одеський злочинець Мішка Япончик, а сам він чкурнув із поля бою. Після цього більшовицька ЧК поставила остаточну крапку в біографії Мойші Вінницького аж під Вознесенськом.

Народився Олександр Вишнівський 12 (24 за н.ст.) серпня 1890 року в старовинному козацькому селі Заливному (Брозолевому) Олександрівського повіту Катеринославської губернії (тепер — село Заливне Новомиколаївської громади Запорізького району Запорізької області), яке на той час було центром однойменної волості. Батьки належали до київської гілки дворянського роду Вишневських. Навчався в Київській торговій школі М.А. Терещенка, що на Подолі. Маючи документ про середню освіту, добровільно вступив до російського війська, а через два роки — до Віленського юнкерського піхотного училища. Деякі дослідники називають Чугуївське училище, однак прізвище О.Й. Вишнівського можна побачити серед випускників 1913 року саме Віленського училища.

Червень і липень 2025-го позначені двома датами, пов’язаними з подіями, що відбувалися на рейді Одеського порту: 120-річчям повстання матросів Чорноморського флоту на панцернику «Потьомкін» та 150-річчям від дня народження одного з керівників цього повстання, морського інженера Олександра Коваленка, єдиного офі-цера, який до кінця був разом з екіпажем, а після 1917-го повернувся в Україну й працював у морському департаменті УНР та Української Держави.

Народився Олександр Коваленко 8 серпня (27 липня) 1875-го у містечку Ромни Полтавської губернії (тепер — Сумська область). У 12 років батьки віддали сина до місцевого реального училища, де він навчався разом зі Степаном Тимошенком, у майбутньому відомим математиком і механіком. У своїх спогадах «На межі двох віків» Олександр Михайлович згадує, що в училищі, як і в усіх інших школах, культивувався офіційний загальноросі-йський патріотизм, девізом якого було «Самодєржавіє, православіє і народность» (зрозуміло, російська).

Із 25 червня на Приморському бульварі Одеси тривають археологічні розкопки, які провадять студенти Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського спільно з фахівцями Інституту археології НАН України.

Цими днями ректор університету Андрій Красножон презентував результати експедиції меру Одеси Геннадію Труханову, повідомляє пресслужба міської ради.

До 140-річчя від дня народження українського філософа та історика

Сьогодні, коли український народ веде збройну боротьбу з російськими загарбниками і вшановує нових героїв, які не шкодують свого здоров’я, а в багатьох випадках і життя у кривавій борні за волю, ми не повинні забувати про тих, хто прокладав шлях до нашої незалежності в минулі часи і є прикладом для нащадків. До таких особистостей належить професор Одеського університету Михайло Гордієвський, який усе своє свідоме життя мав чітку проукраїнську позицію, за що й був розстріляний більшовиками в роки репресій. Восени 2024-го на його честь в Одесі перейменовано провулок Гагаріна.

Після смерті професора й до початку 1990-х його прізвище перебувало під цілковитою забороною. Перша публікація про нього з’явилася лише в 1997-у в «Чорноморських новинах». Її автор — відомий письменник і краєзнавець Григорій Зленко. Згодом до дослідження біографії вченого долучилися одеські історики Валерій Левченко, Едуард Петровський, Олександр Музичко та інші.

(До 610-ї річниці першої писемної згадки про місто)

Одеса

…Та вічно над тобою погляд верхівців,
Що із Гетьманщини, із крові, пімсти й горя
Принесли гіркості завзятої порив,

І край червоних скель, стріляючи в простор’я,
Ясу складали обрію, що сив,
А коні бочились розгніваного моря.

Юрій ЛИПА.

Для істориків доби становлення новітньої незалежності України була очевидною істина, яку поділяю і я, що історик має передусім бути представником власної нації та держави. Руйнівна позиція «безсторонньої об’єктивності та космополітизму» почала прищеплюватися серед українців дещо пізніше, хоча й тоді використовувалася прибічниками «новоросійської» та й просто російської ідеї як контраргумент проти поширення української моделі українського історіописання та історичної пам’яті.

Толерування цих поглядів ледве не коштувало українцям їх державності, і ці наслідки ми долаємо до сьогодні вже в умовах кривавої війни з нашим одвічним ворогом — росією.

Перше, на що звернула увагу: всюди, де мовиться про Леоніда Анастасійовича Смоленського, знаного українського громадського діяча, одного з керівників та ідеологів Одеської української громади ХІХ ст., видатного педагога, викладача історії, визначного промовця, демонструється лише один портрет цієї талановитої людини — у зрілому віці, з пишною бородою. Він був вміщений на ст. 99 у книжці «Софія Русова. Мої спомини» (Львів, Видавнича кооператива «Хортиця», 1937).

Й от... на сайті VIOLITI я знайшла фото, означене як «Учёный Леонид Смоленский 1876 Одесса», продане 3 січня 2024 року за 1901 грн. Подивіться на цю світлину: молодий чоловік справа — точно Леонід Смоленський! Ті ж очі, той же широкий лоб, про які читаємо у спогадах його учнів і знайомих!

У січні минає 140 років від дня народження історика, краєзнавця, члена Української Центральної Ради Павла Григоровича Клепатського (Клепацького), випускника історико-філологічного факультету Одеського університету.

Про Павла Клепатського почали згадувати лише після здобуття Україною незалежності, бо ж був звинувачений в антирадянській діяльності й після 1938 року загинув у московських катівнях. Серед дослідників, які долучилися до повернення цього імені, — професори Володимир Ричко і Геннадій Стрельський з Києва, Олександр Музичко з Одеси, Тетяна Портнова з Дніпра та Олександр Завальнюк із Ка-м’янця-Подільського. Але їхні праці розраховані більше на фахівців і присвячені переважно науковій спадщині вченого, до того ж опубліковані у спеціалізованих виданнях, мало доступних для загалу. Тож цією статтею я поставив за мету ознайомити з біографією та здобутками дослі-дника української історії ширше коло читачів.

20 листопада 2024-го — у день, коли багато хто готувався ледь не до ядерного удару з боку Росії (а низка іноземних посольств навіть призупинила роботу) — у столичному музеї Революції Гідності проходила презентація мемуарів до 20-річчя Помаранчевої революції. Написав їх Володимир Філенко, передмову додав Тарас Стецьків, а допомагав із впорядкуванням матеріалів та модерував історик Олександр Зінченко. Саме з паном Олександром «Главком» (https://glavcom.ua/) тримав контакт, перепитуючи, це не скасовується, бува, захід через ядерну паніку. «Ні. Революція — за планом», — бадьоро відповідав він.

І революція, чи то пак презентація, справді відбулася за планом — у невеличкому інформаційному центрі музею, де заледве вистачило стільців для усіх зацікавлених. У вікна центру було видно Майдан, на який щоразу вказували промовці, коли хотіли уточнити, де відбулася та чи інша подія.

У вівторок, 29 жовтня, о 12.00 в Одеській національній науковій бібліотеці за підтримки Першого міжрегіонального територіального відділу Українського інституту національної пам’яті відбудеться відкриття виставки «Наказано не знати: українські археологи в лещатах тоталітаризму».

Експозицію присвячено археологам, які, попри жорстокі репресії та цензуру, продовжували свою фахову діяльність і залишили важливий слід в історії цієї науки. Виставка репрезентує долі 19 визначних археологів, які стали символами цілих поколінь репресованих науковців і чиї досягнення довгий час були приховані або навмисне забуті.

Усі знають, що Одеська наукова бібліотека є найстарішою в Україні, але й при цьому цифра «195» — вражає! Мала можливість висловити слова шани й любові та привітати чудовий колектив ОННБ, натхненний Іриною Бірюковою, під час святкування цього ювілею 25 вересня.

Промайнуло стільки буремних історичних подій, змінилися політичні обрії, сформувалися зовсім інші підходи до діяльності книгозбірень. Але Одеська наукова бібліотека, не перериваючи традицій, вистояла і не просто зберегла свої скарби, а наростила книжковий фонд, розвинула нові технології книгозберігання, допомагаючи в науковому й творчому пошуку тисячам читачів.

І це встановлена, досліджена та зафіксована в документах дата

(Закінчення. Початок у номері за 5 вересня)

— Якщо ми говоримо про Одесу та Одещину, що варто знати іншим про наш регіон?

— Доросійський період нашого міста справді є білою плямою. І це не провина сучасних істориків. Так сталося через політику, яку провадила загальна імперська історична школа. Замовчування, перекручування, не рекомендоване дослідження османсько-турецьких джерел. Не рекомендоване вивчення османсько-турецької мови, через яку можна було дослідити османські документи.

20 серпня минає 80 років від дня загибелі від рук більшовицьких катів Юрія Липи, письменника, лікаря, одного з ідеологів українського націоналізму, автора української геополітичної концепції.

Тривалий час між дослідниками біографії Юрія Липи точилася дискусія стосовно місця його народження. Зрештою, одеська історикиня Світлана Кучеренко на підставі архівних документів встановила, що Юрій (Георгій) Липа народився в селі Старі Санжари на Полтавщині в родині священника Андрія Андрійовича Геращенка та Єлизавети Іванівни (в дівоцтві — Булдовської). Влітку 1909 року, після смерті рідної матері, хлопчика всиновив хрещений батько — лікар Іван Львович Липа. Після цього йому змінили прізвище, ім’я та по батькові.

У березні вшановувалося 85-річчя проголошення незалежної Карпатської України і героїчної боротьби вояків «Карпатської Січі» з угорськими загарбниками. Серед січовиків було й кілька особистостей, життєвий шлях яких пов’язаний з Одещиною. Один із них — полковник, інженер Микола Литвицький (Літвицький). На жаль, інформації про нього обмаль. Навіть на сайті його рідного села Жерденівка Гайсинського району Вінницької області про героя-земляка нема й згадки.

Народився він 13 травня (за новим календарем) 1888 року в родині спадкового почесного громадянина Олекси Литвицького і Вікторії (в дівоцтві — Лісецької). Родина займалася сільським господарством і за статками належала до середняків. Статус спадкового почесного громадянина надавав переваги у звільненні від тілесних покарань та військової служби. На той час село Жерденівка, що розташовувалося на обох берегах річечки Дубина, вважалося великим — мало понад дві тисячі мешканців. Там була початкова школа, після закінчення якої Микола продовжив навчання у Вінниці, а згодом — у Подільській духовній семінарії (м. Кам’янець-Подільський). Після закінчення семінарії у 1908-у деякий час служив дяком у селі Бондурівці Ольгопільського повіту.

Штрихи до забутого ювілею

Із столітньої давнини, 1924 року, виринув цікавий історичний факт тодішньо-го театрального життя Одеси — про відкриття у нашому місті Шостої майстерні Мистецького об’єднання «Березіль» (МОБ), заснованого легендарним українським режисером і реформатором сцени Лесем Курбасом.

З-поміж дослідників театральної спадщини найбільшу увагу висвітленню цієї події приділив знаний одеський театрознавець, театральний і телевізійний режисер, кандидат мистецтвознавства, Володимир Голота (1939 — 1996). Свого часу він детально вивчив матеріали справи, що зберігається в Державному архіві Одеської області (Ф. 5441, Оп. 1, Од. зб. 1-2) і поклав їх в основу ґрунтовної публікації (див.: Голота В. Одеська філія «Березоля» // Театральна культура: науковий збірник / КДІТМ ім. І.К. Карпенка-Карого; ред. кол.: Р. Пилипчук (відп. ред.). — 1985. — Вип. 11. — С. 70 — 81). Як на наш погляд, на підставі нових документів, оприлюднених сучасними дослід-никами, варто внести й певні коригування до змісту опублікованого тексту.

У кінці ХІХ – на початку ХХ століть в Одесі виходили українські літературно-художні альманахи «Нива» (1875), «З-над хмар і з долин» (1903) та «Багаття» (1905), у яких друкувався цвіт українського красного письменства: Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Ольга Кобилянська, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Іван Липа та багато інших.

Утім, легальна українська преса на території Російської імперії з’явилася лише у 1905 році. Пов’язують це із проголошенням 17 жовтня маніфесту Миколи ІІ, у якому висловлювався «непохитний намір ввести основи громадянської свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок». Формально населення отримало свободу слова і друку, але фактично це було суто декларативним актом, адже Емський указ не був скасований.

Що не подобалося в словах поета імперській росії і радянським ідеологам?

Будь-яка тоталітарна держава дуже доскіпливо ставиться до найменших проявів вільнодумства і виходу за межі усталених ідеологічних норм, вбачаючи у цьому пряму загрозу своєму існуванню. Саме тому в усі часи творчі особистості були під пильним наглядом спеціалізованих державних структур, які намагалися не допустити «шкідливого впливу» на маси. І чим масштабнішою була постать, тим прискіпливішою була увага до творчості та наполегливішими спроби, якщо не вдавалося замовчати чи зламати митця, «приручити» його, зробити «своїм, зручним і правильним».

Практично всі знакові українські письменники в часи бездержавності пройшли через горнило ідеологічного проти-стояння з державною машиною. Тарасові Шевченку в цьому плані «пощастило» мати справу і з імперською цензурою, і з радянським Головлітом.

З імперською цензурою Тарас Шевченко зіткнувся практично з перших кроків виходу на широку публіку. І не лише тому, що в ті часи жоден літературний твір не мав права бути опублікованим без відмітки цензора, підпорядкованого Головному управлінню цензури Міністерства народної освіти Російської імперії, але й через самоцензуру, яка існувала у суспільстві і змушувала «дмухати на холодне».

Невідомі сторінки історії Одеського національного економічного університету

(Закінчення. Початок у номері за 15 лютого)

Працюючи в ОКУ та університеті, О. Маркевич мав багато можливостей спілкуватися зі своїм ровесником Георгієм Афанасьєвим. Ось що повідомляє про цю людину Вікіпедія (подаємо у скороченні).

«Георгій (Юрій) Омелянович АФАНАСЬЄВ — історик, педагог, журналіст, громадський діяч, міністр закордонних справ Української Держави…

Невідомі сторінки історії Одеського національного економічного університету

Наприкінці серпня 1862-го до будинку на розі вулиць Софіївської та Торгової при-йшли 26 хлопців віком від 14 до 18 років. Вони стали першими учнями Одеського комерційного училища (ОКУ), створеного за ініціативи й на кошти місцевих купців

і промисловців. Училище подібного зразка було лише третім у Російській імперії і першим в Україні. Від його появи можна вести відлік розвитку економічної освіти в нашій країні.

19 жовтня Верховна Рада України проголосувала за проєкт закону №8371, що забороняє на теренах нашої держави діяльність релігійних організацій, які пов’язані з російською федерацією. Зокрема, йдеться про так звану Українську православну церкву (УПЦ), що насправді є структурною частиною Російської православної церкви (РПЦ). У першому читанні цей законопроєкт підтримали 267 депутатів.

Є сподівання, що цей законопроект буде схвалений у другому читанні й вступить у дію. Щоправда, є питання про його дієвість. Але вже добре хоча б те, що такий закон існуватиме.

Узбережжя острова Хортиця, та й сам Дніпро, готові поділитися багатьма унікальними археологічними знахідками. Через підрив Каховської ГЕС рівень води у ріці дуже впав, і вона повернулася у своє історичне русло, відкривши науковцям унікальні пам’ятки. Деяким з них — понад 1000 років.

Війська країни-агресорки підірвали дамбу Каховської ГЕС 6 червня 2023 року. Велика вода спочатку затопила Херсонщину, вбивши людей та заливши цілі населені пункти. Потім перетворилося на пустелю Каховське водосховище, а на Дніпропетровщині з’явилися зневоднені міста та села, стався замор риби. Однак ця трагедія відкрила «вікно» для запорізьких учених, через яке вони змогли побачити «спадок», залишений нашими пращурами сотні й навіть тисячу років тому, що весь цей час зберігався на дні Дніпра.

(За матеріалами кримінальної справи, сфабрикованої НКВС)

У статті «Передвісник Одеської держдрами» («Чорноморські новини» від 4 та 18 травня ц.р.) були наведені фрагменти спогадів відомої театральної акторки, режисерки і педагога, народної артистки УРСР Поліни Мусіївни Нятко (1900 — 1994), де подана унікальна інформація про заснування в Одесі першого в Україні українського пересувного робітничо-селянського театру імені Франка (1924), про щиру дружбу акторів-франківців із членами місцевої філії письменницької організації «Гарт», засновником і керівником якої з 1923 року був тодішній студент Одеського медичного інституту, прозаїк і драматург доби Розстріляного Відродження Іван Кіндратович Микитенко (1897 — 1937).

Серед тогочасних членів «Гарту», які регулярно відвідували театральні вистави в Одесі й брали активну участь у мистецьких зустрічах та обговореннях, вона назвала й ім’я М. Войцева, щоправда, без уточнення даних щодо його особи.

Велетенський, ущерть заповнений лайнер з написом на борту TRANSATLANTIK прокотився злітною смугою, розвернувся й рішуче злетів угору. Летовищні будівлі швидко змаліли, завважила тільки яскраві цифри на електронному табло: 18.08.1992. Отже, цей день настав, день, про який остерігалася думати, та все одно мріяла про нього, плекала в серці. Вона летить в Україну. В свою далеку, ще недавно плюндровану росі-йську підневільну колонію, а від року — вже вільну свою Батьківщину.

Повітряний лайнер у чистому синьому небі, понад хмари та вітровії, упевнено скорочував донедавна ще немислимо далеку й нездоланну, здавалося, відстань, а її думки-спогади, думки-надії, думки-тривоги одна вперед одної побігли-полетіли назад, у минуле, в такому самому, як небо оце, безмежному часопросторі.

Сиділа при ілюмінаторі, убгалась у закуточок, щоби ніхто не заважав думати, лучитися зі своїми мріями, з рідним краєм. Який він, що побачить вона у столичному Києві, в рідній Одесі, та й що могла винести з тогочасного крутіжу пам’ять малолітньої доньки генерала армії УНР, котрий рятував своїх діточок і себе самого? Думок було аж забагато, вони мішалися і заходили одна поза одну, подібно до хмарин, які так само купчилися внизу, під надійним крилом. З внутрішнім усміхом побачила знову перед собою молоденького службовця контролю на летовищі, котрий сказав їй несміло: «Хочу запитати вас, пані, — в тій хвилі уголос прочитав у її паперах зі вже звиклою для неї англійською вимовою: Галина Всеволодівна Змієнко-Сенишин. — Юкрейн — це де? Сьогодні туди всі…». «Це моя Батьківщина! — ледь не вигукнула, але стрималася: негоже говорити подібне, хоч і правдиве, в цій добрій країні, де прожила стільки років — життя, фактично, — і в яку буде вертати по короткім часі — не знати з яким настроєм. — Я там народилася», — відповіла коротко і пішла до свого буса, що чекав, либонь, на неї одну…

(Закінчення. Початок у номері за 31 серпня)

У подальших номерах часопису «Плуг», у період 1928 — 1930 років, інтерес до висвітлення діяльності одеської філії загалом згасає. Поряд з політичними причинами, пов’язаними із згортанням процесу українізації, наступом тоталітаризму на права українців, зростанням політичного тиску й переходом влади до практики масового терору та репресій, дався взнаки і чинник суб’єктивний.

Саме про нього варто згадати, ознайомившись з матеріалами коротенької замітки під назвою «Поезії Трохима Огневика», надрукованої в журналі «Україна», №27 від 5 липня 1964 р., авторства славетного Степана Олійника. У ній він стисло повідомляє про те, що «Огневик» — це літературний псевдонім поета Трохима Петровича Блащука (1904 — 1940), з яким познайомився десь наприкінці 1926 року в Одесі, під час навчання в інституті народної освіти.

Цікавою і багатогранною є творча спадщина нашого славетного земляка — поета-гумориста і сатирика Степана Олійника (1908 —1982). Він, нагадаю, народився у с. Пасицели на Балтщині, в Одесі закінчив семирічну школу імені Лесі Українки, потім — кооперативний технікум і літературний факультет Інституту народної освіти. Скласти уяву про ранній період його творчого життя, про талановитих ровесників та однодумців, а ширше — про особливості літературного процесу 20-х років ХХ століття в нашому місті допомагають автобіографічні спогади-оповідки, які становлять окремий — четвертий — том чотиритомного видання творів письменника (Київ, «Дніпро», 1979).

Зокрема, у нарисі від назвою «Поет молодості», присвяченому пам’яті свого ровесника і побратима, поета Панька (Пантелеймона) Михайловича Педи (1907 —1937), який став жертвою сталінських репресій, Степан Іванович розповідає що «в Одесі було тоді п’ять літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Потоки Октября», «Перевал» і «Молода гвардія». Певне враження про тогочасне творче розмаїття чорноморського міста дають окремі спогади про перші зустрічі молодого початківця з поетом Володимиром Сосюрою — «Ніжний, людяний», письменником-гумористом Остапом Вишнею — «Всі ми його любили», драматургом Іваном Микитенком — «Мій перший консультант».