Матеріали з рубрикою «Історія»

Переглядів: 1244

Знати, шанувати — щоби продовжити справу

На початку березня cповниться 150 років від дня народження видатного одесита Івана Митрофановича Луценка. До цієї дати двоє одеських науковців — кандидати історичних наук, доценти кафедри історії України Національного університету ім. І. І. Мечникова Тарас Вінцковський та Олександр Музичко (на знімку) — підготували монографію про славного краянина. Книга обсягом 370 аркушів, поки що в електронному варіанті, має вийти у київському видавництві «Зелений пес» накладом 1000 примірників. Та, як це давно вже повелося, для звершення будь-якої української справи катастрофічно бракує грошей. Про те, як їх добути, а передусім — про постать Івана Луценка на тлі історичних подій в Україні початку ХХ століття та в контексті нинішньої антиукраїнської антигуманітарної політики, саме і йшлося на презентації проекту видання цієї книги, що відбулася у прес-центрі Українського клубу Одеси.

Коли знайомишся з життєписами, а надто — з діяльністю визначних особистостей періоду української революції 1917—1920 років, то впадає в око якась майже містична подібність ситуацій — якщо порівнювати з найновішою українською історією періоду такого довготривалого становлення нашої відновленої державності, надбігає думка про трагічне якесь дежавю. А з іншого боку, у всьому вчувається гостра нестача саме таких людей, до кінця відданих українській ідеї, непідкупних, розумних та високоосвічених… Й саме тому, знов сама собою напрошується думка: нині існує гостра необхідність вивчати, знати все про той час і про тих людей, щоби не тільки вшановувати, формально раз чи двічі на рік віддавати їм данину пам’яті. А й затим, щоби брати ті корисні зерна цих знань та засівати ними поле нашої праці, звіряти її за ними, враховувати їхні помилки, але і їхні здобутки також.

Переглядів: 6888

Зодчий Одеси Федір Нестурх

Кожен народ, представлений у строкатому складі людності Одеси, береже пам’ять про своїх визначних діячів, що залишили слід у літературі, музиці, живопису, інших галузях мистецтва. Це дає йому можливість самоствердитися і впевнено рухатися уперед. Українцям такий привід для самоповаги дав Федір Нестурх (Нештурха) — видатний архітектор, педагог та громадський діяч.

Федір Нестурх з’явився на світ в Одесі у першій половині червня 1857 року (за різними джерелами, 9 або 10 числа). Його батько Павло був друкарем і походив, як твердить дослідник Володимир Тимо­фієнко, з українських козаків. Здобувши освіту у народній школі та повітовому училищі, Федір відчув потяг до будівельного мистецтва. Тож 17-річним парубком почав працювати у креслярні архітектора французького походження Луї Оттона, який встиг уже заявити про себе спорудженням в Одесі, зокрема, палаців для Гагаріних та Абази. Провчившись в Оттона три роки, Федір отримав перші навички у галузі архітектури та завів знайомства з провідними будівниками міста. 1878 року юнак продовжив навчання у Петербурзі, в Академії мистецтв, де його студентські роботи були відзначені золотими медалями, а 1887-го за проект театрального училища він одержав звання художника-архітектора першого ступеня.

Переглядів: 7770

Україна на стародавніх мапах Європи

Краще один раз побачити, ніж десять разів почути — каже народна мудрість. Слово «москаль» я в ранньому дитинстві не один раз чув і від мого діда по матері, і від мого діда по батькові. Як і в слово «жид», вони не вкладали в нього жодного негативного сенсу, а просто позначали ним етнічну приналежність людини, про яку йшла мова. Ще тоді це слово і відклалося в моїй пам’яті. У школі на уроках української літератури я знову не раз чув слово «москаль». Звідки воно прийшло в українську мову, ні діди, ні шкільна вчителька пояснити не могли. Й один, і другий діди — тому, що не знали, а вчителька — тому, що не хотіла торкатися делікатних питань російської історії.

Моя допитливість у цьому сенсі отримала першу справжню поживу вже під час навчання в аспірантурі в середині 1970-х. У Радянському Союзі існував культ книжок. Книжок випускали багато. На душу населення більше, ніж деінде в світі, але доступними вони не були. Цікава література до полиць книжкових магазинів не доходила. Такі книжки купували переважно не ті, хто любив читати, а ті, у кого був до них доступ, так само, як і до всього іншого. У результаті читали в Радянському Союзі не так багато. Мій вихід з цієї ситуації мав назву — книжковий магазин «Дружба», що розташовувався тоді на розі вулиць Дерібасівської та Преображенської. В цьому магазині кожна соціалістична країна була представлена окремим відділом. У них було все найкраще, видане в цих країнах, за доступними цінами і за мінімальної кількості покупців. Так виникло моє захоплення польською мовою, що, частково, могло мати й генетичну основу: мій дід по матері мав польське прізвище і був нащадком польських осадників, яких у давнину було багато на півночі Одеської області.

Переглядів: 1247

Дух Мазепи над Бендерською фортецею, Одесою й... Росією

Національна пам’ять і пропаганда чужих героїв — несумісні

Не так давно випала нагода потрапити до славнозвісної чи, скоріше, сумнозвісної Бендерської фортеці, яка сьогодні — на території самопроголошеної Придністровської Республіки й належить Молдовській державі. Разом із колегами-товаришами Оленою Бачинською, Сергієм Леп’явком, Ярославом Федоруком, Олександром Кухаруком та іншими знаними істориками в межах наукової конференції «Південна Україна: козацька та післякозацька доба» (яку проводив наприкінці червня 2012 року Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова спільно з Інститутом історії України НАН України) з великою професійною цікавістю проїхалися історичним маршрутом: Одеса — Бендери — Варниця.

Чому Бендерська фортеця славнозвісна? Та тому, що від часу її заснування молдовськими князями на початку XV століття (хоча, очевидно, людські поселення тут були ще задовго до того, як Тигині, чи Тягині) українці мали великий вплив на історію міста та місцевої фортеці. Унікальну твердиню було зведено після захоплення Тягині Османською імперією, фортецю неодноразово атакувало й захоплювало українське козацтво протягом XVI—XVIII століть. На території фортеці 1806 року перебував зачинатель української літератури Іван Котляревський, який у чині майора армії Російської імперії звільняв її від турків. Але ще до нього під час чергової російсько-турецької війни такий собі корнет Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен, перебуваючи у складі російських військ, «облетів на ядрі» 1737 року всю Бендерську фортецю, про що власноручно і записав у своєму щоденнику. А ще до того, 1710-го, гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик разом з іншими славними мазепинцями уклав тут знаменитий документ європейської та національної політико-правової ваги під назвою «Пакти і Конституції».

Переглядів: 2594

А ми тую славу... пам’ятаємо?

У ці січневі дні 95 років тому в Одесі йшли запеклі бої між частинами українського війська та червоногвардійцями. Серед захисників української революції проти нової, вже більшовицької, неволі мужньо бився і зведений ударний загін юнкерів Одеського військового училища та курсантів обох шкіл прапорщиків. Після триденного опору, зазнаючи тяжких втрат, юні герої з боєм прорвали вороже кільце…

Подібних епізодів, пов’язаних з випускниками колишніх військових училищ в Одесі, а нині — Одеської військової академії, було немало в історії цього навчального закладу. Біографії тих людей, котрі в часах української революції, Визвольних змагань стали відомими воєначальниками та показали своє вміння воювати, зразки синівської вірності Україні, незалежність якої була проголошена 22 січня 1918 року, а також їхній військовий досвід — усе це є тією багатющою духовною спадщиною, якою треба не лише пишатися, а й вивчати і знати її. І пам’ятати — це є моральним обов’язком і викладачів академії, і тих юнаків, котрі завтра стануть українськими офіцерами. Бо таки ж прийде час, і наша держава стане-таки українською, а її військо — гідним героїв, котрі в усі часи відстоювали її державність.

Переглядів: 2792

Мова і українська ідентичність одеситів, або Про актуальність забутого історичного досвіду

Не новина бачити на місцевих телеканалах осіб, які оголошують себе політиками, політичними оглядачами, експертами, не маючи для цього відповідної професійної підготовки, коментують події, виступають з прогнозами, нічим не обґрунтовують свої суб’єктивні висновки. Одним з таких можна назвати твердження, що Одеса — «русский город». Справді, сьогодні російська мова у місті є домінуючою, але не завдяки природному її поширенню, а силовому впрова­дженню урядами Російської імперії, потім і Радянського Союзу, які цілеспрямовано здійснювали зросійщення українців через систему освіти, переселення росіян в Україну тощо. Але що стоїть за цими словами? Чому після початку 1990-х знову спостерігаємо надмірну активізацію представників яскраво вираженої політики і дій, спрямованих на «захист» російської у російськомовній Одесі? Парадокс? Ні, це переляк, боязнь розвитку вже чітко окресленої тенденції повернення українців, яких в Одесі більшість, до своєї української ідентичності, зростання інтересу до своєї національної історії, культури, мови, розуміння того, що втрата рідної мови — це втрата української самобутності, незворотний процес до повної асиміляції.

Проблема збереження ідентичності і рідної мови не нова для Одеси. Вона постала перед українцями одразу ж після заселення ними півдня України. У багатомовних на той час містах (кінець XVIII — початок ХІХ ст.) кожна етнічна громада, у тому числі й українці, принаймні у своєму середовищі, користувалися рідною мовою, у той же час посилювалися позиції російської, як державної, вона витісняла інші мови, зокрема й українську, з усіх сфер життєдіяльності.

Переглядів: 1138

Ті, що розпинали Стуса...

А де ж та правда? А нема.
Бо ті, що розпинали Стуса,
Козацькі запустили вуса,
Навчились українських слів
І записались до хохлів.
Ю. Середа.

Зараз ми вже 22-й рік живемо у нашій самостійній державі, за створення якої й боролися ці люди. Шостого січня 2013 року Василю Стусу сповнилося б 75 років.

Чи йдемо ми так, як хотів того Стус, як мріяли його живі й не живі побратими, ішовши на плаху заради великої ідеї — вільної України? Що б вони побачили, а вірніше, що б сказали, побачивши те, що зараз відбувається у нас?

Думаю, подивившись на нашу сучасність, Василь Семенович не міг би не помітити такої напрочуд дивної закономірності. Всі ті, хто, ризикуючи своїм життям, боровся за самостійність України, хто був за це репресований владою, сидів у радянських катівнях, потерпав за свою боротьбу, зараз у самостійній, незалежній державі животіють, ледве зводять кінці з кінцями. Навпаки, ті, хто їх репресував, катував, гнобив, судив, — живуть достойно, багато, користуються повагою і всіма соціальними благами держави.

Переглядів: 4452

Білгородська фортеця на сторінках історії та в легендах

Серед буджацького степу, в цьому, як здавалось ще у ХХ сторіччі, одвічному трикутнику слов’янсько-румунсько(молдовсько)-турецької боротьби, над берегом Дністровського лиману і за 20 кілометрів від чорноморського узбережжя розкинулося місто, знане нині як Білгород-Дністровський. На тлі розташованих поблизу курортів з явно вираженим сезонним характером — Затоки та Кароліно-Буґазу — Білгород у вигіднішому становищі. Адже попитом серед туристів він користується цілорічно. Завдяки... Тільки не кажіть, що ви не чули про середньовічну фортецю у цьому місті. Так, саме цим фортифікаційним шедевром Білгород вабить до себе тисячі мандрівників щороку. І ця увага з боку шанувальників старовини цілком виправдана. Цю фортецю за грандіозністю, величністю, потужністю та станом збереженості на цілком заслужених підставах ставлять в один ряд з українськими твердинями у Кам’янці-Подільському, Хотині та Судаку.

Якщо вже на цьому етапі ваше серце почало прискореніше битися, думки скерувались у напрямку найближчих вихідних, а рука потяглася до кишені рахувати гроші, значить, не все ще втрачено — будуть з вас люди, тобто туристи. І щоб такий неосвічений турист стосовно півдня України, як ви, не ламав голову не так, як не треба, не втрачав надії без сподівань і не піддався блудові у незайманому місті, спробую вам допомогти. Плата — куплена вами газета. Погодьтеся, майже задарма.

Переглядів: 2846

«Як багато спільного у цього народа з нашим!»

Традиції спільної боротьби грузинів та українців за національну волю

/_f/2012/73.jpgВинесений у заголовок цієї статті вигук Т. Шевченка у його розмові з видатним грузинським поетом А. Церетелі дуже влучно відображає міцний зв’язок між українцями та грузинами. Кілька тижнів тому ми мали чудову нагоду ще раз пересвідчитися у цьому завдяки акції «Герої України — на вершинах світу»: група українських альпіністів разом з грузинським побратимом встановили на одній з кавказьких гір барельєф провідника ОУН з надписом « Степан Бандера — Герой України» та червоно-чорний прапор. Альпіністи планують також воздвигнути там високий хрест на честь героїв ОУН — УПА. Учасник акції львів’янин Мар’ян Нищук зауважив, що у місцезнаходженні цього шпилю є певний символізм, адже з вершини імені Бандери добре видно й Осетію, і Чечню, і Грузію, і Росію, які навіть сьогодні залишилися частково поневоленими народами. Сумним, але цілком слушним є спостереження про те, що грузини більше знають про постаті С. Бандери чи С. Шухевича, аніж пересічні мешканці сходу України.

«Герої України — на вершинах світу» — це не перша креативна грузинсько-українська акція. У травні 2007-го українці проплили на козацькій чайці «Спас» до Грузії та назад, привітавши таким чином грузинський народ з Днем незалежності. Проводжав, зустрічав та нагороджував грамотами українських друзів Генеральний консул Республіки Грузія в Одесі З. Квачадзе.

Подібні акції дають чудову нагоду нагадати про історичні традиції спільної боротьби українців та грузинів за національне визволення, які зародилися ще у середньовічну добу, зміцнювалися протягом нового часу і найяскравіше втілилися у буремному ХХ столітті.

Переглядів: 2976

На службі у Рейху

Українці і росіяни у складі німецької армії в часи Другої світової війни

Україна і Росія належать до тих небагатьох країн світу, де події Другої світової війни залишаються актуальними і по сьогодні, де відзначаються і початок, і кінець цієї війни, річниці видатних битв, дні звільнення тих чи інших міст, де активно підтримуються у громадській думці стереотипи радянських часів, хоча вже виросли покоління людей, народжених після них. Одним з таких стереотипів є теза про те, що радянський народ виграв війну завдяки безпрецедентній згуртованості навколо комуністичної партії і її вождя в ім’я перемоги. При цьому інколи згадують і купку запроданців, що перейшли під час війни на бік німців. До них, найчастіше, зараховують українців, кримських татар і деякі народи Кавказу.

Як усе було насправді? Історична наука має відповідь на це питання. Однак ця наукова відповідь ще так і не стала частиною світогляду більшості громадян усіх країн колишнього Радянського Союзу. Отже, перейдемо до цієї відповіді.

Переглядів: 2871

Велика війна і Велика Перемога: правда і міфи

Погляд із 70-літньої відстані

Це надто болісне для радянських людей питання — про загальні людські втрати СРСР у Другій світовій війні — й досі залишається предметом гострих наукових і політичних суперечок. Зокрема, особливо багато болючих проблем війни вітчизняні та зарубіжні засоби масової інформації порушили у зв’язку з 60-річчям Перемоги: в дискусіях між учасниками та аналітиками подій з’ясовувалися об’єктивні факти кривавого протиборства двох тоталітарних європейських монстрів, які раніше пересічному читачеві й глядачеві були невідомими, бо ретельним чином фільтрувалися відповідними органами. Ось лише назви деяких матеріалів, котрі промовляють самі за себе: «Війна, якої не знаємо» (тижневик «Шлях перемоги»), «Очистить войну от вранья» («Аргументы и факты в Украине»), «Правда и вымыслы о Великой войне» («Комсомольская правда»), «Війна реальна і міфічна» («День»), «Мы воевали не за Гитлера. Мы воевали против сталинского террора» («Известия») та ін. Набагато більше передач з подібною тематикою прозвучало на телеканалах, їхні автори значно розширили межі історичної правди, в документальних і художніх програмах намагалися розповідати про те, якою насправді була війна і що пережили люди на шляху до вистражданої Перемоги.

Переглядів: 1858

Таємний торг Україною між Сталіним і Гітлером

Про роль українського питання як основного в жорстокому німецько-російському протистоянні в роки Другої світової війни безпосередньо свідчать секретні контакти Сталіна з Гітлером щодо можливості укладення нацистсько-радянського сепаратного миру на умовах повернення частини захоплених німцями територій. Ці контакти фактично перетворились на таємний торг Україною, насамперед її центральною та східною частиною; йшлося про плани повторення ленінського «Брестського миру» 1918 року. Торгівля територією України між Сталіним і Гітлером тривала упродовж перших років війни.

Нині переговори про укладення «другого пакту» з нацистською Німеччиною здаються неймовірними. Це й зрозуміло: реальна історія секретної дипломатії воєнної доби й досі, через десятиліття, залишається маловідомою. Таємні події, здатні змінити наші звичні уявлення про Другу світову війну, поки що зберігаються у великому секреті. Але, як відомо, все таємне зрештою стає явним. Згадаймо, наприклад, який резонанс викликали обнародувані російським керівництвом оригінали німецько-радянських секретних протоколів 1939 року!

Переглядів: 1356

Державник і воїн

До 105-річчя Романа Шухевича (30 червня 1907-го — 5 березня 1950-го)

Роман Шухевич — це постать, якою гордилася б будь-яка нація, бо все своє свідоме життя він присвятив боротьбі за те, щоб його рідна Україна стала вільною самодостатньою державою, а не розтерзаною чотирма сусідами родючою землею з працелюбним народом.

Він мав хорошу освіту: закінчив Львівський політехнічний інститут і Львівську консерваторію за класом фортепіано. Він міг самореалізуватися і без революційної боротьби, бо походив з відомої заможної родини та був всебічно обдарованим. Наприклад, після виходу з Берези Картузької з 1937 по 1939 роки він успішно займався бізнесом, створивши першу в Галичині українську рекламну компанію «Фама» з власним оригінальним стилем. Та виріс він у патріотичній родині — Україну любив понад усе. Й тому обрав револю­ційний шлях служіння їй.

Щоб у добу Другої світової війни на міжнародній арені відродити справу відновлення незалежної України, потрібні були українські збройні сили. Шухевич це добре розумів і тому став військовим. Він зумів створити армію, досвід якої вивчається в усіх військових вишах світу як зразок успішної партизанської війни. В нашому суспільстві ставлення до Героя України генерала Романа Шухевича неоднозначне, як і до героїчної боротьби за незалежність. Адже широкому загалу ще дуже мало відомо про документально підтверджені факти цієї боротьби. Головнокомандуючого УПА та воїнів його непереможеної армії називають «нацистами», «есесівцями»... Паплюжать у незалежній Україні їхні святі імена не лише в зловорожих ЗМІ, на зразок одіозного Кваснюка на одеському каналі АТВ, а й навіть у стінах Верховної Ради депутати-популісти. Чи є на це підстави? Чому це відбувається в незалежній Україні, за яку поклав життя він і тисячі його однодумців?

Переглядів: 1161

Приречені на смерть салютують життю

До 70-річчя Української повстанської армії

Кажуть в народі: людей парують небеса. Та бува так, що й пекло. Коли довкола страшна, апокаліптична дійсність і людське життя не важить нічого, лишень почуття утримують у людині її людське єство: почуття, що єднають.

Любов Пшенична і Прокіп Розумний народилися на Рівненщині, а зустрілися та побрались далеко від рідної землі, у чужім краю, куди їх запроторили, як сказав поет майже з такого самого приводу, за те якраз, що «понад все вони любили свій коханий край». Хоча, по правді сказати, вони цілком сподівано могли повторити долю юних крутянців. Тому що обоє боролися за Українську державність, за те, щоб незалежною стала їхня люба Вітчизна. Дарма що зовсім юна, та вже цілком свідома дівчина Люба була лише зв’язковою. Переносила записки — їх називали трипсами, короткі повідомлення. Нічого і нікого не знала — тільки того, котрий давав їй доручення, й того, кому мусила віддати. Але навіть за такої конспірації то було ходіння по краю безодні.

Переглядів: 1792

Тарас Чухліб: «Наші гетьмани були правителями, а не ватажками»

Іван Мазепа — постать неоднозначна. Принаймні таким його зробили час і політичні ігрища навколо історії. Зі своїм поглядом на життя гетьмана ознайомив нещодавно одеситів авторитетний історик Тарас Чухліб (на знімку), який прочитав тематичну лекцію в рамках «Вільного університету».

Народився майбутній гетьман в Україні, в селі на Київщині. Що стосується точної дати його народження — це тема для історичних дискусій. Здебільшого називають дві дати: 1644 та 1639 роки, хоча є й інші варіанти. З датою смерті Івана Степановича все зрозуміло: це сталося в ніч з 21 на 22 вересня 1709-го. Оскільки тоді йому було близько сімдесяти літ, історик схиляється до другого варіанту дати народження. Тарас Чухліб процитував Вольтера, який підкреслював, що Україна завжди прагнула свободи, а гетьман Іван Мазепа є справжнім правителем козаків і вождем України. Навів лектор й інші приклади подібних характеристик гетьмана, зокрема фразу Костомарова, який в одній зі своїх наукових робіт писав: Мазепа прагне до незалежності.

Переглядів: 1698

Одеський Пересип — місце козацької слави

«Чорноморські новини» вже писали про відзначення на одеському Пересипу роковин славної перемоги Семена Палія (Семена Пилиповича Гурка) над татарами. Повідомлялося й про обставини цього бою, коли 200 козаків під проводом С. Палія напали на татарський «кіш» з обозом та бранцями на «самому Пересипу», там «поклали на плацу» (тобто полі) десятки ворогів, здобули «язиків», визволили з неволі більше 50 християнських бранців, а потім переслідували залишки ворогів аж «до Очакова». Це було в кінці березня — на початку травня 1691 року. Проте вчені продовжують відкривати нові сторінки історії українського козацтва, й виявляється, що за рік до славного бою Семена Палія перемогу на Пересипу здобув інший козацький ватажок — дотепер маловідомий керівник «ватаги» Іван Ковальчук, повідомляє сайт Чорноморського гайдамацького з’єднання (http://gaidamaky.pp.net.ua).

Сучасні дослідники минувшини значну увагу продовжують приділяти археографії — пошуку та публікації не відомих раніше історичних документів. Чимало археографічних публікацій останніх років пов’язані з постаттю визначного українського гетьмана Івана Степановича Мазепи. Так, 2002-го побачило світ академічне видання — «Листи Івана Мазепи», том І, який упорядкував В’ячеслав Станіславський. Чимало документів, вміщених у цьому томі, розкривають роль гетьмана у боротьбі за визволення Північного Причорномор’я від османського панування. Зокрема, діяльність І. Мазепи щодо координації дій козацьких «ватаг» та полків у південних степах.

Переглядів: 1700

Титульна нація та пошуки колективного «я» у морі полікультурності

Зустріч з Павлом-Робертом Магочієм

Нещодавно гостем Одеси був відомий канадський історик Павло-Роберт Магочій. Під час зустрічі, яка пройшла на кафедрі історії України історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова, відбулася презентація українського перекладу англомовного науково-популярного видання «Україна. Історія її земель та народів», що вдруге побачило світ у Канаді 2010 року. Український варіант вийшов 2012-го у видавництві Валерія Падяка (Ужгород).

Це вже другий візит канадського науковця до Одеси. Нагадаємо, що 2007 році у київському видавництві «Критика» вийшла перша редакція праці професора Магочія під назвою «Історія. Україна».

Крім автора, на зустрічі були присутні Валерій Падяка і редактор видання Лариса Ільченко. Гостей представив завідувач кафедри, доктор історичних наук Вадим Хмарський. Він зазначив, що ця книга та її автор уже викликали значний резонанс в Україні. Додам, що Павло-Роберт Магочій має родове коріння на Закарпатті і відомий також своїм відстоюванням права на мовно-культурну автономію так званих карпаторусинів, пріоритету прав особи, акцентуванням уваги на полікультурності України. Дві останні проблеми, нагадаю, були стрижневими на минулорічних лекціях Вільного університету, що діє при Українському клубі Одеси, істориків Ярослава Грицака та Наталі Яковенко.

Переглядів: 1633

За заповітом Кобзаря

Шевченківське свято в Одесі 1920 року

Щороку майже у всіх населених пунктах України відбуваються урочистості з нагоди дат народження та смерті українського генія Т. Г. Шевченка. І щороку, починаючи з совєтських часів, бачимо одну й ту саму сумну картину: чиновники-українофоби, політикани, плазуни покладають квіти до пам’ятників тому, кого насправді люто ненавидять, мовою якого нехтують і нащадків кого паплюжать. Багато хто з представників національних меншин, заради захисту яких так багато українців колись і тепер готові пожертвувати частиною власних національних інтересів, не нехтують нагодою вилити відро помиїв на Кобзаря, його рідну мову і всіх його співвітчизників. На жаль, сьогодні українці, перебуваючи у полоні малоросійства, ліберально-космополітичних модних слів, не здатні змінити сірі кольори цієї картини, наповнити свято реальним змістом, виконуючи заповіти ідеолога запеклої національної боротьби. Більше того, багато хто нині бажає уподібнити Т. Г. Шевченка собі, «огламурюючи» його, «скидаючи з п’єдесталу», зводячи до рівня богемно-гермафродитного персонажу.

Однак, на щастя, зміст та характер Шевченківських свят не завжди був таким формально-знівельованим, і це зароджує надію на те, що історичний прецедент колись відіграє роль євшан-зілля. Маю на увазі величне відзначення 59-ї річниці з дня смерті Т.Г. Шевченка в Одесі у 1920-у — єдине в історії нашого міста, що супроводжувалося багатотисячними вуличними мітингами і демонстраціями та ще й за участю численних військових. До того ж це була взагалі наймасовіша громадська акція в історії Одеси ХІХ — перших десятиліть ХХ століть. І забувати про цю величну подію ми не маємо права, особливо у важке сьогодення.

Переглядів: 1451

«В нас дух героїв не умер!»

До 70-річчя Української повстанської армії

Шістдесят років тому, 23 лютого 1952-го, поблизу села Дзвиняч на Івано-Франківщині у бою з енкаведистами загинув талановитий поет і публіцист Михайло Дяченко.

Вам, напевне, доводилося чути цю напрочуд гарну та ліричну, сповнену оптимізму — незважаючи на весь трагізм — пісню:

Рости, рости, черемшино,
Широко ся розростай.
Ти, молода дівчинонько,
Про кохання забувай.
Ти, молода дівчинонько,
Про кохання забувай,
Бо я сиджу в криміналі
За Вкраїну, рідний край…

Її вважають народною. А написав ці слова Михайло Дяченко. Його ім’я нерідко ставлять поряд з такими постатями, як Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Василь Барка, Яр Славутич… Напевне, він таки зміг би стояти нині в цьому ряду. Але сталось інакше. Його покликав до себе Чорний ліс — він став речником підпільної боротьби ОУН. «Чорний ліс» — це не лише образ, так називався редагований ним підпільний журнал, так називався й підрозділ УПА.

Переглядів: 1262

Півтори тисячі експонатів про вісім десятиліть

Одещина у документах — локальний зріз 80-річної історії

21 лютого в ОННБ ім. М. Горького відбулося відкриття масштабної книжково-документної виставки «Одещина — регіон економічної ста­більності, національної злагоди та культурного різноманіття», присвяченої вісімдесятиріччю утворення Одеської області. На ній представлені видання, фотоматеріали, які розкривають історичний поступ області, діяльність її жителів в умовах спершу радянської держави УРСР — СРСР та відродженої незалежної Української держави. Сумарно виставка представляє близько 1,5 тисячі експонатів.

Історію Одеської області важливо розглядати у контексті часу. Територіальні межі нового адміністративного утворення зазнали відчутних трансформацій у 1932-у, 1937-у, 1939-у, 1954-у та в інші роки. Її формуванню у нинішніх кордонах передувало кілька етапів, коли відбувався поступовий відхід від адміністративного поділу на губернії (1925), притаманного імперії, що канула в Лету, та округи (1930). Це також диктувалося федеративним устроєм СРСР, декларативною самостійністю союзних республік, необхідністю їх уніфікації. Вирішальними були, з одного боку, стабільно високий рівень економічного, науково-культурного та освітнього потенціалу Одеси (спершу область включала такі міста, як Кіровоград, Херсон і Миколаїв); з іншого — посилення централізації, важелів адміністративного управ­ління, ліквідації залишків адміністративно-економічної української автономії. Зрештою, політичними чинниками — встановлення в країні новим режимом тотального контролю. Не слід забувати, що подібна адміністративна реорганізація відбувалася в умовах проведення жорсткої колективізації та форсованої індустріалізації, масових селянських виступів (повстання 1920 — 1930 років), що, зрештою, закінчилося Голодомором 1932 — 1933 років та політичними репресіями.

Переглядів: 1420

Не хилили прапора, не знали рабства

До 100-річчя подвижника національної справи Ярослава Стецька  (19 січня 1912 — 5 липня 1986)

«Я визнаю, що українська держава існує, існує потенціально в серцях українського народу. Не існує поки що реально, але існує морально і правно в наших душах. Змислом мого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна без холопа і без пана. Я вірю в перемогу», — так говорив 24-річний Ярослав Стецько на Львівському процесі, де у 1936-у судили керівників ОУН. А ще у цьому виступі він наголосив: «Я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів. Україна має бути їхнім ідейним і моральним провідником у їхніх визвольних змаганнях». Цим двом переконанням Я. Стецько підпорядкував кожну мить свого життя як один з провідних діячів ОУН, як організатор і керівник впродовж 20 років Антибільшовицького блоку народів (АБН) та ініціатор Європейської ради свободи (ЄРС).

Переглядів: 1152

Супроти більшовицького ярма

Повстанський рух в Одеській губернії у 1920 — 1923 роках

Закінчення. Початок у номерах за  29 грудня 2011 року та 5 січня 2012 року.

6

Огляд матеріалів про голод 1921 — 1922 років в Україні дає можливість дійти чіткого висновку: найменше постраждали від голоду ті місцевості, де був міцний і нищівний до радянської влади український повстанський рух. Вплив рівня повстанського руху на розмах голоду можна простежити на прикладі півдня України, який найбільше постраждав від голоду. Найбільше постраждали Херсонщина, Миколаївщина, Донеччина, де повстанського руху на той час вже майже не було. Найменше — Одеська губернія, яка постановою ЦВК Рад України від 8 листопада 1921 року разом з Волинською, Київською і Подільською губерніями була названа районом «із загрозливим рівнем бандитизму».

Переглядів: 1271

Супроти більшовицького ярма

Повстанський рух в Одеській губернії у 1920 — 1923 роках

Продовження. Початок у номері за  29 грудня 2011 року.

У чому не можна сумніватися, так це в тому, що повстанці були запеклими антисемітами — це яскраво відбито у листівках. І тут слід зазначити, що на те вони мали вагомі підстави. Антисемітизм українських повстанців у часи війни України з Совєтською Росією мав об’єктивні причини і суттєво відрізнявся, скажімо, від антисемітизму німецько-фашистських загарбників. Ці причини крилися в активній участі євреїв у встановленні совєтської влади й особливо — в їх участі у діяльності каральних органів та підрозділів більшовицького режиму проти українського народу. Ясна річ, євреї там були не самі. В цих загонах було чимало так званих «інтернаціоналістів», зокрема китайців, мадярів, латишів тощо. Але факти — уперта річ. Про це свідчать документи, зокрема списки учасників Червоної гвардії або накази по одеських частинах особливого призначення (ЧОН), в яких розписані покарання бійців, що виявилися недисциплінованими.

Переглядів: 1224

Супроти більшовицького ярма

Повстанський рух в Одеській губернії у 1920 — 1923 роках


1
Антибільшовицький повстанський рух в Україні у 1920 — 1923 роках був війною українських селянських мас проти комуністичного режиму. І це визнавали самі більшовики. П’ята конференція

КП/б/У приписала селянству «економічну ворожість» до робітничого класу і совєтської влади. Збройна боротьба із селянством була оголошена В. Леніним боротьбою з «політичним бандитизмом». В одному з інтерв’ю начальник Надзвичайної комісії (ЧК) в Україні Манцев у березні 1920-го казав: «З весною банди розходяться на польові роботи (!) по хатах, передчасно зариваючи зброю; в лісах ховаються лише отаман з одним-двома десятками прибічників. На заклик отамана вся банда при повному озброєнні знову починає свою чорну роботу…» Мабуть, лише в совєтській державі бандити могли займатись весняними польовими роботами…
Характерними рисами військової тактики українських повстанців була їх здатність до швидких маневрів і висока мобільність. Кіннота і піхота на тачанках з кулеметами могли здійснювати багатокілометрові рейди, швидко проходячи за короткий час велику відстань.

При здійсненні бойових операцій повстанці намагалися діяти напевне. Відомості, необхідні для визначення часу та об’єкту нападу, командири загонів добували за допомогою добре налагодженої аґентурної розвідки, про що відзначається в багатьох архівних та мемуарних джерелах. Роль аґентів охоче брали на себе селяни і навіть священики (цьому не слід дивуватись, оскільки ворожість комуністів до релігії є загальновідомою. — С.Б.). Особливо цінні відомості повстанці одержували від своїх аґентів, які були на службі в різних совєтських установах, у тому числі в міліції та ЧК. Роль зв’язкових часто виконували жінки і навіть діти, що надійніше забезпечувало таємницю акцій.

Переглядів: 1169

«Без претензії на місце в історії»

До 150-річчя з дня народження Євгена Чикаленка на історичному факультеті ОНУ ім. І.І.Мечникова — властиво, кафедрою історії України — проведена наукова конференція «Традиції українського меценатства на Півдні України».
Цієї осені про Євгена Чикаленка написано багато. Але назагал — дуже мало, коли взяти під увагу увесь спектр українських ЗМІ. Не відзначили цю дату на державному рівні, і дуже шкода, тому що традиції українського меценатства, започатковані ще Євгеном Чикаленком, сьогодні саме на часі. Якщо держава в особі її очільників «забуває» — часто цілком свідомо — про розвиток національної культури, національної освіти (ба навіть ліквідовуючи її національну основу), взагалі не розвиває української справи, то якраз слід подумати про це меценатам-патріотам. Мільйонерів у нас багацько, та от біда: гроші вони роблять (саме роблять, а не заробляють) задля нового, іноді просто фантастичного особистого збагачення. І скарги на те, що в держави нема грошей, аж смішно слухати — смішно і гірко. Бо ж грошей — гори. А на українську справу — катма.

Сторінка 3 з 3«123

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Тел./факс: (048) 767-75-67; 764-98-54
Моб. тел. 050-55-44-206
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua