Матеріали з рубрикою «Інтерв’ю»

Нова жорстока реальність — повномасштабна війна, розпочата Росією проти України — не могла не відбитися на українському суспільстві. Про головні зміни, що вже відбулися у співвітчизниках, а також про ті, що ще стануться, «НВ» (https://life.nv.ua) розпитало директорку Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. Птухи НАНУ, професорку Еллу ЛІБАНОВУ.

— Як за умов воєнного часу змінилося українське суспільство, національний портрет українців?

— Щонайперше — з’явилася довіра до влади. Україна ніколи за всю новітню історію не демонструвала такої єдності, як зараз. Соціологічна група «Рейтинг», яка проводить опитування із 2011 року, зафіксувала другий випадок підтримки більшістю населення напрямку руху країни — 76% (перший був у 2019-у — 52%), а понад 90% співвітчизників вірять у перемогу України. Єдність — небачена. Це свідчить про довіру українців до своєї влади, чого 30 років бракувало Україні й без чого принципово неможливі радикальні реформи, зокрема щодо модернізації економіки.

Україна народжується для мільйонів людей у світі

Понад місяць ми спостерігаємо, як росіяни знищують Україну. Ми вже усвідомлюємо, що коли це пекло закінчиться нашою перемогою, нам доведеться заново будувати свою країну. Якою вона буде? Хто надаватиме нам допомогу? А головне — чи треба вже зараз, не чекаючи перемоги, починати працювати над «планом Маршалла» для України?

Про все це та багато іншого «Дзеркало тижня» (zn.ua) поговорило з колишнім президентом Польщі, головою наглядової ради Ялтинської європейської стратегії (YES) Александром Квасневським — людиною, яка свого часу будувала нову європейську Польщу, привівши її в ЄС і НАТО.

Професора мовознавства Інституту славістики Віденського університету Міхаеля Мозера єднає з Україною не лише любов до української мови, а й українська родина. А тому масштабне вторгнення росії в Україну стало для нього й особистою трагедією.

За його словами, у перші дні війни він не міг нічого коментувати і говорити, настільки глибокими були шок і переживання за рідних. Зараз родина нарешті разом у Відні, тож австрійський професор, який ідентифікує себе й українцем, зміг поговорити про війну та її ймовірні наслідки.

На терасі, неподалік пам’ятника Дюку де Рішельє, смакуємо каву «американо» з політологом-американістом Володимиром Дубовиком. Розмовляємо про безпеку в Чорноморському регіоні. Перед нами — велична панорама Одеської затоки, з морвокзалом і Воронцовським маяком вдалині. Наше море сьогодні тихе.

— Пане Володимире, нещодавно ви брали участь у IV щорічному міжнародному форумі «Одеські дебати». Ваші враження?

— Подія важлива для нашого регіону. Політики, дипломати, експерти міжнародних компаній та організацій зібралися в Одесі для обговорення геополітичної, економічної та енергетичної безпеки, а також посилення трансатлантичної співпраці з Україною. Організаторами заходу є німецький Фонд Маршалла, за участі Міністерства закордонних справ України, НАТО та посольства США в нашій державі. Наш одеський філантроп Пантелеймон Бумбурас спонсорував цей важливий захід, і ми вдячні йому за це. Серед спікерів дебатів — голова Представництва ЄС в Україні Матті Маасікас, тимчасова повірена у справах США в Україні Крістіна Квін, віце-президент Європейської комісії Маргарітіс Схінас, з нашого боку —віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина, колишній очільник зовнішньополітичного відомства Павло Клімкін, заступник керівника Офісу Президента Ігор Жовква та інші.

Починалися дебати з панелі за участі Робін Даніген, котра зараз опікується Україною в Державному департаменті США, керує напрямком, до якого входять шість країн Східної Європи. Її безпосередня керівниця Карен Донфрід, помічниця держсекретаря США з питань Європи та Євразії, нещодавно була з візитом в Україні та зустрічалася з міністром закордонних справ Дмитром Кулебою. Слід додати, що напередодні дебатів з візитом в Україні побував і міністр оборони США Ллойд Остін, який засвідчив нам підтримку та запевнив, що безпека в Чорноморському регіоні — в американських інтересах.

Нещодавно в книгарнях з’явилася перевидана трилогія унікального для України жанру. Хтось каже, що вся трилогія Юрія Щербака — це геополітика в картинках, хтось називає її політичною антиутопією та трилером, хтось — прогностичним реа-лізмом, хтось — прозорливим поглядом у майбутнє.

Хоч як би там було, але трилогія («Час смертохристів: Міражі 2077 року», «Час великої гри: Фантоми 2079 року», «Час тирана: Прозріння 2084») — певний феномен для суспільно-політичної думки.

Потріскані під палючим сонцем чорноземи, засохлі стебла пшениці на тисячах гектарів угідь, обезводнені русла малих річок. Це не кадри фільму жахів, а жорстка реальність, з якою рік тому вперше зіткнулись тисячі аграріїв Одещини — південні степи України поволі стають напівпустелею без пісків. Щоб пристосуватися до змін, аграріям потрібно якомога швидше переходити від звичного господарювання в умовах степового клімату і навчитися вирощувати сільськогосподарські культури методами сухого землеробства.

Про те, чим зумовлені нинішні кліматичні зміни, які регіони України неминуче зазнають найістотнішого впливу глобального потепління і як адаптуватися до господарювання в нових умовах, — в інтерв’ю кореспондента «Укрінформу» (https://www.ukrinform.ua/) Михайла Аксанюка з ректором Одеського екологічного університету Сергієм Степаненком.

2020-й виявився не лише роком світової пандемії коронавірусу COVID-19, а й усіляких економічних та природних потрясінь. В Україні, зокрема, південь потерпав від небаченої посухи. Врешті стало зрозуміло, що без розвитку зрошення та відновлення системи меліорації нам не зберегти свій унікальний чорнозем та потужну аграрну галузь. Наразі у Верховній Раді триває робота над проєктом закону «Про об’єднання водокористувачів», який має створити підґрунтя для відновлення меліоративних систем в рамках реалізації Стратегії зрошення та дренажу в Україні на період до 2030 року, прийнятої наприкінці 2020-го. Пілотні проєкти у сфері меліорації планується запустити вже цьогоріч в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях.

В інтерв’ю «Укрінформу» із заступником директора Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» — виконавчим директором Північного міжрегіонального наукового центру Національної академії аграрних наук, доктором економічних наук Олександром НЕЧИПОРЕНКОМ мова про те, наскільки ж «всохли» вітчизняні системи зрошування та скільки грошей знадобиться для їх відновлення.

Закінчення. Початок у номері за 10 грудня.

— В одному з інтерв’ю Збіґнев Бжезинський порівнював Україну зі слоном на шаховій дошці, який рухається лише у бік — назад і вперед. З якою фігурою на геополітичній шаховій дошці ви порівняли б Україну?

— Ми — це пішак, який намагається дійти до останньої горизонталі і перетворитися на фігуру іншої вартості. Тобто потенціал є, але чи зможемо ми ним скористатися, нікому не відомо. В цьому наша найбільша і драма, і трагедія.

Історія має багато прикладів, коли ті, хто майже дійшов до останньої клітинки, вертаються назад. Бо «майже» не рахується. Ти або доходиш до тієї клітинки, або тебе збивають.

«Якщо прибрати з історії всю брехню, це не означає, що залишиться лише правда. В результаті може взагалі нічого не залишитися», — жартував з історії та істориків польський письменник Станіслав Єжи Лец. І мав усі підстави для іронії. Переписування історії з оглядкою на кон’юнктуру стало настільки звичним, що часом складно зрозуміти, де закінчується наука і починається пропаганда.

У 2013 році відома британська історикиня Маргарет Макміллан написала книжку «Війна, яка покінчила з миром». У ній авторка аналізує не події, а ідеї, почуття, рішення, які призвели Європу до катастрофи — Першої світової війни.

У листопаді Україна відзначила 25 років набуття членства у Раді Європи — організації, яка покликана бути у форпості утвердження й захисту прав людини, демократичних цінностей, верховенства права

За попередні кілька років РЄ виявилася не готовою до викликів і загроз мінливого глобального світу, показала слабкість і неефективність діяльності в умовах нових загроз, небажання деяких традиційних європейських демократій вийти із зони комфорту та вказати агресору і порушнику міжнародного права — Росії — на її місце у цивілізованому демократичному світі.

Своїми думками про нинішні тенденції в Раді Європи, значення організації для України й українців — в інтерв’ю власному кореспонденту «Укрінформу» в Страсбурзі поділився надзвичайний і повноважний посол Борис Тарасюк.

Кількість хворих на COVID-19 зростає день у день. Вірус підібрався до близького кола кожного з нас. У когось захворювання проходить відносно легко, у когось — дуже страшно, для когось виявляється смертельним. Причому серед останніх — нерідко ті, хто ніби за жодними параметрами в зону підвищеного ризику не потрапляв.

У соцмережах дедалі частіше з’являються історії хвороби. Лікарні заповнені. Волонтери різних міст збирають гроші на кисневі концентратори, щоб допомогти людям дихати вдома. «Таке враження, що задихається половина країни. А друга половина — панікує».

Закінчення. Початок у номері за 29 жовтня.

— Чи згодні ви з висновком, що українці за 30 років так і не сприйняли загальних правил гри? Чому для західної патріотичної України сплата податків не є синонімом патріотизму? Чому ми не вміємо знаходити нічого спільного й робити щось разом? Хіба що через надрив майданів.

— У Західній Україні традиціо-налізму, до речі, більше, ніж у Східній. Чого ж вона податки платитиме? Податків ніхто не хоче платити. Розумієте, будь-яку владу досі українці сприймають як чужу. Ось у чому проблема. Не звикли ми, що може бути якась рідна влада. Або вона імперська, або постімперська, або взагалі хоче все в нас забрати.

Традиційно так склалося, що більшість засобів масової інформації згадує про донорство напередодні свята, встановленого на пошанування тих, хто займається цією доброчинною справою. Хоча, погодьтеся, такий підхід до висвітлення цієї безумовно не другорядної теми не зовсім правильний, не справедливий. Бо ж кожному відомо, що кров для хворих потрібна постійно. Відтак й увага до цієї важливої ділянки медичної роботи повинна бути не епізодичною, а постійною.

Докладніше про донорство розмовляємо із заступником головного лікаря «Лиманської центральної районної лікарні» Віктором СТАРИКОВИЧЕМ:

«Взяття Христа під варту» для Одеси — те саме, що «Джоконда» для Парижа

Із вересневими днями пов’язано кілька пам’ятних подій, які так чи інакше стосуються славнозвісної картини Караваджо «Взяття Христа під варту» (1602?), викраденої з Одеського музею західного і східного мистецтва дванадцять років тому. За рік, також у вересні, світова громадськість відзначатиме 450-ліття від дня народження її автора — одного з найяскравіших італійських живописців епохи Бароко, «несподіваного й екстравагантного» Мікеланджело Мерізіда Караваджо (1571—1610). Наближення цієї дати відчувається і в Україні — знову актуалізувалася тема реставрації й повернення в Одесу знакового твору великого майстра, про що йшлося під час цьогорічної вересневої зустрічі Президента України з директором музею в нашому місті.

Минуло майже п’ять років з моменту публікації на сторінках «Дня» та «Чорноморських новин» інтерв’ю зі співробітниками одеського музею на цю тему, яке мало помітний резонанс.

У 2015-у Одеський музей західного і східного мистецтва очолив Ігор Пороник (на знімку), для якого питання повернення картини стало справою і професійного обов’язку, й честі. Ігор Борисович люб’язно погодився розповісти про ситуацію із шедевром Караваджо на даний момент.

Що таке «мінський формат», кожен розумів по-своєму. Росія — як шанс внести зміни до української Конституції, щоб закріпити в ній статус контрольованих нею ж територій. Україна — як шанс припинити активну фазу війни (снайперське її продовження — це все ж менша кількість жертв) й отримати паузу для формування антипутінської коаліції.

Де ми в результаті опинилися, як діяти в гібридній війні, коли ми живемо в реальності пошуку союзників і в нав’язаних обставинами та агресором форматах взаємодії. Про це — в інтерв’ю «Укрінформу» (www.ukrinform.ua) зі співдиректором програм зовнішньої політики і міжнародної безпеки Центру ім. О.Разумкова Михайлом Пашковим.

В Україні почали спостерігатися різкі перепади температури повітря — на 10-11 градусів у межах одного-двох днів. Цей процес розтягнеться не лише на літо, а й практично на весь 2020 рік.

Зміни стали настільки стрімкими, що весна часом нагадує літо, а літо — осінь і весну. Яким буде кінець липня й що чекає на українців у серпні — в інтерв’ю «Обозревателю» (https://www.obozrevatel.com/) розповіла докторка фізико-математичних наук у сфері метеорології Національної академії наук України, професорка Вазіра МАРТАЗІНОВА.

Продовження. Початок у номері за 25 червня.

— Стаття Путіна, присвячена подіям Другої світової війни, вже викликала бурхливу реакцію у багатьох країнах. Чи саме на це був розрахунок? Навіщо вона була потрібна росі-йському президенту? Які нові ідеї він там висловив?

— Це одна з ланок ланцюжка росі-йської маніпуляції: парад перемоги із запрошенням світових лідерів, повторення класичних кліше радянської пропаганди, які видаються за нібито нові ідеї президента Росії, а потім формування наративу, ніби Росія, а не всі народи антигітлерівської коаліції, визволяла Європу від нацизму. Росія хоче виокремити свою роль як у війні, так і у післявоєнному облаштуванні, у підтримці стабільності й безпеки у Європі. Мовляв, без нас порядку не буде! А насправді Росія сьогодні — агресор і джерело нагнітання міжнародної небезпеки, вона прагне й далі ділити світ на сфери впливу.

Про інтерв’ю з нагоди 100 днів на посаді з міністром закордонних справ Дмитром Кулебою ми домовилися заздалегідь, тож, природно, готуватися до нього я почала завчасно. Проте у ході щоденної «гонки за лідером» виявилося, що запитання до міністра застарівають мало не в час їхньої появи, бо ситуація змінюється з кліповою швидкістю. І це при тому, що мені відкрита лише видима частина «айсберга».

Власне, з цього ми й почали нашу розмову, яка, використовуючи дипломатичні кліше, торкнулася «широкого кола актуальних питань». Серед них були останні і майбутні кадрові призначення в МЗС, больові точки ситуації на Донбасі і в Криму, відносини з Грузією та перспективи досягти порозуміння з Іраном у справі про збиття українського літака, і чи рятуватиме МЗС українців, якщо вони застрягнуть за кордоном у літній відпустці.

Учені-кліматологи, наукові співробітники Українського гідрометеорологічного інституту Світлана Краковська та Віра Балабух розповіли онлайн-виданню TEXTY.ORG.UA про зміни клімату, що зачеплять Україну, і наскільки реальною є загроза кліматичного апокаліпсиса.

— Які погодні аномалії спостерігалися цього року?

Світлана Краковська: У нас дуже нагрілася північна Атлантика, фактично, це тепло ми відчуваємо й зараз. Утім, різні аномальні процеси з океанами відбуваються по всій планеті. Так, нині ми можемо спостерігати процес, коли західна частина Індійського океану набагато тепліша, ніж східна. Відповідно, у східній частині набагато менше випаровування, а звідси — зменшення обсягів опадів, у тому числі й в Австралії. В той час, як сама поверхня Австралійського материка надзвичайно розпечена. От це поєднання — зменшення опадів та підвищення температури на материку — і призвело до руйнівних пожеж в Австралії. До речі, підвищення температури західної частини Індійського океану теж мало вплив на Україну. Це лише на перший погляд може здатися, що ми віддалені від океанів. Насправді, коли ми говоримо про кліматичні системи, про циклони чи антициклони, то йдеться про тисячі й тисячі кілометрів.

Розмова з істориком, мандрівником і… невиправним романтиком

Один з найвідоміших мандрівників України Олександр Волощук (на знімку) мешкає в Чернігові. Щоправда, вдома його застати практично неможливо. Але якщо домовитися наперед, то шанс поспілкуватися із «сучасним Пржевальським» є. Ось і тепер Олександр — як і обіцяв — заїхав до мене, повертаючись зі своєї цікавої мандрівки по Сербії та Румунії. Дав йому на дорогу кілька примірників «Чорноморки», щоб знайомство з Одещиною, якою він колись подорожував, було повнішим. Поки доїде до Чернігова — перечитає. А потім ставлю запитання, які підготував заздалегідь.

— Олександре, якими критеріями ти керуєшся, вибираючи маршрут подорожі? Хочеться поба-чити весь світ?

— Хотілося б, звісно. Але загалом керуюся тим, наскільки цікавим є та чи інша країна, місцевість... Адже я історик за фахом. Якщо знаю щось цікаве про те чи інше місто, то хочеться дослідити тему якомога глибше. А взагалі, починав я із Сибіру та російської Півночі. Мене цікавила тема масових репресій. Тому у 2006—2008 роках я подорожував по республіці Комі, Якутії, побував на Колимі. Пройшов пішки «мертву» (тобто не діючу нині) залізницю Салехард — Надим.

Коли Хрущов розкритикував культ особи Сталіна, то й доцільність цієї залізниці поставили під сумнів. І з часом закрили її. А ще я завжди цікавився українськими громадами у кожній країні. Завжди зупинявся у земляків.

— Я звернув увагу, що деякі твої поїздки повторюються. Замість того, щоб подивитися вже іншу країну, ти знову їдеш проторованим маршрутом...

— Бо не встигаєш за один раз подивитися країну. Скажімо, в Сербії я був ще в 2015 році, але тоді мало що побачив. Це була своєрідна розвідка, а вже тепер побачив більше. Зокрема, відвідав багато діючих православних монастирів. На мою думку, повторні поїздки ефективніші й пізнавальніші.

Олена Зеркаль, без сумнівів, є одним з найвідомі-ших облич сучасної української дипломатії. При цьому назвати її «кар’єрним дипломатом» — не зовсім правильно. Хоча вона була тією людиною, яка, тривалий час працюючи у Мін’юсті, готувала й зробила можливим підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, у МЗС вона прослужила лише 5 років і 3 місяці. Причому на одній і тій же посаді — заступника міністра з питань європейської інтеграції.

Але ж якими були ці п’ять років! Успішні позови України проти Росії в міжнародних судах, на яких дипломований юрист Олена Зеркаль виступала агентом нашої держави (не плутати з агентом 007, як пожартував колишній шеф Олени Володимирівни Павло Клімкін), стали першими подібними прецедентами та забезпечили собі місце в історії й підручниках. Попри перші переможні кроки, правове протистояння України з північним сусідом на міжнародних майданчиках тільки починається. І саме в цей момент Зеркаль оголошує про те, що залишає посаду. Рішення, яке дуже засмутило українців і викликало відверту й неприховану радість росіян.

Олена Зеркаль уже написала заяву про складання повноважень заступника міністра. Але не збирається відмовлятися від служіння інтересам свої країни.

Нову редакцію українського правопису було затверджено наприкінці минулого навчального року, тож на початку нового «Укрінформ» вирішив розпитати про основні мовні нововведення в Олександра Авраменка — відомого дослід-ника і популяризатора української мови, за підручниками якого навчаються майже всі українські школярі з 5-го по 12-й класи.

Мовознавець запевнив, що ідеально грамотно писати — це так само, як ідеально знати математику, тому людині не обов’язково пам’ятати всі винятки з правил. Але знати й берегти мову — це наш святий обов’язок, бо це — код, який ідентифікує нас як самобутній народ.

Головне нововведення — захист мовних прав українців

— Пане Олександре, почнімо з актуального: 16 липня набув чинності закон про державну мову. Минуло майже два місяці, чи вже можна говорити про результати від його впровадження? На яке головне нововведення варто звернути увагу кожному українцеві?

Іванна Климпуш-Цинцадзе, віце-прем’єр-міністр із питань європейської та євроатлантичної інтеграції України в попередньому уряді, а сьогодні — депутатка ВР від «Європейської солідарності», нещодавно зустрілася з одеситами на презентації ініціативи «Однодумці». Ініціатива «Однодумці» — це, передусім, відкрита громадсько-освітня платформа для викладення думок та пропозицій, спрямованих на оптимізацію і пришвидшення європейської та євроатлантичної інтеграції.

Наводимо фрагменти роздумів політика про нинішню Україну та її європейські перспективи.

— Пані Іванно, сьогодні ми в Україні живемо в період змін, а як нас останнім часом сприймають у Європі? Що було зроблене не так?

— Ми допустилися помилки в 2008 році, коли дозволили Російській Федерації дуже легко вийти з атаки на Грузію, і це наша з вами вина, що Путін зрозумів, що йому далі можна атакувати інші країни. І всі аргументи взагалі не працювали. Якось у мене була довга розмова з одним з євродепутатів. В один момент я кажу: «У вас нарікають, що ваші фермери втрачають через санкції проти Росії, але скажи, будь ласка, скільки твій фермер готовий заплатити за життя мого солдата?». І він був шокований, адже це, що я сказала, було ударом нижче пояса. Він каже: «Так на можна говорити!». Я відповідаю: «А як же з тобою говорити? У нас люди гинуть, а ти мені розказуєш, що хтось отримує на 5 євро менше за кожен кілограм проданого продукту?! Ми з тобою говоримо різними мовами».

Оцінці державних процесів часто заважають емоції, політичні вподобання і власні переконання. Водночас, історичні, економічні та політичні закономірності потребують наукового аналізу і вироблення обґрунтованих прогнозів.

Саме за оцінкою змін, що відбулися в Україні, та за визначенням найболючіших проблем й окресленням перспективних дій «Укрінформ» (www.ukrinform.ua) звернувся до директора Інституту державної служби та місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України, доктора політичних наук, завідувача кафедри політичної аналітики та прогнозування НАДУ, професора кількох вишів Сергія Телешуна.

Про результати виборів й очікування суспільства

— Україна пройшла піврічний виборчий марафон. І результати виборів — і президентських, і парламентських — продемонстрували наявну прірву між політичними елітами й суспільством та засвідчили велике прагнення суспільства до змін. На вашу думку, що найбільше не влаштовує наших громадян? До чого вони прагнуть? Що вдалося минулій владі, а що не вдалося?

Градус передвиборних пристрастей з наближенням 31 березня прогнозовано зростає, однак «політична температура» всередині країни підігрівається ще й штучно. В результаті частина наших співгромадян чекає майбутніх виборів мало не як кінця світу.

Таке сприйняття природних політичних процесів у нашій країні соціальний психолог Олег Покальчук називає «хайпозалежністю», яка полегшує політикам маніпулювання виборцями. Але достатньо просто спокійно поглянути на ситуацію збоку, й наведені «політичні чари» спадуть.

Агресія Росії в Україні з початком так званої Керченської кризи набула нового значення: Москва вже відкрито, під власним прапором, атакувала Україну.

Чому Росія на це наважилася і що вона хоче досягнути цими діями, які наративи використовує Кремль у своїй пропаганді і як світ повинен на це реагувати?

Своїми міркуваннями про це, а також про зміни в Україні та деякі історичні паралелі в інтерв’ю «Укрінформу» (www.ukrinform.ua) поділився депутат Європарламенту від Польщі Міхал БОНІ.

— Пане депутате, як ви оцінюєте події у Керченській протоці?

— Оцінюю це як чергову російську провокацію, яка полягає в тому, що до вже існуючих кон-фліктів — анексії Криму, терористичної агресії на сході України — додається ще один. І він повинен викликати напруженість, плутанину в світовій громадській думці. Усе це робиться Росією, аби спробувати показати безпорадність України, оскільки не зрозуміло до кінця, чим на це можна відповісти у даній ситуації. Відтак українці збентежені, що їх атакують у нейтральних водах, а вони не можуть якось адекватно зреагувати на це.

Ми живемо у час величезних змін у світі та в Україні. Від тектонічних зсувів, які відбуваються на політичній карті, іноді розгублюємося і не знаємо, де взяти відповіді на сот-ні питань. І хочеться знайти когось, хто би міг на них відповісти і має право на пораду.

З Мирославом Мариновичем — науковцем, правозахисником, релігієзнавцем, членом-засновником Української Гельсінської групи, віце-ректором Українського католицького університету, директором Інституту релігії і суспільства того ж університету, учасником Ініціативної групи «Першого грудня» — вдалося зустрітися в «Укрінформі» пе-

ред презентацією документальної збірки «Слово про свободу і відповідальність». І саме про це була наша розмова: про відповідальність політиків і громадян, про рамки свободи в умовах війни, про найголовніші виклики і завдання для України зараз.

«Грузія, Україна, Естонія: європейський вибір та медіа». Міжнародна конференція під такою назвою відбулася нещодавно в Тбілісі. Проблеми сучасних ЗМІ обговорювали медіаексперти та журналісти трьох держав. Ішлося про європейський шлях як реальний політичний вибір наших сус-пільств і про медіа як інструмент розвитку.

Наш співрозмовник — Звіад Корідзе, людина в Грузії вельми популярна і шанована, професор, медіаексперт, колишній голова ради Хартії журналістської етики, голова Державної комісії з помилування в’язнів.

Пан Корідзе розповідає про європейський вибір Грузії і в історичному аспекті, і як сучасне соціальне замовлення.

— Пане Звіаде, чим для вас сьогодні є Європа?

— Наші країни, Україна та Грузія, бачать своє майбутнє у Європейському Союзі. Як збагнути, що таке європейські цін-ності та як працюють європейські інституції? Ми вже тут говорили про те, що на нас справило найбільше враження під час відвідин Естонії. Це не тільки достойний рівень життя людей чи найсучасніша інфра-структура. Несподіванкою для нас був той високий рівень довіри, той авторитет, який мають у країні податкова служба та поліція, а ще приємно дивували різні буденні речі, як-от переробка сміття. Це результат, підсумок процесу, це і є Європейський Союз.

Семен Глузман — психіатр, колишній політв’язень, дисидент, громадський діяч, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України, один з організаторів акції з ушанування пам’яті Андрія Сахарова, яка нещодавно відбулася в Одесі (про неї «ЧН» розповідали у номерах за 14 та 16 грудня), люб’язно погодився відповісти на запитання кореспондента «Чорноморських новин». Зізнаюся, приємно було почути, що Семен Фішельович знає про нашу газету.

— Пане Семене, було несподівано почути від вас статистику про опитування студентів, навіть відмінників, котрі не могли назвати прізвища чотирьох україн-ських дисидентів, колишніх по-літв’язнів. Жоден студент не зміг назвати чотирьох. Максимум згадували трьох. Найчастіше — Василя Стуса, іноді — Левка Лук’яненка...

— Це натурально, розумієте, діти не винні, коли фальшується історія. Ось хто наш перший президент?

Закінчення. Початок в номері за 23 січня.

— Павло Лазаренко, коли йому було пред’явлено обвинувачення в США, розповідав слідству, що існують навіть схеми розкрадання допомоги Міжнародного валютного фонду. Це правда?

— Гроші Міжнародного валютного фонду надаються для поповнення державного бюджету України й валютних запасів Національного банку. Тому, якщо кошти приходять до бюджету, то діють ті самі схеми, про які я вже згадував.

Окрема тема — кошти, які використовує Національний банк, бо це десятки мільярдів доларів. І протягом історії України Нацбанк відігравав провідну роль у пограбуванні власного народу.