Матеріали з рубрикою «Імена»

Юрій Липа — один із яскравих представників українського національного руху, який своїм життям і смертю засвідчив найвищий рівень жертовного служіння Україні.

Лікар і громадський діяч, поет і прозаїк, історіософ і геополітик — він постає як виняткова, багатогранна постать в українській історії. Сьогодні його геополітичні погляди набувають особливої актуальності, та, попри зацікавлення дослідників, вони й досі залишаються маловідомими широкому загалу. Значною мірою це наслідок цілеспрямованої полі-тики радянської влади, яка прагнула стерти його ім’я з колективної пам’яті, витіснити його спадщину з культурного простору, не допустити поширення його ідей.

Нещодавно, 19 березня, Україна відзначила 130-у річницю від дня народження видатного поета, перекладача, літературного критика Максима Рильського

Він давно увійшов до сонму класиків української літератури, його біографія ви-вчається в школах. Але попри весь іконостас нагород та лауреатських відзнак, яким ощасливила поета радянська влада, він до кінця залишився для неї «надзвичайно небезпечною особою». Ба більше — його життя не раз висіло на волосині, про що відверто заявляв Микита Хрущов.

Народився у сім’ї Тадея Розеславовича Рильського, громадського і культурного діяча, етнографа, економіста, і селянки Меланії Федорівни (у дівоцтві — Чуприна) із с. Романівка (нині — Житомирська область), де був маєток Рильських. Належність батька до кола «хлопоманів», діячів «Старої громади» визначила атмосферу, в якій зростав майбутній поет, засади його виховання та освіти.

Уже самі ім’я й прізвище Серафима Орфеєва вказують на його духовне походження. Такі імена, як Серафим, давали випускникам семінарій, позначаючи обраний ними шлях служіння Всевишньому, а посилання на Орфея, міфічного героя-співака, від першохристиянських часів ідентифікованого з Ісусом Христом, повертало той життєвий шлях у музичне русло.

І таки справді, батько Серафима Орфеєва був священником, що в радянські часи могло не лише затримати кар’єрне зростання сина, а й взагалі викинути його із соціального буття чи й навіть життя. Але божественний дар музичного мислення допоміг йому попервах утриматися на щаблях професі-йного сходження. Клас композиції в консерваторії він опановував в одного з найвідоміших композиторів-педагогів початку ХХ століття П.У. Молчанова, а згодом став асистентом професора М.М. Вілінського, блискучого представника першого випуску консерваторії 1917 року, двоюрідного брата знаного музикознавця і композитора О.В. Оссовського. Однак просування посадами для людини з такими іменем і прізвищем не передбачалося: таких, «в ім’я революції», потрібно було «стирати» й забувати.

Майже містична історія одного вірша Володимира Сосюри

Володимир Сосюра та Іван Мазепа… Знаходимо немало спільного у життєписах обидвох. Тож і не дивно, що у відомого вірша українського поета, написаного в Одесі, — своя цікава історія. Та й життєписи обидвох у чомусь таки містично схожі.

Навколо радости так мало!
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зор.

У пам’яті старшого покоління Одеської музичної академії, музичного училища (нині — коледжу мистецтв ім. К.Ф. Данькевича) та школи ім. П.С. Столярського залишилося немало яскравих образів, пов’язаних з діяльністю одного із найзнаменитіших музикантів нашого міста — скрипаля і педагога Олександра Олександровича Станка (1927 — 2014).

Один з таких незабутніх образів — це гра двох кубинських студентів, Еміліо і Зенона, на диво талановитих скрипалів, виступи яких на концертах у Великій залі тоді Одеської державної консерваторії перетворювалися на справжнє свято музики. І своєю зовнішністю, і своєю манерою гри вони уособлювали сплеск кубинського джазового мистецтва, що припав на 1960-ті й тримався аж до кінця 1990-х. Обидва юнаки демонстрували стильову гнучкість, віртуозно виконуючи академічний репертуар і легко «транспонуючи» його у джазову манеру. Для музичних кіл Одеси їхні виступи засвідчили великий педагогічний дар Станка, здатного подавати найрізноманітніші музично-стильові здобутки на найвищому рівні технічної досконалості й артистичного запалу, що живили потужні можливості одеської скрипкової школи на межі ХХ — ХХІ століть.

На зорі відновлення Україною своєї державності це прізвище можна було знайти хіба що в довіднику про членів Центральної Ради. Та завдяки ретельним дослідженням одеських істориків Тараса Вінцковського, Анатолія Мисечка, а також Ігоря Гриценка із Запоріжжя вдалося дізнатися багато фактів з біографії одного з активних діячів національно-визвольного руху на Одещині та в Правобережній Україні, члена ЦР й Одеської української морської ради, мічмана Військово-Морського флоту УНР Василя Пилишенка. Деякі уточнення з точки зору військового моряка зробив капітан І рангу ВМС України Олександр Калініченко.

Отже, народився майбутній офіцер українського флоту в селі Мухівці Немирівської волості Брацлавського повіту Подільської губернії, найвірогідніше, 1 січня, бо названий на честь святого Василя. Оскільки в родині вже був старший син з таким іменем, то батько Василь і мати Агафія кликали молодшого Васильком, хоча в офіційних документах він записаний Василем. На жаль, щодо року народження нашого героя дослідники розходяться в думках, наводячи від 1889-го до 1891-го.

2 вересня в медіацентрі Любашівської публічної бібліотеки імені В.Є. Панченка відбувся літературний захід-реквієм, присвячений пам’яті видатного українського літературознавця, критика, письменника, культурного і громадського діяча, уродженця Любашівщини Володимира Євгеновича Панченка (2.09.1954 — 14.10.2019).

Головною подією дня стала презентація книги однокурсниці В.Є. Панченка, кандидатки філологічних наук, доцентки Одеського національного університету імені І.І. Мечникова Любові Ісаєнко «Володимир Панченко: у своєму часі та понад часом.

Сучасники називали акторку геніальною, діамантом у золотій оправі та порівнювали з французькою зіркою Сарою Бернар

Винятково колоритна мова, вроджена благородність, почуття міри — так про приму українського театру Марію Заньковецьку, чий 170-й день народження вшановували 4 серпня, писав у спогадах актор і режисер Іван Мар’яненко. Велику публіцистичну розвідку створив про неї у 1907 році Симон Петлюра. А Михайло Грушевський назвав царицею української сцени, зазначивши: «Її високе мистецьке обдарування, її беззавітне служіння українському мистецтву вписало її ім’я навіки не лише в історію українського театру, але й в історію українського національного життя».

Чисельні фото Марії Заньковецької, яка незабутньо зіграла понад 30 ролей, передають її харизму. Талановита імпровізаторка долала багато перепон на шляху до слави і визнання. Виступала у Києві, Чернігові, Харкові, Одесі, Миколаєві, Полтаві, інших містах. Вистави з участю акторки в часи Російської імперії, коли загалом забороняли українську мову і культуру, приходив дивився цар. Однак Марія з українських Заньків принципово відмовлялася ставати зіркою імператорського театру, не звабилася на наполегливі вмовляння перейти на російську сцену з утриманням на рік — 24 тисячі рублів.

21 липня — особлива для українців дата, бо цього дня, тільки в різні роки, народилися дві знакові для нас постаті — Олена Теліга (1906) й Олег Ольжич (1907). Про Олега Ольжича автор цих рядків розповідав на сторінках «Чорноморських новин» 20 червня — до 80-ї річниці його трагічної загибелі. Нижче йтиметься про талановиту поетку та активну діячку Організації українських націоналістів Олену Телігу. Втім, неодноразово поставатиме й ім’я Ольжича, бо їх об’єднувала не лише дата народження, хоча й у різні роки, але про це згодом…

Олена Теліга народилася 21 липня 1906 року в родині українських інтелігентів неподалік від Москви. Її батько, інженер-гідротехнік Іван Шовгенів (Шолґєнов), був родом із села Ка-м’янка Куп’янського повіту Харківської губернії і до переїзду мав прізвище Шовгеня. Мати — Уляна Нальянч-Квачковська — родом із Старокостянтинова на Поділлі зі священницької сім’ї, була чуйною і доброю жінкою. Мовою спілкування Шовгенівих на той час була російська, але колискові мати співала українською мовою.

140 років тому, в червні 1884-го з’явився на світ справжній герой Першої світової війни й чільний учасник Української революції Митрофан Очеретько. У біографічній літературі фігурують кілька дат його народження, 4, 11 та 23 червня. Сподіватимемося, що дослідники віднайдуть документи про достеменну дату народження Митрофана Михайловича.

Майбутній військовик народився на хуторі Кошелиха, що неподалік села Матяшівка, Лубенського повіту Полтавської губернії в багатодітній родині нащадка запорожців Михайла Очеретька. Батько мав міцне господарство, родючу землю, сподівався, що й син працюватиме на землі, а відтак відправив його до Лубенської нижчої сільськогосподарської школи 1-го розряду (сьогодні це Лубенський лісотехнічний фаховий коледж), оплачуючи понад сотню карбованців за рік навчання. Керував цією школою від часу заснування Георгій Крат, який перетворив її на зразкове господарство, привчав учнів любити рідну землю, шанувати народні традиції, культуру та історію свого народу. Разом з вихованцями зростав і його син Павло Крат, майбутній український громадсько-політичний діяч та селекціонер.

30 червня відзначатимемо 117-річчя від дня народження командувача Української повстанської армії (УПА) Романа Шухевича (Тараса Чупринки). Що ж до Одеси, то з нею пов’язана «кругліша» дата: 75-ліття останнього відвідування легендарним воїном нашого міста для лікування в санаторії «Лермонтовський».

Ім’я Романа Шухевича вперше з’явилося в донесеннях чекістів після того, як Червона армія розпочала наступ на землі Західної України, в березні 1944-го. Відтоді він став об’єктом полювання радянських спецслужб. І чим запекліше повстанці чинили опір владі СРСР, тим активніше більшовицькі нишпорки розшукували командувача УПА.

80 років тому, 10 червня  1944-го, в нацистському концтаборі Заксенхаузен загинув від катувань видатний археолог, талановитий поет й один з провідників Організації українських націоналістів (ОУН) Олег Ольжич.

Народився він 21 липня 1907-го у Житомирі в родині поета Олександра Івановича Кандиби (Олександра Олеся) — випускника Харківського ветеринарного інституту, який поєднував обтяжливу службу в різних установах із плідною літературною діяльністю. Мати — Віра Антоні-вна Свадковська — закінчила Бестужівські курси у Санкт-Петербурзі й працювала вчителькою іноземних мов. Рід Кандиб походив від корсунського полковника Федора Кандиби, який, щоправда, наприкінці XIX століття  збіднів і поступово занепав.

Український геній міг стати двічі лавреатом Нобелівської премії

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю?
Чому мені, Боже, Ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав...

Слова М. Петренка, музика Л. Александрової.

Найпрестижніша міжнародна премія — Нобелівська — була заснована згідно із заповітом шведського підприємця, винахідника і філантропа Альфреда Бернгарда Нобеля (1833 — 1896). Присуджується вона щороку, починаючи із 1901-го за видатні заслуги у галузях фізики, хімії, фізіології та медицини, літератури і діяльності за збереження миру. У 1968-у була заснована так звана Нобелівська премія з економіки, офіційна назва — Премія Шведського центрального банку з економічних наук — теж на честь Альфреда Нобеля, вперше присуджена наступного, 1969 року. Сума Нобелівської премії змінюється, залежно від доходів «Фундації Нобеля«, але останнім часом становила не менше мільйона доларів США.

Серед лавреатів цієї найпрестижнішої у світі премії — семеро безпосередніх вихідців із України, її уродженців.

Серед одеських друзів Тараса Григоровича Шевченка, які підтримали його в часи заслання в казахську пустелю, передусім називають Варвару Рєпніну та Андрія Лизогуба. Рідше згадують товариша по службі в Оренбурзі Аркадія Венгжиновського, з яким поет і художник познайомився після повернення з Аральської експедиції.

Під час плавання Аралом стан здоров’я Тараса Григоровича погіршився, тому керівник експедиції капітан Олексій Бутаков навмисне винайняв велику чотирикімнатну квартиру, щоб у ній члени команди могли працювати над завершенням польових робіт.

…Семен був сином волосного писаря, тож після завершення школи садівництва сам долучився до сільської інтелігенції. Мав військовий досвід — у часи Першої світової війни служив у кінній гвардії царської армії, дослужився до офіцерського звання прапорщика.

Повернувшись додому, в Обжиле Балтського повіту, в 1917 році, в часи Української Центральної Ради, фронтовик С. Заболотний відіграв ключову роль у «справедливому» розподілі поміщицьких земель, чим гарантовано заробив собі величезний авторитет серед місцевого селянства, очікування якого в умовах революції передбачало як національне, так і соціальне визволення та фокусувалося попервах переважно на аграрному питанні.

Цими днями сповнюється 135 років від дня народження талановитої української письменниці Галини Журби (Домбровської), яку Євген Маланюк назвав представницею «жіночої мужности» в українській літературі. Її життєвий шлях був пов’язаний і з Одесою: у нашому місті вона навчалася на Вищих жіночих курсах і випустила свою першу збірку оповідань «З життя».

Як зауважувала сама письменниця в автобіографічних спогадах «Далекий світ», рік її народження складався з однієї одинички та трьох вісімок. Утім, за григоріанським календарем вона появилася на світ

Коли пам’ять повертає мене в найкращі роки життя, завжди згадую його одеський період. Це університетський корпус на Маяковського, 7, гуртожитки на Пастера, 29 та Довженка, 5, де всі були майже ровесниками, безтурботними, життєрадісними, іноді не дуже серйозними і відповідальними. Повні рожевих мрій і космічних планів юнаки і юнки з неповторними характерами. Філфаківське покоління 1965–1970 років.

І вже тоді серед нас по-особливому виділявся високочолий худорлявий юнак, завжди серйозний і зосереджений. Про нього говорили, що це майбутній письменник — постійно щось вистукує на своїй друкарській машинці. І небезпідставно. Мине кілька років і його ім’я стане відоме всій Україні: Богдан Іванович Сушинський.

20 грудня сповниться 145 років від дня народження українського командарма часів Національно-визвольних змагань 1917—1921 рр., генерала Михайла Омеляновича-Павленка, життєвий шлях якого пов’язаний і з Одещиною. Саме в нашому місті після Лютневої революції він свідомо обрав українську позицію й залишився вірним своєму народові до останнього подиху.

Народився майбутній командарм армії УНР 20 грудня (8 грудня за юліанським календарем) 1878 року в місті Тифліс (Тбілісі) у родині нащадка задунайських козаків, штабс-капітана російської армії Володимира Павленка. Дід Михайла — Омелян Павленко — був сотником Задунайського козацтва, а в 1829-у, після переходу Задунайського козацького війська під владу російського царя, отримав землю під Маріуполем і став землевласником. Двоє його синів обрали віськову професію й досягли генеральських звань. Мати — Олександра — походила із грузинського князівського роду.

Володимир Мурський належав до когорти українських патріотів, завдяки енергії, здібностям і харизматизму яких вершилася доля нашого народу й нашої держави у час Визвольних змагань 1917 — 1921 років. Він був багатогранною, талановитою особистістю — громадським і політичним діячем, публіцистом, педагогом, дипломатом і розвідником.

Тривалий час ім’я Володимира Васильовича Мурського залишалося невідомим для більшості українців. Своєрідним поштовхом для його повернення в історичну течію стала книжка російського історика Л.Ф. Соцкова «Неизвестный сепаратизм: На службе СД и Абвера: Из секретных досье разведки», що вийшла друком у 2003 році. (Вочевидь, добряче «насолив» представник уряду УНР у Стамбулі московським агентам ОДПУ). Ця книжка привернула увагу українських дослідників Володимира Окіпнюка і Дмитра Козлова, які й започаткували пошуки матеріалів про цього чільного учасника героїчних і трагічних подій становлення української державності, з’ясування деталей біографії, місця поховання, збирання його журналістської та літературної спадщини. Результатами цієї праці стали кілька публікацій в інтернет-виданні «Українська правда». Паралельно таким пошуком займався відомий одеський історик Олександр Музичко. Його ґрунтовна стаття під заголовком «Володимир Мурський: полум’яний вчитель з обличчям філософа» надрукована у колективній монографії «Чорноморська хвиля Української революції»: провідники національного руху в Одесі у 1917 — 1921 рр.» (Одеса. ТЕС, 2011).

Продовжуємо розповіді про учасників боротьби за незалежність України в 1917 — 1921 роках. Цього разу мова про Дмитра Стопкевича, молодого офіцера, прапорщика царської армії, котрий 20-літнім зробив свій вибір на користь держави, за яку кілька століть боролися козаки. Вся його подальша біографія тісно пов’язана з долею України.

Народився Дмитро 21 жовтня 1897 року в селі Великий Бобрик Балтського повіту Подільської губернії (тепер — с. Бобрик Перший Любашівської громади Подільського району на Одещині) в родині священника Келестина Стопкевича і Марії (в дівоцтві — Васьковська).

За час, що минув після відновлення незалежності нашої держави, значно зросла кількість тих, хто цікавиться історією України, особливо періодом Визвольних змагань 1917 — 1921 років. Сучасні історики відкрили цілу когорту українських героїв, на яких комуністична влада наклала табу. Серед них яскравою зіркою засяяло ім’я генерала-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка, чиє життя і діяльність тісно пов’язані з українською Одесою.

Через закритість архівів КГБ-ФСБ на московії, Гулий-Гуленко і дотепер залишається однією із загадкових постатей українського національно-визвольного руху. Досі невідома точна дата народження майбутнього українського генерала. Лише на початку 2020-х історик Юрій Митрофаненко із Кропивницького повідомив про віднайдення метричної книги, в якій зазначається, що Андрій Гуленко був хрещений 2 жовтня 1886 року.

(Закінчення. Початок у номерах за 14 і 21 вересня).

(Спогад-реквієм)

Дати і місця народження та смерті Дмитра Кременя — це просторово-часові, вимірні й засвідчені межі його життя. А власне труди і дні нам дано оцінювати чи зважувати таки за довільними показниками, параметрами, ознаками. Можливо, більш точно й об’єктивно curriculum vitae людини оці-нюється на небесах, — але ми не знаємо, чи саме класична латинь там визнається офіційною мовою…

Дмитро Дмитрович понад 40 років віддав україномовній пресі Миколаївщини.

Потяг «Одеса — Львів» плив у ніч, легко розгойдуючись, вибиваючи по рейках різноманітні ритми, а мої думки випереджали події і переносилися в Національний музей Львова ім. Андрея Шептицького (НМЛ), де вже розгорнуто довгоочікувану виставку творів відомого модерніста М.І. Жука (1883 — 1964) під назвою «Михайло Жук — вісник Відродження». Вже сама назва виставки наголошує на епохальному значенні постаті мистця.

Львів став тим містом, яке в умовах війни об’єднало багатьох музейників, галеристів, колекціонерів і всіх шанувальників мистецтва навколо постаті цього яскравого художника, письменника і педагога, чиє 140-річчя відзначатимемо 2 жовтня. Хотілося б наголосити, що особливо цікаво сприймати твори Жука саме у контексті львівського арт-простору з його історичним тяжінням, перш за все, до Відня чи Кракова — полісів, які значною мірою визначили творчі прерогативи молодого митця — уродженця Каховки (Північна Таврія).

(Продовження. Початок у номері за 14 вересня).

В есе «Козак Мамай у сузір’ї манкурта» (1990) Дмитро Кремінь засвідчив: «Коли на заключному вечорі-концерті в Кіровограді, де проходило свято української мови, наш видатний поет, неперевершений златоуст Дмитро Павличко прочитав тільки листа-звернення до уряду України з проханням надати українській мові державного статусу, — як бліднули, як жовкли державні лики, бачили б ви!».

На початку 90-х у Миколаєві не було жодної школи з викладанням українською мовою. Валерій Бойченко і закарпатець Кремінь заповзялися ламати цей льодостав у місті корабелів, не маючи підтримки офіціозу, як не мали її Павличко, Білаш у київських коридорах влади. Однак уже через рік почали функціонувати регіональні осередки Товариства української мови, зокрема й на півдні.

У жовтні 1989 року пройшла установча конференція в Донецьку. Про цю подію мені сповістили колеги з Миколаєва. Справа в тому, що у Кіровограді Павличко попросив нас опікуватися тендітною Галиною Гордасевич, літераторкою-патріоткою, яку сталінщина піддала жорстоким карам і випробуванням починаючи з підліткового віку. Її батька засудили на 10 років гулагівських таборів. Дівчинка жила у тітки (мати із сестрою поїхали добровільно до місця заслання батька).

2023-й — рік українського поета, лауреата Шевченківської премії Дмитра Кременя (1953 — 2019), 70-ліття від дня народження якого (21 серпня) відзначалося на державному рівні. З цієї нагоди на Закарпатті, батьківській землі Дмитра Дмитровича, започаткували й провели конкурс на здобуття Всеукраїнської літературної премії його імені за найкращий поетичний новодрук. Першим лауреатом цієї премії став Ігор Павлюк (за книжку «Танець Мамая»).

Ігор Зиновійович — знаний в Україні і за її межами письменник, лауреат багатьох премій, зокрема імені Василя Симоненка, імені Маркіяна Шашкевича, Народної Шевченківської премії («Залізний Мамай»), премії англійського ПЕН-клубу, Міжнародної швейцарської літературної премії, Мистецької премії «Київ» імені Євгена Плужника.

Ця розповідь — про одного із засновників українського визвольного руху на Далекому Сході в 1917 — 1920 роках, полковника Армії УНР і талановитого музикознавця Федора Миколайовича Стешка, життя та творчість якого пов’язані з Одесою.

Народився він 4 вересня 1877 року в сім’ї простого київського робітника, вчорашнього селянина, в селі Кам’янка Городницького повіту Чернігівської губернії (тепер — Ріпкинська громада Чернігівської області). Музичну освіту почав опановувати у семилітньому віці, навчаючись у церковнопарафіяльній школі при Київській духовній семінарії, де співав у церковному хорі. У 1888-у вступив до Софіївської духовної школи, у якій також співав в архієрейському хорі Михайлівського монастиря. Потім музичні знання поглиблював у Київській семінарії, до якої вступив 1892-го. Одночасно навчався у приватній школі Блюменфельда, де на той час викладав Микола Лисенко, чий підпис, власне, і стоїть на свідоцтві про закінчення Федором цієї школи. Одним із його товаришів під час навчання в приватній школі був майбутній видатний хормейстер Олександр Кошиць.

Згадаймо перші дні, місяці, роки нашої відновленої Незалежности…
Рішуча відсіч спробам переселити на Одещину 250 тисяч росіян…
Масові протести одеситів проти спроб облради на чолі з Р. Боделаном не визнавати Акт проголошення Незалежности і проголосити «Новоросію»…
Пікети біля міськради проти ГКЧП…
Шістдесят одеситів доправили до Верховної Ради національний прапор України…

То був час, коли, воістину, «з журбою радість обнялась». Ми згадували тих, котрі не дочекалися його, без найменших вагань офірували на цю прийдешність своє життя. Потрібно було закарбувати ті імена у назвах вулиць, пам’ятниках… Але була ейфорія, вельми шкідлива для таких здвигів. І була радість, було відчуття, що здійснилось, нарешті, те, що було одвічною мрією багатьох поколінь українців.

У номері за 25 травня «Чорноморські новини» опублікували цікаву, пізнавальну статтю провідної бібліотекарки відділу краєзнавства ОННБ Вероніки Стягайло «Вагома сторінка одеського краєзнавства», присвячену століттю (1923) від дня заснування Одеської краєзнавчої комісії при Всеукраїнській академії наук (ВУАН). Серед видатних і часто трагічних імен представників краєзнавчого руху Одещини тієї пори якимось чином поза увагою авторки залишилося славне ім’я археолога, музеєзнавця, пам’яткоохоронця Михайла Федоровича Болтенка (1888 — 1959), який не тільки спочатку виконував обов’язки секретаря цієї комісії, а й згодом став заступником голови її археологічної секції.

З недавніх кроків, зроблених на пошанування пам’яті знаного одеського археолога й історика, слід назвати захід, який відбувся 10 червня цього року в рамках XXIII Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині» у приміщенні ОННБ, де директор книжкового видавництва «Яслав» (м. Миколаїв) Юрій Ковальський презентував серію біографічних видань «Миколаївські археологи». З-поміж відомих археологів-одеситів, дотичних до дослідження і збереження історичних пам’яток наших сусідів, там з вдячністю згадане й ім’я М.Ф. Болтенка, детальну інформацію про діяльність якого подав київський науковець О.О. Нестуля.

У четвер, 20 липня, у відділі краєзнавства «Одесика» ОННБ доктор історичних наук Олександр Музичко прочитав лекцію «Микола Аркас — популяризатор української історії та музики на півдні України», яка й надихнула мене нагадати читачам про цю непересічну та багатогранну особистість, пов’язану, зокрема, і з нашим містом.

Микола Аркас — видатний український історик, композитор, поет, фольклорист, етнограф, педагог, громадський діяч, засновник і перший голова Миколаївської «Просвіти», меценат, людина різнобічних талантів, справжній патріот рідного краю. В імперські та радянські часи його спадщина не досліджувалася і практично замовчувалася. У радянську добу про М. Аркаса вперше написали, а згодом і заговорили тільки як про композитора наприкінці 1950-х. У дослідженнях заангажованих науковців постійно підкреслювалася «буржуазно-націоналістична» суть його творчості.

(До 100-річчя від дня народження митця)

Для мене реалізм — система бачення, орієнтована на відтворення своєрідності світу з усією доступною повнотою, це індивідуальний творчий метод. Тому він і забарвлений усім спектром імпресіонізму.
                    Альбін ГАВДЗИНСЬКИЙ.

Видатних майстрів пензля Одеської школи живопису, які творили із 1960 років, об’єднує головним чином тісний зв’язок із найстарішим в Україні художнім училищем. Майже всі вони в ньому навчалися, а потім тут жили і писали свої дивовижні полотна. До цієї когорти належить і пейзажист, майстер жанрового живопису та портрета, класик пленеру й імпресіонізму, народний художник України Альбін Станіславович Гавдзинський (1923 — 2014).