Матеріали з рубрикою «Імена»
Подорож до Михайла Жука
Потяг «Одеса — Львів» плив у ніч, легко розгойдуючись, вибиваючи по рейках різноманітні ритми, а мої думки випереджали події і переносилися в Національний музей Львова ім. Андрея Шептицького (НМЛ), де вже розгорнуто довгоочікувану виставку творів відомого модерніста М.І. Жука (1883 — 1964) під назвою «Михайло Жук — вісник Відродження». Вже сама назва виставки наголошує на епохальному значенні постаті мистця.
Львів став тим містом, яке в умовах війни об’єднало багатьох музейників, галеристів, колекціонерів і всіх шанувальників мистецтва навколо постаті цього яскравого художника, письменника і педагога, чиє 140-річчя відзначатимемо 2 жовтня. Хотілося б наголосити, що особливо цікаво сприймати твори Жука саме у контексті львівського арт-простору з його історичним тяжінням, перш за все, до Відня чи Кракова — полісів, які значною мірою визначили творчі прерогативи молодого митця — уродженця Каховки (Північна Таврія).
Українець зоряного ходу
(Продовження. Початок у номері за 14 вересня).
В есе «Козак Мамай у сузір’ї манкурта» (1990) Дмитро Кремінь засвідчив: «Коли на заключному вечорі-концерті в Кіровограді, де проходило свято української мови, наш видатний поет, неперевершений златоуст Дмитро Павличко прочитав тільки листа-звернення до уряду України з проханням надати українській мові державного статусу, — як бліднули, як жовкли державні лики, бачили б ви!».
На початку 90-х у Миколаєві не було жодної школи з викладанням українською мовою. Валерій Бойченко і закарпатець Кремінь заповзялися ламати цей льодостав у місті корабелів, не маючи підтримки офіціозу, як не мали її Павличко, Білаш у київських коридорах влади. Однак уже через рік почали функціонувати регіональні осередки Товариства української мови, зокрема й на півдні.
У жовтні 1989 року пройшла установча конференція в Донецьку. Про цю подію мені сповістили колеги з Миколаєва. Справа в тому, що у Кіровограді Павличко попросив нас опікуватися тендітною Галиною Гордасевич, літераторкою-патріоткою, яку сталінщина піддала жорстоким карам і випробуванням починаючи з підліткового віку. Її батька засудили на 10 років гулагівських таборів. Дівчинка жила у тітки (мати із сестрою поїхали добровільно до місця заслання батька).
«Щоб я своїм віршем Від Смерті мій край затулив»
2023-й — рік українського поета, лауреата Шевченківської премії Дмитра Кременя (1953 — 2019), 70-ліття від дня народження якого (21 серпня) відзначалося на державному рівні. З цієї нагоди на Закарпатті, батьківській землі Дмитра Дмитровича, започаткували й провели конкурс на здобуття Всеукраїнської літературної премії його імені за найкращий поетичний новодрук. Першим лауреатом цієї премії став Ігор Павлюк (за книжку «Танець Мамая»).
Ігор Зиновійович — знаний в Україні і за її межами письменник, лауреат багатьох премій, зокрема імені Василя Симоненка, імені Маркіяна Шашкевича, Народної Шевченківської премії («Залізний Мамай»), премії англійського ПЕН-клубу, Міжнародної швейцарської літературної премії, Мистецької премії «Київ» імені Євгена Плужника.
Військовик і музикознавець
Ця розповідь — про одного із засновників українського визвольного руху на Далекому Сході в 1917 — 1920 роках, полковника Армії УНР і талановитого музикознавця Федора Миколайовича Стешка, життя та творчість якого пов’язані з Одесою.
Народився він 4 вересня 1877 року в сім’ї простого київського робітника, вчорашнього селянина, в селі Кам’янка Городницького повіту Чернігівської губернії (тепер — Ріпкинська громада Чернігівської області). Музичну освіту почав опановувати у семилітньому віці, навчаючись у церковнопарафіяльній школі при Київській духовній семінарії, де співав у церковному хорі. У 1888-у вступив до Софіївської духовної школи, у якій також співав в архієрейському хорі Михайлівського монастиря. Потім музичні знання поглиблював у Київській семінарії, до якої вступив 1892-го. Одночасно навчався у приватній школі Блюменфельда, де на той час викладав Микола Лисенко, чий підпис, власне, і стоїть на свідоцтві про закінчення Федором цієї школи. Одним із його товаришів під час навчання в приватній школі був майбутній видатний хормейстер Олександр Кошиць.
«Хто любов і мужність поєднав...»
Згадаймо перші дні, місяці, роки нашої відновленої Незалежности…
Рішуча відсіч спробам переселити на Одещину 250 тисяч росіян…
Масові протести одеситів проти спроб облради на чолі з Р. Боделаном не визнавати Акт проголошення Незалежности і проголосити «Новоросію»…
Пікети біля міськради проти ГКЧП…
Шістдесят одеситів доправили до Верховної Ради національний прапор України…
То був час, коли, воістину, «з журбою радість обнялась». Ми згадували тих, котрі не дочекалися його, без найменших вагань офірували на цю прийдешність своє життя. Потрібно було закарбувати ті імена у назвах вулиць, пам’ятниках… Але була ейфорія, вельми шкідлива для таких здвигів. І була радість, було відчуття, що здійснилось, нарешті, те, що було одвічною мрією багатьох поколінь українців.
Дослідник найсивішої давнини
У номері за 25 травня «Чорноморські новини» опублікували цікаву, пізнавальну статтю провідної бібліотекарки відділу краєзнавства ОННБ Вероніки Стягайло «Вагома сторінка одеського краєзнавства», присвячену століттю (1923) від дня заснування Одеської краєзнавчої комісії при Всеукраїнській академії наук (ВУАН). Серед видатних і часто трагічних імен представників краєзнавчого руху Одещини тієї пори якимось чином поза увагою авторки залишилося славне ім’я археолога, музеєзнавця, пам’яткоохоронця Михайла Федоровича Болтенка (1888 — 1959), який не тільки спочатку виконував обов’язки секретаря цієї комісії, а й згодом став заступником голови її археологічної секції.
З недавніх кроків, зроблених на пошанування пам’яті знаного одеського археолога й історика, слід назвати захід, який відбувся 10 червня цього року в рамках XXIII Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині» у приміщенні ОННБ, де директор книжкового видавництва «Яслав» (м. Миколаїв) Юрій Ковальський презентував серію біографічних видань «Миколаївські археологи». З-поміж відомих археологів-одеситів, дотичних до дослідження і збереження історичних пам’яток наших сусідів, там з вдячністю згадане й ім’я М.Ф. Болтенка, детальну інформацію про діяльність якого подав київський науковець О.О. Нестуля.
Популяризатор української ідеї
У четвер, 20 липня, у відділі краєзнавства «Одесика» ОННБ доктор історичних наук Олександр Музичко прочитав лекцію «Микола Аркас — популяризатор української історії та музики на півдні України», яка й надихнула мене нагадати читачам про цю непересічну та багатогранну особистість, пов’язану, зокрема, і з нашим містом.
Микола Аркас — видатний український історик, композитор, поет, фольклорист, етнограф, педагог, громадський діяч, засновник і перший голова Миколаївської «Просвіти», меценат, людина різнобічних талантів, справжній патріот рідного краю. В імперські та радянські часи його спадщина не досліджувалася і практично замовчувалася. У радянську добу про М. Аркаса вперше написали, а згодом і заговорили тільки як про композитора наприкінці 1950-х. У дослідженнях заангажованих науковців постійно підкреслювалася «буржуазно-націоналістична» суть його творчості.
Світла аура Альбіна Гавдзинського
(До 100-річчя від дня народження митця)
Для мене реалізм — система бачення, орієнтована на відтворення своєрідності світу з усією доступною повнотою, це індивідуальний творчий метод. Тому він і забарвлений усім спектром імпресіонізму.
Альбін ГАВДЗИНСЬКИЙ.
Видатних майстрів пензля Одеської школи живопису, які творили із 1960 років, об’єднує головним чином тісний зв’язок із найстарішим в Україні художнім училищем. Майже всі вони в ньому навчалися, а потім тут жили і писали свої дивовижні полотна. До цієї когорти належить і пейзажист, майстер жанрового живопису та портрета, класик пленеру й імпресіонізму, народний художник України Альбін Станіславович Гавдзинський (1923 — 2014).
Духовне подвижництво Антонія Гриневича
Центральна Рада, яка постала в Україні після падіння у лютому 1917 року російського царату, мала за мету створення на українських теренах незалежної держави. У цьому її підтримувала патріотична частина українського духовенства. З-поміж нього і полковий священник російської армії, до початку Першої світової війни — депутат Державної Думи Антон Гриневич, який став одним з ініціаторів створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).
Існує кілька версій щодо дати народження отця Антонія — від 3 липня 1868 року до 15 січня 1875-го. Це пов’язано з розбіжностями біографічних даних у різних документах. Остання дата — 15 січня 1875-го — опирається на його анкету та автобіо-графію, що зберігаються в кримінальній справі проти нього Одеського губернського революційного трибуналу. Сподіватимемося, що дослідники життя й діяльності єпископа Гриневича згодом дійдуть спільної думки в цьому питанні. Втім, як би там не було, а про людину судять за її справами і вчинками. Тож пропоную детальніше ознайомитися із звершеннями нашого героя.
Михайло Жук: запрошення у невідоме
3 жовтня 2023-го сповниться 140 років від дня народження Михайла Івановича Жука. Одного з перших українських художників-модерністів, прозаїка, поета, казкаря, драматурга, перекладача, графіка. Важко сказати, чого б він не вмів і не міг зробити.
Його творча доля, дуже успішна на початку, із середини 1920-х стає дедалі сумнішою. Жук повинен був поступово зрікатися того, що складало сенс його життя — перестав писати прозу, п’єси цензура забороняла. Майже всіх письменників, чиї портрети він малював, розстріляли, але самі портрети автор зберігав, не знищив і після піврічного арешту у 1931-у. Єдине, що залишалося йому — кераміка та учні. Так було і на початку 1941 року.
Генерал-хорунжий Армії УНР і військовий історик
Зі здобуттям Україною незалежності у вітчизняній історичній науці відбуваються значні трансформації. Переосмислення минулого спричинило зростання інтересу до багатьох постатей, які за радянських часів були маловідомими, а інформація про них майже відсутньою. До таких належить і Олександр Рябінін-Скляревський. За своє передчасно обірване більшовицьким режимом життя він встиг повноцінно реалізуватися як професійний військовий, історик, викладач та публіцист.
Народився Олександр Рябінін 11 (24 — за новим календарем) травня 1878 року в Києві (за іншими даними — в Костромі). Батько, Олександр Федорович, походив з дворян Ярославської губернії й служив письмоводителем мирового суду. Мати, Варвара Олександрівна, працювала акушеркою. Коли хлопчикові було два роки, батько помер, і мати, залишивши Київ, опинилася аж у Солігалицькому повіті Костромської губернії, де й доживала віку, подеколи маючи втіху з нечастих приїздів її єдиного Сашка. Синові вона дала сяку-таку освіту: спочатку — в повітовому училищі, потім — у реальному.
Чарівна сила рідної сторони
До 115-ї річниці від дня народження Степана Олійника
Долю не передбачиш. Вона може з милою усмішкою подати тобі обидві руки і в найясніший сонячний день повести за собою, а може безжалісно пройти мимо тебе в найтемнішому провулку життя. Хіба міг я уявити, навчаючись у Шершенецькій середній школі, що вона, доля, певно, вже вистеляла буйноквітами шлях до Олійниківського краю — Миколаївського району Одеської області? А проте, склалося саме так. Й ось уже майже сорок років живу й працюю на батьківщині видатного поета-гумориста-сатирика Степана Івановича Олійника. I за цей час із дня у день, із року в рік відчуваю невичерпну любов і повагу старого й малого до свого знаменитого земляка. Тож не жалкую, що доля поселила мене на цій прекрасній степовій землі.
То хто ж він, Степан Олійник, для мене особисто? Талановитий поет? Безумовно! Прекрасна людина? Так! Зірка на літературному небосхилі? Першої величини! Та найперше він для мене митець, який вивищився над своєю епохою, точніше — над «тлом» епохи (термін Богдана Сушинського). Саме так: над «тлом». Але не над своїм народом. Бо нещадно викриваючи негативне тло життя, Степан Олійник водночас (і це головне) всім своїм талантом служив своєму народу, захищаючи від зла добро, утверджуючи ті ідеали і цінності, які тільки роблять людину людиною.
Український Магеллан
12 квітня сповнилося 250 років від народження Юрія Федоровича Лисянського, одного з організаторів та учасників першої в історії колишньої Російської імперії навколосвітньої подорожі. До речі, шлюп «Нева» під його орудою прибув до Кронштадта на 13 днів раніше, ніж шлюп «Надія», яким командував І.Ф. Крузенштерн.
Московити робили кілька спроб прокласти морський шлях від столиці імперії Петербурга до Далекого Сходу та Аляски. Але була й інша подорож — втеча (через три океани), про яку вони не дуже бажають згадувати. Її здійснили засланці з Камчатки в травні 1771 року під керівництвом польського генерала-конфедерата Моріса Бе-ньовського та капітана корабля «Святий Петро» Максима Чуріна. Втікачі досягли острова Кадьяк поблизу Аляски, потім повернули на захід, дійшовши у вересні до порту Макао. 7 липня 1772-го колишні камчатські заколотники дісталися до Франції і зійшли на берег у місті Порт-Луї. Згодом Беньовський побував в Америці, де зустрівся з першим президентом США Дж. Вашингтоном. Тож це була майже навколосвітня подорож, за винятком материкової частини Америки.
У нескінченному рейсі...
Звичайно, і у бронзі можна жити,
Але в любові краще устократ.
Олекса ШЕРЕНГОВИЙ.
Після дуже теплої та щирої розмови в бібліотеці вдома зняв з полиці одеських авторів том чорної барви з накатом золотих літер на обкладинці, з недописаним дарчим написом… недописаним, бо вже вислизали з-під руки навіть кілька рядків… Розгорнув, як уперше — трохи таки забулося за п’ятнадцять років, але диво: кожна ще до кінця не прочитана сторінка вже відкривала зміст наступної; відкривалося все — імена, діалоги, все сказане і приховане… й недомовлене. Одна за одною сторінки повертали у давно відбулий час, давали до зрозуміння, що писались вони сливе для нас, і для тих, що прийдуть опісля… Літературне відкриття з низки тих, які навіть сьогодні — такі ще рідкісні. Бо всяк спішить викласти, не переживши…
Не можливо уявити його вісімдесятирічним, надто коли гортаєш його книжки та вдивляєшся у фотопортрети різних часів, бо і в різних часах він був беззмінно молодий, задивлений у світ, з відкритим і щирим поглядом, незрідка спрямованим углиб себе самого… Не можливо ще й тому, що ось ми чуємо навіч з мультимедійного екрану його вже дорослих дітей з протилежного кінця світу; його ж світ, у який нам хочеться вірити, за перетнутою межею, котра поряд, але для живих — неприступна. І вже нічого не вдієш… А все-таки десь там, у підсвідомості, хочеться нам розмовляти з ним, сидячи ось тут, у бібліотеці імені Михайла Грушевського — а де ж іще згадувати письменника та говорити про нього?!
Микола Міхновський — безкомпромісний державник
Микола Міхновський — один із тих діячів, чиє подвижництво вплинуло на долю всієї української нації. 31 березня сповниться 150 років від дня його народження, хоча таких людей потрібно згадувати й вшановувати не лише в їхні ювілеї. Він — визнаний ідеолог українського націоналізму, який із самого початку своєї політичної біографії виступав за створення української самостійної держави. Він — автор програмного документа «Братства тарасівців» «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна».
Микола Міхновський народився 1873 року в селі Турівка на Полтавщині. Сімейний побут родини був цілком селянським, народним, ґрунтувався на здорових моральних засадах. Його батько, Іван Міхновський, був священником, який вів службу українською мовою, і водночас — заможним господарем, власником 17 десятин землі. Справжній, щирий українець, він палко любив свій край. Не випадково всі діти виявилися причетними до укра-їнського руху.
Стилістика творів Михайла Жука
(Роздуми навколо однієї колекції)
Спадщина М.І. Жука залишає великий простір для досліджень, і в пріоритеті — твори, що осіли в приватних колекціях, з огляду на їх меншу доступність, а відтак і наукове опрацювання. А ще цікавить їх міжколекційне переміщення, і в цьому сенсі хочу продовжити розмову про зібрання одеського мистецтвознавця І.І. Козирода. Сподіваюся також, що цей, місцями розлогий, екскурс дозволить краще диференціювати і глибше зрозуміти мистецький посил Михайла Жука й нагадати деякі важливі віхи його біографії.
Додаткова інформація з’явилася під час роботи над зведеним каталогом творів М.І. Жука завдяки контактам з Національним художнім музеєм України (НХМУ), де нині зберігаються 60 творів митця, з яких 15 відбірних було придбано в І.І. Козирода орієнтовно наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років тодішнім директором столичної скарбниці М.М. Романишиним1.
Одні наснажені творити, інші — нищити і грабувати
На окупованій частині України мародери з російської армії викрадають автомобілі місцевих жителів, вантажівками вивозять майно з будинків і квартир. Сотні злочинів зафіксовано і проти вітчизняної культурної спадщини.
Так, із Новокаховської картинної галереї імені знаного художника, уродженця Любашівської громади Альбіна Гавдзинського (4.07.1923 — 12.05.2014) окупанти вивезли 299 полотен нашого земляка і багато робіт інших відомих українських митців. Щодо вкрадених творів Альбіна Ста-ніславовича, то це, зокрема, й ті, що возвеличують трудовий подвиг людей, які будували Каховську ГЕС.
Палке серце лікаря, просвітянина і воїна
7 березня сповнилося 160 років від дня народження невтомного подвижника української справи, лікаря, військового і громадського діяча, публіциста, члена Центральної Ради Івана Митрофановича Луценка.
Народився він у селі Кейбалівка, що на березі річки Удай, Пирятинського повіту на Полтавщині. Батько, Митрофан Йосипович, був дрібним службовцем шляхетного походження, мати, Ганна Йосипівна, — донькою фельдшера.
Поет мрійної мети
У неосяжному переліку імен творчих особистостей, яких у 30-х роках минулого століття фізично знищив кривавий сталінський режим і яких нині вже усталено називаємо представниками «Розстріляного відродження», не можна не згадати поета Олексу Федоровича Влизька. Трагічна доля відвела йому лишень двадцять шість років земного життя.
Народився він 17 лютого 1908-го у сім’ї священника (батько — українець, мати — росіянка) в Новгородській губернії тодішньої царської Росії. Незабаром родина перебралася в Україну, оселилася в селі Сингаївці, що на Черкащині. Свої дитячі роки Олекса провів в україномовному середовищі, де органічно сприйняв красу нашої мови й мальовничої природи, які стали визначальними натхненниками його поетичної творчості.
Польський адмірал зі серцем українця
14 лютого сповнилося 150 років від дня народження активного діяча боротьби за незалежність України на початку ХХ століття, одного з творців українського військово-морського флоту контрадмірала В’ячеслава Клочковського. Він був поляком, але після Лютневої революції та постання Центральної Ради України без вагань, як і багато його співвітчизників, зайняв чітку проукраїнську позицію. Створення незалежної України стало одним із потужних кроків відновлення і незалежності Польщі.
Народився Вацлав 14 лютого 1873 року в Петербурзі у польській шляхетній родині Євгеніуша Клочковського та Ельжбети уродженої Станевич, мав молодшого брата Євгена. Батьки віддали сина на навчання в єзуїтський колегіум у містечку Хирові поблизу Тернополя. Значну увагу там приділяли вивченню математики, історії та географії. Заборонена у державних гімназіях польська мова викладалася як факультативний курс. Зрештою, нею послуговувалися повсякденно в богослужіннях та урочистостях. Українцям рідною мовою читали ре-лігію. Оскільки випускників колегіуму приймали до державних установ і вищих навчальних закладів лише після іспитів перед державною комісією, то більшість шляхтичів останні два роки навчалася в державних гімназіях, де й складала випускні іспити. Тому Вацлав Клочковський закінчував навчання у гімназії міста Вільно.
Космічне суголосся душ
Сковородіана Дмитра Шупти
2022 року Україна вшановувала 300-літття Григорія Савича Сковороди. У Переяславському університеті Центр сковородинознавства провів ювілейну міжнародну наукову конференцію, на якій я представила доповідь, присвячену сковородіані Дмитра Шупти. З приємністю відзначу, що про творчий доробок відомого поета й дослідника-сковородинознавця йшлося і в доповідях Тетяни Гринь, наукової співробітниці Чорнуського літературно-меморіального музею Г.С. Сковороди, та Петра Лойтри, композитора й педагога з Кропивницького.
Символічно, що Дмитро Шупта, який і раніше брав активну участь у конференціях Центру сковородинознавства, цього разу представив розвідку «Слово — зброя філософа-воїна», в якій осмислює духовну участь Сковороди у сьогоднішніх трагічних подіях, пов’язаних з вирішальним етапом тривалої й виснажливої боротьби українців проти своїх поневолювачів-московитів.
Генерал Армії УНР з Аккермана
18 січня 1878 року в родині німецьких колоністів, яка після завоювання Російською імперією Бесарабії перебралася в Буджацький край з далекого Ельзасу, народився один із майбутніх засновників Армії УНР та Української Держави Олександр Шайбле.
Його батько, Яків Іванович, наприкінці ХІХ століття володів в Аккерманському повіті майже 50 десятинами землі. А ще родина мала власність у Херсонській губернії.
Три тости в одному келиху
1 січня 1909 року народився Степан Бандера
Понавигадували небилиць — заболить горло, відповідаючи на все те. А хто зі шкури пнувся? Та все ті самі вороги, котрі століттями старалися знищити нас. Як націю, як волелюбний, щирий народ, який ні за що не розстанеться зі своєю ідентичністю. Так, ми і мазепинці, і петлюрівці, і, певна річ, бандерівці — були, є і будемо. «Україна — наша мати, батько наш — Бандера». Одвічна ненависть ворога врешті-решт погнала його на нашу землю. Тепер уже відповідаємо вогнем праведним — так на-дійніше, і є надія, що — назавжди заткнемо їм пельку. Під прапором нашої свободи, з тією любов’ю до матері-Батьківщини, якою палало і його серце…
Пишучи, або ж розмірковуючи, про Степана Бандеру, зазвичай приходять до голови якщо не стандартні, заяложені думки, то, назагал, урочисто-піднесені, патетичні визначення. Це правильно. Але недостатньо. Через усі ті брехні, в які повірили нестійкі душі частини громадян наших, замало знаємо про нього. Того й лізе до голови все якась загальщина, бачимо здебільшого плакат, гасло, політичного діяча, а не живу людину. Котра мислила категоріями майбутнього, але всім своїм єством жила в своєму часі, була його уособленням…
Сотник Армії УНР Семен Якерсон
Вагомий внесок у боротьбу за незалежність України під час Визвольних змагань 1917—1921 років зробили представники Одещини. Недарма сьогодні імена славних одеситів носять підрозділи Збройних сил України: 59-та бригада імені генерал-хорунжого Якова Гандзюка, 110-та бригада імені генерал-хорунжого Марка Безручка, майже готовий наказ про присвоєння імені генерал-хорунжого Всеволода Змієнка 122-й бригаді територіальної оборони ЗСУ. Всі ці генерали закінчили свого часу Одеське юнкерське піхотне училище. Окрім них, уже знаємо прізвища більше сотні випускників та викладачів цього училища, які століття тому зі зброєю в руках виборювали нашу державність.
У лавах Армії УНР були й випускники Сергіїв-ського (згодом — Одеського) артилерійського училища, а тепер — Одеської військової академії. Це училище було засноване за рік до початку Першої світової війни, тому терміни навчання скорочувалися й офіцери-артилеристи просто не встигали набратися досвіду, щоб вступити до військових академій. Але дух вільного козацтва, прагнення свободи змушували багатьох з них стати на захист рідної землі від московської навали. Серед таких молодих офіцерів був і 20-річний Семен Якерсон, який після отримання погонів прапорщика у листопаді 1917-го добровільно приєднався до Одеської гайдамацької бригади військ Центральної Ради.
«Балтяни живуть у моєму серці»
18 вересня минуло 85 років від дня народження нашого земляка Володимира Куликівського — непересічного поета із когорти шістдесятників за часом творчості і за духом, поета, який після виходу у світ збірки вибраного «Відтворення» у 1992-у був прийнятий до Спілки письменників України посмертно.
Балто, Балто,
Мила до нестями,
Що тобі єлейна похвала,
Коли ти вишневими руками
Україну-матір обняла!
Так у поезії «Балта» у розквіті творчих сил писав Володимир Куликівський, живучи вже у Херсоні. Й ці слова стали крилатими.
Скульптор—«факір»
(Закінчення. Початок у номері за 15-17 вересня)
Торшер «Три змії» було виставлено у 1935 році на XIII Салоні Тюїльрі, де автор отримав схвальні відгуки критиків й увагу Фердинанта-Антуана, віконта ла Круа-Лаваля — володаря розкішного замку XVI ст. в Ноай. На момент виставки цей дворянин уже був розпорядником цього експонату. Парою до торшера віконт замовив композицію «Мавпи і кокосові пальми». Відтоді для Задунайського він — постійний клієнт, що, зрештою, дасть мистецтву ще один шедевр — «Носоріг», який у 1957-у надійшов до Національного музею імені Ж. Помпіду. Цей твір, знову ж таки на замовлення віконта, майстер взявся повторити у 1953-у вже у сріблі в натуральну величину, але несподівана смерть колекціонера не дозволила втілити цей задум.
Скульптор–«факір»
Є щось архаїчне, майже сакральне і таке, що викликає повагу й захоплення у професії коваля. Це інтригуюча гра з гарячим металом, спершу — непіддатливим, згодом, під влучними ударами молотка, — прудким і пластичним, робота з яким таїть різнопланові ризики для того, хто відважився його впокорити. Напрошується порівняння з факіром, який приборкує змію — один з провідних образів у творчій спадщині ліонського скульптора-коваля і нашого земляка Михайла Задунайського (Michel Zadounaisky, 1903—1983).
У сонмі імен, які презентують французьке декоративно-прикладне мистецтво ХХ ст., зокрема таке цікаве явище, як стиль «Ар-Деко», особа цього митця для мене постала якось зненацька. Сім років тому про цю знакову для європейського мистецтва минулого століття постать уже була публікація в одеській регіональній пресі, але вона пройшла для мене непоміченою1.
Українські милі адмірала Покровського
14 серпня сповнилося 160 років від дня народження адмірала УНР й Української Держави Андрія Георгійовича Покровського. Він належав до когорти видатних військово-морських діячів періоду Визвольних змагань, тож, зрозуміло, в радянські часи його ім’я, як і імена багато інших героїв, що виборювали українську незалежність, було приречене на забуття. Але відроджена Україна пам’ятає своїх славних синів, й нині їхні прізвища закарбовуються у назвах вулиць, кораблів, військових підрозділів, у підручниках з історії.
Народився Андрій Покровський 14 серпня 1862 року в Петербурзі у родині військового офіцера, де берегли пам’ять про славні козацькі походи як на суходолі, так і на морі, в яких брали участь і його діди-прадіди. Коли хлопчик підріс, батьки віддали його до 2-ї класичної гімназії столиці, а в 14-літньому віці він вступив у підготовчий клас Морського корпусу — вищого навчального закладу, який готував офіцерів флоту. Спочатку служив на Балтійському флоті, а з 1910-го — на Чорноморському, де командував броненосцем «Ростислав», обіймав посаду начальника штабу флоту. У квітні 1916 року за успішну організацію та проведення морських десантних операцій був удостоєний звання віцеадмірала. Про його звитягу під час Першої світової війни свідчить майже десяток бойових нагород.
Сторожові вогні поезії
У літературній панорамі Одещини постать Валерія Демиденка почала потужно увиразнюватися вісім років тому, коли завершилися його багатолітні плавання на суднах торговельного флоту. Народжений у Запоріжжі, він виявив поетичні здібності вже на останніх курсах навчання в Одеському вищому інженерному мор-ському училищі (тепер — Одеська національна морська академія).
Російська мова у виші і колективах Чорноморського морського пароплавства була домінуючою. Такою ж була вона і в його ліриці, філософських творах, віршованих рефлексіях на побачене в портах та екзотичних місцинах на різних континентах. Зійшовши на чорноморський берег, Демиденко з осяжного різноманіття попереднього доробку уклав збірку «Прикосновение» (2013 рік).Через два роки, у 2015-у, з’явилася друга книжка — «Строчки для друзей».
Але в якому високотемпературному тиглі народжувалися-виплавлялися рядки і строфи пізнішої, але не запізненої другої збірки! Її відкриває розділ, де практично кожен вірш має прикінцеву дату — число, місяць, і рік — 2014-й.
Жіночий голос шістдесятництва
Лекція-зустріч «Жіночі голоси шістдесятництва: Галина Могильницька» відбулася в Одеській науковій універсальній бібліотеці ім. Михайла Грушевського. Спогадами ділилася донька Галини Анатоліївни Ярослава Різникова. Модерувала — вже традиційно — кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури ОНУ ім. І.І. Мечникова Ірина Нечиталюк.
Говорячи про людину неординарну, щедро обдаровану талантами до поглиблення своїх знань та їх поширення, педагогічним, літературним, з активною життєвою позицією, що додавало їй клопотів і навіть небезпек, завжди хочеться дізнатися про джерела. Звідки воно все у неї? Певна річ, Господь усім дає таланти, але когось таки виділяє із загалу. А може, то від батьків-бабусь-дідів-прадідів передалося з генами чи виробилося внаслідок виховання, наполегливої праці над собою. Вочевидь, можна безпомильно говорити, що тут є і те, і те, й те.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):
- на 1 місяць — 50 грн.
- на 3 місяці — 150 грн.
- на 6 місяців — 300 грн.
- на 12 місяців — 600 грн.
- Iндекс — 61119
суботній випуск (з програмою ТБ):
- на 1 місяць — 40 грн.
- на 3 місяці — 120 грн.
- на 6 місяців — 240 грн.
- на 12 місяців — 480 грн.
- Iндекс — 40378
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206