Матеріали з рубрикою «Імена»

(До 126-ї річниці від дня народження ідеолога українського націоналізму)

Слово «доктрина» з латини означає знання, приведене у чітку, тезову, систему, згідно з певними принципами. Далеко не всі автори наважуються на такі концептуальні праці, що визначають віхи національної думки. А от одесит Юрій Липа — наважився. Бо на час друку своєї видатної праці «Чорноморська доктрина» (1940) мав уже міцну інтелектуальну основу та досвід. Цього досвіду набув в Одесі, де минули його юнацькі роки.

Його батько — видатний український діяч, письменник — Іван Липа зміг дати синові прекрасну та глибоку українську освіту, що спиралася на найкращі тогочасні інтелектуальні досягнення. Юрій отримав ґрунтовні знання з історії, географії, політики, літератури. Знання іноземних мов дозволило йому глибоко осягнути тогочасні інтелектуальні моделі. Вищу медичну освіту здобув у Познанському університеті.

20 березня сповниться 387 років від дня народження Івана Мазепи, гетьмана України у 1687 — 1709 роках.

Ще за часів Мазепи склалося прислів’я «Від Богдана до Івана не було гетьмана». Безумовно, не слід сприймати цей вислів як зовсім точний. По-перше, були, і забагато. Якраз період Руїни породив ще один вислів: «Що козак — то полковник, що сотник — то гетьман», яке підкреслювало розбрат, чим користалися вороги. По-друге, були серед гетьманів і більш чи менш достойні люди. Передусім ідеться про Петра Дорошенка. На жаль, у підсумку, він склав зброю і пішов служити москалям. Ці часи добре відображені у безсмертному творі Лесі Українки «Бояриня».

Третього березня Станіславові Савовичу виповнилося 95 років. Він — знакова постать культурно-мистецького середовища Одеси, степового півдня України.

Народився ювіляр у Гайвороні, що на річці Південний Буг. З північного заходу сусідить Бершадь (Вінниччина). Рукою кинути на південь — постане Саврань (Одещина, до якої тривалий час входив Гайворонський район). А коли рушити трохи далі строго на північ — славнозвісна Умань на Черкащині.

Сьогодні, 5 березня, минає 76 років від дня загибелі Романа Шухевича — видатного політичного і військового діяча, головнокомандувача Української повстанської армії, який став символом боротьби за незалежність України. На його честь ще в 2016-у в Пересипському районі Одеси названо вулицю (колишня — Ярослава Галана).

Роман Шухевич народився 30 червня 1907 року у Львові. Походив з відомого галицького роду, з якого вийшла когорта політичних, культурно-громадських і військових діячів. Дід Романа — Володимир Шухевич — був відомим українським ученим-етнографом. Дядько Степан брав участь у Визвольних змаганнях 1917—1921 років, служив в Українській галицькій армії, у 1918-у був військовим комендантом Одеси. У 1920—1930-х Степан Шухевич став адвокатом і захищав саме українців, незважаючи на їхнє соціальне й матеріальне становище. У 1936-у йому довелося захищати й свого небожа під час львівського процесу над членами ОУН.

«Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені». Цей відомий вислів належить Євгену Чикаленку і якнайточніше відображає його життєву філософію: любов до Батьківщини вимірюється не лише почуттями, а й діями.

Більше про постать мецената, видавця та активного діяча українського національного руху початку ХХ століття одесити дізналися під час лекції в Музеї української книги Бібліотеки Грушевського. Захід провела відома освітянка, ініціаторка мовно-літературного «Освіторіуму» та організаторка літературно-краєзнавчих подорожей і майстеркласів Вікторія Пономаренко (на знімку).

(До 155-річчя від дня народження Лесі Українки)

Жіночі образи у творчості Лесі Українки несуть особливу місію. Вони мають неабияку внутрішню енергію, яка зачаровує і дивує водночас. Всупереч поді-ям, усі жінки є сильними духом, волелюбними та чутливими. В кожної з них читачеві є чого повчитися.

Героїня Кассандра з однойменної драматичної поеми має живий та гострий розум. Володіючи даром пророцтва, вона неухильно каже людям тільки правду. Хоча через це зазнає пості-йного непорозуміння і злоби від навколишніх... Адже правда часто є гіркою. Та, незважаючи ні на що, вона не чинить так, як її брат Гелен, який теж називає себе пророком, але говорить людям лише те, що вони хочуть почути. Кассандра ж є непорушною, бо, як вона каже:

Пам’яті Валер’яна Підмогильного, українського письменника, перекладача, одного з найвизначніших прозаїків доби Розстріляного відродження: до 125-х роковин від дня народження (1901—1937)

(Закінчення. Початок у номері за 12 лютого).

Український поет і прозаїк Тодось Осьмачка розповідав: «Майстри українського слова дали Підмогильному мистецьку душу, а Захід блиском свого мистецтва причарував його серце». Члени нової організації бажали бути захисниками своєї національної правди, зрозумілої і освяченої всіма народами. Молоді, талановиті, всебічно обдаровані члени «Ланки» були повні бажання віддати всі свої сили Україні, її народу, її незалежності. Про це і сказав у своєму виступі Валер’ян Підмогильний 24 травня 1925 року у великому залі Всенародної бібліотеки, де він проводив дискусію представників літературно-громадських організацій та вузівської молоді на тему «Шляхи розвитку української літератури». Виступ його був принциповим захистом свободи творчості.

15 січня сповнилося 155 років від дня народження Агатангела Кримського — знаменитого ученого-сходознавця, тюрколога, перекладача, великого ерудита і поліглота, історика й літературознавця, релігієзнавця та фольклориста, письменника, який знав понад 60 мов!

Агатангел Кримський народився 1871-го у Володимирі-Волинському. Талант до мов проявився ще змалку. У три з половиною роки він умів читати, у п’ять — пішов до училища у Звенигородці, куди переїхала сім’я. Далі було навчання в Острозькій та Київській гімназіях і вступ до Колегії Павла Ґалаґана. В Острозькій прогімназії вивчив польську, французьку, англійську та німецьку мови, а в Колегії Ґалаґана опанував ще й грецьку, італійську і турецьку.

До сороковин художника

Сумно писати в минулому часі про людину, яка не так давно ділила з нами спільний життєвий простір, і ти мусиш глянути на багатовимірне явище відсторонено, з дистанції. Не стало заслуженого художника України Віктора Маринюка (1939—2025), який 5 листопада передчасно покинув цей світ — такий недосконалий, тривожний, іноді несправедливий та жорстокий і водночас такий бентежно-прекрасний своїм вічним буттям сущого.

Шану Віктору Васильовичу складуть, зокрема, організацією ретроспекції, відкриття якої заплановане на 14 грудня, до сороковин художника, у залах Музею сучасного мистецтва Одеси (МСМО). Є щось символічне і життєстверджуюче в цій ініціативі музею, відкриття якого — 10 квітня — дивним чином збіглося з днем народження Віктора Маринюка і Люди Ястреб.

Всеукраїнський літературно-мистецький і громадсько-політичний часопис «Дзвін», що видається у Львові, у номері 5 за 2025 рік надрукував статтю одеської поетеси Ірини Томи про «творчу робітню» знаного  нашого краянина — письменника, мовознавця, в’язня радянських таборів Олексу Різникова. Зі згоди авторки «ЧН» охоче знайомлять з цією публікацією наших читачів.

Я ж — це не Тіло і не Дух,
Не форма й зміст, а щось між ними,
Я — іскра з них, я — їхній рух,
Я — їх проникненість незрима.

25 листопада (12 листопада за старим стилем) сповнилося 120 років від дня народження Ніла Хасевича — одного із найяскравіших українських графіків ХХ століття, чия творчість стала частиною національного спротиву.

«Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються», — написав художник за рік до своєї загибелі.

350 років тому, 22 листопада 1675-го, данський астроном Оле Крістенсен Ремер надав до Паризької академії наук звіт про визначення швидкості світла. Вивчаючи рухи супутника Юпітера Іо й реєструючи його появу з тіні планети, він отримав приблизні дані для швидкості світла — близько 227 тисяч кілометрів за секунду. Це значення не дуже точне, оскільки вимірювання вченого були виконані з великими похибками, та й про діаметр земної орбіти на той час знали досить приблизно. Однак цінність відкриття Ремера величезна, оскільки він уперше показав, що швидкість поширення світла скінченна.

Декілька слів про біографію астронома і про те, як він дійшов до відкриття.

Сьогодні сповнюється 170 років від дня народження видатного українського історика, археолога, етнографа та фольклориста Дмитра Яворницького. Його подвижницьке життя і наукова діяльність — яскравий приклад самовідданого й безкорисливого служіння своєму народові. Людина енциклопедичних знань і багатогранних інтересів, Дмитро Іванович за своє довге життя здійснив безліч археологічних та етнографічних експедицій, подорожей у пошуках пам’яток історії та культури, зібравши близько вісімдесяти тисяч реліквій, написав майже 200 наукових праць.

Інформацію про нього тривалий час замовчували, хоча легенди про «запорізького батька» передавалися від батька до сина, від діда до онука. Яворницького називали українофілом і сепаратистом ще задовго до жовтневого перевороту, його звинувачували в українському буржуазному націоналізмі більшовики, але він послідовно продовжував справу свого життя.

У жовтні сповнюється 140 років від дня народження відомого політичного діяча часів Визвольних змагань, заступника голови Центральної Ради, міністра закордонних справ УНР, літературознавця, публіциста Андрія Ніковського. Значна частина його життєвого шляху пов’язана з Одещиною, де він народився, отримав освіту й розпочав свою творчу та педагогічну діяльність. Цей період вивчали одеські історики Олександр Болдирєв, Анатолій Мисечко, Ігор Стамбол, Анатолій Хромов та інші. Долучився до дослідницької праці й автор цих рядків, опублікувавши у 2017-у на шпальтах «Чорноморських новин» статтю «Одеські адреси Андрія Ніковського». Відтоді мені вдалося уточнити деякі деталі з життя і діяльності земляка, якими й хочу по-ділитися з читачами.

На підставі останніх досліджень уточнено дату народження Андрія Ніковського (М. Горбатюк. Документи до біографії А. Ніковського, що зберігаються у державних архівах України). Отже, за юліанським календарем він з’явився на світ 3 жовтня (16 — за григоріанським) 1885 року в селі Малий Буялик Херсонської губернії (нині — с. Іванове Одеського району на Одещині) в родині агронома (а не бурлаки, як писали раніше) з Очакова Василя Євстафійовича й Ірини Опанасівні, простої селянки з-під Березані на Миколаївщині. Батько писався очаківським міщанином, але походив з дрібних панів з Київщини.

Судний день (День суду) — в есхатології авраамічних релігій — останній день існування світу, коли над людьми з метою виявлення праведників і грішників Богом буде здійснено останній страшний суд. В історії людства він має бути один, та в долі українського народу кожне століття мало не один такий день. І тільки незламність духу, неймовірне прагнення свободи і любов до рідної землі дозволяла українцям бути нескореними. Завжди вистояти в нерівній боротьбі з ворогом, зміцнити дух і передати його міць наступним поколінням допомагали Кобзарі. Сила українського слова і пісня й досі тримають наш народ на улюбленій землі.

Таким сучасним Кобзарем постає Станіслав Стриженюк, автор драматичної козацької думи «Судний день», де оживають доленосні події початку ХVIII століття. Про цей період української історії вже багато написано, але тільки коли факти наповнюються емоціями, переживаннями і нервом бринять у серці, вони перемагають байдужість і піднімають людей на великі справи. І саме так своєю художньою майстерністю, своїм нервом Станіслав Стриженюк минуле робить сучасним і ставить у стрій нових патріотів України.

До 130-річчя видатної актриси, режисерки та педагогині українського театру Олімпії Добровольської

Вона народилася в Одесі 12 серпня 1895-го. Так збіглося, що саме цього року місто практично не покидали українські театральні трупи. Актори любили Одесу ще відтоді, як тут на початку 1870-х розпочав свою професійну діяльність Марко Кропивницький, який вважається «батьком українського театру». І з того часу майже не було сезону, щоб до Одеси не завітали національні антрепризи. Місцеві театрали мали змогу побачити на сцені всіх корифеїв — Миколу Садовського, Михайла Старицького, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого... Особливо тепло одесити приймали Марію Заньковецьку — недарма саме тут у 1912-у відбулося святкування 30-річчя її творчої діяльності…

Бували на цих виставах і батьки Олімпії — родовий козак Остап Доброштан, який пізніше змінив своє прізвище на Добро вольський, і римокатоличка Марія, дівоче прізвище якої Паневич-Чайковська. Можливо, саме тому вони дали своїй доньці таке знакове ім’я, мовби передбачаючи, що колись вона зійде на театральний Олімп. А поки що, йдучи на якусь виставу, часто брали із собою донечку, яка із захватом дивилася на сцену і мріяла стати актрисою.

Як уже повідомляли «ЧН», у Музеї сучасного мистецтва Одеси (МСМО) проводиться цикл лекцій, присвячених художникам-педагогам — фундаторам художньої освіти в Одесі у 1919—1960 роках. Чергова доповідь (27 липня) буде присвячена Миколі Артемовичу Павлюку (1901—1984). Ця стаття (початок — у номері за 16 липня) охоплює творчу й освітню діяльність митця у роки Другої світової війни та в повоєнний час.

У роки окупації

Окрема, дещо дражлива тема — життя М.А. Павлюка в умовах німецько-румунської окупації Одеси. Під час ворожого наступу, як свідчать документи, Микола Артемович був в ополченні, у лавах «винищувального загону Ворошилівського району» (тепер — Приморський). Син Георгій партизанив у катакомбах у Нерубайському, тож сім’я періодично переховувала підпільників у себе на квартирі. У ті часи Павлюки мешкали на вулиці Фрунзе, 5, кв. 24 (нині — Балківська). Принаймні станом на 1952 рік згадувалася саме ця адреса. Підтвердженням є також імпресіоністичний пейзаж «Вулиця Фрунзе», написаний у 1939-у (у 1957-у сім’я переїхала на вулицю Подбельського, 3, кв. 39 (нині — Павла Зеленого).

Із листопада 1941-го по вересень 1942-го Микола Артемович не працював. Можливо, як і Михайло Жук, він не дочекався евакуації, а може, не міг залишити сина-підпільника. Вступ до Одеської спілки художників (із 1943-го — Спілка художників Трансністрії) — альтернативи СРХУ, змінив становище. Його взяли на роботу в художнє училище (реорганізоване окупаційною владою в Академію образотворчих мистецтв Трансністрії) викладачем рисунку і малярства.

Широко розповсюджене переконання, нібито кращих Господь забирає до себе раніше (щоправда, існує й протилежна формула: Бог оберігає тих, хто має зробити щось велике), сповна стосується деяких одеських митців минулого. Згадаймо трагічні долі 25-річного Володимира Фемеліді і 19-річного Сергія Орлова, які у 1930-х виділялися в тогочасному одеському композиторському колі. Що стосується ближчого минулого, то за останні десятиліття наше музичне мистецтво передчасно втратило надзвичайно талановитих композиторів Юлію Гомельську і Георгія Успенського.

Ставши одним із помітних композиторів Одеси у 1980–1990-х роках, Георгій Леонідович Успенський був цілком позбавлений кар’єрного гена, категорично недооцінюючи зовнішні сторони соціального буття. Зокрема, відмовився від висунення його на посаду доцента, вважаючи, що композитора і педагога прикрашають не наукові звання чи офіційні нагороди, а успіхи його вихованців на великих міжнародних конкурсах, виконання власних творів на заходах планетарного значення і т.п.

27 липня Музей сучасного мистецтва Одеси (МСМО) продовжить цикл лекцій про фундаторів одеської художньої школи. Йтиметься про Миколу Артемовича Павлюка (1901 — 1984)

Коли ми потрапляємо у хол МСМО (вул. Європейська, 32), нашу увагу привертають три великі портретні постери художників, що належать до двох поколінь однієї епохи, — Михайла Жука, Теофіла Фраєрмана і Миколи Павлюка. Три провідні особистості, чия художня практика й культурна діяльність залишили особливо яскравий слід в історії Одеси та всієї України. Після руйнації старої освіти в 1919 році саме вони стали фундаторами нової. В умовах нелюдської політичної системи всі троє залишалися гуманістами і несли світло знань новій генерації митців. Мені імпонує, як послідовно команда МСМО просуває, даруйте за прозу, цей бренд.

Вперше Миколу Артемовича Павлюка я побачив на «худ-графі» десь у 1978 році, куди він як куратор часом навідувався на запрошення професора П.А. Злочевського. Невисокий, кремезний, уже літній чоловік з’я-вився на сходах адміністративного корпусу. Він міг «стріляти» цигарки в когось з викладачів чи студентів, оскільки, піклуючись за його здоров’я, сім’я заборонила йому курити. Ми, тоді третьокурсники, вже знали, що це авторитетний художник і педагог, про якого наш учитель Валерій Гегамян говорив з повагою. Валерій Арутюнович найбільше цінував у колегах порядність, тактовність і професіоналізм. Павлюк як художник і педагог був методично грамотний, здебільшого дотримувався системи П. Чистякова. Наприклад, Микола Резніченко згадував, що Микола Артемович як консультант особливу увагу приділяв композиції, ілюструючи свої пояснення графічними схемами на клаптиках паперу.

9 липня відзначила гарний ювілей українська майстриня сонячного пензля, «південна чаєчка» (з грецької мови ім’я Лариса перекладається як «чайка»), «легка як пір’їнка» (за висловом світлої пам’яті її колеги-друга Віктора Гоманюка, який народився цього ж дня), «жінка-мрія» (як пише мистецтвознавець, художник Володимир Кудлач), «найулюбленіша, мудра, талановита мисткиня» (наголошує філологиня-письменниця Любов Ісаєнко) — Лариса Семенівна Дем’янишина.

Вона — живописець, графік, художниця-ілюстраторка, педагогиня, член правління Одеської обласної організації Національної спілки художників України і Творчого об’єднання художників м. Південного «Новація», голова Південного міського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка, віцепрезидентка Клубу творчої інтелігенції, лауреатка премії імені Ростислава Палецького, громадська діячка, волонтерка, організаторка й активна учасниця численних проєктів, виставок, пленерів, майстер-класів, як в Україні, так і за кордоном.

Івана Нечуя-Левицького часто сприймають як побутописця села — і не без підстав. Він — автор «Кайдашевої сім’ї», творець галереї яскравих персонажів з українського села XIX століття.

Але Нечуй-Левицький не лише хроніст сільського життя, а й уважний спостерігач міста, його інтелектуальних процесів, нових ідей, людей і суперечностей. Як приклад — роман «Над Чорним морем», завершений у 1888 році. Це перший твір в українській літературі, присвячений Одесі, яку автор називає в чоловічому роді — Одес. Роман звучить напрочуд сучасно: це широка панорама дискусій про націю, освіту, рівноправ’я і свободу вибору. Усе це в урбаністичній атмосфері великого міста.

Юрій Липа — один із яскравих представників українського національного руху, який своїм життям і смертю засвідчив найвищий рівень жертовного служіння Україні.

Лікар і громадський діяч, поет і прозаїк, історіософ і геополітик — він постає як виняткова, багатогранна постать в українській історії. Сьогодні його геополітичні погляди набувають особливої актуальності, та, попри зацікавлення дослідників, вони й досі залишаються маловідомими широкому загалу. Значною мірою це наслідок цілеспрямованої полі-тики радянської влади, яка прагнула стерти його ім’я з колективної пам’яті, витіснити його спадщину з культурного простору, не допустити поширення його ідей.

Нещодавно, 19 березня, Україна відзначила 130-у річницю від дня народження видатного поета, перекладача, літературного критика Максима Рильського

Він давно увійшов до сонму класиків української літератури, його біографія ви-вчається в школах. Але попри весь іконостас нагород та лауреатських відзнак, яким ощасливила поета радянська влада, він до кінця залишився для неї «надзвичайно небезпечною особою». Ба більше — його життя не раз висіло на волосині, про що відверто заявляв Микита Хрущов.

Народився у сім’ї Тадея Розеславовича Рильського, громадського і культурного діяча, етнографа, економіста, і селянки Меланії Федорівни (у дівоцтві — Чуприна) із с. Романівка (нині — Житомирська область), де був маєток Рильських. Належність батька до кола «хлопоманів», діячів «Старої громади» визначила атмосферу, в якій зростав майбутній поет, засади його виховання та освіти.

Уже самі ім’я й прізвище Серафима Орфеєва вказують на його духовне походження. Такі імена, як Серафим, давали випускникам семінарій, позначаючи обраний ними шлях служіння Всевишньому, а посилання на Орфея, міфічного героя-співака, від першохристиянських часів ідентифікованого з Ісусом Христом, повертало той життєвий шлях у музичне русло.

І таки справді, батько Серафима Орфеєва був священником, що в радянські часи могло не лише затримати кар’єрне зростання сина, а й взагалі викинути його із соціального буття чи й навіть життя. Але божественний дар музичного мислення допоміг йому попервах утриматися на щаблях професі-йного сходження. Клас композиції в консерваторії він опановував в одного з найвідоміших композиторів-педагогів початку ХХ століття П.У. Молчанова, а згодом став асистентом професора М.М. Вілінського, блискучого представника першого випуску консерваторії 1917 року, двоюрідного брата знаного музикознавця і композитора О.В. Оссовського. Однак просування посадами для людини з такими іменем і прізвищем не передбачалося: таких, «в ім’я революції», потрібно було «стирати» й забувати.

Майже містична історія одного вірша Володимира Сосюри

Володимир Сосюра та Іван Мазепа… Знаходимо немало спільного у життєписах обидвох. Тож і не дивно, що у відомого вірша українського поета, написаного в Одесі, — своя цікава історія. Та й життєписи обидвох у чомусь таки містично схожі.

Навколо радости так мало!
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зор.

У пам’яті старшого покоління Одеської музичної академії, музичного училища (нині — коледжу мистецтв ім. К.Ф. Данькевича) та школи ім. П.С. Столярського залишилося немало яскравих образів, пов’язаних з діяльністю одного із найзнаменитіших музикантів нашого міста — скрипаля і педагога Олександра Олександровича Станка (1927 — 2014).

Один з таких незабутніх образів — це гра двох кубинських студентів, Еміліо і Зенона, на диво талановитих скрипалів, виступи яких на концертах у Великій залі тоді Одеської державної консерваторії перетворювалися на справжнє свято музики. І своєю зовнішністю, і своєю манерою гри вони уособлювали сплеск кубинського джазового мистецтва, що припав на 1960-ті й тримався аж до кінця 1990-х. Обидва юнаки демонстрували стильову гнучкість, віртуозно виконуючи академічний репертуар і легко «транспонуючи» його у джазову манеру. Для музичних кіл Одеси їхні виступи засвідчили великий педагогічний дар Станка, здатного подавати найрізноманітніші музично-стильові здобутки на найвищому рівні технічної досконалості й артистичного запалу, що живили потужні можливості одеської скрипкової школи на межі ХХ — ХХІ століть.

На зорі відновлення Україною своєї державності це прізвище можна було знайти хіба що в довіднику про членів Центральної Ради. Та завдяки ретельним дослідженням одеських істориків Тараса Вінцковського, Анатолія Мисечка, а також Ігоря Гриценка із Запоріжжя вдалося дізнатися багато фактів з біографії одного з активних діячів національно-визвольного руху на Одещині та в Правобережній Україні, члена ЦР й Одеської української морської ради, мічмана Військово-Морського флоту УНР Василя Пилишенка. Деякі уточнення з точки зору військового моряка зробив капітан І рангу ВМС України Олександр Калініченко.

Отже, народився майбутній офіцер українського флоту в селі Мухівці Немирівської волості Брацлавського повіту Подільської губернії, найвірогідніше, 1 січня, бо названий на честь святого Василя. Оскільки в родині вже був старший син з таким іменем, то батько Василь і мати Агафія кликали молодшого Васильком, хоча в офіційних документах він записаний Василем. На жаль, щодо року народження нашого героя дослідники розходяться в думках, наводячи від 1889-го до 1891-го.

2 вересня в медіацентрі Любашівської публічної бібліотеки імені В.Є. Панченка відбувся літературний захід-реквієм, присвячений пам’яті видатного українського літературознавця, критика, письменника, культурного і громадського діяча, уродженця Любашівщини Володимира Євгеновича Панченка (2.09.1954 — 14.10.2019).

Головною подією дня стала презентація книги однокурсниці В.Є. Панченка, кандидатки філологічних наук, доцентки Одеського національного університету імені І.І. Мечникова Любові Ісаєнко «Володимир Панченко: у своєму часі та понад часом.

Сучасники називали акторку геніальною, діамантом у золотій оправі та порівнювали з французькою зіркою Сарою Бернар

Винятково колоритна мова, вроджена благородність, почуття міри — так про приму українського театру Марію Заньковецьку, чий 170-й день народження вшановували 4 серпня, писав у спогадах актор і режисер Іван Мар’яненко. Велику публіцистичну розвідку створив про неї у 1907 році Симон Петлюра. А Михайло Грушевський назвав царицею української сцени, зазначивши: «Її високе мистецьке обдарування, її беззавітне служіння українському мистецтву вписало її ім’я навіки не лише в історію українського театру, але й в історію українського національного життя».

Чисельні фото Марії Заньковецької, яка незабутньо зіграла понад 30 ролей, передають її харизму. Талановита імпровізаторка долала багато перепон на шляху до слави і визнання. Виступала у Києві, Чернігові, Харкові, Одесі, Миколаєві, Полтаві, інших містах. Вистави з участю акторки в часи Російської імперії, коли загалом забороняли українську мову і культуру, приходив дивився цар. Однак Марія з українських Заньків принципово відмовлялася ставати зіркою імператорського театру, не звабилася на наполегливі вмовляння перейти на російську сцену з утриманням на рік — 24 тисячі рублів.

21 липня — особлива для українців дата, бо цього дня, тільки в різні роки, народилися дві знакові для нас постаті — Олена Теліга (1906) й Олег Ольжич (1907). Про Олега Ольжича автор цих рядків розповідав на сторінках «Чорноморських новин» 20 червня — до 80-ї річниці його трагічної загибелі. Нижче йтиметься про талановиту поетку та активну діячку Організації українських націоналістів Олену Телігу. Втім, неодноразово поставатиме й ім’я Ольжича, бо їх об’єднувала не лише дата народження, хоча й у різні роки, але про це згодом…

Олена Теліга народилася 21 липня 1906 року в родині українських інтелігентів неподалік від Москви. Її батько, інженер-гідротехнік Іван Шовгенів (Шолґєнов), був родом із села Ка-м’янка Куп’янського повіту Харківської губернії і до переїзду мав прізвище Шовгеня. Мати — Уляна Нальянч-Квачковська — родом із Старокостянтинова на Поділлі зі священницької сім’ї, була чуйною і доброю жінкою. Мовою спілкування Шовгенівих на той час була російська, але колискові мати співала українською мовою.