Матеріали з рубрикою «Імена»

До 150-ліття від дня народження Д. М. Овсянико-Куликівського

Дмитро Миколайович Овсянико-Куликівський народився 4 лютого 1853 року в Каховці на Херсонщині в сім’ї поміщика. В його жилах текла українська, російська, грецька, польська і турецька кров. Та не генеалогія, а культурні і політичні симпатії визначили коло його інтересів й уподобань.

Під час навчання в Новоросійському університеті, який він успішно закінчив, Овсянико-Куликівський познайомився з М. П. Драгомановим; потоваришував з ним та з М. І. Зібером під час підготовки до професури, коли проживав у Женеві та інших містах Західної Європи.

Дмитрові Шупті — 75!

Вітаючи добре знаного і шанованого в Україні та за її межами поета Дмитра Романовича Шупту з його пресимпатичним ювілеєм, хочеться побажати йому решту дистанції до справді круглої дати (лишилось якихось там чверть століття) пройти на тому ж диханні, з тією ж відвагою і поетичним результатом, не нижчим.

У спорті це називається висока стабільність. От і тепер, у щойно минулому році, поет подарував читачеві дві свої книги — «Турецький вітер» та «Зелені ріки зріючого літа», оригінальна поезія і переклади, — про які хотілося б сказати кілька слів по гарячих слідах.

Йосип Юлійович Каракіс (1902 — 1988) — один з найяскравіших архітекторів українського конструктивізму

Нещодавно кореспондент «Чорноморських новин» Валентин Щегленко опублікував на сторінках нашої газети цікаві подорожні нотатки про людей, якими заслужено гордиться Балтський район, про справжніх звитяжців, котрі за нинішніх часів бережуть у цьому краї історичну пам’ять, про перспективи розвитку на цих теренах туризму, зокрема сільського, «зеленого». Пропоную продовжити оповідь про цей справді самобутній край, який, окрім іншого, славиться іменами (сьогодні, на жаль, незаслужено забутими) видатних особистостей, відомих далеко за межами України.

У славній когорті цих імен — Йосип Юлійович Каракіс, видатний архітектор, містобудівник, художник і талановитий педагог радянських часів, один із знакових забудовників Києва. Архітектор світового рівня, архітектор від Бога, знаний на теренах колишнього Союзу й за кордоном як неперевершений зодчий короткої епохи українського конструктивізму та активний борець за збереження історичних ландшафтів. На думку спеціалістів у галузі архітектури, багато новаторських ідей автора значної кількості житлових та громадських споруд 30-х років ХХ століття набагато випередили свій час.

Марія Бальтазарівна Станішевська — перша жінка-доктор медичних наук та приват-доцент університету в Україні, український патріот У 2011-у минуло 140 років з дня народження, а у 2012-у — 75 років з дня смерті унікальної особи в історії української науки Марії Бальтазарівни Станішевської. Для одеситів важливо, що великий життєвий етап у біографії вченої пов’язаний з нашим містом, а для українців Одеси додаткову цінність має патріотичне українське почуття, що керувало її поведінкою. Сьогодні про першу жінку — доктора медичних наук та приват-доцента університету в Україні, на жаль, майже не згадують.

Марія Станішевська народилася 12 червня 1871 року в місті Олешки Таврійської губернії (нині Цюрупинськ Херсонської області). До 1917-го вона вказувала своє дворянське походження, що підтверджується й мемуарними джерелами. Однак у 1930-х змушено писала про своїх батьків як про службовців. Її юність минула у селі Гуляївка Ананьївського повіту. Середню освіту одержала в Одеському інституті шляхетних дівчат, вищу медичну — у другій половині 1890-х років в університеті французького міста Нансі. Диплом про звання лікаря з відзнакою оформила в Московському університеті у 1900 році після складання державних іспитів. За рік до цього склала іспити на звання фельдшерки при Одеській лікарській управі та влаштувалася на службу в Одеську міську лікарню. Брала безпосередню участь у профілактиці та лікуванні холери і дифтериту в Одесі. Працювала на цій посаді до 1913 року, поєднуючи свою практичну діяльність з науковою при медичному факультеті Новоросійського університету під керівництвом Д.П. Кишенського в якості понадштатного ординатора.

Ювілей  історика  сучасності

У розташування кафедри історії та етнографії України Одеського національного політехнічного університету на п’ятому поверсі потрібно підніматися пішки — ліфт у п’ятиповерхових будівлях не передбачався, і це єдине, що залишилося тут від радянської системи. Наступного року кафедрі виповниться 20.

Про ювіляра — доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри історії та етнографії України ОНПУ, заслуженого працівника освіти України Григорія Івановича Гончарука — можна говорити й говорити. І не тому, що так заведено, а сливе тому, що серед науковців-істориків Одеси ця постать є дуже неординарною в усіх відношеннях, а його наукова діяльність, безперечно, може стати темою солідної монографії. І така книжка, без сумніву, таки стане на полицю — поряд з багатьма його власними книжками.

Того дня, коли за попередньою домовленістю ми зустрілися у скромному робочому кабінеті вченого, сюди саме привезли з друкарні видавництва «Астропринт» щойно видані книжки — одразу три назви, й на кожній — прізвище: Гончарук. Нетерпляче розпаковані примірники виповнювали невеличку кімнату лоскочучим душу запахом друкарської фарби — найприємніші хвилини для того, хто, нарешті, бачить свою щоденну та наполегливу працю — плід нелегких пошуків, роздумів, сумнівів, відкриттів — втіленою у таке чудо, як книжка. Незалежно від того, скільки вже їх на рахунку автора. А порахувати книжки Григорія Гончарука непросто — полиці вгинаються. У них — політична історія нашої сучасності, написана крізь призму непростих і незрідка заплутаних не лише одеських, а й українських реалій. А проте на всі намагання поговорити на цю тему автор ухильно відсилає до самих книжок або ж говорить про колектив кафедри — про наукові пошуки молодих вчених та їхні здобутки — статті і дисертації, участь у наукових конференціях тощо. Це те, чим він найбільше пишається у своєму науковому житті. Тому що Григорій Гончарук — це, властиво, і є кафедра історії та етнографії, а кафедра історії та етнографії — це, без сумніву, Григорій Гончарук. Є причина для гордості і в житті особистому, родинному, але про це — трохи згодом.

Наступного року цей колектив однодумців, людей, котрі прийшли сюди за покликом душі і серця, cвяткуватиме двадцятиріччя свого наукового підрозділу.

Минуло 100 років від народження Олекси Гірника — мужньої людини та Великого Українця, Героя України

У ніч на 22 січня 1978 року — у 60-у річницю проголошення самостійності України Центральною радою — він спалив себе на Чернечій горі у Каневі, поряд з Шевченком. Живим смолоскипом спалахнувши на коротку мить посеред глухої тоталітарної ночі, якою огорнута була підневільна Батьківщина...

Але як у січні 2012-го, так і в нинішні березневі дні ані державні чинники, ні громадські структури не згадали про Олексу Гірника. Нічого не домігся в парламенті для відзначення цієї дати й син Героя, Євген Гірник, двічі депутат Верховної Ради. Про це розповів в Одесі член політради ВО «Свобода» Сергій Рудик, виступивши перед «Студентською «Свободою», котра — єдина у місті — минулої суботи пошанувала пам’ять щирого патріота, людини мужнього українського серця — Олекси Гірника.

До 130-річчя поетки і педагога

Сто тридцять років тому, 16 березня 1882-го, у Харкові в родині Алчевських народилася донька, яку нарекли іменем святої Христини на честь матері, що також носила це ім’я.

Родина Алчевських була знана на теренах тодішньої імперії. Олексій Кирилович був відомим українським промисловцем і банкіром (мав власний Харківський торговельний банк, заснував низку металургійних підприємств на Луганщині, навіть місто Алчевськ на Донеччині назване на його честь) і був людиною передових поглядів, активно займався громадською діяльністю. А ще більше знали про цю родину через матір — Христину Данилівну — відомого українського педагога, організатора народної освіти, яка 1862 року заснувала Харківську жіночу недільну школу — безкоштовний заклад освіти для дорослих, який існував аж до 1919-го. Замолоду у цьому навчальному закладі вчителював Борис Грінченко, інші видатні українські педагоги. Христина Данилівна підготувала і видала вкрай необхідні селянству та робітникам посібники «Що читати народові» та «Книга для дорослих», її перу належить також низка педагогічних статей про навчання дорослих, а ще — спогади «Передумане й пережите».

а їй казали за хвилину до біди:
«Олено, сестро, зупинись, не йди,
там засідка, там смерть...»
враз спохмурніло личко:
«Піду, не можу не піти!
там люди, київ… Там вогонь мети!..»
Сказала так —
й зробила крок у вічність…

Леся СТЕПОВИЧКА.

Сімдесят років тому, морозного 9 лютого 1942-го, до приміщення Спілки українських письменників на вулиці Трьохсвятительській, 3, у Києві, де зібралися члени спілки письменників на чолі з Оленою Телігою, увірвалися гестапівці. Запропонувавши не членам спілки покинути приміщення, вони заарештували решту людей. Один з членів спілки, скориставшись нагодою, вислизнув з приміщення. Натомість залишився інший, який не мав ніякого відношення до письменництва. Але він був чоловіком і другом голови спілчан. Це був Михайло Теліга… Заарештованих перевели на вул. Володимирську, 33, у катівні гестапо. А за кілька тижнів тіла розстріляних членів українського націоналістичного підпілля були скинуті у братську могилу в Бабиному Яру, де вже кілька місяців поспіль тривали масові розстріли євреїв, циган, військовополонених Радянської армії. Так обірвалися життя 35-літньої поетки, публіциста-літературознавця, члена ОУН, полум’яної патріотки Олени Теліги, її вірного друга і соратника Михайла та багатьох українських патріотів, яких пізніше назвуть «трагічними оптимістами».

До 125-річчя від дня народження Леся Курбаса

«Якщо ми, нарешті, наважимося розкрити для себе самих зв’язну й послідовну картину нашої історичної трагедії, тоді матимемо куди менше претензій до дійсності, менше підстав для депресій, суспільної апатії, рукоопускання… Важливо пам’ятати Сандармох: він — необхідна ланка в тому історичному ланцюгу, в результаті якого ми «маємо те, що маємо».

З інтерв’ю з О. Забужко «Якою була б цивілізація, якби не Сандармох…»
(«День»від 2 — 3.02.2012).

Ім’я Леся Курбаса, 125-річчя від дня народження якого відзначатимемо 25 лютого, в списку жертво­приношення до 20-ї річниці Жовтня в урочищі Сандармох (Карелія) 3 листопада 1937-го було 163-м після М. Зерова та Г. Епіка. А всього в цьому розстрільному списку був 201 український митець і вчений, втрата яких невідшкодовна. Лише за 5 днів було знищено 1111 осіб різної національності. За роки Великого терору, 75-ліття якого припадає на нинішній рік, в Сандармосі обірвано життя близько 9 тисяч людей, найбільше з них — українців. Сандармох, як й інші українські меморіали, треба пропустити через свідомість кожному з нас, так само як поляки усвідомили жертви Катині.

Олександр-Зенон Курбас, видатний український режисер-новатор, реформатор театру, драматург, публі­цист, перекладач, педагог, народився у м. Самборі на Львівщині в родині акторів Ванди та Степана Яновичів (сценічний псевдонім). Лесь виріс за лаштунками мандрівного театру, рано усвідомив підневільне становище української культури і робив усе, щоб, за словами І. Ільєнка, «відкрити українському народові світові надбання, влити національну кров у кровообіг світової культури». Він знав польську, російську, німецьку, англійську та норвезьку мови, в його розпорядженні була багата бібліотека діда, котрий був священиком в с. Старий Скалат Підволочиського району Терно­пільської області. Сім’я з 1908-го там мешкала, а в 1987 році, після реабілітації імені Леся Курбаса, до його сторіччя, там відкрито меморіальний музей.

До 125-річчя з дня народження видатного поета

Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, —
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну...

Так сказав про себе видатний український поет Євген Маланюк, який прийшов у цей світ 125 років тому, щоб, проживши даний Господом вік, залишити нащадкам у спадок оригінальні твори, неперевершені переклади світової поезії, свої мрії-роздуми про Україну й українську культуру, про місце і роль митця у духовному поступі нації.

Євген Маланюк не з доброго дива став поетом-вигнанцем рідної землі. Він розпочав свою літературну творчість після революції, на чужині, після поразки української державності, за яку сам воював. У час визвольних змагань старшина армії УНР Євген Маланюк — ад’ютант генерала Василя Тютюнника, активний учасник полі­тичних і воєнних подій. Разом з десятками тисяч переможених бійців армії УНР після поразки відступає за Збруч, де їх інтернують 1921 року в Каліші. Опинившись за дротами польських таборів для інтернованих, тоді 23-літній старшина Української армії глибоко й боляче переживає поразку і разом з бойовими побратимами дошукується причин трагічної невдачі.

Минулої суботи, 14 січня, відбулося урочисте відкриття пам’ятної меморіальної дошки на фасаді залізничної станції Красилів (Хмельницька область) усесвітньо відомому одеському лікареві-гомеопату, українському політичному діячеві, полковнику армії УНР Іванові Митрофановичу Луценку.

Ініціатором встановлення пам’ятної таблиці виступила хмельницька молодіжна організація «Пластовий рух «Сокіл» за підтримки місцевої міської і районної влади, повідомив «Рупор Одеси» (http://rupor.od.ua) з посиланням на члена Спілки краєзнавців України Віталія Лавренчука.

До 130-річчя від дня народження Богдана Комарова

Серед імен видатних українських науковців ХХ ст. чільне місце належить Б.М. Комарову (1882 — 1975) — бібліографу, лексикографу, перекладачеві, мемуаристу.

Богдан Комаров народився 18 січня 1882 року у Києві. Його батько — Михайло Федорович — родом із Наддніпрянщини. Після закінчення Харківського університету Михайло Комаров практикував як юрист. Працював також на різних судових посадах в Острогорську (Воронезька область), Умані, а з 1887-го і до кінця життя — нотаріусом в Одесі. Тут, як відомо, М.Ф. Комаров заснував одну з перших «Просвіт» (1905 — 1909).

У передмові до своїх «Спогадів» Євген Чикаленко зазначив: «...писав обережно, щоб не підвести людей і себе, бо время було люте...»

Ось так, Шевченковими словами, визначив наш великий земляк епоху, в якій він жив, працював і боровся за Україну, де вільно почувалася б рідна українська мова, культура, освіта, журналістика, література.
Він пройшов не довге, але буремне життя, сповнене надій, розчарувань, зустрічей з великими людьми, з якими його зводила і розводила доля — іноді на якийсь час, іноді назавжди. Але кожен з них залишив по собі помітний слід у його житті, так само, як і він — у їхньому.
Євген Чикаленко був надзвичайно діяльною і працьовитою людиною, яка вміла дотримувати слова, не кидаючи його на вітер, ділитися з близькими, друзями і товаришами не тільки своєю увагою та приязню, але часто й грошима, які він заробляв власною працею, впроваджуючи у своєму господарстві новітні технології сільськогосподарського виробництва.