Матеріали з рубрикою «Імена»

До 130-річчя поетки і педагога

Сто тридцять років тому, 16 березня 1882-го, у Харкові в родині Алчевських народилася донька, яку нарекли іменем святої Христини на честь матері, що також носила це ім’я.

Родина Алчевських була знана на теренах тодішньої імперії. Олексій Кирилович був відомим українським промисловцем і банкіром (мав власний Харківський торговельний банк, заснував низку металургійних підприємств на Луганщині, навіть місто Алчевськ на Донеччині назване на його честь) і був людиною передових поглядів, активно займався громадською діяльністю. А ще більше знали про цю родину через матір — Христину Данилівну — відомого українського педагога, організатора народної освіти, яка 1862 року заснувала Харківську жіночу недільну школу — безкоштовний заклад освіти для дорослих, який існував аж до 1919-го. Замолоду у цьому навчальному закладі вчителював Борис Грінченко, інші видатні українські педагоги. Христина Данилівна підготувала і видала вкрай необхідні селянству та робітникам посібники «Що читати народові» та «Книга для дорослих», її перу належить також низка педагогічних статей про навчання дорослих, а ще — спогади «Передумане й пережите».

а їй казали за хвилину до біди:
«Олено, сестро, зупинись, не йди,
там засідка, там смерть...»
враз спохмурніло личко:
«Піду, не можу не піти!
там люди, київ… Там вогонь мети!..»
Сказала так —
й зробила крок у вічність…

Леся СТЕПОВИЧКА.

Сімдесят років тому, морозного 9 лютого 1942-го, до приміщення Спілки українських письменників на вулиці Трьохсвятительській, 3, у Києві, де зібралися члени спілки письменників на чолі з Оленою Телігою, увірвалися гестапівці. Запропонувавши не членам спілки покинути приміщення, вони заарештували решту людей. Один з членів спілки, скориставшись нагодою, вислизнув з приміщення. Натомість залишився інший, який не мав ніякого відношення до письменництва. Але він був чоловіком і другом голови спілчан. Це був Михайло Теліга… Заарештованих перевели на вул. Володимирську, 33, у катівні гестапо. А за кілька тижнів тіла розстріляних членів українського націоналістичного підпілля були скинуті у братську могилу в Бабиному Яру, де вже кілька місяців поспіль тривали масові розстріли євреїв, циган, військовополонених Радянської армії. Так обірвалися життя 35-літньої поетки, публіциста-літературознавця, члена ОУН, полум’яної патріотки Олени Теліги, її вірного друга і соратника Михайла та багатьох українських патріотів, яких пізніше назвуть «трагічними оптимістами».

До 125-річчя від дня народження Леся Курбаса

«Якщо ми, нарешті, наважимося розкрити для себе самих зв’язну й послідовну картину нашої історичної трагедії, тоді матимемо куди менше претензій до дійсності, менше підстав для депресій, суспільної апатії, рукоопускання… Важливо пам’ятати Сандармох: він — необхідна ланка в тому історичному ланцюгу, в результаті якого ми «маємо те, що маємо».

З інтерв’ю з О. Забужко «Якою була б цивілізація, якби не Сандармох…»
(«День»від 2 — 3.02.2012).

Ім’я Леся Курбаса, 125-річчя від дня народження якого відзначатимемо 25 лютого, в списку жертво­приношення до 20-ї річниці Жовтня в урочищі Сандармох (Карелія) 3 листопада 1937-го було 163-м після М. Зерова та Г. Епіка. А всього в цьому розстрільному списку був 201 український митець і вчений, втрата яких невідшкодовна. Лише за 5 днів було знищено 1111 осіб різної національності. За роки Великого терору, 75-ліття якого припадає на нинішній рік, в Сандармосі обірвано життя близько 9 тисяч людей, найбільше з них — українців. Сандармох, як й інші українські меморіали, треба пропустити через свідомість кожному з нас, так само як поляки усвідомили жертви Катині.

Олександр-Зенон Курбас, видатний український режисер-новатор, реформатор театру, драматург, публі­цист, перекладач, педагог, народився у м. Самборі на Львівщині в родині акторів Ванди та Степана Яновичів (сценічний псевдонім). Лесь виріс за лаштунками мандрівного театру, рано усвідомив підневільне становище української культури і робив усе, щоб, за словами І. Ільєнка, «відкрити українському народові світові надбання, влити національну кров у кровообіг світової культури». Він знав польську, російську, німецьку, англійську та норвезьку мови, в його розпорядженні була багата бібліотека діда, котрий був священиком в с. Старий Скалат Підволочиського району Терно­пільської області. Сім’я з 1908-го там мешкала, а в 1987 році, після реабілітації імені Леся Курбаса, до його сторіччя, там відкрито меморіальний музей.

До 125-річчя з дня народження видатного поета

Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, —
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну...

Так сказав про себе видатний український поет Євген Маланюк, який прийшов у цей світ 125 років тому, щоб, проживши даний Господом вік, залишити нащадкам у спадок оригінальні твори, неперевершені переклади світової поезії, свої мрії-роздуми про Україну й українську культуру, про місце і роль митця у духовному поступі нації.

Євген Маланюк не з доброго дива став поетом-вигнанцем рідної землі. Він розпочав свою літературну творчість після революції, на чужині, після поразки української державності, за яку сам воював. У час визвольних змагань старшина армії УНР Євген Маланюк — ад’ютант генерала Василя Тютюнника, активний учасник полі­тичних і воєнних подій. Разом з десятками тисяч переможених бійців армії УНР після поразки відступає за Збруч, де їх інтернують 1921 року в Каліші. Опинившись за дротами польських таборів для інтернованих, тоді 23-літній старшина Української армії глибоко й боляче переживає поразку і разом з бойовими побратимами дошукується причин трагічної невдачі.

Минулої суботи, 14 січня, відбулося урочисте відкриття пам’ятної меморіальної дошки на фасаді залізничної станції Красилів (Хмельницька область) усесвітньо відомому одеському лікареві-гомеопату, українському політичному діячеві, полковнику армії УНР Іванові Митрофановичу Луценку.

Ініціатором встановлення пам’ятної таблиці виступила хмельницька молодіжна організація «Пластовий рух «Сокіл» за підтримки місцевої міської і районної влади, повідомив «Рупор Одеси» (http://rupor.od.ua) з посиланням на члена Спілки краєзнавців України Віталія Лавренчука.

До 130-річчя від дня народження Богдана Комарова

Серед імен видатних українських науковців ХХ ст. чільне місце належить Б.М. Комарову (1882 — 1975) — бібліографу, лексикографу, перекладачеві, мемуаристу.

Богдан Комаров народився 18 січня 1882 року у Києві. Його батько — Михайло Федорович — родом із Наддніпрянщини. Після закінчення Харківського університету Михайло Комаров практикував як юрист. Працював також на різних судових посадах в Острогорську (Воронезька область), Умані, а з 1887-го і до кінця життя — нотаріусом в Одесі. Тут, як відомо, М.Ф. Комаров заснував одну з перших «Просвіт» (1905 — 1909).

У передмові до своїх «Спогадів» Євген Чикаленко зазначив: «...писав обережно, щоб не підвести людей і себе, бо время було люте...»

Ось так, Шевченковими словами, визначив наш великий земляк епоху, в якій він жив, працював і боровся за Україну, де вільно почувалася б рідна українська мова, культура, освіта, журналістика, література.
Він пройшов не довге, але буремне життя, сповнене надій, розчарувань, зустрічей з великими людьми, з якими його зводила і розводила доля — іноді на якийсь час, іноді назавжди. Але кожен з них залишив по собі помітний слід у його житті, так само, як і він — у їхньому.
Євген Чикаленко був надзвичайно діяльною і працьовитою людиною, яка вміла дотримувати слова, не кидаючи його на вітер, ділитися з близькими, друзями і товаришами не тільки своєю увагою та приязню, але часто й грошима, які він заробляв власною працею, впроваджуючи у своєму господарстві новітні технології сільськогосподарського виробництва.