Матеріали з рубрикою «Імена»

Нещодавно сповнилося 140 літ від дня народження природознавця, бібліографа, лексикографа, організатора української освіти на Одещині в 1917—1918 роках Богдана Михайловича Комарова.

Народився він 18 січня (за новим літочисленням) 1882-го в Києві у великій родині відомого бібліофіла і бібліографа, фольклориста, лексикографа, перекладача, одного із засновників одеської «Просвіти» Михайла Федоровича Комарова. Загалом у Богдана було п’ятеро сестер і брат: Маргарита, Любов, Галина, Леоніда, Віра та Юрій. Невдовзі разом з батьками переїхав до Одеси. У 1900-у закінчив 4-у Одеську чоловічу гімназію (нині в цьому приміщенні розташовується Музей західного і східного мистецтва).

Особистість завжди сприймається нами крізь призму певних спогадів. Останні ж виникають під впливом багатьох ситуацій, уявлень. Не є винятком і постать поета Анатолія Качана, який недавно, 16 січня, відзначив своє 80-річчя.

Біографія і творчість Анатолія Леонтійовича тлумачаться як знакові явища української культури ХХI. Промовистим свідченням цього є статус лауреата літературно-мистецьких премій ім. М. Трублаїні, ім. Лесі Українки, «Звук павутинки» ім. В. Близнеця, «Київ» ім. Є. Плужника, «Джури» В. Рутківського («За створення високохудожнього образу українського Причорномор’я»), Корнійчуковської. Його експериментальна поезія відзначена премією ім. Б. Нечерди (2006) — «за самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямів в українській дитячій літературі».

Серед когорти діячів, які боролися за нашу державність на Півдні України, чільне місце належить уродженцеві Херсона Володимирові Кедровському. Його життєвий шлях до вимушеної еміграції був тісно пов’язаний з найбільшим українським містом на березі Чорного моря — Одесою. Тут він навчався в університеті, брав участь у роботі місцевої «Просвіти», а після закінчення навчання підтримував добрі стосунки з багатьма одеситами. Тут познайомився з Іваном Франком, який перебував у нашому місті в 1909 році.

Володимир народився 13 серпня 1890-го у Херсоні, у родині землевласників Кедровських. З боку матері — нащадок запорозьких козаків Липських. Володіння Кедровських розташовувалися на берегах Інгулу (сучасна Миколаївська область), а материної сім’ї — неподалік, на річці Інгулець. На цих землях Кедровські вирощували в основному пшеницю. Дитячі роки хлопчика пройшли у маєтку діда по матері — Миколи Липського. Там він разом з двома молодшими братами закінчив чотирирічну школу. У своїй автобіографічній книжці «Обриси минулого» Володимир Іванович писав, що в родині переважно послуговувалися українською мовою. Дід дарував йому українські книжки.

Цьогоріч, як і завжди, до дня народження Тараса Шевченка, Одеський національний академічний театр опери та балету — єдиний з-поміж усіх одеських театрів, що згадав про цей день, — показав репертуарну виставу «Катерина» — оперу Миколи Аркаса за однойменною поемою Великого Кобзаря.

Доки буде жити Україна
В теплім хлібі, в барвних снах дітей —
Йтиме білим полем Катерина
З немовлям, притнутим до грудей.
Тільки би вона донесла сина
До свого народу, до людей.
Біле поле. Біла Катерина
З немовлям, притнутим до грудей.
Леонід КИСЕЛЬОВ.

Одесит, який урятував світ від холери і чуми

15 березня cповнилося 160 років від дня народження Володимира Ароновича Хавкіна — видатного українського лікаря-бактеріолога, імунолога й епідеміолога, який створив вакцини проти холери та чуми. Нині, в розпал епідемії коронавірусу, особливо доречно і приємно згадати про нашого славетного земляка.

Народився Володимир 15 березня 1860 року в Одесі в сім’ї вчителя Казенного єврейського училища Арона Хавкіна і доньки вчителя того ж училища Розалії Ландсберг. У нього були дві старші сестри — Марія і Генрієтта та старший брат Соломон. Ще дві сестрички і маленький братик померли в ранньому віці. Мати померла у 40 років, за місяць до сьомого дня народження Володимира, що дуже вплинуло на все його подальше життя.

До 100-річчя від дня народження професора Д.І. Поліщука (1920 — 2002)

Випускникам Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова добре відоме ім’я професора Дмитра Івановича Поліщука. Доктор фізико-математичних наук, завідувач кафедри загальної фізики, декан фізичного факультету, проректор з навчальної роботи, талановитий учений, учасник Другої світової війни, кавалер багатьох нагород.

Народився Дмитро Іванович 22 лютого 1920 року в селі Адамівка Любашівського району в родині сільського лікаря та простої селянки. Невдовзі сім’я переїхала до центру волості — Любашівки, де запрацювала амбулаторія й була робота для батька. У сім літ пішов до семирічної школи, яка відкрилася на території колишнього панського маєтку Любинських і в 1934-у отримала статус середньої. Час навчання у ній припав на тяжкі роки Голодомору, коли більшовицька влада планомірно винищувала українців. По Любашівському району було офіційно зареєстровано більше двох тисяч випадків опухання від голоду і 737 смертей від нього. Ця трагедія назавжди закарбувалася в пам’яті юнака.

Моя розповідь — про молоду гарну жінку, матір трьох дітей, вправну господиню, спортсменку, дипломованого економіста Надію Сергіївну Васильченко (у дівоцтві — Зайцева), яка працює менеджером по роботі з пайовиками в аграрно-рибогосподарському кооперативі «Придунайська нива», а віднедавна — ще й директоркою новоствореного підприємства «Ізмаїл-Агролідер».

Зазвичай вважається, що аграрне виробництво — то царина чоловіків. Пані Надія вщент розвінчує цей стереотип, адже робота просто має бути зробленою, незважаючи на те, чоловік ти чи жінка, бо кожен, каже, однаково відповідає за свою сферу обов’язків. А ще власним прикладом вона переконує сільську молодь, що зробити кар’єру, стати справжнім організатором і господарником, лідером, керівником можна і вдома, у рідному селі, якщо маєш таке бажання-мету і багато вчишся й працюєш. Добре, звісно, якщо тебе підтримує родина. У неї така підтримка є. Щастя й добробут, стверджує, самі не приходять, для цього потрібно багато думати, а ще більше трудитися, цінуючи й наповнюючи світлом перемог, нехай і невеличких, кожен день свого єдиного й неповторного життя.

Є дві загальновідомі історії, пов’язані з яблуком: про те, як ним спокусилися Єва з Адамом, і про те, як упавши до ніг Ньютона, воно наштовхнуло вченого на відкриття закону про земне тяжіння.

Наша історія також пов’язана з яблуком, а точніше — з його зернятком. Молодята на своєму весіллі посадили на згадку яблучне зернятко, а через три десятиліття їхній син виростив з цієї яблуні саджанці, які стали основою знаменитого сорту ранет Симиренка. Сталася ця історія в селі Млієві на Черкащині, а молодятами були син відомого українського цукрозаводчика Федора Симиренка Платон і донька голови Одеської міської думи, купця Івана Овчиннікова Тетяна.

Поезія Василя Симоненка — устами дітей

У січні святкуємо Василя. А тижнем раніше, на Різдво, згадуємо ще двох наших славних Василів трагічної — української — долі часів поневолення нації. Василь Стус народився 6 січня 1935-го, а Василь Симоненко — 8 січня 1938-го. Посередині, поміж них — свято Різдва, що наче опирається на два цих потужних крила, а поза ними — традиційне українське свято Маланки, Василя, Новий рік.

Важко сказати, чи згадають імена двох поетів у ці різдвяні дні давно вже не наші й чомусь іменовані центральними телеканали. Хоча сьогодні, як і п’ять чи десять років тому, чи й усі тридцять, нам потрібна ця опора — нам потрібні голоси і Стуса, й Симоненка… Нам конче невистачає і Левка Лук’яненка, і Євгена Сверстюка, й інших моральних авторитетів… Нам потрібні їхні думки, їхнє слово, якого боявся тоталітарний режим.

Й тому треба сказати, що велику справу роблять працівники соціокультурного відділу Одеської універсальної наукової бібліотеки ім. Михайла Грушевського та обласного центру виховання й організації дозвілля дітей і молоді «Патріот», запровадивши літературні читання — Івана Франка, Василя Стуса, Василя Симоненка. А попереду нас чекає зустріч з Лесею Українкою, мабуть, що й з іншими носіями духу нації. Всі вони, кожен у свій час, несли ідеї вільної і незалежної України, утверджували ці ідеї хто словом, а хто й ділом. Сьогодні дуже мало в Україні, фактично — маленька щипта, як сказав колись Василь Стус, поетів, рівних їм за силою голосу, за резонансним звучанням їхнього Слова. Хтось може сказати: це не завдання поезії, поети, мовляв, покликані оспівувати красу, людські почуття… Хоча і Франко, й Леся, і наші сучасники — Ліна Костенко, яку тривалий час колись ігнорувала підневільна Україна, й Дмитро Павличко, чиє 90-річчя недавно проігнорувала новітня держава, — всі вони у своїй творчості ідентифікували себе з долею своєї нації.

Молода лікарка-онколог Національного інституту раку Наталія Чорна (на фото ліворуч), родом із Балти, виграла грант Фонду досліджень раку Лінн Сейдж і стала учасницею онкологічного міжнародного симпозіуму, який відбувся у США.

Наша землячка відзначена премією міжнародної медичної ініціативи міст-побратимів Чикаго. Свої наукові дослідження вона присвятила видам раку, які важко піддаються лікуванню.

На цьогорічне зібранні 700 лікарів з усього світу йшлося про боротьбу з раком молочної залози. Фахівці обмінювалися досвідом, розповідали про ефективні новітні методи боротьби з небезпечною недугою, які практикують у Сполучених Штатах.

Легендарний наставник київського «Динамо» Валерій Лобановський увійшов до списку 50 кращих тренерів в історії футболу за версією видання 90min.

У цьому рейтингу він посів 23-є місце, повідомляє Sport.ua.

Видання відзначає, що Лобановський був першим, хто приділяв велику увагу спортивним науковим дослідженням, а також прийшов до думки, що важливі-ше команда-зірка, ніж яскравий окремо взятий футболіст.

Минулої неділі пощастило побувати на презентації дуже цікавої і, як на мене, вкрай потрібної для нинішнього молодого українця, що, здається, намертво застряг у віртуальному павутинні, книжки.

Книжка, що має назву «Радуниця», щойно вийшла у київському видавництві «Український пріоритет». Її авторка — Ярослава Різникова, заступник директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації.

Чому саме «Радуниця» і що означає це, на жаль, призабуте, а багатьом і не відоме слово?

Радуниця, Радониця, Радовниця, Радунець — у давнину у східних слов’ян — день поминання померлих, під час якого відбувалася трапеза на могилах родичів. Після включення православною церквою Радуниці до свого культу цей день отримав назву Проводи (народні назви — Гробки, Могилки, Поминки та ін.). У цей день на кладовищі відбувається спільна панахида й обіди — тризни. Це за словником-довідником з релігієзнавства.

До українських моряків, яких російські агресори злочинно захопили в полон

Дорогі сини й онуки — гордість і слава ВМС України!

Сьогодні ваші імена знають вся Україна і світ. Своєю мужністю і витримкою ви не дозволили «божевільному з ядерною кнопкою» Путіну розпочати масштабне вторгнення російських військ в Україну, з метою пробити сухопутний коридор у 100-120 км вздовж Азовського узбережжя, який би з’єднав фашистську Росію з анексованим Кримом і з виходом до Придністров’я, де є військова база агресора, а можливо, і повної окупації південно-східних областей України (підтвердженням цього є карти ГШ ЗС РФ). Це своєю чергою створило б реальну загрозу воєнної агресії Росії проти всієї Східної Європи. Світ міг опинитися на межі ядерної війни.

 …Щоб не плакать,
Я сміялась.

Леся Українка.

Обережно, як у дитинстві, беру в руки перо (хоча їх давно вже немає!). Пером писала ще тоді, коли вперше на світлині побачила яснолику дівчинку у вишиванці. Дівчинка мала великі розумні очі, що вже тоді вразили мене незвичайною глибиною, і високе чоло. Це вона написала слова, що збентежили мою душу: «Я була малою горда. Щоб не плакать, я сміялась…». Звідтоді вона стала моїм ідеалом (недосяжним) — і як особистість, і як поет. Гордою ж і незалежною вона залишалась до кінця своїх днів.

І — благородною. Коли Ольга Кобилянська, ще не будучи особисто знайомою з Лесею, запитала свою подругу, що вже знала поетесу, чи гарна вона, та відповіла: благородна! Цим сказано так багато. Це більше, ніж краса. Тут цілий неосяжний світ.

Леся Українка (Олеся)… Кажуть, ім’я визначає долю. Та доля нашої українки, з ніжним, музичним іменем, була зовсім не такою, як воно їй пророчило. Лише псевдонім — Українка — розкрив її глибинну суть, повністю відповідав її єству. Її народив україн-ський народ. Вона стала окрасою нашої літератури, культури, славою цього багатостраждального народу.

Одеські вчені та фармацевти удостоєні найвищої державної премії за розробку важливих ліків.

Державною премією в галузі науки і техніки відзначена група вчених Фізико-хімічного інституту ім. О.В. Богатського — доктор біологічних наук, завідувач відділу Микола Головенко, доктор хімічних наук Віктор Павловський, доктор хімічних наук, провідний науковий співробітник Алла Єгорова, доктор біологічних наук, провідний науковий співробітник Тамара Карасьова та представників фармацевтичної компанії «Інтерхім» — генеральний директор Анатолій Редер, його заступник Дмитро Позігун і директор з виробництва Ігор Стельмах.

Діючі речовини, які стали основною для лікарських препаратів, в одеському науковому центрі досліджували з 1980-х років. На базі цих напрацювань компанія «Інтерхім» розробила технологію виготовлення і випустила на ринок транквілізатор «Гідазепам», снодійне «Левана» та антивірусний препарат «Аміксин».

Уперше в Одесі всесвітньо відомий мотиваційний оратор, благодійник, автор багатьох бестселерів, батько чотирьох дітей Нік Вуйчич представив програму «Життя без обмежень».

Нік Вуйчич — легендарна особистість, яскравий приклад того, як внутрішня сила і воля до життя допомагають долати будь-які перешкоди. Нагадаємо, внаслідок генетичного захворювання він народився без кінцівок, але це не завадило йому стати знаменитою на весь світ особистістю, яка надихає, повертає віру мільйонам зневірених.

25 червня сповнилося 115 років від дня народження автора антиутопії «1984»

Ерік Артур Блер народився 1903 року в індійському селі Мотігарі на кордоні з Непалом. У той час Індія була частиною Британської імперії, і батько майбутнього письменника, Річард Блер, служив в одному з департаментів індійської адміністрації Великої Британії. Мати була дочкою французького торговця.

Коли Еріку сповнилося вісім років, його без проблем влаштували до приватної підготовчої школи в графстві Сассекс. Згодом, виявивши неабиякі здібності, хлопчик одержав стипендію для подальшого навчання в Ітоні, найпривілейованішій приватній школі Великої Британії. В есе «Чому я пишу» Орвелл згадував, що вже у 5-6 років він твердо знав, що буде письменником, а в Ітоні визначилося коло його літературних захоплень — Джонатан Свіфт, Ісаак Стерн, Джек Лондон.

25 листопада сповнилося 205 років від  дня народження Миколи Івановича Пирогова, якого ще за життя називали «чудесним доктором». З його ім’ям пов’язано багато відкриттів у медицині. Він вважається творцем воєнно-польової хірургії, засновником товариства Червоного Хреста. Відомий педагог і громадський діяч.

Про те, що його покликання — медицина, Микола Пирогов усвідомив ще в дитинстві. У «Щоденнику старого лікаря» згадував, що ще хлопчиком любив «гру у лікаря»... На маленького Миколку — тринадцяту дитину в сім’ї дрібного московського чиновника Івана Пирогова — незабутнє враження справив відомий московський лікар Єфрем Осипович Мухін. Доктор приїжджав у садибу Пирогових, щоб лікувати одного зі старших братів. Микола спостерігав, як до ґанку будинку підкочувала карета, запряжена четвіркою коней, лакей відкривав дверцята і на землю ступав високий сивочолий пан. Після призначеного Мухіним лікування хворий пішов на поправку. А Микола почав наслідувати доктора: просив когось з домашніх «захворіти» й обі-цяв неодмінно його «вилікувати». З поважним виглядом підходив до ліжка «хворого», розпитував  про самопочуття, мацав пульс, міряв температуру, виписував рецепти і пояснював, як правильно приймати ліки.

6 листопада — 160 років від дня народження Дмитра Івановича Яворницького (1855—1940), українського історика, археолога, фольклориста, етнографа, письменника Дмитро Яворницький родом з Харківщини.

Батько — Іван Якимович (1827—1885) —походив зі збіднілого дворянського роду, родоначальник якого належав до козацької старшини. За свідченням самого історика, з діда й прадіда він був панського коліна і виводив свій родовід від панів з Галичини, які з часом оселилися у Зміївському повіті на Харківщині. Іван Якимович належав до духівництва, а останнім місцем його служби було село Сонцівка, де він був дяком. За словами Дмитра Івановича, його батько був «грамотій самоучка», добра й розумна людина, хоч і не вчився ні в якій школі, а сам із себе вивчився писати й читати. Мати вченого, Ганна Матвіївна Терновська (1830—1916), була простою селянкою. Сім’я жила бідно, у селянській хаті.

28 жовтня минуло 120 років від дня народження Майка Йогансена (1895—1937), українського письменника, перекладача, критика, журналіста.

Звісно, ніяким Майком він від народження не був, батьки нарекли його Михайлом, але один з фундаторів українського панфутуризму цілком логічно слідом за своїми однодумцями Михайлом Семенком, який взяв собі ім’я Михайль, Георгієм Шкурупієм (Гео) та Бажаном (іноді підписувався як Нік), обрав незалежне європейське ім’я.

Цього року Одеса, як ніколи, багата на ювілеї, два з яких тісно пов’язані між собою: 13 травня відзначали 150-ліття університету ім. І.І. Мечникова, а 15 травня — 170-ліття від дня народження вченого, чиє ім’я з гордістю носить цей найстаріший вищий навчальний заклад.

Коли у 1908 році Нобелівський комітет присуджував премію в галузі фізіології та медицини, він не знав, представник якої країни здобув цю високу нагороду. Членів комітету можна було зрозуміти. За походженням молдованин та єврей, Ілля Мечников на той момент уже більше двох десятків років не жив на території Росії, підданим якої себе вважав.

Закінчення. Початок у номері за 3 вересня

Карцери розміщені в північній частині бараку, в невеликому поперечному коридорі. Стуса утримували в 3-у карцері, що на розі, у найближчому до вахти. Звідти до нас не доходили ніякі звуки. 2 вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили коридором до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно сказав: «Накажу, накажу... Та хоч знищіть, гестапівці!» Так він оповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням.

Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію (шнури до прасок) з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня близько 17-ї години він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідолу. Отже, йому було прикро з серцем.

Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері «учреждения ВС-389/36» у селі Кучино Чусовського району Пермської області загинув поет і правозахисник Василь Стус.

Я в той час перебував у 20-й камері цієї «установи», тому вважаю своїм громадянським і людським обов’язком свідчити про обставини й причини його загибелі.

Насамперед, що це за сором’язлива назва така — «установа ВС-389/36»?

Радянська влада взагалі соромилася деяких термінів, тому, наприклад, називала своїх противників не політичними в’язнями, а «ворогами народу», «особливо небезпечними державними злочинцями», «жалкими отщепенцами». У тюремному побуті мого часу «гражданин осуждённый» мусив звертатися до наглядача «гражданин контролёр».

Доброго дня, шановні працівники редакції!

Звертається до вас старший науковий співробітник «Національного заповідника «Софія Київська» Шакула Світлана Володимирівна. В заповіднику я працюю на півставки, а в інший час займаюся до-слідженням життя та творчості кіноактора Влади-слава Дворжецького (1939—1978). Цього року у видавництві «Вадим Карпенко» вийшла моя книга «Феномен кіноактора Владислава Дворжецького».

Промова, виголошена 22 червня 2015 року на відкритті літньої школи «Соціальна думка митрополита Андрея Шептицького» Українського католицького університету

Про Шептицького важко говорити стандартними фразами, його вчинки були нестандартними, він завжди діяв out of the box [ексклюзивно, поза рамками]. Це був глобальний лідер, і українцям, греко-католикам Галичини просто пощастило, що він народився саме в цей час.

І хоч у народному рейтингу найвидатніших українців він займає 55-е місце — між Василем Стусом і Павлом Полуботком, після Щербицького, Андрія Шевченка та Олега Блохіна, — проте навряд чи через 70 років після їхньої смерті молоді люди вивчатимуть їхню спадщину. Я вважаю, що Шептицький — найбільший українець ХХ століття. Його спадщина тільки зараз розкривається.

Мабуть, нема жодної людини, котра не знала б контексту терміну «30-ті роки» і яким чином він був вписаний в історію радянської України. Логічно, звісно, що й слово «репресії» також відоме кожному.

Історія нашого героя доволі типова для свого часу. У минулому меншовик, а потім професор державного вишу, він не вистояв, потрапив у жорна радянського режиму і вибратися з них уже не зміг. Лише час і пам’ять змогли виправдати невинну людину.

Серед відомих особистостей, що навчалися на фізико-математичному, а пізніше — фізичному факультеті Одеського університету, який нині відзначає 150-річчя заснування, особливо виділяється ім’я Михайла Філіпова. Його ще називають останнім вченим-енциклопедистом. Михайло Михайлович відомий і як письменник, публіцист, видавець та популяризатор науки.

Народився Михайло Філіпов 30 червня 1858 року в селі Осокине Звенигородського повіту Київської губернії (тепер — село Вікнине Катеринопільського району Черкаської області). Його батько, Михайло Аврамович, був відомим російським письменником та юристом. Мати, Ганна Лаврентіївна, походила зі старовинного козацького роду, близького до Богдана Хмельницького.

26 квітня — 125 років від дня народження Миколи Зерова (1890—1937), українського поета, літературознавця, перекладача, педагога

«Микола Зеров — не герой легенди, не прижиттєво канонiзований клясик, навiть не автор якогось знаменитого твору... I разом з тим навколо його iмени залишається те магнитне поле, яке було навколо його особи. Зараз нам уявляється Зеров як одна з наймаштабнiших постатей часу, що заповiдався як доба українського вiдродження». Так оцінив роль Миколи Зерова відомий український письменник, доктор філософії, громадський діяч Євген Сверстюк (1928—2014).

Упевнена: більшість зрозуміла, що означають у цьому контексті слова «магнітне поле» — людина, її думки, вчинки, погляди притягують до себе інших. А Зерова навіть найбільші вороги називали «академічним авторитетом». Пояснюючи, що ж то за сила така притягальна, яку мав Микола Костянтинович, дослідники називають довжелезний перелік усіх його багатогранних, воістину енциклопедичних здібностей. Поет, талановитий педагог, літературознавець, перекладач, науковець, критик, блискучий оратор, полеміст, редактор, видавець, знавець 20 мов. А ще він міг прочитати цікаву лекцію про зоряне небо, умів за розташуванням сонця і зірок досить точно визначити час, вражав знанням географії, природознавства...

До 120-річчя М.О. Посмітного

Про дуже непросте, але славне життя нашого незабутнього земляка — «генерала степу Причорномор’я» — я написав книжку «Призьба Посмітного», яка згодом була удостоєна Всеукраїнської літературної премії його імені. Вона й сьогодні є в сільських (та й міських) бібліотеках Одещини. Її, знаю, читають.

З нагоди ж нинішньої дати пам’яті хочу познайомити читачів «Чорноморки» з фотознімком Макара Онисимовича з його власноручним підписом «чорноморцеві», зробленим за два місяці до відходу Посмітного у вічність. Я був останнім журналістом, який брав інтерв’ю у цієї знаменитої людини, двічі Героя Соціалістичної Праці.

Продовження. Початок у номері за 1 січня.

А тепер, шановний читачу, звернімося до подій, людських портретів, життя Одеси 20-х років минулого століття, які закарбувала феноменальна пам’ять Миколи Бажана. Мабуть, краще від нього цього не зробив жоден з істориків кіно.