Матеріали без рубрики

8 травня Галині Могильницькій — чудовій поетесі, принциповій, незламній борчині за українську справу, а надто за незалежну Українську церкву — сповнилося б 85 років.

Тепер можна з певністю сказати: саме завдяки її книжкам, де вона показала стражденний шлях Української церкви, де аргументовано розвінчала міфи Московського патріархату, врешті-решт стали можливими тектонічні зрушення в цій справі — отримання Томоса і формування сучасної, не залежної від РПЦ церкви. Звісно, не тільки завдяки її гостро публіцистичним книжкам. На щастя, не одна вона була трудівницею на цьому полі. Але її праця, надзвичайно ретельна, переконлива, й справді била як камінь із пращі правди (так називається одне з перших її авторських видань). Причому в той час, коли на отримання Томоса не було навіть примарної надії.

Прогнози Таргіти — Дніпровської Кассандри

Героїзм української армії, військовий потенціал США, Великобританії, Німеччини, Італії, Франції, Польщі, Данії, Канади, Японії, Австралії… 40 країн світу знищать армію агресора путіна. Санкції зведуть до нуля економіку переможеної росії. Їй загрожує банкрутство. Доля Північної Кореї та Куби.

Ще П. Чаадаєв писав, що росія показує всьому світу, як не треба жити. Колективний путін позбавив росію майбутнього. Застряг у минулому. Він зруйнував середовище спілкування, свободу реалізації ідей, знищив точки координації між людьми.

Вимушені переселенці, які наразі проживають в Одесі, разом із волонтерами у сквері на Михайлівській площі посадили калину. Ця рослина, як відомо, завжди була одним із символів єдності України та стійкості українського народу у боротьбі з окупантами.

В акції взяли участь кілька сімей переселенців. Як розповіла одна з учасниць — Ольга, вона із п’ятирічною донечкою у перші ж дні війни була змушена виїхати з окупованої Херсонщини. Їхнє рідне селище Олександрівка розташоване на кордоні з Миколаївщиною і перебуває під постійними обстрілами російських загарбників. «Ми з донькою посадили калину для нашого тата, який зараз у ЗСУ, боронить Україну. Нині оборона Миколаєва тримається на нашому селі. Ворожа армія гатить з усього, що є. Практично все зруйноване, не залишилося нічого — ні будинків, ні шкіл, ні садочка. Ця калина нагадує нам про наш дім», — каже жінка.

Як засвідчують результати дев’ятого загальнонаціонального опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» 26 квітня, 20% дорослого населення України довелося змінити місце проживання (цей показник сталий із середини березня). Найбільше тих, хто був змушений виїхати, — у східних регіонах (58%) та серед молоді (33%).

З початку квітня дещо зменшилася кількість тих, хто планує повертатися додому найближчим часом (із 29% до 22%). Натомість побільшало тих, хто хотів би повернутися, але трохи пізніше (із 24% до 31%). Майже не змінилася кількість тих, хто має намір повернутися додому, але після завершення війни (43%).

Після смерті ліберального демократа Володимира Вольфовича в розпорядженні Кремля нема політиків, здатних нести в народ нісенітниці. Як-от про миття чобіт в Індійському океані або про зміну політичної карту світу, щоб на ній не було України. Цивільні і військові, ліберали і демократи, командують «смірно!» один одному й намагаються вгадати, з якої ноги вранці встав фюрер.

Вождь не хоче переговорів

Тиждень тому наближеним путіна здавалося, що ліва нога національного лідера бажає закінчити війну договором, нехай і на людожерських умовах. Зараз черга ноги правої. Вона від переговорів втомилася. Дає вказівки своїй армії рухатися якнайдалі на захід. Ех, нема Жириновського! Він би художньо пояснив, в якому океані мити чоботи і яку карту навпіл з міжнародним правом вживати в клозеті. Мрії вождя тепер доводиться озвучувати генералам, людям грубим і неотесаним.

У ці дні поминання жертв Чорнобильської катастрофи ми, українці, переживаємо нову трагедію, винуватцем якої знову є російська влада — спадкоємниця комуністів, відповідальних за геноцид українського народу.

Україні долею судилося мати сусіда, який є джерелом суцільного зла та руйнування. Мине час, і нас знову повертатимуть до толерування російської культури, розповідатимуть, що, мовляв, не всі росіяни однакові й що у всьому винен режим...

Кілька днів тому Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) в Україні спільно з Офісом президента, радницею-уповноваженою глави держави з прав дитини і дитячої реабілітації та Міністерством соціальної політики України запустили загальнонаціональну інформаційну кампанію «Дитина не сама: інструкція з турботи».

Її мета — привернути увагу суспільства до різних проблем порушення прав дітей під час війни й надати вичерпну інформацію, як розв’язувати ці проблеми. Зокрема, йдеться про права дітей, які через війну залишилися без піклування батьків і потребують турботи та тимчасового дому. Кампанія доноситиме до громадян інформацію про те, як правильно підтримувати та захищати права дітей без батьківського піклування, а також надасть інструкції з тимчасового влаштування їх у сім’ї.

Великдень — найбільше свято кожного українця-християнина. Завжди до цього дня в громадах проводили толоки, великі прибирання, чепурили оселі, господині пекли паски, діти й дорослі чаклували над писанками — всі готувалися до світлого Христового Воскресіння.

А як зустрічали свято у нинішню лиху годину?

— Цьогоріч українці готувалися до Великодня по-особливому. З турботою й вірою в перемогу кулінарні батальйони пекли паски й варили-смажили смачні страви, щоб передати захисникам на передову і тим, хто, втікаючи від війни, знайшов прихисток у їхніх громадах. Дітлахи на майстер-класах у школах та бібліотеках створювали обереги для наших воїнів та розписували писанки, — каже Юлія Молодожен, керівниця Регіонального офісу «U-LEAD з Європою» в Одеській області.

Господарство «Дунайський аграрій», що у селі Саф’яни Ізмаїльського району, завершило сіяти просо. Ультрараннє, органічне, сорту «Полтавське золотисте». Про це розповів у Facebook голова господарства Роман Дяжук.

Саме така крупа найбільше годиться для козацького кулешу, бо ж знаменита національна страва традиційно готується з пшоном.

Синдром емоційного вигорання — це стан, коли людина почувається емоційно й фізично виснаженою. Про цей синдром частіше говорять як про профе-сійний і менше — як про вигорання батьків.

Нині ж, під час війни, усі ми перебуваємо у стресовому стані, щоправда, ці стреси різного ступеня тяжкості. Але батькам ще складніше, оскільки вони повинні піклуватися не тільки про себе, а й про дітей. Додаються й нові умови життя, постійна тривога, адаптація, спільне проживання з рідними або чужими людьми тощо. Багато проблем звалилося на плечі батьків (частіше — мам), саме тому свою злість та роз-дратування вони починають скеровувати найчастіше на дітей, хоча й розуміють, що чинять не правильно.

Триваюча війна, щоденні трагедії та психологічна напруга призводять до страждань тисяч українців. Причому не лише громадян, які зі зброєю в руках захищають нашу державу, а й тих, що в тилу. Це серйозна проблема, яка потребує професійного вирішення.

Саме тому волонтерський центр «Експедиція» у співпраці з MPT Pay LTD та Одеською обласною організацією Товариства Червоного Хреста України створив спеціальний ресурс, куди кожен може звернутися за психологічною допомогою, а практикуючі психологи — надати її.

Державна влада закликає українців у неділю, 24 квітня, під час святкування Великодня дотримуватися комендантської години, максимально подбати про власну безпеку, уникати велелюдних скупчень, а відтак віддати перевагу богослужінням, що транслюватимуться по телебаченню й онлайн.

«Великдень — це головна подія церковного року для всіх християн, незалежно від дати святкування. Свято символізує перемогу світла над темрявою та добра над злом. Мир обов’язково прийде на нашу землю. Задля перемоги України ми, українці, повинні зберегти силу духу та мудрість. Нехай наша віра в краще тільки міцніє», — ідеться у зверненні Мінкультури та інформаційної політики.

Чому Москва досі скаженіє від одного слова «бандерівці»? Чому давно вбиті і закатовані українці не дають спокою? Що знають про бандерівців ті російські, бурятські чи дагестанські молоді солдати, які за наказом гебістських злочинців ідуть на україн-ську землю, щоби, захищаючи Кремль від фантомного болю великодержавності, самим ставати злочинцями і безславно гинути на українській землі?

У ХХІ столітті з винайденням сучасних засобів комунікації остаточно з’ясувалося: пропаганда — це зброя потужніша за ядерну. На наших очах вона позбавила залишків людяності 140-мільйонний багатонаціональний народ росії.

18 квітня сповнилося 85 років від дня народження Володимира Григоровича Рутківського (1937 — 2021) — провідного українського дитячого письменника, лауреата премій ім. Миколи Трублаїнi (1992), ім. Лесі Українки (2002), «Звук павутинки» ім. Віктора Близнеця (2005), «Книга року «Бі-Бі-Сі» — за історичний роман «Сині Води» (2011), Національної премії України ім. Тараса Шевченка — за історичну трилогію для дітей «Джури» (2012). Його казкова повість «Гості на мітлі» внесена до міжнародного Почесного списку Г.Х. Андерсена, у якому — кращі книжки світу, адресовані дітям.

І хоча народився письменник на Черкащині, багато десятиліть він жив і творив саме в Одесі. Тут навчався, працював, тут здобув визнання одного з лідерів сучасної дитячої української літератури, ставши першим дитячим письменником, удостоєним Шевченківської премії. Незмінний голова журі Корнійчуковської премії, Володимир Григорович завжди був наставником і добрим порадником для молодих колег, керівником і натхненником Об’єднання дитячих письменників Одеси.

Уже більше місяця ми живемо в умовах повномасштабного вторгнення рф. Страх перед війною, біль втрат, інформаційне цунамі... Нині кожному вкрай необхідна якась справа, яка зосередила б психіку на спротив ворогові або, навпаки, розвантажила, заспокоїла.

Реалії сьогодення перевернули і життя книгозбірень. Нині бібліотекарі допомагають своїм читачам підібрати, зокрема, ту літературу, яка підказує, як по-збутися тривожності й упорядку-вати думки, а передусім ту, яка висвітлює тисячолітній поступ українського народу до утвердження своєї ідентичності, що вивищилася здобуттям незалежності нашої держави.

5 квітня сповнилося 140 років від дня народження одного з будівничих Військово-Морських сил Української Народної Республіки, а згодом і військового флоту Польщі адмірала Юрія Свірського. Майже півтора десятка літ його життя було пов’язане з Чорним морем, з Одесою.

Майбутній адмірал народився 5 квітня 1882 року в Каліші, центрі однойменної губернії Польського королівства, в католицькій дворянській родині литовського походження, вихідця зі Свіри (тепер Білорусь, Мінська область), з князівським корінням герба Лис. Його батько — Влодзімєж Свірський — був офіцером російської армії: служив в Осовецькому фортечному піхотному полку, а потім командував піхотним полком у фортеці Демблін. Мати — Целіна, уроджена Василовська — сестра відомої польської письменниці Марії Конопніцької. Вихований матір’ю в патріотичній атмосфері, Юрій чудово володів польською та анг-лійською мовами. Після закінчення двох класів реального училища у Варшаві вступив до кадетського корпусу в Москві, який закінчив у1899-у. Продовжив військову освіту в елітному Морському корпусі Петербурга, де з успіхом (друге місце серед випускників) у 1902-у отримав звання мічмана.

Поради від Центру громадського здоров’я МОЗ України

Зрозуміло, війна, яку нині нам усім судилося пережити, — це постійний стрес, що суттєво впливає на наш психологічний стан, а згодом може негативно позначитися і на фізичному здоров’ї. У багатьох із нас таки порушився режим сну: через нічні повітряні тривоги, неспокій, постійне хвилювання за себе та близьких. Що вже й казати про тих, хто на передовій — служить у збройних силах і територіальній обороні, волонтерить, рятує життя зі скальпелем в руках чи з брандспойтом...

Але ж сон залишається базовою потребою людини, як їжа та вода, відтак надзвичайно важливо спати, найкраще — регулярно та мінімум сім годин на добу. Якщо ж людина постійно спатиме менше семи годин, то, на жаль, їй гарантовані проблеми із самопочуттям і здоров’ям.

Волонтерський центр «Експедиція» передав Військово-морським силам України та двом бригадам Територіальної оборони першу партію виготовлених власними силами бронежилетів.

Захисна амуніція виготовлялася на одеських підприємствах за кошти меценатів, які відгукнулися на заклик «Експедиції», та самих військових.

За останнє десятиліття спостерігається стала динаміка зростання кількості тих, хто вважає українську мову рідною: із 57% у 2012-у до 76% у 2022-у. Російська ж за цих десять років втратила 22 відсотки своїх прихильників: із 42% до 20%.

Як зазначають експерти соціологічної групи «Рейтинг», у цій динаміці слід звернути увагу на такі тенденції. Перше: помітні зміни у мовній самоідентифікації відбулися між 2012—2016 роками. Одними із ключових причин стали а) реакція суспільства на експерименти тодішньої влади у мовній політиці, б) події Революції Гідності та в) агресія росії проти України у 2014-у й тимчасова окупація Криму та окремих територій Донецької і Луганської областей. Друге: позитивна динаміка у самоідентифікації відбулася за рахунок зміни ставлення до української мови у Центрі, а також на Півдні та Сході країни.

Волонтери Дмитро і Наталя Петрики з Любашівки, підтримавши ініціативу багатьох громад, власноруч виготовляють консерви для захисників Вітчизни.

Сотні банок гречаної і перлової каші з м’ясом, паштету зі свинини, риби у власному соку відправили вже на передову, де наші воїни громлять рашистів.

Війна чи «спецоперація»? Квіти «освободітелям» чи збройний опір окупантам? Як налаштовані сьогодні одесити?

Відповіді на ці запитання шукали фахівці кафедри соціології факультету міжнародних відносин, політології та соціології Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова, й ось що показало відповідне соціологічне дослідження, проведене 16 березня.

Дві мелодії з дня у день крутяться в голові разом зі словами, що так само створені двома видатними українцями.

Перша — це «Ще не вмерли України ні слава, ні воля», наш славень — Державний Гімн, що об’єднав нині дуже багатьох, практично всіх, кому Господь дарував щастя народитися, жити на цій землі, полюбити її щирим серцем, захищати її, думати про неї в ці дні щокожної хвилини.

24 лютого. Перший день війни. І перший дзвінок з-за кордону. Від росіянки, Даші Змєєвої, яка народилася і живе з батьками у Польщі.

— Мені так соромно, що я аж хочу порвати свій російський паспорт, — тихо прошепотіла дівчина. — Як ви там?

— Набрали бочку води, обладнали підвал як бомбосховище...

Із 17 березня щоденно в Україні та в закордонних дипломатичних установах нашої держави о 9.00 оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання для вшанування пам’яті загиблих унаслідок збройної агресії російської федерації.

Як зазначається в указі Президента Володимира Зеленського №143/2022, щоденна хвилина мовчання запроваджується «з метою вшанування світлої пам’яті, громадянської відваги і самовідданості, сили духу, стійкості та героїчного подвигу воїнів, полеглих під час виконання бойових завдань із захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, мирних громадян, які загинули унаслідок збройної агресії російської федерації проти України».

Коли в Україні гримлять гармати, українські музи не мовчать.

Колектив Одеського національного академічного театру опери та балету на чолі з Надією Бабіч за підтримки Міністерства культури та інформполітики, Держагентства з питань мистецтв та мистецької освіти й Одеської обласної військової адміністрації провів мистецьку акцію «Вільне Небо / Free Sky».

Лютнева революція 1917 року стала поворотним пунктом в історії українського народу, який після падіння самодержавства пережив справжнє національне відродження. Розпочався новий етап боротьби за українську державність.

Уже 13 березня 1917-го з телеграфних повідомлень в Одесі дізналися про петроградські події. У місті виникла рада громадських організацій, яка закликала населення згуртуватися для підтримки Тимчасового уряду й провести 16 березня маніфестацію.

Із глибин бібліотечних скарбів

Напередодні російського військового вторгнення в Україну в одній з поважних бібліотек нашого міста до моїх рук цілком випадково потрапила рідкісна як для нашого часу книжка Василя Глуздовського «На «Новій Україні» (Зелений Клин)»: Харків, Книгоспілка, 1928, іл., мапа. Крім назви, зацікавило мене й те, що майже за століття свого існування сторінки цього видання виявилися не розрізаними. Тому можу припустити, що ця книжка з моменту виходу з друку одразу ж потрапила до сумнозвісного радянського бібліотечного «спецхрану» і таким чином зберігалася до наших днів, перебуваючи поза читацькою увагою кількох поколінь одеситів.

Попри поважний вік видання, варто зазначити, що значна частина наведених у ньому фактів щодо українства Далекого Сходу ще й сьогодні вимагає новітнього сприйняття, належної оцінки та переосмислення. Загалом дослідник досить органічно сприймає назву «Зелений Клин» як свідчення тривалого переселення українців на Амур, Далекий Схід, в Уссурійський край, розглядаючи його «як віхи, що їх розставляло українське селянство» (С. 3) та сприймаючи це в реаліях двадцятих років минулого століття в якості «Нової України» (С. 5).

Рекомендації літнім людям, які залишаються вдома, від психологів ГУ ДСНС України в Одеській області.

Зберіть докупи у сумку, міцний пакет чи невеличку валізку найнеобхідніші речі та ліки, а також пропишіть важливі ваші особливості: алергії, хронічні захворювання, назви, рецептури та схему приймання ліків.

Власне, а чи багато ми знаємо про цих ледачкуватих і неспішних тварин, які багато тисячоліть живуть поруч із людиною? Про тих, хто нині є «нашими котиками» — символами свободи і боротьби за неї?

За великим рахунком, користі від цих різномастих пухнастиків небагато, особливо в міських помешканнях, тож за що ми їх так любимо, смачно годуємо, лікуємо, бережемо? Відповідь проста: тому, що вони — найкращі, тому, що вони — коти. Киці, кицюні, кішечки, котики, котяри…

Воєнна армада, яка присунула з московії й навіки змінила наше життя, внесла корективи у все: у наш побут, у наші плани, в нашу можливість робити те, що робили до… До війни.

Змінився й алгоритм роботи друкованих ЗМІ. Передусім — через порушену логістику, тобто доставку газет передплатникам. У зв’язку з цим ми змушені були перейти на онлайн-випуски «Чорноморських новин», розміщуючи матеріали на нашому сайті https://chornomorka.com, який запрошуємо всіх, хто має таку змогу відвідувати регулярно. Нині ж у співпраці з нашими партнерами — видавництвом «Чорномор’я» та Одеською дирекцією «Укрпошти» — пропонуємо вам друкований варіант газети. Сподіваємося, що ви отримаєте її у найближчі дні.